Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і келих вогню Гаррі Поттер – 4



Сторінка14/17
Дата конвертації01.12.2016
Розмір8,32 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Сон
— Виходить так, — сказала Герміона, потираючи чоло, — або містер Кравч напав на Віктора, або хтось інший напав на обох, коли Віктор відвернувся.

— Це Кравч, — одразу заявив Рон. — Тому його й не було, коли прийшли Гаррі з Дамблдором. Він утік.

— Я так не думаю, — похитав головою Гаррі. — Він був дуже слабкий. Сумніваюся, що йому вдалося б роз'явитися в такому стані.

— На території Гоґвортсу ніхто не може роз'являтися. Хіба я не казала вам про це мільйон разів? — розсердилася Герміона.

— Добре... А якщо отака версія, — захоплено мовив Рон, — Крум напав на Кравча — та стривайте ж ви, — а тоді оглушив сам себе!

— А містер Кравч випарувався, так? — холодно спитала Герміона.

— Ай справді...

Світало. Гаррі, Рон та Герміона ще вдосвіта вийшли зі спалень і поквапилися до соварні, щоб відіслати Сіріусові записку. Тепер вони оглядали вкриті туманом околиці. Їхні очі трохи попідпухали, а обличчя були бліді, адже вони до пізньої ночі розмовляли про містера Кравча.

— Гаррі, ану повтори ще раз, — попросила Герміона. — Що, власне, казав містер Кравч?

— Я вже розповідав, що в його словах не було глузду, — сказав Гаррі. — Він наполягав, що хоче попередити Дамблдора. Згадував Берту Джоркінз, і з його слів випливало, ніби вона мертва. Постійно повторював, що це через нього... згадував свого сина.

— Таки через нього, — запально сказала Герміона.

— Він збожеволів, — вів далі Гаррі. — Здавалося, він думає, що його дружина й син і досі живі. А ще він увесь час давав вказівки Персі.

— А... нагадай, що він казав про Відомо‑Кого? — невпевнено спитав Рон.

— Я ж розповідав, — сумовито повторив Гаррі. — Сказав, що він стає сильніший.

Зависла пауза.

Тоді Рон промовив удавано впевненим голосом:

— Але ж він збожеволів, тому половина його слів — бридня...

— Кравч був цілком притомний, коли говорив про Волдеморта, — сказав Гаррі, не зважаючи, що Рон аж здригнувся. — Кравчеві важко було зв'язати докупи два слова, але здавалося, він розумів, де перебуває й чого хоче. Постійно повторював, що мусить зустрітися з Дамблдором.

Гаррі відвернувся від вікна і глянув на балки. Більше половини совиних сідал були порожні. Коли‑не‑коли та чи інша птаха поверталася з нічного полювання, несучи в дзьобі мишку.

— Якби Снейп мене не затримав, — з гіркотою сказав Гаррі, — то ми прибігли б туди вчасно. "Поттере, директор зайнятий... що за нісенітниці, Поттере?" Чого він мене затримував?

— Може, не хотів, щоб ви туди йшли? — випалив Рон. — Може... стривай!.. По‑твоєму, як швидко він міг опинитися в лісі? Зумів би він перегнати вас із Дамблдором?

— Лише в тому разі, якби перетворився на кажана, — сказав Гаррі.

— А чом би й ні? — пробурмотів Рон.

— Ми повинні зустрітися з професором Муді, — сказала Герміона. — Треба довідатися, чи знайшов він містера Кравча.

— Якщо він прихопив з собою Карту мародера, то йому це було не складно, — припустив Гаррі.

— Хіба що Кравч встиг утекти за межі школи, — сказав Рон, — адже карта охоплює лише територію, а далі...

— Цсс! — зацитькала раптом Герміона.

Хтось піднімався сходами до соварні. Почулися два голоси, вони сперечалися, і суперечка все ближчала й ближчала.

— ...та це ж справжнісінький шантаж, у нас можуть бути чималі неприємності...

— ...ми намагалися бути чемними, а тепер настав час грати брудно, так, як він. Він би не хотів, щоб Міністерство магії довідалося, що він зробив...

— Я ж тобі кажу — якщо ти напишеш, то це буде шантаж!

— Але ж ти не будеш нарікати, коли ми отримаємо кругленьку суму?

Двері соварні відчинилися. На порозі стали Фред і Джордж. Вони скам'яніли, побачивши Гаррі, Рона й Герміону.

— Що це ви тут робите? — в один голос вигукнули і Рон, і Фред.

— Відсилаємо листа, — відповіли так само в унісон Гаррі й Джордж.

— О цій порі? — спитали Герміона й Фред.

— Гаразд, ми не питаємо, що робите ви, а ви не питайте, що робимо ми, — вишкірився Фред.

У руках він тримав пухкенького конверта. Гаррі зиркнув на нього, але Фред — випадково чи зумисне — затулив ім'я на конверті долонею.

— Не будемо вас затримувати, — сказав він, насмішкувато вклоняючись і вказуючи на двері.



Рон не ворухнувся.

— Кого це ви шантажуєте? — спитав він.



Посмішка зникла з Фредового обличчя. Гаррі помітив, що Джордж кинув Фредові багатозначний погляд перед тим, як весело сказати Ронові:

— Дурненький, я жартував.

— Не схоже, — сказав Рон.

Фред і Джордж перезирнулися.

Тоді Фред доволі грубо заговорив:

— Роне, я вже тебе не раз попереджав, щоб ти не пхав носа в чужі справи, якщо не хочеш, щоб його тобі відірвали.

— Якщо ви когось шантажуєте, то це не чужі справи, — сказав Рон. — Джордж правду казав, ви можете вскочити в серйозну халепу.

— Я ж тобі пояснив, що то був жарт, — заперечив Джордж. Він підійшов до Фреда, взяв листа й почав прив'язувати до лапи найближчій сові. — Роне, ти стаєш схожий на нашого дорогого старшого брата. І це вже не жарти. Продовжуй так і далі — і незабаром тебе зроблять старостою.

— Не зроблять! — спалахнув Рон.

Джордж підніс сову до вікна, і та знялася в повітря. Він озирнувся й вищирив зуби:

— Тоді перестань вказувати людям, як їм жити. Бувайте.



І вони з Фредом вийшли з соварні. Гаррі, Рон та Герміона мовчки дивилися одне на одного.

— Невже їм щось відомо? — зашепотіла Герміона. — Про Кравча і про все?

— Та ні, — заперечив Гаррі. — Якби це було щось серйозне, то вони б комусь розповіли. Наприклад, Дамблдорові.

Рона, однак, щось муляло.

— Що таке? — спитала його Герміона.

— Ну.. — повільно почав він, — не знаю, чи вони б розповіли. Вони... останнім часом тільки й думають, щоб заробити грошей. Я це помітив, коли часто з ними бував... тоді, коли... ну, знаєте...

— ...коли ми не розмовляли, — докінчив за нього речення Гаррі. — Так, але шантаж...

— Їм не дає спокою ідея з крамницею жартів, — пояснив Рон. — Спершу я думав, що вони просто хочуть подратувати маму, але виявилося, що так і є, що вони й справді хочуть її відкрити. У Гоґвортсі їм залишилося вчитися лише рік, і вони постійно торочать, що час подумати про майбутнє, а тато їм не допоможе, і, щоб відкрити крамницю, їм потрібне золото.

Після цих слів занервувала Герміона.

— Так, але... Вони ж не робитимуть нічого протизаконного, щоб те золото роздобути?

— Не робитимуть? — Рон скептично гмикнув. — Не знаю... Правила порушувати вони полюбляють.

— Але тут ідеться про закон, — перелякалася Герміона. — Це ж не якісь там нещасні шкільні правила... Тут сидінням після уроків не обійдеться... За шантаж карають страшніше! Роне... може, тобі слід повідомити Персі...

— Ти що, здуріла? — вигукнув Рон. — Повідомити Персі? Та він зробить так, як Кравч — він їх видасть. — Рон глянув на вікно, в яке вилетіла сова Фреда й Джорджа. Тоді сказав:

— Пішли снідати.

— Думаєте, до професора Муді йти ще зарано? — спитала Герміона, коли вони спускалися гвинтовими сходами.

— Зарано, — кивнув Гаррі. — Якщо ми розбудимо його на світанку, він подумає, що ми хочемо напасти на нього сонного, і підсмажить нас крізь двері. Зачекаймо до першої перерви.



Урок з історії магії ще ніколи не тягся так довго. Гаррі увесь час позирав на Ронів годинник, бо свій нарешті викинув, але й Ронів ішов так повільно, що, здавалося, теж зупинився. Усі троє були такі втомлені, що з превеликою радістю поклали б голови на парти й позасинали. Навіть Герміона не конспектувала, а мовчки сиділа, підперши голову руками, й сонними очима дивилася на професора Бінса.

Коли нарешті пролунав дзвінок, вони побігли до класу захисту від темних мистецтв. Там у дверях вони наштовхнулися на професора Муді. Він також мав стомлений вигляд. Повіка нормального ока опустилася, від чого обличчя здавалося ще перекошенішим.

— Професоре Муді! — закричав Гаррі, проштовхуючись до нього крізь юрбу.

— Здоров, Поттере, — прогарчав професор. Його магічне око стежило за зграйкою першокласників, які заклопотано кудись бігли. Око повернулося зіницею всередину голови й спостерігало за учнями, аж доки ті звернули за ріг. Тоді Муді заговорив знову:

— Заходьте.



Він відступив убік, щоб пропустити їх у порожній клас, а тоді, зачинивши двері, пошкутильгав за ними.

— Ви його знайшли? — спитав Гаррі без жодних передмов. — Знайшли містера Кравча?

— Ні, — відказав Муді. Він сів за стіл, зі стогоном випростав дерев'яну ногу й витяг свою баклагу.

— Ви користувалися картою? — поцікавився Гаррі.

— Аякже, — сказав Муді, роблячи ковток. — Узяв приклад із вас, Поттере. Замовлянням‑викликанням переніс її зі свого кабінету до лісу. Кравча ніде не було.

— То він що, роз'явився? — запитав Рон.

— Роне, на території школи не можна роз'являтися! — сказала Герміона. — Є й інші способи зникнути. Правда, пане професоре?

Магічне око Муді злегка тремтіло, втупившись у Герміону.

— Ви теж могли б подумати про кар'єру аврора, — сказав він їй. — Правильно міркуєте, Ґрейнджер.



Герміона аж почервоніла від задоволення.

— Він не став невидимим, — міркував уголос Гаррі, — бо карта показує невидимих людей. Тому він мусив покинути територію.

— Але чи за власним бажанням? — нетерпляче промовила Герміона. — Чи, може, його хтось змусив?

— Ага, хтось міг затягти його на мітлу і чухнути звідси, — швидко сказав Рон, з надією дивлячись на Муді, наче теж хотів почути, що має хист аврора.

— Не можна відкидати й викрадення, — прогарчав Муді.

— А як ви вважаєте, — спитав Рон, — чи не може він бути у Гоґсміді?

— Може бути де завгодно, — знизав плечима Муді. — Безсумнівно лише те, що його немає тут.

Він позіхнув так широко, що аж порозтягувалися шрами. Виявилося, що в його скривленому роті бракує багатьох зубів. Тоді сказав:

— Дамблдор мені розповів, що ви себе уявили слідчими. Та ви нічим Кравчеві не поможете. Його тепер шукатиме міністерство, Дамблдор уже доповів. А ви, Поттере, зосередьтеся на третьому завданні.

— Що? — не зрозумів Гаррі. — А, так...

Відучора Гаррі жодного разу не згадав про лабіринт.

— Це завдання якраз для вас, — сказав Муді, дивлячись на Гаррі й чухаючи своє неголене підборіддя. — Дамблдор каже, що ви вже багато разів давали собі раду з такими речами. Ви ще в першому класі, якщо не помиляюся, подолали безліч перешкод на шляху до філософського каменя.

— Йому допомагали, — не втерпів Рон. — Ми з Герміоною.

Муді засміявся.

— Ну, то поможіть йому підготуватися і до цього завдання. Якщо Гаррі не виграє, я страшенно здивуюся, — сказав він. — А тим часом... постійна пильність, Поттере. Постійна пильність. — Він ще раз ковтнув зі своєї баклаги, а його магічне око крутнулося до вікна, в якому виднілося верхнє вітрило дурмстрензького корабля.

— А ви, — звичайне око Муді дивилося на Рона й Герміону, — весь час тримайтеся біля Поттера. Гаразд? Я пильно за всім стежу, та все ж... очей ніколи не буває забагато...
* * *
Сова від Сіріуса прилетіла наступного ранку. Вона спурхнула до Гаррі тієї ж миті, коли біля Герміони приземлилася руда сова зі свіжим номером "Щоденного віщуна" в дзьобі. Герміона схопила газету, переглянула кілька перших сторінок і вигукнула:

— Ха! Вона не винюхала про Кравча! — а тоді приєдналася до Гаррі й Рона, що читали Сіріусового листа з його міркуванням про позавчорашні події.


Гаррі, що це ти собі думаєш, ходячи в ліс з Віктором Крумом? Поклянися, з наступною совою, що ні з ким більше ночами не гулятимеш. У Гоґвортсі з'явився хтось страшенно небезпечний. Мені цілком зрозуміло, що цей "хтось" намагався перешкодити Кравчеві зустрітися з Дамблдором. Цілком можливо, що ти був у темряві за якихось кілька кроків од нього. Тебе могли вбити.

Твоє прізвище потрапило в Келих Вогню не випадково. Якщо хтось намагається на тебе напасти, то це його останній шанс. Тримайся біля Рона та Герміони, не виходь з ґрифіндорської вежі у вечірній час і готуйся до третього завдання. Вивчи приголомшливі й роззброювальні чари. Кілька додаткових заклять не завадять. Кравчеві ти нічим не допоможеш. Не висовуйся й бережи себе. Чекаю на твого листа з обіцянкою не виходити за межі.

Сіріус
— Та хто він такий, щоб дорікати мені за порушення меж? — обурився Гаррі, складаючи листа й ховаючи його в мантію. — Сам у шкільні роки й не таке витворяв!..

— Він за тебе переживає! — відказала Герміона. — Так само, як Муді і Геґрід! Тому слухайся їх!

— Цілий рік ніхто й не пробував на мене напасти, — сказав Гаррі. — Ніхто нічого мені не зробив.

— А підкинуте в Келих Вогню твоє прізвище? — не погодилася Герміона. — Хтось, напевне, мав причини його вкинути. Гаррі, Сопун правильно пише. Може, хтось просто чекає слушної нагоди. Можливо, саме на цьому завданні він і нападе.

— Послухай, — не погоджувався Гаррі, — припустімо, що Сопун має рацію і що хтось оглушив Крума і викрав Кравча. Тоді той "хтось" мусив би ховатися десь за деревами біля нас, правда? Та він дочекався, коли я піду, і вже тоді почав діяти. Тому не схоже, що його ціль — я. Чи як ти вважаєш?

— Якби він убив тебе в лісі, йому б не вдалося зробити так, щоб це було схоже на нещасний випадок! — сказала Герміона. — А якщо ти загинеш, виконуючи завдання...

— Але ж той "хтось" не роздумував, нападати на Крума чи ні, — знову заперечив Гаррі. — То чому ж він заодно не прибив і мене? Він міг би підлаштувати так, щоб виглядало, ніби ми з Крумом билися на дуелі.

— Гаррі, я теж цього не розумію, — з відчаєм сказала Герміона. — Я знаю одне — відбувається чимало дивного. І мені це не до вподоби... Муді має рацію, і Сопун має рацію — негайно починай готуватися до третього завдання. І обов'язково напиши Сопунові, що обіцяєш більше не блукати сам‑один.


* * *
Околиці Гоґвортсу ще ніколи так не заманювали, як тепер, коли Гаррі мусив стирчати в замку. Наступні кілька днів увесь свій вільний час він проводив або в бібліотеці з Роном та Герміоною, шукаючи заклять, або в порожніх класах, куди вони прокрадалися, щоб потренуватися. Гаррі зосередився на приголомшливих закляттях, яких досі не виконував. Труднощі полягали в тому, що тренування вимагало певних жертв від Рона й Герміони.

— А ми не могли б викрасти Місіс Норіс? — спитав Рон в обідню перерву в понеділок, лежачи горілиць у класі замовлянь. Гаррі щойно п'ять разів поспіль його приголомшив і привів до тями. — Давай приголомшимо її. Або Добі — він же тобі з радістю допоможе. Я не скаржуся, — Рон обережно підвівся, потираючи спину, — але у мене все болить...

— Бо ти весь час падаєш мимо подушки! — розсердилася Герміона, поправляючи купу подушок, принесених професором Флитвіком на урок замовлянь‑відганянь. — Просто падай назад — і все!

— Герміоно, це не так просто, коли тебе приголомшили! — огризнувся Рон. — Спробуй сама!

— Думаю, Гаррі вже навчився, — поспіхом сказала Герміона. — А за роззброювальне закляття можна не хвилюватися — він давно вже ним володіє... А ввечері візьмемося за оці закляття.

Вона заглянула в перелік, складений у бібліотеці.

— Мені подобається оце, — показала Герміона. — Стримувальні чари. Зупиняють усе, що намагається на тебе, Гаррі, напасти. З них і почнемо.



Пролунав дзвінок. Друзі поспіхом позапихали подушки у Флитвікову шафу й вислизнули з класу.

— Зустрінемось на вечері! — вигукнула Герміона і побігла на числомагію. Гаррі та Рон почимчикували до Північної вежі на віщування. З високих вікон на підлогу коридору падали широкі смути золотого сонячного світла. Яскраво‑голубе небо було мовби вкрите емаллю.

— У Трелоні, мабуть, спекотно. Вона ж ніколи не гасить вогню, — зітхнув Рон, перед тим, як підніматися по драбині до люка.

Він угадав. У тьмяно освітленій кімнаті стояла задушлива спека. Пахучий дим здавався важчим, ніж завжди. У Гаррі аж у голові запаморочилося, доки він дійшов до заштореного вікна. І поки професорка Трелоні розплутувала шаль, що зачепилася за лампу, він трішечки прочинив вікно й відкинувся на обтягнуте ситцем м'яке крісло. Легкий вітерець приємно дмухнув йому в обличчя.

— Мої дорогенькі, — почала професорка Трелоні, сідаючи у крилате крісло і блукаючи своїми завеликими очима по класу, — ми майже завершили роботу над планетарними передбаченнями. Та сьогодні ідеальна нагода перевірити вплив Марса, бо на цей час він дуже цікаво розміщений. Якщо ви подивитеся сюди, я погашу світло...



Вона змахнула чарівною паличкою, і лампи погасли. Тепер єдиним джерелом світла в кімнаті був камін. Професорка Трелоні нагнулася й витягла з‑під свого крісла мініатюрну модель сонячної системи, сховану в скляному куполі. Навколо дев'яти планет оберталися їхні супутники, посередині сяяло вогняне сонце — уся ця дивовижа висіла за склом просто в повітрі. Гаррі напівсонно дивився, як професорка Трелоні вказувала на "пречудовий кут між Марсом та Нептуном". Пахучий дим огортав його, а легкий вітерець з вікна пестив обличчя. Він чув, як десь за шторою тихо дзижчать комахи. Повіки почали опускатися...

Гаррі сидів на спині в пугача, що летів по яскравосиньому небі до старого, обплетеного плющем будинку високо на схилі пагорба. Вони летіли все нижче й нижче, вітер приємно дмухав Гаррі в обличчя — аж доки влетіли в темне розбите вікно на найвищому поверсі. Тепер вони летіли похмурим коридором до дверей у самому кінці... крізь них потрапили до темної кімнати, вікна якої були забиті дошками...

Гаррі зліз із пугачевої спини... Пугач перепурхнув через усю кімнату на крісло, повернуте до Гаррі спинкою... на підлозі біля крісла ворушилися дві темні тіні...

Одна була велетенською змією... а друга — невисоким лисим чоловічком з водянистими очима та гострим носом... він сопів і схлипував, лежачи на килимку біля каміна...

— Тобі щастить, Червохвосте, — озвався холодний високий голос із глибини крісла, на яке сів пугач. — Тобі дуже щастить. Твоя груба помилка нічого не зіпсувала. Він мертвий.

— Мій пане! — чоловік на підлозі хапав ротом повітря. — Мій пане, мені... так приємно... і так прикро...

— Наджіні, — промовив холодний голос, — тобі не пощастило. Я все ж не згодую тобі Червохвоста... та нічого, нічого... ще залишається Гаррі Поттер...



Змія зашипіла. Гаррі бачив, як дрижить її язик.

— Червохвосте, — сказав холодний голос, — я, можливо, ще раз нагадаю, чому не терпітиму наступної твоєї похибки...

— Мій пане... не треба... благаю вас...

З глибини крісла виринув кінчик чарівної палички. Він цілився в Червохвоста.

— Круціо, — проказав холодний голос.



Червохвіст закричав так, наче кожен нерв у його тілі охопило вогнем. Цей крик занурився в Гарріні вуха, а шрам на чолі запалав від болю. Він теж закричав... Волдеморт міг його почути, дізнатися, що він тут...

— Гаррі! Гаррі!



Гаррі розплющив очі. Він лежав на підлозі в кімнаті професорки Трелоні з притиснутими до обличчя руками. Шрам так пік, що на очі аж навернулися сльози. Біль виявився справжнім. Однокласники обступили Гаррі, а переляканий Рон присів біля нього навпочіпки.

— Що з тобою? — спитав він.

— Щось погане! — схвильовано вигукнула професорка Трелоні. Її великі очі прикипіли до Гаррі. — Що це було, Поттере? Передчуття? Видіння? Що ти бачив?

— Нічого, — збрехав Гаррі. Він сів. Відчував, що весь тремтить, і безперервно озирався, вдивляючись у тіні позаду. Голос Волдеморта звучав так близько...

— Ти схопився за шрам! — сказала професорка Трелоні. — Ти качався по підлозі й тримався за шрам! Поттере, я в таких справах трохи тямлю!

Гаррі глянув на неї.

— Думаю, мені треба сходити до лікарні, — сказав він. — Голова розколюється.

— Дорогенький, поза сумнівом, тебе підхльоснули надзвичайно провидницькі вібрації моєї кімнати! — сказала професорка Трелоні. — Якщо ти зараз підеш, то втратиш нагоду зазирнути ще далі...

— Не хочу бачити нічого, крім ліків від голови, — сказав Гаррі.



Він устав. Усі перелякано розступилися.

— Побачимося пізніше, — пробурмотів він до Рона, взяв портфель і поліз у люк, хоч обличчя професорки Трелоні й промовляло про величезне розчарування — ніби її позбавили справжньої насолоди.



Проте, спустившись по драбині, Гаррі не пішов до лікарні. Він і не мав наміру туди йти. Сіріус порадив, Що робити, коли заболить шрам, і Гаррі збирався скористатися цією порадою, тому рушив прямо до Дамблдорового кабінету. Він проминав коридор за коридором, думаючи про сон — не менш яскравий, ніж той, що наснився на Прівіт‑драйв... Гаррі перебрав у голові найдрібніші деталі, щоб пересвідчитися, чи все пам'ятає... Він чув, як Волдеморт звинувачував Червохвоста в якійсь грубій помилці... Та пугач приніс хорошу для них новину: помилку виправлено, хтось помер... Тому Червохвоста не згодують змії... Натомість змія зжере його, Гаррі...

Гаррі навіть не помітив, як проминув кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора. Тоді закліпав, озирнувся, зрозумів, що сталося, й повернувшись назад, зупинився перед гаргуйлем. І раптом згадав: він не знає пароля.

— Лимонний шербет? — спробував навмання.



Гаргуйль не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е‑е‑е... Льодяник. Свистобджілка. Жуйка "Друбл". "Берті Бот"... та ні, він його не любить... чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!



Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.

— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!



Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.

— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував...



Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам'яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.

З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.

— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв'язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов'язане зі зникненням Барті Кравча!

— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.

— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію... Збожеволів і десь блукає...

— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.

— Або ще... гм... — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?

— На мій погляд, здібна директорка... і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.

— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні... Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?

— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.

— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.

— Так‑так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.

— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.


— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —

Сито спогадів
Двері кабінету відчинилися.

— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.



Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.

Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно‑зеленим капелюхом‑котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.

— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?

— Чудово, — збрехав Гаррі.

— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з'явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?

— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:

— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко...



Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.

— Ну що ж... — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач... а тобі, либонь, треба повертатися на урок...

— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.

— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.



Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев'яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.

— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.



Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво‑червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.

Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.

Тепер, коли він опинився в кабінеті Дамблдора і от‑от мав розповісти йому про сон, на душі стало набагато спокійніше. Він поглянув на стіну за професоровим столом. Там, на полиці, лежав латаний і обшарпаний Сортувальний Капелюх. Поряд, у скляному футлярі, виблискував прекрасний срібний меч з великими рубінами на руків'ї. Гаррі відразу його впізнав — колись меч належав засновникові гуртожитку, в якому мешкав Гаррі, — Ґодрикові Ґрифіндору. А два роки тому цей меч, видобутий з Сортувального Капелюха, врятував його, коли надії на порятунок майже не було. Раптом Гаррі помітив пляму сріблястого світла, що мерехтіла на скляному футлярі. Він озирнувся і простежив поглядом за сяйливою смужкою, що пробивалася з нещільно прикритих дверцят чорної шафи. Якусь мить Гаррі вагався. Та потім, кинувши погляд на Фоукса, встав, підійшов до шафи й відчинив дверцята.

Там стояла неглибока кам'яна чаша з дивними вирізьбленими на вінцях рунами та символами, яких Гаррі не знав. Сяйво випромінювала речовина в чаші. Нічого схожого Гаррі ще не бачив. Він не міг сказати, що то — рідина чи газ. Поверхня цієї яскравої сріблястої речовини безперервно брижилася, наче вода під вітром, а тоді від неї відокремлювалися хмарки, які легенько крутилися. То було мовби світло, що стало рідиною, або вітер, що став твердим, — Гаррі ніяк не міг визначити.

Він хотів доторкнутися, відчути, яке воно, однак майже чотирирічний досвід життя в магічному світі переконував, що встромляти руку в чашу, наповнену невідомою речовиною — велика дурість. Тому він витяг з мантії чарівну паличку, хвилюючись, ще раз роззирнувся по кабінеті, а тоді тицьнув нею в речовину. Її срібна поверхня завирувала.

Гаррі зігнувся до чаші, засунувши голову в шафу. Речовина стала прозора мов скло. Він зазирнув у неї, сподіваючись побачити кам'яне дно. Натомість крізь дивовижну речовину проступило зображення величезної зали. Здавалося, що Гаррі зазирає в неї крізь кругле вікно у стелі.

Через тьмяне освітлення Гаррі подумав, що зала міститься під землею. У ній не було вікон. На стінах палали смолоскипи — такі самі, як і в Гоґвортсі. Гаррі наблизив обличчя до прозорої речовини так близько, що ледь не торкався її носом. Біля кожної стіни тієї зали він побачив незліченні ряди лав, на яких сиділи чарівники й чарівниці. Лави сходинками піднімалися догори. У самому центрі зали стояло крісло. Воно мало якийсь зловісний, моторошний вигляд — його бильця обвивали ланцюги. Вочевидь, того, хто сидів у ньому, зазвичай приковували.

Де могла бути ця зала? Авжеж, не в Гоґвортсі. Гаррі жодного разу не натрапляв у замку на щось подібне. Ба більше, чарівники й чарівниці, що перебували в дивній залі на дні чаші, були дорослі, а Гаррі знав, що в Гоґвортсі й близько немає стількох учителів. Здавалося, всі вони чогось чекали. Хоч Гаррі бачив лише гострі верхи їхніх капелюхів, проте помітив, що всі дивляться в один бік і ніхто ні з ким не розмовляє.

Через те, що чаша була кругла, а кімната мала квадратну форму, Гаррі не міг зрозуміти, що діялося по кутках. Він зігнувся ще нижче, нахиляючи голову, щоб побачити...

Кінчиком носа Гаррі торкнувся дивної речовини, в яку заглядав.

Дамблдорів кабінет потужно хитнувся — Гаррі кинуло вперед і він полетів сторч головою в чашу...

Але голова його не вдарилася об кам'яне дно. Він провалився в крижану темряву. Здавалося, що його засмоктує темний вир.

І раптом виявилося, що він сидить у залі, на лаві, високо піднятій над іншими. Він глянув угору, на високу кам'яну стелю, сподіваючись побачити кругле вікно, крізь яке щойно дивився, — але вгорі не було нічого, крім суцільного темного каменю.

Важко й швидко дихаючи, Гаррі озирнувся навколо. Ніхто з чарівників і чарівниць — а їх у залі було щонайменше двісті — не звертав на нього уваги. Жоден не помітив, як щойно крізь стелю до них звалився чотирнадцятирічний хлопець. Гаррі обернувся до чарівника, що сидів поруч, і не стримав голосного вигуку здивування, що луною прокотився по залі.

Поруч сидів Албус Дамблдор.

— Пане професоре! — здушено прошепотів Гаррі. — Даруйте... Я не хотів... Я просто зазирнув у чашу у вашій шафі... Я... Де ми?



Та Дамблдор не ворухнувся й нічого не сказав. Він не звертав на Гаррі уваги. Як і всі в цій залі, він зосереджено вдивлявся у найдальший її кут — у двері.

Збентежений, Гаррі витріщився на Дамблдора, окинув поглядом зосереджену мовчазну юрбу, а тоді знову глянув на професора. І раптом зрозумів...

Колись Гаррі вже опинявся в місці, де ніхто його не бачив і не чув. Того разу він потрапив крізь сторінку зачарованого щоденника прямісінько в чужі спогади... І, якщо він не дуже помилявся, тепер сталося щось схоже...

Гаррі підняв праву руку, завмер у нерішучості, а тоді щосили замахав нею просто перед Дамблдоровим обличчям. Дамблдор не кліпнув і не глянув на Гаррі — він узагалі не поворухнувся. І це лише підтверджувало здогад. Дамблдор його не ігнорував би. Гаррі опинився у спогадах і біля нього сидів не теперішній Дамблдор. Але навряд чи це було давно: Дамблдор був сивий і нічим не відрізнявся від теперішнього. Однак де ж це вони? І чого чекають усі ці чарівники?

Гаррі уважніше роззирнувся довкола. Зала, як він і думав, розглядаючи її згори, вочевидь, таки містилася під землею. Це був радше підвал. У ньому панувала гнітюча атмосфера. На стінах не висіло жодної картини чи прикраси. Не було нічого, крім лав, на яких пліч‑о‑пліч сиділи чарівники. Усі дивилися на крісло з ланцюгами.

Гаррі ще не встиг зробити про цю залу якихось висновків, коли почулися кроки. Двері в кутку підвалу відчинилися й увійшло троє чоловіків — чи принаймні один, у супроводі двох дементорів.

У Гаррі похололо в грудях. Високі, загорнуті в плащі з каптурами, в яких ховали свої обличчя, дементори повільно йшли до крісла в центрі зали, міцно тримаючи чоловіка за зап'ястя своїми мертвотними, мовби гнилими, руками. Чоловік, здавалося, от‑от знепритомніє — і Гаррі не зміг би йому за це дорікнути... Він знав, що тут, у спогадах, дементори йогоне зачеплять, проте дуже добре пам'ятав їхню могутність, щоб почуватися спокійно. Глядачі аж сахнулися, коли дементори посадили чоловіка в крісло і вийшли з зали. Двері за ними з грюкотом зачинилися.

Гаррі глянув на чоловіка в кріслі. То був Каркароф.

На відміну від Дамблдора, Каркароф здавався набагато молодшим; він мав чорне волосся й бороду. Плечі вкривала не срібляста хутряна пелерина, а тонка й пошарпана мантія. Він тремтів. Ланцюги на бильцях раптом блиснули золотом і обвили його руки, приковуючи до крісла.

— Ігор Каркароф, — пролунав зліва від Гаррі різкий голос. Гаррі озирнувся й побачив містера Кравча, що звівся на ноги. Волосся в Кравча було темне, обличчя — ще не густо вкрите зморшками. Він мав сильний і здоровий вигляд.

— Вас доставили з Азкабану, щоб ви дали свідчення Міністерству магії. Ви сповістили нам, нібито маєте важливу інформацію.

Міцно прикутий до крісла, Каркароф, наскільки міг, випростався.

— Маю, пане, — підтвердив він. Гаррі впізнав у його переляканому голосі знайому улесливу нотку. — Я прагну бути корисним для міністерства. Хочу допомогти. Я... Я знаю, що міністерство намагається виловити останніх прибічників Темного Лорда. Я з усієї сили бажаю посприяти, чим тільки зможу..



Лавками прокотився гул. Деякі чарівники й чарівниці оглядали Каркарофа з зацікавленням, інші — з відвертою недовірою. І тоді з другого боку від Дамблдора долинуло знайоме гарчання:

— Мерзота.



Гаррі нахилився вперед, щоб побачити, хто сидів біля Дамблдора. То був Дикозор Муді — хоч його вигляд помітно відрізнявся від теперішнього. Обидва його цілком звичайні ока неприязно втупилися у Каркарофа.

— Кравч збирається його випустити, — тихо сказав Муді Дамблдорові. — Вони уклали угоду. Щоб його вистежити й зловити, я витратив довгих шість місяців, а тепер Кравч збирається його випустити заради кількох нових імен. На мою думку, треба просто вислухати інформацію і знову віддати його дементорам.



Дамблдор незгідно шморгнув своїм довгим, гачкуватим носом.

— А, я й забув... ви ж, Албусе, не любите дементорів, — на обличчі Муді з'явилася крива посмішка.

— Не люблю, — спокійно відповів Дамблдор. — Мені здається, що міністерство робить неправильно, маючи справи з такими створіннями.

— Але ж для цієї мерзоти... — неголосно пробурмотів Муді.

— Каркароф, ви кажете, що готові назвати нам імена, — промовив містер Кравч. — Ми слухаємо.

— Ви повинні зрозуміти, — поквапцем заговорив Каркароф, — що Той‑Кого‑Не‑Можна‑Називати завжди діяв таємно... він волів, щоб ми... тобто його прибічники... Я зараз щиро шкодую, що колись зарахував себе до них...

— Давай далі, — глузливо посміхнувся Муді.

— ...ми ніколи не знали імен усіх своїх колег — тільки йому це було відомо...

— Дуже мудро. Щоб такий, як Каркароф, не зміг усіх виказати, — пробубонів Муді.

— Але ж ви кажете, що маєте для нас якісь імена, — промовив містер Кравч.

— Я... Я маю, — затамувавши подих, сказав Каркароф. — І наголошую, що це дуже важливі прибічники. Я на власні очі бачив, як вони виконували його накази. Надаю цю інформацію на знак того, що я цілком і повністю його зрікаюся, і що я переповнений каяттям, таким глибоким, що ледве...

— То які це імена? — перебив його містер Кравч.



Каркароф глибоко вдихнув.

— Це Антонін Дологов, — сказав він. — Я... Я бачив, як він закатував незліченну кількість маґлів та... та супротивників Темного Лорда.

— І сам йому допомагав катувати, — пробурмотів Муді.

— Ми Дологова вже заарештували, — сказав Кравч. — Спіймали його відразу після вас.

— Невже? — очі Каркарофа розширилися. — Я... я дуже радий це чути!

Та було помітно, що це не так. Каркарофа новина вразила. Він назвав ім'я — і це нічого йому не дало.

— Ще якісь? — холодно спитав Кравч.

— Так‑так... був іще Розьє, — швидко вигукнув Каркароф. — Еван Розьє.

— Розьє мертвий, — сказав Кравч. — Його теж упіймали незабаром після вас. Він вирішив за краще відбиватися, і був убитий у сутичці...

— І забрав з собою частинку мене, — прошепотів Муді. Гаррі придивився й побачив, як він показує на свій ніс, де не вистачало чималого шматка.

— Розьє заслужив смерті, як ніхто! — сказав Каркароф. У його голосі вчувалися панічні нотки. Він почав боятися, що його інформація не знадобиться міністерству. Погляд Каркарофа метнувся до дверей, за якими, поза сумнівом, на нього чекали дементори.

— Ще якісь? — запитав Кравч.

— Так! — закивав Каркароф. — Ще Траверс — він помагав убивати Маккінонів! Мульцибер — він спеціалізувався на заклятті "Імперіус" і змусив силу‑силенну людей до жахливих вчинків! Ще Руквуд — він був шпигуном і постачав Тому‑Кого‑Не‑Можна‑Називати корисну інформацію з самого міністерства!



Цього разу Каркароф, здається, влучив у яблучко. Публіка загула, перемовляючись.

— Руквуд? — перепитав містер Кравч, киваючи жінці, що сиділа перед ним. Та відразу ж почала щось писати на аркуші пергаменту. — Авґустус Руквуд з відділу таїнств?

— Саме так, — швидко підтвердив Каркароф. — Думаю, він використовував добре налагоджену мережу чарівників, що збирали інформацію, як усередині міністерства, так і за його межами...

— Але Траверса й Мульцибера ми вже взяли, — сказав містер Кравч. — Каркароф, якщо це все, вас повернуть до Азкабану, поки ми не вирішимо...

— Це ще не все! — у відчаї закричав Каркароф. — Стривайте, я скажу ще!

Навіть у світлі смолоскипів Гаррі бачив, як Каркароф укрився потом. Його бліде лице різко контрастувало з чорним волоссям та бородою.

— Снейп! — заволав він. — Северус Снейп!

— Снейпа наша рада виправдала, — холодно мовив Кравч. — За нього поручився Албус Дамблдор.

— Ні! — з усієї сили закричав Каркароф. Ланцюги не відпускали його з крісла. — Я вас запевняю! Северус Снейп — смертежер!



Дамблдор звівся на ноги:

— Я вже давав свідчення з цього приводу, — спокійно промовив він. — Северус Снейп і справді був смертежером. Та він перейшов на наш бік ще перед падінням лорда Волдеморта. Ризикуючи собою, він шпигував на нашу користь. Тепер з нього такий самий смертежер, як і з мене.



Гаррі глянув на Дикозора Муді, обличчя якого мало вельми скептичний вираз.

— Що ж, Каркароф, — незворушно сказав Кравч. — Ви нам допомогли. Я перегляну вашу справу. А поки що ви повернетеся до Азкабану...



Голос містера Кравча почав стихати. Гаррі озирнувся. Підвал танув, наче дим. Усе зникало, він бачив лише власне тіло, решту поглинала темрява...

І раптом підвал знову повернувся. Гаррі сидів на іншому місці. Так само на найвищій лаві, але тепер ліворуч від містера Кравча. Атмосфера була цілком інакша: спокійна, навіть весела. Чарівниці й чарівники розмовляли між собою, наче прийшли на якесь спортивне змагання. Увагу Гаррі привернула чарівниця, що сиділа біля протилежної стіни, на середній лаві. Вона мала коротке біляве волосся, була вбрана в червону мантію і гризла кінчик ядучо‑зеленого пера. Безперечно, то була молода Ріта Скітер. Гаррі озирнувся. Дамблдор знову сидів поруч, вбраний у нову мантію. Містер Кравч мав стомлений і хворобливий вигляд. Гаррі зрозумів: це був інший спогад, інший день... інший суд.

Двері відчинилися і до приміщення увійшов схвильований Лудо Беґмен.

Але то був не теперішній огрядний Лудо Беґмен зі зламаним носом, а справжній квідичист, чоловік у розквіті сил: високий, худий і м'язистий. Беґмен сів у крісло, та воно не зв'язало його, як Каркарофа — і від цього, вочевидь, Лудо посміливішав. Він поглянув на публіку, помахав рукою кільком знайомим і навіть спромігся витиснути кволу усмішку.

— Лудо Беґмен, вас прикликано сюди, на засідання Ради магічного права, щоб ви відповіли на обвинувачення, пов'язані з діяльністю смертежерів, — проказав містер Кравч. — Ми вислухали свідчення проти вас і майже готові виголосити наш присуд. Чи ви хочете щось додати до свого зізнання перед тим, як ми виголосимо вирок?



Гаррі не міг повірити власним вухам. Лудо Беґмен — смертежер?

— Тільки те, що... — Беґмен і далі силувався витискати з себе посмішку, — тільки те, що я трохи бовдур...



Кілька чарівників і чарівниць поблажливо всміхнулися. Та містер Кравч не поділяв їхнього ставлення. Він дивився на Лудо Беґмена з виразом крайньої суворості та неприязні.

— Ти ще ніколи не був правдивіший, хлопче, — прошепотів хтось за Дамблдором. Гаррі озирнувся і побачив Муді. — Якби я не знав, що він завжди був тупуватий, то подумав би, що йому бладжером відбило мозок...

— Лудовік Беґмен, ви були спіймані на передаванні інформації прибічникам лорда Волдеморта, — сказав містер Кравч. — Тому я пропоную термін ув'язнення в Азкабані не коротший, ніж...

Але з якоїсь лави почувся сердитий вигук. Кілька чарівників та чарівниць звелися на ноги, хитаючи головами й навіть махаючи містерові Кравчу кулаками.

— Та я ж вам казав, що не здогадувався! — наполегливо перекрикував публіку Беґмен. Його круглі блакитні очі розширилися. — Взагалі не знав! Старий Руквуд був другом мого тата... Та я ніколи й не припускав, що він може бути разом з Відомо‑Ким! Я думав, що збираю інформацію для наших! І Руквуд весь час казав, що знайде мені роботу в міністерстві... бо квідич для мене закінчився... Я ж не можу, щоб мене все життя били бладжерами!



Публіка загиготіла.

— Питання буде винесено на голосування, — холодно сказав містер Кравч. Він обернувся праворуч. — Нехай присяжні піднімуть руки... хто за ув'язнення?



Праворуч від Гаррі ніхто руки не підняв. Чимало чарівників та чарівниць з інших лавок почали аплодувати. Одна чарівниця з присяжних підвелася.

— Так? — гарикнув Кравч.

— Ми хочемо привітати містера Беґмена з чудовою грою за Англію проти Туреччини минулої суботи, — на одному подисі проказала чарівниця.

Містер Кравч ледь не луснув зі злості. Підвал загримів оплесками. Беґмен устав і радісно вклонився.

— Він вартий зневаги, — буркнув містер Кравч, сідаючи поруч з Дамблдором, поки Беґмен виходив з підвалу. — Руквуд справді знайшов йому роботу... День, коли Лудо Беґмен почне в нас працювати, буде найсумнішим днем міністерства...



І підвал знову розтанув. Коли він з'явився втретє, Гаррі роззирнувся. Вони з Дамблдором сиділи біля містера Кравча, однак атмосфера знову змінилася. Панувала тиша, яку порушувало лише схлипування худенької, кволої на вигляд чарівниці, що сиділа з другого боку від містера Кравча. Тремтячими руками вона притискала до рота хустинку. Гаррі поглянув на Кравча — той був похмурий і сивіший, ніж перед цим. На скроні пульсувала жилка.

— Приведіть їх, — наказав він, і його голос лунко озвався в тиші підвалу.



Двері в кутку знову відчинилися. Цього разу увійшло шестеро дементорів, супроводжуючи групу з чотирьох людей. Глядачі почали обертатися, щоб поглянути на містера Кравча. Декотрі перешіптувалися.

Посеред приміщення стояло вже не одне, а чотири крісла з ланцюгами на бильцях. Дементори посадили туди своїх в'язнів. Першим був кремезний чоловік, який байдужо дивився на Кравча. Другий — худіший і значно нервовіший. Його погляд метався по залі. Третя була жінка з густим лискучим темним волоссям і напівзаплющеними очима. Вона сиділа в кріслі з ланцюгами, наче на троні. Останній — хлопець років вісімнадцяти, переляканий і наче заціпенілий. Він тремтів, скуйовджене волосся солом'яного кольору спадало йому на обличчя, веснянкувата шкіра була молочно‑біла. Худенька чарівниця поруч із Кравчем почала хитатися вперед‑назад на своєму місці, намагаючись приглушити ридання хустинкою.

Кравч підвівся. Він глянув на четвірку людей з виразом гострої ненависті.

— Вас викликано сюди, на засідання Ради магічного права, — чітко промовив він, — щоб ми могли вас судити за злочин такий мерзенний...

— Тату, — озвався хлопець із солом'яним волоссям. — Тату... будь ласка...

— ...про який навіть у цьому суді нам доводиться чути надзвичайно рідко, — підвищив голос Кравч, намагаючись заглушити синові слова. — Ми вислухали свідчення проти вас. Ви обвинувачуєтесь у тому, що захопили в полон аврора Френка Лонґботома і подіяли на нього закляттям "Круціатус", вважаючи, що він знає, де знайти вашого вигнаного господаря Того‑Кого‑Не‑Можна‑Називати...

— Тату, я цього не робив! — крикнув хлопець у ланцюгах. — Не робив, клянуся! Тату, не відсилай мене більше до дементорів!

— Ви обвинувачуєтеся також у тому, — загорлав містер Кравч, — що застосували закляття "Круціатус" до дружини Френка Лонґботома після того, як він сам не дав вам інформації. Ви планували повернути могутність Тому‑Кого‑Не‑Можна‑Називати, щоб знову жити тим сповненим жорстокості життям, яким жили, доки ваш господар був сильний. Зараз я звертаюся до присяжних...

— Мамо! — закричав хлопець і худенька чарівниця біля Кравча заридала, гойдаючись вперед‑назад. — Мамо, скажи йому! Мамо, я такого не робив! То не я!

— Я прошу присяжних, — закричав містер Кравч, — підняти руки, якщо вони поділяють мою думку, що ці злочинці заслуговують довічного ув'язнення в Азкабані.



Геть усі чарівники та чарівниці праворуч від Кравча підняли руки. Глядачі заплескали так само, як на суді над Беґменом, їхні обличчя світилися жорстокою радістю. Хлопець почав кричати.

— Не треба! Мамо, не треба! Я нічого не зробив, я нічого не зробив, я не знав! Не відсилайте мене туди! Мамо, не дай йому мене відіслати!



Дементори повернулися в залу. Троє хлопцевих спільників мовчки повставали зі своїх місць. Жінка з важкими повіками глянула на Кравча й сказала:

— Темний Лорд звеличиться знову, Кравче! Кидай нас до Азкабану, ми будемо чекати! Він звеличиться й прийде по нас, і нагородить нас більше, ніж інших! Бо лише ми виявилися вірними! Лише ми старалися його знайти!



Проте хлопець намагався вириватись від дементорів, хоч Гаррі бачив, як їхня холодна, виснажлива сила починає на нього діяти. Натовп уголос глузував над його зусиллями, деякі чарівники схопилися на ноги. Жінку першою вивели з підвалу, а хлопець усе ще пручався.

— Я твій син! — кричав він, дивлячись на Кравча. — Я твій син!

— Ти мені більше не син! — заволав містер Кравч, вирячивши очі. — У мене немає сина!

Худенька чарівниця біля нього вхопила ротом повітря і, непритомна, сповзла донизу. Кравч удав, що не помітив цього.

— Заберіть їх! — бризкаючи слиною, загорлав він дементорам. — Заберіть їх і нехай вони там згниють!

— Тату! Тату, я непричетний! Не треба! Не треба! Тату, благаю!

— Гаррі, думаю, тобі пора повернутися до мого кабінету, — почувся тихий голос.



Гаррі здригнувся і озирнувсь.

Праворуч від нього сидів Албус Дамблдор і дивився, як дементори тягнуть з підвалу Кравчевого сина. Але й ліворуч від нього сидів Албус Дамблдор — цей дивився просто на Гаррі.

— Ходімо, — сказав цей Дамблдор, що сидів ліворуч, і взяв Гаррі за лікоть. Гаррі відчув, що здіймається в повітря. Підвал почав танути. На якусь мить настала цілковита темрява, потім Гаррі зробив повільний кульбіт і приземлився на ноги в залитому яскравим світлом кабінеті Дамблдора. Перед ним у шафі мерехтіла кам'яна чаша. Поряд стояв Албус Дамблдор.

— Пане професоре, — видихнув Гаррі, — я знаю, що не мав права... я не хотів... дверцята шафи були прочинені і я...

— Я все розумію, — кивнув Дамблдор. Він узяв чашу, переніс її на свій відполірований стіл і сів у крісло. Знаком він запросив Гаррі сісти навпроти.



Гаррі так і зробив, не зводячи погляду з дивної посудини. Її вміст знову став таким, як і раніше — сріблясто‑біла речовина вирувала й брижилася під його поглядом.

— Що це таке? — тремтячим голосом спитав Гаррі.

— Це називається "сито спогадів", — відповів Дамблдор. — Іноді я виявляю — таке відчуття, мабуть, знайоме й тобі, — що моя голова занадто забита різноманітними думками й спогадами.

— Е‑е‑е... — лише й вимовив Гаррі, котрому таке відчуття насправді було незнайоме.

— У таких випадках, — Дамблдор показав на чашу, — я використовую сито спогадів. Треба просто видобути зі свідомості надлишок думок, злити їх у чашу — і можна повертатися до них на дозвіллі. Коли вони в такому вигляді, то набагато легше зрозуміти загальні схеми та зв'язки між подіями.

— Ви маєте на увазі... що ця речовина — ваші думки? — промовив Гаррі, дивлячись на вируючу сріблясту речовину в посудині.

— Безперечно, — підтвердив Дамблдор. — Дозволь, я тобі покажу.

Дамблдор витяг з мантії чарівну паличку й приклав її кінчиком до скроні. Коли відвів паличку — за нею потяглася сива волосина — і раптом Гаррі усвідомив, що насправді то була нитка тієї ж сріблястої речовини, що наповнювала сито спогадів. Дамблдор додав у чашу цю свіжу думку, і вражений Гаррі побачив власне обличчя, що плавало на поверхні.

Дамблдор узявся обома руками за краї чаші й потрусив нею — точнісінько так, як роблять з решетом золотошукачі. Гаррі побачив, як його обличчя перетворюється на обличчя Снейпа, як той відкриває рота і щось промовляє до стелі. Його голос супроводжувався відлунням.

— Воно повертається... У Каркарофа теж... сильніше й чіткіше, ніж завжди...

— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.

Він глянув на Гаррі поверх окулярів‑півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.

— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.

— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю...



Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам'яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями...

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам'ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.

— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.

— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні... і заснув...

— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.

— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста... Ви знаєте, хто такий Червохвіст...

— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.

— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття "Круціатус" — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.

Дамблдор мовчки поглянув на нього.

— Оце й усе, — закінчив Гаррі.

— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?

— Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.

— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати — поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.

— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.



Дамблдор зупинився й глянув на нього.

— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.

— Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?

Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:

— У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.

— Але... чому?

— Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.

— То ви думаєте... що той сон... це було насправді?

— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?

— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.

— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..



Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли‑не‑коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.

— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?

— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.

Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...

— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.



Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.

— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.



Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.

— Професоре, — озвався він знову.

— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.

— Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?

— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...

— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?



Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.

— Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? — спитав професор.



Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.

— Так, ішлося про батьків Невіла, — підтвердив Дамблдор. — Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.

— То вони мертві? — тихо спитав Гаррі.

— Ні, — у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, — вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.



Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався... Жодного разу за чотири роки не поцікавився...

— Лонґботоми були дуже відомі, — вів далі Дамблдор. — На них напали після падіння Волдеморта — тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.

— То Кравчів син і справді міг бути непричетним? — задумливо спитав Гаррі.

Дамблдор похитав головою:

— Я не маю про це ані найменшого уявлення.



Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання... та вони стосувалися живих людей...

— А містер Беґмен... — не стримався він.

— Його більше не звинувачували в темних справах, — спокійно відповів Дамблдор.

— Розумію, — квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. — А... е‑е‑е...



Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з'явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.

— Так само, як і професора Снейпа, — мовив він.



Гаррі глянув у ясно‑блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:

— Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?



Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.



Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.

— Гаррі, — сказав професор, коли Гаррі підійшов до дверей. — Будь ласка, нікому не кажи про Невілових батьків. Він має право сам про це розповісти — коли буде готовий.

— Так, пане професоре, — кивнув Гаррі й повернувся, щоб вийти.

— І ще...



Гаррі озирнувся.

Дамблдор стояв над ситом спогадів, котре відкидало на його обличчя сріблясті плями світла. Він здавався старим, як ніколи. Коротку мить він мовчки дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Хай тобі пощастить на третьому завданні.


— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка