Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і келих вогню Гаррі Поттер – 4



Сторінка16/17
Дата конвертації01.12.2016
Розмір8,32 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Смертежери
Волдеморт відвернувся від Гаррі й почав перевіряти власне тіло. Його долоні скидалися на великих блідих павуків. Довгими білими пальцями він погладжував себе по грудях, руках, по обличчі. Червоні очі з котячими зіницями яскраво палали в темряві. Він підняв руки й захоплено почав згинати пальці. Волдеморт не звертав уваги ні на Червохвоста, що корчився й стікав кров'ю на землі, ні на велику змію, що знову з'явилася і з шипінням повзала навколо Гаррі. Волдеморт запхав руку в кишеню, витяг чарівну паличку, обережно її обмацав, тоді підняв і націлив на Червохвоста. Того підняло з землі і з силою жбурнуло на камінь, до якого був прив'язаний Гаррі. Чоловічок упав біля нього й почав битися в корчах та риданні. Волдеморт глянув на Гаррі й засміявся високим, холодним і безрадісним сміхом.

Червохвостова мантія, в яку він загорнув обрубок руки, аж блищала від крові.

— Мій пане... — задихався він. — Мій пане... Ви обіцяли... Ви ж пообіцяли...

— Давай сюди свою руку, — ліниво промовив Волдеморт.

— Хазяїне... дякую вам, хазяїне...



Він простяг закривавлений обрубок, та Волдеморт знову зареготав:

— Другу руку, Червохвосте.

— Хазяїне, будь ласка... я вас благаю...

Волдеморт нахилився й потяг Червохвоста за ліву руку. Тоді задер рукав Червохвостової мантії аж до ліктя, і Гаррі побачив на шкірі щось схоже на яскраво‑червоне татуювання — череп, в якого з рота виповзала змія. Такий самий знак з'являвся в небі на Кубку світу з квідичу — то була Чорна мітка. Волдеморт, не зважаючи на Червохвостів плач, уважно оглянув зображення.

— Повернулося, — м'яко проказав він. — Усі помітять... тепер ми побачимо... дізнаємося про все...



Він тицьнув своїм неприродно довгим вказівним пальцем у тавро на Червохвостовій руці.

Шрам на Гаррінім чолі знову запік від різкого болю. Червохвіст заверещав. Волдеморт забрав палець з тавра, і Гаррі побачив, що воно стало чорним.

З виглядом жорстокого задоволення Волдеморт випростався і обдивився темний цвинтар:

— У скількох із них вистачить сміливості, щоб повернутися, коли вони це відчують? — прошепотів він, дивлячись на зорі. — І скільком вистачить дурості, щоб залишитися осторонь?



Він став походжати туди‑сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.

— Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, — неголосно прошипів Волдеморт. — Він був маґлом і дурнем... Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною... а я вбив свого батька — і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий...



Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди‑сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.

— Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати — відьма з цього села — закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді... Мій батько недолюблював магію...

— Він її покинув і повернувся до своїх батьків‑маґлів ще до мого народження... Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці... Та я поклявся його знайти... Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім'я... Том Редл...

Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.

— Слухай мене — я розповідаю історію своєї родини, — тихо промовив він. — Так, я стаю трохи сентиментальним... Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається...



Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з'являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче... поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.

— Хазяїне... хазяїне... — забурмотів він.



Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила — Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки — отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя — і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.

— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років... тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?



Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.

— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.



Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.

— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з'явилися! — і запитую себе... чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?



Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.

— І я відповідаю сам собі, — шепотів Волдеморт, — вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані...

— І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь‑якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!

— І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує — та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта... можливо, тепер вони віддані комусь іншому... може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?



Почувши ім'я Дамблдора, учасники зустрічі захви лювалися. Деякі почали бурмотіти й хитати головами.

Волдеморт не звернув на це уваги.

— Це мене розчаровує. Визнаю, що я розчарований...



Один з чоловіків раптом, розірвавши коло, кинувся вперед. Тремтячи з ніг до голови, він бухнувся Волдемортові під ноги.

— Хазяїне! — верескнув він. — Хазяїне, простіть! Пробачте нас усіх!



Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:

— Круціо!



Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків... хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він... хоч хтось... хоч щось...

Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.

— Вставай, Ейвері, — м'яко сказав Волдеморт. — Підводься. Ти просиш: прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років... Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?



Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.

— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.

— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне... благаю...

— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...



Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.

Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.

— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...



Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.

— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.

— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...

Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.

— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові "порядне" обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?

— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з‑під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!

— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.

— Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...

Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смерте‑жером. Місця б вистачило й на двох.

— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув'язнення в Азкабані і не зрадили мене... Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори... ми покличемо назад вигнаних велетнів... повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах...



Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.

— Макнейр... Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає...

— Дякую вам, хазяїне... дякую, — прошепотів Макнейр.

— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб... тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?



Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.

— Так, хазяїне...

— Будемо старатися, хазяїне...

— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.

— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший...

— Годі, — відрубав Волдеморт.



Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.

— А отут бракує шістьох смертежерів... троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися... і він поплатиться. Один покинув мене назавжди... він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.



Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.

— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди...

— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.

Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з‑під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.

— Хазяїне, ми прагнемо знати... благаємо, скажіть нам... як вам це вдалося... таке диво... як ви спромоглися до нас повернутися...

— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.

— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав... Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.



Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.

— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви... це стара магія, я мав би про неї пам'ятати... А забув, наче останній дурень... Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.



Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от‑от вибухнути від болю.

Волдеморт м'яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:

— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я став менший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів... та все ж лишився живий. Ким я був, не знав навіть я сам. Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя. Ви знаєте мою мету — перемогти смерть. Та я випробував один зі способів — і все спрацювало... адже я не загинув, хоч закляття мусило мене вбити. Та все ж я був такий безсилий, як найслабші істоти світу, і нічим не міг собі зарадити... я не мав тіла — а кожне закляття, що могло допомогти, вимагало використання чарівної палички...

— Пам'ятаю лише, як нескінченно довго, без відпочинку, без сну, секунда за секундою, я змушував себе існувати... Прихисток я знайшов у далекому закордонному лісі, і просто чекав... Авжеж, думав я, хто‑небудь із відданих мені смертежерів незабаром знайде свого хазяїна... хтось прийде до мене і з допомогою магії поверне мені тіло, бо сам я зробити цього не можу... Та я чекав даремно...

Шурхотіння ще раз пробігло колом смертежерів, і на якусь мить запала моторошна тиша. Волдеморт досхочу насолодився нею, а тоді повів далі:

— У мене залишилася єдина властивість. Я міг захоплювати тіла інших. Та я не насмілювався йти в багатолюдні місця, бо знав, що аврори шукають мене скрізь. Зрідка я вселявся в тварин — зрозуміло, перевагу надавав зміям — та це було не набагато краще, ніж існувати у формі безтілесного духа, адже тварини непристосовані до магії... і моя присутність у їхніх тілах укорочувала їм життя. Жодна не прожила довго...

— А потім... чотири роки тому... з'явилися засоби для мого повернення. Молодий, дурний і довірливий чарівник ішов собі через мій ліс. Здавалося, це той шанс, про який я мріяв... адже він виявився вчителем у Дамблдоровій школі... він легко піддався моїй волі... я повернувся з ним у цю країну і незабаром заволодів його тілом, щоб зблизька наглядати, як він виконує мої накази. Та план провалився. Украсти філософський камінь не вдалося. Я не зумів забезпечити собі безсмертя. Мені завадили... знову завадив Гаррі Поттер...

Вкотре запала тиша. Навіть листя на тисі не ворушилося. Смертежери стояли нерухомо, лиш поблимували з‑під масок очима на Волдеморта й Гаррі.

— Мій слуга помер, щойно я покинув його тіло. Я почувався ще слабшим, ніж перед тим, — вів далі Волдеморт. — Я повернувся до своєї далекої схованки. Не заперечую — я боявся, що вже ніколи не поверну своєї сили... Можливо, то був найчорніший період... Я не сподівався на появу ще одного чарівника, в тіло якого можна буде вселитися... і вже не сподівався, що хоч один зі смертежерів перейметься моєю долею...



Один чи два чаклуни в колі злякано заворушилися, та Волдеморт не звернув на них уваги.

— А тоді, менше року тому, коли я вже майже втратив надію, це нарешті сталося... повернувся мій слуга Червохвіст, котрий сфальшував власну смерть, щоб уникнути правосуддя. Його викрили ті, кого він колись вважав друзями, тому він вирішив повернутися до свого хазяїна. Він шукав мене в країні, де, як розповідали, я переховувався... Допомагали Червохвосту, звичайно, щури, яких він зустрічав по дорозі. Він має цікаву спорідненість зі щурами. Правда, Червохвосте? Його маленькі нечупарні друзі розповіли, що далеко в Албанських горах є місце, яке всі обминають... Малі тваринки знаходять там свою смерть — темна тінь захоплює їхні тіла...

— Одначе його повернення до мене було непросте. Правду кажу, Червохвосте? Якось увечері, втомившись і зголоднівши, він необдумано зупинився в готелі на краю лісу. У тому лісі він сподівався знайти мене... І як ви думаєте, кого він там зустрів? Таку собі Берту Джоркінз, чарівницю з Міністерства магії.

— Але доля все ж прихильна до Лорда Волдеморта. Той випадок міг стати кінцем і для Червохвоста, і для моєї надії на відродження. Та Червохвіст раптом виявив несподівану гостроту розуму. Він переконав її вийти на вечірню прогулянку в ліс. Йому це вдалося... він привів її до мене. Берта Джоркінз, яка могла все знищити, стала найдорожчим даром, вищим за всі мої мрії... Адже — після недовгих переконувань — вона стала щедрим джерелом інформації.

— Вона повідомила, що цього року в Гоґвортсі відбудеться Тричаклунський турнір. Від неї я дізнався про найвідданішого смертежера, який прагнув мені допомогти, — варто було з ним лише зв'язатися. Берта багато чого мені розповіла... та засоби, яких я вжив, щоб зламати чари її пам'яті, виявилися такими потужними, що коли я витяг з неї всю важливу інформацію, то її розум і тіло безповоротно зіпсувалися. Вона відслужила своє. Я не міг більше владарювати над її тілом. Довелося її позбутися.

Волдеморт вишкірився в жахливій посмішці, його червоні очі були байдужі й безжальні.

— Червохвостове тіло теж було непридатне — воно привернуло б до себе забагато уваги, адже всі вважали його мертвим. Однак воно було здорове, й мало стати мені в пригоді. Хоча з нього й нікчемний чарівник, та він міг виконувати мої вказівки, щоб створити мені бодай недорозвинуте, слабке тіло, в котре я міг би вселитися й очікувати необхідних складників для справжнього переродження... Лише одне‑два закляття, винайдені мною самим... невеличка допомога від моєї любої Наджіні, — червоні Волдемортові очі зупинилися на змії, що невтомно повзала навколо, — настійку зготували з крові єдинорога та зміїної отрути, що її забезпечила Наджіні... Незабаром я повернувся до майже людського вигляду. Я навіть мав досить сили для подорожі.

— Я більше й не сподівався викрасти філософський камінь, бо знав — Дамблдор простежив, щоб його знищили. Та я був готовий спочатку прийняти життя смертного, а вже тоді гнатися за безсмертям. Я знизив планку: спершу треба повернути колишнє тіло й колишні можливості.

— Я знав: щоб цього досягти, треба вдатися до старого прийому з чорної магії, приготувати настійку, яка щойно мене відродила. Потрібні були три складники. Один уже був під рукою — так, Червохвосте? Плоть слуги...

— Щоб дістати кістку мого батька, треба було прибути на місце, де він похований. А от кров ворога... Червохвіст дістав би мені будь‑якого чарівника, правда, Червохвосте? Якого завгодно чарівника з тих, що мене ненавидять... адже їх іще чимало. Та я знав, що повинен використати одного‑єдиного, якщо хотів возвеличитися знову — стати ще могутнішим, ніж був до падіння. Я прагнув крові Гаррі Поттера. Я прагнув крові того, хто позбавив мене сили тринадцять років тому, бо тоді захист матері, колись отриманий ним, перейде і в мої вени...

— Але як дістатися до Гаррі Поттера? Адже він і сам не підозрює, як ретельно його охороняють. Дамблдор застосував усі можливі способи захисту — відразу, коли на нього звалився обов'язок убезпечити майбутнє хлопця. Щоб надати хлопцеві захист, доки той перебуватиме під опікою родичів, Дамблдор вдався до найстарішої магії. Навіть я не міг до нього дотягтися... проте залишався Тричаклунський турнір... Я подумав, що там, далеко від родичів та Дамблдора цей захист може виявитися слабшим — однак мені бракувало сили, щоб зважитися його викрасти з‑під носа цілої ватаги міністерських чарівників. А далі хлопець знову повернеться в Гоґвортс, під цілодобову опіку гачкуватого носа того дурнуватого любителя маґлів. Тож як я його викрав?

— Як?.. Зрозуміло, скориставшись розповідями Верти Джоркінз. Заручився підтримкою мого єдиного вірного смертежера, який перебував у Гоґвортсі. Він постарався, щоб хлопцеве ім'я потрапило до Келиха Вогню. Далі використав мого слугу, щоб забезпечити перемогу хлопця на турнірі, щоб він першим доторкнувся до Тричаклунського кубка, перетвореного смертежером на летиключ. Отож хлопець опинився тут — далеко від допомоги та захисту Дамблдора, просто в моїх нетерплячих руках. Ось він... хлопець, якого ви всі назвали причиною мого падіння...

Волдеморт повільно рушив уперед і повернувся лицем до Гаррі. Підняв чарівну паличку і промовив:

— Круціо!



Такого неймовірного болю Гаррі відчувати не доводилося ніколи. Кожна його кісточка запалала вогнем. Голова на місці мовби розколювалася. Очі шалено крутилися. Він бажав єдиного... кінця... настання темряви... смерті...

І раптом усе закінчилося. Він знову безсило повис на мотузках, що прив'язували його до надмогильного каменя Волдемортового батька. Крізь примарний туман Гаррі бачив червоні вогняні очі. Ніч аж бряжчала від реготу смертежерів.

— Тепер ви бачите, яка то була дурість — думати, що цей хлопчисько хоч трохи сильніший за мене, — сказав Волдеморт. — Не хочу, щоб хоч у когось залишалися сумніви. Гаррі Поттеру вдалося уникнути смерті від моїх рук волею щасливого випадку. І зараз, коли поруч з ним немає ні захисника — Дамблдора, ні матері, яка віддала б за нього життя, я його вб'ю перед вами, щоб довести свою могутність. Але дам йому шанс. Дозволю йому змагатися, і у вас не залишиться жодного сумніву, хто з нас сильніший. Зачекай ще трохи, Наджіні, — прошепотів він, і змія прошелестіла травою до смертежерів.

— А зараз — розв'яжи його, Червохвосте, і поверни йому чарівну паличку.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —

Пріорі Інкантатем
Червохвіст наблизився до Гаррі, що, посмикуючись, намагався стати на ноги, щоб не впасти, коли розв'яжуться мотузки. Червохвіст підняв свою нову срібну руку, витяг з Гарріного рота ганчірку, а тоді єдиним різким рухом перерізав мотузки, що прив'язували Гаррі до надмогильного каменя.

На якусь частку секунди в голові у Гаррі з'явилася думка про втечу, але ушкоджена нога тремтіла, а смертежери оточили його й Волдеморта щільнішим колом — тепер проміжків між ними не стало. Червохвіст вийшов з кола, підійшов до Седрикового тіла і повернувся з Гарріною чарівною паличкою — нахабно тицьнув її йому в руки, навіть не глянувши на нього. Після цього зайняв своє місце в колі.

— Поттере, тебе вчили битися на дуелі? — вкрадливо спитав Волдеморт, поблискуючи в темряві своїми червоними очима.



Гаррі пригадався клуб дуелянтів, який він раз чи двічі відвідав два роки тому — то було наче в попередньому житті... Єдине, що він там вивчив — роззброювальне закляття "Експеліармус"... Та яка з нього користь... Навіть якби вдалося вибити у Волдеморта чарівну паличку, залишалося ще понад тридцять смертежерів. Жодного іншого закляття, яке б допомогло в цій ситуації, Гаррі не знав. От і сталося те, про що застерігав Муді... Непрощенне закляття "Авада Кедавра" і — Волдеморт правду казав — цього разу його мати вже за нього не помре... він безборонний...

— Гаррі, ми кланяємося один одному, — сказав Волдеморт, ледь нахиляючись, але не відвертаючи від Гаррі свого зміїного лиця. — Адже слід дотримуватися правил чемності... Дамблдор бажав би, щоб ти показав добрі манери... Вклонися смерті, Гаррі...



Смертежери знову зареготали. Безгубий Волдемортів рот розтягся в посмішці. Гаррі не вклонився. Він не дозволить, щоб Волдеморт так з нього потішався перед тим, як його вб'є... Ні, він не дасть йому такого задоволення!..

— Я сказав: уклонися, — повторив Волдеморт, піднімаючи чарівну паличку. Гаррі відчув, як згинається його хребет, мовби велетенська, невидима рука пригинає його до землі. Смертежери зареготали ще дужче.

— Дуже добре, — задоволено сказав Волдеморт, опускаючи паличку. Вага, яка пригинала Гаррі, зникла. — А тепер стань обличчям до мене, як справжній мужчина... Прямо й гордо — так, як загинув твій батько...

— Дуель починається.



Волдеморт підняв чарівну паличку. Гаррі не встиг навіть нічого зробити, щоб захиститися, не встиг і поворухнутися, як знову відчув удар закляттям "Кру‑щатус . Його охопив такий сильний, такий нестерпний біль, що він не розумів, де перебуває... Розпечені до білого ножі простромлювали кожен міліметр його шкіри, голова ледь не вибухала. Так голосно він не кричав ще ніколи в житті.

І несподівано все відпустило. Гаррі покотився по землі й насилу звівся на ноги. Він трусився так, як Червохвіст, коли той відрізав собі руку. Похитнувшись, Гаррі ледь не наткнувся на стіну смертежерів, і ті підштовхнули його до Волдеморта.

— Маленька перерва, — сказав Волдеморт. Щілини його ніздрів розширилися від захоплення. — Маленька пауза... Ну що, Гаррі, болить? Хочеш, щоб я зробив так ще раз?



Гаррі не відповів. Він помре так само, як Седрик — це читалося в безжальних червоних очах... Він помре, і нічого не вдієш... Та він не збирався ставати забавкою. Він не коритиметься Волдеморту... не благатиме...

— Я тебе спитав — чи хочеш ти, щоб усе повторилося? — неголосно промовив Волдеморт. — Відповідай! Імперій!



Утретє в житті Гаррі відчув, наче всі думки стерлися з його голови... О, це було блаженство — не думати. Здавалося, ніби він летить, ніби мріє... Просто скажи "ні"... скажи "ні"... просто скажи "ні"...

"Не скажу", — промовив сильніший голос звідкілясь зі свідомості, — "Я не відповідатиму"...

Просто скажи "ні"...

Не скажу... не скажу...

Просто скажи "ні"...

НЕ СКАЖУ!

Ці слова вирвалися з Гарріного рота. Вони луною прокотилися по цвинтарю, і його сонливість розвіялася так раптово, наче Гаррі облили холодною водою. Він знову відчув біль, який залишився від закляття "Круціатус", знову усвідомив, де перебуває і що на нього чекає...

— Не скажеш? — ледь чутно перепитав Волдеморт. Смертежери більше не реготали. — Ти не скажеш "ні"? Гаррі, покора — це така чеснота, якої я тебе таки навчу перед тим, як убити... Що ти скажеш про невеличку порцію болю?



Волдеморт підняв чарівну паличку, та цього разу Гаррі був готовий. Тренування з квідичу не минули даремно: він кинувся на землю й спритно перекотився, заховавшись за каменем на могилі Волдемортового батька. Почувся голосний тріск — закляття влучило в надгробок.

— Гаррі, ми не граємося в хованки, — тихий і холодний Волдемортів голос знайшов його і за каменем. Смертежери навісніли зі сміху. — Від мене сховатися неможливо. Ти що, вже втомився від нашої дуелі? Може, хочеш, щоб твій кінець настав швидше? Виходь, Гаррі... Виходь — пограємося. Це буде недовго... Можливо, навіть безболісно... Не знаю... Я ще ніколи не помирав...



Гаррі скрутився за надмогильним каменем, знаючи, що кінець уже близько. Жодної надії... жодної допомоги. Він чув, як наближається Волдеморт, і усвідомлював лише одне, і ця думка була сильніша за страх чи розсудливість — він не помре скоцюрблений, наче дитина, яка грається в хованки. Він не помре, стоячи навколішки біля Волдемортових ніг... Він загине гордо й прямо, як загинув батько, загине, обороняючись, навіть якщо про оборону не може бути й мови...

Перед тим, як Волдеморт устиг зазирнути своїм змієподібним обличчям за надмогильний камінь, Гаррі підвівся... Він міцно стис у руці чарівну паличку, витяг її перед собою і вистрибнув з‑за каменя, ставши віч‑на‑віч з Волдемортом.

Волдеморт був готовий. Коли Гаррі вигукнув "Експеліармус!", той закричав "Авада Кедавра!".

З Волдемортової палички вирвався струмінь зеленого світла. Тієї ж миті чарівна паличка Гаррі випустила струмінь червоного кольору. Промені зустрілися в повітрі, і раптом Гаррі відчув, що його паличка вібрує, мовби крізь неї пропустили електричний струм. Його рука стиснулася ще міцніше. Він не міг розчепити пальці, навіть якби схотів. Вузький промінь — не червоний і не зелений, а блискучий і золотий — з'єднував тепер обидві палички. Гаррі вражено провів очима вздовж нього й побачив, що довгі білі пальці Волдеморта теж трусяться й вібрують.

І тоді — Гаррі не очікував такого повороту подій — його ноги відірвалися від землі. Вони з Волдемортом знялися в повітря, все ще поєднані ниткою золотого сяйва. Їх віднесло від могили Волдемортового батька й опустило в такому місці, де могил не було... Смертежери галасували, запитуючи Волдеморта, що їм робити. Вони знов оточили Гаррі та свого пана тісним колом. Змія ковзала біля їхніх ніг. Деякі вихопили власні палички...

Золота нитка розділилася. Одна її половина й далі поєднувала палички супротивників, а друга вистрелила вгору тисячами відростків, що почали перехрещуватися, аж доки утворили золоту куполовидну павутину — клітку зі світла, поза якою, наче шакали, кружляли смертежери, але їхні крики тепер звучали приглушено...

— Нічого не робіть! — закричав їм Волдеморт, і Гаррі побачив, що його червоні очі приголомшено розширилися. Він намагався розірвати струмінь світла, який поєднував його чарівну паличку з паличкою Гаррі. Гаррі обіруч стискав свою паличку — і золотий струмінь залишився нерозірваний. — Не робіть нічого, поки я не накажу! — заволав Волдеморт.



І тієї ж миті повітря наповнив таємничий і прекрасний звук... Він линув з кожного відгалуження золототканної павутини, яка тремтіла довкола Гаррі та Волдеморта. Гаррі миттю його впізнав, хоч і чув лише раз у житті... То була пісня фенікса...

Для Гаррі вона прозвучала як голос надії... Він ще ніколи не чув гарнішої й бажанішої мелодії... Здавалося, що пісня наповнює його зсередини... Її звучання Гаррі пов'язував із Дамблдором — здавалося, найвірніший друг шепоче щось йому на вухо...

Не розривай зв'язку.

Знаю, сказав Гаррі музиці, знаю, що не можна... Та щойно він так подумав, як триматися стало важче. Чарівна паличка завібрувала ще сильніше... Промінь між ним і Волдемортом теж змінився... Туди й сюди по нитці, що поєднувала палички, рухалися великі намистини світла. Чарівна паличка Гаррі струснулася, і світляні намистини повільно, але неухильно попливли до нього... Намистини рухалися від Волдеморта, і паличка нестримно тряслася в руках...

Коли найближча намистина світла майже торкнулася кінчика палички, Гаррі відчув, як деревина в його руках стає така гаряча, що ледь не спалахує. Що ближче присувалася намистина, то сильніше вібрувала паличка в Гарріних руках. Було зрозуміло, що вона не витримає зіткнення з намистиною — розлетиться на тріски...

Він зосередив кожну часточку свого мозку на тому, щоб примусити намистини рухатися до Волдеморта. У вухах у Гаррі й далі звучала пісня фенікса, очі були люті й зосереджені... Повільно, страшенно повільно, дрібно затремтівши, намистини зупинилися, а тоді, так само повільно, почали рухатися в протилежний бік... Тепер шалено вібрувала вже Волдемортова паличка... Волдеморт мав приголомшений, майже переляканий вигляд...

Одна світляна намистина мерехтіла вже за кілька сантиметрів від кінчика чарівної палички Волдеморта. Гаррі не розумів, навіщо це робить, не розумів, що це дасть... Але він з останніх сил зосередився на тому, щоб змусити намистину яскравого світла торкнутися палички Волдеморта... І повільно... дуже повільно... вона попливла по золотій нитці ще далі... на мить затремтівши... торкнулася...

Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула... А тоді — червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху — зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула... То був привид руки, подарованої Червохвостові... Знову залунали сповнені болю волання... Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму... якась голова... далі груди й руки... торс Седрика Діґорі.

Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)... Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:

— Тримайся, Гаррі.



Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта... У його розширених червоних очах відбивався жах... Він очікував такого повороту подій не більше, ніж Гаррі... Звідкілясь долинали далекі перелякані вигуки смертежерів, що тупцяли навколо золотого шатра...

Паличка заверещала ще пронизливіше... А тоді з її кінчика почало виринати щось іще... Темна тінь голови, руки й торс... Відразу після Седрика з'явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні... Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички... і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички...

— То він таки справжній чарівник? — спитав дід, дивлячись на Волдеморта. — Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти... Він мене вбив, цей тип...



Тим часом з палички з'являлася наступна голова — жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя... Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись...

Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.

— Гаррі, не попускай! — закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. — Не відпускай його!



Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.

З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з'являтися чиясь голова... і Гаррі знав, хто то буде... Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з'явилася тінь Седрика... Чекав, бо про жінку, яка зараз з'являлася, він думав цієї ночі найбільше...

Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі... Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.

— Тато вже йде, — тихо проказала вона. — Він хоче з тобою побачитися... Усе буде добре... тримайся...



І він таки прийшов... Спершу — голова, потім — тіло... Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно‑бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.

— Коли зв'язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд... Але трохи часу ти матимеш... ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс... Зрозумів, Гаррі?

— Так, — видихнув він. Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з‑поміж пальців.

— Гаррі... — прошепотіла Седрикова тінь. — Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам...

— Я все зроблю, — кивнув Гаррі. Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!

— Зараз, — прошепотів батьків голос. — Приготуйся бігти... Давай...

— БІЖУ! — крикнув Гаррі. Так чи так, а довше він триматися не міг — могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.

Так швидко бігти Гаррі ще не доводилося жодного разу в житті. Він збив з ніг двох смертежерів, зиґзаґами промчав між надгробками, відчуваючи, як закляття Волдемортових слуг наздоганяють його і вдаряються об надмогильні камені. Ухиляючись від заклять і обминаючи могили, не зважаючи на біль у нозі та цілковито зосередившись на тому, що мусив зробити, Гаррі мчав до Седрикового тіла.

— Оглушіть його! — почувся крик Волдеморта. Приблизно за три метри від Седрика Гаррі пірнув за мармурового янгола, щоб урятуватися від струменя червоного світла. І янгол прийняв удар на себе — краєчок його крила, в яке влучило закляття, розлетівся на порох. Міцніше стиснувши паличку, Гаррі кинувся бігти далі.

— Імпедімента! — закричав він, цілячи паличкою через плече у смертежерів, що його наздоганяли.

З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.

— Відійдіть! Я його вб'ю! Він мій! — заверещав Волдеморт.



Гарріна рука тяглася до Седрикового зап'ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік...

Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.

— Акціо! — вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.



Кубок відірвався від землі й полетів до нього — Гаррі вдалося зловити його за вушко.

Він почув, як закричав з люті Волдеморт — і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт — це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир... Вони поверталися...

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —



Сироватка правди

Гаррі з заплющеними очима упав на землю, обличчям у траву, і її запах наповнив його єство. Він не ворушився. Здавалося, наче з нього вибило дух. У голові страшенно паморочилося — земля гойдалася, наче палуба. Щоб почуватися певніше, однією рукою Гаррі щосили стиснув гладеньке холодне вушко Тричаклунського кубка, а другою — Седрикову руку. Здавалося, варто відпустити щось одне — і він знову пірне в темряву, яка накопичилася в його мозку. Шок і втома не давали йому підвестися. Гаррі вдихав запах трави і чекав... Чекав, аби хтось що‑небудь зробив... Щоб щось сталося... Шрам на чолі віддавав тупим болем...

Потік звуків оглушив і спантеличив його. Голоси, кроки і вигуки долинали звідусіль... Гаррі згадав, де він, і скривився від галасу, наче то був лише страшний сон, що обов'язково колись закінчиться...

І тут чиїсь руки різко його схопили й перевернули обличчям догори.

— Гаррі! Гаррі!



Він розплющив очі.

Глянувши на всіяне зорями небо, побачив над собою Албуса Дамблдора. Цілий натовп темних тіней оточив їх, люди проштовхувалися ближче. Гаррі відчув, як земля в нього під головою аж стугонить від їхнього тупотіння.

Він лежав на краю лабіринту. Бачив трибуни над собою, бачив постаті на них, а над усім цим — зорі.

Гаррі відпустив Кубок, зате ще міцніше вчепився в Седрика. Простяг вільну руку і схопив Дамблдора за зап'ястя, не в змозі зосередити погляд на обличчі директора — воно розпливалося.

— Він повернувся, — прошепотів Гаррі. — Волдеморт повернувся.

— Що відбувається? Що сталося?

Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа — бліде й перелякане.

— О Господи! Діґорі! — прошепотів Фадж. — Дамблдоре, він мертвий!



Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі... Натовп підхопив звістку:

— Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!

— Гаррі, відпусти його, — почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла. Але Гаррі не відпускав.

Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:

— Гаррі, ти вже йому не допоможеш. Це все. Відпусти його.

— Він хотів, щоб я приніс його сюди, — проказав Гаррі, переконаний, що це просто необхідно пояснити. — Седрик хотів, щоб я забрав його до батьків...

— Правильно, Гаррі... Але зараз відпусти його...



Дамблдор став навколішки і з небувалою для такого старого й худого чоловіка силою підняв Гаррі з землі й поставив на ноги. Гаррі захитався. У голові гримотіло. Ушкоджена нога не хотіла тримати. Натовп штовхався, кожен намагався підійти ближче, усі тиснули на Гаррі, сипали запитаннями:

— Що сталося? Що з ним? Діґорі мертвий?

— Йому треба в лікарню! — голосніше за всіх сказав Фадж. — Він хворий, він поранений. Дамблдоре, батьки Діґорі тут, на трибунах...

— Дамблдоре, я відведу Гаррі...

— Ні, краще я...

— Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі... Він уже близько... Може, йому сказати — поки він ще не бачив?

— Гаррі, стій тут...

Дівчата істерично верещали й ридали... Усе якось дивно спалахувало перед Гарріними очима...

— Не бійся, синку, я тебе відведу... ходімо... до лікарні...

— Дамблдор наказав лишатися тут, — через силу проказав Гаррі. Біль у шрамі був такий нестерпний, що, здавалося, його зараз знудить. Усе перед очима розпливалося.

— Тобі треба лягти... лягай...



Хтось набагато більший і сильніший за Гаррі напівштовхав, напівніс його крізь переляканий натовп. Гаррі чув, як люди щось вигукували й кричали, поки чоловік, який вів його до замку, прокладав шлях крізь юрбу. Через галявину, повз озеро з дурмстрензьким кораблем, — Гаррі не чув нічого, крім важкого дихання чоловіка, який допомагав йому іти.

— Що сталося, Поттере? — нарешті озвався той, піднявши Гаррі на кам'яні сходи. Цок:. Цок. Цок. То був Дикозор Муді.

— Кубок виявився летиключем, — відповів Гаррі, поки вони переходили вестибюль. — Він переніс мене й Седрика на цвинтар... А там з'явився Волдеморт... Лорд Волдеморт...

Цок. Цок. Цок. Мармуровими сходами нагору.

— Там був Темний Лорд? І що сталося потім?

— Убили Седрика... Вони вбили Седрика...

— А потім?



Цок. Цок. Цок. Коридором...

— Зварив вариво... Повернув собі тіло...

— Темний Лорд повернув собі тіло? Він повернувся?

— Прийшли смертежери... А потім ми змагалися на дуелі...

— Ти змагався на дуелі з Темним Лордом?

— Я втік... Моя чарівна паличка... зробила щось дивне... Я бачив своїх маму й тата... Вони виникли з його палички...

— Сюди, Гаррі... Сюди. Сідай... Усе буде гаразд... Випий оце...

Гаррі почув, як заскрипів ключ у замку. Тоді хтось дав йому в руки чашку.

— Випий... Тобі стане краще... Пий, Гаррі, мені треба знати все, що було, якомога точніше.



Муді нахилив чашку і допоміг йому випити. Гаррі закашлявся, перчений смак обпік горлянку. Обриси Муді та його кабінету нарешті стали чіткіші... Професор був так само блідий, як і Фадж, обидва його ока, не кліпаючи, втупилися в Гарріне обличчя.

— Гаррі, Волдеморт повернувся? Ти певен? Як йому це вдалося?

— Він узяв дещо з могили свого батька, від Червохвоста і від мене, — сказав Гаррі. У голові проясніло. Біль у шрамі трохи вгамувався. Він чітко бачив обличчя Муді, хоч у кабінеті було темно. Навіть сюди долинали крики й верески з поля для квідичу.

— Що взяв від тебе Темний Лорд? — запитав Муді.

— Кров, — відповів Гаррі, піднімаючи руку. На рукаві мантії був проріз від Червохвостового кинджала.

Муді голосно й протяжно свиснув.

— А смертежери? Повернулися?

— Так, — кивнув Гаррі. — Багато...

— Як він до них поставився? — тихо запитав Муді. — Він їм пробачив?



І раптом Гаррі згадав. Треба було сказати Дамблдорові, негайно треба було сказати!

— У Гоґвортсі є смертежер! Тут є смертежер — він укинув моє ім'я в Келих Вогню, він зробив так, щоб я дійшов до фіналу...



Гаррі спробував підвестися, але Муді силоміць посадовив його на місце.

— Я знаю, хто смертежер, — тихо сказав він.

— Каркароф? — аж підскочив Гаррі. — Де він? Ви його вже затримали? Замкнули?

— Каркароф? — якось дивно реготнувши, перепитав Муді. — Каркароф недавно зник, коли відчув, що Чорна мітка на його руці почала пекти. Він зрадив дуже багатьох відданих прибічників Темного Лорда, тому не прагнув з ними зустрітися... Та я сумніваюся, що він далеко втече. Темний Лорд уміє вистежувати своїх ворогів.

— Каркароф зник? Утік? То що — це не він укинув моє ім'я в Келих?

— Ні, — твердо відповів Муді. — Ні, не він. Це зробив я.



Гаррі не повірив власним вухам.

— Ні, це не ви, — сказав він. — Ви не вкидали... ви не могли...

— Запевняю тебе — це справа моїх рук, — ще впевненіше мовив Муді. Його магічне око закрутилося й зупинилося на дверях — Гаррі знав, що він перевіряє, чи за ними ніхто не стоїть. Водночас Муді витяг чарівну паличку і націлив її на Гаррі.

— То він їм пробачив? — перепитав Муді. — Смертежерам, які лишилися на волі? Тим, що уникли Азкабану?

— Що? — перепитав Гаррі.

Він не зводив очей з націленої на нього палички. Це якийсь невдалий жарт — інакше бути не могло.

— Я тебе запитав, — тихо повторив Муді, — чи пробачив він тим мерзотникам, які навіть не намагалися його шукати. Тим віроломним боягузам, що навіть не пішли заради нього в Азкабан. Нікчемні дрібні покручі — їм вистачило сміливості, щоб стрибати в масках на Кубку світу з квідичу, та варто було мені запалити в небі Чорну мітку, як вони порозбігалися.

— Ви запалили... Що ви таке кажете?

— Я ж казав тобі, Гаррі... Найбільше в світі я ненавиджу смертежерів, які уникли кари. Коли мій пан потребував допомоги, вони від нього відвернулися. Я думав, що він їх покарає. Думав, що він цих смертежерів катуватиме. Скажи, чи він мучив їх, Гаррі, — навісна усмішка раптом осяяла обличчя Муді. — Скажи, чи розповів він їм, що тільки я — єдиний! — зберіг йому вірність... І готовий був ризикувати всім, щоб дістати йому те, чого він прагнув над усе... Тебе.

— Ви не... це... це не могли бути ви...

— Хто вкинув у Келих Вогню твоє ім'я начебто від іншої школи? Я. Хто відлякав усіх, хто міг би тебе скривдити або завадити виграти турнір? Я. Хто підштовхнув Геґріда, щоб він показав тобі драконів? Теж я. Хто підказав тобі єдиний спосіб, яким ти міг перемогти дракона? І тут я.



Магічне око Муді нарешті відвернулося від дверей. Воно завмерло на Гаррі, а перекошений рот скривився ще більше, ніж завжди.

— Страшенно нелегко було, Гаррі, проводити тебе крізь усі ті завдання й не викликати підозр. Я мусив використати усю свою хитрість, щоб ніхто не помітив, що твій успіх — справа моїх рук. Коли б ти занадто легко з усім справлявся, то Дамблдор почав би щось підозрювати. Головне було, щоб ти потрапив у лабіринт — бажано, зі значним відривом від інших учасників. Я знав, що там я легко позбудуся решти чемпіонів і очищу шлях для тебе. Однак я мусив змагатися ще й з твоєю дурістю. Особливо на другому завданні — я вже було подумав, що ми програємо. Я стежив за тобою, Поттере. Я знав, що ти не розгадав таємниці яйця, тому дав тобі ще одну підказку...

— Ви не давали мені підказки, — у Гаррі пересохло в горлі. — Мені підказав Седрик...

— А хто сказав Седрикові відкрити його під водою? Я . Бо подумав, що він передасть цю інформацію тобі. Поттере, порядними людьми так легко маніпулювати. Я не сумнівався, що Седрик захоче віддячити тобі за підказку про драконів. Він так і зробив. Але навіть тоді, Поттере, навіть тоді ти був близький до поразки. Я спостерігав увесь час... Усі ті години в бібліотеці. Невже ти не зрозумів, що потрібна книжка весь час лежала у твоєму гуртожитку? Я підкинув її раніше, дав її тому хлопчиськові, Лонґботому... Невже ти не пам'ятаєш? "Магічні середземноморські водорості та їхні властивості". Там ти міг знайти все, що треба знати про зяброрості. Я сподівався, що ти проситимеш про допомогу всіх і кожного. Лонґботом би тобі розповів. Та ти не просив... не просив... Твоя гордість і незалежність могли все зіпсувати.

— То що я міг зробити? Хіба підкинути інформацію з іншого невинного джерела. На святковому балу ти мені розповів, що отримав різдвяний дарунок від ельфа‑домовика на ім'я Добі. Я викликав ельфа до вчительської кімнати, щоб він забрав і виправ кілька мантій. Потім завів голосну бесіду з професоркою Макґонеґел про тих, кого взяли в заручники і про те, чи додумається Поттер скористатися зяброростями. І твій маленький товариш стрімголов кинувся прямісінько до Снейпової шафки, а тоді поспішив до тебе...

Чарівна паличка Муді усе ще була націлена у Гарріне серце. За плечима Дикозора у Зловорожому Люстерку, що висіло на стіні, ворушилися тьмяні тіні.

— Поттере, ти так довго був у тому озері, аж я подумав, що ти втопився. Та на щастя, Дамблдор сприйняв твій ідіотизм за шляхетність і виставив за це високі бали. Я знову зітхнув з полегкістю.

— Сьогодні в лабіринті тобі, звичайно, було набагато легше, ніж мало бути, — не змовкав Муді. — Це тому, що я патрулював навколо нього, маючи змогу дивитися крізь зовнішній живопліт і усувати з твого шляху перешкоди. Я оглушив Флер Делякур. Я наслав на Крума закляття "Імперіус" — і він мусив приголомшити Діґорі, розчистивши для тебе шлях до Кубка.

Гаррі витріщився на Муді. Він не розумів, як це можливо... Друг Дамблдора, знаменитий аврор, який зловив стількох смертежерів... Це все не вкладалося в голові... Просто ніяк між собою не в'язалося...

Тьмяні тіні у Зловорожому Люстерку чіткішали, ставали помітнішими. Через плече Муді Гаррі бачив обриси трьох постатей, що наближалися. Та Муді їх не бачив. Його магічне око застигло на Гаррі.

— Поттере, Темному Лордові не вдалося тебе вбити, а він так цього прагнув, — зашепотів Муді. — Уяви, як він мене нагородить, коли довідається, що я зробив це замість нього. Я віддав йому тебе — цього він потребував найбільше, щоб відновити своє тіло. А тепер я ще й уб'ю тебе для нього. Я буду вшанований найбільше за всіх смертежерів. Я стану його найдорожчим, найближчим... Навіть ближчим за сина...



Звичайне око Муді навіжено вибалушилося, а магічне втупилося в Гаррі. Гаррі розумів, що двері замкнені, а вчасно вихопити чарівну паличку не вдасться...

— У нас із Темним Лордом чимало спільного, — не змовкав Муді. Дедалі більше навісніючи, він лиховісно вирячився на Гаррі згори. — Скажімо, ми обидва мали негідних татусів. Обох нас — яке приниження, Гаррі! — назвали на їхню честь. І кожен з нас мав нечувану насолоду... вбити своїх батьків, і це забезпечило зростання Темного Ордену!

— Ви збожеволіли, — вигукнув Гаррі, не в змозі стриматися. — Ви божевільний!

— Божевільний? Та невже?! — голос Муді зірвався на крик. — Побачимо! Ми ще побачимо, хто з нас божевільний — тепер, коли Темний Лорд повернувся, коли поруч з ним я! Він повернувся, Поттере, і тобі не вдасться його перемогти! А зараз я переможу тебе!



Муді підняв чарівну паличку і роззявив рота. Гаррі сягнув рукою в мантію...

— Закляктус!



Спалахнуло сліпуче червоне сяйво і з несамовитим грюкотом та тріском двері кабінету розчахнулися.

Муді повалився на підлогу. Гаррі, все ще дивлячись туди, де щойно було Дикозорове лице, побачив у Зловорожому Люстерку Албуса Дамблдора, професора Снейпа та професорку Макґонеґел. Він озирнувся — усі троє стояли на порозі: Дамблдор попереду, простягши вперед чарівну паличку.

Тієї миті Гаррі вперше зрозумів, чому казали, нібито Дамблдор — єдиний чарівник, якого боїться Волдеморт. Досі Гаррі не доводилося бачити в директора такого жахливого виразу обличчя, як тепер, коли той розглядав непритомного Дикозора Муді. На обличчі не світилася звична м'яка усмішка, не сяяли лагідністю очі за скельцями окулярів. Холодною злістю промовляла кожна зморшка його старезного обличчя. Від нього віяло такою силою, наче пашіло жаром.

Дамблдор зайшов у кабінет, перевернув ногою непритомне тіло Муді, щоб побачити його обличчя. Снейп підійшов за ним, заглядаючи в Зловороже Люстерко, у якому все ще виднілося Снейпове зображення, що заглядало до кімнати.

Професорка Макґонеґел підійшла до Гаррі.

— Ходімо, Поттере, — прошепотіла вона. Тонка лінія її губів тремтіла, ніби професорка намагалася стримати ридання. — Ходімо... до лікарні...

— Ні, — різко заперечив Дамблдор.

— Дамблдоре, він мусить піти — поглянь на нього — на сьогодні йому досить...

— Він залишиться, Мінерво! Йому треба зрозуміти, — швидко проказав Дамблдор. — Розуміння — це перший крок до прийняття, бо лише сприйнявши, можна одужати. Він повинен знати, хто примусив його пройти через такі жорстокі випробування і чому.

— Муді, — проказав Гаррі, що й досі не міг у це повірити. — Як таке можливо?

— Це не Аластор Муді, — тихо сказав Дамблдор. — Тобі не довелося знати Аластора Муді. Справжній Муді ніколи не забрав би тебе з‑перед моїх очей після таких подій. Я зрозумів це в мить, коли ви пішли — і помчав за вами.

Дамблдор став навколішки біля нерухомого тіла Муді й засунув руку в його мантію. Витяг баклажку та набір ключів на кільці. Тоді повернувся до професорки Макґонеґел і Снейпа.

— Северусе, принеси, будь ласкавий, свою найсильнішу сироватку правди, а потім піди на кухню і приведи ельфиню Вінкі. Мінерво, будь ласкава, піди до Геґріда — там, на гарбузовій грядці, побачиш великого чорного пса. Відведи його до мого кабінету, скажи, що я незабаром прийду, і повертайся сюди.



Навіть якщо Снейпа чи професорку Макґонеґел здивували ці незвичні інструкції, вони приховали свою розгубленість. Обоє розвернулися й вийшли з кабінету. Дамблдор підійшов до скрині з сімома замками, вибрав із в'язки ключ і відімкнув перший замок. Скриня була заповнена книгами заклять. Дамблдор зачинив її, вибрав інший ключ, відімкнув другий замок і знову відчинив скриню. Книги заклять зникли. Тепер у скрині виявилася ціла купа зламаних стервоскопів, якісь пергаменти та пера, і щось схоже на сріблястий плащ‑невидимку. Гаррі вражено дивився, як Дамблдор відмикав третій, четвертий, п'ятий замки, відчиняв скриню й показував щоразу щось інше. Врешті сьомий ключ опинився в останньому замку, віко скрині піднялося, і Гаррі аж скрикнув з несподіванки.

Він дивився в яму, в якесь підземне приміщення, метрів на три завглибшки. На долівці внизу спав худий і виснажений справжній Дикозор Муді. Його дерев'яної ноги десь не було, під повікою, на місці магічного ока, зяяла темна впадина, а на голові бракувало багатьох пасем сивого волосся. Наче вражений громом, Гаррі зиркав то на Муді в скрині, то на непритомного Муді в кабінеті.

Дамблдор заліз у скриню, легко зіскочив додолу і вклякнув біля сплячого Муді.

— Оглушений — керований закляттям "Імперіус" — дуже слабкий, — визначив він. — Авжеж, їм було потрібно, щоб він жив. Гаррі, кинь мені плащ самозванця — Аласторові холодно. Треба показати його мадам Помфрі, але нагальної потреби в цьому, здається, нема.



Гаррі виконав прохання. Дамблдор накрив Муді плащем, старанно його попідтикував і виліз зі скрині. Тоді взяв зі столу баклажку, відкрутив її і перевернув. На підлогу вилилася густа клейка рідина.

— Це багатозільна настійка, Гаррі, — пояснив Дамблдор. — Бачиш, як усе просто й блискуче. Адже Муді п'є тільки зі своєї баклажки — це знають усі. Зрозуміло, що самозванець мусив тримати біля себе справжнього Муді, щоб було як готувати настійку. Глянь на його волосся... — Дамблдор кивнув на Муді в скрині. — Самозванець цілий рік вистригав по кілька пасем — бачиш, яке воно нерівне? Але гадаю, що в сьогоднішній метушні фальшивий Муді міг забути пити настійку так часто, як це необхідно — тобто щогодини... Побачимо.



Дамблдор витяг з‑за столу стілець і сів, звернувши погляд на непритомного Муді, що лежав на підлозі. Гаррі теж дивився на нього. Хвилини минали в цілковитій тиші...

І тоді, просто на очах у Гаррі, обличчя людини на підлозі почало змінюватися. Зникали шрами, вигладжувалася шкіра; скалічений ніс став цілим і поменшав. Довга грива сивого волосся відростала й набувала солом'яного кольору. Раптом, гучно клацнувши, дерев'яна нога відскочила на підлогу, а на ЇЇ місці з'явилася нормальна. Наступної миті випало магічне око і виринуло справжнє. Магічне око покотилося по підлозі, крутячи зіницею навсібіч.

Перед Гаррі лежав блідий веснянкуватий чоловік з копицею світлого волосся. Гаррі знав, хто це. Він бачив його у Дамблдоровім ситі спогадів, пам'ятав, як його виводили із зали дементори, як він переконував містера Кравча, що не винен... Але тепер довкола його очей проступили зморшки, і він мав набагато старший вигляд...

З коридору почулися поспішні кроки. Повернувся Снейп. За ним дріботіла Вінкі. Професорка Макґонеґел ішла останньою.

— Кравч! — вигукнув Снейп, заклякши на порозі. — Барті Кравч!

— Хай Бог милує! — видихнула професорка Макґонеґел, так само різко зупинившись і дивлячись на непритомного.

Брудна, скуйовджена Вінкі визирала з‑за Снейпових ніг. Її рот широко роззявився й вона пронизливо верескнула.

— Паничу Барті, паничу Барті, чому ви тут?



Вона кинулася на груди молодого чоловіка.

— Ви його вбити! Ви його вбити! Ви вбити сина господаря!

— Вінкі, він тільки оглушений, — сказав Дамблдор. — Відійди, будь ласкава. Северусе, ти приніс настоянку?

Снейп простяг Дамблдорові скляну пляшечку, наповнену прозорою рідиною — то була сироватка правди, якою Снейп якось на уроці лякав Гаррі. Дамблдор устав, підійшов до непритомного і посадив його, обперши об стіну під Зловорожим Люстерком, у якому відображення Дамблдора, Снейпа та Макґонеґел усе ще спостерігали за тим, що відбувалося. Вінкі опустилася навколішки, трусячись і затуляючи обличчя руками. Дамблдор силою відкрив непритомному рота і влив туди три краплі. Тоді доторкнувся чарівною паличкою до його грудей і сказав:

— Розсійчари!



Кравчів син розплющив очі. Обличчя в нього було мляве, погляд затуманений. Дамблдор присів перед ним, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Ви мене чуєте? — ледь чутно спитав Дамблдор.



Повіки Кравчевого сина затремтіли.

— Так, — пробурмотів він.

— Розкажіть нам, — м'яко проказав Дамблдор, — як ви сюди потрапили. Як утекли з Азкабану?

Кравчів син, здригнувшись, глибоко вдихнув і заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом.

— Мене врятувала мати. Вона знала, що помирає, і тому переконала батька зробити для неї останню ласку — визволити мене. Він любив її так, як ніколи не любив мене, тому погодився. Батьки прийшли мене провідати. Дали мені ковток багатозільної настійки з волосиною матері. А вона ковтнула настійку з моєю волосиною. Ми перетворилися одне на одного.



Вінкі судомно затрясла головою.

— Не казати більше нічого, паничу Барті, не казати нічого, у вашого батька можуть виникати неприємності!



Та Кравч знову глибоко вдихнув і заговорив таким самим безпристрасним тоном.

— Дементори сліпі. Вони відчули, що в Азкабан заходять дві особи: здорова та смертельно хвора. А потім відчули, як дві особи — здорова та смертельно‑хвора — покидають Азкабан. Батько потай вивів мене під виглядом матері — на той випадок, якщо хтось із в'язнів дивитиметься крізь щілини у дверях...

— Невдовзі мати в Азкабані померла. Аж до смерті вона старанно пила багатозільну настійку. Її поховали під моїм іменем і з моїм виглядом. Усі повірили, що то був я.

Його повіки знову затремтіли.

— І що зробив з вами батько, коли привіз додому? — неголосно запитав Дамблдор.

— Інсценізував смерть матері. Тихий, закритий похорон. Труна була порожня. Наша ельфиня доглядала за мною і лікувала. Потім я мусив ховатися. Батько застосовував численні закляття, щоб хоч трохи підкорити мене. Очунявши, я марив лише тим, щоб відшукати свого хазяїна... І повернутися до нього на службу.

— Як саме батько намагався вас підкорити? — запитав Дамблдор.

— Закляттям "Імперіус", — відповів Кравч. — Я був під батьковим контролем. Я мусив носити плаща‑невидимку і вдень, і вночі. Поруч завжди була наша ельфиня — мій сторож та опікун. Вона мене жаліла й тому переконала батька зрідка винагороджувати мене за добру поведінку.

— Паничу Барті, паничу Барті, — скиглила Вінкі, затуляючи долонями обличчя. — Ви не мати права розповідати їм — у нас бути неприємності...

— Чи хто‑небудь довідався, що ви живий? — м'яко поцікавився Дамблдор. — Хтось іще, окрім вашого батька та ельфині‑домовички?

— Так, — кивнув Кравчів син. Його повіки затремтіли втретє. — Чарівниця з батькової роботи. Берта Джоркінз. Вона прийшла до нас з паперами батькові на підпис. Його вдома не виявилося. Вінкі запросила її увійти і повернулася до мене на кухню. Берта почула, що Вінкі зі мною розмовляє. І вирішила розвідати. Вона почула достатньо, щоб здогадатися, хто ховається під плащем‑невидимкою. Згодом приїхав батько. Берта зізналася. Батько наклав на неї сильні чари забуття, щоб вона про все забула. Чари виявилися занадто потужними. Батько сказав, що вони серйозно поруйнували її пам'ять.

— Чому вона пхати носа у справи мого хазяїна? — скиглила Вінкі. — Чому вона не дати нам спокій?

— Розкажіть про Кубок світу з квідичу, — попросив Дамблдор.

— До цього батька підмовила Вінкі, — почав Кравч тим самим монотонним голосом. — Вона переконувала його кілька місяців. Я не виходив з дому вже стільки років. І любив квідич. Дозвольте йому, сказала вона. Він буде в плащі‑невидимці. Він просто дивитиметься. Дозвольте йому хоч раз вдихнути свіжого повітря. Сказала, що моя мати була б цьому рада. І що вона померла, щоб дати синові свободу, а не для того, щоб він жив як в'язень. Врешті‑решт батько погодився...

— Усе було ретельно сплановано. У той день батько заздалегідь відвів мене й Вінкі на трибуну для шановних гостей. Вінкі мала всім казати, що тримає місце для нього. Я повинен був сидіти там невидимий. А покинути трибуну мали тоді, коли всі вийдуть. Здаватиметься, що Вінкі сама. Ніхто ніколи не здогадається.

— Та Вінкі не знала, що я сильнішаю. Я почав долати накладене батьком закляття "Імперіус". Я знову став майже собою. У певні моменти я вже був поза його контролем. Так сталося й на головній трибуні. Здалося, наче я прокинувся з глибокого сну. Я сидів серед юрби під час матчу і помітив, що в хлопця переді мною з кишені стирчить чарівна паличка. Востаннє я тримав у руках чарівну паличку ще перед Азкабаном. Тож я її вкрав. Вінкі нічого не помітила. Вона боїться висоти. Тому закривала обличчя.

— Паничу Барті, ви бути поганий хлопчисько! — прошепотіла Вінкі, між її пальців текли рясні сльозі.

— Отже, ви взяли чарівну паличку, — сказав Дамблдор, — і що ви з нею зробили?

— Ми повернулися до намету, — вів далі Кравч. — А тоді почули їх — смертежерів. Тих, які ніколи не бували в Азкабані. Тих, які ніколи не страждали за мого пана. Вони від нього відвернулися. І не були поневолені, як я. Вони були вільні й могли його шукати — та не шукали. Просто трохи познущалися з маґлів. Їхні голоси розбудили мене. Моя свідомість не була такою ясною вже багато років. Я кипів від злості. У мене була чарівна паличка. Я хотів напасти на них за непокору моєму хазяїнові. Батько вийшов з намету — побіг визволяти маґлів. Вінкі боялася дивитися, як я лютую. Вона використала свої власні чари, прив'язала мене до себе й потягла з намету в ліс, якнайдалі від смертежерів. Я намагався тягти її назад. Хотів повернутися в наметове містечко. Хотів показати смертежерам, що означає відданість Темному Лордові, прагнув покарати їх за невірність. Тому я використав викрадену чарівну паличку і запустив у небо Чорну мітку.

— Прибули міністерські чарівники. Почали приголомшувати всіх направо й наліво. Одне приголомшливе закляття полетіло поміж дерев, якраз туди, де стояли ми з Вінкі. Наш зв'язок перервався — приголомшило нас обох.

— Коли натрапили на Вінкі, батько зрозумів, що я мушу бути десь поряд. Він обшукав навколишні кущі й навпомацки знайшов мене. Дочекавшись, коли міністерські чарівники підуть з лісу, він знову наслав на мене закляття "Імперіус" і забрав додому. А Вінкі звільнив, адже вона допустила, щоб я заволодів чарівною паличкою.



Вона фактично дозволила мені втекти. Вінкі з відчаєм зойкнула.

— У домі залишилися тільки ми з батьком. І тоді... тоді... — Кравч закрутив головою і божевільна усмішка з'явилася на його лиці. — По мене прийшов хазяїн.

— Якось пізно вночі він прибув до нашого будинку на руках свого слуги Червохвоста. Хазяїн довідався, що я ще живий. В Албанії йому вдалося захопити в полон Берту Джоркінз. Після катувань вона йому видала важливу інформацію. Розповіла про Тричаклунський турнір, про те, що старий аврор Муді збирається викладати в Гоґвортсі. Він її катував, аж доки зламав чари забуття, накладені моїм батьком. Вона сказала, що я втік з Азкабану і що батько тримає мене під замком, щоб я не міг почати пошуків свого хазяїна. Темний Лорд довідався, що я залишився його відданим слугою — можливо, найвідданішим з усіх. Хазяїн замислив план, побудований на інформації від Верти Джоркінз. Я був йому потрібен. Тож він і прибув до нашого дому опівночі. Батько відчинив двері.

Усмішка на обличчі Кравча стала ще ширшою — наче він пригадував щось найприємніше у своєму житті. Вінкі дивилася крізь пальці ошелешеними карими очима. Вона була надто перелякана, щоб щось говорити.

— Це сталося дуже швидко. Хазяїн наклав на батька закляття "Імперіус". Тепер ув'язненим і керованим став Барті Кравч‑старший. Хазяїн примусив його виконувати звичні обов'язки й поводитися так, ніби все нормально. А я отримав волю. Я прокинувся. Я знову ожив, знову став собою — таким, як не був уже багато років.

— І що Лорд Волдеморт попросив вас зробити? — поцікавився Дамблдор.

— Він мене спитав, чи готовий я ризикувати заради нього всім. Так, я був готовий. Служити йому, показати свою відданість — це була моя мрія, предмет найпалкіших жадань. Він сказав, що йому потрібен вірний слуга у Гоґвортсі. Слуга, який проведе Гаррі Поттера через Тричаклунський турнір — і ніхто цього не помітить. Слуга, який наглядатиме за Гаррі Поттером. Який зробить так, щоб Поттер дійшов до Кубка. Перетворить Кубок на летиключ, і той перенесе переможця до хазяїна. Та спершу...

— Вам потрібен був Аластор Муді, — сказав Дамблдор. Очі в нього палали, хоч голос лишався спокійним.

— Ми зробили це удвох з Червохвостом. Насамперед приготували багатозільну настійку. Дісталися до його дому. Муді почав оборонятися. Довелося трохи помучитися. Підкорити його вдалося саме вчасно. Ми присилували його залізти у свою власну скриню. Відрізали пасмо волосся й додали до настійки. Я її випив і перетворився на двійника Муді. Забрав у нього дерев'яну ногу й магічне око і приготувався до зустрічі з Артуром Візлі, що приїхав заспокоїти маґлів, які почули галас. Я зробив так, що подвір'ям почали рухатися бачки для сміття, і сказав Артурові Візлі, ніби почув, як хтось вдерся на мою територію і зачарував ті бачки. Тоді я спакував одяг Муді та його детектори темряви, склав їх у скриню, де лежав Дикозор, і подався до Гоґвортсу. Я залишив Муді живим, наклавши закляття "Імперіус" — щоб мати змогу про все його розпитувати. Вивідати про його минуле та про звички, щоб обдурити навіть Дамблдора. Крім того, для багатозільної настійки потрібне було його волосся. Інші складники можна було дістати легко. З підвалу я вкрав бумсленґову шкіру. Коли викладач "настійок" застукав мене у своєму кабінеті, я збрехав, що мені наказано його обшукати.

— А що сталося з Червохвостом після того, як ви напали на Муді? — запитав Дамблдор.

— Червохвіст повернувся в дім мого батька, щоб його до глядати — і водночас на глядати.

— Але ваш батько втік, — сказав Дамблдор.

— Саме так. За якийсь час він почав долати закляття "Імперіус", як це сталося й зі мною. У деякі хвилини він розумів, що діється. Хазяїн вирішив, що небезпечно дозволяти моєму батькові виходити з дому. Він примушував його слати в міністерство листи. Наказував писати, що він хворіє. Та Червохвіст занедбав свої обов'язки. Він не наглядав за батьком так, як годиться. І батько втік. Хазяїн здогадався, що він подався в Гоґвортс, щоб розповісти про все Дамблдору — зізнатися, що таємно вивів мене з Азкабану.

— Хазяїн сповістив мені про батькову втечу. Наказав зупинити його будь‑якою ціною. Тож я чекав і спостерігав. Використав карту, яку забрав у Гаррі Поттера. Ця карта мало не зіпсувала всю справу.

— Карта? — швидко перепитав Дамблдор. — Що за карта?

— Поттерова карта Гоґвортсу. Поттер побачив на ній мене. Побачив, що якось уночі я крав у Снейповім кабінеті складники для багатозільної настійки. Він сприйняв мене за батька — адже в нас однакові імена. Тієї ж ночі я відібрав у Поттера карту. Сказав йому, що батько ненавидить темних чаклунів. Поттер повірив, що Барті Кравч‑старший підозрює Снейпа.

— Цілий тиждень я чекав, коли батько прибуде до Гоґвортсу. Врешті‑решт, одного вечора карта показала, що він з'явився на території школи. Я накинув плаща‑невидимку й пішов йому назустріч. Він ішов попід лісом. Тоді там виникли Крум і Поттер. Я зачаївся. Скривдити Поттера я не міг — він був потрібен хазяїнові. Потім Поттер побіг по Дамблдора. Я оглушив Крума. І вбив батька.

— Н‑і‑і‑і‑і‑і‑і! — заверещала Вінкі. — Паничу Барті, паничу Барті, що ви таке казати?

— Ви вбили батька, — промовив Дамблдор тим самим м'яким голосом. — Що ви зробили з тілом?

— Відніс у ліс і накрив плащем‑невидимкою. Я мав з собою карту, тому дивився, як Поттер забіг у замок. Там він зустрів Снейпа. До них приєднався Дамблдор. Тоді Поттер і Дамблдор вибігли з замку. Я обійшов їх ззаду і зробив вигляд, що наздогнав. Сказав, що Снейп мені розповів, куди треба йти. Дамблдор наказав пошукати батька. Я повернувся до його тіла. Знову глянув на карту. Коли всі розійшлися, я трансфігурував батькове тіло. Воно стало кісткою... Накинувши плаща‑невидимку я поховав її у свіжо скопаній землі перед Геґрідовою халупою.

Запанувала мертва тиша — лише Вінкі не переставала скиглити й далі.

Тоді Дамблдор промовив:

— А сьогодні...

— Я запропонував віднести Кубок у лабіринт ще перед обідом, — прошепотів Барті Кравч. — І перетворив його на летиключ. Хазяїнів план удався. Він повернув свою могуть і тепер нагородить мене так, що всім чарівникам годі й мріяти.

Божевільний усміх ще раз освітив його обличчя, а тоді він безсило схилив голову на плече. Поряд з ним ридала й шморгала носом бідолашна Вінкі.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ —

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка