Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка8/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Чесно кажучи, Андрій боявся зустрітися з Остапом віч-на-віч після всього, що натворив напередодні. Але мусив. Популярний музон завзято дубасив кулаками у стіни, двері, вікна, по голові, істотно впливаючи на всі життєво важливі процеси організму від мислення до травлення включно і викликаючи у ньому важко втамовуване бажання оглухнути. І це вони називають звукоізоляцією! Не те, щоб Андрій не любив попсу. Він не любив таку попсу, яку не можна було взяти і вимкнути. — У Остапа ніколи-ніколи не було стільки народу, — широко розвела руками, в яких на жаль, вміщалося лише по одному маркеру, Віра. З її вигляду можна було припустити, що народу набралося з мільйон, не менше. Скрушно зітхнувши, Андрій посунув нагору, слізно благаючи себе не втручатися. Напхати у вуха вати. Заклеїти дверні щілини. Перемучитися. Але хворів давно і безнадійно, тому ніякі тверезі аргументи не допомогли. Постукав. Виключно для хоробрости, бо почути його ніхто й не зміг би. З завмираючим серцем прочинив двері. Першими запали в очі голі стіни і стеля. О, з буди повиганяли всіх песиків! Рулєс![6] На канапі й навколо комп’ютера тусувалися кілька підлітків, а Остап у червоних штанях з кишенями на колінах і в сорочці навипуск як справдешній ді-джей зважував у руках два компакти. Акуратна сіра прилизаність учорашнього Фаната зникла. З-поміж підлітків завважив одну дівчинку. Гарна. Тонкокрила. Усе це Андрій охопив одним поглядом і, звертаючись до господаря кімнати, голосно проказав: — Я з нижнього поверху! Просили переказати, що, коли не поглухнемо, то обов’язково завітаємо до вас на дискотівку! Остап блимнув на нього чорним оком і… повернувся до своїх компактів. Андрій чекав. Поступово на чужорідний звук пооберталися решта тінейджерів. Андрій і далі тупо чекав. Дівчинка ліниво потягнулась і, проігнорувавши прибульця, вкинула до рота «Орбіт». Андрій хутко зметикував, що чекати далі безглуздо. Зарахують до ідіотів і будуть недалекі від істини. — Привіт! — гаркнув він, усвідомивши, як підло кинули його щойно Остапчик енд компані. Мовляв, хотів розборки — маєш, а ми постоїмо, подивимось. Та ж на прохання зменшити гучність музики кожний поважаючий себе меломан обов’язково її збільшить! Сакс і маст дай[7] виходить! Рудий меломан з сі-ді плеєром у руці і довгим чубчиком на поголеній голові, похитуючись зовсім не в такт усеохопному музону, відреаґував першим: — Що він хоче?! Андрій підійшов до меломана впрост, витягнув йому з вуха одного навушника, коротко повідомив: — Від тебе особисто — нічого! — і поставив навушника, звідки взяв. Той кивнув на колонки, з яких потужно бив у барабанні перетинки інший сучасний хіт: — Скільки можна то слухати! — Рікі Мартін, — підтакнув Андрій. — У стерео — зовсім непогано. Але «Аеросміт» краще, — вказав він на плеєра на колінах у рудого. Той скривив ув усмішці губи, виказуючи повну солідарність з Андрієвою позицією і лише потім збагнув, що той визначив групу «Аеросміт» всього за якихось кілька секунд, почувши її з навушника серед гуркоту інших звуків. Він не знав, що Андрія добряче надресирував Славко, даючи на хвильку послухати певний твір після кількагодинних хіт-парадів, а відтак вимагав угадати виконавця. «Психологічний тренінг», — пояснював він. — Володя, — простягнув руку рудий. — Андрій. — А «Емінем» слухаєш? І тут народ заворушився. Восьмеро юнаків і дівчинка, яка підкреслено не звертала уваги на сторонніх, нашорошили вуха. Під їхніми поглядами Андрій почувався, як на перехресному допиті: не спіткнутися б, не втратити б те, що, так несподівано здобув. Хоча… хіба має значення, що про нього подумають ці шмакодявки з Остапом на чолі? Хіба має. — Реп? Не надто. «А-ха», «Еврісмікс»… — «Світ Дрімс»? Піде. Дівчинка зіскочила з канапи й підійшла до них. Бузковий колір їй личив. Так само як обтислий одяг. Навіть жуйка нічого не псувала. — А я кайфую під «Роксет». Оля. Скрути трохи! — напівобернулась до Остапа, водночас подаючи Андрієві руку. Остап слухняно приглушив звук. Андрій слухняно потис долоню. Делікатна. Але не слабка. — Не хочеш прогулятися? — спитала вона, не відбираючи руки. Фіолетова туш для вій, фіолетова помада. Приємна й цікава. Ще трохи — і все чоловіче населення цієї країни оголосить йому війну. — Шкода, що я жонатий. Вона здивовано кліпнула. Приваблива. Здається, ще не розбещена. Шкода, що він у цьому домі має інші плани… — І троє дітей, — усміхнувся він. Вона засміялася і неспогадано зиркнула йому через плече. — А це хто до нас прийшов? «Це» стояло на порозі у білих, заляпаних аквареллю штанцях, та замість пензлика тримало в руках — чого можна очікувати від лікаревих дітей? — пляшечку з вітамінами. — Я прочитала, прочитала! У-ни-ди-е-ви-і-ти. Остап не встиг відкрити рота, як Оля ухопила дитину на руки і закружляла з нею: — Дивіться, які ми гарні! Заперечити ніхто, звісно, не міг. Навіть Віра, яка, на думку Андрія, такого поводження з собою мала б не допустити. — А як ти звешся? Скільки тобі рочків?.. Чого смієтесь, я завжди хотіла мати сестру… А покажи-но… — і пішло-поїхало. Позбувшись песиків, кімната наповнилася життям, незримо й відчутно змінився її пульс, стрімко зросла кількість гемоглобіну, який, як подейкують лікарі, приносить життєдайний кисень. І Андрій зі своєю анемією відчув себе тут зайвим. Цей дім більше не потребував репетиторів. Настав час рушати звідсіль. Шкода… — А як щодо Робі Вільямса? Андрій стрепенувся, ледве не зашпортався на порозі, та ще й, обертаючись, вдарився ліктем об одвірок. Тим часом Остап, спокійний як двері, повторив запитання, звертаючись нібито до всієї компанії, та вони обоє знали, що воно адресувалось особисто Андрієві Шелепінському, і ЦЕ виглядало найдивовижнішим з усього, що трапилось у цьому домі. Просто взяти і запропонувати примирення. Першим! Як компакт-диск: хочеш — бери. Треба буде у нього повчитися. — Робі Вільямс? — перепитав Андрій. — «Стронг». Піде? Коли Андрій спускався донизу, новий музон м’яко штурхонув у плечі й поплив квартирою. Узяти і запропонувати. Примирення. Як просто. Просто подякувати за своє народження. За те, що своєю з’явою на світ зобов’язаний якомусь дурнуватому, давно забутому навчальному предмету, а не почуттям. За те, що маму забули ще швидше, ніж той предмет. Примирення — це заскладно. Легше вбити. Цікаво, як воно — вбити? На шкірі дрібними колючими сніжинками проступили сироти. Він загадав: якщо перетне передпокій, і ніщо його на цьому шляху не зупинить, то сюди більше ніколи не повернеться, а якщо зупинить… Задзвонив телефон. Андрій саме нагнувся за кросівками, як згори пропищало: — Візьми слухавку, тато джвонить! Здається, ним почало трясти. Цікаво, а якщо він зараз розповість правду, УСЮ правду, — як її сприймуть на тому кінці дроту? — Алло! — Андрію! Хочу попросити тебе про послугу. Приїхали американці, ми будемо оперувати десь до десятої-одинадцятої. Залишишся з Вірою? Не хочу завантажувати пані Марію, вона і так часто затримується. Два долари за годину понаднормово. — Два долари за годину? А ви не могли б повернутися вранці? — Тоді домовились. — Ігоре Васильовичу, я хочу вам сказати… — Вибач, але в мене ургенція. Поговоримо вдома. І з того кінця дроту дрібними колючими сніжинками посипались гудки.
…Йому п’ятнадцять. У божевільній насиченості днів починає здаватися, що досить лише одного маленького кристалика проблем, одного незначного на перший погляд струсу, щоб життя не витримало і випало в осад. Організм дедалі гучніше вимагає розрядки, дедалі настирливіше просить поповнення вичерпаної як не до денця енергії… Якось зачувши неподалік насмішкувате похіхікування, він, майже підсвідомо, наосліп, завертає в той бік. Двоє дівчат лускають під кіоском насіння і щось — напевно смішне й безглузде — переповідають одна одній. Двоє непримітних дівчат, геть не стильних, може, навіть старших за нього, але йому до цього байдуже. Його привело до них щось значно давніше за моду, що чхає на вік, типаж і прийняті якоюсь там цивілізацією норми поведінки. Не даючи нікому, а конче собі, опам’ятатися, він з ходу пропонує дівчині, що стоїть ближче до нього: — Підемо до мене на хату? Дівчина змірює презирливим поглядом і трьома недрукованими літерами відшиває недолугого залицяльника. «Так тобі й треба!», — втручається свідомість, яку нагле усунули від прийняття рішень. Але голос розуму нині заслабкий, щоб перекричати надзвичайну загостреність барв, ламкість ліній на противагу чіткій окресленості фігур. Він ніби втрапив на фотоплівку, де одні деталі хитро підкреслені, а інші заретушовані. Свербить устряти до якоїсь кулачної сутички, щоб спустити пару і забутися, не блукати зачумлено. Не сприймати світ оголеними кінчиками кожного нерва. Дівчата залишаться далеко позаду, коли несподівано обжалить чиєсь: — А далеко ваша хата? Це ота друга наздоганяє його і, не чекаючи відповіді, прилаштовується поруч. Наступного дня він з уже забутою легкістю прогулює школу. Одначе третього дня одне невинне зауваження змушує його отверезіти. — Тут би мало бути дзеркало, — потягуючись, вказує на стіну Надя. Тоді встає з ліжка і неквапом, впевнено, у його футболці йде на кухню. Робити канапки. Хтось, приспавши його пильність, крихта по крихті починає привласнювати світ, у якому він існує. За який він заплатив достатню ціну, аби бути там ким йому заманеться. Хтось починає загрожувати недоторканності ЙОГО ТЕРИТОРІЇ! «Так тобі й треба!», — втручається цілковито відсунутий на манівці глузд, і цей тихий шепіт розриває на друзки фантастичну фотоплівку останніх днів. — А я думав повісити дзеркало в коридорі, — обережно закидає він, і собі приплентавшись до кухні. Без футболки і без ілюзій. — Ні, насамперед у спальні, — заперечує вона, тонесенько нарізаючи твердий сир. Ковбаса вже лежить порізана. Учора вона ходила на закупи і принесла харчів на багато днів уперед. І півдня бідкалася, що він не має холодильника. Скільки ж вона вчора розтринькала його грошенят? Випровадити її виявиться не так уже й легко. Вона стоятиме перед дверима і мовчатиме, довго й нудно, сподіваючись на пояснення. На рік старша за нього, нічим не примітна, геть не стильна. Потерпаючи від того непотрібного стояння, він витягує з кишені останні гроші й простягає їй. Вона ображено спалахує, розвертається до дверей, переступає поріг і… передумавши, швидко вихоплює у нього з рук цю плату. Гроші майже символічні, але ж останні. Зарплата за два тижні. Доведеться позичати в Славка. «Так тобі й треба!», — заявляє вже у ролі повноправного господаря глузд. Відтак, приводячи до себе після школи якусь дівчину, він того ж вечора акуратно відпроваджує її додому. І найпізніше до ранку благополучно забуває її. Поняття «зустрічатися» взагалі не існує. Добиватись, упадати, осипати подарунками чи компліментами, вигадувати, прибріхувати, теревенити і вислуховувати чужі теревені… За його особистою статистикою, на одну, яка ламається, припадають дві, що погоджуються одразу, ледве зачувши, що у нього окрема квартира. Інколи, вказуючи якійсь із дівчат на вихід, він наривається на лемент, плачі, істерики, жбурляння сумочками і дурнуваті запитання на кшталт «Невже я тобі зовсім не подобаюся?». Після таких прощань він закривається на десять замків і довго насолоджується усамітненням. І тоді Славко, дивлячись на все це з висоти свого досвіду, скрушно, але надзвичайно тактовно зауважує: «І що всі ці ляльки в такому ідіоті, як ти, знаходять?»
…Лікар повернувся опівночі. Андрій якраз закінчив читати казку, бо Віра ніяк без казки не бажала засинати. До того вони їли на кухні пиріжки пані Марії. Віра малювала капловухого ведмедика, Андрій тим часом вчив дитину рахувати. Дитина по-королівськи поблажливо дозволяла себе вчити, не забуваючи пропускати всю його науку повз вуха. Остап з кімнати не вилазив, і це було єдиним плюсом. Усе решта в житті було велетенським мінусом. Лікар повернувся опівночі й кілька разів вжив у розмові місцеві діалекти. Виявилось, що машина заглухла на півдорозі й довелося чекати на таксі. За такої погоди! — Слухай, Андрію, може, залишишся ночувати? Там така… погода! — Ні, дякую! — різко, дуже різко відповів Андрій. Лікар округлив очі. — Мені треба… бути в одному місці, — спробував залагодити свій промах Андрій. — Добре, якщо треба, — дещо розгублено погодився лікар. І Андрій притьмом вилетів на свіже повітря. Яка там видалася погода! Важкий рок і скрипка. «Стінг» і Ванесса Мей. І вітер яко соліст на велетенській арені міста. І світломузика з розбурханих хмар і помаранчового місяця. Рвала струни скрипка, ревла бас-гітара, хуртовинило вулицями й парками налетілим зі сходу циклоном. Било в груди, в лице, в очі, у вікна й двері, в дерева й світлофори, шматувало, шарпало, крутило, жбурляло піском і листям, вищало і зойкало і не бажало вщухати… Бог бавився. Андрій несподівано для себе опинився на трамвайній зупинці, тій самій, де зустрілися в прадавні часи його батьки. Бог бавився, як малолітній шибеник. Ні, він не був аж таким наївним, щоб сподіватися, що дороги його батьків можуть коли-небудь перетнутися. Так само, як ніколи вони не стануть такими неймовірно, юними, якими знала їх ця зупинка. Але ніхто не заборонить йому сісти тут і поплакати. Бог бавився, як малолітній шибеник, що тримає в руках пускову установку атомної бомби. Андрій сів, але не заплакав. Він побачив. План. Готовий план. Готовий план убивства. Наче той чекав на нього на цій зупинці, холодний і мовчазний на тлі нуртуючої стихії. З Андрієм такого ще не траплялося. Він ніби йшов і ніби стояв, ніби завертав, але водночас прямував просто до мети. Ніби пам’ятав, куди йде, і знову забував. Морок крокував поруч, підтримуючи й підбадьорюючи його. Старий добрий морок. Щось відбулося, а він ніяк не міг збагнути, ЩО? …Захеканий, він зупинився. І раптом скам’янів. Перед ним постав з темряви будинок, і він міг заприсягтися, що вже бачив цей будинок саме у цьому ракурсі, бачив саме з того місця, де зараз стояв. Дежа вю? Вітер штурхонув його у плечі. ІДИ! Двері відчинилися легко, без спротиву. Важкі броньовані двері. Ніби чекали. Чийсь здивований окрик ковзнув свідомістю, але Андрій не звернув на нього уваги. ДАЛІ! Ось і сходи. Він більш ніж впевнений, він знає, що вже йшов цим шляхом, але тоді у його руках було щось пласке й холодне, що водночас обпалювало руки вогнем. ТАМ! Він дещо втратив орієнтацію, але смуга світла з-під дверей вказала йому напрямок. На сто відсотків правильний напрямок. Морок блукав кімнатою, вмирав під світлом настінного бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок з прадавніх часів жив у ньому. ПРИВІТ! Праворуч біля стіни біліло ліжко. Андрій ступив ближче (щось заважало йому дивитися), ще ближче, ще… Два ножі з білими пластмасовими колодочками рвалися з тіла і ніяк не могли вирватися. Крови майже не видно. Зате видно ОЧІ. Андрій не втримався на ногах і осів долі. Ті очі ще жили, але вже бачили, якого кольору морок із зворотнього боку. Рвалися до нього з орбіт — і западали в глибокі провалля. Розбивали його на друзки — і благали про помилування. Андрій відчув на руці опік, глянув і побачив, що то його сльози. У голові калатала одна думка: «Це не я… не я… не я..». Але перед очима стояла, як мара, одна безжалісна картина: він, Андрій Шелепінський, підносить затиснуті у руках ножі, і цієї ж миті батько розплющує очі. ЦЕ НЕ Я!!!
Андрій прокинувся і подивовано поглянув навсебіч. Відтак обізвав себе йолопом і з полегшенням відкинувся на подушку. За сорок вісім годин його домівка зазнала вкрай дивовижної метаморфози: порожня, сира, зі слідами затоплення на стиках, облупленими стінами і чорним розсохлим паркетрм, облізлою фарбою на рамах вікон і розбитими шибками у дверях, з закопченою кухнею і розколотим умивальником у ванній, ненависна йому впродовж багатьох років, вона… враз зробилася найкращою оселею на земній кулі. НАЙкращою. Менше з тим. Прокинувшись, він її не впізнав. Знайому до останньої тріщинки на стелі — не впізнав. І ще довго не міг повірити, що вона існує реально, а не є черговим трюком його хворої уяви, і що він у ній так само реальний, як іржаві батареї та лампочка без плафона. За сорок вісім годин акції компанії «Воля» зросли до нечуваних висот. Він шалено волів придбати ці акції, але вони виявилися недосяжними, забороненими. Безцінними. Акції, які раніше він продавав за безцінь. Ніколи не оціниш, поки не загубиш. Поки не подивишся на «той прикрий світ» через ґрати. За сорок вісім годин він вивчив вікна міліцейського відділку значно краще, ніж вікна своєї квартири за вісімнадцять років. Ґрати вміють притягувати погляди тих, кого вони охороняють. Уміють додавати людям впевнености в завтрашньому дні: мовляв, будьте певні, — ні завтра, ані післязавтра, ані до кінця ваших днів ви не побачите волі. Тому аж ніяк не сподівався колись прокинутися на своєму розкладному кріселкові знову. Таки прокинувся. Зиркнув на годинника. Сьома. Визирнув у вікно. Вечір. Отже — дев’ятнадцята нуль-нуль. А випустили його о восьмій нуль-нуль, себто зранку. Це означає… Андрій потер чоло. Здатність мислити поверталася до нього звільна, знехотя. Немов під дулом автомата. Це означає лише одне: останні одинадцять годин він довго й нудно відсипався. Отже, спільно з годинами, проведеними у відділку, набігає п’ятдесят дев’ять годин. Які можна без вагань викреслити з життя. Жирним чорним аерозолем у стилі графіті. П’ятдесят дев’ять годин небуття. Андрій сповз із ліжка й поліз під холодний душ. Одне добре — не били. Тоді чому він почувається, як двічі перемелений фарш у тупій м’ясорубці? Пам’ять люб’язно добула йому заховану під десятьма шарами фарби відповідь. Пам’ять не любила чорних жирних мазків у стилі графіті.
…Телефон. Треба добратися до телефона. Треба якомога швидше дотягти себе до телефона. Але як? — Що стало…ся?.. Чийсь безмежний подив раптом обривається мовчанкою, схожою на зойк… і хтось вибігає з кімнати. Цей хтось міг би допомогти йому добратися до телефона. А може, й не міг би. Очі розшукують телефонний апарат. Коліна натужно човгають по килимові, й від цього неприємного звуку зводить щелепи. Нарешті!. Руки хочуть зняти телефонну слухавку, натомість змітають з тумбочки записника й попільничку. Вони пробують ще раз і ледве не скидають додолу сам телефонний апарат. Він ошелешено дивиться на ці незнайомі тремтячі руки, і від того, що з ними коїться, його проймає холодний піт: якщо він не зможе втримати слухавку і набрати потрібний номер, — гріш ціна усім трьом телефонним апаратам у цьому домі. Але руки трясуться несамовито. Тоді він нахиляється й щосили затискає лікті поміж стегон, щоб хоч якось вгамувати непідвладне скорочення м'язів. У такому стані він не може бачити ліжка і того, хто ТАМ лежить. Не може. Але бачить. На очі потрапляє записник, розгорнутий на літері «еф». «Фар-ма-ці-я», — читає він заголовок, під яким — список прізвищ, телефонні номери та адреси. Витягає одну руку й починає гортати сторінки, хоча всередині все протестує: «Кинь це! Ти гаєш час! Ти не встигнеш!» Рядки стрибають перед очима, мов зображення в старому телевізорі, але він гортає й гортає. «С» — «стоматологія», «л» — «лор»… Тільки-но він встигає подумати, що якось незвично побудований цей записник, як заголовок під літерою «к» — «кардіохірургія» — чимось привертає його увагу. «Кардіограма, — згадує він своє обстеження у лікарні. — Запис роботи серця. Кард… харт… серце? А кардіохірургія — хірургія серця?» Те, що треба! Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.
У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити. Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок? У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом. На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів. Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі. Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон. — Треба побазарити, — коротко мовив гість і відійшов до сходів. — Одна умова, — сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. — Йдемо туди, де можна попоїсти. Славко якось дико глипнув на нього, проте промовчав. Місто зустріло їх млявими сутінками, підсвіченими кольоровими вітринами з новими колекціями одягу в стилі чого-вилупився-ти-такого-і-так-не-матимеш та рідкісними порожніми столиками під відкритим небом, поміж якими тинявся вітер в обіймах з пожмаканими обгортками, целофановими мішечками та іншими пам’ятками базарного дня. Переповнений пасажирський транспорт, безрадісно сновигаючи туди-сюди, спалював рештки кисню. Андрій відзначив про себе, що його рідне місто теж пережило метаморфозу. За його відсутности безперервні шквальні дощі встигли обчесати будинки з ніг до голови, поскидати з дерев ще зелене листя, наситити повітря вогкістю та вірусами, залякуючи пізніми світанками та ранніми приморозками. У результаті місто геть забуло байки про золотокосу красуню-осінь. Не бува такої. Виродилась. Непривітною, гниленькою і безкосою видалася цьогоріч осінь. Андрій глянув під ноги. Жовтень. Місяць зморщених шурхітливих трупиків. Серце сіпнулося. Кат задоволено потирав руки. Мав тих скалок до біди і трохи.
— …Алло, — відповідає сонний чоловічий голос. У горлі миттєво згоряє вся слина. Зараз виявиться, що дзвінок навмання у ніч — помилка, та ще й втрачені дорогоцінні секунди. Ось зараз… — Що робити, коли у серці — ніж? — питає він, щосили притискаючи до скроні слухавку. Як самогубця — револьвер. — Що-що? Ви тверезі? Друга ночі! — То ви… не знаєте? Говорити боляче. Плакати — ще болячіше. А лежати з двома ножами у тілі? — Чому ж? Знаю, — розбадьорюється голос. Безнадійливий, як Бог у катівнях. — Коли у серці ніж — роблять торакотомію. Але з таким діагнозом до цього не доживають. — Він ще живий. — Хто? — моментально прокидається голос із ночі. — Звідки ви дзвоните? — Дудій Ігор Васильович, вулиця Личаківська… — Ігор?! Що з ним? Щось усередині потерпає через втрачені секунди. — Я ж кажу: ніж у серці. Трубка змовкає лише на мить. Нарешті видно, що той голос навчений реагувати блискавично. — Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали? — Так. — Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все. Голос зникає. Залишаючись — навіть нечутний — останньою надією. Як Бог у катівнях.
— Давай сюди. Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним. — Чому сюди? — здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць. — Тому. Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись. Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся — і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих». Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав — і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ. …Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними — темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок. Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре… — Замовляй, ти ж хотів їсти!. Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій. Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування. Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього — сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть. Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось. Кілька друзів бармена подалися за ним. Славко, вмить оцінивши ситуацію, вказав Андрієві на стільця («сідай… сідай, кому кажу!») і перестрів друзів бармена на порозі бару. За вісім хвилин їм подали картоплю і до картоплі, але Славко Андрієву витівку не схвалив. Цілковито. — Мені обридло прикривати тебе від глупств. Андрій нахилився й понюхав страву. На часник не поскупилися. Картопля — а-ля бармен і друзі. — Ти чуєш, що я кажу? Скільки я з тобою няньчивсь, але тепер — ти мені вибач. Час самому відповідати за скоєне. Що ти в цій тарілці шукаєш? Нічого. — Ти мене взагалі чуєш? У тарілці — НЕхрумкі НЕапетитні скибки картоплі з НЕнависним часником. «Он скільки недобрих слів починаються на букву „н“! — раптом стало сторчком у мізках. — А ще… НЕГОДА, НІЧ, НІЖ». Подумав і додав… «НАДІЯ». Недобрі слова. Схожі на скалки. Засіли в серці — і ніяк не висмикуються звідти.
…Сходами — кроки. За вікнами — вітрюган. Понад, поміж, поза цими звуками — хрипіння і стогони. Хочеться затиснути вуха, але руки виявляються зайнятими: судомно тримають біля скроні непотрібну слухавку. — Ось, — видихає засапаний шофер, що з'явився у дверях з великою шкіряною валізою. Теж уникає дивитись у бік ліжка. А ніби не змовлялись. — Лікарське причандалля. Трималось про всяк випадок. Тут усе. Може… може, знадобиться. Розкриває і ставить на підлогу. Той, хто нічого в цьому не тямить, передає естафету тому, хто тямить ще менше. У всіх цих коробках, пакунках, пакетах, чудернацьких скляних, гумових, металевих виробах. У малюсіньких запаяних пляшечках, якими набитий шкіряний «патронташ», що на кришці валізи — посортованих, підписаних, розбитих на секції. Точнісінько як записник. «Седативні»… «Релаксанти»…«Анальгетики»…«Гіпоте..». Стоп. Довга голка і великий шприц. Знайти. Негайно. Руки по черзі розгортають пакунки, розкривають коробки, розривають обгортки. Повно інструментів. Одні у спирті, інші — в целофанових упаковках. Якісь вигнуті трубки, бинти, гумові паски. Шини?.. Де ж ця проклята… укладка? Ось вона. Довга голка. ДУЖЕ довга і груба голка. Він машинально торкається власних ребер… Ні, так не можна! Не так! У живе тіло — таку голку?!! Усі ці припадочні гасла виринають і замовкають на ходу. Він зупиняється над ліжком, забороняє собі дивитися на батька, а гляне, то вжахнеться: несправжнє, синє лице… не видно очей — тільки білки… рот напівіввідкритий, губи теж сині… на шиї набухлі вени… Покриті волоссям груди не рухаються… Чи рухаються? Він іще не встиг добре поміркувати, а рука зі шприцем уже направляється до лівого нижнього краю ребер, голка з тріском влазить… вдирається у шкіру… здається чи ні, що ліва рука батька раптом сіпається? Здається? Чи ні? Провал! І тієї ж миті — повний шприц неймовірно червоної, густої, гарячої крови. Неможливо тримати в руках кров свого батька і залишатися при ясному розумі. Останнє, що він чує, — як гупають у скроні секунди. Неначе підковані цвяхами чоботи енкаведистів.
—..:Ти щось казав? Славко знову дико витріщився на Андрія. — Казав. І знову кажу: ти весь час бавився з вогнем. Я тебе попереджав, що твій… лікар не такий простий, як здається. Багато люду навколо нього обертається, і дехто з цього люду бажає знати, хто його підрізав. І хто такий Андрій Шелепінський, звідки він узявся, чого хоче, чому опиняється через дві секунди після нападу біля продірявленого тіла. — Звідки ти знаєш? — Тобі не слід питати, що Я знаю. Що знає Дідусь, — ось як стоїть питання. Дідусь, який обожнює внуків і все ще оплакує єдину дочку. Як ти гадаєш, що він зробить з тим, хто хотів прикінчити його єдиного зятя? — Якби я… це зробив, я б не вертався на… місце злочину. — Ти так обережно про це говориш… немов чекаєш від мене підтвердження. Але психіка — темна штука. Вбивця, котрого веде якась внутрішня сила, здійснивши своє бажання, втрачає цю силу і може пожалкувати про вдіяне. Клац — і в ньому прокидаються почуття, які він до цього моменту старанно глушив. Він може розпочати кампанію за врятування своєї жертви, може почати ревно молитися чи ридати, чи бити себе в груди і клястися, що знайде винуватця. А все для того, щоб захистити власне «Як Воно ж, бідненьке, потерпає від скоєного і посилено шукає собі виправдання. Але це все — теорія. А щодо практики… Дідусь бажає з тобою познайомитись. Особисто. Просто горить бажанням. Як ти можеш це їсти? Славко роздратовано штовхнув тарілку, і картопля розсипалась. — Я голодний. — Ти нестерпний!.. Так тобі і треба. Що, може будеш визбирувати оцю огидну картоплю з-під столу? Чи замовиш ще порцію? Я втовкмачую тобі, як останньому кретину, що… Це не до вас, панове! Проходьте!.. Що тобі кранти, а ти… А чого я, власне кажучи, стараюсь? Метушусь, ходжу, прошу, брата турбую… Якщо слідство найближчим часом не знайде іншого підозрюваного, тобі ніхто не позаздрить. Дідусь зараз живе у столиці, але збирається приїхати до Остапа на день народження. Угадай, що він хоче йому подарувати? Вбивцю, запакованого, як цукерки. Єдине, що я зміг зробити, — до його приїзду тебе не чіпатимуть. До одинадцятого жовтня. А зараз вони риють по-чорному де тільки можна. І відкопають все, що можна, повір мені. — Я не зрозумів. Ти… ти сам теж вважаєш… мене?.. — Подивись праворуч. Бачиш білий пікап? Білий — не білий, у сутінках вони всі на один колір… — Так. — Знаєш, чому вони погодились аж на дев’ять днів дати тобі спокій? Бо ти нікуди від них не дінешся. Ото твій особистий ескорт. Щоб ти бува нічого собі не заподіяв… ненароком. — Славко! Ти не відповів. Сутінки — сутінками, але від цих жовтих ліхтарів, мов від відеокамери, ніщо не могло приховатися: опущені очі, знервовані пальці на тонкому стволі сигарети, струшений абияк попіл. Славко ніколи при ньому не курив. Ніколи так довго не мовчав. Ніколи… Дружба відходить, коли один боїться заглянути другому у вічі і прочитати там ПРАВДУ. Хай якою б вона була. — Тобі вирішувати, чоловіче, — зі скрипом промовив Ярослав Білий, цьогорічний випускник універу, дипломований спеціаліст у галузі практичної психології, в минулому — його друг Славко, — у чому признаватись, а що приховувати перед ними. Я не знаю, що для тебе краще, справді не знаю. Бувай. І він відчалив у темінь. Андрій потер шию, майже без жалю подивився на розсипану Славком картоплю, зрозумів, що піде спати голодним, відкоркував пляшку мінералки, припав до неї губами. Коли дружба відходить, що залишається? Він відставив пляшку, витер рота і озирнувся. Залишається білий пікап. І спогади, мов вирок трибуналу.
…Спочатку вмикається крик, потім світло і нарешті — паніка. Щось він зробив не так! Рвучко зірвавшись на рівні ноги, встигає помітити білу стіну, жовті плями на ній… заточується і падає на коліна. На вишневому килимі — теж жовті плями. Кілька разів кліпає очима — і плями зникають. Лишається біль і якась сльозлива злісна жалість. Чому йому ніхто не допоможе? Чому всі його покидають? Невже він такий поганий?.. Зовсім поруч, рукою подати, — шалена метушня, короткі викрики незрозумілою мовою, біганина, стукіт і брязкіт, але всі ці звуки занадто неосяжні, занадто чужорідні для його свідомости, їх можна легко зігнорувати, відкинути, списати на рідну шизофренію, — а ось забиті коліна — це важливо. Можна сказати — найважливіше. Більше він не спіймається на їхні гачки. Заповзе, заховається за цим ось журнальним столиком і валятиметься тутечки на м’якому килимку, скільки душа забажає. А всі нехай ідуть до дідька. — Треба витягти ножі, так ми його не довеземо!… — Не треба, він помре! — Він і так помре! Добре зафіксуйте інтубаційну трубку. Так є там друга вена чи ні?!! …Він затуляє вуха долонями. Так значно краще. А спальня — у фантастичних кольорах бузку і вишні. І їй байдуже — тут кохатимуться чи відходитимуть до іншого світу. Стоп. Не забувай: тебе це більше не стосується. — Тони глухі. Тахікардія. Як зіниці? — Йому болить. — Морфін пішов? Введіть кетамін, триста. — Тони дуже глухі. — Корглікон! Дексаметазон! Що у нас з тиском?.. …Накритися б зараз пуховою ковдрою з головою і… Але цей вереск і крізь ковдру прорвався б електродреллю з тонким свердлом. Пригадує, що чув його раніше, цей вереск, — він уже раз приводив його до тями. У дверях вродився бородань у пожмаканому халаті на плечах. Намагається щось сказати, але всі занадто зайняті, щоб зреагувати. Їхні погляди зустрічаються, бородань киває позад себе і промовляє: „Там діти“. Слів не чути, можна зрозуміти лише з рухів губ. Які діти? Нема там ніяких дітей, нема, чуєте? — Розведи дофамін, ампулу, постав паралельно. — Занадто довго ми бабраємось. Носилки! — Не довезем! — Дайте мені доступ до серця, все решта — дурниці! — Шок — дурниці?! — Я тільки хірург! Носилки! Шок — ваша проблема, пане анестезіолог. — Помиляєтесь! Ви… …Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і… ДІТИ. Коли його перестане тягти на подвиги? Віра — у піжамі, з косичками — стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть. Остап ховається у своїй кімнаті — двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, — лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним. Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше — позаду. А найстрашніше — ось воно. „Цікаво, що вони встигли побачити? І що буде, коли повз них понесуть ноші з їхнім батьком?“ — Так, народ! — бадьоро і безсовісно починає він наступ на цих дітей, не маючи в голові жодної думки, жодної програми дій. Свідомість його ще сидить там, за журнальним столиком, колисав біль у колінах і молиться, щоб не чіпали. — Мене звідти витурили, уявляєте? Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“ Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон. — А ну їх всіх! — махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. — Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно? Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад — захист. А все разом може призвести до реанімації. Ось чому, коли хтось з осклілими очима і побілілими пальцями вибирає поручні, а не простягнену на поміч долоню, майже нічого не можна з цим вдіяти, не можна шарпати, хапати, тягти. Лякати не можна, думається йому. Навіть коли цей „хтось“ дуже маленький. Хоча… в ситуації SOS стояти і чекати, коли „хтось“ ризикне покинути облюбований прихисток, — теж нереально. Особливо, якщо внизу у вхідні двері вже заносять ноші. Аж коли Остап, допетравши що до чого, збліднувши, хрипко, але авторитетно потверджує: „Точно, Вір, ти ще ніколи не бавилася в мене на компі. А там такі суперові стрілялки є, — пальчики оближеш“, — аж тоді вона вигулькує зі свого сховку, підноситься навшпиньки і здивовано кліпає оченятами: — Стрілялки? Але рук від перил завбачливо не відриває. Чути, як люди з ношами завертають до сходів. Мерщій! — кидає він поглядом Остапові, і той — несподівано чітко — приймає передачу. — У мене такі стрілялки, що твоєму Стасику і не снились. На Остапа важко дивитись, але його наживка спрацьовує: Віра вкладає свою долоньку до руки Андрія і підтюпцем біжить за ним до братової спальні. За півмиті до того, як на майданчику другого поверху з’являються ноші. Андрій плечем зачиняє за собою двері, випускає Вірину долоньку і… залишається віч-на-віч з Остапом. „Саме час прокинутись“. Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата: — Як ВІН? І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти: — Він ще живий… А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше. Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком. А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати: „Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“ До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу. * * *
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка