Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка5/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Тиждень минув, як сон на свіжому повітрі: швидко і з користю. Андрій навчився без помарок креслити і вирізати з картону літери завбільшки з тарелі, Віра — розмальовувати їх всіма фломастерами підряд, відтак спільно — приліплювати скотчем до найнепридатніших для цього місць. Внаслідок цієї копіткої праці вітальня — Андрій не визнавав інших місць для навчання — скидається на залу перед новорічним «вогником». З лампи, підвіконня, серванта, столика, дивана і дверей (шпалери одностайно було визнано найпростішим виходом і тому відкинуто) звисали шмаття кольорової абетки. На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче — складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка. У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися. Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень. Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні. Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву. Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга. — Я кажала, шо та червона не буде триматись, — дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра. — Не «та червона», а буква «т», — виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд. Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія: — Зайдеш до мене. Ага. — Тато хоче покажати тобі свої… струменти, — заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка. Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг. Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу. Директор школи вмів тримати такі паузи до десяти хвилин. Андрій відчув, як знайомо стискаються кулаки. Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці. — Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс — відповідна надбавка за кожну годину понаднормово. Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, — на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу. Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них. — Якщо вам щось не подобається — кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені. Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія. «Так, це двадцять п’ять баксів, — я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку». Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів: — Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, — з мого кабінету, я тебе сам винесу… Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками: — Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися? — Геть! — Мене вже нема.
…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він — одним з перших у місті —миє машини на стоянках) — на харчування. Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського. Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси. Він мовчить. А що він має казати? Якось вона повертається з роботи не сама. — Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря. — Чому обіцяю, вважай — вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих. Все, починаючи від його сандалів і закінчуючи панібратським обійманням мами за плечі, не подобається Андрієві. Але він мовчить. — Ну у у вас і порожнеча! — Ми недавно переїхали і ще не встигли… — Без проблем. Мій знайомий просто з Карпат привезе шикарні меблі, а м'який куточок можна буде тут замовити, без проблем! Йому не подобається, що мама бреше, але він далі мовчить. — А цей чому тільки очима блимає? Німець він у тебе чи язика проковтнув? — Андрію, не встидай мене, скажи щось. «Купіть папугу», — ледь не зривається з язика, але він стримується. — Андрій дуже сором'язливий, не звик з чужими людьми… — Буде звикати, бо я, хоч-не-хоч, а вже не чужий. Правда, Ірусю? Це «Ірусю» йому не подобається категорично. Але він і далі мовчить. — Звичайно. А це — Андрієва кімната. — Та-ак. Крісло — на звалище, балкон засклимо, забацаєм ремонт — і буде як лялька. Напевно, мама відчуває, що щось негаразд, бо якось знічується і, немов перепрошуючи, невпевнено белькоче: — Спитаємо, як схоче Андрій… — Малий ще, щоб хотіти. Бракує вам впевненої чоловічої руки, ой як бракує… — Андрію, що з тобою?! Ти зблід, сядь, дати тобі води? Не дивуйся, Іване, з ним інколи таке буває… я все тягну його до лікаря, та він не хоче… Іван Несторович, поважний чоловік, у міру гладкий, у міру сивий, з круглим у ластовинні лицем і невеликими залисинами, в картатій сорочці й світлих штанях, знімає сонячні окуляри і вперше пильно приглядається до хлопця, який за весь час його візиту не вимовляє жодного слова. Який стоїть, притулившись до стіни, і не переймається маминою метушнею. Який не помічає, що весь, з голови до п'ят, дрібно-дрібно тремтить. Дивно, але той Іван Несторович виявляється не дурним і з ходу затямлює собі те, на що обома долонями закриває очі мама. Вони з Андрієм Шелепінським на одній паралелі не уживуться. Повбивають один одного, а не уживуться. Ні за які гроші. Дві сильні особистості, які звикли боротися за СВОЄ до останньої краплі крові. Яких життя довго вчило впертости і непокори. Небезпечні й незалежні, як дві стихії, яких не можна схльостувати на одній площині, бо вони нe заспокояться, поки нe доведуть своєї непереможності. Повмирають, а нe заспокояться. — Добре, Ірусю, я піду, а ви тут… розберіться. Коли він піде, а в квартирі глухим звіром оселиться тиша, Андрій відірве неслухняні ноги від підлоги і почне запаковувати до сумки свої речі. — Що ти… — в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне. У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ. — Куди ти зібрався? — не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той — бувалий у бувальцях — нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може — назавжди. — Ти нікуди не підеш! — гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть. Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити — дихати без болю. — Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина. Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности. Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно. — Це ж бо добре! Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях. Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности. — Я знала, що ти зрадієш! Я сама була неймовірно вражена! Це… це фантастично! Іван зможе забезпечити і мене, і… у нього ж є особняк, як я раніше не подумала? Правда, на околиці, але з городом і садом. Я спокійно можу туди переїхати! А в тебе… уявляєш, в тебе буде своя двокімнатна квартира? Квартира. Повна глухотою по вінця. Тепер уже мама гарячково пакує речі і ще щось говорить, але він не чує. Насподі ворушиться вражена думка, навіть не думка, а окремі клапті думки: як? мама? та, що все життя погорджувала просити в когось допомоги? Напрошується? Сама? — На ось, візьми. У руку йому тицяють п’ятдесят гривень, а він ніяк не може зрозуміти, для чого. — На перших порах, думаю, вистачить. Ти в мене самостійний, справишся, та й я не до Америки від’їжджаю. Агов, чого носа похнюпив? Знаєш, як на весіллі погуляємо? Аж гай шумітиме. «На якому весіллі?» — Тільки не забудь — тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па… «Яка адреса?» Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів. Відлетів? Мама? Ти де? Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу. Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба… Одначе, виявляється, то не так легко — чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім — крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом… Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири. І знову — блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері. Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган. Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, — то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати. Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу. Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак — до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця. Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув. Андрій встає і зашторює всі вікна. Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює. Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою. Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів. Він стомлюється слухати маму і заплющує очі. Коридор знову змінюється. Тягнеться до нього, але втікати не хочеться. У руці, якою він відбивається від коридора, звідкись папірчик. Дивний папірчик. Який він дурний! То ж гроші. Йому душно. І сухо. На язиці, на губах. Тріщини. Слини нема. Дивно. Страшно. Раптом світ починає рухатися, хитатися. Заважати йому спати. Кольорова віхола. Ні, просто багато звуків. Ненормально якось. Незвично. Губам стає холодно і вогко. Він злизує краплі. Ще і ще. — ІДІОТ. Хто це каже? Ні, нема сенсу. Спи. Рот крапля по краплі починає наповнюватись. Талим снігом? Але ж літо… Крапля по краплі. Сходинка за сходинкою. Куди? — ПОВНИЙ ІДІОТ. Знову ота ненормальність. Кольоровий голос. Всюдисущий. І вода. Він мусить її ковтати. Але це боляче — ковтати. Не треба. Голова як у пастці: не повернути, не відсунути. І знову повний рот води. Неможливо не ковтати. Він пробує підняти повіки. Вони злиплись. Як у того, хто довго плакав. Він плакав? Не може бути. Ні, таки плакав. Очі розплющуються. Бац. Піпетка, а трохи далі — лице. І усмішка. Кольорові слова. Кольорові етикетки соків. Соки валяються просто по ліжку. Який тобі? Цей чи цей? …Його рятує квартирант Ірини Семенівни. Утретє. Звиклий бачити Андрія щодня у дворі, той завважує, що його ніде не видно. День не видно, два не видно. Сусіди знизують плечима. Шелепінські? Ні, не здибали. Хоча… маму, здається, бачили. Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки. Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє. Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту — після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, — він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає. Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва! Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою. У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився? — Я не медик, — вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. — Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні. Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку. Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом. Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах. Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди. — Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали. До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом — самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок. — Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є. Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко. — Та-ак, — присідає поруч студент. — Знову бар'єри? Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре. — Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім — три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм? — Я дуже смішний? — вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій. — Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі? Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір. — Куди вже наніч виходити? — з надією звертається він до студента. Але той невблаганний. — Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею. — А хіба це не так? — Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився — мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив — уперед. Вони разом переступають і цей бар'єр. — І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові душу, — каже наступного дня студент, витягаючи зі своєї кишені купюру. — Не погулявши перед цим як слід. — Викинь. — Ого, як ми грішми розкидаємося. — Дай мені, я викину. — Стоп. Послухайся майбутнього психолога. Дозволь собі якусь дурницю. Будь-яку. Ну, що ти давно хотів купити, але не міг? Але щоб на всі гроші. Зрештою, вони з'їдають у кафе весь тижневий запас морозива. * * *



Після обмивання першої, «нічогенької», за словами Славка, зарплати в неділю, на ранок Андрій був не здатен до героїчних вчинків. До негероїчних — теж. Тому сподівався, що заняття пройде мимо його хворої голови навшпиньках. Вітальня зустріла його мертвою тишею та опалими листками різнобарвних літер. Ураган позривав їх і позмітав долі, і, здається, Андрій знав цей ураган в обличчя. Не те, щоб йому було шкода розмальованих картонок. Він шкодував часу, потрібного для відвоювання втрачених позицій. Він вийшов до передпокою і відчув, що йому шкода й однієї знайомої королеви, яка невиразно майоріла в глибині сходів. У тіні старшого брата. — Віра більше не хоче мати з тобою нічого, — процідив Фанат замість привітання. Зализаний, блідолиций. Готовий зірватися кожної миті. — Можеш дочекатися батька і звільнятися. Як чесно, то Андрій розгубився. Починалося те саме, що примусило його попередницю забратися геть. Бойкот. Мусив бути готовий до нього, проте не був. — Але почекати тобі прийдеться за вхідними дверима, в нас тут не притулок для бомжів. Він спробував уявити, як могла відреаґувати на подібне дипломований психолог. Стримано, усміхнено, пропонуючи всім заспокоїтись і поговорити. Себто, як належить реагувати мудрому висококваліфікованому спеціалістові. Андрій мудрістю зроду не страждав, а висока кваліфікація йому не загрожувала, позаяк не мав навіть найнижчої. — В тебе критичні дні, хлопчику, чи просто болить зуб? Вислів «щелепа відвисла» не зовсім точний. Відвалилась. Андрій, не гаючи часу, звернувся до дівчинки: — Віро, ти обіцяла показати мені останній малюнок, той, що з каченятами. Там ще озеро посередині, ну? Слабенька надія перетягти її на свій бік згасла: вона дивилась на нього згори, крізь поручні, і… вперто залишалась у чужій тіні. Справді, хто їй Андрій Шелепінський, коли поруч — брат? — Йдемо, Віро, — подав їй руку Фанат. — Бо він зараз і тебе почне ображати. І, повний праведної зневаги, Остап покинув разом з сестрою поле битви. «Здається, ти програв… репетиторе», — виніс собі вирок Андрій і тільки через дурну впертість, яка все свідоме життя не давала йому спокійно жити, голосно і чітко мовив, звертаючись до спорожнілих східців: — Втікаєш, Остапе, сестрою прикриваєшся? А без сестри до мене побоявся вийти. Що я?! Ти свого батька боїшся. Можу побитися об заклад, що ти ніколи не заходив до батькового кабінету без дозволу. Лячно, чи не так?.. До речі, все хотів тебе спитати, що ти там робиш зі своїми песиками? Збуджують вони тебе, чи що? Одне можна сказати: блідим він більше не був. Злегенька кумачевим — так. І все. А за задумом Андрія, ці слова мали б його доконати, роз’ярити, завдати нищівного удару. — Що ти сказав, повтори? — повільно переставляючи сходинками ноги, перепитав Остап. Хоча ні. Погляд — ніби хто штукатуркою прикрив. Що в глибині — не розбереш. — Песики — песиками, а кабінет — ось він, рукою подати, — правив своєї Андрій, йдучи до кабінету. — Дивись, я спокійно заходжу, запалюю світло… одну хвилинку… спокійно сідаю собі в крісло господаря, можу навіть ноги на стіл покласти, ось так. За всього цього я певен, що ти обов’язково донесеш на мене. Але я не боюся. А ти? Боягуз ти, Остапе. Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка. — Відійди, — прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку. Чи він нічого не чув про провокації? Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?! — Віро! Віро, ти де?! — крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей. Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет. — Віро! — Відчини, придурок! — Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе… На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук. — Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема! П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду. На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи. — Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!.. Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині. — Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти! Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина. — Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити. Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами. — Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о! Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері. Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт. Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету. — Добридень, Ігрре Васильовичу! — голосно привітався Андрій, так, щоб почули за дверима. — Ви сьогодні на годину раніше! У кабінеті запанувала могильна тиша. — Було мало операцій, — повільно відказав лікар. — А ви тут… як? — Помаленьку. На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима. «Невже і в мене такий вигляд?!» — Нічого не хочу чути! — категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. — 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці. — Не відправиш, — крізь зуби мовив Фанат. — Хто сказав, що ні? — Не відправиш! — викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю. Лікар блискавично зник у кабінеті. Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним. — Я не можу дістати до стелі. — Що? — На стелі тоже є песики. Андрій байдуже відповів: — Треба казати — теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено. І вийшов. …Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини. Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.
…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили. — Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу… — Червоний, з рогами і без хвоста. — Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок. Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити. — Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав — на двох. Я тобі дам — на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш. — А за що я житиму? Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить: — Повбивав би. — Кого? — Довго перераховувати. Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу. — А що буде, як я не дотримаюсь угоди? — Скину з шістнадцятого поверху. Ліфт вперше в його житті рушає догори. Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси. * * *



Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх: — Він вчора так сміявся, так сміявся… — Хто? — Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія… — Де він? — Хто? — Та Остап. — Лежить. Він так кричав на Марію, бо вона принесла їсти… Вони кажуть, шо він курив. Але він не курить, точно-точно. — Може, вони казали — обкурився? — А ти жвідки жнаєш? — Спускайся вниз, я зараз. Так. Потрапити до Остапа через двері бачилося нереальним, тому Андрій вдався до манівців — через балкон, який тягнувся впродовж усього поверху. У такий спосіб з однієї кімнати можна дістатися до всіх інших. Балконні двері в Остаповій «буді» виявились не зачиненими, і Андрій тихенько шмигонув досередини. Фанат лежав на дивані й читав. Здається, Гарі Гарісона. Фанати і книжки? Що коїться? Загледів його — стрепенувся, напружився, зціпив зуби, погляд — як голки дикобраза. Міг би — прошив би наскрізь. Але дикобрази — вільні тварини, їх не прив’язують крапанками до штативів. А цей мусив лежати, та ще і в оточенні симпатичних бультер’єрчиків у бантиках, сережках, капелюшках і шаликах. Постаралися вони вчора з Вірою на славу. — Тебе прислав тато? — процідив крізь зуби, мов юшку, Фанат. — Я сам себе прислав, поштою. Є така голубина пошта. — Чого тобі треба від нас? Хороше запитання. Є одна, так само хороша, відповідь, але вона тобі не сподобається, хлопче. — Я до вас не напрошувався. До речі, як тобі подобаються наші з Вірою художні здібності? Не чую захоплення в голосі? — Я Віру не виню: вона ще мала і потрапила під твій вплив. — Не виниш? Який ти добрий?! Вона ж твоя сестра, а про тебе сміє говорити лише пошепки. Сюди заходити вона боїться, до батькового кабінету — теж, що ви з нею робите, врешті-решт? Думаєте, як виділили їй цілу кімнату, набили згори донизу забавками, вона має стрибати і в долоні плескати? — При чому тут я?! — A-а, то я потрапив до сусідів? Сусіди тут справді ні при чім. Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку. Андрій подумав, подумав — і однією фразою добив лежачого: — Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху. — Що?! — А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті. Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном. І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов. Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити… — Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться… Як кажуть фанати: а при чому тут я? — Ігоре Васильовичу, він не розколовся. — Тобто? — Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові? Лікар почухав перенісся. — Ну і?.. — Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови. — Значить — могила. — Заасфальтована і покрита бетонними плитами. — Тоді мені треба тебе вигнати. — Хіба хочете — мусите. — Чи ба?! Як щодо обіду? Не тут, — випередив він Андріїв жест, — десь далі від цього дурдому. На роботу я вже не потраплю, то, може, за обідом когось із своїх здибаю. Як тільки прогулюєш, так одразу комусь на очі попадешся. Шефові, наприклад. — Не знаю, як у вас, а в мене робота тільки починається. — Прогуляй. — Не знаю, що шеф скаже. — Не вмре. — Так гадаєте? — Скажеш, як я: порушення відтоку в системі базилярної вени. Коротко і ясно. — Як я сам не здогадався, тлумок? — Вчися, поки я живий. За жартами вони незчулись, як опинились на вулиці, спокійній і затишній, власне, як і весь район. Байдужій до своїх і чужих. Далекій від значущости найординарнішої події у світі: походу до кафе сина з батьком. «Ти маєш глузд, тлумок?!» — Я… не можу. Вулиця завертала за магазин, і лікар майже обійшов його, перш ніж помітив, що співрозмовник відстав. — Ти щось сказав? — Я не йду… обідати. Магазин називався «Молоко» і був закритий на ремонт. Нерентабельний. — Чому не йдеш? Не голодний? Можна просто посидіти… — У мене це саме… порушення… Ви знаєте, яке. Коли магазин відкриється, буде називатися «Анатолія», чи ще якось, по-сучасному. Звичайне «Молоко» тепер не котирується. — Порушення відтоку? — Саме так. І в цьому магазині буде повно продуктів у гарних яскравих упаковках. Вибирай, що хочеш. — Може, ти правий: ти працюєш, я тобі плачу, — нічого більше. Але… шкода. Направду шкода. — То в мене відгул? — Навчив на свою голову. Добре, я пообідаю сам. Іди. Одна лишень біда: таким, як Андрій Шелепінський, дорога до такого магазину заказана. Навіть, якщо вони матимуть цілу кишеню зелених. Бо і зелені, як всі на світі гроші, рано чи пізно закінчуються. А дармові гроші ще й приносять нещастя.
…Йому ті самі тринадцять. Мама повертається після тритижневої відсутности так, ніби минуло всього три дні. Засмагла, яскраво вбрана (кольорів не зміг опісля пригадати), молода, дещо округлена. Щаслива? Вузьке карбоване золото на безіменному пальці правиці… — Чого ти не прийшов? Ні на забаву, ні на вокзал? Я посилала тобі записку, що ми їдемо на море. Ой, як несподівано все сталося: нам подзвонили і дали годину на збори… Вариш зупу? Молодець… Вже потім я вивідала, що все спланував Іван, щось на зразок медового тижня… сюди треба ще перцю… А ти не прийшов! Я ж чекала! Минає третій тиждень, відколи він її не чекає. — Все мовчиш? Ой і важко тобі буде в житті! Добре, я припускаю, що він тобі не подобається, не тобі з ним жити, але мене міг би привітати, я ж твоя мама, як-не-як. О, як чисто! Не пропала моя наука. Минає третій тиждень, відколи він намагається забути, що в нього є мама. — Ну, чого б то я стояла стовпом! Ходи до мене — покажися. Ти немовби змарнів. Як каже Іван: забагато свободи гірше шкодить, ніж замало. Якби ти знав, як я за тобою скучила! Ну, розповідай: як життя, як… ой, зупа збігає, треба скрутити газ, хіба ти не бачиш? Минає третій тиждень, відколи він заборонив собі скучати за нею. — Що ж це я! Я ж стільки всього тобі попривозила, а сиджу і язиком плещу! Там все набагато дешевше, я як дорвалася до базару… дивись, правда шикарно? Але Іван обіцяє, що невдовзі викоренить з мене цю звичку купувати дешеві речі. Та облиш ти цю зупу, подивись на подарунки, я для кого старалась? Та й на мене подивись. Зрештою, не бачились… м-м… скільки ж то ми не бачились? Він прикушує язика і щосили помішує кипляче варево. Щоб не заплакати. — От вперта дитина! Невже тобі ніскілечки не цікаво, як я провела цей час, як я почуваюсь у цій… у новій ролі. Не цікаво, так? Ніколи не думала, що виховала егоїста. Повернись, сядь! Сядь, кажу тобі! Андрію, я не знаю, коли я ще виберусь до тебе, все залежить від того, як я почуватимуся, хоча лікарі запевняють, що хвилюватись нема підстав, але сам розумієш, не маленький, — вік вже не той. До речі, в мене буде хлопчик, твій брат. Андрію, ти слухаєш мене? Ти більше ні в чому не будеш обділений. Іван і я… ми… одне слово, прощавайте, злидні. Чуєш, що я тобі кажу? Я за цей час неначе вдруге народилась на світ. Тобі цього не зрозуміти, поки ти не відчуєш на собі… Він прикушує язика і чимдуж затискає долоні між колінами. Щоб не розсміятися. — Дивний ти. Замість того, щоб радіти, що життя налагоджується… Він не витримує. Ліфт ледве повзе, життя продовжує пиляти троси, а тому, хто сидить всередині кабіни, кажуть: радій! — Ти… ти не запитала, як я. — Ти ніколи про себе нічого… Він підіймає голову. Мама замовкає. — Бо ти ніколи не питала. А я… я завжди боявся тебе тривожити чимось своїм, бо ти й так постійно тривожилась, постійно плакала, а я почувався винним… але я не хочу зараз зіпсувати тобі… — Ти вже зіпсував, — мама зривається з місця і знервовано ходить по кухні. — Хто тебе просив нагадувати мені, хто? Ти заздриш мені? Ти хочеш, щоб я все життя скніла в цій… язик не повертається назвати її квартирою? Чому, як тільки небо прояснюється, завжди знаходиться благодійник, який не може тобі цього пробачити! Але щоб мій син?! Чого тобі ще треба, га?! Я в твої роки про такі гроші й не мріяла, ось, тримай! Чи може, мало? Купуй, що хочеш, ходи, де хочеш, — повнісінька свобода, твої однолітки навіть не мріють про таке! А ти… ти навіть «дякую» не кажеш. Все життя я жила заради тебе, і що отримала натомість?.. Ліфт, крекчучи, зависає на одній волосині. — Я не просив мене народжувати. — Що?! — Забирай все це… і гроші, мені від… нього нічого не треба. Твоя наука, мамо, пам'ятаєш, коли ти відмовлялася від моїх харчів? — І не приходь… Він хоче додати: з його подарунками не приходь, але хтось закидає на його шию зашморга, і він змовкає. А може, й не хоче нічого додавати. Занадто пізно вона прийшла. Він уже навчився жити без неї. Коли вхідні двері зачиняються, грюкнувши об одвірок, ліфт зривається з шістнадцятого поверху і падає на дно шахти. Життя вмиває руки і поправляє чорні окуляри. Він сповзає на підлогу і довго не може вирішити, куди нині краще майнути зі Славком: на озеро чи в гори? Він обмацує цю проблему з усіх боків, обертає і так і сяк, поки світ не починає кружляти довкола різнобарвними колами. Залишок дня і цілу ніч він пролежить з температурою під сорок.
Неоголошена війна тривала. Понад те, був саме розпал війни, Андрій же ставився до неї з непростимою необачністю. — Ти жакриваєш сонце, — сказала Віра Дудій, малюючи зайчика з вухами, значно більшими за нього самого. Андрій слухняно перебрався на другий бік дивана. Знемагав від неробства, але відірвати її від усіх цих зайчиків, котиків та інших тварючок вже навіть не старався. Хай дитина малює. Кому від цього зле? Щоправда, совість невиразно нашіптувала про дармові гроші, які буцімто до добра не доводять, і він мусив бодай зрідка її задобрювати. — Спробувати собі, чи що? Впевнено взяв чистого аркуша і не менше впевнено… скажімо, чорного олівця. Міс Зосередженість глипнула на нього з-під густої гривки, яка за законами останньої моди звисала майже до кінчика носа, але хай спробує хтось її підстригти! — Що б то таке намалювати, гм?.. Не випускаючи з руки трьох олівців, дівчинка поправила гривку, щоб краще бачити. Андрій вмостився зручніше, ще раз мугикнув для хоробрости й почав малювати слона. Те, що це слон, він здогадався хвилин за десять, коли виявилося, що ноги… гм… що таких товстих ніг у собаки бути не може. — Шо то таке? — забувши про зайчика, нахилилася над його епохальним творінням Віра. Нехай дитина повчиться, хіба йому шкода? — Як тобі сказати… — А де хвіст? — як художник художника запитала вона. — Спочатку намалюю хобота, а потім… — Якого хобота? У коняки не буває хобота. Овва! Так глумитися над його слоном… «Заздрить», — вирішив Андрій і сказав: — У моєї буде, не пхайся. — Дай сюда. Я тобі покажу, як треба малювати. Віра схопила його шедевра, а забутий зайчик впав під диван одновухим. Теж, либонь, не витримав наруги. — Треба казати: сюди. Віддай, я сам впораюся. — Ти дурний! Ти не вмієш! «Ще й як заздрить!» Андрій кинувся рятувати свого первістка, але заздрість зрештою погубила його, як губить усе в цьому світі: собако-слон-коняка скінчила життя, роздерта навпіл. Краще вмерти, ніж бути спаплюженим! — Бачиш, бачиш, шо ти наробив! Я більше не дам тобі малювати! Ти жовсім-жовсім не вмієш. Вона обома рученятами схопила теку з чистими аркушами зі столу і притиснула до грудей. Надутий індичок з жовтою гривкою. Андрій відчув, як його совість покрутила пальцем біля скроні. Доведеться втішати. Але як їх втішати, цих художниць з королівськими замашками? Це знають хіба що художники. Або королі. Андрій Шелепінський же не був ні тим, ні іншим. Він був… «Не треба про це…», — втрутилася совість. «Не буду», — пообіцяв він. Наразі… — Бачиш, як то недобре, коли ти не хочеш вчитися. Я тебе вчу, а ти не слухаєш, і я незабаром почну, як ти, тупотіти ногами і кричати, що ти дурна. Індик зарозуміло підніс голову, не вельми переймаючись його справами. — А знаєш, що тоді твій тато зі мною зробить? Бачила, може, як пані Марія розкачує тісто на вареники? Ось так і твій тато… розкачає та й виріже з мене всі оті літери, яких я не здатен тебе навчити. І правильно зробить. Зовсім-зовсім не переймався, лише моргав, розчісуючи віями гривку. — А я знаю, як зробити, щоб твій тато нас похвалив: і тебе, і мене. Не віриш? Але не втікав — човгався на дивані, бурмосився, пхикав, але не втікав. Добрий знак. Проклята совість. — Все дуже просто: ти малюватимеш, а я вчитиму твоїх звірят говорити. Дивись: ти намалювала цих каченят. Їх троє, і всі вони німі. А зараз… зараз кожне каченятко каже «кря-кря», і всі вони тепер можуть один з одним балакати. Беремо інший малюнок. Гм… Їжачок. А як у нас їжачки балакають? Хау ду ю ду, містер, чи… А, згадав. «Пхе-пхе»! Бігтиме наш їжачок лісом і проказуватиме: «пхе-пхе». Ось! Їжачок немов насправді видихав носом кострубаті літери, але індик вперто мовчав… ні, вже не індик, а замкнена у світі власних відчуттів п’ятирічна дитина, замкнена з руками, з ногами і з текою чистих аркушів. — Твій тато платить мені гроші, тому я мушу тебе вчити, але це не означає, що ти мусиш вчитися. Можеш просто спробувати, а раптом тобі сподобається? А я спробую навчитися малювати, піде? А хто з нас швидше навчиться, той… той отримає суперприз: цілий день буде бавитися в татово… так, в кабінеті твого тата, і ніхто не матиме права його звідти вигнати, — пообіцяв Андрій, свято сподіваючись, що у відповідний момент дасться чути призабутий струс і звалить його на півдорозі до вручення призу. Або на півдорозі до вбивства. Але дівчинка не зреагувала. Ні батіг, ні пряник не виправдали себе. Знову немає з ким вийти на штурм заборонених земель. А шкода. …Десять по сьомій. Його час скінчився ще десять хвилин тому. Блаженний час перепочинку в атмосфері вітальні. За її порогом починалася стратосфера — і відразу дихалося важче. Після занять Андрій завжди забігав до кухні попрощатися з пані Марією. Вона й далі поводилася з ним стримано, без зайвих слів і жестів, але не виглядало, щоб його увага її обходила, тому він ніколи не забував попрощатися. Сьогодні замість пані Марії на кухні він побачив записку, яка лежала на столі. «Будь ласка, Андрію, пошукайте у коморі консервовані баклажани. Хочу спекти піцу і не можу їх знайти. Я скоро повернусь. Наперед вельми вдячна. Марія». Якби він не був такий безпечний, оте «вельми» зародило б у ньому певні сумніви. Одначе він обійшов бар, відчинив сховані у ніші двері й вдався до пошуків. Баклажани. Колись він забачив цю комору мигцем і вирішив, що освітлена вона не згірш за центральний проспект. Тепер збагнув: таких ліхтариків центральний проспект в житті не бачив. А пізніше збагнув, що його муляє. В уяві середньостатистичного мешканця міста комірчина — це маленька кабінка тракториста, по вуха напхана боєприпасами на випадок лютої зими чи затяжних свят. Але є у суспільстві люди, які уявляють комори дещо інакше. Приміром — салоном літака класу люкс з мурованими напіввідсіками, вентиляцією і дубовою обшивкою. Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив. Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся. ПРИВІТ.
Йому два чи три роки. Скоріш — три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче. Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.
— Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! — прозвучало за дверима. Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.
Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки. Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.
— Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє — єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав — джусі-фрут без цукру! Що — лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості… ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, — вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», — блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі. МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.
Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна. Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом — «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.
— Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись — нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо. Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», — ось що казав Славко. Але як? Він — у пастці. На три… Боже, на цілих три години! Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!
Він нудиться. Раз по раз перебирає свої забавки. Але йому болять очі, бо стає темно, і він погано бачить свої пальці. Тоді він підповзає до щілини. Там мама, тепло і світло. Вже б і з'їв кашу, та забуває, де тарілка. Тільки-но збирається плакати, як щось відчуває і озирається. Знадвору в шибку ХТОСЬ дивиться широко розставленими очима. Хтось патлатий і страхітливий, як мара. Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, — під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах. Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.
— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?.. — Він каже, він каже, шо… — Не кумар мене, Вір, я… — Але Стасик каже… — Знаєш куда хай іде твій Стасик? — Треба кажати — куди. — Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором. — А якшо він вмер? — З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають! — Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила! — Ну ти… блін! Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я! Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком. «Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату. — Що?!! — Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли? — Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю! — Які яйця? — Які-які. Мальовані! Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо сміється, то чомусь узяв і розплющив очі. Може, від страху, що остаточно здурів. Розплющив і… НІЧОГО не сталося. «Фобія — як хробак: поки він маленький, його можна розчавити каблуком. Коли розростається і заковтує тебе, боротися стає важче. Треба зловити момент і уявити її собі маленьким симпатичним хробачком. І подарувати йому яблуко». «Щоб тобі добре було, Славку!», — сидів і повторював Андрій Шелепінський, дивлячись просто себе у пітьму, а мозок прикидав собі, в якому відсіку можуть бути злощасні баклажани. «Найбільший гріх — страх. Найбільша слабкість — ненависть». Автор невідомий. Гарний псевдонім для авторів. Майже так само гарний, як запис в особовій справі Андрія Шелепінського. Батько — невідомий. — Віро, ти чого ревеш? Ми як з тобою домовлялись? «Добре бути невідомим. Одне погано: колись тебе все-таки викриють». — Слухай, не роби мені тут істерик, шмакодявко! «Ти ще не бачив справжніх істерик». — Перестань скиглити, я сказав! Ми запізнились… ага, дуже добре, через тебе ми запізнились на двадцять хвилин. «Минуло всього двадцять хвилин!» — Але я боюся… «Я теж боюся. Я все ще боюся, але як це почуття різниться від ТОГО!» — Я йду, ти бачиш, що я йду відчиняти. І відпусти мої штани! Бомже, тобі повезлó. Чи повéзло, га? Як треба казати? «Пощастило. Мені дуже пощастило. Настільки, що я ладен тобі пробачити. Але з якого дива я мушу тобі пробачати, тобі, котрий мав усе, що хотів, і в холодильнику, і в кімнаті… котрий мав батька, коли я вмирав з голоду в порожній квартирі. На самоті». Сумління і на це мало свої контраргументи, але відповідати не мав часу: двері відчинялися. Андрій хутко розпластався долілиць, розкинувши руки і стараючись дихати не дуже помітно. — Довго я буду чекати? Вимітайся! Так просто він увійти не міг, бо власноруч двадцять хвилин тому вирубав у квартирі світло. А Віра тоді зачинила за репетитором двері на ключ. Спільники в усьому, коли йдеться про знищення зайд і чужинців. Брат і сестра. І нема на то ради. — Віро, неси ліхтаря. — Я його не бачу! Во…вони його ж’їли? — Ти відчепишся від моїх штанів чи ні? Онде він, дивись! — Він лежить і не рухається! Він вмер?!! Остап, він вмер, він!.. — Заціп пельку, ідіотка! Такі живуть довго! Хоч як впевнено Остапчик вигукував, сам пам’ятав, що з комори впродовж усього часу не долітало жодного звуку, а коли батько — лікар, діти з пелюшок знають, що більшість людей на планеті — хворі, а ті, що не хворі, обовязково захворіють. І рано чи пізно вмруть. «Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», — ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа. «Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», — нагадала совість. «Мовчи». Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом — нудьга. Та все хороше колись закінчується, ось і Фанатів ентузіазм незабаром звурдився, як сметана в борщі, мешти ще разів зо два привіталися з ребрами, але значно млявіше, ніж перших двадцять разів, і Андрій з насолодою уявив, що коїться зараз у голові власника цих мештів, скільки різних варіацій на тему «Смерть репетитора» в паніці гасають його звивинами і який гармидер там зчиняють. Ляпота. Можна було б ще повалятись, але ніс висунув протест проти аж таких близьких контактів з підлогою і пригрозив чхнути просто в Остапові мешти, тому Андрій зірвався на рівні і поплескав хлопака по плечі: — Дуже дякую, я воскрес і тепер полічу твої ребра. Остап зблід. Був нижчий від Андрія на голову і ніколи ще не підходив так близько до нього. Так небезпечно близько. Досюрпрайзились. Очей видно не було, але, коли даєш здачу, краще, якщо очей не видно. Менше роботи для совісті. — С…ка! — прошипів Фанат, проте вирватися не намагався. Стояв рівно, майже «струнко». Теж пильнував свою марку, чи що? — А за такі слова можна й зуби порахувати, — з силою притис його до стелажів Андрій. З кухні лилося сонячне світло, та Андрієві здалося, що він знову у повній темряві, що в голові порожньо, а серце щосили дереться з грудної клітки… і невідь звідки хижою хуртовиною береться шал. Раптовий і нестримний вибух бажання. Знищити, щоб виправдатися перед собою. Помститися, щоб довести собі: то був не я! То не я повзав підлогою, то не в мене котилися сльози, то не мої коліна в пилюці. Байдуже, кого нищити і кому помщатися, але тут і негайно. Він не вмів, як мама, відвертатися від проблем, не вмів забувати те, що хотілося забути. Коли йому боліло, він намагався усунути причину, бо зжитися з болем не вдавалось. Коли йому було соромно, він силкувався вчинити щось, аби відновити душевну рівновагу, бо раз по раз провалюватись під землю було нестерпно. Натомість він умів подивитися на проблему під несподіваним кутом. Цього навчив його Славко. Цього мама не вміла. «Коліна в пилюці? Ти так не бреши, — спіймав він сам себе на гарячому. — Чого-чого, а пилюки у цій коморі і з мікроскопом не знайти». З кухні знову полилося благословенне світло. Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму. — Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав! «Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть». — Чому ж не спробувати — спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав! Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися. Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ — і бах… Про підсвідомість пісенька». Дорепетитерствувались. Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови. Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист… Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи: — Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш? Та-ак. Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний. Остап увірвався з короткою, загнутою під прямим кутом трубкою, підніс її до рота Вірі й кілька разів натиснув. Згодом дівчинка повернулася до більш-менш нормального дихання. Андрій сидів на підлозі (знову на підлозі!) і дивився, як тремтять у Остапа руки.
…Йому чотирнадцять. У такому віці легше вмерти з голоду, ніж отримати постійну роботу без відриву від навчання. Якось він зважується піти до ЖЕКу і спитати (мене прислала мама, добридень), скільки вони мають боргу за квартплату та комунальні послуги, і дізнається, що всі борги погашені (у твоєї мами провали в пам'яті, хлопчику?). Він зафутболює свою гордість у кущі, але дає собі обіцянку далі платити самостійно. Але минає місяць, і мама, невидима, далека і забута, старанно робить черговий внесок. Наступного місяця — те ж саме. Витримавши битву з самим собою і тверезо оцінивши свої можливості, він вирішує зачекати з обіцянками і на невизначений термін накриває нерозумну гордість саркофагом. Мама, невидима, далека і забута, й далі стабільно оплачує його квартиру. Ту обітницю він спроможеться виконати лише через чотири роки, заробивши репетиторством достатню суму, аби оплачувати свою квартиру самостійно. А тоді, в чотирнадцять, легше було вмерти з голоду, ніж знайти роботу, яка не заважала б навчанню. — Не будемо впадати в меланхолію, чоловіче. Не вийшло сьогодні — вийде завтра… І оце в них називається «атбівная па вєнскі»! Бідні австріяки, чим вони харчуються?.. Так. Гроші я тобі позичив, тому сам розумієш, більше від будь-кого зацікавлений, щоб ти знайшов спосіб їх віддати. Спробую щось пробити братовими каналами… Офіціант! А асфальту по-бібрськи у вас нема, свого рідного асфальту? Тоді заберіть цей імпортовий і дайте щось їстівне нарешті!.. Але я не бачу, щоб ти виконував свою частину умови, чоловіче. Не бачу, щоб ти ходив до школи, не бачу, щоб ти тримав у руках підручника… — Купи собі нормальні окуляри. — Ти ба, яка халепа? Вперше наш відлюдько заговорив по-людськи, а в моїй склянці — жодної краплі спиртового розчину! Офіціант!.. Водячи його в найкращі бари, замовляючи шикарні «перекусони» і неодмінно до них — спиртне, при цьому не дозволяючи своєму підопічному випити жодного грама, Славко є для підлітка малозрозумілим, пов’язаним з дивними людьми, могутнім і всезнаючим квартирантом Ірини Семенівни. Насінг елс. Тому підліток не вельми квапиться розгортати підручники. Коли одного разу до нього підрулює Вєталь з паралельного класу з пропозицією шикарно гульнути на цілу нічку (на твоїй території, де ще?), він, недовго думаючи, погоджується. От і харе! Щоб така класна хаза та й порожняком простоювала, без родаків, без меблі. Буде і аморальна водичка, і до водички. І дівки будуть. З квартирним питанням у нас туго, але ми знали, що ти нормальний чувак. Психолог сказав би, що він так необачно погодився, бо ніхто ніколи не звертався до нього з подібними пропозиціями, бо в його віці понад усе хочеться відчувати єдиний пульс компанії ровесників, викликати їхнє схвалення і старатися не викликати невдоволення, хочеться мати СВОГО лідера і чинити наперекір дорослим. Психолог сказав би на цю тему ще багато різних мудрих зворотів. Славко, увірвавшись до їхнього гульбану о першій ночі, нічого такого говорити не став. Схопивши дерев’яну вішалку у формі ліхтарного стовпа, він гарапнув нею в підлогу і пообіцяв гарапнути комусь у голову, якщо територія не очиститься за дві секунди. Застосувавши задля кращої дохідливості весь нецензурний словник студента дев’яностих: Крапка, яка зупиняє розкорковування пляшок без акцизних марок, а то й взагалі без наклейок, закушування самими шпротами без виделок і кучкування гуртами по закутках з двома старшими принаймі удвічі панянками… ця крапка має метр вісімдесят зросту і вісімдесят кілограмів живої ваги і навіть на п'яну голову не віщує нічого доброго. Після безславної втечі Вєталя з компанією, посеред всесвітнього гармидеру, приниження й сорому виникає незрозуміле почуття полегшення і вдячности. І щоб їх позбутися, він, поважний господар, який до того реготався разом з усіма, виголошував тости, чокався і щосили стискав у руках шестигранну склянку, не розуміючи, що коїться у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потімПотім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху. Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне. Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер. Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить: — Зараз скину… — Скидай. Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично. Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча. — Ти… не боїшся? — Чого? — Висоти? Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі. — А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів! — Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся? — А щоб… щоб страшніше було-о-о!!! Місто мовчить і гасить покидані де-не-де вогні. — У мене є для тебе робота, малолітній шибенику, але… — Дякую. — Не дякуй. Почекай, поки я оте «але» розшифрую. — Мені підходить усе. — А даремно! Ти занадто розумний, щоб тобі УСЕ підходило. Отим твоїм сьогоднішнім мучачо, що варили в тебе на кухні травку (ти не бачив, ні?) — отім усе по цимбалах, вони мислять нижніми півкулями мозку, але я не для того сюди ліз, щоб про них говорити. Ти можеш далеко піти, якщо не… — Якщо не?.. — Якщо не звалишся з шістнадцятого поверху. Місто прислухається. * * *



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка