Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка4/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



У ординаторській, де, як розумів Андрій, тусуються виключно лікарі, — крім них і бджоли на підвіконні, ніхто на разі не тусувався. Лікар у костюмі кольору серцевини огірка повагом мусолив у руках кільканадцять папірчиків. Андрій пришелепкувато сопів у дві свої дірки. А що? Бовкнеш зайве — і підеш переобстежуватись. Андрія аж перекосило від спогадувань про останні чотири години. Їм тут волю дай — живим не випустять. Навіть спеціальне місце відвели. Лабораторія називається, кричи не кричи, ніхто не почує. — Та-а-ак… Ну що ж, — Ігор Васильович відклав папірчики і схрестив пальці. — Чого принишк? — Вам правду чи щось із народного гумору? — Спробуй. — Йде колобок лісом, а назустріч йому… — Правду, боягузе, правду. З народним гумором ми теж ознайомлені. Назустріч лисичка… — Та ні, Червона Шапочка. — В чорному, напевно. — Чому в чорному? — Бо в тебе, Андрію, голос — якраз на похороні заводити. — Зате у вас — як в тамади на весіллі. Певно, що так. — В тебе — класична залізодефіцитна анемійка. Похорон відміняється. — З цим живуть довго і щасливо. — Ну, не зовсім щасливо… — …і не дуже довго. — Радій, що не знаєш, які хвороби можуть спричиняти подібні симптоми. Значно гірші хвороби, повір мені. — Вірю й радію. — А тепер — про лікування. Тільки обіцяй, що почнеш якнайшвидше. — Пішов гризти цвяхи. — Сідай і слухай. Тільки десять відсотків кисню, що вдихають наші легені, розчиняються у кров’яному руслі. Решту зв’язують і транспортують еритроцити — червоні кров’яні тільця. А точніше — сполука гемоглобін. А ще точніше — гем, в основі якого — двовалентне залізо. — Я ж казав — цвяхи. — Не перебивай старших. — І розумніших. — І значно розумніших. За нестачі заліза до тканин надходить менше кисню. За нормою, гемоглобіну в чоловіків має бути 120–140 грамів на літр. У тебе — 98. Таку гіпоксію організм ще компенсує підвищеним серцебиттям, звуженням судин периферії. Але з часом він виснажується, крім того, ти ростеш, а будь-яке більше навантаження потребує більших затрат енергії. До речі, в тебе ніколи не виникало зміни смаку? Наприклад, хочеться їсти крейду або штукатурку, подобається запах бензину, ацетону… — Так, тепер ви зробили з мене токсикомана. — Я на повному серйозі. Поговорімо про дієту. У народі панацеєю вважається теляча печінка. Але вона постійно переробляє шкідливі речовини, тому я добре б подумав, пхаючи її у хворого. Поза тим, залізо в ній тривалентне, а таке залізо гірше засвоюється. — Добре, печінки більше їсти не буду. До рота не візьму, присягаюсь. — Прошу тебе, відповідальніше стався до свого здоров’я. — Міністерство Охорони мого Здоров’я теж просить, аж руки заламує, під рекламними щитами: йой, людоньки, який цей нікотин шкідливий, бодай його качка копнула. Так гарно на малюночку виглядає, а такий шкідливий, зараза… — Давай не будемо відволікатись. Отже, дієта… — А вам, випадково, на операцію не треба йти? — Випадково не треба. — То, може, на ринок? — Як з тобою батьки витримують? — Тішаться щодень, як біда — цвяшком. — Щодо цвяхів. Залізо міститься, насамперед, у тваринних продуктах. Рослинне залізо гірше засвоюється, але його багато є у морській капусті, шипшині, тільки свіжій, толокні. Геркулес і гречка — теж незле. Але основним джерелом є м’ясо. Кріль, індик, курка. Язик яловичий. Плюс — комплекс вітамі… Лікар вмовк. Липень зиркнув у вікно ординаторської і подивовано дмухнув у кватирку. Андрій розумів, що мусив би стриматися, та не зміг. Давно він так не сміявся. «Язик яловичий»… Це було смішніше за найсмішніший анекдот. «Язик яловичий»… Від цього в животі вибухала колька, і він валився зі стільця, судомно хапаючись за стола. Він згріб цей гіркий сміх, як в’язанку сіна, скрутив його і запхнув назад до горла, до нутрощів, там, де він мав сидіти і не рипатись. Та той виявився живучим. Пручався. Не давав себе задушити. «Язик яловичий»… Неприбраній душі раптом зробилось прикро, як тому далекому кишеньковому кошеняті, яке тихенько попискувало, коли його витягали на берег баюри. Прикро за своє народження. Відтак сміх заглух. Андрій хвилю посидів, впершись ліктями у коліна, а обличчям — у долоні… і підвівся. Давно повинен був підвестися. Ще тоді, з асфальту. Та забарився. Зіпхнув все на струс. Дозволив заопікуватися собою. Відбивався тільки для годиться. Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він. Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я — експериментатор, ти — досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне… Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, — настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, — і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, — сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт. — Дякую за гостинність, — промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря. Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху. Все о’кей. — Вважайте, що мене вже нема. Лікар підсунув до нього невеликого папірчика. — Візьми рецепт на препарати заліза. «Скажи собі ще раз — о’кей, і дійсно все стане о’кей, — казав Славко. — Американський рецепт». — Не треба, не люблю хімії. Цвяхи — ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття. Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає. — Останнє запитання, — затримало Андрія біля самісіньких дверей. — Послухайте… — Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво? Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно. — Я… — Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти. — Чи тобі все, що я кажу, — фіолетово, як каже мій син? Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час. За дев’ять хвилин… — Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати… Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей. — Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо! Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської. «Тривалентне залізо, — чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. — Важко засвоюється». — Давайте іншим разом, пані Надю, — швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти. — Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? — помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. — Ні протоколу операції, ні щоденників! — У мене пацієнт, пані Надю, — ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо. — А в мне КРУ[3] на носі! Ви хочете штрафи платити? — Сьогодні ж заповню всі історії, чесне піонерське. — Всі не треба, тільки ваші. Ось, наприклад, — вона розгорнула одну з історій. — Хворий Крайник. Ще в п’ятницю ви наказали ввести йому знеболюючі середники. Чому дотепер цього ніде не зареєстровано? Де ваш підпис в наркотичній карті? — Вона вказала на порожнє місце у графі «підпис лікаря (розбірливо)». — Вам би не старшою сестрою працювати, а старшим прокурором, — схиляючись перед неминучістю, дістав лікар капілярну ручку. Андрій міг, звичайно, дивитись у протилежний бік. Теоретично. Але людина так влаштована: на що тобі звернули увагу, на тому ти й зосереджуєшся. Тому він мимохіть втупився у графу. І прочитав: «Дудій І. В.». ДУДІЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ. Мимо прошкандибала жінка на милицях. Ніби й не стара, а вбрана в старе ганчір’я. Зовсім не дивно було зустріти в хірургії жінку на милицях. Проте Андрій відсахнувся. І вдарився спиною об одвірок. А всередині все затерпло.
…Мама торкається його волосся, але не гладить його, а просто перебирає пасма: «Він — лікар-хірург. Принаймні, збирався ним стати». Все збігалося. «Я не буду тобі брехати, як брешуть інші матері-одиночки…» Все справджувалося. «Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою…» Все спливало в пам’яті. Окремими скупими слайдами. Часточками. …Його самого ще немає. Його мамі — сімнадцять, майже доросла. Його майбутній батько навчається на п’ятому курсі медінституту, майже лікар. Надворі — майже Новий рік. Все у них попереду… майже…
— Ходімо, — крізь вату просочився до нього голос, і він відчув на своєму плечі руку. Добре, що власник голосу був заклопотаний своїми проблемами і не зважав ні на кого. Добре, що хірургія була розташована на шостому поверсі, отож спуск до лікарняного парку ще зайняв трохи часу. Добре, що на шляху їм трапився буфет, і вони затрималися біля нього, придбавши пачку крекерів і два соки. Вірніше, придбав їх чоловік у костюмі огіркового кольору, а нести доручив Андрієві, який зроду не носив нічого важчого за пачку крекерів і два соки. Та дуже добре, що він мав можливість оговтатися й позбирати докупи розпорошені у минулому думки. Не кожен день випадає зустріти батька. Йому ось випало вперше за вісімнадцять років. По-диявольськи дивне відчуття. Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.
…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, — й свою слабкість…
Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, — відклав убік пачку крекерів і два соки. — Їж, чого ти? Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать. — Нічого, — випробував він голосові зв’язки. І тут — повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор? Може, й так, може, й сподівався… — Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований. Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня. — І я обіцяю здивувати тебе ще більше. Більше його здивує хіба що літаючий трамвай. — Не чую вбивчих реплік. — По паузі озвався співбесідник. — Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде? — Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся? — Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний. — Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено? — У джинсах. — Слухай-но, будь людиною! Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг… — Ну, українська, геометрія, англійська. — Дуже добре. Пауза. Довга пауза. Андрій не стримався і крадькома оглянув чоловіка обіч себе. Коротка стрижка, сережка у вусі, густі вуса, несподіваний хрестик на шиї, розвинуті плечі, міцні, але рухливі пальці, ступні, що твердо стоять на піщаній доріжці в шкіряних капцях… Лікар несподівано повернувся до нього, змушуючи різко відвести погляд у бік бордюра. — Я маю до тебе одну пропозицію… — Непристойну? — Що? — Пропозицію непристойну? — Зараза б тебе взяла, хлопче! Бізнесову пропозицію, суто бізнесову. Я пропоную тобі підготувати мою дочку до навчання в школі. Андрій забув, що має дивитися на бордюра, і витріщився на лікаря. — Я ж обіцяв тебе здивувати, — усміхнувся той. — Тільки не панікуй, нянькою ти не будеш. Вона в мене самостійна аж занадто. Проте кілька годин після дитсадка, поки я не прийду з роботи, вона залишається без нагляду. Не можу сказати, що пані Марія не дивиться за нею, але в неї і без того повно хатніх клопотів, а цей час можна було б проводити з користю для дитини, хоч трохи зорієнтувати її в українській, англійській, математиці. Назвімо це репетиторством. Тепер — не колись: щоб потрапити до школи, треба проходити конкурс, як до інституту. Андрій, нарешті, спромігся закрити рота і кілька разів кліпнути очима. Щось чи лікар не збирався жартувати? — Все правильно, я міг би найняти вихователя з дипломом. Якщо чесно, якось я зважився на такий крок, і напочатку все наче йшло добре. Але невдовзі мої діти немов сказилися: Віра виконувала розпорядження виховательки з точністю до навпаки, а Остап… я почав помічати, що він її лякає, вона не могла зв'язати докупи кількох слів у його присутності. Одне слово, вони в мене надовго відбили охоту вдаватися до чиїхось послуг. Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав! — Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене — раз плюнути. А ти — як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька. Андрій мовчав. — Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як? Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими. — Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття. — Ви… ви збираєтесь мені платити? — Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття. — П’ять… — Мало? Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років… — Найміть психолога. — Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей. Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги. Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше? — Чому мовчиш? Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити. — Можна мені йти? Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив. — Вибач. Ти маєш свої справи. Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі. — Але пропозиція залишається відкритою. — Всього доброго. — Почекай, а крекери? — Віддайте своїм дітям!
…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту. У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій. Добігав до кінця навчальний семестр. Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася. Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі. На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться: — Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі? Олена Іванівна називає нижу відомих імен. — Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі? Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання: — Я не помилюся, коли скажу — більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі. Регіт в аудиторії приглушити не вдається. Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються. Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати». Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд. — Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас. Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру — лише тиждень. — Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею. — У мене нікого немає, окрім бабусі. — Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти. — Чому? — Є в мене одна проблема, але не будемо про це… — Ні, я хочу знати! — Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво… — Цікаво! Що за предмет? — Навіщо тобі?.. — Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово… — Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу… — Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет? Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з бабунею, а він обіцяє завтра прийти. Завтра закінчується семестр. Завтра підходить до кінця вся ця історія. Того вечора Олена Іванівна засинає швидше, ніж завжди, й Іра не встигає передати їй прохання коханого. Зранку Олена Іванівна раніше, ніж будь-коли, виходить з дому. Іра йде до бабусі на роботу. У коридорах кафедри — юрби студентів із заліковками. Останній день семестру. Останній день шаленства. За поворотом вона чує знайомий голос: — Нарешті мені ця клята кафедра перестане снитися. І чомусь кам'яніє. — Справді? — А ти думаєш, я даремно марудився з її онучкою? Цілий тиждень, між іншим! — Ну, і як онучка? — Все хочеш знати! Головне, що стара відьма для любої Іринки гори зверне. — Де там, гори не всилить. Її вчіпить параліч. За поворотом лунає веселий сміх. Завтра переходить у вчора. Без вороття. Іра блукає зимовим містом до глибокої ночі. Біля під'їзду їй назустріч квапиться бабуся. Захворів завідувач кафедрою, і здачу заліків перенесли на понеділок. Іра йде на кухню і все розповідає бабусі. Без емоцій. Як десять років по тому розповість про все її правнукові. Олена Іванівна мовчки помішує ложечкою цукор. — Дивно, що він тобі теж сподобався, бабусю. — Дивно. — Чому ти не хотіла поставити йому тієї злощасної оцінки? — Я хотіла побачити, як він долає перешкоди… — Ти задоволена? Олена Іванівна встає і йде до своєї кімнати. Іра плаче. Раптом вона звертає увагу на годинник. Минуло дві години, відколи бабуня пішла до своєї кімнати, а Іра не пригадує жодних звуків звідтіля. Вона квапиться глянути, що там коїться. ..Лікар зі «швидкої» авторитетно заявить, що ця жінка мертва щонайменше дві години. Інфаркт міокарда.
— …Славку, ти прийдеш на мій похорон? — Які питання, ми ж друзі! — Вип’ємо за друзів, які підтримують нас навіть в день нашого похорону. — Вип’ємо… — Славку, то в тебе точно немає якоїсь фузії, що відправила б мене до прабабці? — Я запитаю в знайомих. — Ти справжній друг. — А ти — ні. Чому ти нічого не кажеш? — Я? — Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму? — Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам. — Тоді вип’ємо. — Вип’ємо… — Славку, ця пляшка вже порожня. — Геній! Я повторював і буду повторювати: ти — геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою. — Починається. Пора завершуватись. — Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній. — Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка. — Тоді кинь, але не збивай з думки. За умови, коли мати переносить на тебе всі свої почуття до твого батька, серед яких ненависть посідає не останнє місце, за умови майже повної ізоляції від оточення і постійного тиску злиднів… що ж я хотів сказати? Ага! За таких умов у голові частенько формуються процеси, які збуджують глибинні, до певного часу дрімаючі вогнища патології і… Гей! Обережно з моєю правою ногою! — Мовчи, бо зараз направду кину. — Не кинеш, я тебе знаю. За всіма канонами науки, з тебе мало вирости якесь страхопудало з купою комплексів, які походять від незе… незере… тьху, незреалізованих потаємних бажань… О, як тіло любить горизонтальність… А де ковдра? — Отямся, надворі тридцять п'ять градусів! — Я не такий загартований, як ти. До речі — про гарт. У тобі таке злиденне існування загартувало риси, які давним-давно вимерли. Ти… цей, як його… останній з динозаврів того… ну, Спілбергівського періоду. — Динозаври жили в Юрському періоді. — Ну, яка різниця?! Чоловіче! — Прошу. — О, в тебе навіть мова патологічно правильна, а якби я не бачив, як ти по-аристократськи споживаєш їжу після тижневого голодування… — Здаюся. Тримай свою ковдру. — Так би зразу… Про що я? — Про шизофреників. — Ага. Щось ти нині… підозріло… мов… чиш… хр-р-р… Андрій відійшов до вікна. На нього алкоголь подіяв м'яко, обволікаюче, визволив щось, що давно стирчало скіпкою в грудях і не давало спокою. Цікаво, що б сказав його друг, коли б довідався, що він замислив.
…Йому десять. Він розуміє, що треба якось діяти. Самому. Негайно. Не можна сказати, що мама нічого не робить. Вона розпродує все, що можна. Квартира порожніє у темпі швидкісного потяга. Моторошне відлуння оселяється по кутах. Якось, просидівши на розкладному кріслі — єдиній речі, що залишилася від меблів у його кімнаті, — кілька годин нерухомо, він встає, витягує з-під стосів зошитів і книжок під стіною чистого аркуша, знаходить кусень олівця і починає писати. Коли він покаже написане мамі, вона розсміється, потім заплаче і подере аркуша на клапті. «Ти нічого не розумієш! Я збираюсь знайти справжню роботу, а не продавати себе у рабство, як всі решта!» На тому аркуші було написано: «Робота для мами: п. 1. Дивитися за дітьми, як сестра Володьки з паралельного класу, п.2. Поїхати до Польщі або до Туреччини, а потім продавати товар у нас на критому базарі, п. З. Мити посуд в „Токарчук і Ко“, де колись був хлібний, а тепер відкрили бар і шукають посудомийку». Він знову сідає в крісло, сидить так до вечора, тоді встає і йде до мами. «Мам, а батько має гроші?» «Батько? — всміхається вона, а в нього всередині все затерпає. — О так, батько гроші мав. Хочеш почути про свого батька? Сідай і слухай. Я розкажу тобі казку…». Тієї ночі він довго лежить на розкладному кріслі, аж раптом зривається на рівні ноги: йому вчувається, що до кімнати заходить прабабуся. Він знаходить олівця, витягує нового аркуша паперу і знову починає писати. Цього аркуша він нікому не покаже. Він сам його порве. На ньому буде написано: «Робота для мене: п. 1. Знайти батька і вбити». Робота для лицаря, який мусить помститися за двох Прекрасних Дам. За смерть і сльози. За морок.
…Тепер така мотивація могла здатися смішною, але тоді… Андрій дивився у вікно, та опріч цього рядка нічого не бачив. «Знайти батька і вбити». План має виникнути сам у потрібний момент, чіткий і виважений план без зайвих складнощів і ризику. Головне, не думати над ним завчасу і не вагатися потім над міру. За триста метрів від будинку, неподалік «Супермаркета», стояла з простягнутою рукою жінка на милицях. Андрій дивився у вікно, але нікого там не бачив. Зранку, ніби звірившись із прогнозами синоптиків, вітер слухняно змінив напрямок зі сходу на північ. Серпень наближався гарячим липневим слідом, з властивим йому безпомилковим чуттям осені, з особливо терпким присмаком приречености на вустах. Журливий, як яблуня з пригнутим до землі гіллям. Неповороткий, мов круглобокі кавуни. Третій том трилогії про рай. Місяць серпень. Останній динозавр літа. Люди повитягали светри й відганяли від себе думки про швидкоплинність буття. Андрій поглянув навсебіч, підійшов до броньованих дверей і хутенько натис на кнопочку. Щоб ненароком не передумати. Будиночок відрізнявся від сусідніх новобудов, як та канапка з червоною ікрою від канапки з ікрою кабачковою: ніби і є щось спільне, а не сплутаєш. Компактний, спроектований і збудований іноземцями в темно-і світло-зелених тонах, з не характерними для соцреалізму балконами впродовж усього поверху, ребристими панелями і заокругленими кутами. Внизу — два гаражі, вгорі — металочерепиця, нашпигована різнокалібровими антенами. Чотири поверхи і дві кнопочки на дверях, з чого випливає, що будиночок розрахований на дві сім’ї. Проста, як указка керівнички, арифметика. Не чотири сім’ї на дві кімнати, як загалом прийнято, а дві сім’ї на чотири поверхи. Вміти рахувати треба у правильних масштабах! — Хто? — пролунало з динаміка. — Пані Маріє, я здогадувався, що ви — рання пташка, але переконатися ніколи не завадить. — Почекайте. У голосі — ні подиву, ні радощів, ні обурення — чітко детерміновані межі емоцій. — Заходьте. Замок клацнув, і Андрій увійшов до під’їзду. Виявилося, що це не так просто. Не можна увійти в під’їзд будинку свого батька і не перетнути певної межі. Так само, як у будинок свого ворога. Тим паче, якщо це один і той самий будинок. Пані Марія в незмінному фартусі стояла на порозі квартири й осудливо позирала на короткі рукави його футболки. — Проходьте хутчій: холодом тягне. Та й не дивно. Стовпчик його внутрішнього «термометра» застряг десь на поділці абсолютного нуля і ніяк не хотів підійматися, попри потужні броньовані двері, покликані оберігати будинок зокрема від холоду. Але, ляснувши за Андрієвою спиною, вони остаточно перекрили доступ теплу. «Сигналізація», — мимохіть відзначив Андрій і… заспокоївся. Перетнув межу. А це означає: почав виписувати рахунки. По одному за кожен рік із вісімнадцяти. — Ігор Васильович попередив мене, що ви можете прийти, — з порогу почала служниця. — Я ж хочу попередити вас: я не відповідаю на запитання про стосунки між членами цієї родини і не бажаю чути будь-яких реплік чи характеристик стосовно когось із членів цієї родини. На початку її тиради Андрій зумисне набрав у груди повітря, в середині — мусив його видихнути, а під кінець — встиг знову вдихнути. Аж дивно, як вона зуміла випалити все це одним подихом?! — Зрозуміли? — запитала служниця і, не чекаючи на відповідь, попростувала до кухні. — Певна річ, — відповів Андрій зав’язкам її фартуха і попростував вслід за нею. А що тут незрозумілого? Прителіпався вдосвіта й гадає, що скоріше грошики до кишені посипляться. Бачили вони тут таких робітничків… майóвих. А в домі ще всі сплять, між іншим. Кого він збирається вчити? — До речі, в домі ще всі сплять, — так, між іншим, закинула пані Марія, ревно беручись до вимішування тіста. — Ви мене збираєтеся вчити? — Я ж не вчитель, а репетитор. — Понавидумували модних слів, американцями всі поробилися. — Чому ж? Репетитор — українського походження. Від слова «репетувати». О, а хто фонтанчик перекрив? Прогулюючись знічев’я кухнею, Андрій наткнувся на це маленьке диво і не втримався, аби не помацати руками. — Як це — репетувати? — Чим голосніше, тим краще. А коли Остапчик встає? — між іншим запитав Андрій. — Не раніше одинадцятої. А для чого вам?.. Він так і думав. Тому й прибув о шостій. Щоб призвичаїтись. Прикинути, на чому засмажити перший у своєму житті рахунок. — А зараз маємо… м-м… котру ж ми маємо зараз годину? Порцелянова панянка на хитромудрій металевій поличці чарівно посміхнулася. На плечі тримала годинника, теж чарівного і теж порцелянового. Одна лише вказівка на циферблаті коштувала дорожче за всі годинники в його квартирі разом узяті. Тобто, узяті разом із квартирою. — М-маємо двадцять по шостій, — нарешті врубався Андрій, який був заблукав поміж дванадцятьма цифрами і трьома вказівками. А він же збирається пояснювати комусь математику! — Ви куди? — Я? В душ, куди ще?.. Передпокій спав і бачив себе уві сні заокеанською прерією, для якої природним є білий колір, небо, природно, підвішене на рейках, і трава — найприродніших барв. А десь там, за кадром, можна нарватися на слонів. Картина художника-авангардиста з глибоко прихованим потягом до простору і простоти. Такою видалась Андрієві вся квартира його батька на світанку першого дня серпня. Чужинною і далекою, як заокеанська прерія.
…Йому десять років. Їм уже втрете приходить повідомлення про заборгованість за квартиру та комунальні послуги. Того, що мамі платять на біржі, аж ніяк не вистачає на прожиток. Продавати нічого. Окрім квартири. Він зупиняється і стискає кулаки. Квартири не віддасть! Це квартира прабабці. Нікому. Ні за які гроші. Просто нього якась засмальцьована, зашкарубла злидарка порпається в контейнері зі сміттям. Зосереджено перебирає мішечки, папірці, харчові відходи. Йому бридко, але він не відвертається, як всі перехожі. Він не перехожий. По суті, він такий же злидар.
Ось вона витягує надкушене напівгниле яблуко, протирає його рапатою від бруду курткою і цілим запихає до рота. Задоволено жує і чимчикує до другого контейнера. Він згадує, як сьогодні зранку не став їсти перлової каші. Дочекався, поки мама піде, і викинув у смітник. А потім довго сидів над мискою, свідомий того, що до обіду ой як далеко, і майже жалкуючи за тією ненависною кашею. Він робить крок до контейнера. Потім ще один. Він такий самий злидар… такий самий… та… Немов залізничний шлагбаум падає перед ним, відсікаючи дорогу від рейок. Він ковтає слину і прямує далі. Біля бічного провулку свариться сім'я Анісімових: жінка, чоловік і дід. — Чия сьогодні черга? — вигукує дід. — А шо з того? — голосніше кричить жінка. — Як на дивані валятись, то можна, а як лишній раз пройтися!.. Шо? Ноги відваляться? — А черга чия, га?! В мене часу нема! Хай твій чоловік іде! — Не простягай руки до мене, старий крикун! Скоро ноги простягнеш, побережись!.. Біло-рудий лабрадор нудить білим світом біля їхніх ніг. Біло-рудий шанс. — Дозвольте мені його вигуляти. Всі троє одночасно повертаються до нього. — Я — Андрій Шелепінський, живу в шостому домі, дванадцята квартира. Пам'ятаєте — ви купували в нас дзеркало, велике, старовинне? — Ну, і?.. — Мені однак нема що робити. У школі — карантин через грип. «А я сьогодні зранку сказав собі, що більше не буду їсти перловки». Вони підозріло переглядаються. Його неначе хтось стукає в спину: «Дурню, так вони ніколи тобі не повірять». — Але якщо не треба, то я пішов. Під ногами — сльота, місиво з талого снігу й піску. Вони не хочуть, ой як не хочуть випробовувати на міцність свої черевики. Андрієві черевики вже давно промокли, тому він може бадьоро шльопати по баюрах і калабанях. Хай там що, а злидарі мають свої переваги. — Зажди! Того дня він приходить додому не з порожніми руками. Перші гроші. Власні. Найсправжнісінькі! Він згорда минає ятку з морозивом. Їх не можна розтринькати на дрібнички. Ні-ні. Коли мама прийде, на кухонному столі лежатимуть батон — справжній, білий, півкіло сиру — справжнього, домашнього — і один лимон. Другий лимон він з’їсть одразу і без цукру. — Уявляєш, вони мені запропонували роботу в будці зі спиртним і цигарками? Я їм хто?.. — розповідає мама. Зненацька завмирає: — Чекай, звідки це? Він сидить на табуретці й щасливо всміхається. — Я тебе питаю — звідки? Щось у вигляді мами не поділяє його радості. Категорично. — Ти вигулював чужого собаку? За гроші?.. Це ж… це в голові моїй не вкладається! Мій син заради якихось копійок… в найми?.. До кого, до Анісімових? До тих ситих, розжирілих на м’ясокомбінаті… ковбасників?! Ми походим з інтелігенції, яка ніколи б не дозволила собі опуститися до них! Як це виглядало? Як ти жебрав у них ці нещасні купони? А може, ти ще й по підземних переходах жебраєш? Боже, який сором! А якщо люди дізнаються, що скажуть? А якби тебе побачила твоя прабабця? Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують. — Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь! Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води. Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері. Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю. Три тижні і три дні він приносить додому харчі. Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає. Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами. Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.
…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею — білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого — килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями. Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики. Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті. Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим. «Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», — пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї. Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг. «Та-ак… і де тут у них душ?» — обгледівся Андрій, згадавши про свій намір. Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив. Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл. Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися. Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник. «Голий, босий і додому далеко», — сміявся Мікі-Маус з рушника. Андрій цитьнув на нього і постукав ще раз. Потім — ще. Врешті почулося шарудіння, і двері невпевнено відчинилися. З фанатами цей Остапчик нічого спільного мати не міг. Заспаний, розкуйовджений, у розхристаній піжамі й на босу ногу… «Рахунок, сер», — майнуло в голові, а вголос Андрій Сказав: — Я трохи змок. Позичу в тебе щось сухе, можна? Остапчик закліпав очима. Головне — говорити швидко, миролюбно і цілковито безглузді речі. — Дуже дякую, Остапе. Андрій впевнено відсунув господаря вбік і підійшов до розсувної шафи. — І що ми тут маємо? Костюмів мені не треба… сорочок не люблю… краватка?.. синя чи червона?.. Вся надія була на те, що організм, навчений прокидатись об одинадцятій, сприйме половину сьомої за глуху ніч і натягне ковдру по самі вуха. Бо вночі — так, так, вночі треба спатоньки… — Ти?.. Що ти?.. Чого ти тут?.. — Знайшов! Андрій повернувся, тримаючи поперед себе перші-ліпші штани, що трапилися під руку. — Я переодягнуся. Може, ти вийдеш? Черговий напад кліпання й сонного мурмотіння: — Звідки ти?.. Що ти взагалі… тут… — Не вийдеш? Як знаєш… І простяг руку до рушника. Рефлекси — вони і в Африці рефлекси, — як казали дідусь Павлов, мордуючи своїх псів. Хлопець округлив очі і, плутаючись у власній піжамі, як у геометрії, позадкував з кімнати. — Двері, будь ласка! Остап слухняно зачинив двері. Що коїться?.. Андрій зірвав рушника, відкотив джинси, витягнув засунуту за пояс футболку, одним махом натягнув її на себе, прожогом скрутив постіль і… увімкнув телевізора. Коли двері рипнули, Андрій лежав на дивані, закинувши ногу за ногу, і клацав дистанційкою. Скручена валиком постіль якнайкраще слугувала йому за подушку. — Твій одяг мені геть не пасує. Вирішив сохнути у своєму, — мовив він, не озираючись. У відповідь не пролунало жодного звуку. Жоднісінького! Тільки Андрієві здалося, що зараз у його маківці просвердлять дірку. — О, моя улюблена передача! — зупинився він на каналі, який бачив уперше. — Вимітайся звідси, ти… брудна землерийка! На обличчі мимохіть розпливлася посмішка. По-всякому його називали, але щоб так… — Хіба? Я щойно мився. Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів: — Пішов ти!.. — Не гречно проганяти гостя. — Ти вдерся в мою кімнату! — Треба говорити — до моєї кімнати… — Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок — і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки! — Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити? Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас. Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми. Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову. Двері хряснули об стіну. Бах! — Що все це значить?!! Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…». Тільки не шарпатись, не метушитись… Андрій повільно сів. Розлючений Ігор Васильович мав грізний вигляд навіть у халаті й капцях, нависаючи кремезною брилою над бідолашною Андрієвою головою. — Доброго ранку, пане лікарю! Надворі досить похолодало і… — Кінчай випендрюватись і відповідай, що це все означає?! Андрій крадькома кинув погляд вліво. Юний донощик підпирав плечем одвірок і скреготів зубами. Ще б пак, турнули з власної буди! Один-нуль на користь бомжа. — Я дочекаюсь відповіді в своєму домі чи ні?! — проревло згори. Один-один. Андрій зітхнув і вмостився зручніше. Пасувало б встати і чемно вибачитись, але честь фірми — то є честь фірми… зараза б її взяла! — Ігоре Васильовичу, а що трапилось? Обидва Дудії на мить втратили дар мови. — Ти вдерся до мого сина… — Я постукав, і мені відчинили… — Бреше! Він… він скористався тим, що я спав!.. — І що? Я напав на тебе? Чи взяв у заручники? А може, згвалтував? — Ти… ти розбудив мене і… вигнав… — Я хоч пальцем тебе рушив? Я попросив, і ти вийшов. — Брешеш! Навіть повітря навколо Остапа тіпалося від безсилої люті. Андрій залишався незворушним, як тенісний корт. Якщо з самого початку не розтлумачити декотрим надто розумним, де закінчуються їхні сигарети і починається ваш ніс, то незабаром доведеться вашого носа вкорочувати. Звичайно, можна примиритися і погодитись труїтися димом чужих сигарет. Але то рецепт на любителя. Гостра відповідь уже танцювала на язиці. Остап наїжачився. І саме цієї миті, коли ворота ще не взяли під охорону і є можливість забити остаточний гол, він відчув, як неприємно прилип до його вогкого тіла стовідсотковий котон. І геть-чисто забув рахунок гри, яку розпочав з цим домом. Біля одвірка стояв і скреготів зубами… БРАТ. — Якщо ти брешеш, — несподівано спокійно озвався лікар, — ноги твоєї більше тут не буде. Щось знайоме проглянуло в його очах. Андрієві не треба було придивлятися, щоб зрозуміти, що то прокинувся недавній сумнів. Ось і добре. Він піде звідси і дорогою спалить усі рахунки. Всі обіцянки. На попіл. — Брешу, Ігоре Васильовичу. — Андрій підвівся й пригладив долонями ще мокре волосся. — Я просто хотів дещо перевірити. І вибрав для цього не зовсім цивілізований спосіб. «А ви, звісно, мислили собі, що я пригнався, бо мені не вистачає грошей на вашу дієту. Про мене, то можете мислити так і надалі…» — Вийди, — раптом кинув у бік Остапа хірург, не зводячи погляду з гостя. За хвилину: — Я сказав — вийди. Ще за хвилину: — Не сердь мене. І все це — не повертаючи голови. Андрій досить виразно уявив собі, що відчув би він, якби батько вигнав його з його ж кімнати в присутності його ворога. Батько, на якого він покладав такі надії! Завал! Чутно було, як сходами вниз збігли кроки. — І що конкретно ти хотів перевірити? Починалося найцікавіше. — А ви не спізнитеся на роботу? — Не хвилюйся. Та ти сідай, в ногах правди нема. Добрий лікар Айболить… що він там робив під деревом? — Я постою… щоб життя раєм не здавалося. Лікар зміряв його замріяним поглядом. — Ти колись нарвешся, чує моя душа. — А моя чує, що вже нарвався. Знаєте — як добрий ніс чує кулак? Закопував він звірят під тим деревом, чи що? — Я поставив конкретне запитання. Повторити? — Не треба. Цілком можливо, що закопував. Всі вони добрі… поки на трупах тренуються. — Довго я чекатиму? — Хотів я перевірити, що могло налякати мою попередницю-психолога, що вона аж відмовилася від такого прибуткового місця. Зараз, щоб знайти роботу… — І що ж? — Звідки я знаю, я не психолог. — І я думаю, навіщо мені хтось без освіти і досвіду? — Зустрічне запитання: якщо ви не збиралися мене наймати, навіщо ви збирали на мене досьє? Влучити пробним каменем у небо не так важко, як думають. — Ти начитався детективів. Я просто навів кілька довідок, одержав кілька рекомендацій. — Тут лікар посміхнувся. — Як ти здогадався? — Не могли ж ви допустити до доньки цілком чужу людину з вулиці. Пробні камені. Вони вертають із-за хмар і б’ють по тенісних кортах. Щосили. — Справді, не міг, — невідомо чому розвеселився лікар. — Звичайно, я особисто цим не займався, але можу тебе запевнити, що все було проведено акуратно і коректно. Мене цікавило, насамперед, твоє ставлення до навчання, до наркотиків і — стосунки з законом… Андрій відчув, як поволеньки, кігтик за кігтиком, розщіплює свої обійми страх. — Треба думати, що за всіма цими пунктами я отримав схвальні відгуки. Пункти… Інколи їх буває так багато, а інколи стачає й одного. — Що з тобою? Ти образився? Розумію, нічого приємного в тому, що хтось риється в твоєму житті… Чи образився він? За те, що акуратні й коректні хлопці дечого не догледіли, полінувалися шпортнути глибше, довідатись конкретніше? Про його батька, наприклад. Хіба на таке ображаються? За таке можна хіба що розцілувати. Але до страху перед викриттям несподівано домішався жаль. Жаль за правдою, яка так і залишиться нерозкритою. — Ніхто в твоє особисте життя не ліз, зрозумій… Холера ясна, ти зчинив у моїй хаті вселенський рейвах, а я ще, виявляється, маю вибачатися?! — Ви для того мене й найняли, щоб було кому рейвахи здіймати. — Що-що? Ти щось не так зрозумів. — Ігоре Васильовичу, ви пробували вирізати апендикс без єдиної краплі крові? — Я — фахівець щодо вирізання апендиксів, щоб ти знав, а ти… — А в мене — чуйка, як каже Славко. — І я повинен вірити твоєму пришибленому Славкові?! — Ви повинні вірити своїй чуйці. Тільки не кажіть, що хірурги не знають, що це таке і з чим його їдять. Переводячи подих, вони одночасно замовкли. І подивились один на одного. — А ти зухвалий… — протягнув, примруживши очі, лікар. — Це в мене в генах, — в тон йому відповів Андрій, живцем спалюючи в собі пронизливий, волаючий до небес, жаль. На попіл. — Добре, мені час на роботу, а ти… — глянув на годинника, — прийдеш о четвертій. Тільки не забудь, що ти репетитор моєї дочки, а не сина. — Дайте мені карт-бланш, — раптово охрипнувши, перебив лікаря. Прокашлявся. — Слухаю? — Свободу дії. Щоб ніхто не лазив за мною, не дихав мені в комір і за кожним разом не тицяв пальцем: а чому так, а не так? Щоб я не звітував щохвилини, як піонер на лінійці. Андрій одразу зрозумів, що сказане було зайвим. Але сказати мусив. — А не забагато ти собі дозволяєш? Лікар неначе скинув його поглядом з шістнадцятого поверху. «Знай своє місце», — промовляли ці очі, спостерігаючи, як він копирсається внизу. — Шмаркач. Знаєш, скільки людей з дипломами і неабияким досвідом хотіли б дістати таку роботу? Я, здається, забув сказати, що в тебе тиждень випробувального терміну. Це був майже кінець. «Марка», — нагадав він собі. — Кажуть, що Ковчег було побудовано любитилем. Професіонали побудували «Титанік». А щодо досвіду… — охриплість повернулась, і він знову змушений був прокашлятись. Розуміючи, що його слухають лише за інерцією. — Досвіду в мене, хоч на базар неси. Дорослі чомусь вважають дитинство найкращою частиною життя. Але я в дитинстві хотів померти. А в тринадцять років ледь не здійснив свого задуму. Мене тоді буквально за шкірку витягнули з того світу. І та людина професіоналом не була. Виявляється, мовчання може різати не гірше за скальпель. Як і погляд. Як і згадка. — Ти хочеш сказати, що Остап… що він щось задумав?.. Щось… — Лікар не зміг продовжити. Забракло повітря. — Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло… Двері ляснули. Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, — це не такі вже й дурниці.
…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна — нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку — п’ять поверхів. На дільниці — три будинки. Неділя — законний вихідний. Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню. — Не треба… так. Я так не хочу. — Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись — це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду! Відтак він починає куховарити сам. Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників. Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів. Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок. Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання. — Тут! Він тут! За мить його обступає компанія старшокласників. — Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає… — Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка. — Хі-хі! — А ти хто — Остап чи Одарочка? — Тобі шо, повилазило? Одарочка ми… — А де ж твої косички? Сходова кліта не дуже простора, проте можна спробувати прорватись. Можна. Він стоїть з вологою ганчіркою в руках. Це — його територія. А вони — зайди. — Нє-е, то питання ми мусим перевірити конкретно. А якщо воно — гермафродит? — Зажди лапати його, Суслік, дивись, яке воно брудне. — Помиємо? — І водичка є під руками, чисте-есенька, як штани нашого фізрука… Ги-ги-ги! Він ледве встигає заплющити очі, як п’ять літрів води з його відра обвалюються на нього. Він знає, яка на вигляд ця вода, — чорна, густа, з недопалками, огризками, лушпиною… Тепер він знатиме, яка вона на смак і на дотик. Гірка і масляниста. Бридка. А ще він знатиме, як почуваються сходи, по яких пройшлися десятки брудних, у багнюці, чобіт. Раптом серед цієї безпросвітности виникає щось цілком несподіване. Хто це? — Здоровенькі були, дівчатка й хлопчики. Я, здається, вперше вас тут бачу? А всіх, кого я бачу вперше, запитую: може, ви знайомі з Олегом на кличку Білий? Ні, не знайомі? Дуже шкода. Бо я ось знайомий. Що будем робити, хлопчики й дівчатка? — А хто такий?.. — Суслік, атас! Добру хвилину сходи гудуть. І стихає. Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах. «Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, — механічно згадує він. — Студент». У майбутньому — його друг Славко. Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало. — Дякую, — каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою. На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода. Він приносить додому брудне вбрання і бронхіт. Але відтак його вже ніхто не чіпає.
Рівно о шістнадцятій нуль-нуль Андрій постукав до Віриної кімнати. На другому поверсі тихо, хоч застрелься. А може, тут завжди так тихо? — Хто там? — голосом пташки з відомого мультика озвалися зсередини. — Це я, бомж, — голосом поштальйона з того ж таки мультика відповів Андрій і увійшов. Дівчатко сиділо за столиком і калякало в альбомі фломастером. На репетитора свого воно навіть не глянуло. Певно що так! Хто бачив, щоб королеви звертали увагу на слуг! А надто, коли вони зайняті поважними справами у тронній залі. Остання, виконана у волошковій палітрі, набита іграшками по вуха, урочиста й поважна, королеву не обходила. Андрій потупцював біля дверей, почухався й одразу збагнув, що не знає, як поводитися з дітьми. Він зроду не мав з ними справи, почуваючись дорослим ледь не з пелюшок. Ось і вона, зосереджено й поважно малюючи на папері якісь каляки-маляки, теж, певно, здається собі страшенно дорослою. І спробуй сказати щось не так — сховається до мушлі, як равлик. Як ховався Андрій Шелепінський, забувши якось, де вихід. Він впевнений, що колишня її вихователька все робила правильно. Правильно всміхалася, вітаючись, правильно добирала інтонацію, вихваляючи малюнки, правильно вибирала момент, щоб погладити по голівці. Але… Андрій стояв телеграфним стовпом, а дівчатко, напевно, думало собі: «Не всіх дурних війна забрала». Чи щось у цьому дусі. У сукенці з симпатичними дракончиками, в чудернацьких заколках… СЕСТРА. Він різко тіпнув головою. Так недовго й схибнутися! — А де твій капелюх? Андрій аж підскочив. Уся в собі (не бачите — я малюю!), малолітня художниця навіть не показала вигляду, що вона щось чула, а тим паче — говорила. Тільки два хвостики нетерпляче вичікували, коли той стовп біля дверей спроможеться іще на щось, окрім тупцювання і чухання. Стовп біля дверей спромігся. На невиразне гмукання. Капелюх. Ага. — A-а, капелюх… Забув. Загубив. Зараз пошукаю. А що він іще мав сказати? У шафі капелюха не було, в хатці Барбі — теж, під ліжком… — Скоріше за все, я залишив його внизу, — ставши на рівні й обтрушуючись, висловив він геніальне припущення. Віра тієї геніальности не поцінувала, а просто перегорнула сторінку альбома. Який там йому відпущений термін? Тиждень? Такими темпами вони й за місяць до букваря не доберуться. А Ігор Васильович скажуть: «Я так і знав». — Що ж, треба йти шукати капелюха внизу. Бо як же без капелюха? Без капелюха ніяк! Але, — він зітхнув так жалібно, аж самому мурашки пішли по шкірі, — там у вас стільки кімнат! Сам я ніяк не впораюся. Роздумуючи, зітхнути ще раз чи дати собі спокій, він рушив до дверей. — Бо опудала беж капелюха не буває, — впевнено констатувала королева дракончиків. — Атож! — скрушно підтвердив Андрій. — Ну, я пішов. Скоро обернутись не обіцяю, але якби мені хтось поміг… «Вимітайся вже, ти, артисте погорілого театру!» Він вимівся й покволом пошкандибав у напрямку сходів. «Якщо вона не вийде… якщо зараз не вийде, то й за тиждень нічого з цього не вийде…» — Ти шо, і до тата в кабінет підеш шукати? — наздогнала вона його, а очиська — як світлофори. Веселий кураж напав на Андрія. — Не віриш? — бовкнув, насолоджуючись її реакцією на його провокацію, і лише за пару кроків доп’яв, що саме бовкнув. — Звісно, якщо більше його ніде не буде. «А якщо більше ніде не буде твого капелюха, га?» Шкіру аж сироти опосіли. Кухню вони перерили за двадцять хвилин. Щастя, що пані Марія пішла на базар і не була свідком його ганьби. Не можна сказати, що Андрій не зволікав — ще й як зволікав, але кожна хвилина немилосердно наближала його до того страхітливого кабінету. Коли він втретє заглянув до холодильника, його учениця — мила дівчинка — сіпнула його за штани. — А ти жнаєш, шо тато дуже-дуже не любить, коли беж дожволу жаходити у кабінет? — Треба казати — до кабінету, — машинально поправив він, а сам подумав: «Здогадуюся». Наступним пунктом їхньої програми був передпокій, на який Андрій покладав великі сподіванки. На якійсь із численних поличок просто-таки мусив завалятися хоч якийсь капелюх. Мусив, та не завалявся. Ось і вітальня. «Капелю-юх, ти де?» Дівчинка стояла поруч і чекала. Гарна дівчинка. — Отже, так: ти береш на себе сервант, а я… — він знесилено опустився на диван, — а я… а я понишпорю під оцим ось диваном. Йому привиділося, чи Вірі насправжки щось у цьому «а я» здалося підозрілим? Фіалкові спіральки на її хвостиках недовірливо гойднулися, на хвилю замислились, про те і по-королівськи запишнено застрибали в такт крокам: Віра завзято рушила до серванта. Мовляв, мені шо, я можу й пошукати, а шо ти робитимеш, коли муситимеш іти до тата в КАБІНЕТ?.. Андрій з того відчаю поліз під диван. Пусто. Тоді, скоріш механічно, ніж усвідомлено, він підважив обдерте сидіння. Воно подалося з натужним скрипом. Бог на небі був і все бачив. На хаотично розкиданих паперах, теках, ватманах, ескізах, серед лінійок і трикутників, невідомих йому креслярських причандалів, як ясне сонечко, спочивав крислатий солом’яний капелюх. Він обережно взяв капелюха, досі сумніваючись у його реальності, і нап’яв на голову. — Аля-оп! Позаду захоплено завищали. Бог на небі був і бачив, як Андрія роздуло від пихи й самовдоволення. Ніби в тому була не Господня, а його особиста заслуга. — Ти сховав його там, сховав, сховав!!! Жовто-зеленим у дракончики м’ячиком застрибала довкола нього поважна в минулому художниця. Андрієва пиха росла, мов на дріжджах. Бог на небі був. І все бачив. І вздрів Андрій… На місці, де лежав капелюх, виднівся оббитий вишневим оксамитом, протертий на кантах фотоальбом. Андрій передав головний убір дівчинці, чим заслужив ще на один вибух оглушливого вереску, витяг альбом зі сховку і, не встаючи з колін, почав гортати. Фотографії, чи пак, світлини якоїсь дівчинки: спершу голенька, далі — втоплена у мамині мешти, наступні — в бантиках і з ранцем, а згодом — короткі спідниці, модні зачіски і пішло-поїхало: забави, вечори, нічне море, пляжний варіянт, похідний варіянт, з друзями, без друзів, випускний, студентська тусівка і… Андрій вкляк. Весілля. Приголомлива сукня. Фантастичний букет. І його батько — страшенно веселий і страшенно молодий. Невпізнавано, неможливо молодий! Весілля його батька й чужої жінки. Чим більше Андрій вдивлявся в осяяні щастям обличчя, тим більше темніло перед очима. Крізь цю темінь проступав один-однісінький передноворічний тиждень, коли його мама теж була неможливо, невпізнавано молодою. Тиждень, який не залишив по собі жодної світлини! Лише слайди пам’яти. І таку дрібницю, як сина. Чийсь неприємний погляд умить привів до тями. Фанат зирив з дверей і недобре шкірив зуби. Першим бажанням було схопитися, закрити альбом і сховати назад до дивана. Натомість Андрій перегорнув його на сампочаток і покликав Віру: — Знаєш, хто це? — вказав він на немовля, що грайливо демонструвало світові свою дупцю. — Ану, вгадай. — Стасик? — невпевнено припустила дівчинка, знову ставши серйозною і сумирною. Маленька королева великого королівства. Приречена на дорослішання з пелюшок. — Це не хлопчик, а дівчинка. Я тобі допоможу: колись давно… Десь далеко клацнув вхідний замок. — …жила-була… Усмішка Фаната явила світові всі тридцять два зуби. — …така ж само дівчинка, як ти… Передпокій впевнено перетинали дещо стомлені кроки. — А шо далі? — без особливої цікавости запитала Віра. — А далі нічого… Остап неголосно покликав: — Тату… Кроки на мить зупинились і повернули до вітальні. Схоплюватись? А навіщо? Зараз він волів, щоб його вбили. На місці. Без співчуття. Бо коли він оговтається… Коли кроки застигли біля порогу, Андрій вперто сидів на підлозі перед диваном з розгорнутим фотоальбомом. — Що таке? Андрій завважив сандалі зі світлої шкіри… і негайно заповзявся вивчати вицвілий орнамент оббивки дивана. Щоб, не дай Боже, ніхто не спостеріг його очей. Пояснювати, «що таке», не знадобилося. — Неможлива спека. Доцю, принеси, будь ласкава, соку. На дверцятах холодильника. — Я жнаю. — Чого ж ти в такій незручній позі, Андрію? — турботливо поцікавився лікар, опускаючись на диван поруч з альбомом. — Сів би собі зручненько, закинув ноги на столика, як це роблять нормальні американці і трохи крутіші українці, та й переглядав би собі помаленьку. Як щось незрозуміло, у мене поспитав би. Я б тобі з радістю пояснив. Ні, розлючений Ігор Васильович подобався Андрієві значно, значно більше. — Дякую, доцю… м-м, смакота. Ти, сподіваюся, не пила, бо якщо застудишся… — Не пила. — Вірю. А тепер — марш усі нагору! Давайте, давайте… Нагору вони, ясна річ, не пішли. Андрій шкірою відчував ситу посмішку і зловтішний погляд крізь нещільно причинені двері. — Там ще листи є, — раптово і різко змінив голос лікар. Не підвищив, ні. Змінив. За всіма параметрами. — Чому ти листи не вийняв? Їх куди цікавіше читати. «Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного». — Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії. «Коли б я вам сказав, чого я мовчу…» — Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи. Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний. — У кабінеті. — У кабінеті? Ото! Де саме? Андрій спробував уявити собі кабінет. — У столі. Лаконічно і правдоподібно. — Всі шухляди в мене замикаються на ключ. — І в шафі… в книжковій шафі. — У мене немає книжкової шафи. Овва. — Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, — не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок. — Значить, такий я лікар, що в мене нема книжкової шафи. — А де ви тримаєте цю… літературу… медичну? — У підвалі, де ще? — Як у підвалі? А якщо вам треба буде… не знаю, нагадати собі щось, підчитати? — Якби я досі за підручниками до операцій готувався, гріш мені ціна була б як хірургу. І по хвилі: — Забрехався ти, Андрію, остаточно і безповоротно. Андрій закусив губу і відчув, що ним починає трясти. Лікар, напевно, сказав би, що то — запізніла реакція на стрес. Добре, що інколи лікарі не здатні заглибитися в душу своїх пацієнтів. — Можеш іти додому, заняття на сьогодні закінчено. Ігор Васильович взяв до рук альбома і почав неквапливо перегортати сторінки. І здалося, ніби для нього весь світ перестав існувати. Вимкнувся, як одна велетенська люстра. Андрій збагнув, що на своє «до побачення» він не дочекається відповіді.
…Йому одинадцять. Він стоїть на розі центральних вулиць, махає перед собою газетою і горлає: — Кому «Україна і ми»?!! Кому свіжа преса?!! Кому… — Кому ви і ваша Україна потрібна… — бурчить стара, що продає поруч хризантеми. — Кому «Україна і ми»?! — Тобі в школі треба бути, а ти чим займаєшся? — У нас карантин. Грип. Купуйте «Україну і ми»!!! — Скільки? — питає молодик. — Тисяча. — Скільки?!! Та я в тебе її задаром заберу! — А ви краще паняночці букетик купіть, молодий чоловіче… — Йди ти!.. Стара скрушно хитає головою. — Бачиш, йому ні нас, ні України не треба. Вони з тією старою знають, що ввічливі люди — вид рідкісний, вимираючий. — О, а я тебе знаю! — зупиняється біля нього чоловік у розхристаному пальті з потертим шарфом круг шиї. — Ти — з Нового Міста? — Так. Купуйте… — Чекай. Ти підміняв Теодозіївну, поки її забрали до психушки? — Так, а ви — пан Зеник з дванадцятої квартири. — Ти ба, ну і пам'ять у тебе… — «Україна і ми»! Хто-хто, а прибиральник довго пам'ятає людей, які зранку валяються під під'їздами і заважають прибирати. — Бачу, не дуже беруть твою пресу? — Хочете купити? — Хочу побазарити. Відійдем? Виявляється, що пан Зеник шукає напарника. Щоб трохи «пошугати лохів». Ніякої крамоли. Серйозно, конституція гарантує! Завдання Андрія: ходити від будинку до будинку, від квартири до квартири і перевіряти, чи зачинені двері. Всьо! Якщо двері відчинені (десь одна на сотню трапиться, конституція гарантує), для перестраховки — дзвонити. Якщо в хаті є люди — прикинутись жебраком. Ти малий, худий, тебе всяк пожаліє. Якщо нікого нема, а двері відчинені (лох — він для того і є лох), спуститися вниз, пройти пару метрів, написати на тротуарі крейдою номер квартири, а… як ти мене назвав? Пан? Хе… а пан Зеник тут як тут. Всьо решта — не твого ума діло. Навар пополам, конституція гарантує. По руках? Андрій дивиться на нього і бачить маму. Що вона скаже? У голові на мить потьмарюється. Таке з ним буває, але не це лякає. Відтак неодмінно виникає думка, паскудна, як бездомний пес: а коли б так не на мить затьмарилось, а… надовше. Скільки б проблем відпало? — По руках, пане Зеник. І починається марафон. З ранку до вечора. А коли він увечері заплющує очі, марафон починається знову. Двері, двері, сходи, сходи і знову двері. Він не користується ліфтом, бо в ліфті його можуть добре роздивитися, він не повертається в райони, якими вони вже ходили. Він жує на ходу і так само на ходу вчиться натягати на лице вираз безпритульности, безвиході. І йому подають. Першу милостиню він викидає в кущі, та потім… звикає, чи що? Затуплюється. Іржавіє. Пан Зеник його жаліє, час від часу пропонує перекур, але Андрій не хоче себе жаліти. Йому так легше: йти, поки рухаються ноги. Йти, поки в голові не стане тихо і порожньо. Світ дедалі частіше туманиться, зникає. Мама дедалі частіше придивляється до нього як ніколи стурбовано, але йому вже не потрібна її турбота. Йому більше ніхто не потрібен, крім того лагідного мороку. Дивно, що він раніше його боявся. А в снах він тепер все частіше падає до ями. І ось нарешті! Відчинена квартира. Він дзвонить і дзвонить, але ніхто не відгукується. Тоді він передає естафету своєму напарникові і йде на умовне місце (недобудований магазин). Чекати на свою частку. Заслужену частку. Пан Зеник того дня так і не з’являється. Андрій приходить додому, забирається з ногами в розкладне крісло і сидить там без поруху. Нечутно надходить мама, присідає біля крісла і говорить нечувані речі. Що вона обов’язково знайде роботу (першу роботу, яка трапиться), заробить гроші, багато-багато грошей, і вони поїдуть на море. Аби лиш він більше нікуди не ходив… так, як цього тижня. Він ще малий, щоб так каторжно працювати. Вона просить, благає його: більше ніякої роботи, хай просто зараз заприсягнеться їй. Він сидить і думає про свою частку. Каторжну частку. На ранок він знову чекає біля закинутої будови. Вони домовились, що на квартиру до пана Зеника він не піде, хоч би там що, тому він намотує кола довкола порослих мурів зі сліпими квадратами вікнин. І так до самого смеркання. У голові дзижчить комарем: час-с-стка! Привлас-снена час-с-стка! Третього дня він іде до пана Зеника. Мама вже не плаче. Затуливши долонею рота, вона дивиться йому вслід, і він спиною чує незнайомі відтінки того погляду. Якийсь острах. І почуття власної, вперше так виразно усвідомленої провини. Але всі його думки сконцентровані, як густий сироп. Навколо частки. Незаконно відібраної частки. Вже майже під будинком з помешканням пана Зеника на нього хтось навалюється, затискає рота і тягне в перехід під будинками. — Мовчати… Клацає складаний ніж, Андрія зі всього маху вкарбовують у стіну, і перед його носом з’являються жовті скельця окулярів. А під ними — стиснуті у вузьку смужку губи. Квартирант Ірини Семенівни хрипло і докладно пояснює, куди Андрієві бажано піти і що там зробити. Потім, дещо вгамувавшись, але тримаючи ножа у полі зору Андрія, проказує: — Зеника взяли. Разом з барахлом. Бачу, що ти в курсі, що то за барахло. Він щось белькотів про пацана-наводчика, але до п’яного не дуже прислухаються. От коли він витверезіє… — Студент хвилю милується ефектом від своїх слів і знову з усієї сили притискає його до муру. — Ти думаєш, якщо неповнолітній, то!.. Швидко ховає ножа і плескає Андрія по плечу: переходом прошкує, відводячи очі, немісцева парочка. А навіть якби і місцева: за нього ніхто не стане заступатися. Ще скажуть: так тобі й треба!.. — …то можна зорі з небес хапати? Ні, малий, таким ще швидше підрізають крильця, ставлять штамп і до смерти можеш митися, а не відмиєшся. Зв’язатися з алкоголіком! Ідіот! Мив собі сходи, а тут на подвиги поперло. Захотілося чогось ліпшого, благороднішого? Акурат, в міліції тобі це ліпше і покажуть, разом з місцями зимівлі раків. Але що там міліція, — усміхається він і наближає лезо до Андрієвих очей. — Ось коли Я довідаюсь ще раз про якісь твої антизаконні походеньки — досить буде однієї маленької чутки… я знаю, де тебе знайти. Клацає, складаючись, ніж, студент відступає і милується результатом. Андрій дихає через раз, перед очима мерехтить, тіло дерев’яніє… — Будем сподіватись, що белькотіння Зеновія до уваги не візьмуть. Студент поправляє наплічника і йде геть. Усю ніч Андрій проспить на животі, бо спина скидається на збите з гілляки яблуко. Але вперше за увесь тиждень проспить цілу ніч, не падаючи до ями. Лише за багато років по тому він дізнається, що стараннями Славка до пана Зеника перед самим допитом потрапить записка: «Щось бовкнеш про хлопця, до нар не доживеш». * * *
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка