2. політика як соціальний інститут



Скачати 193,44 Kb.
Дата конвертації14.02.2017
Розмір193,44 Kb.
2. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
Соціальна структура суспільства найбільш яскраво виражена та закріплена у такому соціальному інституті як політика.

Політика як вираз і закріплення соціальної взаємодії

Зв'язок політики з соціальною структурою і особливо з со­ціально-класовою підструктурою можна простежити в генетично­му, організаційному та функціональному аспектах. Політичні яви­ща, форми виникають на певному етапі розвитку у зв'язку з по­глибленням соціальної диференціації суспільства. Розподіл праці, поява приватної власності, поглиблення національно-етнічних, по­селенських відмінностей призводять до виникнення соціальних груп з різними, а то й прямо протилежними інтересами, для регуляції у.к.їіх вже недостатньо норм моралі, звичаїв. Виникає потреба у но­вих формах організації та регуляції поведінки, зв'язаних з особли­вою публічною владою, яка, за словами Ф. Енгельса, не співпа­даючи з суспільством, ніби підноситься над ним. Публічна влада відрізняється від влади всередині роду, племені тим, що вона особ­ливим способом організована вже не за кровною спорідненістю, а за територіальним принципом, має особливу матеріальну базу у вигляді позик та податків, здійснюється професіоналами-чиновни­ками та спирається на спеціальні примусові установи (армію, полі­цію, суд і т.п.).

Існують різні методологічні підходи до аналізу публічної вла­ди. Прибічники функціонального підходу розглядають владу як влас­тивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації, заснова­ний на доцільності розподілу функцій управління та підпорядку­вання, як джерело гармонії та одностайності інтересів. Т. Парсонс визначає владу як "здатність системи забезпечити виконання її еле­ментами прийнятих зобов'язань". При цьому влада розглядається як знаряддя узгодження інтересів, а отже інтеграції суспільства. Представники конфліктного підходу пов'язують виникнення по­літичної влади з протистоянням інтересів, з утвердженням відно­син панування та підлеглості. Марксизм виражає цей підхід найбільш глибоко та послідовно. Згідно марксизмові, політична влада вияв­ляє волю уже не всіх членів суспільства, а економічно пануючих соціальних груп. Під впливом соціальної диференціації влада інсти-


119
туціоналізується в систему політичного панування, провідною си­лою якої є держава. В організаційному аспекті політика — це сис­тема складних механізмів, які віддзеркалюють та забезпечують со­ціальну взаємодію, у тому числі панівне положення одних соціаль­них груп, форми опору інших. У функціональному відношенні будь-які політичні форми завжди є виразниками та захисниками інте­ресів певних соціальних груп.

Безперечно, політика при цьому служить також узгодженню інтересів, розв'язанню спільних справ, та головне її призначен­ня — закріплення взаємин панування та підлеглості.

Для характеристики політичних явищ, процесів соціологія застосовує цілий ряд понять. Найширшим з них є поняття "по­літичної сфери". Сюди входять всі явища політичною характеру. Це політичний простір, у якому відбуваються всі політичні проце­си. Структура політичної сфери розкривається через поняття по­літичної свідомості, норм, організацій, установ, відносин. Залежно від аспекту розгляду, для аналізу одних і тих самих процесів мо­жуть використовуватися різні поняття. Якщо нас цікавить політич­на діяльність, ми оперуємо поняттям "політичне життя". Якщо ме­тоди та способи участі мас в управлінні — звертаємося до категорії демократії. Характеризуючи політику як спосіб, рівень освоєння та перетворення світу, ми користуємося поняттям "політична культу­ра". А коли нас цікавить суттєве, типове у політичній сфері як цілісному утворенні, застосовуємо поняття "політична система". Це більш глибоке, містке поняття, ніж сфера. Воно дає системне, цілісне уявлення про функції та розвиток політичної сфери та ін.

Центральним поняттям, що зв'язує, об'єднує всі інші, є по­няття влади, яке характеризує політичні явища, процеси. М. Вебер визначає політику як "прагнення до участі у владі або справляння впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи всередині дер­жави, між групами людей, котрі її складають" [2, с. 646). За слова­ми Р. Арона, політика — не боротьба за владу та пов'язані з нею переваги [1, с. 42—43].



Політика — то є царина цілеспрямованих відносин між со­ціальними групами з приводу використання влади та її розподілу для реалізації їхніх життєво важливих інтересів.
120
Політичне панування, його легітимність

Система політичного панування організаційно оформлює виді­лення та закріплення управлінської праці з певними соціальними привілеями. У зв'язку з цим М. Вебер говорить про неминучість бюрократії як такої системи управління, яка потребує професійних експертів та відзначається ієрархією, безликістю, безперервністю, конкурентним відбором.

Щоб уникнути тиранії бюрократів, М. Вебер пропонує реалі­зувати ідеї плебісцитарної демократії, згідно якої силу парламентсь­кої демократії має доповнювати лідер, обраний прямим голосуван­ням народу.

К. Маркс звертає увагу на зв'язок бюрократії з панівною кла­совою групою, на прагнення бюрократії подати свої корпоративні інтереси як загальні. З точки зору К. Маркса, суспільство в кінце­вому рахунку повинно позбутися держави та її атрибуту — бюро­кратії.

Як ставиться населення до державної влади?

Держава, за М. Вебером, — відношення панування людей надлюдьми, що спирається як на засіб на легітимне (визнане тими, ким керують) насильство |2, 646, 647].

М. Вебер виділяє три типи легітимного панування, що харак­теризують мотиви підкорення. Перший тип — легальне легітимне панування — передбачає правову державу, де всі підпорядковані закону. Будь-яка влада, що видає та забезпечує виконання зако­нів, — легальна. Разом з тим вона може бути нелегітимною, тобто не визнаватися населенням. З другого боку, в суспільстві може існу­вати нелегальна влада, наприклад, влада мафії.

Другий тип — традиційне легітимне панування — руйнуэться на вірі у непорушність, святенність давніх порядків, звичаїв. Традиційне панування характерне для монархічної форми правлі­ння.

Третій тип — харизматичне панування — передбачає особис­ту відданість керівникові, вождю, пов'язану з вірою у його особ­ливі якості, його священний дар (харизму).

Існують також інші типи легітимності, зокрема, ідеологічні (класова, націоналістична) та ін., зв'язані з виправданням влади тієї чи іншої ідеології.


121
Політична нестабільність, державні перевороти в сучасному світі, як правило, свідчать про кризу легітимності.

Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства

Політика зазнає впливу різних факторів: соціальних, економіч­них та духовних процесів, моральних та правових систем і т. п. Марксизм вважає, що у взаємодії політики та економіки пріоритет належить економіці, бо лише глибинні економічні процеси можуть пояснити саму зміну політики, підвищення ролі тих чи інших по­літичних форм та ін. Політика є вторинною, похідною, бо тип по­літичного панування кінець кінцем визначається типом панівних економічних відносин. Зміни в політичній сфері й кінцевому ра­хунку пояснюються особливістю глибинних економічних процесів. У той же час марксизм не заперечує зворотнього впливу політики. В демократичних суспільствах зв'язок політики з іншими сферами носить більш гнучкий характер, посилюється роль моральних, релігійних норм, методів самоорганізації економічного життя.

У перехідні періоди, під час наростання авторитарних тен­денцій посилюється роль політичних методів регулювання соціаль­ними процесами. При тоталітарних режимах політичні методи витіс­няють моральні, правові, економічні регулятори.

Існують й інші трактування співвідношення політики та інших факторів. Так, сучасний французький соціолог Р. Арон відстоює думку про те, що у взаємодії політики й економіки пріоритет нале­жить політиці. Порівнюючи різні види індустріального та постінду-стріального суспільства, він робить висновок, що їхні характерні риси залежать перш за все від політики [1, с. 29 — ЗО].

Право як сукупність законів видається або санкціонується державою. Це знаряддя вияву та реалізації державної волі. Політи­ка тісно пов'язана з правом. Його застосування забезпечується си­лою державного апарату. У свою чергу, держава не може існувати без права, бо лише у формі права воля держави набуває загальної обов'язкової форми. Можна сказати, що закони — це та мова, за допомогою якої держава формулює свої владні веління.

У міру того, як держава витісняє родову організацію, право в період розпаду первісно-общинного ладу постійно витісняє родові звичаї, замінюючи їх законами, що виражають інтереси правлячих структур.
122
Відношення до права, законності визначає особливості по­літичної орієнтації суспільства в цілому, тенденції розвитку методів, способів політичного управління.

Структура політики

Політика має складну структуру. Основними її елементами є політична свідомість, політична організація та політичні відноси­ни.

Політична свідомість — це почуття, настрої, погляди, уяв­лення, інтереси, ідеї, ідеали, цінності, переконання, пов'язані зі ставленням соціальних груп до політичної влади, її завоювання і утримання. У суспільстві постійно відбувається інституціоналізація поглядів, ідей у меті, програми діяльності. За рівнем свідомість може бути науковою і побутовою, у ній можуть переважати психологічні або ідеологічні елементи. Вона може бути істинною чи хибною, оптимістичною чи песимістичною, прогресивною і реакційною, стійкою і нестійкою і т. п.

Соціолога інтересує не суспільна свідомість взагалі, загальні тенденції її розвитку (місце свідомості, духовних процесів у світі розкриває філософія), а реальна політична свідомість конкретних спільнот, суспільства, особистості, яка викликає відповідну соціальну дію та взаємодію.

Соціолог вивчає реальну свідомість мас та її стан, настрої, переконання, думки. При цьому виявляється роль таких елементів духовної структури, як потреба брати участь в управлінні, активної політичної дії, політичні інтереси, політичні цінності, ціннісні орієн­тації і мотивації.

Політична організація — це сукупність усіх державних і не­державних закладів і організацій, які реалізують політичну владу, беруть участь у регулюванні взаємовідносин між соціальними гру­пами. До неї входять органи державної влади і державного управлін­ня, заклади, організації, які ставлять політичні цілі. Це не лише політичні партії, але й громадські організації, а також такі неформалізовані інституціональні форми, як мітинги, демонстрації і т.ін.

Політична організація частіше за все відрізняється внутрі­шньою суперечливістю, оскільки охоплює не лише політичні уста­нови і організації, які відбивають інтереси правлячої політичної еліти, але й політичні організації, що виражають інтереси соціаль-


123
них груп, відсторонених від влади, різні опозиційні структури, не лише неінституціональні форми політичної підтримки, а й форми політичного протесту. Можна говорити в цьому плані про соціальні механізми системи політичного панування і соціальні механізми соціально-політичного опору всередині політичної організації.

В міру історичного розвитку політична організація усклад­нюється. Політична організація рабовласницького суспільства місти­ла в собі державу, офіційну церкву як елементи системи політич­ного панування рабовласників і досить нестійкі, тимчасові об'є­днання рабів. Помітну роль відігравала також каста жерців, різні релігійні секти, об'єднання неповноправних верств прийшлого на­селення, об'єднання купців та ремісників. Політичних партій і проф­спілок у сучасному їх розумінні (тобто як масових і чітко оформле­них організацій) ще не було.Політична організація феодального суспільства виявилася більш складною. Система політичного па­нування феодала включала численні рицарські, монашеські орде­ни. Певні політичні функції виконували купецькі гільдії та цехи ремісників. Тут ми вже віднаходимо численні організації повстало­го селянства. Політичне життя розвивається в релігійній формі. Відмінною рисою всього політичного життя була його органічна єдність з господарським життям. Політична влада була тут як ат­рибут земельної власності.

При капіталізмі політичне життя стає центром усього суспіль­ного життя. Зростає число ланок політичної організації суспіль­ства. Все більш складними стають взаємини між ними. При капі­талізмі виникає специфічно політична організація — партія. По­літична організація централізується у національних масштабах і інтернаціоналізується в міжнародних. Вперше гноблені класи піднімаються до створення цілої системи своїх організацій, які на­бувають розвитку під керівництвом політичних партій. Всередині політичної організації капіталістичного суспільства по суті створю­ються політичні механізми соціального опору, які протистоять системі політичного панування. Змінюється і сама система по­літичного панування. Проте завжди центральним інтегруючим еле­ментом політичної організації є держава. Вона зв'язує певні по­літичні установи і організації в систему політичного панування, проти неї об'єднуються опозиційні сили, тобто саме держава надає політичній організації характеру цілісного, хоча й суперечливого утворення.
124
Політичні відносини — це стійкі політичні зв'язки і взає­модії, які утворюються у зв'язку з функціонуванням політичної влади. Це стосунки політичних діячів, керівників і маси, еліти та електорату (виборців), еліти і контредіти, лідерів і груп підтримки та ін.

До стійких видів діяльності відноситься участь у виборах ор­ганів влади, здійснення законодавчих, судових, управлінських функцій, керівництва, лобізму, організації партійної роботи.

Найважливішим засобом удосконалення усіх елементів по­літики і політичної системи в цілому є політична культура. Вона передбачає освіченість і інформовапість суспільства, знання і по­важання законів, терпимість до інших думок, здатність враховува­ти чужі інтереси, вміння розв'язувати протиріччя, мистецтво ком­промісу, володіння методами, способами демократичного управлін­ня.

Функції політики

Політика як соціальний інститут виконує різноманітні функції. До них відноситься, перш за все, ціннісно-орієнтаційна функція. Політика відображає життєво важливі інтереси соціальних груп, дає визначення колективних цілей, програм суспільного розвитку. Політика здійснює функції управління і керівництва політичними і суспільними процесами в інтересах і окремих соціальних груп, і суспільства в цілому, розв'язує соціальні та політичні протиріччя. З політикою пов'язана трансформація суспільства. Сприяючи реалі­зації певних інтересів, цілей, політика здійснює інноваційну функ­цію. Саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміну і розвиток суспільства. Здійснюючи управління різними сторонами життя суспільства, політика як соціальний інститут інтегрує розви­ток різних сфер суспільства, тобто здійснює особливу інтегруючу функцію. Нарешті, політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання, формування особистості. Які ж методи, способи функціонування політики? Характеристика політики буде неповною, якщо ми не зупи­нимося на понятті політичного режиму. В широкому значенні слова політичний режим — це сукупність принципів, методів, способів, прийомів політичного управління, політичного регулювання. Він дає уявлення про співвідношення елементів політики, про харак­тер зв'язку державних органів та інших ланок політичної органі-


125
зації, про співвідношення гілок влади, особливості партійних сис­тем, процедури вибору політичних керівників.

Політичний режим здійснюється з допомогою всієї системи політичного панування. Разом з тим, він залежить від сили та ор­ганізованості опозиції. В ньому особливо яскраво виявляється співвідношення соціально-класових сил.

Соціологи, політологи визначають як основні для сучасного суспільства три політичні режими: тоталітаризм, авторитаризм, де­мократію.

Ознаками тоталітаризму є: гегемонія однієї партії, монополія однієї ідеології, всевладдя каральних органів, заперечення прав лю­дини, придушення опозиції. Повне підпорядкування всіх громадсь­ких організацій правлячим структурам, заперечення громадянсько­го суспільства. Витіснення усіх інших методів політичним регулю­ванням.

Ознаки авторитаризму не настільки категоричні. Авторита­ризм допускає обмежений плюралізм і, разом з тим, забороняє ок­ремі організації. Уже відсутній тотальний контроль над усіма сто­ронами життя суспільства. Авторитаризм передбачає сильну владу, але не диктатуру. Влада грунтується на законі, конституції, на де­мократичних інститутах. Разом з тим, вона пов'язана з авторите­том окремих особистостей або колективного органу. Існують різно­види авторитарного режиму: авторитарно-бюрократичний, військо­вий, корпоративний, національний, популістський авторитарний та інші.

Демократичний передбачає участь в управлінні широких верств населення, виборність органів влади, багатопартійність, розмежу­вання держави та громадянського суспільства, гласність, широкі права і свободи громадян, плюралізм у мисленні, організації та діяль­ності, гармонійне поєднання гілок влади, її децентралізацію, поє­днання політичного регулювання з економічним, правовим та мо­ральним і т. п. Демократичний режим має багато різновидів: від найширшої участі мас в управлінні, від переважання морального і економічного регулювання та реального плюралізму до простої участі у виборах органів влади, поєднання методів управління, елементів плюралізму.

Зміна співвідношення протиборствуючих сил, загострення соціальних конфліктів призводять до зміни режимів.

Про появу нового режиму ми можемо судити за наступними моментами:


126
1) змінами взаємовідносин законодавчих та виконавчих ор­ганів влади;

2) змінами способу й порядку формування представницьких органів влади, тобто суті виборчого закону та системи голосування;

3) змінами взіємовідносин між центральними та місцевими органами влади;

4) змінами положення та діяльності органів придушення у суспільстві;

5) змінами становища та прав різних політичних партій та громадських організацій;

6) змінами реальних прав та обов'язків громадян;

7) змінами стану законності.

Про тенденції змін політичного режиму в бік його жорст­кості свідчить процес посилення виконавчої влади і обмеження влади парламенту. Це відбувається шляхом прямого скорочення прав пар­ламенту (наприклад, у Франції в 1958 р.), або побічно, шляхом присвоєння урядом законодавчих функцій (Англія). У разі виник­нення колізії між урядом та бундестагом у ФРН, уряд, за згодою президента і другої палати, може прийняти закон без згоди бундес­тагу. У США президент має право не тільки розв'язувати найваж­ливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, але й наклас­ти вето на закони, прийняті конгресом. Для обмеження прав пар­ламенту широко використовується так званий конституційний на­гляд за парламентським законодавством. У США він здійснюється Верховним судом, члени якого призначаються президентом. Поси­лення виконавчої влади тісно пов'язане зі зростанням і посилен­ням органів придушення (збільшення політичної поліції, поява надзвичайних органів), з активізацією позасудової розправи з іна­комислячими.

Формою обмеження парламентських свобод є також зміна виборчого закону, механіка формування виборчих округів, поря­док голосування (у франції в 1958 р. після зміни виборчого закону компартія одержала 10 місць замість 180, які вона мала в Націо­нальних зборах при такій же приблизно кількості голосів по країні, а ЮНР — 188 місць, хоча вона зібрала голосів менше, ніж комуніс­ти).

Надзвичайно важливим для характеристики політичного ре­жиму є виявлення положення, прав різних політичних партій і громадських організацій.


127
Ознакою посилення жорсткості режиму є відмова від закон­ності. Відмова від законності може проявлятися і в прямій зміні конституції (у Франції з 1789 по 1958 рр. змінилося 15 консти­туцій), і в численних поправках до основних законів.

Наступ на демократичні права і свободи, використання апа­рату держави для розправи з демократичними прогресивними ор­ганізаціями, політика національного гноблення і расової дискримі­нації — все це прямий вияв зростання реакційних тенденцій у сис­темі політичного панування.

Історія оновлення нашого суспільства свідчить, що перехід від тоталітаризму до демократії особливо складний і суперечливий. Прямий перехід вкрай утруднений, бо наслідком тоталітаризму є політична пасивність мас, низька політична культура.

Дослідники політичних процесів справедливо роблять вис­новок, що між тоталітаризмом і демократією необхідний перехідний період з режимом сильної влади і поступовим нарощуванням еле­ментів демократичного управління [3, с. 387).

Соціолога в сфері політичній цікавлять перш за все суб'єкти політичної дії, соціальні механізми політичної взаємодії і політич­ного регулювання.

Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

Якісне оновлення суспільства, створення незалежної держа­ви активізувало проведення в Україні соціологічних досліджень про­блем соціально-політичного розвитку.

Особливий інтерес у цьому плані викликають матеріали со­ціологічної служби Центру "Демократичні ініціативи", яка спільно з Інститутом соціології АН України з 1991 р. проводила регулярний моніторинг громадської свідомості та соціального самопочуття на­селення країни. Це дало змогу виявити динаміку громадських ду­мок, настроїв і визначити деякі тенденції політичного життя [4, 7].

Матеріали дослідження свідчать про кризовий стан політич­них відносин. Проголошення політичного курсу переходу до демо­кратії і навіть конкретні заходи у справі будівництва суверенної незалежної держави, вдосконалення системи політичних інститутів практично ще не привели і не могли принести до реального демо­кратизму всього політичного життя. Це відчувають жителі різних регіонів України. Невдоволеність загальним станом демократії ви­явили 70% опитаних у 1991 р. і 73% у 1993—1994 роках.
128
Досить скептично настроєні жителі всіх регіонів України відносно своїх реальних прав, зокрема, права обстоювання своїх інтересів та інтересів народу. В 1994 р. 65,6% підкреслили, що вони нічого б не могли зробити, якби уряд прийняв рішення, яке б за­чіпало ці інтереси. 57% відмітили свою безпорадність, якби такі рішення були прийняті місцевою владою. 62,5% в цілому невдоволені своїм становищем у суспільстві. Цілий ряд даних свідчить про нерозвиненість політичних відносин, незрілість багатопартійної сис­теми. В цілому різні соціальні групи негативно оцінювали роль партій, вважаючи, то вони не захищають їхніх інтересів, а ведуть боротьбу за владу. У 1993 р. лише 6% респондентів, а в 1994 р. — 13% заявили, що знають програми партій. Показово, що вигадана дослідниками партія порядку і справедливості дістала більшу підтримку, ніж існуючі.

Яскравим виявом кризового стану суспільства є відсутність довіри до політичних структур. Більшість респондентів заявила, що не довіряє владним структурам і політичним організаціям. У 1994 р. 57,7% зазначили, що не знають, чи є така партія, якій можна було б довірити владу. 25% зазначили, що в Україні немає лідерів, які могли б ефективно правити країною. Жодна з партій не подо­лала п'ятипроцентний бар'єр довіри. Про повну недовіру говорили в 1991 р. — 39%, в 1994 р. — 46% виборців. Про крайній скепти­цизм стосовно офіційних структур свідчить і відповідь на запитан­ня, хто перешкоджає виходу із кризи. На другому місці після мафії виявилися представники влади. Індекс довіри Президентові, Вер­ховній Раді, уряду взагалі не підіймався вище 2,33 бала, в той час, як довір'я астрологу — 2,5 бала. Все це свідчить про вкрай низький рівень легітимності влади. Матеріали досліджень свідчать про пере­важання песимістичних настроїв щодо подолання кризового стану суспільства і перспектив його соціально-політичного розвитку. За даними 1994 р., лише 23% респондентів вірять, що у найближчі роки Україна зможе вибратися з кризи. 40% — не вірять, 24% не вірять, що взагалі можна подолати кризу. При цьому причину кризи 37% пов'язують з небажанням і нездатністю керівництва України здійснити реформи, 34% — з розвалом СРСР, 28% — з відсутністю сильних політичних лідерів і т.п.

Відповідаючи на запитання "Яким напрямкам політичного розвитку Ви віддаєте перевагу?", понад 40% представників різних соціальних груп висловилися за розширення зв'язків у рамках СНД, зв'язків з Росією. Разом з тим, більш, ніж вдвічі, у 1994 р. у по-
129
рівнянні з 1992 р., 1993 р. зменшилося число тих, хто на перше місце ставив розширення контактів з країнами Заходу. Певні зміни відбулися по відношенню до факту проголошення незалежності. В 1991 р. більшість висловилася за проголошення незалежності Ук­раїни, в 1994 р. 47% (у Криму — 55%, в Донецькому регіоні — 66%) зазначили, що якби референдум проводився зараз, то вони б про­голосували проти незалежності. При цьому 27% (у Донецькому ре­гіоні 34%) і зараз відносять себе до громадян Союзу. Ці позиції визначаються історичним, сімейним корінням, особистими зв'яз­ками. 70% опитаних у північному, східному та південному регіонах України вказали, що мають рідних і друзів у Росії. 50% українців у цих регіонах називають рідною мовою російську, 85% віддають пере­вагу профамам Російського телебачення та ін-

Корисна інформація була одержана дослідниками відносно поведінки електорату (виборців). У 1994 р. 39% респондентів за­значили, що збираються віддати перевагу кандидатам, котрі став­лять на перше місце загальнодержавні проблеми, 39% — проблеми свого округу, 20% — ще не визначили своїх позицій напередодні виборів. Серед останніх переважає молодь, серед перших — старше покоління. При цьому в цілому в електораті більшою мірою пред­ставлені старші вікові групи, більшу активність виявляють сільські жителі і населення малих міст. У практиці політичного життя необ­хідно враховувати й склад електорату, і поведінку різних його груп,

Які ж загальні висновки можна зробити зі сказаного? До­слідження переконливо показали, що розв'язання проблем політич­ного розвитку залежить від подолання загальної кризи суспільства, зокрема економічної. Без цього в сучасних умовах політичним струк­турам немислимо здобути довіру. Підвищення легітимності політич­ної влади пов'язане з урахуванням думок, настроїв населення ре­гіонів України. Особливо важливо враховувати загальний умонастрій більшої частини населення, яке вимагає відновлення економічних та інших зв'язків з Росією й іншими країнами СНД.

В умовах кризи політичні організації можуть здобути довіру населення, тільки взявши курс на вираження і захист соціальних інтересів. Велике значення у зміцненні політичних організацій буде мати утвердження громадянського суспільства.

Подолання політичної кризи пов'язане з розвитком політич­ної культури і населення, і політичних лідерів. Це вимагає великої роботи з політичної освіти і виховання мас населення, з навчання
130
представників політичної еліти. Не менше значення має залучення до конкретної політичної діяльності, в тому числі діяльності, по­в'язаної з самоуправлінням.
Контрольні запитання
1. Дайте характеристику зв'язку політики з соціальною структурою суспільства.

2. Що таке політика?

3. Яка структура політики?

4. Функції політики.

5. Що таке політичний режим?

6. М. Вебер про три типи легітимного панування.

7. Дайте характеристику основних видів політичного режиму.

Теми рефератів

1. Сучасні теорії політичної еліти.

2. Демократія і тоталітаризм.

3. Особливості соціально-політичного розвитку України на сучасному етапі.

4. Соціологічний аналіз поведінки електорату.


Література
І. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М.: Текст, 1993.

2. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Наука, 1990.

3. Гозман Л.Я., Зткинд А.М. Люди и вдасть: от тоталитаризма к демократии. //В человеческом измерении - М.: Прогресе, 1989.

4. Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. - Київ: Аб­ рис, 1994.

5. Ломов М.Н. Политология. Практпческий аспект политической жизни общест- ва. Учебиое пособие. - М., 1992. Ч.П.

6. Миллс Р. Властвуюїдая злита. - М.: Прогресе, 1961.



7. Політичний портрет України.- Київ: Демократичні ініціативи, 1994. N 9.
131


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка