Андрій Кондратюк



Сторінка37/42
Дата конвертації30.11.2016
Розмір7,11 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

Зеленими квачиками

Розтопіреними.*

Й те ж саме що



Хтось на вербі у стилі рококо

Вінок заплів.**
Під оцю саме пору, коли перед великим походом зелен-квіту гаї іще оголені стояли, а тільки зрух маленький в кольорах намітивсь, приходив до нас сусід дядько Герасим. Стояли ми з Батьком і він над Річкою у яснім молодім весня­нім сонці і милувались світом. Мало сказати, милу­вались. Замилування саме мимоволі входило у наші душі, спадало на наші серця, як велике осяяння.

Дядько Герасим спогадував про часи петлюрівських змагань. І найбільше у тім русі подивовувало його, якою прекрасною була вояцька форма тих часів... Які голубі чемерки, а китиці які. І де воно могло взятись у такім скорім часі – якби за одну ніч і повстало все. І кольори, і настрій, і дух небувалого збадьоріння.

А потім як погляне на Річку, на плин води, упокореної берегами після повені та й каже, посміхаючись благісно від отого великого дива, що не людським розумом осягається, а звиш надсилається, як незбагненна Божа благодать:

– А от чого воно от сей світ да так устроєний, улашто­ваний так, що ося Річка тече від Ковалихи, а не до Ковалихи...

Та й осміхається до сонця, зупинившись у премудрости своїй перед незбагненним.

Затим ішли, насувалися, розгорталися переважно барви зелені, манливі барви земної втіхи і веселощів. Серед них різнокольорово переливалося і квітування. Аж до самої осени.

Найзначнішим а й найвражальнішим у тім квітуванні після цвіту яблунь, “як яблуня в цвіту”, було коли глід і калина зацвітали. “Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте”. Гай-гай, хто нами тогді так любувався, милу­вався, як я цвітом калини любувався. У погоді очікувалися і робилися зміни. Холодніло. Батько брали, діставали із вишок закіптюжену після молотьби нерету, після молотьби на всі речі і предмети у клуні спадає густий своєрідний шар пилюки і павутиння. А Мати тим часом смажили на сковороді чималий цурпалок макухи. Засмажена макуха розпросторює такий лоскітливий дух, що не тільки лини, риба заради того незрівнянного духу в оману, в пастку піде, – на поклик, на лоскотання смаженої макухи може піти в оману, в пастку і самий чоловік.

Яким то чином той обсмажений кавалок макухи прив’язували усередині нерети, саму нерету прикріплювали, прив’язували до довгого кілка і вбивали його у грузьке річкове дно напроти калини, біля берега, загратованого густою сув’яззю вільшинового коріння. А на самім березі стояв кучерявий пишний кущ калини, і вона вже білим невинним цвітом заквітчана.

У корінні під тим кущем розкошували у мулі лини. Да такі жовті, величезні, вгодовані, що наче ширші, аніж довші були, розрослися. Як зацвітала калина, лини ішли на нерест. І їхні ніздрі лоскотав запах підсмаженої макухи. Вони й смакували, казали, нею. А ніщо їм так не подавай, як смажену макуху. Вони розкошували у ній, і за макуху готові були власне життя віддать. І віддавали декотрі.

Разом із линами у нерету запливало густо зелене волок­нисте жабуриння, уламки листків, а то й цілі листки жовтого водяного латаття, якісь водорости, усілякий інший водяний намул.

До всього того треба було пильненько приглядуватись. І не поспішати. Укидати ізнов нерету у воду. Чи тим більш викидати із неї ті щедрі наноси річкового мулу. Лини хитрували. Вони притаювалися нишком у мулі. Не виказували, не виявляли себе. Але мали, схоже, здатність володіти властивістю навіювання на людину, якби присипляли людську пильність. Не раз траплялося, що і Батько наші в оману линів потрапляли. Вичищають із нерети теє жабуриння, викидають його із нерети над самий берег річковий. А із жабуриння, із мулу того річкового два великих лини тільки бльохнули у воду. Яка потеря. А навряд чи сі уже бувальці да на поклик запаху макухи у нерету посунуться. А втім як і сказать. Людина он котра ціле життя вчиться, а на старість не раз у ті ж самі сіті та пастки порозставлювані найчастіше всього і потрапляє.

Але щонайменше два, а то і штири великих широких жовтих лини потрапляли щороку у нерету. І це була ніби втіха для цілої родини. Але мені то у серці у своїм на самоті пізньовесняної прохолоди, коли зацвітає калина ну такою вже благісно невинною білістю, і шкода було тих жовтих великих линів, які так задешево, на заманку запаху смаженої макухи спокусилися, попалися, та й життям своїм підводним поплатилися. Минуть пізньовесняні холоди білого цвітіння калини і глоду, настане тепле літечко, сонце виграватиме переливами у зеленім цвітучім дивнім світі, але крізь прозорість води тієї предивної картини уже ніколи не побачать сії жовті лини. А може, із свого річкового мулького дна вони і не дивились крізь прозорість води на пречудовний барвистий Божий світ. А все одно шкода їхнього життя було. Усяке життя миле. І “Не надь, не надь, рибалко молоденький, на звабний гак ні щуки, ні лина”.

Мене ще неймовірно тішили у елегійнім заспокоюванні жовті золоті кольори осени. Се такий уже супокій на ліси, на дерева, на гаї, на поля, на луки затим суцільно спадав, що серце моє завмирало у розкошуванні від тих небесних кольорів, як небеса їх золотили.

Затим тьмяне згасання усіляких кольорів відбувалося, до бляклости пасовиська, до зжухлости позоставленого на вгороді самітного соняшника, сивих комишів на узліссі чи похиленого шелестячого очерету на болоті. Сі однотонні барви пізньої осени завжди навіювали сум. Але і в сумі тім було приємно прохолодно розкошувати.

Білі одностайні кольори зими хоча і вселяли надію своєю світлістю, ізвідки візьметься весна, якщо нема світла, це ж спершу настає весна світла, але безкінечна білість свідчила і про світове біле безмежжя, про полюс вічного холоду, де так безпритульно заблукати одинокій самітній душі.

І як дооколишня природа у мінливих виявах своїх, як далекий синій ліс, як Річка і гай, дерева і кущі, трави і квіти на сіножатях, як Сонце, тепле небесне світило, і як Місяць, холодне небесне світило, як зорі і небеса, як вітер, дощ і сніг – як усі ці предмети і явища світобудови чинили вплив, діяли на людську душу відповідно, надто ж на людську душу малу, що завжди податлива і розпростерта для усіляких зовнішніх впливів.

Так само впливали і діяли на людську душу і людські осідки, хатки зі своїми клунями, хлівами й гиншими прибудо­вами, що порозкидувані там-сям, по наділах, по клаптях куплених своїх. Зі своїм щоденним пульсуванням життя, зі своїми хазяями молодими чи старішими, із дідами та бабусями, рівно ж як із дітьми, хлопчиками і дівчатками, із кіньми та лошатами, із коровами і телятами, із гусьми і довгошиїми гусаками із чорними дзьобами (“а баба гала­мага”), гуртами вічно заклопотаних курей і їхніми зухвалими зверхниками – півнями, що чуби у них завжди горять червоно.

Ся пульсуюча багатовимірна автономія посеред поля називалась сусідом. Була вона кожна у своїй з’яві неоднака, неповторювана. Сказати б, самобутня. А власне сусіди, їхні обійстя, і утворювали таке прекрасне формування, як хутір.

Оповідаючи історію нашого хутора, Надріччя і Заріччя, Закутка, не можна оминути і сусідів. Адже як би там не змінювалося значення цього слова залежно від суспільних умов, від значення позитивного до значення негативного, як на це вказувала Анна Ахматова, а присутністю сусідів завжди позначене наше життя. І ця присутність посилає у наші душі, у щоденний, у щохвилинний перебіг нашого існування потужне випромінювання, що не визнавати його чи й навіть тим більш нехтувати ним ми не можемо. Навіть якби і хотіли цього. Тим більш, що присутність сусідів, вірніш, самий характер цієї присутности відповідним чином позначає нашу посмішку чи похмурість, набурмосеність на лиці, розважливу чи конвульсивну течію, плин наших думок, наші душевні стани і настрої.

І те, що теперішні люди у нас набурмосені, єство їхнє усе в пульсаціях повсякчасних від’ємних, якби шерехтіння сухих комишів, досить маленької іскорки, і спалахне, вибухне полум’ям гогочучим – провина усамперед наша, яко сусідів, що ми мало і не досить терпляче щодня, щоранку усміхаємося їм, що не досить розсудливі наші розмови із ними. “Ми мали б усміхатися світові по-дружньому”.

Іще. Людям, перед якими я повсякчас відчуваю відпо­відальність і неспокутну провину за таке довготривале писання, їм кожному зараз би було по сто і більше років. Се дуже уже старі люди. Але вони – мої сучасники. А по тім висновувать можна, що і я вже стара людина. Я уже давно перебуваю у меншости, у меншій половині людства. Діяльність моя власна, як і здатність до діяльности цілого мого покоління, уже обмежена віковими спроможностями. Такий неухильний, невідворотний закон життя.

Спостерігаючи над життям, я щораз далі замислююсь над його разючими контрастами, що позначені злетами і низь­кими падіннями поколінь. Покоління поколінню – завжди різниця. А часом, інколи – і велика різниця.

Спостерігаючи над життям сучасних молодих поколінь, чомусь забуваєш уже власну молодість. А старіючий розум усе повчальність силкується висновувать. Сучасні, теперішні покоління отакі, мовляв, да розтакі, а ми зовсім інакші, мовляв, були. Хоча воно, може, і не зовсім і так, але все-таки трохи і так. Серед вад, що ними позначені сучасні молоді покоління, вражає надмірне устремління сих поколінь в одну спожитковість. Й іще – занурювання у побільшену схильність до руйнації матеріального дооколу. Йому їсти не подавай, але він і дня не проживе, щоби чогось да не поламать. Вхідних дверей од дому комунального щоби не висадить чи вікна там якогось громадського не розбить. Але поки що не свого. Може, дійде черга іще до тієї фази ув отакій його агресії, що не втримається він, та й зачне вікна і двері власної оселі лупашить. Аяк, апетит приходить під час трапези.

Щодо спожитковости, то знайдіть зараз, укажіть мені на такий рот, який би од дармівщини одказався. Я знаю одного лежня, який народився на нашому хуторі, а все своє свідоме життя прожив у містечку (йому там його власні і жінчині батьки кам’яницю, теремок вимурували). Йому зараз уже далеко за п’ятдесят, і він протягом десятиліть щороку два кабани споживає. При тім ані поросяток не купляючи, ані коритець для них не майструючи, ані разу не виносячи і пійла тому рохкаючому племені ані в жодному чужому коритці. І як йому сеє удається. А дуже просто і елементарно. Річ у тім, що тії кабани вигодовують у своїх власних хлівах його рідні і жінчині батьки. Двічі на рік, на Різдво і на Великдень вони ріжуть, колють по кабанцеві, який уже там вигодується і по півкабана чистої ваги, як правило без винятку, завжди дають своїм отим містечковим діткам. От і виходить два кабани на рік. Це окроме курей, півнів, гусей і гусаків, гиндиків, яєць та іншої птиці і птице-продуктів. І взагалі, окрім усіляких інших продуктів. Синок той тільки за здоров’я батьків своїх власних рідних і жінчиних молиться. Бо по вісімдесят їм уже минуло. А як то я далі буду, каже він тепер не раз, бо і я уже не здужаю. Старий уже. На пенсію документи скоро подавать треба, а стажу нема. Стаж по віку тільки і є, а трудового стажу рівночасно із віковим не набігало.

Але одверто признаємось у тім, що провина тут не тілько таких синків, як і батьків їхніх, отого проміжного покоління, що слідувало за названим вище, котрим тепер за сто перевалило по їхній з’яві на світ. Окрім науки до споживання теє проміжне покоління, своїм нащадкам нічого і не передало. Ані трудолюбія, ані традицій і звичаю свого етносу, ані уміння поціновувать вартости життя, ані тим більш совісти. Так само як і поважности та статечности.

Ті давні старі люди, як вони відбились, образи їхні як відбились у моїй пам’яті, були дуже поважні і статечні. Їхній зовнішній вигляд був благородний, яким тільки благо­родством і може вражать старість. Се стосувалося як і одягу, одяг вони носили добротний, пошитий у строях націо­нального орнаменту. Я іще пам’ятаю сиві свитки чоловічі й жіночі, й жіночі чемерки, оздоблені червоною вишиванкою спереду, у плечах і по краях, поли унизу вишиванкою були обшиті. Такі поліські свитки видобувають із глибин минулого зараз хіба що етнографи та учасники етнографічних ансамблів, виконавці народних місцевих танків. Мабуть, такі свитки й шили із домотканого сукна, яке опісля проходило іще відповідну обробку у валюшні на Рудні. Після такої обробки сукно ніби збігалося, сирова нитка основи у нім губилася, зникала, і ставало воно гладеньким, однотонним та грубим, якби справжнє фабричне сукно. Із такого обробленого на валюшні у Рудні сукна шили і бурки, сивка-бурка, довгі чоловічі аж до п’ят, незамінні вони були, коли санна валка хуторян наших у ліс по дрова зимовим холодним рипучим ранком удосвіта вирушала. Сніг порипує під постолами і саньми, а у бурці Батькові тепло, і хоч би що отой мороз, а який би лютий і не був. Колись морози щозими люті бували, як і тепер в окремішні вибіркові зими, – раз на десятиліття.

Сивих бурок, мені пам’ятається, пригадується, менше чомусь було, а все чорні, до коричневих якби вицвілих тонів. А то все залежало від вовни овечок. Якої масти ягнятко уродилося – такій і бурці буть на масть. Такого сукна і не фарбували, здається, хіба що змінювало барву свою воно трохи у процесі обробки у валюшні на Рудні. Се була велика радість – теє сукно розглядувать, коли Батько його по кількох днях відсутности із валюшні привозили. Як благоговійно ми, малі, над ним схилялися да розглядували, якби невідь яку заморську коштовність, що її одважливі мандрівники, мореплавці із далеких казкових країн привозили.

Із такого сукна шили також попони, покривала, що ними у студінь та у хурделицю крупи коней ласкавенько покривали, щоби вони не мерзнули. Круп, виходить, у коня найперше і мерз. І як дихав кінь, то покривало таке укрива­лося, обростало білою, сивою памороссю. Ах, яка се була розкіш і манливість – за таким конем, мерином сірим нашим у яблуках спостерігать через вікно, як він упряжений уже в сани, попоною укритий сіно або із опалок овес їсть і сиву паморось своїм диханням на попону випромінює. Перед дальньою дорогою. Ах, ізникло все те. Тільки й спогадається коли. Да як іще ровесник мій оден Петро, коли із запо­рожської тюрми повертався до рідної своєї сторони, да на Велику Житомирську, на горище поетичне у Київі до мене завітав та й розказував про пережите у тюрмі. Як там їх одною вівсяною кашею годували. А вони жалілися про те начальникові тюрми, що жога від овсянки пече, жолудок роз’їдає. А начальник як визвіриться: “Да лучшей еды ж не бывает! А што же вы хотели ишшо. Вот лошади от овса да как поправляюцца. Да ржут как от овса, да работают как. Вот и вы ржите да работайте, как лошади. Овес жрете!”

Давно нема уже того коня. Давно і друга дитинства нема. Двадцять років. Із того виваляного сукна іще Ганна потому нашим хуторянам уже за Совєтів валянки шила, що на них кальоші поверх накладали, щоби не протоптувалися і од води також. Сі валянки ватяні із сукна прийшли на зміну постолам. Бо нічого так не ненавиділи більшовики, як постоли, так вони їм в очу встали, у печінках сиділи. І позором клеймували, і силою мало не роззували. Але і в валянках отих ногам було тепло.

Ще за життя свою бурку Батько попороли, сукенце акуратненько склали у клумачок та й ізв’язали торочками із полотняної сорочки. У старім бабинім кухрі те давнє сукенце і тепер лежить. Трошки міль його місцями пороз’їдала, порозходилося десь од ветхости, так що сирову нитку основи ізнову, як і в первіснім тканні, знать стало, проступила вона.

Іще пам’ятаю, що декотрі наші поселяни ходили і в кожухах довгих аж до п’ят, білих або жовтих суцільно, який виріб овчини був, – це котрі зажиточніші хазяї, а й могутніші на зріст і силою також котрі. Ті великі жовті кожухи надавали їм вигляду богатирського.

Жінки також мали кожухи. Але маленькі куценькі якісь, і то неодмінно жовті, краї вишиті червоною і чорною ниткою. Із жіночого верхнього зимового вбрання виділялись, вирізнювались іще жіночі чемерки, так фігурально посеред стану зморшки у них якби віялом збігалися. А барва найбільш вражала мене голуба.

Була тоді одіж робоча і одіж празникова. Поміж ними клалась грань розмежування. Одіж празникова мала підкреслювати, виокремлювати, вирізнювати чоловічу, а й жіночу вроду, красу, яким от має виглядати людина у досконалости своїй, як твориво Боже.

Були і френчі чоловічі із накладними кишенями, і штани на косе шво, галіфе тобто, що під чоботи пасували. Халяви хромові наваксовані аж блищать на сонці. І на рипах все чоботи, усе порипують на снігу та на морозі. До них пасували короткі теплі піджаки, щоби й чоботи, й піджаки із ковнірами хутряними, і косе шво навидоці були, самі себе виказували.

Літня одежа щось менше запам’яталася мені. Сорочки вишивані білі полотняні чи й перкальові. Перкальові – се уже був шик. Як чоловічі, так і жіночі. А в літі, у теплі голубім так кожда істота жива, кожна людина, чоловік чи жінка вона, хлопець чи дівчина а вже самі по собі гарні, прекрасні, а хоч би у віщо були вони зодягнуті. Красне літо саме по собі людину красить.

Робоча ж одіж якось менше у моїм сприйманні і за­пам’ято­вуванні відбилась. Одна ціль тут переслідувалась. Аби широка, простора, до роботи зручною була така одіж. Як правило, шили її із домотканого полотна. Це були довгі чоловічі сорочки. Що і траву у лузі, на сіножаті косить, і жито в полі жать у них було не спекотно, вільно.

Із взуття постоли завжди були незамінні. Узимку на ногу під онучі наверчували грубий шар волосню-осоки, щоби тепло було. Волоки із сировиці – телячої необробленої шкіри, а то й гладенькі ремінні, із обробленого ременю, утримували постоли від розпадання, а хоч би лико і протоптувалося. У жнива лико оберігало ізнов ногу від проколювання на стерні. Постоли Батько наші плели в основному із лозинового лика. Постоли із в’язового лика – то вже була розкіш. Такі зберігали про свято.

Так само, як і до пори, до сезону підбиралась, шилась селянська одіж на нашім хуторі, і стосовно віку, певних вікових категорій. Що для юнака, а що для молодої людини, – те для старшої не підійде. Бо кумедним виглядатиме. На сміх люди візьмуть. Якби штукаря, клоуна на сміх люде беруть.

Одіж старшим людям надавала поважности і статечности. Й лиця їхні набували в отакім обрамленні благообразного вигляду. Вони випромінювали життєвий досвід і мудрість.

Се тобі не те, що у наш вік сімдесятилітній підтоптанець уже також курточку паперову червону, і жабуринячі зелені джинсові польські штани на себе нап’ялить та й скаче по морозі, якби коник-стрибунець. А воно ж не туди уже хилиться. Ані вигляду, ані поважности, ані статечности тобі. Геть здрібніле покоління.

Далі. Оті давні колишні люди нашого хутора мали у своїм звичаєвім, моральнім вимірі багато так достойностей, які зараз щезли цілковито або вигибають доостанку.

Хоча і взаємодопомога поміж нашими хуторянами була розвинута сильно, навіть по войні іще, наприклад, парува­лися, спаровувалися і кіньми, і возами, і колесами, і саньми, до лісу гуртом їхали, деревину гуртом кому вивозили, і так, що треба, один одному помагали, а відчуття родинної осібницької автономії також сильно було розвинуте в кожного. Із чужою працею, як із власністю завжди раху­валися. Повага до чужої праці і власности була якби традицією, і звичаєвістю, і неписаним якби законом. Се відчуття виховувалося у людини змалечку, і ставало найпершою якістю особистости, як суспільної одиниці. І якщо хтось у когось при потребі позичав шклянку пшона повненьку, також повненьку і віддавав, і щоби не гіршої якости теє пшонце і було.

На чужеє наші хуторяни не були похапливі, спокусливі.

Так і в родинній автономії, у родині кожній свої традиції, звичаї, установки та приписи певні існували. І найпершим таким приписом – се було пошанування батьків у родині, баби, діда, узагалі старших людей. Шануй вітця і неньку свою і довгим буде твій вік. Пожалій отця свого, коли оскудіє силою і розумом. Сі біблійні істини і прищеплювалися, виховувалися змалечку, і якби ставали вже вродженою натурою кожного, що йому судилося білий Божий світ забачить і тернисту ниву життя перейти. Щоби хтось із дітей да до вітця-неньки визвірився, як ото тепер визвіряються молоді та дужі супротив предків своїх слабосильних, або на “ти” назвав, “подай-но, батя, стакана”, – да такого і подумать ніхто тоді не міг, розум людський того не сягав, що такеє у світі білім може повстать та настать. Лютеє урем’я. І у тім ізникненні поштивости до батьків і старших, може, найбільша із наших поруйнацій. Що й призвела до розрухи, до поруйнування нашого хутора, стала, лягла в основі того поруйнування. Бо як нема визнання родинного старшинства, то й нема, ізвідки візьметься почуття пошанування і відпові­дальности до родинного осідку. “Аби-но зайшло у дім спере­чання та свара, а до ноги, до підвалини поруйнується, розпадеться той дім”, – казав наш дядько євангелист Михаїл.

А в ті добрі далекі часи навіть при живій відсутности, так само, як і померлими вони були, діти інакше при людях і не говорили про своїх батьків як отако: “Батько казали”, “Як прийшли були мати” і т. д.

І ще. Як хлопчик чи дівчинка на ноги ставали, спиналися, підростали, дак їм уже й робота знаходилася. Якби чекала на них. Чи то гуси завертать, чи пасти потому їх, щоби в город не летіли, не рипалися, не тиснулися, да молодої капусточки не зіщіпували. Чи цівки там сукать, а чи й нитку виводить на веретені за мичкою на малім гребінці, такі малі гребінці для діток спеціяльно і вироблялися, якщо дівчинка у домі була. І пішло, й поїхало. За малим і простим слідувало діло більше і складніше. Затим вівці, корови потім пасти. У десятилітньому віці, пригадую, ми уже чвалом, зкопита летіли верхи на конях, коли на пасовисько їх водили, чи на водопій потому.

Якщо виростали діти, і знаходили вони собі свою пару, половину тобто свою, обраницю чи обранця свого знахо­дили, позустрівся він, одружувалися, себто, то батьки, чого ж казать, і придане їм давали, і поля шматок, і хатинку яку збудувать помагали (“3будуй хату з лободи, а в чужую не веди...”), а потому ся молода родина уже ставала само­достатньою і повноцінною, сама на себе трудилася і виводок свій молодий ізнов годувала та до життя на ноги ставила. Як споконвіку і заведено було.

Але щоби батьки вибудували своєму синові-лежневі у містечку велику хату-теремок, да й протягом десятиліть той лежень із’їдав два кабани годованих щороку, не винісши ані разу і коритця пійла пацяті, бо досяг великої премудрости, що від кожного заколоття йому перепадало по півкабана задурно від своїх власних рідних батьків і по півкабана від батьків жінчиних – такого у ті далекі добрі часи не бувало.

І тоді, у ті далекі прекрасні часи довелося би тому лежневі робити вибір. А між тим, або саменькому із коритця годувати пацят, поки вони на кабанів виростатимуть, або відмовитися від чогось жирнішого, – від сала і мняса себто. Або, або... Третього тоді не було дано. Се тільки у новітні часи наш висококласний хутірський лежень зміг вільно собі зробити третій вибір, – ступити на інший шлях. Палець об палець не вдаряючи, споживать щороку по два кабани та силу-силенну іще інших м’ясопродуктів і взагалі продуктів. Це у статистич­них звітах так пишуть “м’ясо і м’ясопродукти”, “яйця і яйце­­продукти”. “Мы пойдем иным путём”. Лєнінова фраза. А сей стопроцентовий лежень засвоїв марксизм-лєнінізм, рівно ж як і гандізм, іще в і ембріоні, в епоху мамонта він ті учення засвоїв.

У далекі добрі часи такі штуки йому явно не пройшли б. І на перешкоді до здійснення сеї його віковічної мрії, іти тобто іншим шляхом, стояла, заважала йому могутня сила традицій і звичаєвости. Але от сю силу зломлено, поборено, перешкоду подолано, і простір для лежня одкривсь небачений і небу­валий в історії.

Не можна сказать, щоби колишні люди були взірцем доско­налости за подобою Божою. Людина, котра народжена по Адамовім гріхопадінню, вона є людина звичайна. І в силу уже щойно окресленої причини несе у собі, у внутрішнім вмісті своїм великий і складний вузол суперечностей, подо­лать котрі, переступить через котрі, погамувати їх у своїй плоті і в духові неусмиреннім своїм може хіба що великий подвижник а цілоденною працею своєю упродовж довгих літ. Життя людськеє а зовсім коротке, як спалах зорі, як життя листя на деревах. А от для сподвижників духа воно може буть і довготривалим. Особливо коли плоть немічну бренну недуги поражають.

Ні, наші хуторяни колишні не були взірцями людської досконалости. Не були янголами. Люди як люди. Вони і сварилися поміж собою, і билися, бувало. І чвари довготри­валі поміж ними спалахували.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка