Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка10/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень. Довештався. Дільничий терапевт — чомусь жартують усі, кому заманеться! — спробувала покласти його до лікарні, але він — жарти жартами, та треба й совість мати! — не дався. «Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні… — Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома. — Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо». Вона засміялась. — Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком? — Кладу праву руку на ліве серце. — А може краще — дом’язово? Жартунів розвелося, хоч греблю гати. Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є. Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів. — Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти — нормальний чувак. Але що ти онук… — закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило. «Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза». «Ну то й що? — здивувався розніжений, розімлілий організм. — Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити». — Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, — Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, — я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, — то мені пацани потім сказали, а шеф — треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, — я казав Джиму, — вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді? — Вмовив: можеш взяти кавуна. — Я собі відріжу… — Бери весь. — Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак. Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас. — Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось. Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона. — А ось — мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок. «А я — ні». — Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли. — Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу… — Добре, тоді візьміть гроші. Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені. — Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину… — Я сам… — Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся. Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу. — Як поживає мій підзахисний? — Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась. — Порожньо тут у тебе, — не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. — Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль. — Хто винен? Невістка. — Ми напрацьовували кілька версій і, звичайно, між іншими перевіряли і механіка, але не було доказів і мотивів. А ти в будь-якому разі щось знав, однозначно більше, ніж говорив. Якщо навіть ти сам не скоїв цього замаху, то міг бути навідником, міг дати комусь план будинку, міг відчинити двері, ти точно знав час і місце злочину, бо інакше як пояснити, що ти з’явився на місці злочину за лічені хвилини після його скоєння? В останню мить, наприклад, ти просто міг передумати і поспішити виправити ситуацію. Ти й поводився так, неначе жалкував, що надто пізно спохопився… Андрій збагнув, що мовчання грає не на його користь, але нічого не міг вдіяти. Сама лише згадка про ту ніч скотчем заклеювала йому рот. — Є різні методи примусу, стосовно тебе ми вирішили вибрати тактику відкритого спостереження. Люди часто не витримують такого ненав’язливого, але безперервного тиску, починають панікувати, робити дурниці і самі себе викривають з головою. Врешті-решт, нерви дійсно не витримали в нашого злочинця, а в тебе вони, як бачу, справді сталеві. Гм… тобі, напевно, вже донесли, що я працюю на одного політика, котрий доводиться тестем твоєму батькові. Якби ти з самого початку розповів нам, що Дудій — твій батько, розмова з тобою велася б зовсім по-іншому. Мій бос дуже цінує родинні зв’язки і… — …ми б з ним обійнялися, наробили б повно фоток, а під кінець випили б за чуття єдиної родини. Не кажіть такого, бо зараз розплачуся. — Ти далі не бажаєш бути відвертим. У вісімнадцять років не варто аж так погано думати про людей, що ж тоді буде в сорок? До речі, ось плеєр і зроблені мною записи… інтерв’ю декого з твоїх знайомих. Нікому не завадить довідатись, що про нього думають люди. — Це звучить смішно, але… напевно, в усьому винен… сон. — Сон? — Тільки не смійтесь. — Спробую. — У ніч замаху, ви пам’ятаєте, був сильний ураган, а я люблю таку погоду. Дуже люблю. Я гуляв містом, потім сів на одній трамвайній зупинці, — вона дуже затишна, з трьох боків закрита склом, зверху — дашок… Мені так не хотілось повертатись додому. Не знаю, чи ви зрозумієте, але повертатись додому, коли там нікого нема… — Зрозумію. — Я вирішив переночувати на цій зупинці. А чому б ні. Було на диво тепло, я відключився майже відразу… Славко завжди казав, що в мені закладено потяг до бурлакування, і якби я наважився одного разу продати квартиру і майнути світ за очі, то не скоро б осів на одному місці. — А тобі відомо, що Ярослав Білий мав око на твою квартиру? Він чекав твого повноліття, щоб купити її в тебе. Зрозуміло, що ти не взяв би з нього великих грошей. — Тобто… він опікав мене заради… Неправда! — Запитай у нього. Чомусь цей удар виявився найболіснішим. — Я приготую вам кави. — Приготуй. «Скажи, що це неправда, Славко!» — На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава. — Дякую. — Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало… — Каву ти готувати вмієш. — Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як… — Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад. — «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись. — На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш. — Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі… — Ти швидко оговтався. — А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник. — Ти, здається, збирався на юридичний? — Я й у космос колись збирався… — Я маю в університеті кількох добрих знайомих. Моїй конторі не завадило б нових людей з сірою речовиною, а не тирсою в голові. «Ого. Приватна юридична контора — це круто. Дуже круто. І що з того, що звичайній людині туди нема чого навіть потикатися?» — Хто вам сказав, що я на вас працюватиму?.. Можете сміятися, скільки влізе. …Витягнувши з плеєра останню, четверту касету, Андрій міцно задумався. І додумався до того, що зовсім, геть нічогісінько не шарить у людях, як сказав би Вася. Місяць третій



Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. По трьох тижнях нидіння в чотирьох стінах Андрій ладен був розцілувати свіже повітря, попри те, що воно наскрізь було просякнуте морозцем. Учора випав перший, несподіваний сніжок, і сліпучо-блакитне сонце дивувалось, як він дотепер ще не розчинився, якщо воно лише тим і займається, що зрання освячує землю благословенним світлом. Примиривши осінь саму з собою, листопад спочивав на лаврах прощення, супокою і благодаті, сторожко поглядаючи на світ гостроокими кетягами горобини, чистячи до блиску небо, питаючи людей, чи вони приготувались до зимівлі, і нетерпляче та захоплено виглядаючи зиму. Місяць листопад. Зрадник осени. Відданий бой-френд зими. Андрій пригадав застій, що панував у його житті останнім часом, і порахував гроші, що залишилися. Негусто. Скоро, дуже скоро доведеться шукати роботу. І все буде, як колись. Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці. А на, маєш! Розмріявся. — Сідай. Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав? Лікарня похмуро височіла на пагорбі. Сіро, непривітно, казенно. Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац. Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору — білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і — Андрій нарахував — три відеокамери під стелею. На посту — комп’ютер з усіма прибамбасами. І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище. Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні. Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини — чесної, не лінивої — чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя. Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків? Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати. Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником. Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи. Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут. — Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала! Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?.. Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі. А він вважав, що запалення легенів — найгірша з хвороб. Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені! — Втікаєш? Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик — все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав. — Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф? «Місяць і три дні». Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути. — Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося? Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце. Кат знав свою справу досконало. — Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається? Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць. З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову. Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою. — Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою. — Навіщо? — зрештою, видихнув Андрій. — Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти… Щось оглушливо запищало на всю палату. — Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався. Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо. Андрій ніяк не міг відсапатись. Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта. — Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів. — У вас тахікардія. — Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти. — Я не можу… якщо з вами щось… — Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні». Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі. Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував. Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена? А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне? За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син. — По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати? Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе: — Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає… — Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе? Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського. — Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні? Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо. — Я не знав… що ти існуєш. — Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов. — Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань. — Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити. — Не випендрюйся. — Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз… — Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити. Деякі теми… Круто. — Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж. Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики. «Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?» — А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись? — Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема? Батько відповів контрзапитанням: — Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі? — Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ. — Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього. — Аякже! — А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця! — Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває? Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю. — Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?.. — Навіщо ви мені здалися, — Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, — через вісімнадцять років? Батько зачаровано похитав головою. — А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід? — Зі страху, — швидко і не подумавши бовкнув Андрій. — А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька. Впевнений, що любив». — Коли хтось пристає до тебе з ножем, якось не дуже задумуєшся над тим, що пишеш. — І враз, благально: — Можна, я вже піду? — Втікаєш? — хижо усміхнувся батько. — Далеко не втечеш. Не надійся. — Чому далеко? Йду шукати собі роботу. — Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати? — Ані копієчки. — Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм. — Вже відтепер почну боятися. — І правильно робитимеш. …«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» — спитала совість. «Не зміг». …Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила: — Люда виходить на зміну завтра. Щоб вам добре було! — До побачення, — промимрив він і прожогом вилетів за двері. Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш? Отже, завтра. О’кей!
— А шо я жроблю? Папка погана. — Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай. Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи. Сказитися можна! Андрій і собі хутко нагнувся над розмальованими аркушами, що швидко намокали від талого снігу. — Дякую, — сказала пані Марія, приймаючи від нього малюнки, а коли підняла очі — схопилась рукою за груди. — Як добре, що я вас зустріла, Андрію! Одна моя знайома… — Чай з малиною? — Що? А, ні, не та, інша знайома, має біду зі своєю онукою… — А ти жнаєш, де я тепер малюю: в КАБІНЕТІ! Бачив, бачив мої малюнки?! — Хто б то на твої малюнки дивився на тверезу голову! — буркнув Остап і звернувся до Андрія, скалячи зуби. — Знаєш, я все-таки добився, щоб ніякого дня народження мені не справляли. — Стривайте, діти. Беріть теку, йдіть догори і зачекайте мене біля входу… Так ось, Андрію, донька цієї моєї знайомої півтора року, як у Італії, а дитина сидить на шиї у бабусі. Перейшла в другий клас. Ніби непогана дитина, але зовсім не хоче вчитися. Не примусиш ніяк. Вона вже хотіла йти просити якусь вчительку, щоб посиділа з нею позаурочно, але якщо дитина уроки прогулює, то як її примусити піти до школи позаурочно? Моя знайома має артрит, вона не може за нею гасати. Я й згадала про вас. Гроші вони мають, дочка висилає і висилає, а що з тих грошей, як дитина зовсім від рук відбилась? То як, ви згодні? Чи згоден він? — А чай з малиною в них є? …Неподалік лікарні Андрій побачив телефон-автомат, підійшов, вставив карточку. — Слухаю. — … — Слухаю! — Я хотів вам сказати… — Це ти, Андрію? А я тут Вірині малюночки розглядаю. Сила! До речі, я збираюсь їм розповісти про тебе… — Я справді хотів вас убити. Дуже хотів. Ще з дитинства мріяв. Думав над цим день і ніч. — Всього доброго! — Чекай! Ти справді ненормальний. Я теж хотів убити свого батька, коли він кожного знайомого, не кажучи вже про нас з мамою, вперто переконував, що з мене не вийде нічого путнього. Я ніяк цього не міг йому вибачити. Але не сподівайся: мене ти так просто не позбудешся. Наступного разу придумай щось направду страхітливе. …Андрій тримав у руках слухавку і не помічав, як до нього підійшла його Доля, скинула прибите пилюкою дрантя, відклала убік милиці, озирнулась… Такий передбачуваний світ раптом постав перед Нею рівнянням з багатьма невідомими, які здатні набувати значень в діапазоні від плюс до мінус нескінченність. Поруч шуміло перехрестя, і чотири дороги розходились навсібіч, а Вона все озиралась, не знаючи, якою дорогою піде. І видно було, що Вона ще зовсім молода, і сонце здивовано осявало Її, дивуючись, чия це Доля стоїть в задумі на перехресті. «Ніщо хороше не може тривати довго», — нарешті заспокоїв себе Андрій, опускаючи слухавку. «Угу. Колись ти постарієш і помреш… або помреш ще до того, як постарієш, але яка це, по суті, велика ДРІБНИЦЯ», — заперечив він сам собі, рушаючи до перехрестя. Лютий 2000 — вересень 2001. Анна notes



Примітки



1



Блукаючий нерв (лат.) 2



Антидот (мед. термін) — протидія, протиотрута. 3



Контрольно-ревізійне управління. 4



Нічого іншого. (анг.) 5



Вибачте. Я сьогодні здурів, (англ.) 6



Дуже добре! (англ.) 7




Дуже погано (сленг)
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка