Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка6/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Андрій ніколи не думав, що Ігор Васильович уміє так сваритися. Кабінет принишк за чорно-зеленою суворістю інтер’єру; сутінки сполохано прилипли до шиб, знервовано дзеленчала зеленокрапельна люстра, недооцінюючи власної вартісности… Андрій Шелепінський не міг заховатися, не мав жодного протекторату і не коштував у цьому світі навіть п’яти копійок. Але, мовби наперекір повальному острахові, рідкісний стан внутрішнього супокою огорнув душу, мов лялечку шовкопряда; агресія розбивалась об цю шовкову перешкоду, як комарі об лобове скло автомобіля; очі все бачили, вуха все чули і — жодної реакції. Андрій ніколи не думав, що можна дивитися на себе здалеку, з іншого виміру, і жаліти себе тутешнього… — Два роки! — увірвалося до свідомости й ілюзія захищености зникла. — Два роки у неї не було нападів, і я вважав, що вона вилікувалась! Що трапилося сьогодні, скаже мені хто з вас чи ні?! Коротко стрижений чоловік з кульчиком у вусі не знаходив собі місця у власному кабінеті і мав на те причини. Остап стояв осторонь, копирсаючи тапком килима, і — що не характерно для нього — мовчав. Андрій не став чекати повторного запитання. — Я хотів її налякати і сховався в коморі. А коли вона увійшла до кухні, я вискочив звідти… Тоді це й сталося. — Налякати? Ти хотів… Він підійшов до Андрія впритул. Подумалося, що таким він, напевно, бував після складних, тривалих операцій: змучені тіні на чолі, жорстка лінія губ, очі… світлонепроникні, чорні. «Зробіть це. Скажіть, що ви про мене думали весь цей час. Вдарте. Виженіть мене врешті-решт і змініть код, щоб я не зміг повернутися. Бо я не знаю, чого від себе чекати. Направду не знаю». А слідом інша, ще крамольніша думка: «Цікаво, чи він п’є? Цікаво, чи можуть хірурги обходитися без цього?» — …налякати? — після важкоперетравної паузи закінчив лікар і потер перенісся. Холодним видався цьогоріч серпень. Бо інакше якого б дідька Андрієм почало трясти? Не від низького ж гемоглобіну, справді… — Два роки тому вона так налякалася, що в реанімації вже не знали, чим її колоти… Може, від того, що стоїть босоніж на паркеті, так і не навчившись ходити в тапочках? — Тоді якраз померла її мама… А може, від нездатности переінакшити світ і своє призначення у цьому світі? — Я їхав додому машиною і голову ламав, як би це обережніше їй сказати про те, що сталося, а виявляється, вона про все дізналася сама, і з нею почало коїтися щось ненормальне… — Будь ласка!.. Лікар підвів очі. …Після тяжкої виснажливої операції. Щонайменше — зі смертельним кінцем. — Будь ласка, вибачте мені, — сказав Андрій. А що він мав іще сказати? — Забирайся, — шпурнув лікар Андрієві в лице і попрямував до вікна. Огорнутий сутугою, мов лялечка шовкопряда. Недосяжний для цього виміру. Краще б ударив. Андрій рушив до порогу. Здається, Остап перестрів його і почав щось торохтіти, але, може, то лише здалося. Андрій переступив поріг і зачинив по собі двері. На нижній сходинці передпокою сиділа Віра і всерйоз примірялася чорним маркером до білої стіни. Уздрівши його, шарпнулась і сховала маркера за спину. Довго, напевно, примірялася, чекаючи, коли хтось змилостивиться і вийде. Хай навіть нагримає, але вийде з того забороненого світу під моторошною назвою КАБІНЕТ. Самотня королева, не вільна навіть на свій розсуд порозмальовувати стіни. А навіщо тоді білі стіни, якщо по них не можна малювати? — Гарний перстень, — присів він, опиняючись нарівні з нею, — ніс у ніс, очі в очі. Вигнанець і королева. — Та так, — здвигнула плечима, крадькома милуючись простою каблучкою з пластмасовим камінчиком. — Стасик подарував, — додала спишна. — А він хто, твій Стасик? — Він не мій, — закопилила губу. — Просто Стасик. — Тоді переказуй просто Стасику привіт від мене. — Угу. А можна, я і Ляні передам? Ми з нею на мроже ходим. — На морозиво? Можна. А… Стасик з вами теж ходить? — Та де, — махнула вона рукою як саправжня жінка, і презирливо пояснила: — У нього горло. «Бідний Стасик. Лишитись без морозива та ще й з горлом». — Ну, я пішов… — Угу. Здається, все. Він подумки окинув простір навколо себе. Тільки тепер зрозумів, ЩО в цьому домі було не так: жодної живої чи неживої рослини, жодної непотрібної дрібнички чи прикраси. Незавершеністю, необжитістю, незатишністю ця квартира нагадала йому його власну, де, звиклий до кожного порожнього кутка, він багато років поспіль прокидався з відчуттям, що тут все не так, як мало би бути. Акваріумом без водоростей видалася йому квартира його батька увечері останнього дня серпня. Акваріумом з маленькою золотою рибкою, яка не любила хробаків і якій інколи бракувало повітря. Місяць другий



— Знаєш, чоловіче, скільки серед цієї старечої макулатури можна знайти скарбів? — Скільки? — Ну, чому ти все розумієш так буквально, Андрію? Книжковий ринок — це ковток свіжого повітря для убогої інтелігенції, яка не має коштів на книгарні, але не може обійтися без мудрого слова. Не те, що ти. — Давай, Славку, ти в нас будеш по мудрих словах, а я… по свіжому повітрю. — Рости тобі ще, чоловіче, і рости. О-на-на! «Буддизм. Антологія мислення». Повний андеґраунд. Скільки? П’ять? Та за таку книженцію п’ятдесят замало! Але раз ви просите, хай буде п’ять. Вже ні? Шкода. Я б собі купив, якби була за п’ять… Не дивись так на мене. Може, я психологічний експеримент проводив, теорію в життя втілював. — Можна, я перейду на другий бік вулиці, а ти тут проводь, втілюй?.. — Боягуз. Треба зайнятись твоїм ростом. Сідай. Сідай-сідай, є розмова. — Славку, відколи ти заводив розмови на кам’яному валу, в дощ і з сухим горлом? — Відколи ти зв’язався з поважними людьми. Ти хоч знаєш, на якому рівні обертається твій хірург? — Я в нього більше не працюю. — Отже, тобі не цікаво. О’кей. Я пішов по «Буддизм». — Говори. — Я так і знав. Вдаєш байдужого, а сам… Ти хоч впевнений в тому, що тобі мама нарозповідала?.. Мовчу-мовчу! — Говори! — Ого! «Хай буде так, як має бути, навіть якщо і не так»? Доводжу до твого відома, що твій хірург — людина далеко не проста. Ні, вибився він в хірурги власними силами, але розкрутитися йому помогли. Його жінка була дочкою одного з місцевих авторитетів… чи депутатів, я вже не уточнював. Кажуть, що хірурга досить довго не допускали до неї, поки він не розізлився і на одну з презентацій, де була вся елітна тусовка, приніс валізку, нашпиговану хірургічними інструментами. Розкрив її просто на столі з їдзеням, одягнув рукавички і запросив до операційної. Всіх бажаючих. За безплатно. Поки сек’юріті гадали, чи розцінювати це як теракт, а скальпель — як зброю, він зняв рукавички і заявив, що вони втратили чудову нагоду, бо прийде час, коли до нього будуть шикуватись черги, і всі тут присутні, перш ніж потрапити до нього в операційну, змушені будуть добряче повивертати свої кишені. Майбутньому тестю це сподобалось, і він дав «добро» на весілля. Відтак його кар’єрі ніщо не заважало, він поїздив світом, побачив, як там оперують, повчився, понавозив сюди заморської апаратури, відкрив у співавторстві з родаками приватне відділення, заснував фонд «Віра», одне слово, гроші довкола нього закрутилися чималі. Але, як кажуть ті, хто стоять до нього у черзі і відраховують доляри, — він того вартий. Ось так, чоловіче. Що скажеш? — У кожного є своя слабина. — Що?! — Я впевнений у тому, що мені розповіла мама. На сто відсотків. * * *
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка