Анна Хома Репетитор Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути



Сторінка9/10
Дата конвертації04.12.2016
Розмір1,98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ — найогидніший спосіб чогось дочекатися. Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку. Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися. Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава. Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ — порожню. До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої. Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці? Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву треба було рушати до „Супермаркету“. А це означало — пройти повз білий пікап, якого він вперто не помічав, хоча той невідлучно чатував під його вікнами, наганяючи звичного, осоружного страху. Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість? Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику — і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“. Голова раптом затріщала так, ніби з квадрата якісь жартуни робили шестикутника. Необачно втрапивши ногою у бляшанку з-під шпротів, Андрій, нарешті, помітив, який розгардіяш вчинив у власній оселі, глянув тужливим поглядом у вікно й послав себе під душ. Того третього дня серце йому затерпло так, що Андрій його майже не відчував. „Добра анестезія, хлопче, — сказав би на це один знайомий хірург. — Усі нерви знечулились. Можна тяти“. На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“. Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.
…Батько дав зупинку у приймальному відділенні. Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах — одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, — все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди. — Перевірте зіниці, він дав зупинку. Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне — всі знають, що робити! — Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!.. Лікарняний сленг. Для невтаємничених — набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні. Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує. Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній. У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався. Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили. Батька НЕМАЄ. Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, — це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем. Він — невтаємничений, але цей ЗАПАХ — нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, — не віщує нічого доброго. То кажете, — батька немає? Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна. Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця. …Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу. За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція. Чи здійснилася його колишня прихована мрія.
…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося. Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха… Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби. Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті. Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному. Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі. Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем. Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон — скільки себе пам’ятає — надійно заступали видноколо. Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань. Але нічого не вдієш: він — від пилюки на кросівках до пилюки у легенях — міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня. Отак, стоячи біля під’їзду зі сміттям у одній руці і склотарою в іншій, він спробував опиратися призабутому відчуттю спустошення, одноосібности, окремішности, що глухим звіром повернулося до нього з давнини і тепер з виглядом господаря обнюхувало своє колишнє пристановище. Знову, як колись, здалося, що він сам-один на багато кілометрів довкола і хоч куди пішов би, — залишиться сам. Ніколи не думав, що втрачена самотність воскресне і так пригнічуватиме. А може, то сонце винне: хльоснуло в душу промінням і згорнуло знамена? А ти воюй тут без світла, як знаєш. Андрій набрав у груди повітря і наважився. Білий пікап марки „Форд“ моделі „Ескорт — 1,8Д“ з тонованим склом і болотом на шинах припаркувався між легковиками так буденно і просто, неначе паркувався тут з віддавна. Білий пікап марки „Небезпека“. Коли Андрій рушив уперед, з пікапа вилізли двоє гм… легінів з культурною зовнішністю (похідне від слова „культурист“, звісно), коротко порадилися між собою, один почимчикував за ним, а другий знову сів у машину. „А у тебе — ні грошей, щоб відкупитися, ні знайомих, щоб заступилися…“ — просто так, між іншим, нагадав він собі, заходячи до „Супермаркету“ і спраглими очима вказуючи продавщиці на холодний, пінистий, темно-бурштиновий порятунок. Андрій попросив, щоб відкоркувати пляшку, і вийшов на гладенький мармуровий поріг, де організм, ковтнувши пива, остаточно задубів. На вулиці, мабуть, градусів п'ять. Поки що — тепла. І поки що він живий і більш-менш здоровий. Але що це йому дає? За кілька днів безпросвітної паніки з його розуму утворився розварений геркулес, і ота каша в голові надто повільно стигла навіть у пронизуючому до кісток надвечір'ї. Процес, кажучи хімічним сленгом, терміново потребував каталізатора. Пива і кави, наприклад. Або хоча б хорошої звістки. …Тієї ж ночі, сидячи на підлозі з блокнотом у руках, призупинившись і призадумавшись, Андрій дійшов одного простого висновку: добрі звістки — не пиво і не кава. Добрі звістки — це рідкісні копалини. Коштовності, які просто не можуть лежати валом на кожному кроці, їх треба видовбувати з-поміж порожніх пластів буднів тяжкою киркою, ковтати пилюку і не битися головою об камінь, якщо виявиться, що їх на тому місці немає і бути не могло. — Зрозумійте, такі правила. Я не можу надати вам інформацію, яку ви просите. За один вечір він наштовхнувся на ці непробивні слова тричі. І жодного разу вони не проникли далі його барабанних перетинок. — Ви не родич, не лікар і не слідчий. Нас тут тепер постійно атакують його знайомі, тому не думайте, що ви один, кому ми відмовляємо. Це вказівка на рівні головного. І не турбуйте нас більше: в реанімації є достатньо роботи без вас, повірте. Так йому відповів телефон. Так чи приблизно так відповіла йому згодом жінка-лікар, яку він впізнав за безрукавкою, накинутою на білий костюм. — Не треба сидіти під нашими дверима, ви все одно нічого не висидите. Вже восьма година, надворі темно, йдіть додому. Він запхав їй до кишені п'ятдесят баксів. А може, треба було сто? Лікар огледіла майданчик перед дверима реанімації, два театральні кріселка під стіною, видиму частину коридору, сказала: „Почекайте“, пішла, досить швидко повернулась і віддала йому гроші. — Нічого не вийде. Не той варіант. Тепер йому майже те ж саме сказала медсестра, яка вийшла зачиняти двері на ключ: — Ви все ще… Скільки ж ви чекаєте?.. Не сердьтесь, будь ласка. Якби ви знали, як нас тут усі дістають: і з міністерства, і з облздороввідділу дзвонять, і погрожують, і нахабно завалюють сюди, в одязі, у брудному взутті, ніби чим більше нароблять галасу, тим швидше хворий встане і піде. Дивні люди. Вона так вимовила оте „дивні люди“, що він, вимучений нестерпним чеканням, зморений і роздратований, глянув на неї… і собі усміхнувся. Не хамло, не дебіли, не худоба. Просто дивні люди. Кумедні люди. І нема чого лаятись, сердитись, ображатись. …Нічого звичного. Нічого, що примусило б його підійти до неї десь на дискотеці й запросити до себе на квартиру. Навіть, коли б вони залишилися удвох на безлюдному острові. Не його стиль. Не його система координат. Схоже, вони однолітки, а йому імпонують молодші; мабуть, вища на якийсь сантиметр, але для його „еґо“ це питання суттєве; правдоподібно вона — збитої комплекції, а не тонкокістної, в синьому костюмі, який ховав фігуру, і капцях на босу ногу. Волосся кольору темного пива, підняте догори і пришпилене штукенцією, яка сповзала, і вона щораз машинально поправляла її. Обличчя округле, з великими очима і губами. Відкрите, без загадок, без таємничих тіней, ще й густо всіяне веснянками. Не його тип обличчя однозначно. Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів. — Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати. Як ще їх просити? Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють? — Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили. І зникла за непрозорими дверима. …Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись. Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим. Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось? Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі? Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними? …Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“. Подумав і дописав: „- 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити. …Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний. Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця. Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.
— …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую. — Ви вже про це питали. Пішки. — В нуль годин двадцять хвилин за місцевим часом в погоду, не зовсім придатну до піших прогулянок, так? Знову не чую. — Я свою роботу виконав і міг іти куди завгодно. — А чому ми не захотіли переночувати у потерпілого, який в нуль годин вісімнадцять хвилин пропонував нам залишитися?.. Мені купити слуховий апарат? — Не хотів. — Чому ж тоді о другій нуль три ми вернулися до дому потерпілого? — Ви можете не звертатись до мене в першій особі множини? — Ой, які ми грамотні? Перша особа множини. А огріхів наробили до біди і трохи. — Я не робив… огріхів. — A-а, то так все було заплановано: покрутитись біля будинку півтори години, почекати, поки всі заснуть, піднятися на другий поверх, зробити свою чорну справу, спуститися і… тут, як назло, до передпокою заходить Троцишин Антон Федорович, який о другій нуль три (всі свідчення, як бачите, напрочуд точні) закрив гараж і зайшов поставити квартиру на сигналізацію, отже, заходить він і бачить нас посередині холу. Що робимо ми? Зметикувавши, що він з перестраху не розбере, чи ми щойно увійшли чи збирались виходити, ми знову підіймаємось нагору, розігруємо плач і скрегіт зубів… — Я нічого не планував, не робив ніякої чорної справи, я вже все розповідав! — Розповідали, аякже. Що змерзли і завернули погрітись, аж раптом почули підозрілий шум і побігли подивитись. Мовчки і не відповідаючи на досить здивований вигук свідка. — Вигук — не запитання, на нього не обов’язково відповіда… — Ви — садист, Шелепінський Андрію Ігоровичу, рафінований садист, який заздалегідь купив ножі, може, ще навіть не вибравши жертви, але винюхуючи її у величезному місті і чекаючи нагоди! А може, у вас був вагомий мотив? Для двох ножів повинен бути досить вагомий мотив… Так на чому ми застрягли? А! Ми застрягли між дванадцятою двадцять і другою нуль три двадцять дев’ятого вересня дві тисячі першого… — Я не купляв ніяких ножів. — Отже, все решта ми не опротестовуємо? Залишилось з’ясувати, де ми взяли ножі. То де ми взяли ножі? Не чую. — Я не… — Так-так. — Мені треба подумати. — Над чим?.. Ми знову занадто тихо мовчимо. — В тому, що ви розповіли, є щось не… неправильне, але я не можу тут думати. Мені треба вийти звідси. — Ого, як круто! Навіть герої американських бойовичків такого собі не дозволяли. — У них є адвокати. — Ав нас є півтори години ночі, на яких ми не маємо ні алібі, ні путящого пояснення. Так чим ми займались між?.. — Коханням. Чим ми ще могли займатись вночі та ще й півтори години… — Не перегинайте палиці, бо… Що таке? Я просив мене не турбувати. — Ігоре Петровичу, там — адвокат. — Хто?! — Адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. — Та-ак… Адвокат має вигляд колгоспного їздового, поквапцем перебраного на голову екзаменаційної комісії, в окулярах, з лисиною і з паперами, в яких, на перший погляд, мало що тямить. Андрій, за все своє неповторне життя не маючи справи з адвокатами взагалі і з цим адвокатом зокрема, вирішує не цуратися добрих фей, що з’являються у потрібний час з потрібними чарівними паличками в кейсах. Навіть якщо ці феї дико схожі на їздових. Після двох діб маринування у тутешньому загратованому кліматі у нього перед очима весело мерехтить, його кидає то в жар, то в холод, і він безперестанку зашпортується на рівному місці. Голову — так і хочеться відкрутити і сказати, що так і було. Руки вже не тремтять, але чомусь постійно терпнуть пучки, хоча він і невпинно розтирає їх. За дві тутешні доби проходить вічність, не просто проходить, а котиться асфальтовим катком його нервами і судинами, і важко сказати, що присмак, який вона залишає на згадку, йому до вподоби. — Добридень, Андрію! Ваша мама розхвилювалась, що ви не зателефонували їй, як обіцяли, і сама передзвонила до вас на роботу, а довідавшись, що вас забрали у відділок, зв'язалася зі мною. Тирада адвоката викликає судомне бажання зареготати, але хлопці в міліцейській формі неправильно б його зрозуміли. Вони не знають, що мама давно перестала хвилюватися за нього, а надто надзвонювати через усілякі дурниці персональним адвокатам. Ні, те, що вони існують на світі, вона знала: з різних там книжок, серіалів, але щоб живий та ще й персональний — тут Андрій дуже сумнівався. — Доброго ранку. Дякую, що прийшли. У вас гарний вигляд! — розгублено випалює одним подихом Андрій. Крізь скельця окулярів на нього уважно зиркає екзаменатор, і Андрій прикидає, що якимось дивом спромігся бовкнути на „четвірку“. — …Отже, як бачимо, у поведінці мого клієнта немає нічого крамольного. З таким самим успіхом ви могли б звинувачувати вашого головного свідка. — Сподіваюсь, ми не збираємось покидати місто? — уточнює слідчий. — Ми ще багато цікавого втаїли від слідства. Андрій ледве поборює блювотний рефлекс. Нудить його стійко і безперервно впродовж усіх допитів, хоча він не пам'ятає, коли востаннє щось їв. „Усі хвороби від нервів, тільки СНІД від задоволення“, — заспокоює він себе, вичікуючи, коли відчинять останні двері, що перешкоджають доступу до волі. Тоді він зможе зосередитись і… і подумати. На яку тему — це вже інше питання. Повільно, нестерпно повільно ці двері відчиняються… і адвокат одразу націлюється брелком на білий „Опель“, забувши, що фея, за ідеєю казки, має все достеменно пояснити бідолашній небозі, перш ніж зникнути. Машина радісно кумкає йому назустріч. — Вас прислав Славко? — цікавиться Андрій. — Хто такий? — кидає адвокат через плече, шпурляючи свого кейса на заднє сидіння. З усього видно, навіть гадки не мав запросити бідного родича до карети. Виявляється, від надлишку свіжого повітря й волі теж може поморочитись у голові. — Ярослав Семенович Білий, — уточнює Андрій і, щоб не впасти, привалюється до ринви. — Або його двоюрідний брат… — Знаю, — бовкає адвокат, хряскає дверцятами і акуратно вирулює на проїжджу частину. Андрій ледве стримується, щоб не попрохати підвезти його. Від газової завіси, що оповиває його наостанок, робиться геть паскудно. Вузенька вуличка, заставлена автомобілями МВС, стрімко звертає униз, а вищерблені кам’яні плити тротуару зовсім не допомагають пересуватися. „Я не згоден з вашою казкою“, — зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч. У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками. Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці. Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима. А перед очима стирчать ножі. * * *



„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт. Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“. Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати. Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, — мав би ридати від щастя. „А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“. „Більше не буду“, — пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку. Організм іще не відійшов від учорашнього холоду. А здавалося — змалку привчений до низьких температур! Паскудна осінь. Ні грама світла у світі. …Щосуботи пані Марія стабільно ходила на закупи. І раніше її стабільно підвозив Антон Федорович Троцишин. Головний свідок обвинувачення. Андрусик виріс, але так і не зрозумів, за що його так не люблять люди. — …Пані Маріє! Простримівши дві години і двадцять хвилин під аркою, що нависала над входом до базару і зовсім не прикривала від всюдисущої вологи, Андрій лише з другої спроби спромігся на більш-менш гучний вигук. Пані Марія йшла пішки, і заклопотаність осідала неприємними краплями їй на лице, на плащ, навіть на черевики. Йшла людина, яка не любила його палко, всіма потайними фібрами своєї душі. — Ви? Подив дещо видозмінив звичний вираз не-розумію-чого-вам-треба у її очах. Дякувати Богові, хоч зупинилася, бо він боявся, що доведеться бігти за нею підтюпцем, спілкуючись з її потилицею. — Доброго дня… пані Маріє. Я вас не затримаю? Нотки майбутньої застуди у голосі явно дали про себе знати. „Почекай трішки. Днів з п’ять. Будь ласка“. — Добрий!.. Де ваш светр? А парасоля? О Господи! Ви геть посиніли! — зненацька накинулася вона на нього. „Порушення відтоку“, — хотів був вразити її своїми знаннями, але не встиг. Дзвінкий пчих зіпсував йому всю малину. — Пробачте! — Ну, ось, а я що казала?!. — …Чого стали на проході, обходь вас?.. Вони відійшли убік. — Я хотів би дізнатись… якщо ви знаєте, звичайно… — Я знаю, що ще трохи — і ви застудитесь. „Ну, припустимо, двічі на день застудитися неможливо“. — Тут неподалік моя знайома живе, вона давно запрошувала на чай з малиною. Думаю, для вас підшукалося б зайве містечко за столом. Там і поговоримо. Якби арка, що знаменувала базарний вхід, впала і тріснула його по маківці, він би не був такий вражений. Ні, погляд начебто далекий від поблажливости. Може, вона його з ким сплутала? — Добре. Я хотів сказати — ні. Тобто… Ви можете мені дати домашню адресу Антона Федоровича? Ось. — Антона? Навіщо? Починається. — Мені потрібно з ним переговорити. — Про що? Невже вона не в курсі? — Про міфи Давньої Греції. Люблю подвиги. Чужі. Поки вона стояла і дещо оторопіло дивилася на нього, мжичка нахабніла і вже хазяйнувала під його курткою, як у себе вдома. „Та застуджений я вже, не старайся так..“. — …Антоновича, п’ять. Здається, восьма квартира. Правильно, нема чого довгі теревені розводити. — Д-дякую, — відповів їй і пошкандибав на маршрутку, муруючи на швидкостиглому цементі стіну навколо думок про чай з малиною. Забаришся — і не втримаєш ці крамольні думки під замком. Доведеться повертатись і напрошуватись у гості. …Антона Федоровича, як і слід було очікувати з Андрієвим щастям, дома не було. Умостившись на тролейбусній зупинці якраз навпроти його під’їзду, Андрій з хот-догом та мінералкою заповзявся чатувати на свідка. Крізь мжичку ледь-ледь просвічувалися розмиті обриси сонця. Вижити і дочекатись у цьому житті заблуканого світила — о, це майже нереально. Дні такі настали — не дні, а ліниві вареники: робота до рук не бралася, сиди собі, як пан, і чекай. Що легше за це? І що важче?
…Отже, „День другий“. Андрій взяв ручку і написав: Пані Марія. Нічого». Подумав і дописав: «+38,4 градуси Цельсія». Як кажуть медики: вам не здається, що у вас гарячка? Треба було купити… оте заморське, шипляче, що кинеш у воду, — і одразу стаєш, як редисочка. Чи як огірочок? Все ж справжні патріоти вибирають рідний аспірин. «Холод змінився спекою. По аспірин треба йти до аптеки. Задалеко». — …Вам зрозуміле питання… м-м… Коваль Марія Семенівна? — Для чого йому адвокат, не розумію? — Шелепінський Андрій Ігорович підозрюється у скоєнні замаху на життя Дудія Ігора Ва… — Не МОЖЕ бути! За що?! — Усі ми хочем про це дізнатися, тому я тут. — О Боже! Я його бачила… сьогодні зранку. Ні-ні, цього не може бути… — Так-так, цікаво. І що він хотів від вас? — Адресу… Заждіть. Покажіть мені спочатку ваші документи. — Прошу. — «Центр юридичного захисту»… Ні, Андрій не міг цього зробити… — Чому ви так вважаєте? — Як чому? Я знаю його… два, так, два місяці. Він, як би вам пояснити, він дуже… боїться, що хтось його пожаліє. Він буде вам в очі говорити капості, але водночас намагатиметься хоч чимось бути вам корисним. На нього не можна ображатися… Віра — так вона за ним просто пропадає, а діти, вони ж усе відчувають. Я розумію, що почуття не мають ніякого стосунку до справи… — Ні-ні, все дуже цікаво, продовжуйте. — Ви не бачили, якими очима він дивився на Ігоря Васильовича. Мені здається, що… якби Ігор Васильович зажадав від нього вмерти в тій же хвилині, він би тільки запитав, у який спосіб це краще зробити. — Вам не здається це дивним? — Можливо. Але коли я його сьогодні побачила, він нагадав мені мого сина… коли Богдан лежав при смерті. Я аж пере лякалась, розгубилась… не знала, що маю для нього зробити. Він же не прийме допомоги від будь-кого, а мені… так стало шкода його, що коли він пішов, я довго стояла і дивилась йому услід… Вибачте, я не плакала, відколи поховала сина. — Дякую за розповідь. — Але я нічого вам до пуття і не сказала… — Навпаки, ви дуже допомогли… слідству. * * *



«День третій». Андрій закрив блокнота і саме вчасно підвів очі. Антон Федорович вийшов з тролейбуса, підняв комір куртки і, не оглядаючись, попростував до пішохідного переходу. Хоч що кажіть, а людина без машини має не такий солідний вигляд. — Як справи, Антоне Федоровичу? — Андрій? Звідки ви тут узялися? — Я тут…кх… гуляю. Можна вас запитати? Чи всі тепер при зустрічі з ним відводитимуть очі, чи це минеться? — Що сталося? Я від небоги їду і… Ясно, хочете відпочити, прийняти ванну, чаю з малиною попити… «Дався тобі той чай!» — Я не затримаю вас…кх…довго. — Що з вашим голосом? Що там голос! От гарячка, ото — сила. Жити не дає… конкретно. — Скажіть, будь ласка, чому ви у своїх свідченнях заявили, що…кх… коли побачили мене у передпокої, то вирішили, буцім я щойно спустився з другого поверху? — Ви… стояли лицем до вхідних дверей. — Я міг обернутися, зачувши ваші кроки, але я НЕ МІГ стояти лицем до вхідних дверей. — Я не сперечаюся, можливо, ви тільки обернулися… — Чому ж ви не сказали оте «можливо» слідчому? Ви ж не бачили, щоб я спускався сходами, але вам так ЗДАЛОСЯ. Чому ви те, що вам здалося, подали, як факт? — А ви хто — слідчий? Чому ви на мене нападаєте? Ви що, спеціально чатували на мене тут? Йдіть звідси, поки я не викликав міліцію. І Антон Федорович хутко попрямув через вулицю. «Люди часто власні припущення перетворюють на реальний факт, коли хтось авторитетний висуває ті самі припущення, і деталі, які не стикувалися раніше, тепер стають несуттєвими, перекреслюються, забуваються. Послужлива фантазія домальовує моменти, яких бракує, інколи настільки виразно, що люди починають вірити, що так саме і було насправді, вірити беззастережно, та ще й переконувати у власній правоті інших. Люди дуже часто за власним бажанням стають сліпими. А все тому, що не хочуть зайвий раз думати, аналізувати, коли бачать перед собою просте і наглядне пояснення. І їх буває дуже важко переконати у помилковості їхніх суджень». Таку лекцію якось прочитав йому Славко. Тоді Андрій майже нічого з того не второпав. «А якщо і я почну зараз припускати нісенітниці?.. Є ж у вас, Антоне Федоровичу, племінниця, яку ні за що, ні про що звільнили з роботи, дякуючи вашому шефові. І не може вона й досі знайти роботу. І, напевно, вас щоразу накручує. Але ви ж лояльні до свого шефа, чи не так? А мене не просто не любите. Ненавидите мене, пане персональний шофер». Андрій озирнувся в пошуках аптеки. Білий пікап маячив неподалік. Піти попросити хлопців, чи що? Нікуди він не пішов, звичайно. «Може, сядемо?» — здався зморений організм. «Обов’язково! За ґрати. І де ж тут аптека?» Якраз нагодилася потрібна маршрутка. …У лікарні він ясно усвідомив, що може не дійти додому. Тому купив упаковку аспірину, спробував на зуб, — виплюнув. Гидота рідкісна. За звичкою зо дві години посидів під дверима реанімації, вислухавши купу добрих порад. До хати дійшов. На автопілоті. «Все, я беру тайм-аут», — заявила свідомість. «Я тобі дам тайм-аут. Що я напишу в блокноті?» «День третій. Я вмер. Прошу не турбувати». Він упав пластом на ліжко і згадав про аспірин, вже провалюючись у пекло. Самотність — це коли немає кому подати тобі ложку води. …Прокинувся на світанку з чавунною головою і насамперед визирнув у вікно. Туманний ранок безсоромно обіцяв перейти у такий само сльотавий день. Мама любила туман, — згадалося недоречно. Мама. А вона ЗНАЄ? І він знову заснув.
— …Троцишин Антон Федорович… — А ви справді його адвокат? — Так, я адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. І я прошу розповісти мені… — Я вже все розповідав слідчому. — Тепер прошу розповісти мені… — Чому ви всі так любите по сто разів?.. — Троцишин Антон Федорович, ви відмовляєтесь відповідати на запитання? — Та ні, ні, просто… Те, що сталося, — жорстоке і несправедливе злодіяння. Я все ще не можу отямитись. Я бачив, розумієте, бачив… як він лежав на ліжку… з двома ножами у тілі. Це дуже страшне видовище. — А мій підзахисний, як він зреагував? — Андрій? Він… він мене дуже вразив. Розумієте, моїм першим порухом було втекти подалі, не бачити нічого. А він одразу взяв себе в руки і, поки я в паніці гасав квартирою, — вже встиг викликати лікарів, а потім… Я б ніколи не зміг зробити цього навіть під дулом пістолета… цю пункцію. А в нього рука не здригнулася, можете собі таке уявити? Лише, коли він знепритомнів, я подумав, що навіть сталеві нерви деколи не витримують. — По-вашому, у Шелепінського Андрія Ігоровича сталеві нерви? — Аякже. Щоб поставити Остапа на місце, треба мати сталеві нерви. Але кажуть, що без цієї пункції Ігор Васильович не протягнув би і двох хвилин… Знаєте, я його сьогодні зустрів… у нього так блищали очі, ніби він мав гарячку… — Мого підзахисного? — Його справді підозрюють? — А ви сумніваєтесь? — Не знаю. Тепер, після того, що він сказав і що я вам тут розповів… Не знаю. * * *



«День четвертий». Андрій мимоволі поставив у блокноті знак запитання, здивувався, насилу згадав мамину адресу, але знак запитання викреслювати не став. Зажурився, що треба їхати на другий кінець міста. Подивився на куплений аспірин, засунув його до кишені й поїхав. Ненавидів пігулки. Але Славко, коли б усе це бачив, сказав би інакше: «Ти себе караєш, чоловіче. Ти вважаєш, раз твій батько лежить у лікарні, ти не можеш радіти життю. Повір мені, коли дуже хотіти, то елементарно можна захворіти. Зізнайся, що ти хотів захворіти. А тепер боїшся видужати. Зізнайся хоча б самому собі». На кінцевій зупинці Андрій насилу витягнув себе з маршрутки, подивився вперед і зітхнув. Він сів не на той рейс. Лікарня похмуро поглядала на нього з височенного пагорба. Ще раз зітхнув і посунув довгими-предовгими сходами нагору. Хто знає, може цього вечора йому не стане сил ними піднятись? Серед білого дня двері реанімації майже не зачинялися. Люди сновигали туди-сюди. «Я всього-навсього ненавиджу пігулки». Андрій постояв, наважився, підніс руку до дзвінка… Дівчина з волоссям кольору темного пива, у синьому костюмі й капцях на босу ногу підійшла до дверей з якимись паперами в руках, мигцем глянула на нього, взялася за клямку… — Ой! Це ви? Чому всі так дивуються при зустрічі з ним? Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом… — Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії. Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки. — Олена? — спробував він. Вона подивовано озирнулася. — Хіба ми знайомі? Він кивнув головою. Вгадати ім’я — це непогано. — Я не пам… — Людо! — донісся з глибини відділення гучний крик. — Ти чому не на робочому місці?! — Вже йду! — Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. — Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається. Він знову кивнув. Вгадати мрію — теж незле. — Людо!! — Дякую, — кивнув він утретє. — На здоров’я, — дещо спантеличено відповіли йому. …Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою. Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував. Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.
Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє — по вуха у власних клопотах. Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск. Зустрілись — і обидва завмерли. — Слухай, Андрію… — Вхід до лікарні — он там, а мені — туди. — Нє, ти послухай… — Треба казати: ні. — Андрію! — Так, Остапе, — Андрій з розгону обернувся і втупився в наступаючого на п’яти хлопчака. Той був у куртці типу «ковбаса», бейсболці і кавового кольору джинсах. Розхристаний, розкуйовджений… розгублений. — Тобі відомо, що мене підозрюють у… спробі вбивства твого батька, відомо, відповідай?! Той через силу кивнув. — А якщо відомо, то відчепися. — Мій дід хоче влаштувати мені день народження. Андрій завмер. Ну-ну? — Шикарний, у «Макдональдсі». Хоче скликати багато гостей, на камеру зняти… Він гадає, що це підніме мені настрій. «Мені точно не підніме. А ти чого ниєш?» — Презентів, напевно, буде повно, — закинув Андрій, уявляючи себе на чільному місці, в блискучому целофанчику, перетягнутому веселенькими стрічечками. — Не треба мені презентів! Не зараз, не в такий час! Андрій аж підскочив. Люди штовхались, обходили їх, обтікали. А один брат скаржився другому, що не все так добре в їхньому королівстві. — Тоді скажи йому, що ти не хочеш забави. — Ти не знаєш мого діда! Йому як заманеться… — Остап стиснув кулака, демонструючи всю силу дідової експресії. «Скоро взнаю. Серед подаруночків я, Остапе Ігоровичу, з-поміж… призів у твого діда значуся». — У тобі його гени. Якщо захочеш — упораєшся. Сходи не збиралися закінчуватись. Гарячка не збиралася спадати. Можна захворіти за бажанням, лише не одужати. — Віра теж не хоче… — Де вона? — Дома, де ж? — Ти знову її покинув? — Я… я не знаю, що їй казати, вона постійно лазить за мною і питає, де тато. — Поведи її кудись. У гості, на морозиво… до лялькового театру, зрештою. — Коли б ти… з нами пішов… — Я?! Андрій реготнув. — Глянь он туди! Бачиш білий пікап? Мені не дозволять з вами за поріг вийти, не те, що до театру. Я дивуюся, що вони й так тебе підпустили до мене… Остап примружив очі. Став цієї миті дуже схожим на батька. — Мене одне дивує, — повернувся до Андрія. — Чому нашу тачку ремонтували серед ночі, чому не почекали до ранку? Другого дня була субота, тато нікуди не поспішав. — А її ремонтували серед ночі? — зміненим голосом перепитав Андрій. Це була та сама неправильність, яка не давала жити Андрієві впродовж усього цього часу, але ніяк не могла втілитися в слова. Проклята горілка. Проклята гарячка. Ніяк мозок не може увімкнутися на повну потужність. — Так ти нічого не знаєш?! — зрадів Остап. — Антон викликав Несторовича, Несторович приїхав своїми «Жигулями», взяв нашого «Форда» на буксир і притягнув до нашого гаража, а тоді поїхав по новий фільтр. Чому він не відклав цього до ранку?! Емоції виплескувалися через край. А який був спокійний хлопчик на початку їхнього знайомства! Андрій присів на брівку вздовж сходів. Очі боліли нестерпно, але вогненні кола почали вщухати. Запрацювала ударна доза аспірину. — Ну й що? — Як що? Він не дуже біжить щось ремонтувати, навіть якщо конче треба, а тут?.. — Вряди-годи хотів як краще. — Угу, він завжди хоче як краще. Недавно почав втирати Антону, що нашу тачку треба на звалище, що вона пережила свою молодість і входить у старість. Яке має право автомеханік, якому ми платимо солідні бабки, так казати? Цю машину, між іншим, ще мама вибирала! Це Андрій міг зрозуміти. Квартиру своєї прабабусі він теж би нікому не віддав. — Ти мені скажи, Остапе, чим ти конкретно незадоволений? — Я його не люблю! Андрій розсміявся. — Чого ти іржеш? — Здогадайся з трьох разів! Остап знайомо наїжачився. Ні, люди не міняються. — Бувай, герой. — Що… що я маю сказати Вірі? Андрій обернувся. Люди не міняються, але інколи те, що вони довго приховують, видряпується на поверхню. І заважає жити. Як гарячка. Як не підкріплена нічим непохитна впевненість, що допоки він приходитиме до дверей реанімації, Той, що за ними лежить, житиме. А Остап виявив раптом, що любить свою єдину сестру, і не знав тепер, що має з цим відкриттям робити. — Скажи їй… м-м… що ваш тато поїхав купити тобі подарунок, але той подарунок такий великий, що він ніяк не може його довезти. А ви за цей час, поки він у дорозі, приготуєте йому сюрприз: першу, персональну… — він говорив поволеньки, поважно, але усмішка-зрадниця нарешті викрила його з головою, — виставку робіт юної художниці. Вгадай, де ви цю виставку влаштуєте? Остап кліпнув очима. — У кабінеті? — Угу. Нехай вона малює, не поспішаючи. Знаєш, як у тому анекдоті: «Ви тут сидите, паскуди, а там податкова горить. Потихеньку, помаленьку збираємось і поволеньки виїжджаємо». Скажи їй, що найкращі роботи будуть нагороджуватися призами. Я прийду оцінювати. Остап недовірливо скривився. — Прийдеш? — Дійсно, цього говорити не треба. Але певен, працювати у кабінеті їй сподобається. — Можу собі уявити: як засяде там — бе-те-ером потім не витягнеш. Таке мале, а таке упертюще… — Що і слід було довести. Остап через силу ковтнув. — А ти… що будеш робити? Щось ніби й цей зібрався його жаліти? — Піду в садочок, наїмся хробачків… Чи всім перед зустріччю з чужими дідусями такі шикарні ідеї спадають на думку, чи лише особливо обдарованим?
— …Кулис Людмила Євгенівна. — Я на роботі, тому… — Вас попередили, що інформацію про Дудія Ігора Васильовича не можна розповсюджувати? — Ви хто? — Я захищаю інтереси людини, якій ви передали цю інформацію. — Ця інформація може їй зашкодити? — Ні, але ви з таким самим успіхом могли передати цю інформацію злочинцю. — Але ж не передала. — Звідки ви впевнені, що ця людина не є тим самим злочинцем? — Ви серйозно? — Цілком. — Це помилка. — Чому?.. Ви давно його знаєте? — Ні. — Але по-вашому, він не схожий на злочинця? Чому ви мовчите? — Мені важко відповісти на це запитання… — Тепер ви шкодуєте, що зробили це? — Ясно, що ні. — Але ваш вчинок може накликати на вашу голову неприємності? — Переживу. — Він вам заплатив? — Ні, що ви… — Чому ж?.. — Як вам це пояснити? — Спробуйте. — Ще під час його першого візиту в мене залишилось якесь незрозуміле, двоїсте враження. Він виглядав страшно стомленим, але мені здалося, що він щось собі твердо постановив і тепер буде добиватися свого, навіть якщо втома переб’є ноги. Він дуже худий, але в ньому відчувається стержень, який непросто зігнути. Я не знаю, скільки йому років, але мені здається, що ми однолітки, а я зі своїми однолітками ніколи не могла серйозно поговорити, бо вони ще ну зовсім діти… він здався мені дорослішим за багатьох дорослих, які часто не можуть дати собі ради в житті. Цей — може. Якщо вважатиме за потрібне. А найважливіше, що мене вразило: прочекати стільки годин марно — і ні слова, ні півслова претензій. Я не знаю, злочинець він чи ні, але… його очі… — Що з його очима? — А ви не бачили? — Якось не придивлявся. — Ніби птах прокинувся від важкої сплячки, прагне злетіти до неба, бачить це небо, марив ним у снах, але крила не пускають, важкі, прибиті до землі. Благають про допомогу і водночас кричать, щоб не підходили занадто близько… — А ви — поет. — А ви не схожі на адвоката.
…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав. Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати. Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги. «Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?» Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки. Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности. Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір. Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан. Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років. Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду. Андрій ледве второпав, ХТО перед ним. — Здаюсь, — підняв він руки, отямившись від першого удару. — Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону. Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити. — Мама є? — У, У… — Це означає, — є чи нема? Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він? — …ма. Ага. Так є чи нема? — Добре, агенте. Передайте мамі привіт… із Пентагону. Тримайтесь. Батьківщина вишле вам гуманітарку. Малеча писнула і знову заховалася. Спостерігаючи за усім цим неподобством, песик ледве не захлинувся слиною. Та-ак. Хоч куди кашлянеш — одні родичі! Вже перетнувши вулицю, Андрій згадав, що не поцікавився, як малечу звати. Обернувся і… Тюль на вікні різко гойднулася… Надибав перше-ліпше кафе, сів у куточку і замовив чаю з лимоном. Три порції. …Мама з’явилася, коли він допивав другу порцію. — Я побачила, як ти зайшов сюди. Довго не могла повірити, що це справді ти. Багато часу минуло. Вона ніколи не вміла до пуття розібратися з часом. Для Андрія час складався з чітко визначених проміжків, для неї — зі слів «недавно», «давно», «колись», «раніше»… Тому Андрій точно знав, що вони розійшлися рівно п’ять років, три місяці і шістнадцять днів тому, а мама… Її мислення досі залишалось загадкою для нього. — Сідай… мам. — Ти… змінився. А вона — ні. Боявся, що постаріла, що не впізнає її, що сприйме, як чужу. — Тобі що замовити, мам? Але — ні. Вона не змінилася. Може, мами не старіють взагалі? — Теж чаю. Не любила кави. Не любила нічого сильнодіючого. Обходила гострі кути, як могла. А не могла — вдавала, що кути — круглі. — Без цукру, звичайно. — Пам’ятаєш? — ледь усміхнулась. Він усе пам’ятав. Не минало дня, щоб він не згадував її. Мама. Знайомо запекло в грудях. Отже, все о’кей. — Я прийшов… подякувати за те, що ти переписала на мене хату. — Це твоя хата. Твоя і прабабчина. Своїх батьків я майже не знала: вони померли молодими. Вона мене виховала і… і мені здається, що ти дуже на неї схожий. — Я знаю. Чай охолоне. — Вона померла, бо не витримала несправедливого звинувачення, — ні з якого дива промовила мама, опустивши погляд в чашку. Він піймав себе на тому, що сидить з відкритим ротом. Усе своє життя мама частіше мовчала, зате, коли починала говорити, всередині все затерпало. Вона не змінилася. Ніщо не змінилось. — Ти знаєш, ЩО сталося, мам? Короткий кивок. І жахлива, міцно притлумлена, але живуча підозра в очах — над чашкою. Невже і мама?.. І вона теж? — У кримінальній хроніці писали. — А ти знаєш, що я працював у… батька два місяці? Саме так: У БАТЬКА. Недавня трагедія навчила його називати речі своїми іменами. Знову кивок. — Ти завжди розшукував його. Я навіть боялася, що одного разу ти повернешся з ним за руку. Приведеш і скажеш: «Мам, а ось і ми!» Знову слова, яких він не зміг передрікти. — Мам, а ти знаєш?.. — Чай… справді охолонув. Вона подивилася на нього з винуватою посмішкою, а в погляді хлюпотіла-переливалась підозра. Мов холодний чай без цукру. «Справді, не знаю, що на мене найшло? Я сподівався, що ти мені допоможеш, мам. Вибач. Ти права: я вже дорослий, я впораюся сам. Або… не впораюся». Але щось усередині заклинило. Гостро відчув потребу реабілітуватись, оббілити себе у її очах. — А пам’ятаєш кішку… ми її Миша кликали? Я так і не зміг її втопити. Приніс до якоїсь баюри, висипав всю її сімейку з ранця і… не зміг. А одне кошеня, дуже смішне, почалапало до води, я його легенько підштовхнув, воно зарилось носом у воду і потім дуже довго тріпало мордочкою… Усмішка її стала світлішою, радіснішою. Але підозра з зіниць не зникла. — Я завжди вірила, що ти цього не робив… — Але ж я їх лишив там, всіх шістьох! Навряд чи вони вижили в лісі. — Ти дав їм шанс… Прекрасна Дама, заради якої він колись був готовий на все, Прекрасна Сумна Дама… Встала, вкотре слабко посміхнулась і мовила: — Вибач, але мушу бігти. Бувай! Він і тепер готовий заради неї на все. Отже, все о’кей. Блін! Знову забув довідатись, як звуть її малечу! …Після третьої порції чаю гарячка начебто відступила, але Андрій встав із-за столика мокрий, як хлющ. «Тільки ідіот, який прагне захворіти на запалення легенів, вийде зараз на холодний вітер», — попередив його здоровий глузд, Андрій послухав, розрахувався і вийшов на холодний вітер. Вогка сорочка вмить прилипла до тіла. «До маршрутки — метрів триста, ноги підкошуються, очі піт заливає… Може, ліпше вмерти на місці, щоб не мучитись?» Андрій підійшов до білого пікапа, що стояв неподалік і, дивлячись просто в очі легіню за кермом, поцікавився: — Ви не могли б мене підвезти… додому? Навряд чи він самотужки добереться бодай до зупинки. У глибині кузова зареготали. Легінь похмуро оглянувся назад, відтак повернувся до Андрія: — Нам по дорозі. Сідай. Цілком слушне зауваження. Чому він стільки витратив на маршрутки? Щось… чи вони теж його пожаліли? Бо навіть дозволили скористатися мобільником, коли Андрій згадав, що в хаті нема чого їсти. І нічого не взяли за проїзд. Через десять хвилин йому під самого носа принесли піцу з печерицями та мінералку. Ще й побажали «смачного». «Добре все-таки мати гроші», — подумав Андрій, кутаючись у ковдру і краючи піцу на шматки. Але скоро гроші закінчаться, і знову все стане на свої місця. «Четвертий день, — нагадав він собі. — І знову нічого». Але на тривогу і страх вже не залишалося сил.
— …Шелепінська Ірина Богданівна? — Так. — Я адвокат вашого сина. — Звідки у мого сина взявся адвокат? — Ви впевнені, що все знаєте про свого сина? — Ні, але… Адвокат? Не розумію. — Його підозрюють у скоєнні замаху на… о, яка гарна дитина! Тільки не треба дядю обливати водою… Ірина Богданівна? Вам погано? — Н-ні… Підозрюють? Він знову мені нічого не сказав! А я… Андрій не винен… — Ви, як мама, повинні захищати сина, але істина… — До чого тут ваша істина… Просто я знаю, хто винен. — Хто? — Здається, мені у житті лише двічі пощастило: коли народився Андрій і коли народився Богданчик. Ходи сюди, радість моя… — *
…ВІН з’явився в дверях кімнати, коли Андрій налаштувався тихенько пірнути в сон. Слабкість та присмерк заколисали його, а тут з’явився ВІН. «Двері. Я не зачинив дверей за розсильним. Треба ж!». — Ти сам? Швидко обійшов квартиру. Андрій так швидко не зміг би. Він рухнутися не міг, не те що ходити. «Треба ж!». — Дуже добре. Говорив нормально, спокійно. НАДТО спокійно. А охорона Андрієва сиділа зараз у білому пікапі і сканворди розгадувала. Там у них цілий стос тих журнальчиків. «Треба ж! Не пощастило. Дуже. Гм. Як завжди». — Що поробляєш? «Лежу. Хворію. А вам що до цього?» Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку — звичайну, стержневу, найдешевшу — і поклав усе це на ковдру перед Андрієм. — Напишеш зізнання і підеш спати. Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні. — Не переживай, я продиктую. Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка. «Голодний, чи що?» НІ. ВІН дивився на НІЖ. — Почнемо. Я, Шелепінський Андрій Ігорович… Давай-давай, не марнуй свого і мого часу. Андрій чесно старався згадати ЙОГО ім’я, але нічого з того не виходило. Довелося витягнути з-під ковдри руку і взяти ручку. Холод шарпнув за серце. Від напруження знову розболілись очі. Чи від хвороби, яка тепер різниця? — Може, увімкнути тобі світло, га? Андрієві перехопило подих. — Не надійся. Я не подам сигналу твоїм дружкам. Вже щось нашкрябав? Андрій притиснув ручку до паперу. Ручка писала ідеально: не замерзла, не пересохла. З його щастям! — Молодець. Далі. Зізнаюся… зі-зна-ю-ся, покажи, ти ж ненароком можеш помилок наробити… добре, пиши: в тому, що вбив свого батька, Дудія Ігора Васильовича. Андрій підняв на НЬОГО очі. — Хочеш сказати, що він ще живий? Вас усіх обманюють. Я впевнений, що вбив його. О, можеш так і дописати: впевнений, що вбив його. Чого так помалу пишеш? У школі не вчився? А, тебе ж лишали на другий рік… у якому класі, нагадай? «Чого ти погоджуєшся? Протестуй! Кричи! Роби щось!» — Написав? Крапка. З нового рядочка (все має бути грамотно, як каже твоя мама): прошу у всіх вибачення. Ну, й почерк у тебе! Тепер підпис. Чіткіше, чіткіше. — «Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі, — спалахнули в пам’яті мамині слова. — Несторович. Остап не помилився». Гарячка набирала обертів. Життя через п’ять років, три місяці і шістнадцять днів, повторюючись, збиралося піти від нього. По-диявольському дивне відчуття. — А тепер… Ти так само мовчиш і тремтиш, як під час нашого знайомства? Якби я не чув, як ти теревені точив з моїм сином, я б знову подумав, що ти німий. — Ви сказали мамі, куди пішли? — Твоя мама слухається мене беззаперечно і підтвердить моє алібі. Але ніхто нікого не шукатиме. Ти ж добровільно написав зізнання. Так само добровільно ти візьмеш зараз цей ножик і переріжеш собі вени. Крик рвонувся з горла і одразу перейшов у кашель, надсадний, роздираючий, струшуючий кожну клітину тіла. — Я забув тобі сказати: в тебе дуже поганий вигляд. Але такі, як ти, — живучі, тому я спочатку переконаюся, що ти… відійшов, а потім піду. Припини кашляти і берись до діла. Припинити Андрій не міг. Глибоко усередині засів звір з кігтями і дряпав, дряпав горло до болю. — Тоді я вимушений зробити все сам. Андрій відчув, як на нього навалилися, схопили за зап’ястя. Шарпнувся, зірвав вільною рукою окуляри з убивці, той промахнувся і чирконув ножем трохи вище зап’ястя. Ясно-червона смуга і аж тоді — біль. Раптом старе-престаре розкладне крісло не витримало подвійної ваги, затріщало і завалилося на правий бік. Вбивця сповз із ковдрою на підлогу. Кашель втихомирився, Андрій переліз через перила з лівого боку, впав, відчув, як ножик черкнув його по нозі, спробував піднятись… На мить весь світ потонув у бурхливому всеохопному полум’ї. «Яка ж у мене температура? Сорок?» Холод обпік шию. Андрій не став чекати, поки вбивця чирконе ножиком і, заплющивши очі, якомога чіткіше мовив: — Я самогубця. Я повинен перерізати вени НА РУКАХ. Не забувайте. Правду кажучи, самогубці теж можуть різати собі шиї, але напевно більшість з них хоче, щоб їх врятували. Різати руки — не так безнадійно. — Давай сюди. Руку, кажу, давай! Андрій підняв ліву руку і шкірою відчув, як вбивця, схопивши її і піднісши до очей, примірився до зап’ястя ножиком. Тоді Андрій розплющив очі, подивився на колись солідного чоловіка, який тепер постарів, підупав на силі, змиршавів… щосили стиснув праву руку і вдарив нею в короткозоре обличчя. Окуляри, які він досі міцно тримав у руці, розбилися ще при падінні, і тепер уламки скелець сипонули в обличчя вбивці. Той закричав і схопився руками за око. Ніж упав просто перед Андрієвими колінами. А він, не зводячи з нього очей, повільно нахилився вбік і ліг, притягнувши ноги до живота. Дихати ставало дедалі тяжче. Криків убивці він уже не чув. Тільки бачив перед собою в темряві короткого забарвленого кров'ю ножа. Самотність — це коли хворієш і вмираєш, а ніхто цього не помічає.
— …Обертанський Іван Несторович, п'ятдесят шостого року народження, проживаємо на вулиці Яна Райніса… перший раз чую. Ну, добре. І що ж ми робили двадцять дев'ятого вересня біля будинку Дудія Ігора Васильовича? Не чую? — Його шофер подзвонив мені, я приїхав, машиною, в мене «Жигулі» двадцять один — нуль — шість, я вийшов, Дудій налетів на мене, розкричався, сказав, що не потребує такого механіка, що машина не повинна зупинятись, поки він не доїхав до місця призначення… Потім Дудій сів у таксі, а я взяв його машину на буксир і повіз до нього у гараж… — Стоп-стоп. Звідки ми знали дорогу?.. — Я кілька разів бував у нього вдома, Антон любив пригощати, коли нікого в хаті не було, в них на кухні завжди всього завались, і випивки повно… — Ясно. Повернімось до двадцять… — Коли ми приїхали, я допоміг завести машину в гараж, оглянув карбюратор, там забруднився повітряний фільтр, я згадав, що в мене має бути вдома такий фільтр, сказав, що нема причини чекати до ранку, що я привезу його зараз і все відремонтую, Антон погодився, бо лікарю часто потрібна була машина серед ночі… я поїхав по фільтр, взяв ліхтарик і ножі… — Почекайте. Ті ножі, якими було завдано удар потерпілому?.. — Я не знав, який ніж кращий, взяв два, вони лежали на кухні, потім зайшов у спальню, подивився на жінку, вона ніби спала, а тут розплющила очі, я вийшов, сів у машину, приїхав до їхнього гаража, вийшов з машини… — Ну в нас і… детальна розповідь. — Я хочу все розказати, як було, я прийшов зі щироседним зізнанням, я хочу, щоб ви це зафіксували, пане слідчий, і… — Обов'язково… — Вона знала, знала, що я збираюсь робити, але вона слабка, вона не здатна була мені перешкодити, а я… я мусив їй довести, мусив знищити його, щоб вона… — Ми збиваємось з курсу… — Не перебивайте мене! Я вже виріс з шкільного віку, в школі мене всі перебивали, кожний день, на кожній перерві, навіть на уроці мене штуркали, шарпали, товкли, кожен хотів мене бодай ущипнути, я був більший за них усіх, але завжди йшов додому побитий, ну і що, що в мене були окуляри і хронічний нежить, вони не мали права… потім, потім я всім показав, я пішов на бокс, і вони всі стали дивитись на мене зі страхом і з повагою, а потім в мене погіршився зір, і я кинув бокс, а тоді… я візьму води… тоді я закінчив ПТУ, став автомеханіком, і вони знову всі до мене пішли на поклон, я став знаною людиною, люди ще пам'ятають, що у Несторовича завжди був гостродефіцитний товар, а потім… часи змінилися, молоді вирвались уперед, я став непотрібний… я думав, що вона не така, як вони усі, що вона буде належати тільки мені, а вона все ходила і думала, думала щось своє, аж поки я не добився від неї правди про… того докторчика, і тоді я зрозумів, хто мій ворог, він усе мав задурно, мав роботу, хату, ходив собі в біленькому халатику, а я ось цими мозолями знаєте скільки розібрав і зібрав машин, і я сказав собі: усе, Несторович, ти більше не будеш ганчіркою для цих чистюль… я ще візьму води… А два роки тому я застукав її, коли вона сиділа над газетою і плакала, і я знайшов там замітку, ну, що колеги по роботі… щире співчуття в зв'яжу з втратою дружини і все таке, ви думаєте, що я не зрозумів, чого вона хоче, а я зрозумів, що вона спить і бачить, як би це кинути мене і вийти за нього заміж, вона казала, що це неправда, але я не сліпий, я бачив, як вона собі думала: он у нього така робота, хата, машина, а в мого чоловіка — дуля з маком, і я тоді порізав собі руку, сильно порізав і пішов до нього на прийом, і нічого в ньому особливого не було, скажу я вам, і тоді ж я познайомився з його шофером, таким самим нездарою, який навіть шини поміняти як слід не міг, і через кілька місяців вони найняли мене їхнім особистим механіком… особистою ганчіркою… от… — А тепер ми повернемось до двадцять дев'ятого вересня, до гаража потерпілого, де о першій годині двадцять хвилин ми збирались поміняти фільтр… а я поп'ю води, з вашого дозволу. — В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того — на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах… — Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час? — Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив… — Піднялися ми по сходах… — Чому ми, — я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив… — А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий. — Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені. — Можливо, через п'ятнадцять років… — Що? — А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось… * * *



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка