Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка15/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

Різдво в ізольованій палаті
Може, саме тому Дамблдор і уникав погляду Гаррі? Боявся, що на нього гляне Волдеморт, що ці зелені очі раптом стануть яскраво‑червоними з вузенькими, мов у котів, зіницями? Гаррі пригадав, як колись з потилиці професора Квірела вилізло зміїне обличчя Волдеморта — і поклав руку на свою потилицю, уявляючи, що б він відчув, якби Волдеморт раптом вискочив з його власної голови. Він почувався брудним, заразним, ніби мав у собі смертоносну бацилу й дорогою з лікарні негідний був сидіти у вагоні метро поруч з невинними, чистими людьми, чий розум і тіло не були осквернені Волдемортом... Він не тільки бачив змію, він був тією змією, тепер він це знав напевно... І тут йому в голову стрельнула жахлива думка, пригадалися слова, від яких усередині засудомило й кишки почали звиватися, неначе вужі.

"А що йому потрібно, крім поплічників?

Те, що можна здобути лише таємно... якась зброя. Те, чого він не мав минулого разу".

"Та це ж я та зброя", — подумав Гаррі, і в його жилах немовби розтеклася отрута. Він похолов і залився потом, хитаючись разом з вагоном, що мчав темним тунелем. "Це мене намагається використати Волдеморт! Ось чому, куди б я не пішов, мене весь час охороняють! Це захищають не мене, а інших людей! Тільки нічого не виходить, бо в Гоґвортсі до мене цілодобово охорони не приставиш... я справді напав уночі на містера Візлі. Так, то був я. Мене до цього змусив Волдеморт. Можливо, він і зараз сидить у мені, прислухаючись до моїх думок..."

— З тобою все гаразд, любий? — прошепотіла місіс Візлі, нахиляючись до Гаррі через голову Джіні, а поїзд з гуркотом летів у темному тунелі. — Щось у тебе поганий вигляд. Може, тебе нудить?



Усі дивилися на нього. Він затряс головою і втупився в рекламу страхування нерухомості.

— Гаррі, любий, з тобою справді все гаразд? — стурбовано перепитала місіс Візлі, коли вони обходили неохайний газон посеред площі Ґримо. — Ти такий блідий... чи ти зранку хоч спав? Одразу йди лягай і поспи хоч дві години.



Гаррі кивнув головою. Тепер він мав гарну відмовку від розмов з іншими, тож, тільки‑но відчинилися вхідні двері, швиденько минув підставку для парасоль у формі тролевоі лапи й побіг сходами до їхньої з Роном кімнати.

Там він почав крокувати туди‑сюди, проходячи повз ліжка й порожню раму від портрета Фінеаса Ніґелуса, а голова його аж кипіла від жахливих запитань та думок.

"Чи він і сам став змією? Може, він — анімаг... ні, це неможливо, він знав би... а може, то Волдеморт анімаг, — подумав Гаррі, — тоді все стає на свої місця... авжеж, той перетворився на змію... а тоді заволодів мною, і ми обидва перетворилися... але як тоді пояснити, що я за п'ять хвилин устиг побувати в Лондоні й повернутися назад у ліжко... але ж Волдеморт — наймогутніший у світі чаклун, окрім Дамблдора, тож легко, мабуть, може переносити людей хоч куди".

І тут він вжахнувся від раптової думки: "Але ж це божевілля... якщо Волдеморт заволодів мною, то я оце зараз чітко вказую йому розташування штабу Ордену Фенікса! Він знатиме, хто входить до Ордену і де перебуває Сіріус...а я ж чув безліч такого, чого не мав знати: есе, що розповів мені Сіріус ще в перший вечір, коли я тут опинився..." Він може зробити лише одне — негайно піти з площі Ґримо. Проведе Різдво у Гоґвортсі, де нікого немає, і тоді всі будуть у безпеці, хоч би під час канікул... але ж ні, цього не досить, у Гоґвортсі все одно перебуває чимало учнів і вони можуть постраждати. А що, як наступною жертвою стане Шеймус, Дін або Невіл? Гаррі зупинився і втупився в порожню раму Фінеаса Ніґелуса. Шлунок мовби налився свинцем. Вибору не було — він мусив вертатися на Прівіт‑драйв, щоб цілком ізолюватися від інших чарівників.

"Якщо так, — подумав він, — то нема чого тягти". Намагаючись не думати, як прореагують Дурслі, коли побачать його на своєму порозі на півроку раніше, ніж чекали, Гаррі підійшов до валізи, закрив її й замкнув, тоді за звичкою озирнувся в пошуках Гедвіґи і аж тут згадав, що вона й досі в Гоґвортсі... ну що ж, менше буде нести... схопив валізу і вже почав волокти п до дверей, як почув єхидний голос: — Тікаємо?

Він озирнувся. На полотні власного портрета з'явився Фінеас Ніґелус. Він притулився до рами й поглядав на нього з великою цікавістю.

— Нікуди я не тікаю, — буркнув Гаррі, все ще тягнучи валізу.

— Мені здавалося, — сказав Фінеас Ніґелус, погладжуючи свою гостру борідку, — що до ґрифіндорського гуртожитку потрапляють лише відважні? Думаю, ти б краще пасував до мого гуртожитку. Ми, слизеринці, теж відважні, але не дурні. Скажімо, опиняючись перед вибором, ми завжди рятуємо власну шкуру.

— Я не рятую власну шкуру, — огризнувся Гаррі, тягнучи валізу по шорсткому й побитому міллю килиму перед дверима.

— Я бачу, — погладжував борідку Фінеас Ніґелус, — це зовсім не боягузлива втеча... це шляхетний вчинок.

Гаррі не звертав уваги. Він уже поклав руку на дверну клямку, коли Фінеас Ніґелус ліниво сказав: — Маю для тебе вістку від Албуса Дамблдора.

Гаррі негайно озирнувся.

— Яку саме?

— Залишайся на місці.

— Та я ж не рухаюся! — відрізав Гаррі, не відходячи від дверей. — То яку ти маєш вістку?

— Та я ж тобі щойно сказав, йолопе. — незворушно промовив Фінеас Ніґелус. — Дамблдор просив переказати: "За лишайся на місці".

Чому? — здивувався Гаррі, випускаючи з рук валізу — Чому я маю тут залишатися? Що він іще казав?

— Більше нічого, — Фінеас Ніґелус підняв тонку чорну брову, ніби вважав ці запитання зухвалими.

Гарріне роздратування вирвалося назовні, мов змія, що раптом вигулькує з високої трави. Він був виснажений. спантеличений понад усяку міру, адже минулі півдоби віддав по черзі то жах, то полегкість, то знову жах, а Дамблдор і далі не хоче з ним розмовляти!

— Оце й усе? — вигукнув він. — "Залишайся на місці"? Я це вже чув, коли на мене напали дементори! Сиди, Гаррі, й не рипайся, поки дорослі все влаштують! Але ми тобі нічого не скажемо, бо твій манюній мозок з цим не впорається!

— Знаєш, — ще голосніше за Гаррі крикнув Фінеас Ніґелус, — саме тому мені й гидко було вчителювати! Молоді люди завжди свято переконані, що тільки вони у всьому мають рацію. Невже тобі ніколи не стріляло в голову, нещасний і пихатий жевжику, що директор Гоґвортсу міг мати досить підстав, щоб не втаємничувати тебе в усі найдрібніші деталі своїх планів? Ти ніколи не завдавав собі праці замислитися, чому дотримання Дамблдорових приписів, що здавалися тобі такими несправедливими, завжди вберігало тебе від неприємностей? Ні? Ні, бо як усі молодики, ти абсолютно впевнений, що тільки ти здатний відчувати й мислити, тільки ти можеш усвідомити небезпеку, тільки ти такий розумник, що розгадав плани Темного Лорда...

— То він і справді планує щось зі мною зробити? — негайно спитав Гаррі.

— Хіба я таке казав? — недбало розглядав свої шовкові рукавички Фінеас Нігелус. — А зараз, якщо ти не проти, у мене є важливіші справи, ніж слухати підліткові нарікання... бувай здоровий. Він покрокував до краю рами і зник.

— Чудово, забирайся! — закричав Гаррі на порожню раму. — І красненько подякуй Дамблдорові!



Порожнє полотно не озивалося. Гаррі розлючено поволік валізу назад до ліжка, а тоді впав обличчям на поїдене міллю покривало, заплющив очі й відчув, як болить його обважніле тіло.

Здавалося, ніби він пройшов багато‑багато кілометрів... аж не вірилося, що лише добу тому він стояв під омелою а до нього підходила Чо Чанґ... Він почувався таким виснаженим... і боявся заснути... Дамблдор звелів йому залишатися... отже він може заснути... але йому страшно... а що як усе повториться?

Провалювався в темряву...

Кіноплівка в його голові ніби лише й чекала, щоб закрутитися. Він ішов пустим коридором до простих чорних дверей, повз шорсткі кам'яні стіни, смолоскипи, повз прочинені двері зліва, за якими вели вниз кам'яні сходи...

Дійшов до чорних дверей, але не міг їх відчинити... стояв перед ними і розпачливо прагнув зайти... за ними лежало те, чого він жадав усім серцем... вимріяна нагорода... якби ж тільки не болів шрам... він би тоді краще міг усе обміркувати...

— Гаррі, — почувся далекий Ронів голос, — мама каже, що вечеря готова, але якщо ти не хочеш уставати, то вона тобі щось залишить.



Гаррі розплющив очі, але Рон уже вийшов з кімнати.

"Він не хоче залишатися зі мною наодинці, — подумав Гаррі. — Він же чув, що казав Муді".

Мабуть, тепер ніхто не захоче з ним знатися, розуміючи, що зачаїлось у нього всередині.

Він не піде вечеряти, бо не хоче нав'язувати їм своє товариство. Перевернувся на другий бік і незабаром знову провалився в сон. Прокинувся аж уранці. В животі болісно судомило з голоду, а Рон сопів на сусідньому ліжку. Роззирнувшись по кімнаті, побачив темні контури Фінеаса Ніґелуса, що знову стояв у своєму портреті. Спало на думку, що Дамблдор, мабуть, послав Ніґелуса, щоб той за ним пильнував — ану ж Гаррі знов на когось нападе.

Він ще гостріше відчув себе якимось нечистим. Уже шкодував, що підкорився Дамблдорові... якщо таке життя судилося йому на площі Ґримо, то, може, таки краще повернутися на Прівіт‑драйв...

Уранці всі прикрашали будинок до Різдва. Гаррі ще не пам'ятав Сіріуса в такому чудовому настрої. Той навіть виспівував колядки, такий був радий, що проведе Різдво не сам. Гаррі чув його спів крізь підлогу в холодній вітальні, де він самотньо сидів, дивлячись, як білішає небо за вікном, обіцяючи сніг. Його наповнювало дике задоволення від того, що він дає всім змогу про нього наговоритися. Коли почув, як місіс Візлі лагідно покликала його на обід, піднявся сходами ще вище й нічого їй не відповів.

Десь о шостій вечора задзвенів дзвінок у дверях, і місіс Блек знову залементувала. Припускаючи, що то прийшов Манданґус або якийсь інший член Ордену, Гаррі лише зручніше вмостився під стіною Бакбикової кімнати, де він ховався, і намагався не звертати уваги на бурчання в животі, годуючи гіпогрифа здохлими щурами. Здригнувся від несподіванки, коли за кілька хвилин хтось загупав у двері кімнати.

— Я знаю, що ти там, — почувся Герміонин голос. — Вийди, будь ласка. Мені треба з тобою поговорити.

— А ти чого тут? — здивувався Гаррі, відчиняючи двері, а Бакбик почав шкрябати встелену соломою підлогу, шукаючи, чи не залишилося там щурів. — Ти ж мала бути з батьками на гірськолижному курорті!

— Правду кажучи, я не надто люблю лижі, — пояснила Герміона. — Тому я й приїхала на Різдво сюди. — Волосся в неї було присипане снігом, а щоки рожеві від морозу. — Але не кажи про це Ронові. Я йому сказала, що захоплена лижами — щоб перестав з мене сміятися. Мама з татом трохи розчаровані, але я їм сказала, що всі. хто серйозно готується до іспитів, залишаються в Гоґвортсі. Вони зрозуміли, бо хочуть, щоб я добре вчилася. Але то таке, — всміхнулася вона. — ходімо краще до вашої кімнати. Ронова мама розпалила там камін і принесла бутерброди.



Гаррі зійшов за нею на третій поверх. У кімнаті з подивом побачив Рона і Джіні. Обоє сиділи на Роновім ліжку, чекаючи на нього.

— Я приїхала "Лицарським автобусом", — безтурботно повідомила Герміона, перш ніж Гаррі встиг щось сказати. — Дамблдор ще зранку розповів, що сталося, але я мусила дочекатися офіційного завершення чверті, а вже тоді вирушати. Амбридж і так уже біситься, що ви всі вислизнули у неї з‑під носа, хоч Дамблдор і сказав їй, що, оскільки містер Візлі потрапив до лікарні Святого Мунґо, то він дав вам дозвіл його провідати.



Герміона вмостилася біля Джіні, й дівчата разом з Роном подивилися на Гаррі.

— Як ти почуваєшся? — запитала Герміона.

— Добре, — напружено відповів Гаррі.

— Ой, Гаррі, не вигадуй, — не повірила вона. — Рон і Джіні кажуть, що, відколи ви повернулися з лікарні, ти від усіх ховаєшся.

— Оце таке кажуть? — люто глянув Гаррі на Рона й Джіні. Рон опустив голову, а от Джіні нітрохи не збентежилася.

— Бо це правда! — вигукнула вона. — Ти навіть дивитися на нас не хочеш!

— Це ви на мене не дивитесь! — розсердився Гаррі.

— Може, ви зиркаєте одне на одного по черзі, і через те не встигаєте перехоплювати погляди, — припустила Герміона й кутики її вуст сіпнулися.

— Дуже смішно, — огризнувся Гаррі й відвернувся.

— Перестаньте грати комедію, — гостро сказала Герміона. — Мені вже розповідали, що ви вчора почули через видовжені вуха...

— Так? — прохрипів Гаррі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись, як за вікном падає лапатий сніг. — Усі тільки й роблять, що про мене базікають! Та я вже звик.

— Гаррі, ми хотіли поговорити з тобою, — сказала Джіні, — але ж ти весь час ховаєшся...

— Бо не хочу, щоб зі мною говорили, — відрубав Гаррі відчуваючи, як у ньому наростає роздратування.

— Це досить безглуздо з твого боку, — розсердилася Джіні, — особливо, якщо врахувати, що Відомо‑Хто колись був заволодів мною. Я могла б тобі розповісти, що тоді відчувала. Гаррі завмер, збагнувши ці слова. Тоді повернувся до неї.

— Я забув, — буркнув він.

— Молодець, — холодно мовила Джіні.

— Вибач, — щиро сказав Гаррі. — То... ти гадаєш, що він заволодів і мною?

— Чи ти пам'ятаєш усе, що робив? — спитала Джіні. — Чи існують у твоїй пам'яті провали, коли ти не знаєш, що з тобою діялося?



Гаррі замислився.

— Ні, — заперечив він.

— Тоді Відомо‑Хто тобою не заволодівав, — зробила висновок Джіні. — Коли це сталося зі мною, я мала багатогодинні провали в пам'яті. Раптом опинялася десь, не знаючи, як туди потрапила.

Гаррі ще боявся їй повірити, але серце від радості мало не вистрибувало з грудей.

— Але той сон про вашого тата і змію...

— Гаррі, ти й раніше бачив схожі сни, — втрутилася Герміона. — Торік ти також іноді відчував, що робить Волдеморт.

— Тепер було інакше, — похитав головою Гаррі. — Я був у тій змії. Ніби я сам був змією... а що, як Волдеморт якось узяв і переніс мене в Лондон?..

— Коли‑небудь, — втратила терпець Герміона, — ти нарешті прочитаєш "Історію Гоґвортсу" і збагнеш, що в Гоґвортсі не можна ні являтися, ні роз'являтися. Гаррі, навіть Волдеморт не зміг би тебе взяти й кудись перенести з твоєї спальні.

— Старий, ти весь час був у ліжку, — підтвердив Рон. — Я бачив, як ти цілу хвилину метався в ліжку, поки нам вдалося тебе розбудити.



Гаррі знову почав замислено міряти кроками кімнату. Їхні слова не лише заспокоювали, але й були цілком логічні... він механічно взяв з тарілки на ліжку бутерброд і пожадливо надкусив.

"Це означає, що не я та зброя", — подумав Гаррі. Його серце переповнилося радістю — аж захотілося підспівувати Сіріусові, що протупав повз їхні двері, йдучи до Бакбикової кімнати й виспівуючи на повний голос "...а гіпогриф трясеться, осел смутно пасеться..."
*
І як він міг хотіти відсвяткувати Різдво на Прівіт‑драйв? Сіріусове піднесення від того, що в його будинку знову повно людей, а особливо від того, що до нього повернувся Гаррі, передавалося всім. Він анітрохи не нагадував того похмурого господаря будинку, котрим був улітку. Натомість його розпирала рішучість принести всім не менше, якщо не більше, радості, ніж вони отримали б на свята в Гоґвортсі, тож напередодні Різдва він невтомно прибирав і прикрашав разом з усіма будинок, який неможливо було впізнати, коли в ніч перед Різдвом усі йшли спати. З потьмянілих канделябрів звисала вже не павутина, а гірлянди гостролисту, а також золоті й срібні стрічки. На пошарпаних килимах височіли цілі кучугури магічного снігу. Розкішна ялинка, роздобута десь Манданґусом і прикрашена живими феями, закривала собою Сіріусове родинне дерево, і навіть ельфівські голови в коридорах красувалися в капелюхах та бородах, наче діди морози.

Різдвяного ранку Гаррі прокинувся й побачив біля ліжка цілу купу дарунків, а Рон уже розбирав свою — ще більшу.

— Непоганий улов цього року, — повідомив він Гаррі з‑під гори паперу. — Дякую за компас для мітли, чудовий даруночок, не те, що Герміонин... вона подарувала мені щоденник для домашніх завдань...



Гаррі розклав свої дарунки і знайшов пакунок, підписаний Герміониною рукою. Йому вона теж подарувала щоденник, який щоразу, коли його розгортати на певній сторінці, промовляв мудрі приказки, наприклад: "Зробив діло — гуляй сміло!"

Сіріус і Люпин подарували Гаррі комплект чудових книжок під назвою "Практика захисних чарів та їхнє використання проти темних мистецтв". Книжки мали яскраві й рухомі ілюстрації всіх описаних у ній антизаклять. Гаррі з цікавістю погортав перший том і побачив, що той йому дуже знадобиться при плануванні занять ДА. Геґрід прислав гаманець з бурого хутра і з іклами. Очевидно, він був зачаклований від злодіїв, але Гаррі, на жаль, не міг покласти туди ані монетки, бо ризикував лишитися без пальців. Від Тонкс він отримав маленьку діючу модель "Вогнеблискавки". Гаррі дивився, як та кружляє по кімнаті й шкодував, що справжня мітла йому вже недоступна. Рон подарував йому величезну коробку горошку на кожен смак, містер і місіс Візлі — традиційний джемпер ручної в'язки та пакунок пиріжків з м'ясом, а Добі — якусь жахливу картину, що він її сам, мабуть, і намалював. Гаррі саме перевернув її догори ногами, щоб подивитися, чи не краща вона в такому вигляді, коли це з гучним ляскотом біля його ліжка явилися Фред і Джордж.

— Веселого Різдва, — побажав Джордж. — Донизу ще не поспішайте.

— Чому це? — здивувався Рон.

— Та мама знову розплакалася, — невдоволено пояснив Фред. — Персі прислав назад різдвяний джемпер.

— Не написав ані слова, — додав Джордж. — Не поцікавився татовим здоров'ям, не відвідав його, нічого.

— Ми намагалися її заспокоїти, — Фред обійшов ліжко й подивився на картину. — Сказали, що Персі — смердюча купа щурячого лайна.

— Не подіяло, — пояснив Джордж, пригощаючись шоколадною жабкою. — Тому за це взявся Люпин. Нехай він її трошки підбадьорить. Тоді, мабуть, і підемо снідати.

— А що тут, до речі, намальовано? — примружився Фред, дивлячись на картину Добі. — Схоже на гібона з чорними очима.

— Це ж Гаррі! — показав Джордж на зворотний бік картини, — тут ззаду написано!

— Доволі схожий, — вишкірився Фред. Гаррі кинув у нього новим щоденником. Той влучив у стіну, впав на підлогу й радісно прорік: "Хто рано встає, тому Бог дає!"



Вони встали й одяглися. Чули, як усі бажають одне одному веселого Різдва. Сходячи донизу, зустріли Герміону.

— Дякую за книжку, Гаррі, — радісно сказала вона. — Я вже давно мріяла про "Нову теорію числомагії"! А ці парфуми такі незвичні, Роне.

— От і добре, — знітився Рон. — А це для кого, до речі? — показав він на акуратно загорнутий дарунок у неї в руках.

— Для Крічера, — весело пояснила Герміона.

— Дивися тільки, щоб не одяг! — попередив її Рон. — Пам'ятаєш, як казав Сіріус: "Крічер забагато знає, його не можна відпускати на волю!"

— Це не одяг, — відповіла Герміона, — хоч, якби моя воля, я обов'язково подарувала б йому якусь одежину замість тієї старої бруднющої ганчірки. Це ковдра з клаптиків. Я собі подумала, що вона трохи оживить його спальню.

— Яку спальню? — пошепки запитав Гаррі, бо вони якраз минали портрет Сіріусової матері.

— Сіріус каже, що це не так спальня, як... клітка, — пояснила Герміона. — Взагалі він спить під баком з водою у комірчині біля кухні.



Коли вони зійшли в підвал, там була тільки місіс Візлі. Стоячи біля плити, вона привітала їх з Різдвом таким голосом, ніби хворіла на сильну застуду. Усі ховали від неї очі.

— Оце і є Крічерова спальня? — спитав Рон, підходячи до закіптюжених дверцят у куточку навпроти комори. Гаррі ще ні разу не бачив, щоб вони були відчинені.

— Так, — трохи нервово відповіла Герміона. — Е‑е... краще, мабуть, постукати. Рон постукав, але відповіді не було.

— Мабуть, лазить десь угорі, — припустив він і смикнув дверцята. — Ве‑е!



Гаррі зазирнув усередину. Більшу частину комірчини займав величезний старомодний бак для кип'ятіння води, але внизу під трубами Крічер влаштував собі мовби гніздечко. На підлозі лежало якесь ганчір'я та смердючі старі ковдри, а невеличка вм'ятина посередині свідчила, що саме там Крічер і спав, згорнувшись калачиком. Скрізь були розкидані крихти черствого хліба і шматочки старого запліснявілого сиру.

Ззаду в кутку поблискували дрібні монетки та інші речі, які, очевидно, Крічер збирав у будинку, мов та сорока, рятуючи від Сіріусових прибирань. Йому також пощастило зберегти родинні фотографії у срібних рамцях, які цього літа безжально викидав Сіріус. І хоч скло на них було здебільшого розбите, та звідти на Гаррі бундючно позирали крихітні чорно‑білі постаті, серед яких він, здригнувшись, упізнав чорняву жінку з важкими повіками, свідком суду над якою побував у Дамблдоровім ситі спогадів — Белатрису Лестранж. Це, здається, була улюблена Крічерова фотографія. Він поставив її перед усіма іншими й незграбно заліпив потріскане скло чароскотчем.

— Мабуть, залишу дарунок отут, — акуратно поклала Герміона пакунок у заглиблення в ганчірках і ковдрах, а тоді обережно зачинила дверцята. — Він його потім знайде. Усе буде гаразд.

— До речі, — саме тієї миті вийшов з комори Сіріус з великим індиком у руках, — хто‑небудь останнім часом бачив Крічера?

— Я його не бачив, відколи ми сюди прибули, — сказав Гаррі. — Ти ще якраз виганяв його з кухні.

— Так... — спохмурнів Сіріус. — Знаєш, я його теж відтоді не бачив... мабуть, ховається десь нагорі.

— Він же не міг звідси піти, правда? — завагався Гаррі. — Тобто, коли ти сказав "геть", він же не міг подумати, що це означало геть з будинку?

— Ні‑ні, ельфи‑домовики не можуть нікуди піти, якщо їм не дати одягу. Вони дуже прив'язані до родинного будинку, — пояснив Сіріус.

— Хоч якщо дуже захочуть, то можуть і піти, — заперечив Гаррі. — Добі два роки тому покинув Мелфоїв, щоб попередити мене. Усе ж відважився, хоч і мусив себе пізніше покарати.



Сіріус трохи збентежився, а тоді сказав: — Пошукаю його потім. Мабуть, десь нагорі ридає над старими панталонами моєї матері. Звичайно, він міг залізти в комірку з білизною й померти там від задухи... але це вже я щось розмріявся.

Фред, Джордж і Рон зареготали, а от Герміона глянула на нього докірливо.

Коли закінчився різдвяний обід, Візлі, Гаррі й Герміона вирішили в супроводі Дикозора та Люпина ще раз провідати містера Візлі. Манданґус ще встиг застати пудинг і бісквіт з вершками, попередньо "позичивши" для такої нагоди в когось машину, бо метро на Різдво не працювало. Машину, яку навряд чи було взято зі згоди власника, збільшили чарами, як це колись робили зі стареньким візлівським "Фордом‑Англією". Хоча ззовні її розміри й не змінилися, всередині зручно розмістилося десять осіб разом з водієм Манданґусом. Місіс Візлі спочатку вагалася — Гаррі знав, що їй важко було вибрати між неприязню до Манданґуса і небажанням подорожувати без чарів, та врешті‑решт холод надворі й благання дітей перемогли, і вона без зайвих нарікань всілася на задньому сидінні між Фредом та Біллом.

Подорож до лікарні Святого Мунґо забрала небагато часу, бо всі дороги були майже порожні. Безлюдною вуличкою скрадалися до лікарні поодинокі чарівники й чарівниці. Усі вилізли з машини, а Манданґус заїхав за ріг, де мав їх зачекати. Вони, ніби між іншим, підійшли до вітрини з манекеном у зеленім нейлоновім сарафані, а тоді по черзі пройшли крізь скло.

Приймальня була святково оздоблена. Кришталеві кулі, що освітлювали лікарню, були пофарбовані в золотисто‑червоні барви й перетворилися на величезні сяючі різдвяні іграшки. Над усіма дверима висів гостролист, а в кожному куточку іскрилися магічним снігом та бурульками ялинки, увінчані блискучими золотими зірками. Відвідувачів було значно менше, ніж минулого разу, хоч посеред приймальні Гаррі раптом відштовхнула якась чаклунка, в якої з лівої ніздрі стирчала мандаринка.

— Родинна суперечка? — фальшиво всміхнулася білява відьма за столом. — Ви вже сьогодні третя... "Наслідки від чарів" на п'ятому поверсі.



Містер Візлі сидів на ліжку, тримав на колінах тацю з рештками індика, а вигляд у нього був збентежений.

— Усе гаразд, Артуре? — поцікавилася місіс Візлі, коли всі привітали містера Візлі і вручили йому дарунки.

— Так‑так, — занадто бадьоро відповів містер Візлі. — Ти... е‑е... не бачила цілителя Сметвика?

— Ні, — підозріливо глянула на нього місіс Візлі. — А що?

— Нічого‑нічого, — легковажно відказав містер Візлі, розгортаючи подарунки. — Ну, як святкуєте? Що отримали на Різдво? Ой, Гаррі... це просто чудо! — Він щойно відкрив набір запобіжників та викруток, що йому подарував Гаррі.

Але місіс Візлі чоловікова відповідь не задовольнила. Коли містер Візлі нахилився, щоб потиснути Гаррі руку, вона поглянула на бинти під його сорочкою.

— Артуре, — запитала вона, і щось у її голосі клацнуло, наче мишоловка, — тебе перебинтували? Чому це зробили на день раніше? Мені казали, що тобі мінятимуть пов'язки завтра.

— Що? — злякався містер Візлі й натяг ковдру аж до шиї. — Ні‑ні... це нічого... це... я...

Він зіщулився під пронизливим поглядом місіс Візлі.

— Ти лише не хвилюйся. Молі, але Авґустусу Паю прийшла в голову думка... він той цілитель‑практикант, знаєш, такий приємний юнак і дуже цікавиться... е‑е... нетрадиційною медициною... тобто деякими старими маґлівськими способами лікування... ну, такими, як накладання швів. Молі, вони дуже добре загоюють... маґлівські рани...



З грудей місіс Візлі вирвався зловісний звук — щось середнє між криком і гарчанням. Люпин одразу перейшов До ліжка з вовкулакою, якого ніхто не провідував і який тоскно поглядав на юрбу коло містера Візлі. Білл пробелькотів, що хотів би випити чаю. а Фред і Джордж зірвалися на ноги й зголосилися піти з ним.

— Ти хочеш мені сказати, — дедалі голосніше допитувалася місіс Візлі, не помічаючи, як усі крадькома розбігаються з палати, — що здуру погодився на маґлівське лікування?

— Та чому здуру, люба Молі, — виправдовувався містер Візлі, — просто... ми з Паєм вирішили випробувати... тільки, на жаль... ну, з цими специфічними ранами... вийшло не зовсім так, як ми сподівалися...

— Тобто?

— Я... не знаю, чи ти розумієш, що таке накладання швів?

— Звучить, ніби ви намагалися зшити тобі шкіру, — безжалісно пирхнула місіс Візлі, — але ж навіть ти, Артуре, не повинен був погоджуватися на таку дурість...

— Я, мабуть, теж піду вип'ю чаю, — підвівся Гаррі. Герміона, Рон і Джіні кинулися за ним. Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:

— ЩО ОЗНАЧАЄ "В ПРИНЦИПІ ТАК"?!

— Типовий тато, — похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. — Накладання швів... треба ж таке...

— Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, — чемно сказала Герміона. — Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?

— У кафетерії на шостому поверсі, — пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.

Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни — портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.

— І що ж воно таке? — сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.

— Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз...

— Сама ви миршава! — огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.

— ...щоб вилікуватися, мусите взяти жаб'ячу печінку, прив'язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима...

— Нема в мене ніякої бризкухи!

— Але ж потворні плями на вашому обличчі...

— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!



Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.

— Який це поверх?

— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.

— Ні, ще тільки п'ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище...



Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка "НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ", а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо‑білі зуби.

— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.

— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!

Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.

— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?

— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.

— Е‑е... як ся маєте, пане професоре? — дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам'ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам'ять Гаррі й Ронові.

— Чудово, дякую! — життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. — То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.

— Е‑е... дякуємо, якось іншим разом, — відповів Рон, а Гаррі поцікавився: — Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?



На Локартовім обличчі зів'яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав: — Чи ми десь зустрічалися?

— Е‑е... так, зустрічалися, — підтвердив Гаррі. — Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам'ятаєте?

— Учителем? — збентежено перепитав Локарт. — Я? Справді?

І на його обличчі знову з'явилася усмішка — так зненацька, що всім стало аж ніяково.

— Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?



Але тут з дверей наприкінці коридору вигулькнула чиясь голова й почувся голос: — Ґільдерою, ти нестерпний хлопчисько! Куди це тебе знову понесло?

Добродушна цілителька з блискітками у волоссі метушливо поспішала до них коридором, лагідно всміхаючись Гаррі та його друзям.

— О, Ґільдерою, то в тебе гості! Як це гарно, якраз на Різдво! Знаєте, його, бідолашного, ніхто не провідує, і я не розумію, чому, бо він же таке золотце!

— Я роздаю автографи! — повідомив цілительці Ґільдерой зі сліпучою усмішкою. — Їм потрібно море моїх автографів, ніяких заперечень і чути не бажають! Сподіваюся, нам вистачить фотографій!

— Ох, ти мій щебетунчику, — взяла цілителька Локарта за руку й ніжно йому всміхнулася, ніби дворічній дитинці‑вундеркіндові. — Кілька років тому він був дуже знаменитий. Ми маємо надію, що це бажання роздавати автографи свідчить, що пам'ять починає до нього повертатися. Зайдете сюди? Він, знаєте, лежить в ізольованій палаті і. мабуть, вислизнув, коли я розносила різдвяні дарунки, бо двері там завжди замкнені... не те, щоб він був небезпечний... Але. — перейшла вона на шепотіння. — він, боронь Боже, може завдати якоїсь шкоди сам собі... не знає, хто він та кий, розумієте, піде кудись і не пам'ятає, як повернутися, дуже люб'язно з вашого боку, що його провідали.

— Е‑е, — чомусь показав Рон на верхній поверх, — ми взагалі... е‑е...

Але цілителька очікувально їм усміхнулася, і Ронове ледь чутне бурмотіння "збиралися попити чаю" розтануло в порожнечі. Вони безпомічно перезирнулися, а тоді рушили коридором за Локартом і цілителькою.

— Тільки ненадовго, — тихенько пробурмотів Рон. Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила: "Алогомора". Двері відчинилися й вона зайшла перша, міцно тримаючи Ґільдероя за руку, аж доки посадила його в крісло біля ліжка.

— Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, — тихенько пояснила цілителька гостям. — З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.

Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів — постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів'я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.

— Можете покласти в конверти, — порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. — Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів... Ґледіс Ґаджен пише мені щотижня... хотів би я знати, чому... — Він збентежено замислився, а тоді знову засяяв усмішкою і з новою енергією почав підписувати фото. — Мабуть, через мою зовнішність...



На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.

— Це тобі, Агнесо, — радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. — Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?



Агнеса голосно гавкнула.

— Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, — примовляла цілителька, підходячи до чоловіка‑буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними звивистими щупальцями і за допомогою чарівної палички чіпляючи на стіну календарик. — І... ой, місіс Лонґботом, ви вже йдете?



Гаррі миттєво озирнувся. Запони, що затуляли два ліжка в кутку палати, були відхилені, і до виходу йшло двоє відвідувачів: старезна чарівниця грізного вигляду в довжелезній зеленій сукні, поїденому міллю лисячому хутрі та гостроверхому капелюсі, прикрашеному опудалом яструба, вела за собою цілковито пригніченого... Невіла.

Гаррі раптом збагнув, хто лежить на тих віддалених ліжках. Почав гарячково думати, чим би відвернути увагу друзів, щоб Невіл непомітно і без зайвих запитань вийшов з палати, але Рон теж озирнувся, коли почув прізвище "Лонґботом", і, перш ніж Гаррі встиг його зупинити, покликав:

— Невіл!



Невіл підскочив і зіщулився, ніби повз нього просвистіла куля.

— Це ми, Невіле, — радісно вигукнув Рон, зриваючись на ноги. — Чи ти бачив?.. Тут лежить Локарт! А ти кого відвідував?

— Це твої друзі, любий Невіле? — люб'язно поцікавилася Невілова бабуся, насуваючись на них.

Видно було, що Невіл волів би опинитися де завгодно, тільки не тут. Його пухке лице почервоніло, а очі втупилися в підлогу.

— А, так, — пильно придивилася бабуся до Гаррі і простягла йому свою зморщену пазуристу руку. — Так‑так, авжеж, я знаю, хто ти такий. Невіл розповідає про тебе з великою повагою.

— Е‑е... дякую, — відповів Гаррі, потискаючи їй руку. Невіл розглядав свої черевики, ще більше червоніючи.

— А ви, очевидно, Візлі, — місіс Лонґботом королівським жестом подала руку спочатку Ронові, а потім Джіні. — Я знаю ваших батьків... не дуже добре знаю, та все ж... це приємні люди... а ти, мабуть, Герміона Ґрейнджер?



Герміона була приголомшена, що місіс Лонґботом знала її ім'я та прізвище, але чемно потисла їй руку.

— Невіл мені багато про вас розповідав. Ви йому допомогли в кількох скрутних ситуаціях, так? Він хороший хлопчик, — зиркнула вона з‑над кістлявого носа на Невіла суворим оцінюючим поглядом, — але не перейняв, на жаль, батькових талантів. — І вона так кивнула головою в бік двох ліжок у кутку, що опудало яструба на її капелюсі небезпечно затряслося.

— Що? — ошелешено перепитав Рон. (Гаррі хотів наступити Ронові на ногу, але в джинсах зробити це непомітно було значно важче, ніж у мантії.) — То там твій тато, Невіле?

— Що таке? — гостро озвалася місіс Лонґботом. — Невіле, ти що, не розповідав друзям про батьків?



Невіл глибоко вдихнув, зиркнув у стелю і заперечливо похитав головою. Гаррі було страшенно шкода Невіла, але він не знав, чим йому допомогти в цій ситуації.

— Але ж тут нічого соромитись! — розсердилася місіс Лонґботом. — Невіле, ти повинен ними пишатися! Пиша тися! Вони не для того принесли в жертву своє здоров'я й розум, щоб їхній єдиний син їх соромився!

— Я не соромлюся, — ледь чутно промимрив Невіл, дивлячись куди завгодно, тільки не на Гаррі з друзями. Рон аж навшпиньки пнувся, щоб побачити, хто ж там лежить на тих двох ліжках.

— Але з твого вигляду цього не скажеш! — заперечила місіс Лонґботом. — Мого сина та його дружину, — бундючно глянула вона на Гаррі, Рона, Джіні й Герміону, — довели тортурами до безумства прибічники Відомо‑Кого.



Герміона й Джіні затулили долонями роти. Приголомшений Рон перестав витягувати шию, щоб побачити Невілових батьків.

— Вони були аврорами, і в чаклунській громаді їх дуже шанували, якщо хочете знати, — вела далі місіс Лонґботом. — Дуже обдарована пара. Я... так, люба Алісо, що таке?



Невілова мама ішла по палаті в нічній сорочці. Це вже була далеко не та пухкенька радісна жіночка, котру Гаррі бачив на старій Дикозоровій фотографії початкового складу Ордену Фенікса. Обличчя в неї було худе й виснажене, очі здавалися завеликими, а сиве, аж біле, волосся стирчало наче тонке клоччя. Видно було, що вона не хоче, чи не може говорити. Мати зробила до Невіла кілька боязких кроків, тримаючи щось у простягненій руці.

— Знову? — втомлено спитала місіс Лонґботом. — Дуже добре, люба Алісо, дуже добре... Невіле, візьми, що там у неї...



Але Невіл і так уже підставив долоню, а мати поклала в неї обгортку від жуйки "Друбл".

— Дуже гарно, моя люба, — вдавано бадьорим голосом похвалила її Невілова бабуся, поплескавши невістку по плечі.



А Невіл просто сказав:

— Дякую, мамо.



Мати попленталася назад, щось мугикаючи собі під ніс. Невіл з викликом озирнувся на інших, ніби пропонував їм посміятися, але Гаррі ще ніколи в житті не бачив нічого сумнішого.

— Будемо, мабуть, вертатися, — зітхнула місіс Лонґботом, надіваючи довгі зелені рукавички. — Була дуже рада з вами всіма познайомитися. Невіле, викинь ту обгортку в кошик для сміття, вона вже тобі стільки їх надавала, що можеш обклеїти цілу кімнату.



Але Гаррі помітив, як Невіл, виходячи з палати, крадькома запхав обгортку в кишеню. Двері за ними зачинилися. — Я й не знала, — сказала Герміона, готова розплакатися.

— Я теж, — хрипко озвався Рон.

— І я, — прошепотіла Джіні. Вони всі подивилися на Гаррі.

— Я знав, — сумно зізнався він. — Мені розповів Дамблдор, але я пообіцяв нікому більше не казати... саме за це й посадили в Азкабан Белатрису Лестранж — за те, що катувала Невілових батьків закляттям "Круціатус", аж доки вони збожеволіли.

— То це зробила Белатриса Лестранж? — жахнулася Герміона. — Та жінка, чиє фото повісив у своїй комірчині Крічер?

Запала довга мовчанка, котру перервав сердитий голос Локарта:

— Я що, даремно тут підписував?


— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —

Блокологія
Крічер, як виявилося, зачаївся на горищі. Сіріус розповідав, що знайшов його там, укритого порохом і заклопотаного, поза сумнівом, пошуками нових реліквій Блекової родини для своєї схованки в комірчині. Хоч Сіріуса й задовольнила ця версія, та Гаррі відчув неспокій. Крічер тепер мав кращий настрій, менше, ніж раніше, буркотів усілякі прокльони і слухняніше виконував накази, проте раз чи двічі Гаррі ловив на собі його пожадливий погляд, але той одразу від нього відвертався.

Гаррі не ділився своїми невиразними підозрами з Сіріусом, чия веселість випаровувалася разом із завершенням різдвяних канікул. Наближався день їхнього від'їзду до Гоґвортсу, і в Сіріуса дедалі частішали "напади відлюдькуватості", як називала їх місіс Візлі, під час яких він ставав мовчазний, дратівливий, і по кілька годин сидів у кімнаті Бакбика. Його похмурість пронизувала весь будинок, просочуючись попід дверима, ніби якийсь отруйний газ, і заражала всіх присутніх.

Гаррі не хотів знову залишати Сіріуса на самоті з Крічером. Якщо чесно, то він уперше в житті нітрохи не прагнув повертатися в Гоґвортс. Адже в школі панувала тиранія Долорес Амбридж, котра за час їхньої відсутності проштовхнула, поза сумнівом, ще з десяток постанов. Йому вже не світив квідич, натомість з наближенням іспитів мала тільки зростати кількість домашніх завдань, а Дамблдор і досі залишався недоступний. Правду кажучи, якби не ДА, Гаррі, мабуть, благав би Сіріуса, щоб дозволив йому покинути Гоґвортс і залишитися на площі Ґримо.

А в останній день канікул сталося таке, після чого Гаррі взагалі почав жахатися повернення до школи.

— Гаррі, любий, — зазирнула місіс Візлі до кімнати Гаррі й Рона. Ті якраз грали в чарівні шахи в присутності Герміони, Джіні та Криволапика. — Чи не міг би ти зайти на кухню? З тобою хотів би поговорити професор Снейп.



До Гаррі не відразу дійшли її слова. Його тура саме ув'язалася в запеклу битву з Роновим пішаком і Гаррі захоплено її підганяв.

— Збивай його... збивай, це звичайний пішак, дурна! Вибачте, місіс Візлі, що ви сказали?

— Професор Снейп. На кухні. Хоче поговорити.

Гаррі злякано розкрив рота. Подивився на Рона, Джіні й Герміону, а ті на нього. Криволапик, якого Герміона ледве стримувала останню чверть години, радісно стрибнув на дошку, примусивши фігури з несамовитим вереском розбігатися хто куди.

— Снейп? — безпорадно перепитав Гаррі.

— Професор Снейп, мій любий, — осудливо виправила його місіс Візлі.

— Що йому від тебе треба? — збентежено запитав Рон, коли місіс Візлі вийшла з кімнати. — Ти ж нічого такого не зробив, правда?

— Та ні! — обурився Гаррі, намагаючись пригадати, що він міг такого зробити, щоб Снейп приперся аж сюди, на площу Ґримо. Може, отримав за останню домашню роботу оцінку "Т"?

За хвилину‑другу він відчинив двері кухні й побачив там Сіріуса та Снейпа. Вони сиділи за довгим кухонним столом, люто дивлячись у протилежні боки. Їхнє важке мовчання було просякнуте взаємною неприязню. Перед Сіріусом на столі лежав розгорнутий лист. — Е‑е, — дав знати про себе Гаррі.

Снейп повернув до нього обличчя, облямоване пасмами масного чорного волосся.

— Сідай, Поттере.

— Знаєш, Снейп, — голосно сказав Сіріус, відхилившись на задніх ніжках стільця й дивлячись у стелю, — я б волів, щоб ти тут не командував. Це мій дім, якщо хочеш знати.

Мертвотно‑бліде Снейпове обличчя вкрилося неприємним рум'янцем. Гаррі сів на стілець біля Сіріуса з протилежного від Снейпа боку стола.

— Поттере, я мав би зустрітися з тобою наодинці, — на Снейпових губах з'явилася знайома крива посмішка, — але Блек...

— Я його хрещений батько, — ще голосніше, ніж перед тим, вигукнув Сіріус.

— Я прибув сюди за Дамблдоровим наказом, — Снейпів голос, на відміну від Сіріусового, ставав дедалі тихіший і в'їдливіший, — але ти, Блек, можеш залишатися, я не проти. Ти ж любиш почуватися... залученим.

— Що ти цим хочеш сказати? — зірвався на ноги Сіріус, а його стілець перекинувся на підлогу.

— Тільки те, що я розумію, як тебе... е‑е... дратує той факт, що ти не робиш для Ордену нічого корисного, — наголосив на останньому слові Снейп.



Тепер уже почервонів Сіріус. Снейп переможно скривив губи й повернувся до Гаррі.

— Поттере, мене сюди прислав директор — переказати його побажання, щоб ти цієї чверті почав вивчати блокологію.

— Що вивчати? — не зрозумів Гаррі. Снейп вишкірився ще глузливіше.

— Блокологію, Поттере. Магічний захист розуму від зовнішнього проникнення. Маловідому, але вельми корисну галузь магії.



Серце Гаррі закалатало з шаленою швидкістю. Захист від зовнішнього проникнення? Але ж він не одержимий, з цим усі погодилися...

— А навіщо мені вивчати ту логію... як там її? — вигукнув він.

— Бо директор вважає це слушним, — єлейним голосом пояснив Снейп. — Щотижня матимеш приватні уроки, але нікому про це не розповідатимеш, особливо Долорес Амбридж. Ти зрозумів?

— Так, — відповів Гаррі. — А хто мене буде вчити?



Снейп підняв брову.

— Я, — сказав він.



Гаррі відчув, як у нього похололо в грудях. Додаткові уроки зі Снейпом... за що йому така кара? Він зиркнув на Сіріуса, шукаючи підтримки.

— А чому Дамблдор сам не може навчати Гаррі? — агресивно спитав Сіріус. — Чому ти?

— Мабуть, тому, що директор воліє доручати все неприємне іншим, — шовково відказав Снейп. — Можу тебе запевнити, що я не домагався цієї роботи. — Він підвівся. — Поттере, чекатиму тебе в понеділок о шостій вечора. У моєму кабінеті. Якщо хтось поцікавиться, скажи, що йдеш по лікувальну настоянку. Хто бачив тебе на моїх уроках, не стане заперечувати, що тобі потрібно лікуватися.

Він рвучко рушив до виходу, аж його чорний дорожній плащ розвіявся у нього за плечима.

— Стривай, — зупинив його Сіріус і випростався на стільці.

— Блек, я поспішаю. На відміну від тебе, я не маю необмеженого вільного часу.

— Тоді я відразу до суті, — встав Сіріус. Він був значно вищий за Снейпа, що, як помітив Гаррі, стискав у кишені кулак — мабуть, тримав чарівну паличку. — Якщо я почую, що ти використовуєш ці уроки блокології, щоб знущатися над Гаррі, то ти мені за це відповіси.

— Як зворушливо, — зневажливо посміхнувся Снейп. — Але ж ти вже, мабуть, помітив, що Поттер дуже схожий на свого батька?

— Помітив, — гордо відповів Сіріус.

— Тоді ти мусиш знати, який він зарозумілий, і що будь‑яке зауваження відскакує від нього, наче горох від стіни, єлейно сказав Снейп.

Сіріус різко відштовхнув стільця і рушив навкруг столу до Снейпа, на ходу витягаючи чарівну паличку. Снейп вихопив свою. Вони наготувалися до бійки. Сіріус лютував, а Снейп вираховував ситуацію, зиркаючи то на кінчик Сіріусової чарівної палички, то на його обличчя.

— Сіріусе! — вигукнув Гаррі, але той ніби й не чув.

— Я попередив тебе, Слинявусе, — Сіріус наблизився до Снейпа мало не впритул, — я чхати хотів на те, що Дамблдор вважає, ніби ти виправився. Мені видніше!

— Чого ж ти йому не скажеш? — просичав Снейп. — Боїшся, що він не сприйме серйозно поради чоловіка, який ось уже півроку переховується в материному домі?

— А скажи мені, як там зараз Луціус Мелфой? Мабуть, радіє, що його вірний цуцик працює в Гоґвортсі?

— До речі про собак, — м'яко озвався Снейп, — чи відомо тобі, що Луціус Мелфой упізнав тебе, коли ти влаштував собі прогуляночку? Це ти, Блек, добре придумав — показатися на вокзальній платформі, де тобі ніщо не загрожувало... зате тепер ти маєш залізні підстави в майбутньому навіть носа не висувати зі своєї нори.



Сіріус підняв чарівну паличку.

— НІ! — закричав Гаррі, перестрибуючи стіл і намагаючись їх розборонити. — Сіріусе, не треба!

— Ти хочеш сказати, що я боягуз? — заревів Сіріус, відпихаючи від себе Гаррі, але той не вступався.

— Мабуть, так, — відповів Снейп.

— Гаррі... відійди! — загарчав Сіріус, відштовхуючи його вільною рукою.

Відчинилися двері, і на кухню зайшла вся щаслива родина Візлів разом з Герміоною та самим містером Візлі, що гордо крокував у плащі‑дощовику, накинутому поверх смугастої піжами.

— Одужав! — радісно оголосив він усім присутнім. — Цілком одужав!



І тут усі Візлі завмерли на порозі, побачивши перед собою застиглих Сіріуса і Снейпа, які націлили один одному в обличчя чарівні палички, і Гаррі, що стояв між ними, розчепіривши руки, і намагався їх розборонити.

— Мерлінова борода, — сказав містер Візлі, й усмішка зникла з його обличчя, — що тут відбувається?



Сіріус і Снейп опустили чарівні палички. Гаррі перевів погляд з одного на другого. Обличчя в кожного зберігало вираз цілковитої зневаги, але несподівана поява стількох свідків примусила їх отямитися. Снейп засунув чарівну паличку в кишеню, обернувся й мовчки шаснув повз Візлів з кухні. За дверима озирнувся.

— О шостій вечора в понеділок, Поттере.



І зник. Сіріус люто дивився йому вслід, стискаючи чарівну паличку.

— Що тут сталося? — ще раз запитав містер Візлі.

— Нічого, Артуре, — відповів Сіріус, тяжко дихаючи, ніби щойно пробіг довгу дистанцію. — Просто товариська розмова між двома давніми шкільними друзями. — Він зробив величезне зусилля, щоб усміхнутися. — То... ти вже одужав? Це дуже добре, дуже.

— Правда? — підвела чоловіка до стільця місіс Візлі. — Цілитель Сметвик урешті‑решт сотворив чудо і знайшов протиотруту від тієї зміюки. Артур же отримав добрячий урок на тему дилетантських забав з маґлівською медициною. Чи не так, любий? — грізно спитала вона.

— Так, люба Молі, — покірно погодився містер Візлі.

У той день спільна вечеря мала бути радісна, адже до них повернувся містер Візлі. Гаррі бачив, що Сіріус намагався всіх розважати, проте коли хрещений батько не змушував себе голосно реготати з Фредових і Джорджевих жартів, або не припрошував усіх їсти, то на його обличчя знову повертався похмурий і тоскний вираз. Поміж ним і Гаррі сиділи Манданґус та Дикозор, які завітали привітати містера Візлі з одужанням. Він хотів би поговорити з Сіріусом, сказати, щоб той не вірив жодному Снейповому слову; що Снейп зумисне його підбурював, бо ніхто з них не вважає Сіріуса боягузом за те, що він виконує Дамблдорів наказ і залишається на площі Ґримо. Але нагоди поговорити ніяк не траплялося, а дивлячись на стражденне Сіріусове лице, Гаррі взагалі не знав, чи наважився б це сказати, навіть якби нагода з'явилася. Тож він упівголоса повідомив Ронові й Герміоні, що братиме в Снейпа уроки блокології.

— Дамблдор хоче, щоб у тебе припинилися ті сни про Волдеморта, — припустила Герміона. — А хіба ти сам проти цього?

— Додаткові уроки у Снейпа? — вражено перепитав Рон. — Краще вже кошмарні сни!

Вони мали повертатися до Гоґвортсу на "Лицарському автобусі" — знову в супроводі Тонкс і Люпина. Ті вже снідали, коли Гаррі, Рон і Герміона зайшли вранці на кухню. Охоронці пошепки про щось розмовляли, але щойно Гаррі відчинив двері, як вони негайно замовкли.

Поспіхом поснідавши, усі вдягли куртки й обмоталися шарфами, щоб захиститися від холодного січневого вітру. Гаррі відчув, як йому неприємно стисло груди. Він не хотів прощатися з Сіріусом — мав якісь недобрі передчуття. Не знав, коли вони зустрінуться наступного разу, і відчував своїм обов'язком сказати Сіріусові, щоб той не вчинив якоїсь дурниці. Гаррі боявся, що Снейпове звинувачення в боягузтві боляче вразило Сіріуса і він зараз може навіть планувати якусь відчайдушну вилазку за межі площі Ґримо. Та не встиг він надумати, що сказати, як Сіріус поманив його пальцем.

— Візьми оце, — неголосно сказав він і тицьнув Гаррі в руки незграбно загорнутий пакуночок завбільшки з книжку.

— А що це? — поцікавився Гаррі.

— Тепер ти зможеш мені повідомити, якщо Снейп почне чіплятися. Ні, тут не відкривай! — насторожено зиркнув Сіріус на місіс Візлі, яка переконувала близнюків надіти сплетені нею рукавички. — Сумніваюся, що Молі це схвалить... але скористайся цим, якщо я буду потрібний, добре?

— Добре, — погодився Гаррі, кладучи пакунок у внутрішню кишеню куртки, хоч і знав, що ніколи не скористається тим, що в ньому лежало. Він, Гаррі, нізащо не стане виманювати Сіріуса зі схованки, як би не поводився Снейп на майбутніх уроках блокології.

— То ходімо, — сумно всміхнувся Сіріус і поплескав Гаррі по плечі. Перш ніж Гаррі спромігся на якісь, слова, вони вже піднялися у супроводі Візлів по сходах і зупинилися перед дверима, замкнутими на важкі ланцюги й засуви.

— Бувай, Гаррі, бережи себе, — пригорнула його місіс Візлі.

— До зустрічі, Гаррі, і пильнуй мені за зміями! — добродушно всміхнувся містер Візлі й потис йому руку.

— Ага... добре, — неуважно відповів Гаррі. Це була остання нагода попросити Сіріуса бути обережнішим. Він глянув на хрещеного батька і вже розкрив було рота, але тут Сіріус поспіхом обійняв його однією рукою і хрипко сказав: — Бережи себе, Гаррі. — Наступної миті Гаррі опинився на морозному зимовому повітрі, а Тонкс, яка сьогодні надійно замаскувалася під високу жінку в твідовому костюмі зі сталево‑сірим волоссям, підштовхувала його в спину.

Двері будинку номер дванадцять, грюкнувши, зачинилися за ними. Вони спускалися сходами за Люпином. Зійшовши на тротуар, Гаррі озирнувся. Будинок номер дванадцять швидко зменшився, а будинки обабіч нього розширилися й зайняли його місце. Якась мить — і його наче й не було.

— Що скоріше сядемо в автобус, то краще, — сказала Тонкс, і Гаррі здалося, що вона оглянула площу трохи нервово. Люпин рвучко підняв праву руку.



БАБАХ!

Прямо з повітря перед ними виник яскраво‑пурпуровий триповерховий автобус. Він мало не врізався у вуличний ліхтар, якому довелося відстрибнути.

На тротуар зіскочив худющий прищавий клаповухий молодик у пурпуровій уніформі і вигукнув:

— Запрошуємо до...

— Так‑так, ми знаємо, дякую тобі, — урвала його Тонкс, — Сідайте, сідайте, скоріше...

І вона підштовхнула Гаррі до східців. Кондуктор аж очі витріщив.

— Тиць‑гриць, бляшка‑мушка... та це ж Гаррі!..

— Якщо ти ще раз назвеш його ім'я, я прокляну тебе навіки, — погрозливо прошипіла Тонкс, заштовхуючи в автобус Джіні й Герміону.

— Я завжди хотів на ньому покататися, — зрадів Рон, зупиняючись біля Гаррі і роззираючись.



Минулого разу Гаррі їхав "Лицарським автобусом" пізно вночі, й усі три поверхи тоді були заставлені мідними ліжками. А ось тепер, зранку, скрізь біля вікон безладно стояли різнокаліберні крісла. Деякі з них, коли автобус різко зупинився на площі Ґримо, мабуть, попадали. Кілька чарівників і чарівниць, нарікаючи, зводилися на ноги, а чиясь сумка з покупками вилетіла на середину автобуса і з неї на підлогу висипалася гидка мішанина жаб'ячої ікри, тарганів та заварного крему.

— Бачу, нам доведеться розділитися, — почала шукати вільних місць Тонкс. — Фред, Джордж і Джіні, прошу сідати отам ззаду... з вами залишиться Ремус.



Сама ж вона разом з Гаррі, Роном та Герміоною піднялася на найвищий поверх, де знайшла два вільні крісла в передньому ряду, а ще два — в останньому. Кондуктор Стен Шанпайк охоче відпровадив Гаррі й Рона аж у кінець автобуса. Пасажири розглядали Гаррі, коли він проходив повз них, але варто йому було сісти в крісло, як усі знову відвернули голови.

Гаррі й Рон заплатили Стенові по одинадцять серпиків, і автобус, загрозливо похитуючись, рушив. Пробрязкав довкола площі Ґримо, постійно виїжджаючи на тротуар, а тоді бабахнуло знов, і всі попадали назад. Ронове крісло перекинулося, а Левконія, що була в нього на колінах, вирвалася з клітки, злякано пурхнула вперед і сіла Герміоні на плече. Гаррі, який уник падіння, бо встиг схопитися за скобу для підсвічника, визирнув у вікно. Вони мчали якоюсь автострадою.

— Ми вже осьо за Бірмінґемчиком, — радісно повідомив Стен у відповідь на німе Гарріне запитання, а Рон тим часом намагався встати з підлоги. — То як ся маєш, Гаррі? Гарненько? Я влітку кожен день натрапляв у газетці на твоє прізвище, але там ніколи не писали нічого доброго. Я, канєшненько, казав Ерні, що вони там казна‑чого понаписують, а ми ж на власні очі бачили, що ти ніякий не псих.



Він вручив їм квитки і захоплено витріщався на Гаррі Видно було, що Стенові начхати, психів вони везуть чи не психів, аби лиш їхні пасажири були досить відомі щоб про них писали в газеті. "Лицарський автобус" небезпечно нахилився, обганяючи по тротуару кілька машин. Гаррі побачив, як Герміона затулила долонями очі, а Левконія безтурботно похитувалася на її плечі.

БАБАХ!

Крісла знову полетіли назад, бо "Лицарський автобус" уже перестрибнув з Бірмінґемської автостради на якийсь тихенький і звивистий сільський путівець. Щоразу, як вони вже вкотре вискакували на бордюр, живопліт обабіч дороги ледве встигав відстрибувати з‑під самісіньких коліс. З путівця вони перенеслися на головну вулицю якогось гамірного містечка, тоді опинилися на височенному гірському мосту, а потім мчали по виметеній вітром дорозі між високими будинками, і все це супроводжувалося громовим бабахканням.

— Я вже змінив свою думку, — пробелькотів Рон, ушосте встаючи з підлоги, — більше не хочу їздити цією штукою.

— Наступна зупиночка буде у Гоґвортсі, — весело попередив їх Стен, мало не впавши на друзів. — Та жіночка, що вами командує, просила, щоб я випустив вас найпершеньких. Спочатку, канєшненько, нехай зійде мадам Марш... — знизу долинула чиясь відрижка, а тоді щось огидно забулькотіло, — бо вона буцім трішечки занедужала.

Минуло ще пару хвилин, і ось уже "Лицарський автобус1 різко зупинився перед невеличким шинком, що відхилився набік, уникаючи зіткнення. Було чути, як Стен виводив з автобуса нещасну мадам Марш і як полегшено загомоніли на другому поверсі її сусіди‑пасажири. Автобус знову рвонув, набираючи швидкість, аж поки...

БАБАХ!

Вони вкотилися у засніжений Гоґсмід. Гаррі помітив на бічній вуличці "Кабанячу голову", над якою скрипіла на морозному вітрі вивіска з відтятою головою вепра. Лапатий сніг летів у велике вітрове скло автобуса.

Нарешті вони зупинилися біля воріт Гоґвортсу.

Люпин і Тонкс допомогли всім знести з автобуса багаж і стали прощатися. Гаррі глянув на триповерховий "Лицарський автобус" і побачив, як усі пасажири, попритулявши носи до шибок, їх розглядають.

— На території школи ви будете в безпеці, — сказала Тонкс, пильно придивляючись до безлюдної дороги. — Вдалої вам чверті.

— Бережіть себе, — побажав Люпин, тиснучи всім руки. Наприкінці він затримався біля Гаррі. — Послухай мене... — сказав він ледь чутно, поки всі прощалися з Тонкс, — Гаррі, я знаю, що тобі не подобається Снейп, але він неперевершений блоколог, а ми всі... і Сіріус теж... хочемо, щоб ти навчився себе захищати, тому серйозно над цим попрацюй, добре?

— Добре, — важко зітхнув Гаррі, дивлячись у передчасно постаріле Люпинове лице. — До побачення.



Шестеро друзів, тягнучи за собою валізи, попленталися слизькою доріжкою до замку. Герміона раділа, що перед сном ще встигне сплести кілька ельфівських шапочок. Підійшовши до дубових вхідних дверей, Гаррі озирнувся. "Лицарський автобус" уже зник. Знаючи, що його чекає попереду, він із задоволенням зник би разом з ним.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка