Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка13/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

*
— Заборонено, — простогнала Анжеліна ввечері у вітальні. — Заборонено. Ні ловця, ні відбивачів... то що ж нам тепер робити?

Зовсім не відчувалося переможного настрою. Скрізь, куди не глянь, Гаррі бачив нещасні й сердиті обличчя. Гравці команди посідали біля каміна — всі, окрім Рона, якого після закінчення гри ніхто не бачив.

— Це так несправедливо, — безпорадно пожалілася Алісія. — А як же тоді Креб, що вгатив бладжером уже після свистка? Йому вона хіба заборонила грати?

— Ні, — проказала нещасна Джіні, що сиділа з Герміоною біля Гаррі. — Його покарали переписуванням тексту, я чула, як за вечерею Монтеґю з цього приводу реготав.

— А заборонили грати Фредові, хоч він нічого й не зробив! — розлючено застукала себе кулаком по коліні Алісія.

— Це не моя вина, — вишкірився Фред, — якби ви втрьох мене не тримали, я з нього зробив би котлету.

Гаррі тоскно поглядав у темне вікно. Там падав сніг. Упійманий снич кружляв по вітальні. Учні стежили за ним, мов загіпнотизовані, а Криволапик стрибав з крісла на крісло, намагаючись його зловити.

— Я йду спати, — поволі підвелася Анжеліна. — Може, виявиться, що це був страшний сон... може, завтра я прокинуся й зрозумію, що ми ще навіть не грали...



Невдовзі вслід за нею пішли Алісія й Кеті. Пізніше, люто на всіх зиркаючи, попленталися спати Фред і Джордж, а за ними подріботіла й Джіні. Біля каміна залишилися тільки Гаррі та Герміона.

— Ти Рона ніде не бачив? — тихенько спитала Герміона.



Гаррі похитав головою.

— Мабуть, він нас уникає, — припустила Герміона. — Як ти гадаєш, де він?..



І саме тієї миті вони почули за спиною рипіння — відхилився портрет Гладкої Пані і крізь отвір до вітальні заліз Рон. Він був поблідлий, з припорошеним снігом волоссям.

Побачив Гаррі з Герміоною і завмер на місці.

— Де ти був? — схопилася стривожена Герміона.

— Гуляв, — відмахнувся Рон. Він і досі був у квідичній формі. — Ти аж задубів, — занепокоїлася Герміона. — Іди погрійся!

Рон пошкандибав до каміна і, не підводячи очей, бухнувся в найдальше від Гаррі крісло. Снич усе ще кружляв над їхніми головами.

— Пробачте, — буркнув Рон, дивлячись собі під ноги.

— За що? — здивувався Гаррі.

— За те, що я вбив собі в голову, ніби вмію грати в квідич, — пояснив Рон. — Я завтра піду з команди.

— Якщо ти підеш, — спалахнув Гаррі, — то в команді залишиться всього троє гравців. — І у відповідь на спантеличений Ронів погляд додав: — Мені заборонили грати довічно. А ще Фредові й Джорджу.

— Що? — вереснув Рон.



Герміона все йому розповіла, бо Гаррі просто не мав на це сили. Коли вона закінчила, на Рона боляче було дивитися.

— Це все через мене...

— Ти ж не змушував мене бити Мелфоя, — сердито заперечив Гаррі.

— ...якби я так жахливо не зіграв у квідич.

— ...це ніяк не стосується бійки.

— ...та пісня сильно мене дістала.

— ...та вона б кого завгодно дістала.

Герміона підвелася, відійшла до вікна, подалі від суперечки, й задивилася на сніг, що кружляв за вікном.

— Та годі вже тобі! — вибухнув Гаррі. — Нам і так погано, а тут ще ти собі голову попелом посипаєш!



Рон нічого не відповів, лише втупився, бідний, у мокрий край своєї мантії. За якийсь час сказав глухим голосом:

— Мені ще ніколи в житті не було так паскудно.

— Ти не один такий, — гірко всміхнувся Гаррі.

— Знаєте, — сказала тремтячим голосом Герміона, — здається, є одна штука, яка поліпшить вам настрій.

— Та ну? — скептично скривився Гаррі. — Так, — і Герміона відвернулася від чорного засніженого вікна, широко всміхаючись. — Геґрід повернувся.
— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —

Геґрідова розповідь
Гаррі помчав до хлопчачих спалень, щоб витягти з валізи плаща‑невидимку та Карту мародера. Зробив це з такою швидкістю, що вони з Роном були готові вирушати щонайменше за п'ять хвилин до того, як з дівчачих спалень прибігла Герміона у шарфі, рукавицях і в неоковирній шапочці з тих, що вона плела для ельфів.

— Бо там холодно! — почала виправдовуватися вона, коли Рон нетерпляче цокнув язиком.



Вони пролізли крізь отвір за портретом і поспіхом накинули на себе плаща‑невидимку. Рон уже так виріс, що мусив пригинатися, бо з‑під плаща стирчали ноги. Повільно і обережно вони проходили численними сходами, інколи зупиняючись, щоб перевірити на Карті, де перебувають Філч і Місіс Норіс. Їм пощастило. Не зустріли нікого, крім Майже‑Безголового Ніка, що неуважно кудись плив, мугикаючи собі під носа мелодію, яка до болю нагадувала "Візлі — наш король". Крадькома перейшли вестибюль і вийшли на тихе засніжене подвір'я. Серце в Гаррі радісно закалатало, коли попереду він побачив золотаві квадратики освітлених вікон і дим, що клубочився з димаря Геґрідової хижі. Він швидко покрокував уперед, і друзі, наштовхуючись одне на одного, подріботіли за ним. Під ногами рипів дедалі глибший сніг, і ось нарешті вони опинилися біля дерев'яних вхідних дверей. Коли Гаррі підняв кулак і тричі постукав, усередині люто загавкав пес.

— Геґріде, це ми! — гукнув Гаррі крізь замкову шпарину.

— Та я си так і подумав! — озвався низький голос.

Вони усміхнулися одне до одного під плащем. Відчули в Геґрідовім голосі радісні нотки. — Щойно три секунди, як си приліз додому... геть, Ікланю... марш, дурна псяро...

Відсунувся засув, двері зі скрипом прочинилися і в отворі з'явилася Геґрідова голова.

Герміона зойкнула.

— Та тихо!.. Мерлінова борода! — занепокоївся Геґрід, вдивляючись кудись понад їхніми головами. — То ви під плащем‑невидимкою, га? Ну, заходіт, заходіт!

— Вибач мені! — почала виправдовуватися Герміона, коли вони протислися повз Геґріда в хатину і скинули з себе плаща, щоб той їх побачив. — Я просто... ой, Геґріде!

— Йой, то дурниця, то нічого! — швиденько перебив Геґрід, замикаючи двері й засуваючи на вікнах фіранки, але Герміона й далі перелякано дивилася на нього.



У сплутаному Геґрідовому волоссі запеклася кров, а ліве око перетворилося на набряклу щілину, оточену величезним фіолетово‑чорним синцем. Обличчя й руки були вкриті порізами, з деяких і досі сочилася кров. Рухався Геґрід дуже обережно, тож Гаррі запідозрив, що в нього зламані ребра. Було очевидно, що він повернувся додому щойно. На стільці висів важезний чорний дорожній плащ, а біля дверей стояв рюкзак, у якому легко могли вміститися кілька малих дітей. Геґрід, що й сам був удвоє більший за нормальну людину, пошкутильгав до плити й поставив на неї мідного чайника.

— Що з тобою? — запитав Гаррі, а Іклань тим часом стрибав навколо них, намагаючись лизнути в обличчя.

— Та я ж тобі мовлю, шо нічого, — рішуче повторив Геґрід. — Горнєтко чаю?

— Та не вигадуй, — не погодився Рон, — тобі ж погано!

— Кажу тобі: всьо файно, — випростався Геґрід, з усмішкою обертаючись до них, але відразу скривився від болю. — Але ж як то файно знов усіх вас видіти... добре си відпочили вліті, га?

— Геґріде, на тебе хтось напав! — не вгавав Рон.

— Послідній раз кажу: то все дурниця! — рішуче відбивався Геґрід.

— Невже ти казав би, що все дурниця, якби в когось із нас лице перетворилося на фарш? — наполягав Рон.

— Тобі треба піти до мадам Помфрі, — стурбовано порадила Герміона, — у тебе жахливі рани.

— Я сам усьо залагоджу, ясно? — твердо відповів Геґрід.



Він підійшов до величезного дерев'яного стола посеред хижі й шарпнув рушника, що там лежав. Під ним виявився шматок сирого, ще в крові, зеленкуватого м'яса завбільшки як добряча автомобільна шина.

— Ти що, Геґріде, збираєшся це їсти? — глянув на м'ясо Рон. — Ти ж ним отруїшся.

— Воно таке й має бути, бо се драконяче мнєсо, — пояснив Геґрід. — І воно тута в мене не для їжі.

Він узяв шматок м'яса і притулив його до лівої щоки. Зеленкувата кров потекла по його бороді, а він аж застогнав від задоволення.

— Так ліпше. Се помічне від укусів, знаєте.

— То, може, скажеш, що з тобою сталося? — запитав Гаррі.

— Не можу, Гаррі. Велика таємниця. Я си ризикую не тілько посадою, якщо вам розкажу.

— Тебе побили велетні, Геґріде? — прошепотіла Герміона. Драконяче м'ясо вислизнуло у Геґріда з рук і сковзнуло по грудях.

— Велетні? — перепитав Геґрід, вловивши м'ясо на рівні живота і прикладаючи його до щоки, — а хто вам си казав про велетнів? З ким ви балакали? Хто казав, що я... де я... га?

— Ми здогадалися, — почала виправдовуватися Герміона.

— Ага, якраз, так я й повірив! — суворо глянув на неї Геґрід тим оком, що не було закрите м'ясом.

— Але ж це очевидно, — стенув плечима Рон. Гаррі, погоджуючись, кивнув головою.

Геґрід подивився на них, шморгнув носом, шпурнув м'ясо на стіл і почвалав до чайника, бо той якраз засвистів.

— Ше ніколи не видів таких‑во, як ви, дітваків, шо знают більше, ніж треба, — бурмотів він, розливаючи окріп у три горнятка завбільшки з відерця. — За таке нема чого хвалити. Нишпорки, от хто ви є. Де не посій, там і вродитеся.



Але борода його засмикалася.

— То ти мав розшукати велетнів? — усміхнувся Гаррі, сідаючи за стіл.



Геґрід поставив перед ними чай, теж сів за стіл, знову взяв м'ясо і притулив до обличчя.

— Так, то правда, — прохрипів він, — мав.

— І знайшов? — неголосно спитала Герміона.

— Якщо чесно, то се не тєжко було зробити, — відповів Геґрід. — Вони ж таки величенькі.

— А де вони? — поцікавився Рон.

— У горах, — коротко буркнув Геґрід.

— А чому ж тоді маґли на них не натикаються?..

— Та си натикают, — похмуро відказав Геґрід. — Їхню смерть відтак списуют на нещасні випадки в горах.



Він поправив на обличчі м'ясо, щоб воно краще прикривало синець.

— Геґріде, розкажи, що ти там робив! — наполягав Рон. — Розкажи, як на тебе напали велетні, а Гаррі розповість, як на нього напали дементори...



Геґрід захлинувся чаєм і випустив з рук м'ясо. Кашляв так, що весь стіл забризкав слиною, чаєм та драконячою кров'ю. М'ясо тим часом тихенько хляпнулося на підлогу.

— Як то напали дементори? — прохрипів Геґрід.

— А ти не знав? — витріщила очі Герміона.

— Я не знаю, шо відбувалося, відколи звідси пішов. Я ж мав таємне завдання і не хтів, аби всюди за мнов літали сови... трикляті дементори! Ти се серйозно?

— Так, дементори з'явилися в Літл‑Вінґіні й напали на мого двоюрідного брата й на мене самого, а тоді Міністерство магії мене виключило...

— Шо?

— ...і я мусив приходити на слухання справи й усе таке, але розкажи нам спочатку про велетнів.

— Тебе си вигнали?

— Розкажи, як ти провів літо, і я розповім, як провів я.

Геґрід втупився в нього своїм єдиним розплющеним оком, а Гаррі натомість глянув простодушно й рішуче.

— Ну, файно, — змирився Геґрід. Він нахилився й вихопив з Ікланевої пащі драконяче м'ясо.

— Ой Геґріде, не треба, це негігіє... — почала було Герміона але Геґрід уже знову приклав м'ясо до розпухлого ока.

Він відсьорбнув величезний ковток чаю і сказав:

— Ми си вирушили відразу по закінченні навчального року..

— То з тобою пішла мадам Максім? — втрутилася Герміона.

— Угу, — підтвердив Геґрід, і на його обличчі, або ж на тих кількох сантиметрах обличчя, що не були прикриті бородою чи зеленкуватим м'ясом, з'явився лагідний вираз. — Так, ми були тілько вдвох. І скажу вам, шо вона, Олімпія, не боїться труднощів. Знаєте, вона ж така делікатна, елєґантська дама, тож я си бояв, знаючи, куди ми йдемо, як то вона буде лазити по валунах чи спати в печерах, але вона ані раз не пожалілася.

— То ти знав, куди ви йдете? — перепитав Гаррі. — Знав, де шукати велетнів?

— Се знав Дамблдор, і він нам розказав, — пояснив Геґрід.

— Вони ховаються? — поцікавився Рон. — Чи це таємниця, де вони перебувають?

— Та не зовсім, — похитав кудлатою головою Геґрід. — Просто більшості чаклунів однаково, де ті велетні — головне, аби лиш десь далеко. Але туди дуже тєжко дістатися, принаймні людям, тож нам були потрібні Дамблдорові інструкції. Ми майже місяць туди добиралися...

— Місяць? — здивувався Рон, мовби ніколи не чув про такі довжелезні мандрівки. — А... чому ви не скористалися, наприклад, летиключем?

Геґрідове розплющене око співчутливо зиркнуло на Рона. — Та ж за нами, Роне, стежили, — хрипко пояснив він.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти си не розумієш, — відповів Геґрід. — Міністерство пильнує за Дамблдором і за тими, хто, як вони гадають, з ним заодно...

— Та ми це знаємо, — урвав його Гаррі, що прагнув почути продовження Геґрідової розповіді, — знаємо, що міністерство стежить за Дамблдором...

— То ви не могли вдаватися до чарів, щоб туди добратися? — сторопіло перепитав Рон, — ви всю дорогу мусили пройти, як маґли?

— Ну, не те, шоб усю, — ухильно відповів Геґрід. — Просто мусили бути обережні, бо ми з Олімпією троха вирізняємося серед усіх...



Рон здушено чи то пирхнув, чи то чхнув і швиденько сьорбнув чаю.

— ...то ж за нами легко простежити. Ми вдавали, шо вирушили разом на вакації, та й поїхали до Франції. Там робили вигляд, ніби взяли курс до Олімпіїної школи, бо знали, шо хтось із міністерства сидить у нас на хвості. Мусили пересуватися поволі, бо мені, направду, не можна вживати чари, а ми знали, шо міністерство буде шукати зачіпки для нашого арешту. Але ми зуміли вислизнути від того бовдура, шо за нами стежив, десь біля Дир‑Джона...

— Ага, біля Діжона? — зраділо перепитала Герміона. — Я там була на канікулах! А чи ви бачили?..

Вона вмовкла на півслові, помітивши вираз Ронового обличчя.

— Після того ми вдалися троха до чарів, і то була незла мандрівка. Натрапили на пару божевільних тролів на польському кордоні, а потім я ше мав невеличку сутичку з одним вампіром у Мінську, та поза тим усе минуло гладесенько.



А відтак ми си прийшли, куди треба, і зачали си лізти в гори, шукаючи за ними... Але мусили забути про чари, коли вже були близько від них. Частково тому, шо вони не люблять чаклунів, а ми не хтіли їх завчасно дратувати, а частково тому, шо Дамблдор застеріг нас, шо Відомо‑Хто також буде шукати велетнів. Казав, шо той, напевно, вже теж відправив до них посланців. Казав, аби ми дуже вважєли, аби не привертати до себе уваги, бо там можут бути смертежери.

Геґрід замовк, щоб відсьорбнути чаю.

— А далі? — підганяв його Гаррі.

— А далі знайшли їх, — просто сказав Геґрід. — Одної ночи подолали гірський хребет і уздріли їх внизу, просто під нами. Там палали вогні й рухалися величезні тіні... так, ніби пересувалися кавалки гір.

— Які вони на зріст? — притишено спитав Рон.

— Метрів зо шість, — недбало відповів Геґрід. — А найвищі, може, сім‑вісім.

— І скільки їх там було? — поцікавився Гаррі.

— Мабуть, сімдесєть чи вісімдесєть, — відповів Геґрід.

— І все? — здивувалася Герміона.

— Так, — зажурено підтвердив Геґрід, — лишилося яких вісімдесєть, а колись їх було море — десь, може, зо сто розмаїтих племен по цілім світі. Та вони вже вимирают багато століть поспіль. Декого, звісно, вбили чаклуни, але здебільшого вони самі повбивали один одного, а тепер вимирают швидше, ніж будь‑коли. Вони не здатні мешкати всі разом, як ото тепер. Дамблдор казав, шо то всьо наша вина, шо то чаклуни примусили їх піти геть і жити далеко від нас, тому вони не мали іншого вибору, як триматися купи для власного захисту.

— Отож, — втрутився Гаррі, — ви їх побачили, і що тоді?

— Ми зачекали до ранку, бо не хтіли підбиратися в пітьмі, для власної ж безпеки, — пояснив Геґрід. — Десь у третій годині ночи вони си позасинали просто там, де сиділи. Ми не наважувалися спати. По‑перше, не хтіли, аби хтось із них прокинувся і знайшов нас, а по‑друге, вони страшенно хроплят. Під ранок навіть зрушили снігову лавину... Ну, а на світанку ми до них спустилися.

— Так запросто? — отетерів Рон. — Спустилися в табір до велетнів?



Дамблдор розказав нам, як то робити, — відповів Геґрід. — Дати ґурґови дарунки, виявити йому свою повагу...

— Дати дарунки кому? — перепитав Гаррі.

— Та ґурґови, себто вождеви.

— А як ви знали, хто з них ґурґ? — поцікавився Рон. Геґрід кумедно хрюкнув.

— Та то не тєжко, — відповів він. — Він був найбільший, найгидкіший і найледачіший. Сидів собі там і чекав, коли йому принесут харчі. Мертвих кіз і все таке. Називався він Каркус. Заввишки був десь шість з половиною чи, може, й сім метрів, а важив як добрих два слони. Шкіра, як у носорога...

— І ти взяв і піднявся до нього? — затамувала дух Герміона.

— Нє... зійшов до нього, бо він лежав у долині. Вони всі були в такому яру з гірським озером... навкруг чотири файлі гори, а Каркус лежав коло того озера й гарчав на інших, шоб годували його і його жінку. Ми з Олімпією зійшли з гори вниз...

— А вони не намагалися вас повбивати, коли побачили?— недовірливо спитав Рон.

— Дехто, певно, про се думав, — стенув плечима Геґрід, — але ми си зробили те, шо казав нам Дамблдор, себто підняли вгору дарунок, дивилися ґурґові в очи, а на інших не зважали. Тож решта притихла й вилупилася на нас, а ми підійшли до Каркусових ніг, вклонилися й поклали перед ним наші презенти.

— І що ви йому подарували? — жваво поцікавився Рон. — Харчі?

— Нє, він і сам собі може добути харчі, — заперечив Геґрід. — Ми дали йому чари. Велетням подобаються чари, вони тілько не люблят, коли ми використовуємо їх проти них. Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.

— Ого! — тихенько вигукнула Герміона.

— Гілку чого?.. — здивувалися Гаррі з Роном.

— Вічного вогню, — роздратовано пояснила Герміона, — мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!

— Отже, — швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, — Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями".

— І що на це відповів Каркус? — нетерпляче запитав Гаррі.

— Та ніц, — відповів Геґрід. — Він си не розуміє по‑нашому.

— Жартуєш!

— Та то не страшно, — незворушно вів далі Геґрід, — Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.

— А чи сподобався йому дарунок? — поцікавився Рон.

— Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, — сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м'ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. — Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: "Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком".

— А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? — здивувалася Герміона.

— Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, — пояснив Геґрід. — Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. "Ми повернемося завтра з другим дарунком", і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб'ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.

— І ви з ним побалакали?



Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами — незнищенного... а тогди сіли й побалакали.

— І що він сказав?

— Та небагато, — відповів Геґрід. — Більше си слухав.

Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.

— Що саме? — перепитав Рон.

— Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, — сумно пояснив Геґрід. — Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки — між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...

Геґрід тяжко зітхнув.

— Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.

— Чия голова? — затамувала подих Герміона.

— Каркусова, — важко зітхнув Геґрід. — Тепер був новий ґурґ — Ґолґомат. — Геґрід знову зітхнув. — А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.

— І ви пішли з ним розмовляти? — недовірливо перепитав Рон. — Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?

— Певно, шо так, — підтвердив Геґрід, — ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: "Дарунок гурґові велетнів..." Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі — мене схопили двоє його посіпак. Герміона затулила руками рота.

— То як ти зміг викрутитися? — здивувався Гаррі.

— Якби не Олімпія, був би мені амінь, — відповів Геґрід. —



Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже‑дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям "Кон'юктивітус", і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили‑смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.

— Оце‑то так, Геґріде, — ледь чутно промовив Рон.

— А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? — здивувалася Герміона.

— Та ж ми звідтам не пішли через три дні! — обурився Геґрід. — Дамблдор мав на нас надію!

— Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!

— Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.

— Він що, відривав усім голови? — відразливо скривилася Герміона.

— Ні, — заперечив Лгґрід, — хоч то було б ліпше.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.

— Смертежери? — одразу запитав Гаррі.

— Так. — скрушно підтвердив Геґрід. — До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.

— А як ти знав, що то були смертежери? — запитав Рон.

— Бо я одного впізнав, — прогарчав Геґрід. — Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.

— Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо‑Кого? — з розпачем спитала Герміона.

— Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! — обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. — Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо‑Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.

— А як ви їх розрізняли? — запитав Рон.

— Як‑як? — се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, — терпляче пояснив Геґрід. — Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.

— Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? — запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.

— Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, — сказав Геґрід. — Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О‑о, вона так хтіла на них



вона на них не кидалася... О‑о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...

Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.

— А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?

— Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.

— Печера, мабуть, аж тріщала, — припустив Рон.

— Кнізлу не було б де впасти, — погодився Геґрід.

— А що, вони на вас не напали, коли побачили? — здивувалася Герміона.

— Мабуть, так і було б, якби вони могли, — відповів Геґрід, — але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.

— Шістьох або сімох? — з азартом перепитав Рон. — Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо‑Ким?



Але Герміона запитала:

— А чому ти кажеш "був такий момент", Геґріде? Геґрід зажурено глянув на неї.

— Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.

— То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? — розчаровано проказав Рон.

— Не прийдут, — важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, — але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно... і може, тогди й прийдут до нас.

Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь — її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.

— Геґріде? — за якийсь час тихенько спитала Герміона

— Га?

— Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?



Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.

— Ой, вибач... я... забудь про це...

— Померла, — прохрипів Геґрід. — Багато років тому. Вони мені сказали.

— Ой... я... співчуваю тобі, — ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.

— Та шо там, — коротко кинув він. — Я мало шо й пам'ятаю. Не була то найліпша мати.

Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.

— Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, — показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.

— Або чому ти так пізно повернувся, — додав Гаррі. — Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна‑коли...

— Хто на тебе напав? — домагався Рон.

— Ніхто на мене не нападав! — категорично заперечив Геґрід. — Я...

Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.

— Це вона! — прошепотів Рон.

— Залазьте сюди! — поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща‑невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.

— Геґріде, заховай наші горнятка!



Геґрід схопив Гарріне й Ронове горнятка й запхнув їх під подушку в Ікланевому кошику. Іклань уже стрибав на двері. Геґрід відсунув його вбік ногою й відчинив двері.

На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці‑вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.

— Отже, — повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. — То ви Геґрід, так?



Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.

— Геть, — відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що стрибнув на неї й намагався лизнути в обличчя.

— Не хочу бути нечемним, — подивився на неї Геґрід, — але хто ви, до холєри, така?

— Я Долорес Амбридж.



Її очі обмацували всю хатину. Двічі вони подивилися прямісінько в той кут, де стояв Гаррі, затиснений між Роном і Герміоною.

— Долорес Амбридж? — отетеріло перепитав Геґрід. — Мені си здавало, шо ви з міністерства... хіба ви не працюєте з Фаджем?

— Так, я була першим заступником міністра, — підтвердила Амбридж, никаючи по хатині й придивляючись до кожнісінької дрібнички, починаючи від рюкзака, притуленого до стіни, і закінчуючи дорожним плащем. — А тепер я вчителька захисту від темних мистецтв...

— Сміливе рішення, — сказав Геґрід, — нині мало хто хоче братися за цю роботу.

— ...і Верховний інквізитор Гоґвортсу, — договорила речення Амбридж, ніяк не зреагувавши на його слова.

— А то шо таке? — спохмурнів Геґрід.

— Я теж хотіла б запитати, що це таке? — Амбридж показала на черепки від Герміониної чашки на підлозі.

— О, — Геґрід цілком недоречно зиркнув у той куток, де ховалися Гаррі, Рон і Герміона, — о, та це той... Іклань. розбив мені горнєтко. Тепер мушу пити з оцього.



Геґрід показав чашку, а другою рукою все ще притискав до ока драконяче м'ясо. Амбридж дивилася на нього, вивчаючи тепер замість хатини кожну деталь його зовнішності.

— Я чула голоси, — спокійно додала вона.

— Я си балакав з Ікланем, — рішуче пояснив Геґрід.

— І він вам відповідав?

— Ну... певним чином, — почав затинатися Геґрід. — Я інколи кажу, шо Іклань майже як людина...

— На снігу залишилися три пари слідів, що ведуть від замку до вашої хижі, — сказала Амбридж єлейним голосом.



Герміона охнула, і Гаррі затулив їй рота рукою. На щастя, Іклань чмихав носом, принюхуючись до мантії несподіваної гості, і та, здається, нічого не почула.

— Я щойно повернувся, — махнув Геґрід величезною рукою на рюкзак. — Може, хтось си приходив раніше й не застав мене.

— Назад від дверей вашої хижі кроки не ведуть.

— Ну я... я не знаю, чого б то... — нервово смикнув себе за бороду Геґрід і знову зиркнув у той куток, де стояли Гаррі, Рон і Герміона, ніби благав про допомогу. — Е‑е...



Амбридж розвернулася й почала обходити хатину, уважно до всього приглядаючись. Нахилилася й зазирнула під ліжко. Відчинила Геґрідів сервант з посудом. Пройшла за кілька сантиметрів від Гаррі, Рона й Герміони. Ті притислися до стіни, а Гаррі навіть живота мусив втягати, щоб вона його не зачепила. Уважно зазирнула у величезний казан, у якому Геґрід варив собі їсти, а тоді знову розвернулася й запитала: — Що з вами сталося? Звідки у вас ці рани?

Геґрід одразу забрав з обличчя драконяче м'ясо, і це була, на Гарріну думку, помилка, бо тепер чітко стало видно фіолетово‑чорний синець навкруг ока, не кажучи вже про запечену кров і здерту шкіру на лиці.

— О, це... зі мною стався випадок, — затинаючись, пробелькотів Геґрід.

— Що за випадок?

— Я... я си спіткнув.

— Ви спіткнулися, — холодно повторила Амбридж.

— Еге ж, саме так. Зачепився за... за мітлу товариша.



Я сам не літаю. Гляньте на мої розміри, мене ж не втримає жодна мітла. Мій товариш розводить абраксанських коней, не знаю, чи ви колись їх виділи — такі великі бестії, з крильми, і я, знаєте, троха поїздив на одному верхи і...

— А де ви були? — Амбридж незворушно урвала Геґрідове базікання.

— Де я був?..

— Де ви були? — повторила вона. — Навчальний рік почався два місяці тому. Вас довелося замінити іншою вчителькою. Ваші колеги не змогли пояснити, де ви. Ви не залишили ніякої адреси. То де ж ви були?



Запала мовчанка, і Геґрід втупився в неї своїм напіврозплющеним оком. Гаррі, здавалося, чув, як той відчайдушно перебирає в голові різні версії.

— Мені... мені треба було поправити здоровлє, — відповів він.

— Здоров'я, кажете, — професорка Амбридж обмацала очима набрякле й потовчене Геґрідове обличчя, з якого беззвучно й м'яко крапала йому на живіт драконяча кров. — Зрозуміло.

— Так, — підтвердив Геґрід, — троха... свіжих воздухів, знаєте...



Авжеж, для лісника свіже повітря, мабуть, велика рідкість. — солодко проказала Амбридж.

Ті невеличкі частинки Геґрідового обличчя, що не були чорні або фіолетові, почервоніли. — Ну... зміна обстановки, знаєте...

— Гірські ландшафти? — миттю додала Амбридж.



"Вона все знає", — розпачливо подумав Гаррі.

— Гірські? — перепитав Геґрід, явно обмірковуючи відповідь. — Та ні, мені більше до вподоби південь Франції. Троха сонця і... моря.

— Невже? — засумнівалася Амбридж. — Ви щось не надто засмагли.

— Так... ну... чутлива шкіра, — спробував зобразити невимушену усмішку Геґрід.



Гаррі помітив, що в нього бракує двох зубів. Амбридж холодно на нього глянула, і Геґрідова усмішка зів'яла.

Тоді вона поправила на руці сумочку і сказала: — Я, звичайно, повідомлю міністерство про ваше запізніле повернення.

— Еге ж, — кивнув головою Геґрід.

— Мусите також знати, що в мої невдячні, але необхідні обов'язки Верховного інквізитора входить інспектування колег‑учителів. Тому насмілюся припустити, що найближчим часом ми зустрінемося знову.

Вона різко повернулася й попрямувала до дверей.

— Ви нас перевіряєте? — безпорадно перепитав Геґрід, дивлячись їй услід.

— Саме так, — м'яко підтвердила Амбридж озираючись і поклала руку на клямку дверей. — Міністерство рішуче позбуватиметься недолугих учителів. На добраніч.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Гаррі хотів було зняти плаща‑невидимку, але Герміона схопила його за руку.

— Ще ні, — видихнула йому у вухо. — Може, вона ще не пішла.



Геґрід, мабуть, подумав те ж саме. Пошкутильгав до вікна й відсунув легенько фіранку.

— Вона вертає до замку, — буркнув він неголосно. — Отакої... вона нас перевіряє!

— Так, — підтвердив Гаррі, скидаючи плаща‑невидимку. — Трелоні вже отримала іспитовий термін...

— Геґріде... а що в нас буде на твоїх уроках? — запитала Герміона.

— Йой, та ви тим не переймайтеся, бо я вже розплянував усе наперед, — радісно повідомив Геґрід, хапаючи зі столу драконяче м'ясо і знову притуляючи його до ока. — Я притримав кілька істот спеціяльно для року СОВ. О‑о, заждіть‑заждіть, таких дивовижних ви ще не виділи ніколи.

— Е‑е... а в якому розумінні дивовижних? — завагалася Герміона.

— Сего я не скажу, — радісно мовив Геґрід. — Най то буде файна несподіванка.

— Слухай, Геґріде, — відкинула вагання Герміона, — професорка Амбридж аж ніяк не зрадіє, якщо ти приведеш на урок щось небезпечне.

— Небезпечне? — аж отетерів Геґрід. — Не будь дурненька, не буде нічого небезпечного! Тобто вони, звісно, не дозволят себе скривдити, але...

— Геґріде, ти мусиш пройти перевірку Амбридж, і краще, щоб вона побачила, як ти навчаєш нас доглядати порлоків або розрізняти кнарлів та їжаків, щось таке подібне, — серйозним тоном порадила йому Герміона.

— Але ж це не цікаво, Герміоно, — заперечив Геґрід. — Я маю шось значно ліпше. Я си розводив їх роками, мабуть, це єдиний свійський табун на всю Британію.

— Геґріде... прошу тебе... — розпачливо благала Герміона. — Амбридж хапається за будь‑яку дрібничку, щоб лиш мати підставу для звільнення тих учителів, які занадто близькі, на її думку, до Дамблдора. Прошу, Геґріде, покажи нам на уроках щойсь найнудніше з того, що може бути на іспитах для СОВ.



Але Геґрід лише позіхнув на весь рот і кинув спраглий одноокий погляд на широчезне ліжко в кутку.

— Ниньки був такий тєжкий день, а вже пізно, — лагідно поплескав він Герміону по плечі, від чого в неї підігнулися ноги й вона гупнулася навколішки на підлогу. — Ой... вибачєй... — Він схопив її за мантію і знову поставив на ноги. — Про мене не турбуйся, я обіцяю, шо заплянував на ваші уроки файні штуки... ну, а теперка біжіть до замку і не забувайте замітати за собою сліди!

— Не знаю, чи ти його переконала, — сказав невдовзі Рон, коли вони, перевіривши, що все спокійно, почвалали назад до замку, не залишаючи слідів на снігу завдяки закляттю‑зникаттю, що його йдучи виконувала Герміона.

— Я прийду до нього завтра, — рішуче сказала Герміона. — Як буде треба — сама розпланую йому уроки. Мені байдуже, чи викине вона звідси Трелоні, але вигнати Геґріда я їй не дам!


— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —

Око змії
Недільного ранку Герміона ледве пробилася до Геґрідової хижі крізь півметровий шар снігу. Гаррі й Рон хотіли піти з нею, але гора невиконаних домашніх завдань знову загрозливо виросла, тож вони неохоче залишилися у вітальні, намагаючись не звертати уваги на веселі крики, що долинали з подвір'я, де розважалися учні. Хто на санчатах, а хто на ковзанах їздили замерзлим озером, а дехто, що найгірше, зачакловував сніжки, і ті летіли в ґрифіндорську вежу й гупали у вікна.

— Ой! — закричав Рон, якому нарешті урвався терпець, і він виставив з вікна голову. — Я староста, і якщо хоч одна сніжка ще раз влучить у вікно... ОЙ!



Він різко відхилився, та все одно його обличчя було заліплене снігом.

— Це Фред і Джордж, — гірко пожалівся він, зі стукотом зачинивши вікно. — Ідіоти...



Перед обідом повернулася від Геґріда Герміона. Вона тремтіла від холоду, а її мантія промокла аж до колін.

— То як? — запитально глянув на неї Рон. — Усі уроки йому розпланувала?

— Та я старалася, — втомлено відказала вона, падаючи в крісло біля Гаррі. А тоді витягла чарівну паличку й виконала складний хвилястий помах, від якого з кінчика палички заструменіло гаряче повітря. Спрямувала його на мантію, і та запарувала, висихаючи. — Коли я прийшла, його навіть не було. Я стукала з півгодини. А потім він пришкандибав звідкілясь із лісу..

Гаррі застогнав. Заборонений ліс аж кишів усілякими істотами, через яких Геґріда могли легко звільнити з посади.

— Що він там тримає? Він сказав? — допитувався Гаррі.

— Ні, — знічено відповіла Герміона. — Каже, що приготував нам файну несподіванку. Я намагалася пояснити йому про Амбридж, але до нього просто не доходить. Тільки й торочить, що нормальна людина захоче вивчати не кнарлів, а химер... Ой, навряд чи в нього є химери, — додала вона, помітивши перелякані обличчя хлопців, — і не тому, що він не хотів би їх розводити. Просто, як він каже, дістати їхні яйця неможливо. Я намагалася йому втовкмачити, щоб продовжував те, що запланувала Граблі‑Планка, але мені здається, він не чув і половини моїх слів. Він, знаєте, в якомусь дивному настрої. І все ще не зізнається, звідки в нього оті рани.

Не всі учні зраділи, коли вранці за сніданком побачили за вчительським столом Геґріда. Дехто, як Фред, Джордж і Лі, аж заревіли з захвату й побігли проходом між ґрифіндорським і гафелпафським столами, щоб потиснути його величезну руку. А ось, наприклад, Парваті й Лаванда обмінялися невеселими поглядами і скептично захитали головами. Гаррі знав, що багатьом учням подобалися уроки професорки Граблі‑Планки, і найгірше, що в глибині душі він цих учнів розумів. Адже Граблі‑Планку цікавили не лише ті уроки, під час яких легко можна було лишитися без голови.

Ось чому Гаррі, Рон і Герміона, щільно закутавшись від холоду, йшли на урок до Геґріда з величезним острахом. Гаррі турбувало, що їм покаже Геґрід і як поводитимуться учні, особливо Мелфой зі своєю компанією, якщо на уроці буде Амбридж.

Проте, коли вони пробилися крізь сніг до Геґріда, що чекав на узліссі, Верховної інквізиторки не було. Геґрідів вигляд не підбадьорював. Синці, в суботу фіолетові, тепер мали зеленувато‑жовтий відтінок, а деякі порізи ще й досі кривавили. Гаррі не міг цього збагнути — невже на Геґріда напали якісь такі істоти, що їхня отрута не давала гоїтися ранам? На додачу, ніби цього зловісного видовища було йому замало, Геґрід ніс на плечі щось схоже на половину коров'ячої туші.

— Ниньки працюємо там! — весело повідомив Геґрід учням і кивнув у бік темних дерев за його спиною. — Там безпечніше. Та й вони си люблят темряву.

— Хто це, тіла, любить темряву? — різко й трохи злякано спитав у Креба з Ґойлом Мелфой. — Що він там триндів... ви чули?

Гаррі пригадав той єдиний випадок, коли Мелфоєві довелося побувати в цьому лісі. Тоді він також не виявив особливої хоробрості. Гаррі всміхнувся сам до себе. Після квідичного матчу йому подобалося все, що Мелфоєві було неприємно.

— Готові? — бадьоро поцікавився Геґрід, оглядаючи учнів. — Ну, то файно. Я приберіг для п'ятої кляси екскурсію до лісу. Гадав, що варто піти й подивитися на тих істот у їхньому природному середовищі. Нині ми повивчаємо рідкісних створінь. Мабуть, я чи не єдиний на цілу Британію зумів їх приборкати.

— А хто, карочє, знає, чи вони приборкані? — крикнув Мелфой, і в його голосі ще виразніше відчувся переляк. — Ти вже ж не вперше приводиш на уроки диких звірів!

Слизеринці схвально загомоніли. Дехто з ґрифіндорців теж був готовий погодитися з Мелфоєм.

— Певно, що приборкані, — насупився Геґрід і поправив на плечі половину туші.

— А що тоді з твоїм лицем? — не вгавав Мелфой.

— Не пхай свого носа до чужого проса! — розсердився Геґрід. — Якщо більше нема дурних питань, то йдіть за мнов!



Він розвернувся й покрокував прямісінько до лісу. Ніхто не виявляв особливого бажання йти за ним. Гаррі подивився на Рона й Герміону. Ті зітхнули, та все ж кивнули на знак згоди, і вони втрьох на чолі класу пішли за Геґрідом.

Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров'ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.

— Підходьте сюди, — підганяв їх Геґрід. — Їх має привабити запах м'яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.



Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.

Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з'явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.

У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з'явилася драконяча морда, далі — шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими лазурями м'ясо.

Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів: — Чому Геґрід їх більше не кличе?

Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє — якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Гойда і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.

— Ага, а осьо ше один! — гордо промовив Геґрід, коли з‑за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м'ясо. — А теперка... підніміть руки, хто їх видить?



Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.

— Так... так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, — серйозно сказав він. — І ти, Невіле, теж? І...

— Я,тіпа, перепрошую, — глузливо урвав його Мелфой, — але що ми тут маємо бачити?

Замість відповіді Геґрід вказав на коров'ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому — дивно було бачити, як шматки м'яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.

— Хто це робить? — запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. — Хто жере м'ясо?

— Тестрали, — гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула "а‑а‑а!" — Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..

— Але ж вони дуже‑дуже нещасні! — стривожено урвала його Парваті. — Тобто приносять різні страшні нещастя тим, хто їх бачить. Професорка Трелоні якось мені розповідала...

— Нє‑нє‑нє, — зареготав Геґрід, — то лише забобони, вони не приносят жодних нещасть, вони страшенно розумні й корисні! Звісно, багато праці не мают, в основному тягнут шкільні диліжанси, хіба що Дамблдорові треба десь далеко їхати і він не хоче являтися... а ось ще їдна парочка, гляньте.

З‑за дерев повільно вийшло ще двоє коней. Один ледь не зачепив Парваті, і та здригнулася й щільніше притислася до дерева зі словами: "Я, здається, щось відчула, поруч зі мною!"

— Не журися, він тобі ніц не зробить, — терпляче заспокоїв її Геґрід. — Ану, хто мені може відповісти, чому дехто їх бачит, а дехто ні?



Руку підняла Герміона.

— Ану, кажи, — всміхнувся до неї Геґрід.

— Тестралів можуть побачити тільки ті люди, — затарабанила вона, — які бачили смерть.

— Цілком правильно, — урочисто підтвердив Геґрід, — десять очок Ґрифіндору. Отже, тестрали...

— Гм, гм.

То надійшла професорка Амбридж. Вона стояла недалечко від Гаррі у своєму зеленому капелюшку й плащі, наготувавши записничок. Геґрід, який ще ніколи не чув її робленого кахикання, стурбовано глянув на найближчого тестрала, явно вважаючи, що той звук іде від нього. — Гм, гм.

— О‑о,моє вітаннєчко! — усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.

— Ви отримали записку, вислану вам уранці? — запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. — 3 повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?

— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите... чи, може... ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів...

— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали? Геґрід трохи розгубився.

— Е‑е... тестралів! — гукнув він. — Великих... е‑е... крилатих коней, ви ж маєте знати!



Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: — Мусить... вдаватися... до... примітивної... жестикуляції.

— Ну... файно... — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е‑е... то що я там казав?

— Схоже, що... в нього... дуже... погана... короткочасна... пам'ять ,— бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.

— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п'яти самиць... Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім'я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі...

— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?

Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.

— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте...

— Виявляє... ознаки... задоволення... коли... йдеться... про... насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.

— Нє... чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати... а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть... люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!



Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — ...між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.

Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.

— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.

— Е‑е... файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже... тестрали. Так. Ну, з ними си пов'язано купу файних речей...

— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?



У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.

— Ні... бо... ну... він так говорить, ніби постійно рохкає...



Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.

— Е‑е... так... файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і...

— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.

— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.

— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.

— Мого... мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.

— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров'ячу тушу аж до кісток.

— Е‑е... — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну... вони... е‑е... нормальні...

— Учні... занадто... залякані... щоб... визнати... свій... страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.

— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!

— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) — результати інспектування — (показала на записник) — впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по‑ропушачому широко всміхаючись з‑під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.

— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов'язано з уявленнями про покручів... вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка... це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий... тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні... знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти! — Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.

— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі‑Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.

— Справді? — неголосно перепитав Гаррі. Герміону зненацька охопив жах.

— Ой, Гаррі... пробач... ні, авжеж, ні... я бовкнула таку дурницю.

— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.

— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє...

— Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м'якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?



Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: "Візлі — наш король". Вуха в Рона стали яскраво‑червоні.

— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка