Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка14/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

*
Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п'ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов'язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку ("Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити", — жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі ("А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були", — нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі ("Та в нього лайно замість мозку", — лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.

— Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!



Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного — зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз'їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив'язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з'їжджати з гір. Рон їхав додому в "Барліг". Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув:

— Та ти ж так само їдеш! Хіба я не казав? Мама ще кілька тижнів тому написала, щоб я тебе запросив!



Герміона закотила очі, а в Гаррі миттю поліпшився настрій. Думка про Різдво в "Барлозі" була просто чудова, хоч її трохи псувало відчуття провини, що Гаррі не зможе провести канікули з Сіріусом. Він вирішив, що спробує переконати місіс Візлі запросити на свята ще й хрещеного батька, хоч навряд, щоб Дамблдор дозволив Сіріусові покинути площу Ґримо. Гаррі не міг не думати і про те, що й сама місіс Візлі, мабуть, не захотіла б його бачити в себе, бо ж вони так часто сварилися. Після останньої своєї з'яви в каміні Сіріус не мав з Гаррі ніякого зв'язку. Гаррі розумів, що самому встановити з ним контакт було б необачно, адже Амбридж увесь час насторожі, та йому однак сумно було уявляти, як Сіріус у старому материнському будинку на пару з Крічером стріляє різдвяною хлопавкою.

Гаррі першим прийшов до "кімнати на вимогу" для останнього перед канікулами зібрання ДА і дуже зрадів, що там ще нікого не було, бо коли спалахнули смолоскипи, побачив, що Добі власноручно прикрасив кімнату на Різдво. Неважко було здогадатися, що це зробив саме ельф, бо нікому більше не спало б на думку підвісити до стелі сотні золотих ялинкових прикрас, на кожній з яких красувалася фотографія — обличчя Гаррі з великим написом: "ВЕСЕЛОГО Й ГАРРІНОГО РІЗДВА!"

Ледве Гаррі встиг зірвати останню таку прикрасу, як двері з рипом відчинилися і зайшла, як завжди, замріяна Луна.

— Здоров, — імлисто привіталася вона, розглядаючи залишки святкового оздоблення. — Гарно. Це ти так прикрасив?

— Ні, — заперечив Гаррі, — це Добі, ельф‑домовик.

— Омела, — мрійливо вказала Луна на зелений кущ з білими ягодами, що нависав прямо в Гаррі над головою. Він вистрибнув з‑під нього, згадавши про звичай цілувати того, хто опинився під гілкою омели. — Правильно робиш, — дуже серйозно мовила Луна. — Там завжди аж кишить нарґлами. Гаррі не довелося розпитувати, що таке нарґли, бо якраз прийшли Анжеліна, Кеті й Алісія. Були вони захекані й тремтіли від холоду.

— Нарешті, — Анжеліна скинула плаща й пожбурила його в куток, — ми знайшли тобі заміну.

— Заміну мені? — не зрозумівши, перепитав Гаррі.

— Тобі, Фредові й Джорджу, — пояснила вона. — Знайшли нового ловця!

— Кого? — поцікавився Гаррі.

— Джіні Візлі, — відповіла Кеті. Гаррі аж рота роззявив.

— Я все розумію, — зітхнула Анжеліна, витягаючи чарівну паличку і розминаючи руку, — але вона, правду кажучи, непогано грає. Не порівняти з тобою, звичайно, — кинула на нього відверто несхвальний погляд, — та оскільки тебе нема...



Гаррі прикусив губу, щоб не сказати те, що вже готове було зірватися з язика: та йому в сто разів прикріше, що його вигнали з команди! Невже вона цього не розуміє?

— А хто відбивачі? — якомога спокійніше запитав він.

— Ендрю Керк і Джек Слоупер, — відповіла Алісія, — Нічого особливого, та порівняно з рештою телепнів, які приперлися...

Прихід Рона, Герміони й Невіла припинив цю гнітючу розмову, а ще за п'ять хвилин у кімнату набилося стільки людей, що Гаррі вже не бачив пекучих і докірливих поглядів Анжеліни.

— Увага, — закликав він усіх до порядку. — Я подумав, що сьогодні ми просто згадаємо все, що вивчили, бо це останнє зібрання перед канікулами. Тож напередодні тритижневої перерви немає сенсу починати щось нове...

— Не буде нічого нового? — незадоволено прошипів Захаріас Сміт, і його виразне шепотіння долетіло в кожний куток кімнати. — Якби я знав, то й не приходив би.

— Нам усім дуже прикро, що Гаррі не повідомив тобі персонально, — почулася голосна репліка Фреда.



Дехто з учнів захихотів. Гаррі побачив, як засміялася Чо, і відчув знайому порожнечу в грудях, ніби він, спускаючись сходами, несподівано пропустив сходинку.

— ...Будемо займатися парами, — сказав Гаррі. — Почнемо зі стримувального закляття, а хвилин за десять розкладемо подушки і ще раз випробуємо приголомшення.



Усі слухняно розділилися на пари. Партнером Гаррі, як завжди, був Невіл. Кімната заповнилася уривчастими вигуками "Імпедімента!". Доки одні учні на якусь хвильку завмирали, їхні партнери, не маючи що робити, блукали поглядами по кімнаті, стежили, як працюють інші пари, а тоді приводили до тями завмерлих і самі піддавалися закляттю. Невіла було просто не впізнати. Невдовзі, коли Гаррі вже тричі поспіль застигав і отямлювався, він звелів Невілові знову приєднатися до Рона з Герміоною, а сам пішов по кімнаті, щоб подивитися, як працюють інші. Коли минав Чо, вона нагородила його усмішкою. Він ледве втримався від спокуси ще кілька разів пройтися біля неї.

Після десяти хвилин стримувального закляття усі розклали по підлозі подушки й узялися за приголомшення. Для одночасного виконання цього закляття місця було малувато, тому одна половина групи стежила за діями другої, а потім вони мінялися ролями. Гаррі аж розпирало від гордості, коли він дивився на них усіх. Щоправда, Невіл замість Діна, в якого цілився, приголомшив Падму Патіл, але ж раніше він взагалі ні в кого не влучав! Усі учні прогресували просто на очах. Минула година, і Гаррі всіх зупинив.

— Ви досягай великих успіхів, — похвалив він учнів, радісно всміхаючись. — Коли повернемося з канікул, перейдемо до складніших тем. Можливо, навіть будемо викликати патронусів.



Учні схвильовано загомоніли. Тоді почали, як звично, виходити парами або втрьох. Виходячи, майже всі бажали Гаррі веселих свят. Радісний Гаррі разом з Роном та Герміоною зібрав і акуратно поскладав подушки. Рон і Герміона вийшли з кімнати, а він ще затримався, бо там була Чо, і він сподівався й від неї теж почути привітання з Різдвом.

— Іди сама, — сказала Чо своїй подрузі Марієтті, і серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.



Він зробив вигляд, що поправляє складені стосом подушки. Був цілком певен, що вони залишилися тут самі, і чекав, коли вона заговорить. Натомість почув, як вона зашморгала носом. Озирнувся й побачив, що Чо посеред кімнати заливається слізьми.

— Що?..



Він не знав, що й робити. Вона стояла й мовчки плакала.

— Що сталося? — ледь чутно спитав він.



Дівчина похитала головою й витерла сльози рукавом.

— Вибач... — невиразно проказала Чо. — Мабуть... це просто... Ми стільки всього навчилися... і я тепер... думаю... якби ж то він усе це вмів... був би й досі живий.



У Гарріних грудях усе обірвалося. Він мав би це знати. Вона хотіла поговорити про Седрика.

— Він усе це вмів, — видушив з себе Гаррі. — І дуже добре вмів, інакше б нізащо не добрався до середини лабіринту. Та якщо Волдеморт дуже хоче когось убити, порятунку немає.



Чо аж гикнула, почувши Волдемортове ім'я, однак дивилася на Гаррі не кліпаючи.

— Але ж ти вижив, ще тоді, як був немовлям, — тихенько сказала вона.

— Це так, — утомлено погодився Гаррі, помалу йдучи до дверей. — Я сам не знаю чому. Ніхто цього не знає, тож тут нічим пишатися.

— Ой, тільки не йди! — вигукнула Чо, знову готова розплакатися. — Вибач, що я так розклеїлася... я не хотіла...



Вона знову гикнула. Була неймовірна гарна навіть з червоними й підпухлими очима. Гаррі мав дивні відчуття. Волів би просто почути вітання з Різдвом.

— Я розумію, як це для тебе жахливо, — Чо знову витерла сльози рукавом. — Я згадую Седрика, а ти бачив, як він помирав... Тобі, мабуть, хочеться про це забути?



Гаррі нічого на це не відповів. Чо казала правду, але підтвердити її слова було б бездушно.

— Знаєш, ти д‑дуже добрий учитель, — усміхнулася крізь сльози Чо. — Мені ж ніколи не вдавалося приголомшення.

— Дякую, — зніяковів Гаррі.

Цілу довжелезну мить вони дивилися одне одному в очі. Гаррі відчув палке бажання вибігти з кімнати, а натомість неспроможний був ворухнути ногою.

— Омела, — тихенько сказала Чо, показуючи на стелю над його головою.

— Так, — відповів Гаррі. У нього пересохло в роті. — Там, мабуть, повно нарґлів.

— А що таке нарґли?

— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі. Вона підійшла ближче. Його мовби приголомшили. — Спитай у Лунатички. Тобто в Луни.

Чо якось кумедно чи то схлипнула, чи засміялася. Підійшла ще ближче. Гаррі міг би вже полічити веснянки на її носі.

— Гаррі, ти мені дуже подобаєшся.



Він уже не міг думати. Дивовижне тремтіння ширилося по всьому тілі, він не володів ні руками, ні ногами, ні головою.

Вона була так близько. Він бачив кожнісіньку сльозинку на її віях...
*
Коли Гаррі через півгодини повернувся до вітальні, Герміона й Рон сиділи на своїх улюблених місцях біля каміна. Майже всі інші учні вже порозходилися спати. Герміона писала довжелезного листа. Списала майже півсувою пергаменту, що звисав з краю стола. Рон лежав на килимку біля каміна, намагаючись закінчити домашнє завдання з трансфігурації.

— Де ти так затримався? — поцікавився він, коли Гаррі сів у крісло біля Герміони.



Гаррі не відповів. Був сам не свій. Йому кортіло розповісти про те, що сталося, Ронові й Герміоні, та водночас хотілося забрати цю таємницю з собою в могилу.

— Гаррі, з тобою все гаразд? — спитала Герміона, поглядаючи на нього.



Гаррі непевно стенув плечима: він уже й сам не розумів.

— Що таке? — сперся на лікоть Рон, щоб краще бачити Гаррі. — Що сталося?



Гаррі не знав, з чого почати, та й усе ще не був певен, чи взагалі хоче цим ділитися. Але саме тоді, як він уже вирішив мовчати, Герміона взяла справу в свої руки.

— Це Чо? — поцікавилася вона діловим тоном. — Чекала тебе після зібрання?



Онімівши з подиву, Гаррі кивнув головою. Рон почав хихотіти, але замовк, коли Герміона на нього зиркнула.

— То... е‑е... що ж вона хотіла? — запитав Рон удавано байдужим голосом.

— Вона... — прохрипів Гаррі, а тоді прокашлявся і зробив другу спробу. — Вона... е‑е...

— Ви цілувалися? — пожвавилася Герміона.



Рон так рвучко звівся, що його каламар перекинувся й покотився по килимку. Не звертаючи на це уваги, Рон жадібно втупився в Гаррі.

— Ну? — вимогливо наполягав він.



Гаррі глянув на Рона, очі якого світилися нетерплячою цікавістю, на дещо спохмурнілу Герміону, і ствердно кивнув.

— АГА!



Рон переможно підняв стиснутого кулака й вибухнув пронизливим реготом, від чого кілька боязких другокласників біля вікна аж підскочило. Гаррі неохоче всміхнувся, дивлячись, як Рон качається по килимку. Герміона глянула на Рона з глибокою відразою і повернулася до свого листа.

— Ну? — Рон нарешті подивився на Гаррі. — І як було? Гаррі на мить замислився.

— Мокро, — чесно зізнався він.

Рон пирхнув чи то радісно, чи то зневажливо — важко було зрозуміти.

— Бо вона плакала, — зніяковіло пояснив Гаррі.

— Он воно що, — посмішка на Роновім обличчі зів'яла. — То ти так погано цілуєшся?

— Не знаю, — Гаррі над цим не замислювався і тепер відразу відчув стурбованість. — Можливо.

— Авжеж, ні, — неуважно заперечила Герміона, шкрябаючи свого листа.

— Звідки ти знаєш? — огризнувся Гаррі.

— Бо Чо останнім часом плаче постійно, — буркнула Герміона. — За обідом, у туалеті, скрізь.

— Думаю, два‑три цілунки мали б її розвеселити, — вишкірився Рон.

— Роне, — зверхньо мовила Герміона, вмокаючи перо в каламар, — бездушнішого за тебе я ще не зустрічала.

— Що ти цим хочеш сказати? — обурився Рон. — Хто ж пхинькає, коли його цілують?

— Так, — трохи розпачливо додав Гаррі, — хто? Герміона глянула на хлопців жалісливо.

— Невже до вас не доходить, що зараз відчуває Чо? — запитала вона.

— Ні, — відповіли в один голос Гаррі з Роном. Герміона зітхнула й відклала перо.

— Це ж очевидно, що їй дуже сумно через смерть Седрика. Крім того, вона, мабуть, розгублена, бо їй подобався Седрик, а тепер подобається Гаррі, і Чо сама не може зрозуміти, хто з них кращий. Тепер вона почуватиметься винною, думатиме, що образила Седрикову пам'ять, цілуючись з Гаррі, а ще буде журитися, що казатимуть інші, якщо вона почне зустрічатися з Гаррі. І ще вона, мабуть, не може визначитися зі своїми почуттями до Гаррі, бо він був разом з Седриком, коли той помирав, тому ця ситуація заплутана й болюча. А крім цього, вона боїться, що її виключать з рейвенкловської квідичної команди, бо вона погано літає.



Після цих слів запанувала приголомшлива тиша, а тоді озвався Рон:

— Одна людина не може стільки всього відчувати одночасно, бо просто лусне.

— Те, що ти маєш емоції на рівні чайної ложки, ще не означає, що ми всі такі, — роздратовано огризнулася Герміона, знову беручи перо.

— Вона сама почала, — спробував виправдовуватися Гаррі. — Я нічого б... вона просто підійшла до мене... а тоді почала ридати в мене на плечі... я не знав, що робити

— Старий, та я ж тебе не звинувачую, — стривожився Рон — Треба було її заспокоїти, — глянула на Гаррі Герміона. — Ти ж так і зробив, правда?

— Ну, — промимрив Гаррі, а обличчя його недоречно розпашілося. — Я, той... поплескав її по плечі.



Герміона мала такий вигляд, ніби ледве стримувалася, щоб не закотити очі.

— Могло бути й гірше, — зітхнула вона. — То ти з нею ще зустрічатимешся?

— Мені ж доведеться, — здивувався Гаррі. — У нас же будуть зібрання ДА, ти що, забула?

— Ти знаєш, що я мала на увазі, — нетерпляче сказала Герміона.



Гаррі нічого не відповів. Герміонині слова відкрили перед ним нові обрії, і ці обрії його лякали. Спробував уявити, як вони з Чо кудись ідуть, наприклад, у Гоґсмід, і як він пробуде поряд з нею аж кілька годин. Авжеж, після того, що сталося, вона чекатиме, щоб він її кудись запросив... від цієї думки йому замлоїло в животі.

— Та нічого, — сухо додала Герміона, знову поринаючи у свій лист, — ще буде не одна нагода домовитися про зустріч.

— А що, як він не захоче домовлятися? — спитав Рон, дивлячись на Гаррі з незвично проникливим виразом обличчя.

— Не мели дурниць, — неуважно озвалася Герміона, — вона вже давно йому подобається, правда ж, Гаррі?



Він не відповів. Так, Чо подобається йому давно, але щоразу, як він уявляв себе з нею наодинці, вона була радісна, а не ридала в нього на плечі.

— А кому це ти, до речі, пишеш цілий роман? — запитав Герміону Рон, намагаючись прочитати щось на пергаменті, що вже лежав аж на підлозі. Герміона висмикнула листа в нього з‑під носа.

— Вікторові.

— Крумові?

— А ти багато знаєш інших Вікторів?

Рон незадоволено промовчав. Ще яких двадцять хвилин вони сиділи мовчки. Рон дописував реферат з трансфігурації, нетерпляче пирхаючи й весь час щось викреслюючи, Герміона списала весь пергамент аж до нижнього краю, тоді акуратно його згорнула й запечатала, а Гаррі дивився у вогонь, понад усе прагнучи, щоб там з'явилася Сіріусова голова і хоч щось йому порадила про дівчат. Але вогонь, потріскуючи, згасав.

Нарешті всі червоногарячі жаринки перетворилися на попіл, і Гаррі, озирнувшись, побачив, що у вітальні не залишилося нікого, крім них.

— На добраніч, — відверто позіхнула Герміона й подалася сходами до дівчачих спалень.

— І що вона знайшла в тому Крумові? — дивувався Рон, коли вони з Гаррі піднімалися до хлопчачих спалень.

— По‑перше, — замислився Гаррі, — він старший... а ще всесвітньо відомий квідичист...

— Воно то так, — набурмосився Рон, — але ж він на всіх дивиться вовком!

— Це правда, — погодився Гаррі, усе ще думаючи про Чо. Вони мовчки скинули мантії і вдягли піжами. Дін, Шеймус і Невіл уже спали. Гаррі поклав окуляри на тумбочку біля ліжка й заліз під ковдру, але не засунув запони, а задивився на клаптик зоряного неба, що проглядався у вікні біля Невілового ліжка. Якби ж то він учора знав, що всього за добу цілуватиме Чо Чанґ...

— На добраніч, — пробурмотів десь праворуч Рон.

— На добраніч, — відповів йому Гаррі.



Може, наступного разу — якщо тільки буде наступний раз — вона буде хоч трошки веселіша. Треба було її кудись запросити. Мабуть, вона цього чекала і тепер гнівається на нього... чи лежить собі в ліжку, ридаючи за Седриком? Не знав, що й думати. Герміонині слова, замість прояснити, все лише ускладнили.

"Ось чому нас мали б тут навчати, — подумав він, перевертаючись на бік, — що там в голові у дівчат... це дало б значно більше користі, ніж віщування..." Невіл щось пробурмотів уві сні. Десь надворі ухнула сова Гаррі наснилося, що він знову в кімнаті ДА. Чо його звинувачувала, що він спеціально затяг її туди, казала, що він пообіцяв їй сто п'ятдесят карток з шоколадних жабок, якщо вона прийде. Гаррі заперечував... Чо закричала: "Седрик дав мені цілу купу тих карток, ось дивися!" Вона виймала з мантії жмені карток і кидала їх угору. Раптом вона перетворилася на Герміону й сказала: "Гаррі, ти ж їй пообіцяв, тепер мусиш дати їй щось на заміну... може, "Вогнеблискавку"?" Гаррі заперечував, що не може дати Чо "Вогнеблискавку", бо її забрала Амбридж, та й узагалі це все безглуздо, бо він прийшов до кімнати ДА лише для того, щоб розвісити різдвяні прикраси у формі голови ельфа Добі... Сон змінився...

Його тіло було гладеньке, міцне й гнучке. Він прослизав крізь блискучі металеві ґрати в темному й холодному кам'яному мурі... повз на животі, звиваючись по підлозі... було темно, але він бачив навколо якісь предмети, що мерехтіли чудернацькими, пульсуючими барвами... озирнувся... на перший погляд коридор був порожній... ба ні... попереду сидів на підлозі якийсь чоловік, похиливши голову на груди, його обриси проглядалися у напівтемряві...

Гаррі висолопив язика... відчував у повітрі запах цього чоловіка... той був живий, але напівсонний... сидів перед дверима в кінці коридору...

Гаррі хотів укусити цього чоловіка... але вгамував цей порив... бо мав значно важливіші справи...

Та чоловік заворушився... зірвався на ноги... сріблястий плащ зіслизнув на підлогу і Гаррі побачив, як над ним нависають мерехтливі й розмиті контури цього чоловіка, як той витягає з‑за пояса чарівну паличку... він не мав вибору... піднявся над підлогою й кинувся на нього раз, удруге, втретє... впивався іклами в його тіло, відчував, як хрускають під його щелепами ребра, відчував гарячий потік його крові...

Чоловік кричав від болю... а тоді стих... обм'якло притулився до стіни... кров струменіла на підлогу... Жахливо заболіло чоло... мало не вибухав від болю...

— Гаррі! ГАРРІ!



Він розплющив очі. Тіло заливав холодний піт. Простирадла обкрутилися на ньому, наче рукави гамівної сорочки. Здавалося, ніби до чола пригасли розпечену кочергу.

— Гаррі!



Над ним стояв переляканий Рон. У ногах ліжка бовваніли ще якісь постаті. Гаррі обхопив голову руками. Аж сліпнув від нестерпного болю... перекрутився в ліжку і його знудило на матрац.

— Він захворів, — почувся переляканий голос. — Може, когось покликати?

— Гаррі! Гаррі!

Він мусив сказати Ронові, це було вкрай важливо... важко дихаючи й нічого не бачачи через пекучий біль, Гаррі відштовхнувся від ліжка, намагаючись не виблювати ще раз.

— Твій тато... — видушив він із себе задихаючись. — На твого тата... напали...

— Що? — нерозуміюче перепитав Рон.

— Твій тато! Його покусали, це дуже серйозно, там скрізь кров...

— Я біжу по допомогу, — пролунав той самий переляканий голос, і Гаррі почув, як хтось вибігає зі спальні.

— Гаррі, старий, — непевно проказав Рон, — ти... тобі це просто наснилося...

— Ні! — люто вигукнув Гаррі. Надзвичайно важливо, щоб Рон зрозумів! — Це був не сон... не звичний сон... я там був, я бачив... я це зробив...

Чув бурмотіння Шеймуса й Діна, але не звертав на них уваги. Біль у шрамі потроху слабшав, хоч Гаррі і досі був мокрий від поту і тремтів, наче в пропасниці. Його знову знудило — і Рон ледве встиг відскочити.

— Гаррі, ти захворів, — пробелькотів він. — Невіл побіг по допомогу.

— Зі мною все гаразд! — видушив Гаррі, з тремтінням витираючи піжамою рота. — Зі мною все нормально. Біда сталася з твоїм татом... треба довідатися, де він... він стікає кров'ю... я був... то була величезна змія.

Він спробував піднятися з ліжка, але Рон штовхнув його назад. Дін з Шеймусом перешіптувалися неподалік. Гаррі не знав, одна хвилина минула чи десять. Він просто сидів і тремтів, а біль у чолі поступово вщухав... тоді на сходах почулися квапливі кроки, і знову пролунав Невілів голос.

— Сюди, пані професорко.



До спальні вбігла професорка Макґонеґел у картатому халаті та окулярах, що криво сиділи на її кістлявому носі.

— Що таке, Поттере? Де тобі болить?



Ще ніколи він так не радів, побачивши її. Йому зараз був потрібний саме член Ордену Фенікса, а не той, хто б над ним метушився і приписував непотрібні настоянки.

— Це Ронів тато, — сказав він і знову сів на ліжку. — На нього напала змія, і це дуже серйозно, я бачив, як це сталося.

— Як ти міг таке бачити? — професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови.

— Не знаю... я спав, а тоді опинився там...

— Тобто тобі це наснилося?

— Ні! — сердито заперечив Гаррі. Невже ніхто з них не розуміє? — Спочатку я бачив сон про щось зовсім інше, різні там дурниці... а тоді сон перервався. Це сталося насправді, я це не уявив. Містер Візлі дрімав на підлозі, і на нього напала велетенська змія. Там цілі калюжі крові, він знепритомнів, треба його знайти...



Професорка Макґонеґел дивилася на нього крізь свої перекошені окуляри з таким виглядом, ніби злякалася того, що побачила.

— Я не брешу і я не збожеволів! — крикнув Гаррі. — Це правда, я бачив, як це сталося!

— Я вірю тобі, Поттере, — коротко кинула професорка Макґонеґел. — Одягни халат... ми йдемо до директора.
— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —

Лікарня магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо
Гаррі настільки зрадів, що вона сприйняла його серйозно, що без вагань зіскочив з ліжка, накинув халат і надів окуляри.

— Візлі, ти теж, мабуть, іди з нами, — сказала професорка Макґонеґел.



Вони пішли за професоркою повз мовчазних Невіла, Діна та Шеймуса, вийшли зі спальні, спустилися ґвинтовими сходами у вітальню, пролізли в отвір за портретом Гладкої Пані й опинилися в залитому місячним сяйвом коридорі. Гаррі відчував, що паніка, яка його охопила, будь‑якої миті може перелитися через край. Йому хотілося бігти до Дамблдора й кричати. Вони йшли занадто спокійно, а містер Візлі тим часом стікав кров'ю. А що, як ті ікла (Гаррі намагався не думати про них "мої ікла") були отруйні? Минули Місіс Норіс, що вилупила свої очі‑ліхтарі й зашипіла, але професорка Макґонеґел гукнула їй: "Тпрусь!" — і Місіс Норіс шугнула в тінь. За кілька хвилин вони підійшли до кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора.

— Свистобджілка, — сказала професорка.



Гаргуйль ожив і відскочив убік. Стіна за його спиною розійшлася, відкривши прохід до кам'яних сходів, що безперервно рухалися вгору по спіралі, наче ескалатор. Усі втрьох стали на рухомі сходинки. Стіна за ними знову зійшлася з глухим стукотом, а вони підіймалися догори невеличкими колами, аж поки опинилися перед полірованими дубовими дверима з мідним кільцем у формі грифона.

Хоч уже було далеко за північ, з кімнати долинали голоси. Було таке враження, що до Дамблдора завітало з десяток гостей. Професорка Макґонеґел тричі постукала кільцем‑грифоном, і голоси негайно стихли, ніби їх узяли й вимкнули. Двері відчинилися самі собою, і професорка Макґонеґел разом з Гаррі та Роном зайшла.

Кабінет був напівтемний. Чудернацькі срібні прилади стояли на столах спокійно й тихо, замість того, щоб сюрчати, як завжди, й випускати клубочки диму. Портрети колишніх директорів та директорок куняли у своїх рамах. За дверима дрімав на сідалі, сховавши голову під крило, розкішний золотисто‑червоний птах завбільшки з лебедя.

— А‑а, це ви, професорко Макґонеґел... і... ага. Дамблдор сидів за столом у кріслі з високою спинкою, схилившись над паперами, що їх освітлювали свічки. Мав на собі чудовий халат, гаптований фіолетовими та золотими нитками, накинутий поверх білосніжної нічної сорочки, проте не був заспаний, а його проникливі ясно‑сині очі пильно вдивлялися в професорку Макґонеґел.

— Професоре Дамблдор, Поттерові... е‑е... наснився страшний сон, — повідомила професорка Макґонеґел. — Він каже...

— То був не сон, — миттєво заперечив Гаррі. Професорка Макґонеґел глянула на Гаррі й спохмурніла.

— Тоді, Поттере, розкажи директорові сам.

— Я... я справді спав... — почав Гаррі, але, попри весь свій жах і розпачливі намагання примусити Дамблдора повірити, був трохи роздратований тим, що директор на нього не дивився, розглядаючи натомість свої переплетені пальці. — Але то не був звичайний сон... усе було насправді... я бачив, як це сталося... — Гаррі набрав повні груди повітря, — ... на Ройового тата... містера Візлі... напала велетенська змія.



Його слова бриніли в повітрі, і через те здавалися безглуздими, навіть смішними. Запала мовчанка, а Дамблдор відхилився й задумливо почав розглядати стелю. Блідий і приголомшений Рон перевів погляд з Гаррі на Дамблдора.

— І як ти це побачив? — спокійно запитав Дамблдор, так само не дивлячись на Гаррі.

— Ну... я не знаю, — доволі сердито буркнув Гаррі. не розуміючи, яке це має значення. — Ніби видіння в голові...

— Ти мене не зрозумів, — так само спокійно додав Дамблдор. — тобто... чи ти пам'ятаєш... е‑е... де ти був, спостерігаючи за нападом? Стояв за спиною жертви, чи дивився на цю сцену згори?



То було таке чудернацьке запитання, що Гаррі аж рота роззявив — Дамблдор мовби все знав...

— Я був змією, — пояснив він. — Я бачив це все очима змії.



Якусь мить усі мовчали, а тоді Дамблдор, який тепер дивився на посірілого Рона, запитав чітко й виразно:

— Артур серйозно поранений?

— Так, — рішуче підтвердив Гаррі... Ну чого вони всі такі повільні на підйом, невже не розуміють, що стікає кров'ю людина, котру проштрикнули гострющими іклами? І чому Дамблдор навіть не хоче на нього глянути?

Але Дамблдор так рвучко встав, що Гаррі аж підстрибнув. Директор звернувся до одного старого портрета, що висів аж під стелею.

— Еверарде? — покликав він його. — І ти, Діліс, теж!



Чарівник з пожовклим обличчям і коротким чорним волоссям, а також літня чаклунка з довгими срібними кучериками миттєво розплющили очі, хоч перед тим, здавалося, спали непробудним сном.

— Ви все чули? — запитав Дамблдор.



Чарівник кивнув головою, а чаклунка сказала: — Авжеж.

— Той чоловік рудий і носить окуляри, — додав Дамблдор. — Еверарде, мусиш здійняти тривогу. Дивися тільки, щоб його знайшли відповідні люди.



Обоє вклонилися й зникли зі своїх рам, але замість з'явитися на сусідніх картинах (як це зазвичай бувало в Гоґвортсі), їх просто не стало. Одна рама була тепер цілком порожня, хіба що з темною завісою на задньому плані, а на другій залишилося чудове шкіряне крісло. Гаррі помітив, що й багато інших директорів та директорок, хоч і вельми переконливо хропли й пускали слину, насправді крадькома зиркали на нього з‑під вій, тож він раптом зрозумів, хто тут галасував, коли вони постукали.

— Еверард і Діліс були найавторитетнішими директорами Гоґвортсу, — повідомив Дамблдор, проходячи повз Гаррі, Рона та професорку Макґонеґел до розкішного сплячого птаха на сідалі біля дверей. — Вони такі знамениті, що їхні портрети висять по всіх найважливіших чаклунських установах. Мають цілковиту свободу переміщатися з одного свого портрета на інший, тому можуть нам розповісти, що діється в будь‑якому місці...

— Але ж невідомо, де саме містер Візлі! — вигукнув Гаррі.

— Прошу вас сідати, — незворушно вів далі Дамблдор, ніби Гаррі нічого й не сказав, — Еверард і Діліс можуть бути відсутні кілька хвилин. Професорко Макґонеґел, чи не могли б ви нам зробити стільці?



Професорка Макґонеґел витягла з халата чарівну паличку й махнула нею. Просто з повітря виникли три дерев'яні стільці з прямими спинками, анітрохи не схожі на зручні крісла з ситцевою оббивкою, що їх був вичаклував Дамблдор на слуханні Гарріної справи. Гаррі сів, скоса поглядаючи на Дамблдора. Директор погладив пальцем золотисте пір'я на голові Фоукса. Фенікс відразу прокинувся. Високо задер свою прекрасну голову і глянув на Дамблдора блискучими темними очима.

— Нам буде потрібне, — дуже тихенько сказав птахові Дамблдор, — попередження.



Спалахнув вогонь, і фенікс зник.

Дамблдор тепер підійшов до одного з делікатних срібних приладів, функції якого були Гаррі невідомі, переніс його на стіл, сів обличчям до них усіх і легенько вдарив по приладу чарівною паличкою.

Прилад ожив і ритмічно задзенькав. З малесенької срібної трубочки вгорі почав пахкати блідо‑зелений дим. Насупивши брови, Дамблдор пильно стежив за димом. Минуло кілька секунд, і з крихітних клубочків утворився суцільний струмінь диму, що густішав і клубочився в повітрі... цей дим перетворився на голову змії, що широко роззявляла свою пащеку. Гаррі було цікаво знати, чи все це підтверджує його слова. Він нетерпляче поглядав на Дамблдора, очікуючи хоч якогось знаку, але Дамблдор на нього не дивився. — Авжеж, авжеж, — бурмотів, здається, сам до себе Дамблдор, без найменшого подиву розглядаючи струмінь диму. — Але по суті розділений?

Гаррі нічого не розумів. Димова зміюка розділилася на дві окремі змії, що звивалися й похитувалися в темному повітрі. Дамблдор з похмурим задоволенням знову легенько вдарив прилад чарівною паличкою. Дзенькання поступово стихло, а димова змія перетворилася на безформну хмарку й зникла. Дамблдор відніс прилад назад на тонконогий столик. Гаррі бачив, як директори на портретах проводили його поглядами, а коли побачили, що Гаррі за ними стежить, поспіхом прикинулися, що сплять. Гаррі хотів було розпитати про цей чудернацький срібний прилад, та не встиг, бо зі стіни праворуч угорі почувся голос. Це знову з'явився у своєму портреті захеканий чарівник на ім'я Еверард.

— Дамблдоре!

— Які новини? — поцікавився Дамблдор.

— Я кричав, аж доки туди не прибігли, — повідомив чарівник, витираючи лоба завісою, що була в нього за спиною, — я сказав, що почув, ніби внизу щось ворушиться... вони не знали, вірити мені чи ні, але зійшли вниз, щоб пересвідчитись... знаєш, там унизу немає портретів, щоб подивитися самому. Але хвилини за дві його винесли. Він у поганому стані, залитий кров'ю, я побіг до портрета Ельфріди Креґ, щоб краще бачити, куди вони йдуть...

— Добре, — сказав Дамблдор, а Рон судомно здригнувся. — Сподіваюся, Діліс за цим простежить...

І справді, за кілька секунд знову з'явилась у своїй картині чаклунка зі срібними кучериками. Вона, кахикаючи, сіла в крісло й сказала: — Дамблдоре, його забрали до Святого Мунґо... несли повз мій портрет... вигляд у нього кепський...

— Дякую тобі, — сказав Дамблдор, а тоді глянув на професорку Макґонеґел.

— Мінерво, піди розбуди всіх Візлів.

— Так‑так...



Професорка Макґонеґел рвучко встала й пішла до дверей. Гаррі краєм ока подивився на переляканого Рона.

— Дамблдоре... а як бути з Молі? — зупинилася біля дверей професорка Макґонеґел.

— Це буде робота для Фоукса — після того, як він перевірить, чи там нікого немає, — відповів Дамблдор. — Але вона, можливо, вже й сама знає... у неї той чудовий годинник...

Гаррі знав, що Дамблдор має на увазі годинник, який показував не час, а місце перебування й стан членів родини Візлів, і зажурено подумав, що стрілка містера Візлі, мабуть, стоїть навпроти позначки "смертельна небезпека". Але ж зараз глибока ніч. Можливо, місіс Візлі спить, а не стежить за годинником. Гаррі похолов, пригадавши, як ховчик місіс Візлі перетворювався на мертвого містера Візлі — з перехнябленими окулярами, з кров'ю на лиці... але містер Візлі не помре... не повинен...

Дамблдор нишпорив у шафці за спинами в Гаррі й Рона. Вийняв старого почорнілого чайника й поставив на столі. Потім підняв чарівну паличку й промовив "Летпус!". На якусь мить чайник затремтів і спалахнув химерним синім сяйвом, а далі завмер і знову став суцільно чорний.

Дамблдор підійшов до іншого портрета, де був зображений хитромудрий на вигляд чаклун з гострою борідкою, одягнений у слизеринські срібно‑зелені шати. Він, мабуть, так міцно спав, що навіть не почув голосу Дамблдора, коли той спробував його розбудити.

— Фінеасе. Фінеасе.



Персонажі інших портретів у кімнаті перестали прикидатися, що сплять. Вони заворушилися в рамах, намагаючись краще все побачити. Хитромудрий чаклун і далі розігрував сон, тому з портретів теж почали вигукувати його ім’я.

— Фінеасе! Фінеасе! ФІНЕАСЕ!



Він уже не міг прикидатися. Театрально здригнувся й широко розплющив очі.

— Мене хтось кликав?

— Фінеасе, відвідай, будь ласкавий, свій інший портрет, — сказав Дамблдор. — Маю ще одну вістку.

— Відвідати інший портрет? — перепитав Фінеас писклявим голосом, довго й штучно позіхаючи (його погляд блукав по кімнаті й зупинився на Гаррі). — Ой ні, Дамблдоре, я нині такий втомлений.



Щось у Фінеасовому голосі було Гаррі дуже знайоме. Де він його вже чув? Але не встиг над цим замислитись, бо портрети на стінах почали бурхливо протестувати.

— Непокора! — заволав огрядний, червононосий чаклун, розмахуючи кулаками. — Нехтування службою!

— Для нас честь служити теперішньому директорові Гоґвортсу! — репетував старенький кволий чарівник, у якому Гаррі впізнав Дамблдорового попередника Арманда Діпіта. — Ганьба тобі, Фінеасе!

— Може, мені його переконати, Дамблдоре? — гукнула гостроока чаклунка, піднімаючи незвично масивну чарівну паличку, що нагадувала березову вудку.

— Ну, гаразд, — погодився Фінеас, боязко поглядаючи на чарівну паличку, — хоч він, можливо, знищив уже й мій портрет, як і решту наших родинних портретів...

— Сіріус не чіпає твого портрета, — заперечив Дамблдор, і Гаррі відразу згадав, де вже чув Фінеасів голос — той лунав з нібито порожньої рами в його кімнаті на площі Ґримо. — Передаси йому звістку, що Артура Візлі тяжко поранено, і що незабаром у будинок прибудуть його дружина, діти й Гаррі Поттер. Усе зрозумів?

— Артура Візлі поранено, скоро прибудуть жінка, діти й Гаррі Поттер, — знуджено повторив Фінеас. — Так, так... гаразд...

Він нахилився до портретної рами і зник саме в ту мить, як знову відчинилися двері кабінету. Професорка Макґонеґел привела розпатланих і приголомшених Фреда, Джорджа і Джіні. Усі вони були в піжамах.

— Гаррі... що тут таке? — запитала перелякана Джіні. — Професорка сказала, що ти бачив, як поранили тата...

— Твій батько зазнав поранення, виконуючи завдання Ордену Фенікса, — пояснив Дамблдор, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. — Його поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Я відсилаю вас у Сіріусів будинок, звідти значно ближче до лікарні, ніж з "Барлогу". Там ви зустрінетеся з матір'ю.

— А як ми доберемося? — спитав приголомшений Фред. — З порошком флу?

— Ні, — заперечив Дамблдор, — зараз небезпечно користуватися порошком флу, бо за мережею стежать. Скористаєтесь летиключем. — Він показав на чорний чайник, що безневинно стояв на столі. — Зачекаємо тільки, що скаже нам Фінеас Ніґелус... перш, ніж відсилати, хочу переконатися, що вам нічого не загрожує...

Посеред кабінету спалахнуло полум'я, залишивши після себе єдину золотисту пір'їну, що закружляла над підлогою.

— Це Фоуксове попередження, — пояснив Дамблдор і впіймав пір'їну. — Професорка Амбридж уже знає, що ви не спите... Мінерво, піди й затримай її... вигадай що завгодно...



Професорка Макґонеґел вибігла, майнувши своїм картатим халатом.

— Він каже, що буде радий, — пролунав за Дамблдоровою спиною знуджений голос. Чаклун на ім'я Фінеас знову з'явився на тлі слизеринського прапора. — Мій пра‑правнук завжди вирізнявся дивним смаком у доборі гостей.

— Підійдіть до мене, — звелів Дамблдор Гаррі й усім Візлі. — І швидко, доки тут не з'явився ще дехто.

Гаррі й усі решта оточили Дамблдорів стіл.

— Ви вже користалися летиключами? — запитав Дамблдор, і вони кивнули, торкаючись кожне якоїсь частинки чайника. — Добре. Тоді лічу до трьох. Раз... два...



Це сталося за частку секунди. В нескінченно малій паузі перед словом "три" Гаррі поглянув на Дамблдора... вони стояли поруч... а Дамблдор перевів свій ясний синій погляд з летиключа на обличчя Гаррі.

Одразу ж шрам у Гаррі спалахнув пекучим болем, ніби розкрилася давня рана... і його охопила непрохана, небажана, але така жахлива й могутня ненависть, що він у ту мить відчув незбориме бажання напасти... вкусити... вп'ястися іклами в цього чоловіка перед ним...

— ...три.



Гаррі відчув, як щось потужно смикнуло його в районі пупа, земля провалилася з‑під ніг, а рука приклеїлася до чайника. Він зіштовхувався з Візлями, а чайник тягнув їх за собою у вирі кольорів і пориві вітру... А тоді його ноги так різко вдарилися об тверду поверхню, що коліна аж підігнулися. Чайник з брязкотом покотився по підлозі, а десь неподалік пролунав голос:

— Знову повернулися?! Криваві зрадники, мерзота! Це правда, що вмирає їхній батько?

— ГЕТЬ! — заревів інший голос.

Гаррі зіп'явся на ноги й озирнувся. Вони прибули на тьмяну кухню у підвалі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Єдиними джерелами світла був камін та недогарок свічки, що освітлювали рештки самотньої вечері. Крічер подріботів у коридор, лиховісно озираючись на новоприбулих і підтягуючи пов'язку на стегнах. До них підбігав стривожений Сіріус. Був він неголений і неперевдягнений, від нього трохи тхнуло перегаром, наче від Манданґуса.

— Що сталося? — запитав він, помагаючи встати Джіні. — Фінеас Ніґелус казав, що Артура важко поранено.

— Спитай у Гаррі, — відповів Фред.

— Так, я й сам хотів би про це почути, — додав Джордж. Близнюки й Джіні втупилися в Гаррі. На сходах у коридорі затихли Крічерові кроки.

— Це сталося... — почав Гаррі. Розповідати їм було важче, ніж Макґонеґел та Дамблдорові. — Я мав... ніби... видіння...

І він переказав усе, що йому привиділося, хоч трошки змінив свою розповідь, щоб здавалося, ніби він спостерігав за нападом змії збоку, а не бачив усе очима її самої. Поблідлий Рон на мить на нього блимнув, але нічого не сказав. Коли Гаррі договорив, Фред, Джордж і Джіні ще якийсь час на нього дивилися. Гаррі не знав, чи йому привиділося, але в їхніх поглядах відчулося якесь мовчазне звинувачення. Якщо вони докоряли йому вже за те, що він став свідком нападу, то що було б, якби він розказав, що, власне, був у зміїній шкурі.

— А мама тут? — звернувся до Сіріуса Фред.

— Мабуть, вона ще навіть не знає, що сталося, — відповів Сіріус. — Найголовніше було забрати вас усіх, поки не втрутилася Амбридж. Думаю, Дамблдор зараз якраз і повідомляє Молі про все.

— Нам треба до лікарні Святого Мунґо, — наполегливо мовила Джіні, глянувши на братів, що, зрозуміло, так само були в піжамах. — Сіріусе, ти можеш нам позичити якісь плащі?

— Стривайте, не можна просто так зірватися й побігти в лікарню Святого Мунґо! — заперечив Сіріус.

— Ще й як можна, — вперся Фред. — Там наш тато!

— А як ви поясните, звідки дізналися про напад на Артура, якщо лікарня ще навіть його дружину не попередила?

— Яке це має значення? — гаряче заперечив Джордж.

— А таке значення, що ми не хочемо привертати увагу до того факту, що Гаррі бачить події, які відбуваються за сотні кілометрів! — сердито пояснив Сіріус. — Чи ви хоч розумієте, як поставиться до такої інформації міністерство?

Фред і Джордж мали такий вигляд, ніби чхати хотіли на міністерство. Сполотнілий Рон і далі мовчав.

Джіні сказала: — Нам міг сказати хтось інший... ми ж могли це почути і не від Гаррі.

— А від кого? — нетерпляче кинув Сіріус. — Вашого тата було поранено, коли він виконував завдання Ордену. Тут вистачає підстав для підозр і без того, щоб його діти довідувалися про подію через кілька секунд. Ви можете серйозно зашкодити Орденові і...

— Та до лампочки нам той Орден! — вигукнув Фред.

— Наш тато помирає! — закричав Джордж.

— Ваш тато знав, що йому загрожує, і він вам аж ніяк не подякує, якщо ви зірвете плани Ордену! — теж розсердився Сіріус. — Отака ситуація... ось чому ви не належите до Ордену... ви не розумієте... є речі, за які можна віддати життя!

— Легко вам казати сидячи тут! — загорлав Фред. — Ви ж бо нічим не ризикуєте!



Сіріусове обличчя стало бліде мов смерть. На якусь мить здалося, що він зараз Фреда відлупцює, але натомість він заговорив спокійно й рішуче:

— Знаю, як це важко, але ми повинні діяти так, ніби ще й досі нічого не знаємо. Мусимо залишатися тут, доки не почуємо новину від вашої матері. Гаразд?



Фред із Джорджем не полишали бунтівних намірів. Але Джіні ступила кілька кроків до найближчого стільця і сіла. Гаррі глянув на Рона, який досить кумедно чи то кивнув головою, чи то стенув плечима, і вони посідали теж. Близнюки якусь хвилину люто зиркали на Сіріуса, а тоді й собі посідали біля Джіні.

— Отак краще, — підбадьорливо сказав Сіріус, — давайте... давайте поки що чогось вип'ємо. Акціо маслогшво!



З цими словами він підняв чарівну паличку, і з комори до них вилетіло з півдесятка пляшок. Пляшки ковзнули по столі, розкидавши рештки Сіріусової вечері, й зупинилися точнісінько перед кожним з шести присутніх. Усі почали пити, і якийсь час чути було тільки потріскування вогню в каміні та глухе постукування пляшок об стіл.

Гаррі пив лише для того, щоб дати рукам якусь роботу. Всередині здіймалася гаряча, кипуча хвиля провини. Якби не він, їх би тут не було, усі спокійно собі спали б. Так, завдяки здійнятій ним тривозі знайшли містера Візлі, та хіба можна було забути, що напав саме він?

"Не будь дурний, у тебе немає ікол, — казав він сам собі, намагаючись заспокоїтися, але рука, що тримала пляшку з маслопивом, підступно тремтіла, — ти лежав у ліжку, ти ні на кого не нападав..."

"А що ж тоді було в Дамблдоровім кабінеті? — спитав він сам себе. — Я ж хотів напасти і на Дамблдора..."

Він рвучко поставив пляшку на стіл, і з неї вихлюпнулося маслопиво. Ніхто цього не помітив. Раптом у повітрі спалахнув вогонь, освітивши брудні тарілки перед ними. Усі зойкнули з несподіванки, а на стіл упав сувій пергаменту. За ним повільно опустилася золота пір'їна з феніксового хвоста.

— Фоукс! — одразу вигукнув Сіріус, хапаючи пергамент. — Це не Дамблдорів почерк... мабуть, вістка від вашої матері... нате...



Він кинув листа Джорджеві, той розгорнув його і вголос прочитав: "Тато ще живий. Я вирушаю до Святого Мунґо. Залишайтеся на місці. Я про все вам напишу відразу як зможу. Мама".

Джордж обвів усіх поглядом.

— Ще живий... — поволі промовив він. — Це так звучить...



Він не мусив закінчувати речення. Гаррі теж розумів, що містер Візлі завис між життям і смертю. Рон, і досі неймовірно блідий, утупився в зворотній бік маминого листа, ніби сподівався знайти там слова втіхи. Фред вихопив пергамент з Джорджевих рук, перечитав і глянув на Гаррі. У того знову затремтіла рука, і він міцніше стис пляшку з маслопивом.

Гаррі ще не доводилося так довго не спати вночі. Сіріус непереконливо запропонував їм піти спати, але у відповідь побачив обурені погляди Візлів. Вони мовчки сиділи за столом, дивлячись, як ґнотик свічечки дедалі глибше занурюється в розтоплений віск, зрідка підносили до губ пляшки й розмовляли тільки для того, щоб перевірити час, зробити припущення, що ж там діється, і заспокоїти одне одного тим, що, якби сталося щось погане, то вони б знали, бо місіс Візлі давно вже мала бути у лікарні Святого Мунґо.

Фред закуняв, схиливши голову на плече. Джіні скрутилася на стільці, наче кішечка, але очі мала розплющені. Гаррі бачив, як у них відбивається полум'я каміна. Рон сидів, обхопивши голову руками, й неможливо було зрозуміти, заснув він чи ні. Гаррі й Сіріус поглядали один на одного, як мовчазні свідки родинного горя, й чекали... чекали...

О п'ятій десять ранку — так показував Ронів годинник — відчинилися двері, й на кухню зайшла місіс Візлі. Вона була страшенно бліда, але коли всі на неї подивилися, а Фред, Рон і Гаррі навіть підвелися зі стільців, місіс Візлі втомлено всміхнулася.

— З ним усе буде добре, — ледве чутно від утоми сказала вона. — Він тепер спить. Зможемо відвідати його пізніше. З ним Білл, зранку він відпроситься з роботи.



Фред знову впав на стілець і затулив обличчя руками. Джордж і Джіні підбігли до матері й обняли її. Рон уривчасто засміявся й одним ковтком допив своє маслопиво.

— Сніданок! — голосно й радісно оголосив Сіріус, зриваючись на ноги. — Де той триклятий ельф‑домовик? Крічер! КРІЧЕР! Та Крічер не відгукнувся.

— Е, обійдемось без нього, — пробурмотів Сіріус. — Отже, сніданок для... зараз полічимо... семи осіб... мабуть, шинка з яєшнею, чай, грінки...

Гаррі побіг до плити, щоб допомогти. Не хотів втручатися в радісне пожвавлення родини Візлів і жахався тієї миті, коли місіс Візлі попросить його переказати своє видіння. Та не встиг він вийняти з буфета тарілки, як місіс Візлі забрала їх у нього з рук і притулила Гаррі до себе.

— Не знаю, Гаррі, що й було б, якби не ти, — сказала вона здавленим голосом. — Артур міг там пролежати кілька годин, і ніхто б його не знайшов, а коли б знайшли, то було б уже пізно. Та завдяки тобі він живий, а Дамблдор зумів вигадати вірогідну версію, чого Артур там опинився. Ти не уявляєш, у яку халепу він міг потрапити. Згадай бідолаху Стержиса...



Гаррі не знав, як витримати потік цієї вдячності, та місіс Візлі, на щастя, незабаром його відпустила й почала дякувати Сіріусові за те, що той уночі доглянув її дітей. Сіріус відповів, що радий був допомогти і висловив надію, що, поки містер Візлі буде в лікарні, вони всі залишаться з ним.

— Ой, Сіріусе, я така вдячна... він, мабуть, пролежить там якийсь час, і було б чудово бути ближче до нього... Це може означати, що ми лишимося тут і на Різдво.

— Веселіше буде! — так щиро вигукнув Сіріус, що місіс Візлі всміхнулася йому, накинула фартуха й почала допомагати зі сніданком.

— Сіріусе, — пробурмотів Гаррі, не в змозі цього більше витримувати. — Чи можна тебе на два слова? Е‑е... зараз?



Він зайшов до темної комори, а Сіріус пішов за ним. Без ніякого вступу Гаррі розповів хрещеному батькові в усіх подробицях про своє видіння, навіть про те, що він сам був тією змією, яка напала на містера Візлі.

Коли він зупинився, щоб набрати повітря, Сіріус запитав: — Чи ти розповів про це Дамблдорові?

— Так, — підтвердив Гаррі, — але він не пояснив, що це все означає. Він узагалі давно мені нічого не говорить.

— Я впевнений, що він сказав би, якби було чого хвилюватися, — спокійно мовив Сіріус.

— Але це ще не все, — ледь чутно проказав Гаррі. — Сіріусе, я... мені здається, я божеволію. Там, у Дамблдоровім кабінеті, перед тим, як ми всі взялися за летиключ... мені на якусь секунду здалося, ніби я змія... я відчував себе нею... коли я глянув на Дамблдора, то страшенно заболів мій шрам... Сіріусе, я хотів на нього напасти!



Гаррі бачив тільки вузеньку смужку Сіріусового обличчя, решта була в темряві.

— То були, мабуть, наслідки видіння, ось і все, — сказав Сіріус. — Ти й далі думав про сон, чи що там воно було, і...

— Та ні, — похитав головою Гаррі, — щось ніби почало рости у мене всередині, ніби там і була змія.

— Тобі треба виспатися, — твердо сказав Сіріус. — Зараз поснідаєш, тоді ляжеш спати, а після обіду разом з усіма провідаєш Артура. Гаррі, ти пережив шок, і звинувачуєш себе в тому, свідком чого став. Це ще велике щастя, що ти був таким свідком, бо інакше Артур міг би померти. Не переживай.



Він поплескав Гаррі по плечі й вийшов з комори, залишивши Гаррі самого в темряві.

Цілий ранок усі. крім Гаррі, спали. Він разом з Роном піднявся до кімнати, в якій вони жили наприкінці літа. Рон заліз у постіль і одразу заснув, а Гаррі сидів, не роздягаючись, і згорблено тулився до холодних металевих билець ліжка — спеціально обравши незручну позу, щоб не задрімати. Він боявся, що знов уві сні перетвориться на змію, а як прокинеться, то виявить, що напав на Рона, або поповзе по будинку в пошуках якоїсь іншої жертви...

Коли Рон прокинувся, Гаррі вдав, що також виспався. Доки вони обідали, з Гоґвортсу прибули їхні валізи, тож вони могли перевдягтися в маґлівський одяг, щоб поїхати до лікарні Святого Мунґо. Усі, крім Гаррі, були нестримно радісні й безперервно базікали, вдягаючи замість мантій джинси та светри. Коли прибули Тонкс і Дикозор, щоб супроводжувати їх у Лондоні, вони їх весело привітали, регочучи з Дикозорового котелка, натягнутого набакир, щоб приховати магічне око, і цілком слушно його запевняючи, що Тонкс з її коротким яскраво‑рожевим волоссям приверне до себе в метро значно менше уваги.

Тонкс дуже зацікавилася Гарріним видінням нападу на містера Візлі, хоч сам Гаррі не мав ані найменшого бажання обговорювати цю тему.

— У твоїй родині часом не тече кров якихось провидців? — поцікавилася вона, сидячи поруч з ним у поїзді метро, що гуркотів до центру міста.

— Ні, — мало не образився Гаррі, згадуючи професорку Трелоні.

— Ні, — повторила задумливо Тонкс, — бо це й не було з твого боку пророцтво, правда? Тобто ти ж бачиш не майбутнє, а сучасне... химерно якось, правда? Але корисно.



Гаррі нічого не відповів. На щастя, вони зійшли на наступній станції в самому центрі Лондона, і в тій метушні, виходячи з вагона, він пропустив уперед Фреда з Джорджем. Вони тепер відділяли його від Тонкс. Ескалатором усі піднялися вгору, а Муді шкутильгав позаду, насунувши на очі капелюха й тримаючи за пазухою жилаву руку, в якій очевидно, стискав чарівну паличку. Гаррі здавалося, ніби магічне Дикозорове око невідступно за ним стежить. Намагаючись уникнути чергових розпитувань про свій сон, він запитав у Муді, де розташована лікарня Святого Мунґо.

Вони вийшли на морозне повітря й пішли широкою вулицею з безліччю крамниць, забитих людьми, що купували різдвяні дарунки. Муді підштовхнув Гаррі в спину й пошкутильгав за ним. Гаррі знав, що Дикозорове магічне око під його перекошеним капелюхом крутиться на всі боки.

— Уже недалеко, — прохрипів Муді. — Нелегко було знайти гарне приміщення для лікарні. На алеї Діаґон мало місця, а під землю, як міністерство, її не запхнеш, бо це кепсько для здоров'я. Нарешті ми знайшли тут один будинок. За задумом, хворі чарівники можуть сюди приходити, змішуючись з юрбою і нікому не впадати у вічі.



Він схопив Гаррі за плече, щоб той не загубився серед зграйки покупців, котрі пробивалися напролом до крамниці електротоварів.

— Сюди, — проказав Муді за якусь мить.



Вони підійшли до великого старомодного універмагу з червоної цегли під назвою "Пердж і Дауз". Вигляд він мав досить жалюгідний і пошарпаний. На вітринах де‑не‑де стояли облуплені манекени у скособочених перуках, демонструючи моди щонайменше десятирічної давності. На всіх запорошених дверях красувалися таблички з написом: "Закрито на ремонт". Гаррі виразно почув, як одна дебела жінка, нав'ючена торбами й пакетами з покупками, сказала своїй приятельці, минаючи універмаг: — Тут вічно закрито.

— Увага, — сказала Тонкс, підкликаючи їх до вітрини, в якій не було нічого, крім особливо потворного жіночого манекена. Штучні вії манекена відклеїлись і звисали, а демонстрував він зелений нейлоновий сарафан. — Готові?



Усі закивали й обступили її зусібіч. Муді знову підштовхнув Гаррі в спину, а Тонкс притулилася до скла вітрини, що відразу запітнявіло від її подиху, і глянула на потворного манекена. — Здоров, — привіталася вона, — ми прийшли відвідати Артура Візлі.

Гаррі здалися абсурдними сподівання Тонкс, що манекен почує її тихенькі слова, вимовлені через скло, коли за спиною гуркочуть автобуси, а вулиця повниться гамором перехожих. Тоді він згадав, що манекени й так нічого не чують. Та вже наступної миті приголомшено розкрив рота, коли манекен ледь помітно кивнув і поманив її пальцем на шарнірах. Тонкс схопила за лікті Джіні та місіс Візлі, ступила просто крізь скло і зникла.

Фред, Джордж і Рон рушили за нею. Гаррі озирнувся на перехожих, що штовхалися в юрбі. Ніхто й не дивився на огидні вітрини універмагу "Пердж і Дауз". Ніхто також не помітив, як шестеро осіб щойно розчинилися в повітрі прямо на їхніх очах.

— Швидше, — прогарчав Муді, ще раз штурхаючи Гаррі в спину, і вони пройшли немовби крізь завісу холодної води, хоч і вийшли з другого боку абсолютно сухі.



Ніде не було ані сліду потворного манекена чи вітрини, в якій він стояв. Вони опинилися в переповненій людьми приймальні, де на хитких дерев'яних стільцях сиділи рядами чарівники й чарівниці. Деякі мали цілком нормальний вигляд і гортали старі примірники "Щоденного віщуна", а ось інші демонстрували такі страшні вади, як слонячі хоботи або додаткові руки, що стирчали їм з грудей. Тут було майже так само гамірно, як і на вулиці, бо деякі пацієнти видавали вельми специфічні звуки. Відьма в центрі першого ряду, що енергійно махала перед своїм спітнілим обличчям примірником "Щоденного віщуна", пронизливо свистіла, а з її рота струменів дим. Неохайний чаклун у кутку бамкав, як дзвін, щоразу, коли рухався. Голова його тоді так сильно вібрувала, що він мусив зупиняти цю вібрацію, хапаючи себе за вуха.

Чарівники й чарівниці в зелених мантіях походжали між рядами, щось запитували й записували відповіді в нотатники, такі, як в Амбридж. Гаррі помітив, що в кожного на грудях вишита емблема — перехрещені чарівна паличка й кістка.

— Це що, хірурги? — запитав він тихенько Рона.

— Хірурги? — здивувався Рон. — Оті маґлівські психи, що ріжуть людей? Та ні, це цілителі.

— Сюди! — покликала місіс Візлі, перекрикуючи чергове бамкання чаклуна в кутку, і вони приєдналися до черги перед пухкенькою білявкою, що сиділа за столом з табличкою "Інформація". Стіна в неї за спиною була завішена оголошеннями й гаслами на зразок: "У ЧИСТОМУ КАЗАНІ ЗІЛЛЯ НЕ СТАНЕ ТРУЙЗІЛЛЯМ" або "ПРОТИОТРУТИ ПРОТИЗАКОННІ, ПОКИ НЕ СХВАЛЕНІ КВАЛІФІКОВАНИМ ЦІЛИТЕЛЕМ". Там також висів великий портрет чарівниці з довгими сріблястими кучерями, підписаний:


Діліс Дервент

Цілителька лікарні Святого Мунґо (1722‑1741)

Директорка Гоґвортської школи чарів і чаклунства (1741‑1768)
Діліс пильно приглядалася до Візлів, немовби їх рахувала. Коли Гаррі перехопив її погляд, вона йому ледь помітно підморгнула, а тоді бочком підсунулася до портретної рами і зникла.

Тим часом на самому початку черги молодий чаклун виконував химерний танець на місці, ойкаючи від болю й пояснюючи відьмі за столом, що саме його тривожить.

— Це оці... ой... черевики, що брат мені дав... ой... вони гризуть мені... ОЙ... ноги... прошу подивитися, вони, мабуть... А‑А‑А... зачакловані, і я не можу... О‑О‑ОЙ... їх зняти. — Він перестрибував з однієї ноги на другу ніби танцював на розпеченому вугіллі.

— Але ж черевики не заважають вам читати, — буркнула білява відьма й роздратовано тицьнула у велику табличку ліворуч від столу. — Вам потрібен кабінет "Наслідки від чарів" на п'ятому поверсі. На вказівнику все чітко написано. Наступний!

Чаклун якось боком пошкутильгав, зрідка підстрибуючи, з черги, а родина Візлів на крок просунулася вперед. Гаррі тим часом читав вказівник поверхів:
НЕЩАСНІ ВИПАДКИ..................................... Перший поверх

Вибухи казанів, зворотний спалах чарівної палички, мітлокатастрофи та ін.
УШКОДЖЕННЯ, ЗАВДАНІ МАГ. ІСТОТАМИ........ Другий поверх

Укуси, вжалетя, опіки, рани від колючок та ін.
МАГІЧНІ ІНФЕКЦІЇ...................................... Третій поверх

Заразні хвороби — драконка, зникайлиця, грибок сріблотухи та ін.
ОТРУЄННЯ НАСТОЯНКАМИ Й РОСЛИНАМИ......... Четвертий поверх

Висипки, відрижки, неконтрольований сміх та ін.
НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ................................. П'ятий поверх

Нерозсійчари, пристріт, хибно виконані закляття та ін.
КАФЕТЕРІЙ/АПТЕКА......................................Шостий поверх
ЯКЩО ВИ НЕ ВПЕВНЕНІ, КУДИ ЙТИ, НЕ ЗДАТНІ НОРМАЛЬНО ГОВОРИТИ АБО НЕ МОЖЕТЕ ПРИГАДАТИ, ЧОМУ ТУТ ОПИНИЛИСЯ, НАША ГОСТЬВІДЬМА З РАДІСТЮ ВАМ ДОПОМОЖЕ.
З черги до столу почалапав старезний згорблений чаклун зі слуховою трубкою. — Я прийшов відвідати Бродеріка Боуда! — прокаркав він.

— Палата сорок п'ять, але боюся, що ви дарма гаєте час, — байдуже відповіла відьма. — Він збитий з пантелику... і досі вважає себе чайником для заварки. Наступний!



Якийсь розгублений на вигляд чаклун міцно тримав за ногу свою маленьку донечку, а та кружляла в нього над головою, махаючи величезними пір'їстими крильми, що росли в неї зі спини, проткнувши повзунки.

— П'ятий поверх, — втомлено сказала відьма, нічого не питаючи, і чоловік зайшов у подвійні двері за її спиною, тримаючи доньку, наче повітряну кульку чудернацької форми. — Наступний!



До столу підійшла місіс Візлі.

— Добрий день, — сказала вона. — Мого чоловіка, Артура Візлі, мали перевести сьогодні зранку в іншу палату, чи не могли б ви сказати...

— Артур Візлі? — перепитала відьма, перебігаючи пальцем довжелезний список перед нею. — Так, другий поверх, другі двері праворуч, палата Дай Луеліна.

— Дякую вам, — сказала місіс Візлі. — Ходімо всі. Вони зайшли за нею в подвійні двері й рушили вузеньким коридором з портретами відомих цілителів, освітленим кришталевими кулями, повними свічок. Кулі висіли під стелею, немов велетенські мильні бульбашки. Крізь двері, що їх вони минали, постійно заходили й виходили чарівники та чарівниці в зелених мантіях. З одних дверей раптом війнуло смердючим жовтим газом, а з деяких інших долинали стогони. Піднялися сходами на поверх ушкоджень, завданих магічними істотами, і знайшли в коридорі другі двері праворуч, на яких було написано: "Небезпечна палата Дай Луеліна — серйозні укуси". Знизу в спеціальну мідну рамочку було вставлено картку з написом від руки: "Головний цілитель: Гіпократ Сметвик. Цілитель‑практикант: Авґустус Пай".

— Молі, ми зачекаємо тут, — сказала Тонкс. — Артурові буде важко приймати відразу стільки відвідувачів... нехай спочатку зайде тільки сім'я.

Дикозор щось прогарчав, погоджуючись, і притулився спиною до стіни коридору. Його магічне око крутилося на всі боки. Гаррі теж було позадкував, але місіс Візлі простягла руку й підштовхнула його до дверей зі словами: — Не вигадуй, Гаррі. Артур хоче тобі подякувати.

Палата була маленька й досить темна, бо в ній було тільки одне вузеньке віконечко високо на стіні навпроти дверей. Основне освітлення йшло від сяючих кришталевих бульбашок, що збилися докупи посеред стелі. Стіни були оббиті дубовими панелями, і на одній висів портрет доволі лихого на вигляд чаклуна, підписаний: "Уркугарт Рекгеров (1612‑1697), винахідник закляття для прочищення кишок".

У палаті було тільки троє пацієнтів. Містер Візлі займав ліжко під віконечком. Гаррі з радістю й полегкістю побачив, що він сидить, підпершись подушками, й читає "Щоденного віщуна" під самотнім сонячним промінцем, що падав на його ліжко. Містер Візлі підняв голову, побачив, хто до нього прийшов, і радісно всміхнувся.

— Вітаю! — вигукнув він і відкинув "Віщуна". — Молі,



Білл щойно пішов, мусив вертатися на роботу, але обіцяв заскочити до тебе пізніше.

— Як здоров'я, Артуре? — стурбовано глянула на нього місіс Візлі й нахилилася, щоб поцілувати чоловіка в щоку. — Ти й досі трохи блідий.

— Зі мною все чудово, — бадьоро відповів містер Візлі і простяг здорову руку, щоб обійняти Джіні. — Якби з мене зняли бинти, я б хоч зараз вернувся додому.

— Тату, а чого ж їх тобі не знімають? — запитав Фред.

— Бо щоразу, як починають знімати, з мене тече кров, як з дурного, — весело пояснив містер Візлі, а тоді взяв з тумбочки біля ліжка чарівну паличку й вичаклував для гостей шість додаткових стільців. — Схоже, що ікла тієї зміюки мали незвичну отруту, яка не дає загоїтися ранам. Але цілителі впевнені, що знайдуть протиотруту. Кажуть, що їм траплялися випадки значно гірші за мій. А тим часом мені тільки й треба, що приймати щогодини настоянку для поповнення запасів крові. А подивіться на отого чоловіка, — стишив він голос і кивнув на ліжко навпроти, де лежав, дивлячись у стелю, весь зелений і дуже хворий на вигляд чоловік. — Його, бідолашного, покусав вовкулака. Ніякі ліки не допомагають.

— Вовкулака? — стривожено прошепотіла місіс Візлі. — А чи безпечно його тут тримати? Хіба він не повинен бути в окремій палаті?

— Та повний місяць буде аж за два тижні, — тихенько нагадав їй містер Візлі. — Сьогодні зранку з ним розмовляли цілителі, намагалися його переконати, що він зможе вести майже нормальне життя. Я йому розповідав... не називаючи, звісно, імен... що особисто знаю одного вовкулаку, дуже приємного чоловіка, який легко дає собі раду.

— І що він тобі відповів? — поцікавився Джордж.

— Пообіцяв мене покусати, якщо я не заткнуся, — сумно сказав містер Візлі. — А ота жінка, — показав він на ліжко біля самих дверей, — не каже цілителям, що саме її покусало, тому ми всі думаємо, що вона розводила когось незаконно. Хоч би що там було, воно відгризло їй добрячий шмат ноги. Коли їй знімають пов'язки, стоїть такий сморід.

— Тату, то ти нам розкажеш, що сталося? — підсунувся ближче до ліжка Фред.

— Та ви ж уже знаєте, — багатозначно всміхнувся до Гаррі містер Візлі. — Усе дуже просто... був дуже важкий день і я задрімав, а зміюка крадькома підповзла й мене покусала.

— Чи у "Віщуні" написали про цей випадок? — показав Фред на газету, що її читав містер Візлі.

— Авжеж не написали, — трохи гірко всміхнувся містер Візлі, — міністерство не хоче, щоб усі знали, як величезна потворна змія про...

— Артуре! — застерегла його місіс Візлі.

— ...про... е‑е... прокусила мені руку, — викрутився містер Візлі, хоч Гаррі був певний, що він не це мав на увазі.

— Тату, а де ти був, коли це сталося? — поцікавився Джордж.

— Це вже моя справа, — відрізав містер Візлі з легенькою усмішкою. Він знову схопив "Щоденного віщуна", розгорнув і сказав: — Коли ви прийшли, я саме читав про арешт Віллі Відершина. Знаєте, що це саме Віллі стояв за витівками з відригуючими туалетами? Одне закляття йому не вдалося, туалет вибухнув, а його знайшли серед тих уламків непритомного. Він лежав по самісінькі вуха у...

— Коли ти казав, що йдеш на "чергування", — урвав його Фред, — то що ти там робив?

— Ти ж чув тата, — прошепотіла місіс Візлі, — ми тут про це не говоримо! То що з тим Віллі Відершином, Артуре?

— Не питай, як саме, але йому в цій справі з туалетами вдалося викрутитись, — мовив містер Візлі. — Припускаю, що не обійшлося без хабарів...

— Ти її охороняв? — тихенько спитав Джордж. — Зброю? Яку шукає Відомо‑Хто?

— Тихо, Джордж! — різко урвала його місіс Візлі.

— Отож цього разу, — заговорив голосніше містер Візлі, — Віллі застукали на продажу маґлам кусючих дверних клямок. Не думаю, що він відкараскається й зараз, бо в цій статті написано, що двоє маґлів залишилися без пальців, і їх поклали в лікарню Святого Мунґо для термінового відрощення кісток та зміни пам'яті. Ви собі подумайте — маґли в лікарні Святого Мунґо! Цікаво, в якій вони палаті?

І він енергійно закрутив головою, немовби сподівався побачити вказівник.

— Гаррі, хіба ти не казав, що Відомо‑Хто має змію? — поцікавився Фред, стежачи за батьковою реакцією. — Величезну. Ти ж бачив її тієї ночі, коли він повернувся, правда?

— Годі вже, — роздратувалася місіс Візлі. — Артуре, там ще є Дикозор і Тонкс, вони теж хочуть тебе бачити. А ви всі зачекайте в коридорі, — звеліла вона своїм дітям і Гаррі. — Потім ще зайдете попрощатися. Ідіть.

Вони попленталися в коридор. Дикозор і Тонкс зайшли в палату й зачинили за собою двері. Фред здивовано підняв брови.

— Що ж, — почав він нишпорити в кишенях, — нехай буде так. Нічого нам не кажіть.

— Ти оце шукаєш? — спитав Джордж, простягаючи йому клубок струн тілесного кольору.

— Ти читаєш мої думки, — гигикнув Фред. — Зараз побачимо, чи в лікарні Святого Мунґо накладають на двері палат замовляння‑нетурбування.



Разом з Джорджем вони розплутали клубок, витягли з нього п'ять видовжених вух і роздали всім. Гаррі спочатку вагався.

— Бери, Гаррі, не вагайся! Ти врятував татові життя. Кому ж іще підслуховувати як не тобі.



Несподівано для самого себе Гаррі всміхнувся, взяв один кінець струни і запхав у вухо — так само, як і близнюки.

— Ну, вперед! — прошепотів Фред.



Струни тілесного кольору почали звиватися довжелезними тонкими хробаками й прослизнули попід двері. Спочатку Гаррі нічого не чув, а потім аж підскочив, коли в самісінькому вусі залунало шепотіння Тонкс, мовби вона стояла поруч з ним.

— ...усе обшукали, Артуре, але змії ніде не знайшли. Після нападу на тебе вона наче крізь землю провалилася... але ж Відомо‑Хто, мабуть, і не сподівався, що змія полізе далі.

— Я думаю, що він її вислав на розвідку, — прогарчав Муді, — бо йому останнім часом не дуже щастило. Мабуть, він хоче довідатися, що його очікує. Якби там не було Артура, та потвора мала б значно більше часу для збору інформації. То Поттер каже, що бачив, як усе сталося?

— Так, — підтвердила місіс Візлі. Голос її звучав стурбовано. — Знаєш, Дамблдор ніби чекав, що Гаррі щось таке побачить.

— Так, — буркнув Муді, — ми ж усі знаємо, що з Поттером діється щось дивне.

— Дамблдор був дуже стривожений, коли я вранці розмовляла з ним про Гаррі.

— Авжеж, він стурбований, — прохрипів Муді. — Хлопець бачить події очима зміюки Відомо‑Кого. Ясно, що Поттер не усвідомлює, що це означає, але ж, якщо Відомо‑Хто оволодів ним...

Гаррі вийняв видовжене вухо зі свого. Його серце шалено закалатало, а обличчя налилося кров'ю. Він озирнувся на інших. Вони стояли зі струнами у вухах і перелякано дивилися на нього.
— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка