Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка16/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

*
Майже весь наступний день Гаррі з жахом очікував вечора. Два ранкові уроки настійок нітрохи не розвіяли його побоювань, бо Снейп був неприємний, як і завжди. Настрій у Гаррі псувався ще більше, коли в коридорах до нього підходили члени ДА, з надією питаючи, чи відбудеться сьогодні зібрання.

— Про наступну зустріч я вас повідомлю, — знову й знову повторював Гаррі, — але сьогодні я не можу, бо маю ще урок... е‑е... лікувальних настійок.

— Урок лікувальних настійок? — зневажливо скривився Захаріас Сміт, зупинивши Гаррі після обіду у вестибюлі. — О Господи, та ти, мабуть, безнадійний. Снейп іще нікому не призначав додаткових уроків. Сміт бадьоро покрокував геть. Рон роздратовано глянув йому вслід.

— Може, його зачаклувати? Я звідси ще дістану, — він підняв чарівну паличку й націлив Смітові поміж лопаток.

— Облиш, — сумно буркнув Гаррі. — Це ж усі так, мабуть, думають. Що я справді тупий...

— Привіт, Гаррі, — пролунав у нього за спиною голос. Він озирнувся й побачив Чо.

— О, — промовив Гаррі, а в животі у нього все перекрутилося. — Привіт.

— Гаррі, ми будемо в бібліотеці, — Герміона рішуче схопила Рона за лікоть і поволокла до мармурових сходів.

— Гарно відсвяткував Різдво? — запитала Чо.

— Так, непогано, — відповів Гаррі.

— У нас усе пройшло досить тихенько, — сказала Чо. Була вона якась збентежена. — Е‑е... скоро знову йдемо до Гоґсміда, бачив оголошення?

— Що? Ой, ні, я ще не дивився на дошку оголошень.

— На день Валентина...

— Ясно, — сказав Гаррі, не розуміючи, чому вона йому про це каже. — Ти, мабуть, хотіла...

— Тільки з тобою, — не дала йому договорити Чо. Гаррі витріщився на неї. Він збирався запитати: "Ти, мабуть, хотіла б знати, коли буде наступне зібрання ДА?", але її відповідь збила його з пантелику.

— Я... е‑е... — пробелькотів він.

— Якщо не можеш, то нічого, — засоромилася вона. — Не журися. Я... то я побігла.

І вона пішла. Гаррі дивився їй услід, а мозок його працював з шаленою швидкістю. Нарешті щось там клацнуло.

— Чо! Зачекай... ЧО!



Він кинувся за нею й наздогнав на мармурових сходах.

— Е‑е... чи не хотіла б ти на день Валентина піти зі мною в Гоґсмід?

— Ой, так! — зашарілася вона.

— Ну... то домовилися, — сказав Гаррі і підстрибом побіг у бібліотеку до Рона й Герміони, відчуваючи, що день не зовсім пропав.



Та перед шостою вечора навіть радість від того, що він запросив Чо Чанґ на прогулянку, не могла розвіяти зловісних передчуттів, які лише поглиблювалися з кожним його кроком до Снейпового кабінету. Він зупинився біля самісіньких дверей, воліючи опинитися, де завгодно, тільки не тут, а тоді важко зітхнув, постукав і зайшов.

Стіни темного приміщення були заставлені полицями з сотнями скляних посудин, де в різнобарвних розчинах плавали слизькі частинки всіляких тварин і рослин. У кутку стояла шафа з речовинами, у викраденні яких Снейп якось — і небезпідставно — звинувачував Гаррі. Але тепер Гарріну увагу привернув стіл, на якому стояла освітлена свічками неглибока кам'яна чаша з вирізьбленими рунами та символами. Гаррі відразу її впізнав — це було Дамблдорове сито спогадів. Дивуючись, як тут опинилася ця чаша, він аж підскочив, коли з глибини кімнати пролунав холодний Снейпів голос.

— Зачини за собою двері, Поттере.



Гаррі так і зробив, відчуваючи, ніби сам себе ув'язнює. Снейп тим часом вийшов на світло і мовчки вказав йому на стілець навпроти стола. Гаррі сів, і Снейп також. Його холодні чорні очі, не кліпаючи, втупилися в Гаррі. а кожна риса його обличчя випромінювала неприязнь.

— Ну, Поттере, тобі відомо, чому ти тут опинився, — почав він. — Директор попросив мене навчити тебе блокології. Хочу сподіватися, що ти проявиш до неї більше хисту, ніж до уроків настійок.

— Ага, — буркнув Гаррі.

— Поттере, це буде не звичайний урок, — зловісно звузилися Снейпові очі. — але я твій учитель, і тому ти завжди маєш звертатися до мене "професоре" або "пане професоре".

— Так... пане професоре, — відказав Гаррі.

Снейп якусь мить дивився на нього примруженими очима, а тоді сказав: — Отже, блокологія. Як я вже казав на кухні твого любого хрещеного батечка, ця галузь магії блокує, запечатує мозок від магічного втручання чи впливу.

— Пане професоре, а чому професор Дамблдор вважає, що це мені потрібно? — глянув Гаррі прямо Снейпові в очі, не знаючи, чи той йому щось відповість.



Снейп подивився на нього, а тоді презирливо скривився: — Поттере, навіть ти міг би вже про це здогадатися. Темний Лорд досконало володіє виманологією...

— Чим‑чим, пане професоре?

— Умінням видобувати почуття та спогади з мозку іншої особи...

— Він читає чужі думки? — швидко запитав Гаррі, адже підтверджувалися його найгірші побоювання.

— Тобі бракує проникливості, Поттере, — блиснув очима Снейп. — Ти не відчуваєш нюансів. Саме тому в тебе виходять такі жалюгідні настоянки.

Снейп на якусь мить замовк, явно насолоджуючись образою, завданою Гаррі, а тоді повів далі.

— Тільки маґли базікають про "читання чужих думок". Мозок — це не книга, яку можна розгорнути, коли забажаєш, і почитати на дозвіллі. Думки не викарбувані на стінках черепа, щоб їх могли переглядати всі, кому не ліньки. Наш розум — це складна, багатошарова комплексна субстанція... принаймні в більшості людей. — Він криво усміхнувся. — Але той, хто опанував виманологію, володіє здатністю, за певних обставин, проникати в мозок своїх жертв і правильно тлумачити здобуту інформацію. Скажімо, Темний Лорд майже завжди знає, коли йому хтось бреше. Лише досвідчені блокологи можуть заблокувати ті почуття чи спогади, які суперечать їхній брехні, а тоді сміливо молоти в його присутності будь‑яку нісенітницю.



Хоч би що там казав Снейп, але ця виманологія здавалася Гаррі не чим іншим, як читанням чужих думок, і це його анітрохи не тішило.

— То він може знати, що ми в цю мить думаємо? Пане професоре?

— Темний Лорд дуже далеко звідси, а мури й територія Гоґвортсу охороняються багатьма стародавніми закляттями та замовляннями, які гарантують фізичну й розумову безпеку тим, хто тут мешкає, — пояснив Снейп. — Поттере, час і простір мають у чарах велике значення. Для успішної виманології здебільшого потрібен зоровий контакт.

— А навіщо я маю вивчати блокологію?



Снейп, дивлячись на Гаррі, провів собі по губах довгим, тонким пальцем.

— На тебе, Поттере, як видно, не діють загальні правила. Прокляття, що не зуміло тебе вбити, утворило специфічний зв'язок між тобою і Темним Лордом. Можна припустити, що в ті хвилини, коли твій мозок найбільш розслаблений і вразливий, скажімо, під час сну, ти ділишся з Темним Лордом думками й емоціями. Директор вважає недоцільним, щоб так було й надалі. Він хоче, щоб я тебе навчив оберігати розум від проникнення Темного Лорда.



Серце Гаррі знову закалатало з шаленою швидкістю. Усе це якось не складалося.

— Але чому професор Дамблдор хоче це все припинити?— несподівано запитав він. — Мені воно не дуже подобається, але ж користь з цього була! Тобто... я ж побачив, як та змія напала на містера Візлі, а інакше професор Дамблдор не зміг би його врятувати. Пане професоре?



Снейп якийсь час дивився на Гаррі, все ще водячи пальцем по губах. А потім заговорив повільно й обережно, ніби ретельно виважував кожнісіньке слово.

— Схоже, що Темний Лорд до останнього часу не усвідомлював цього зв'язку між ним і тобою. Досі ти відчував його емоції, вловлював його думки, але він про це не знав. Але видіння, яке ти мав напередодні Різдва...

— Зі змією та містером Візлі?

— Не перебивай мене, Поттере, — погрозливо мовив Снейп. — Як я вже сказав, видіння, яке ти мав перед Різдвом, було таким потужним проникненням у думки Темного Лорда...

— Але ж я це бачив зміїними очима, а не його!

— Мені здається, Поттере, що я тобі звелів не перебивати!



Але Гаррі не цікавило, розсердився Снейп чи ні. Нарешті він намацав нитку, що може вивести його з цього лабіринту. Підсунувся на самісінький краєчок стільця й напружився, ніби ось‑ось готовий був злетіти.

— Як сталося, що я бачив усе зміїними очима, якщо вловлював думки Волдеморта?

— Не називай імені Темного Лорда! — роздратувався Снейп. Запала неприємна мовчанка. Вони люто дивилися один на одного над ситом спогадів.

— Його так називає професор Дамблдор, — спокійно пояснив Гаррі.

— Дамблдор надзвичайно могутній чаклун, — пробурмотів Снейп. — Він може безпечно називати це ім'я... а от ми всі... — Снейп мимоволі потер те місце на лівій руці, що було, як знав Гаррі, затавроване Чорною міткою.

— Я просто хотів знати, — якомога ввічливіше вимовив Гаррі, — чому...

— Схоже, ти опинився у зміїній голові тому, що там у ту мить перебував і сам Темний Лорд, — гаркнув Снейп. — Він заволодів змією, тому тобі й наснилося, що ти проник у неї.

— І Вол... він... збагнув, що я там був?

— Схоже на те, — холодно підтвердив Снейп.

— А звідки ви знаєте? — допитувався Гаррі. — Це лише здогад професора Дамблдора чи...

— Я тобі звелів, — просичав Снейп, випроставшись у кріслі і втупившись у Гаррі щілинками очей, — звертатися до мене "пане професоре"!

— Так, пане професоре, — нетерпляче погодився Гаррі, але звідки ви знаєте?..

— Досить того, що знаю, — жорстко урвав його Снейп. — Найважливіше, що Темний Лорд тепер знає про твою здатність проникати в його думки та почуття. А ще він дійшов висновку, що це все може відбуватися і в зворотному напрямку, тобто усвідомив, що він теж може проникати у твої думки й почуття...

— І може мене собі підкорити? — запитав Гаррі й поспіхом додав: — Пане професоре?

— Може, — незворушно й холодно озвався Снейп. — Ось для чого й потрібна блокологія.

Снейп витяг із внутрішньої кишені мантії чарівну паличку, і Гаррі весь аж напружився, проте Снейп лише підніс її собі до скроні й доторкнувся до коренів масного волосся. Коли забрав паличку, то між нею й скронею простяглася, мов товста павутинка, якась срібляста речовина. Вона обірвалася, щойно він смикнув паличкою, і поволі впала в сито спогадів, де сріблясто‑біло завирувала — ні газ, ні рідина. Снейп ще двічі підносив чарівну паличку до скроні і струшував у кам'яну чашу сріблясту речовину. Потім без жодних пояснень обережно взяв сито спогадів, поставив його на поличку й повернув обличчя до Гаррі, тримаючи чарівну паличку напоготові.

— Поттере, устань і витягни чарівну паличку.



Гаррі нервово підвівся. Вони стояли один навпроти одного, розділені столом.

— Спробуй за допомогою чарівної палички мене роззброїти або ж захиститися будь‑яким відомим тобі способом, — звелів Снейп.

— А ви що зробите? — боязко глянув на Снейпову чарівну паличку Гаррі.

— Я спробую проникнути у твій мозок, — м'яко прошелестів Снейп. — Побачимо, який ти чинитимеш опір. Мені казали, що ти вже виявляв здатність опиратися закляттю "Імперіус". Від цього треба захищатися схожим чином... ну, приготуйся. Леґіліменс!



Снейп завдав удару раніше, ніж Гаррі встиг зосередитися й налаштуватися на опір. Кабінет поплив у нього перед очима і зник. У голові ніби замерехтіла кіноплівка з такими яскравими образами, що вони його засліпили й змусили забути про все довкола.

Йому було п'ять років, Дадлі гасав на новенькому червоному велосипеді, а Гарріне серце розривалося від заздрості... йому було дев'ять років, бульдог Ріпер загнав його на дерево, а Дурслі реготали внизу на газоні... він сидів із Сортувальним Капелюхом на голові, а той казав, як добре йому велося б у Слизерині... Герміона лежала в шкільній лікарні з зарослим густою шерстю лицем... сотня дементорів оточила його біля темного озера... він стояв під омелою, а до нього підходила Чо Чанґ...

"Ні, — пролунав голосочок у Гарріній голові, щойно там з'явився спогад про Чо, — на це не можна дивитися, не можна, це особисте..." Відчув гострий біль у коліні. Знову побачив Снейпів кабінет і зрозумів, що впав на підлогу, боляче вдарившись коліном об ніжку стола. Глянув на Снейпа, що опустив чарівну паличку і потирав зап'ястя. Там було почервоніння, схоже на опік.

— Ти навмисне виконав жалюче закляття? — холодно спитав Снейп.

— Ні, — з мукою проказав Гаррі, встаючи з підлоги.

— Я так і подумав, — уважно придивлявся до нього Снейп. — Ти надто далеко впустив мене у свій мозок. Втратив контроль.

— Ви бачили все те, що й я? — спитав Гаррі, не впевнений, що хоче чути відповідь.

— Уривками, — скривив губи Снейп. — Чий то був пес?

— Моєї тітки Мардж, — пробурмотів Гаррі, сердито зиркаючи на Снейпа.

— Для першого разу було не так і безнадійно, — знову підняв чарівну паличку Снейп. — Урешті‑решт ти спромігся мене зупинити, хоч і потратив час та енергію на зайві крики. Мусиш зосередитися. Чини мені опір розумом, і тобі не доведеться вдаватися до чарівної палички.

— Я намагаюся, — огризнувся Гаррі, — але ж ви мені не кажете, як це робити!

— Що за манери, Поттере?! — погрозливо прошипів Снейп. — А тепер заплющ очі.



Перш ніж послухатися, Гаррі глянув на нього з огидою. Йому не подобалося стояти з заплющеними очима, коли перед ним був Снейп з чарівною паличкою в руках.

— Викинь з голови все зайве, Поттере, — пролунав холодний Снейпів голос. — Позбудься всіх емоцій...



Проте лють на Снейпа все ще пульсувала отрутою в жилах Гаррі. Позбутися люті? Простіше було б позбутися ніг...

— Поттере, ти не виконуєш... старайся... зосередься... Гаррі спробував очистити голову, намагався не думати, не пригадувати, не відчувати...

— Давай іще раз... на рахунок "три"... раз... два... три... Леґіліменс!

Величезний чорний дракон став дибки перед ним... мама й тато махали руками з зачарованого дзеркала... на землі лежав Седрик Діґорі й дивився на нього невидющими очима...

— НІ‑І‑І‑І‑І‑І‑І!



Гаррі знову стояв навколішки, затуляючи лице руками, а голова нестерпно боліла, ніби хтось видирав йому з черепа мозок.

— Уставай! — гаркнув Снейп. — Уставай! Ти не стараєшся, не докладаєш жодних зусиль. Даєш мені доступ до спогадів, яких боїшся, вручаючи мені тим самим зброю!



Гаррі знову встав, а серце в нього калатало так несамовито, мовби він і справді щойно побачив на цвинтарі мертвого Седрика. Снейп здавався блідішим, ніж завжди, і сердитішим, хоч навіть близько не був такий злий, як Гаррі.

— Я... стараюся, — процідив Гаррі крізь зуби.

— Я наказав тобі позбутися емоцій!

— Так? А мені зараз нелегко це зробити, — огризнувся Гаррі.

— То станеш легкою здобиччю Темного Лорда! — гаркнув Снейп. — Дурні, що не вміють приховувати почуттів, не контролюють власних емоцій, впиваються сумними спогадами й легко дозволяють себе спровокувати... одне слово, слабаки... вони не мають найменшого шансу проти його могутності! Поттере, він сміховинно легко проникне в твій мозок!

— Я не слабак, — ледь чутно проказав Гаррі. Його проймала така лють, що він боявся от‑от накинутися на Снейпа.

— То доведи це! Опануй себе! — гримнув Снейп. — Стримай свою лють, наведи лад у голові! Робимо ще одну спробу! Приготуйся! Давай! Леґіліменс!

Гаррі дивився, як дядько Вернон забиває цвяхами поштову скриньку... сотня дементорів ковзала понад озером, насуваючись на нього... він біг з містером Візлі коридором без вікон... вони наближалися до простих дерев'яних дверей... Гаррі сподівався зайти в ці двері... але містер Візлі повів його ліворуч, а тоді вниз по кам'яних сходах...

— Я ЗНАЮ! ЗНАЮ!



Він знову стояв рачки на підлозі Снейпового кабінету, шрам неприємно поколював, зате крик, що вилетів з його рота, звучав з тріумфом. Він знову відштовхнувся від підлоги, встав і побачив Снейпа, що дивився на нього, піднявши чарівну паличку. Схоже було, що він зупинив дію закляття, перш ніж Гаррі почав з ним боротися.

— Що сталося, Поттере? — пильно придивився він до Гаррі.

— Я бачив... я пригадав, — задихано пояснив Гаррі. — Я щойно збагнув...

— Що збагнув? — різко запитав Снейп.



Гаррі відповів не відразу. Він розкошував цією миттю сліпучого осяяння, потираючи чоло...

Йому вже місяцями снився той коридор без вікон, що закінчувався замкненими дверима, та він ні разу не замислювався, чи існує таке місце насправді. А ось тепер, знову побачивши цей спогад, усвідомив, що весь той час йому снився коридор, яким він біг з містером Візлі дванадцятого серпня, поспішаючи до судової зали міністерства. Той коридор вів до відділу таємниць, і саме там був містер Візлі тієї ночі, коли на нього напала Волдемортова змія. Він глянув на Снейпа.

— Що зберігають у відділі таємниць?

— Що ти сказав? — неголосно перепитав Снейп, і Гаррі з великою втіхою відзначив, що той почав нервуватися.

— Я спитав, що збері гають у відділі таємниць, пане професоре, — повторив Гаррі.

— А чому ти про це питаєш? — поволі протяг Снейп.

— Бо, — не відводив Гаррі очей від Снейпового обличчя, — той коридор, який я щойно бачив... мені він снився місяцями... я його впізнав... він веде до відділу таємниць... і я думаю, що Волдемортові там щось потрібно...

Я казав тобі не називати ім'я Темного Лорда! Вони люто позирали один на одного. Шрам у Гаррі знову розболівся, але він не звертав на це уваги. Видно було, що Снейп стривожений, однак, заговоривши знову, він намагався видаватися спокійним і незворушним.

— У відділі таємниць зберігають багато чого, Поттере. Зрозумієш ти з того мало, а загалом усе воно ніяк тебе не стосується. Я дохідливо пояснив?

— Так, — відповів Гаррі, розтираючи шрам, що пік дедалі дужче.

— Прийдеш сюди в середу в цей самий час. Продовжимо працю.

— Гаразд, — погодився Гаррі. Він хотів якнайшвидше вийти зі Снейпового кабінету і знайти Рона з Герміоною.

— Щовечора перед сном учись позбуватися всіх емоцій. Очисть свій мозок, зроби його порожнім і спокійним, зрозуміло?

— Так, — майже не слухав Гаррі.

— І попереджаю тебе, Поттере... я буду знати, якщо ти цього не робитимеш...

— Добре, — буркнув Гаррі, закинув на плече портфель і поспішив до дверей. У дверях озирнувся на Снейпа, що стояв до Гаррі спиною і вивуджував кінчиком палички з сита спогадів свої думки, ретельно вкладаючи їх назад у голову. Гаррі мовчки й обережно зачинив за собою двері. Шрам його й досі боляче сіпався.

Рона й Герміону Гаррі знайшов у бібліотеці. Вони працювали над цілою горою нових домашніх завдань професорки Амбридж. Небо за вікном давно потемнішало, і решта учнів, переважно п'ятикласників, сиділа під настільними лампами, повтикавшись носами в підручники й гарячково шкрябаючи перами. Крім цього, було чутно хіба що порипування одного з черевичків мадам Пінс, бібліотекарки, коли та блукала проходами, погрозливо дихаючи в потилиці учням, які сміли торкатися до її коштовних книжок.

Гаррі легенько тремтів. Шрам його й досі болів, а сам він був ніби в гарячці. Сідаючи навпроти Рона та Герміони, помітив у вікні своє відображення. Був дуже блідий, а шрам вирізнявся на чолі чіткіше, ніж завжди.

— Як там пішло? — прошепотіла Герміона, а тоді раптом занепокоїлась. — Гаррі, що з тобою?

— Та... все добре... не знаю, — нетерпляче пробурмотів він, зіщулившись від нового нападу болю в чолі. — Послухайте... я щось зрозумів...

І він переповів їм те, що бачив і до чого додумався.

— То... то ти кажеш... — прошепотів Рон, а поруч, порипуючи, пропливла мадам Пінс, — що та зброя... те, за чим полює Відомо‑Хто... лежить у Міністерстві магії?

— У відділі таємниць, якщо точніше, — пошепки уточнив Гаррі. — Я бачив ті двері, коли твій тато відводив мене до судової зали на слухання моєї справи. І це, безперечно, ті самі двері, які він охороняв, коли його вкусила змія.

— Авжеж, — Герміона важко й протяжно зітхнула.

— Що авжеж? — досить нетерпляче запитав Рон.

— Роне, та подумай сам... Стержис Подмор намагався пробратися за якісь двері в Міністерстві магії... це ж, мабуть, ті самі двері! Це не може бути випадковий збіг!

— А чому Стержис мав туди пробиратися, якщо він і так на нашому боці? — засумнівався Рон.

— Не знаю, — завагалася Герміона. — Це трошки дивно...

— А що там у тому відділі таємниць? — запитав Гаррі у Рона. — Твій тато ніколи про це не згадував?

— Я знаю, що людей, які там працюють, називають "невимовники", — насупив брови Рон. — Бо ніхто насправді не знає, що вони там роблять... дивне місце для зберігання зброї.

— Нічого дивного, якраз усе дуже логічно, — заперечила

Герміона. — Мабуть, міністерство розробляє там щось цілком таємне... Гаррі, з тобою справді все нормально?

Гаррі саме почав розтирати лоба обома руками, ніби хотів його випрасувати.

— Так... усе добре... — відірвав він тремтячі руки від чола. — Просто почуваюся трохи... не надто мені подобається блокологія.

— Кожного трясло б, якби в його мозок раз за разом вривалися, — поспівчувала Герміона. — Вертаймося краще у вітальню, там буде затишніше.

Але у вітальні було повно людей, лунав сміх і захоплені крики. Фред із Джорджем демонстрували найновіші товари своєї крамнички жартів.

— Безголові капелюхи! — вигукував Джордж, а Фред розмахував перед учнями гостроверхим капелюхом, оздобленим пухнастим рожевим пером. — По два ґалеони за штуку! Ось дивіться на Фреда!



Сяючий Фред натяг капелюха на голову. Якусь мить стояв з дурнуватим виглядом, а потім голова його зникла разом з капелюхом.

Кілька дівчат заверещало, але всі інші аж покотилися з реготу.

— А тепер скидаємо! — вигукнув Джордж, а Фредова рука почала мацати в повітрі над плечима. Зненацька знову з'явилася його голова, а в руці — щойно знятий рожево‑перий капелюх.

— Цікаво, який механізм дії тих капелюхів? — забула про домашню роботу Герміона, уважно спостерігаючи за Фредом та Джорджем. — Тобто, зрозуміло, що це якісь невидимі чари, але вони досить розумно поширили радіус дії невидимості за межі зачарованого предмета... та мені здається, що ці чари досить короткочасні.

Гаррі нічого не відповів. Його нудило.

— Пороблю завдання завтра, — пробурмотів він, запихаючи в портфель підручники, котрі щойно з нього повитягав.

— То запиши це у свій щоденник домашніх завдань! — порадила Герміона. — Щоб не забути!

Глянувши на Рона, Гаррі поліз у портфель, витяг щоденника і невпевнено його розгорнув.

"Не відкладай на завтра все, бо це добра не принесе!", — докірливо вигукнув щоденник, поки Гаррі записував домашнє завдання від Амбридж. Герміона задоволено всміхнулася.

— Я, мабуть, піду спати, — Гаррі поклав щоденник у портфель, вирішивши за першої нагоди потай кинути його у вогонь.



Він перетнув вітальню, ухилившись від Джорджа, що намагався натягти на нього безголового капелюха, і ступив на холодні й тихі сходи до хлопчачих спалень. Його знову нудило, як і тієї ночі, коли йому привиділася змія, але він подумав, що йому стане краще, якщо він трохи полежить. Відчинив двері до спальні, зайшов, і відчув такий нестерпний біль, ніби хтось засадив йому в чоло ножа. Не знав, де опинився, стоїть він чи лежить, не пам'ятав навіть власного імені.

У вухах дзвенів маніакальний регіт... він уже давно не відчував такого щастя... був сповнений радості, екстазу, тріумфу... сталося щось чудове‑пречудове...

— Гаррі? ГАРРІ!



Хтось ударив його по лиці. Божевільний регіт переривався болісним криком. Його покидало відчуття щастя, але сміх не стихав...

Він розплющив очі й віразу ж усвідомив, що регіт лунає з його власних уст. Щойно він це збагнув, як регіт урвався. Важко дихаючи, Гаррі лежав на підлозі й дивився в стелю, а шрам на його чолі жахливо пульсував. Стривожений Рон зігнувся над ним.

— Що сталося? — спитав він.

— Я... не знаю... — видушив з себе Гаррі й сів на підлозі. — Він такий щасливий... такий щасливий...

— Відомо‑Хто?

— Сталося щось добре для нього, — промимрив Гаррі, що весь аж трусився, як і тоді, коли побачив, що на містера Візлі напала змія. — Сталося те, чого він так прагнув.

Гаррі страшенно нудило. Слова лунали, як і колись у ґрифіндорській роздягальні, ніби їх вимовляв його вустами хтось чужий, але він знав, що це правда. Набрав повні груди повітря, намагаючись не виблювати на Рона. Був страшенно радий, що зараз тут не було Шеймуса й Діна.

— Герміона попросила, щоб я пішов і подивився, як ти, — тихенько сказав Рон, допомагаючи Гаррі встати. — Казала, що після того, як Снейп маніпулюватиме твоїм мозком, твій самозахист буде на низькому рівні... але ж колись це, мабуть, допоможе?



Він з сумнівом подивився на Гаррі, підводячи його до ліжка. Гаррі невпевнено кивнув головою і повалився на подушки. Все його тіло нестерпно ломило після стількох сьогоднішніх падінь на підлогу, а в шрамі й далі відчувався пекучий біль. Гаррі не міг позбутися відчуття, що його перше зіткнення з блокологією не посилило, а скоріше послабило опірність його розуму. А ще він з величезною тривогою думав, що ж такого могло статися, що Лорд Волдеморт відчув себе найщасливішим за всі останні чотирнадцять років.
— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —

Загнаний жук
Уже наступний ранок приніс відповідь на Гарріне запитання. Коли прибув Герміонин "Щоденний віщун", вона розгладила його, глянула на першу шпальту і так зойкнула, що всі поблизу озирнулися.

— Що? — в один голос запитали Гаррі з Роном.



Замість відповіді вона розклала газету перед ними на столі і вказала на десять чорно‑білих фотографій на першій сторінці, на яких були обличчя дев'ятьох чаклунів і однієї відьми. Дехто з них глумливо посміхався, а інші зухвало тарабанили пальцями по рамках своїх знімків. Кожне фото супроводжувалося текстом з ім'ям злочинця та описом злочину, за який його було ув'язнено в Азкабані.

"Антонін Дологов, — було написано під знімком чаклуна з довгим блідим і перекривленим обличчям, що глузливо дивився на Гаррі, — засуджений за брутальне вбивство Ґідеона й Фабіана Преветів".

"Елджернон Руквуд, — так звали поцяткованого віспою чоловіка з масним волоссям, що втомлено притулився до краю фотографії, — засуджений за видачу таємниць Міністерства магії Тому‑Кого‑Не‑Можна‑Називати".

Але Гаррі не відводив очей від фотографії відьми. Він одразу, щойно побачив цю сторінку, звернув увагу на її обличчя. Мала вона довге чорне волосся, що на знімку було безладно розпатлане, хоч він пам'ятав його охайним, густим і блискучим. Дивилася на нього очима з важкими повіками, а на її тонких вустах вигравала зухвала і презирлива посмішка. Як і Сіріус, вона ще зберігала рештки привабливості, хоч від її колишньої краси — мабуть, завдяки Азкабану — уже мало що залишилося.

"Белатриса Лестранж, засуджена за катування й доведення до цілковитого безумства Френка та Аліси Лонґботомів".

Герміона штурхнула Гаррі під ребро й показала на заголовок над фотографіями, на який Гаррі не звернув уваги зосередившись на Белатрисі.
МАСОВА ВТЕЧА З АЗКАБАНУ

МІНІСТЕРСТВО ПОБОЮЄТЬСЯ, ЩО ДАВНІ СМЕРТЕ ЖЕРИ

ГУРТУЮТЬСЯ ДОВКОЛА БЛЕКА
— Блека? — голосно перепитав Гаррі. — Ідіо...

— Цссс! — розпачливо засичала Герміона. — Не кричи... спочатку прочитай!


"Учора вночі Міністерство магії повідомило про масову втечу з Азкабану.

У розмові з журналістами, що відбулася в кабінеті міністра магії Корнеліуса Фаджа, пан міністр підтвердив, що вчора ввечері сталася втеча десяти особливо небезпечних в'язнів і що він уже повідомив маґлівського прем'єр‑міністра про серйозну загрозу з боку цих осіб.

— На превеликий жаль, ми опинилися в тій самій ситуації, що й два з половиною роки тому, коли втік убивця Сіріус Блек, — сказав містер Фадж. — Ми також переконані, що ці дві події взаємопов'язані. Втеча такого масштабу не могла відбутися без зовнішнього сприяння, а ми повинні пам'ятати, що Блек, якому вперше в історії Азкабану вдалося звідти втекти, ідеально підходить на роль підбурювача, який ділиться з іншими своїм досвідом. На нашу думку, ці злочинці, серед яких є й Блекова двоюрідна сестра Белатриса Лестранж, об'єдналися довкола свого лідера Блека. Проте ми докладаємо максимум зусиль, щоб упіймати злочинців, і просимо магічну громаду зберігати пильність та обережність. У жодному разі не можна навіть наближатися до когось із цих осіб".


— От тобі й маєш, Гаррі, — сказав приголомшений Рон. — Он чому він учора був такий щасливий.

— Мені це не вкладається в голові, — обурився Гаррі. — як може Фадж звинувачувати у втечі Сіріуса?

— А що йому залишається робити? — з гіркотою пояснила Герміона. — Він же не може сказати: "Вибачте мені всі, бо Дамблдор попереджав, що таке може статися і що азкабанські вартові перейдуть на бік Лорда Волдеморта"... та перестань сахатися, Роне..."а тепер ще й утекли найзапекліші Волдемортові посіпаки". Він же добрих півроку тільки те й робив, що всім торочив, які ви з Дамблдором брехуни!

Герміона розгорнула газету й узялася читати статтю про втечу, а Гаррі оглянув Велику залу. Не міг збагнути, чому інші учні не виказують переляку чи хоч би не обговорюють жахливу новину з першої шпальти, а потім згадав, що мало хто отримує газету щодня, як Герміона. Учні балакали собі про домашні завдання, про квідич і хтозна про які ще дурниці, тоді як за межами школи ще десятеро смертежерів поповнили Волдемортові лави.

Гаррі глянув на вчительський стіл. Там була цілком інакша ситуація. Надзвичайно серйозні Дамблдор і професорка Макґонеґел заглибилися в розмову. Професорка Спраут зіперла "Віщуна" на пляшечку з кетчупом і так зосереджено читала першу шпальту, що навіть не помічала, як з ложки крапає їй на коліна яєчний жовток. А от професорка Амбридж на протилежному краю стола напихалася вівсянкою. Принаймні хоч тепер її мішкуваті ропушачі очі не пронизували Велику залу, стежачи за поведінкою учнів. З кожним ковтком вона дедалі більше хмурилася і зрідка лиховісно позирала на Дамблдора та Макґонеґел, які продовжували зосереджену розмову.

— Ой, Боже... — Герміона ошелешено втупилася в газету.

— Що там іще? — занепокоєно спохопився Гаррі.

— Це просто... жах, — приголомшено відповіла Герміона. Вона розгорнула газету на десятій сторінці і віддала її хлопцям.


ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ ПРАЦІВНИКА МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ

"Адміністрація лікарні Святого Мунґо вчора пообіцяла провести повне розслідування смерті 49‑річного працівника Міністерства магії Бродеріка Боуда, котрого знайшли у власному ліжку задушеним рослиною з вазона. Цілителі, які прибули на місце події, не зуміли оживити містера Боуда, що за кілька тижнів до смерті був поранений під час нещасного випадку на роботі.

Головну цілительку палати містера Боуда Міріам Страут тимчасово усунуто від виконання обов'язків, тому вона вчора не змогла прокоментувати подію, однак речник лікарні заявив таке:

— Ми маємо суворі обмеження щодо речей, які дозволено тримати в палатах, але, здається, цілителька Страут, надміру завантажена роботою в різдвяний період, недооцінила небезпечність рослини на тумбочці біля ліжка містера Боуда. Коли він почав потроху говорити й рухатися, цілителька Страут дозволила містерові Боуду самому доглядати рослину, не роздивившись, що то був не безневинний пурхоцвіт, а живець рослини "пастка диявола". Отож, коли містер Боуд, який почав одужувати, доторкнувся до рослини, вона негайно його задушила.



У лікарні Святого Мунґо й досі не спромоглися пояснити, яким чином ця рослина потрапила до палати, і тому просять зголоситися чарівників та чарівниць, які володіють будь‑якою інформацією з цього приводу".
— Боуд... — вимовив Рон. — Боуд. Десь я вже чув це прізвище...

— Ми його бачили, — прошепотіла Герміона. — У лікарні Святого Мунґо, пам'ятаєш? Він був на ліжку навпроти Локарта, лежав собі й дивився у стелю. І ми бачили, як там опинилася пастка диявола. Вона... цілителька... сказала, що то був різдвяний дарунок.



Гаррі ще раз переглянув допис. Жах здіймався в горлі, гіркий, мов жовч.

— І як це ми не впізнали пастку диявола? Ми ж її раніше бачили... ми могли б не допустити його смерті.

— А хто міг подумати, що пастка диявола опиниться в лікарні під виглядом домашнього вазончика? — різко озвався Рон. — Ми тут не винні, а ось тих, хто прислав її тому чолов'язі, варто було б розшукати! Якісь телепні! Чому вони не перевіряли, що купують?

— Ой, Роне, перестань! — голос у Герміони тремтів. — Не думаю, що можна посадити пастку диявола у вазон і не помітити, що вона намагається вбити кожного, хто до неї торкається. Це було вбивство... До того ж, тонко продумане... Якщо рослину прислали анонімно, то хіба довідаєшся, хто це зробив?



Гаррі не думав про пастку диявола. Він пригадав, як спускався в ліфті на дев'ятий рівень міністерства в день слухання своєї справи, і як на рівні Великої зали до ліфта зайшов чоловік з пожовклим лицем.

— Я зустрічав Боуда, — поволі проказав він. — Бачив його, як був у міністерстві з твоїм татом.



Рон аж рота роззявив.

— А я чув, як тато говорив про нього вдома! Він був невимовником... працював у відділі таємниць!



Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді Герміона висмикнула в них газету, склала, ще раз сердито поглянула на фотографії десятьох смертежерів‑утікачів і зірвалася на ноги.

— Куди ти? — здивувався Рон.

— Відіслати листа, — відповіла Герміона, закидаючи на плече портфеля. — Це... не знаю, чи... але варто спробувати... і лише я це зможу.

— Мене просто бісить, коли вона так поводиться, — пожалівся Рон, встаючи разом з Гаррі з‑за столу і значно поволіше за Герміону виходячи з Великої зали. — Невже так важко хоч раз нам сказати, що вона задумала? На це пішло б не більше десяти секунд... О! Геґрід!



Геґрід спинився за дверима у вестибюль, пропускаючи поперед себе гурт рейвенкловців. Він і досі був увесь у синцях, як того дня, коли повернувся з подорожі до велетнів, а на носі виднівся свіжий поріз.

— Як там, усьо файно? — спробував він зобразити усмішку, але спромігся тільки на болісну гримасу.

— Геґріде, що з тобою? — поцікавився Гаррі, коли той пошкандибав за рейвенкловцями.

— Та всьо файно, — якомога безтурботніше постарався сказати Геґрід, та це йому не дуже вдалося. Махнув рукою і ледь не збив з ніг налякану професорку Вектор, яка саме повз них проходила. — Повно роботи... до уроків треба готуватися... у двох саламандр з'явилася лускова гниль... а ще я си отримав іспитовий термін, — проказав він.

— Іспитовий термін? — так голосно вигукнув Рон, аж на нього здивовано озирнулися інші учні. — Вибач... але... тобі дали іспитовий термін? — перейшов він на шепіт.

— Ага, — підтвердив Геґрід. — Але я й сам того сподівався, по правді кажучи. Може, ви не зауважили, але тота перевірка не пішла аж так файно... але нехай, — зітхнув він тяжко. — Мушу си піти й натерти саламандр меленим перцем, бо їм ще хвости повідпадают. Бувайте, хлопці...



Він почовгав до вхідних дверей, а тоді зійшов кам'яними сходами на мокру траву. Гаррі дивився йому вслід, зважуючи, скільки ще неприємностей він подужає витримати.
*
Звістка, що Геґрід отримав іспитовий термін, за кілька днів облетіла всю школу, проте, на Гарріне обурення, майже нікого вона не засмутила. Навпаки, деякі учні, а особливо Драко Мелфой, страшенно зраділи. А щодо тієї дивної загибелі в лікарні Святого Мунґо непомітного службовця відділу таємниць, то Гаррі, Рон і Герміона були, мабуть, єдині, хто про це знав і кого це турбувало. У коридорах тепер говорили тільки про одне — про втечу десятьох смертежерів, бо цю новину нарешті рознесли по школі ті рідкісні учні, які читали газети. Ходили чутки, що декого із засуджених бачили в Гоґсміді, що вони, мабуть, переховуються у Верескливій Халупі і збираються вдертися в Гоґвортс, як колись вдирався Сіріус Блек.

Ті учні, що походили з чаклунських родин, добре пам'ятали, що імена тих смертежерів вимовляли в них удома не з меншим страхом, ніж ім'я Волдеморта. Злочини, скоєні ними в часи Волдемортового терору, давно вже стали легендарними. Деякі гоґвортські учні були родичами смертежерських жертв, і тепер вони, самі того не бажаючи, стали об'єктами нездорового зацікавлення з боку інших. Сьюзен Боунз, чиї дядько, тітка та інша рідня загинули від рук когось з цієї десятки, сумно сказала Гаррі на гербалогії, що тепер добре розуміє, як то бути на його місці.

— Не уявляю, як ти витримуєш... це такий жах, — співчутливо мовила вона, кидаючи забагато драконячих какульок в кошик з саджанцями хрипохапів, від чого ті почали звиватися й пищати.



Звісно, на Гаррі цими днями теж тицяли пальцями й перешіптувалися за спиною, та йому здавалося, що тон тих перешіптувань дещо змінився. Тепер учні шепотіли не вороже, а радше зацікавлено, а раз або й двічі він навіть уловив уривки розмов, що свідчили про недовіру до версії "Віщуна" про те, як і чому десятеро смертежерів зуміли вирватися з Азкабанської фортеці. Перелякані й збиті з пантелику учні почали сумніватися в цій версії і, здається, схилятися до тієї, про яку їм мало не рік товкмачили Гаррі і Дамблдор.

Змінився настрій не лише в учнів. Тепер у коридорах можна було зустріти двох‑трьох учителів, які гаряче перешіптувалися, проте відразу замовкали, коли до них наближалися учні.

— Видно, вони не мають змоги вільно розмовляти в учительській, — тихо припустила Герміона, пройшовши разом з Гаррі та Роном повз професорів Макґонеґел, Флитвіка й Спраут, які збилися докупи біля кабінету замовлянь. — Бо там стирчить Амбридж.

— Гадаєте, вони мають якісь новини? — поцікавився Рон, озираючись на трьох учителів.

— Якщо й мають, то ми про це все одно не дізнаємося, — сердито буркнув Гаррі. — Особливо після постанови... який там уже її номер? — Зранку після звістки про втечу з Азкабану на дошці оголошень з'явилося нове повідомлення:


НАКАЗОМ ВЕРХОВНОГО ІНКВІЗИТОРА ГОҐВОРТСУ

Учителям відтепер заборонено надавати учням будь‑яку інформацію, що не стосується безпосередньо тих предметів, які вони викладають, отримуючи за це заробітну платню.

Цей наказ видано згідно з освітньою постановою номер двадцять шість.

Підпис: Долорес Джейн Амбридж, Верховний інквізитор
Найновіша постанова стала темою численних учнівських жартів. Лі Джордан зауважив Амбридж, що згідно з новими правилами вона не мала права сварити Фреда і Джорджа за те, що вони грали на уроці у вибухові карти.

— Вибухові карти не мають ніякого відношення до захисту від темних мистецтв, пані професорко! Ця інформація не стосується вашого предмета!



Коли Гаррі наступного разу побачив Лі, рука в того страшенно кривавила. Гаррі порадив йому скористатися муртлаповим відваром.

Він думав, що втеча в'язнів Азкабану хоч трохи вгамує Амбридж і що її приголомшить ця зухвала акція, що сталася під самим носом її дорогенького Фаджа. Але це лише посилило її нестримне бажання взяти під особистий контроль кожнісінький аспект гоґвортського життя. Вона була рішуче настроєна позвільняти з посад декотрих учителів. Питання було тільки в тому, хто стане першою жертвою — професорка Трелоні чи Геґрід.

Тепер усі уроки віщування та догляду за магічними істотами відбувалися в присутності Амбридж. Причаївшись з нотатником біля каміна в задушливій від нудотних пахощів кімнаті на вежі, вона перебивала дедалі ближчу до істерики професорку Трелоні, задаючи їй складні запитання, що стосувалися ворожіння на птахах чи гептомології, наполягаючи, щоб та передбачала учнівські відповіді, й вимагаючи від неї почергово демонструвати своє вміння в роботі з кришталевою кулею, чайними листочками та рунами на каменях. Гаррі здавалося, що професорка Трелоні ось‑ось не витримає цієї напруги. Кілька разів він зустрічав її в коридорах — що само собою вже було незвично, адже Трелоні переважно не виходила зі свого кабінету на вежі. Вона нестямно бубоніла щось собі під ніс, заламувала руки й перелякано озиралася через плече. А ще від неї міцно тхнуло хересом. Якби Гаррі не переживав так через Геґріда, то міг би їй навіть поспівчувати. Однак з роботи мали викинути когось із них, і Гаррі точно знав, кого саме він хотів би й далі бачити на своїй посаді.

На жаль, Гаррі бачив, що Геґрід анітрохи не кращий за Трелоні. Хоч він і дотримувався Герміониної поради й від самого Різдва не показував учням нічого страшнішого за крупа — істоти, що нічим не відрізнялася від коротколапого цуцика, окрім роздвоєного хвоста, — та йому дедалі важче було зберігати самовладання. На уроках Геґрід був на диво неуважний і розгублений, забував про що говорить, неправильно відповідав на запитання й увесь час кидав на Амбридж тривожні погляди. А ще він тримався віддалеки від Гаррі, Рона та Герміони, чого з ним ніколи раніше не бувало, і категорично заборонив їм відвідувати його після смерку.

— Як вона вас зловит, то нам усім гаплик, — рішуче заявив він, і вони, не бажаючи ще більше йому нашкодити, утримувалися від вечірніх прогулянок до його хижі.



Гаррі здавалося, що Амбридж цілеспрямовано позбавляла його всього, заради чого варто було жити в Гоґвортсі: відвідин Геґрідової хатини, листування з Сіріусом, "Вогнеблискавки" і квідичу. Він міг мститися єдиним чином з подвоєним завзяттям присвятити себе ДА.

Гаррі був радий бачити, що їх усіх, навіть Захаріаса Сміта, підштовхнула до посиленої праці новина про десятьох смертежерів, які опинилися на волі. Та ніхто не працював так самовіддано, як Невіл. Новина про втечу тих, хто катував його батьків, спричинила в ньому дивовижні, навіть дещо тривожні зміни. Він ані разу не згадав про зустріч з Гаррі, Роном і Герміоною в ізольованій палаті лікарні Святого Мунґо. Вони також, за його прикладом, зберігали мовчанку. Нічого він не казав і про втечу Белатриси та її дружків‑мучителів. Тепер на зібраннях ДА Невіл майже взагалі не розмовляв, а тільки ретельно відпрацьовував кожне нове закляття й протизакляття, скрививши від зосередження своє пухке личко. Він не звертав уваги на травми й нещасні випадки і працював старанніше за всіх. Невіл так швидко прогресував, що це вже трохи бентежило, а коли Гаррі навчав товаришів закляттю "щит", завдяки якому можна було відбивати дрібні замовляння, скеровуючи їх на самого нападника, то лише Герміона опанувала це закляття швидше за Невіла.

Гаррі багато чого віддав би, щоб з таким самим успіхом оволодіти блокологією. Але його заняття зі Снейпом, які з самого початку просувалися досить важко, так і не приносили бажаних результатів. Навпаки, Гаррі відчував, що з кожним уроком його справи погіршуються.

Перед тим, як він почав вивчати блокологію, його шрам поболював зрідка, переважно вночі, або ще після тих дивних проникнень у Волдемортові думки та настрої, що бували в нього досить рідко. А тепер його шрам майже не переставав боліти, й він часто відчував спалахи роздратування або веселості, ніяк не пов'язані з тим, що відбувалося з ним тієї миті. І це завжди супроводжувалося особливо пекучим болем у шрамі. Гаррі мав жахливе враження, що поступово перетворюється на якусь антену, котра вловлює найменші коливання Волдемортового настрою. Він міг чітко визначити дату початку цієї підвищеної чутливості, бо вона збігалася з першим уроком блокології у Снейпа. Ба більше, йому тепер майже щоночі снилося, як він іде коридором до входу у відділ таємниць, і ці сни завжди закінчувалися тим, що він з надією стояв біля звичайних

чорних дверей.

— Може, це так, як буває з хворобою, — занепокоїлася Герміона, коли Гаррі зізнався в цьому їй та Ронові. — 3 лихоманкою, скажімо. Перед покращанням спочатку настає погіршення.

— Погіршення настає через Снейпові уроки, — категорично заявив Гаррі. — Я вже не витримую постійного болю в шрамі і втомився щоночі тинятися тим коридором. — Він сердито потер чоло. — Хай би вже ті двері відчинилися, бо скільки можна стояти й на них витріщатися.

— Тут не до сміху, — рішуче сказала Герміона. — Дамблдор не хоче, щоб ти бачив ті сни про коридор, бо інакше він би не просив Снейпа навчити тебе блокології. Ти мусиш старанніше працювати на його уроках.

— Та я ж працюю! — розсердився Гаррі. — Спробувала б ти сама... коли Снейп намагається влізти тобі в голову... це тобі не жарти, якщо хочеш знати!

— А може... — поволі протяг Рон.

— Що може? — крикнула Герміона.

— Може, це не Гаррі винен, що йому не вдається захистити свій мозок, — зловісно припустив Рон.

— Тобто? — не зрозуміла Герміона.

— Може, Снейп і не намагається допомогти Гаррі... Гаррі й Герміона витріщилися на Рона. Рон відповів їм глибокодумним поглядом.

— Може, — ледь чутно сказав він, — Снейп насправді намагається зробити Гаррін мозок ще доступнішим... щоб Відомо‑Кому було легше...

— Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Скільки ти вже разів підозрював Снейпа — а чи хоч раз ти мав рацію? Дамблдор йому довіряє, він працює для Ордену, і цього достатньо.

— Але ж він був смертежером, — уперто правив своєї Рон. — І ми ніколи не мали доказів, що він насправді перейшов на наш бік.

— Дамблдор йому довіряє, — повторила Герміона.



А якщо ми не віримо Дамблдорові, то кому ж тоді вірити?
*
З усіма цими турботами й безліччю роботи — неймовірною кількістю домашніх завдань, що нерідко примушували п'ятикласників працювати далеко за північ, з таємними зустрічами ДА та регулярними заняттями зі Снейпом — січень пролетів неймовірно швидко. Не встиг Гаррі отямитись, як настав лютий, принісши теплішу й вологішу погоду та наблизивши вже другі цього навчального року відвідини Гоґсміда. Після того як вони домовилися піти в село удвох, Гаррі майже не мав часу на розмови з Чо, але тепер несподівано усвідомив, що проведе в її товаристві цілісінький день святого Валентина.

Вранці чотирнадцятого лютого він одягався особливо ретельно. Прийшов з Роном на сніданок саме тоді, як прибула совина пошта. Гедвіґи не було — хоч Гаррі її й не чекав — а ось Герміона вихопила листа з дзьоба незнайомої сови.

— Нарешті! Якби я не отримала його сьогодні... — вона нетерпляче роздерла конверта й витягла аркушик пергаменту. Її очі пробіглися листом, а на обличчі з'явився страшенно задоволений вираз.

— Слухай, Гаррі, — глянула вона на нього, — це дуже важливо. Чи не міг би ти опівдні зустрітися зі мною в "Трьох мітлах"?

— Ну... я не знаю, — невпевнено відповів Гаррі. — Чо, мабуть, сподівається, що я цілий день проведу з нею. Ми ще не вирішили, що будемо робити.

— То приведи її з собою, — наполягала Герміона. — Прийдеш?

— Ну... гаразд, а навіщо?

— Ніколи пояснювати, мушу швиденько написати відповідь.

І вона побігла з Великої зали, стискаючи в одній руці листа, а в другій грінку.

— Ти йдеш? — запитав Гаррі в Рона, але той похмуро похитав головою.

— Я взагалі не зможу піти в Гоґсмід, бо Анжеліна хоче присвятити тренуванню цілісінький день. Ніби це допоможе. Гіршої команди я ще не бачив. Глянув би ти на Слоупера й Керка. Повна лажа! Вони ще гірші за мене. — Він важко зітхнув. — Не розумію, чому Анжеліна не відпускає мене з команди.

— Бо коли ти у формі, то граєш добре, ось чому, — роздратовано відказав Гаррі.



Дуже важко було співчувати Ронові, коли він сам віддав би все на світі, щоб зіграти в наступному матчі з Гафелпафом. Рон, мабуть, це відчув, бо більше під час сніданку про квідич не згадував, а поснідавши, вони доволі прохолодно розійшлися. Рон подався на квідичне поле, а Гаррі глянув на своє віддзеркалення в блискучій чайній ложечці, спробував пригладити волосся, а тоді з деяким острахом пішов у вестибюль зустрічати Чо, не уявляючи навіть, про що вони розмовлятимуть.

Вона вже чекала його біля дубових вхідних дверей, дуже гарна зі своїм зав'язаним у хвіст волоссям. Гаррі раптом здалося, що в нього завеликі ноги, не знав, де діти руки, і з жахом усвідомив, як безглуздо теліпаються вони по боках.

— Привіт, — ледь чутно видихнула Чо.

— Привіт, — озвався Гаррі.

Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді Гаррі запропонував: — Ну, е‑е... то що... йдемо?

— Ага... так...



Вони стали в чергу до Філча, який звіряв прізвища зі списком, зрідка переглядалися й нервово всміхалися, але нічого не говорили. Коли вийшли надвір, Гаррі відчув полегкість, бо мовчки йти було легше, ніж стояти з незграбним виглядом. Був прохолодний, вітряний день, і коли вони минали стадіон, Гаррі побачив, як над трибунами промчалися Рон та Джіні, й відчув, як у нього стислося серце, що він не з ними.

— Ти дуже сумуєш за квідичем? — спитала Чо.



Він озирнувся й побачив, що вона дивиться на нього.

— Так, — зітхнув Гаррі. — Сумую.

— Пам'ятаєш, як ми вперше грали одне проти одного, ще в третьому класі? — запитала вона.

— Так, — усміхнувся Гаррі. — Ти ще мене блокувала.

— А Вуд наказав тобі не корчити джентльмена і, якщо треба, скинути мене з мітли, — засміялася Чо. — Я чула, що його взяли у "Вершки з Портрі". Це правда?

— Ні, він у "Калабані Юнайтед". Я бачив його торік на Кубку світу.

— Ой, я теж тебе там бачила, пам'ятаєш? Ми були в одному наметовому містечку. Там було так гарно, правда?

За розмовою про Кубок світу вони дійшли до воріт. Гаррі аж не вірив, що з нею так легко розмовляти — не важче, ніж з Роном чи Герміоною. Він уже почав відчувати впевненість і бадьорість, але тут їх перегнала зграя слизеринських дівчат на чолі з Пенсі Паркінсон.

— Поттер і Чанґ! — закричала Пенсі під акомпанемент єхидного хихотіння. — Фе‑е, Чанґ, що в тебе за смак! Діґорі хоч був гарний!



Дівчата з криком і вереском побігли далі, глузливо озираючись на Гаррі й Чо, між якими запала збентежена мовчанка. Гаррі вже не знав, що сказати про квідич, а Чо почервоніла й дивилася собі під ноги.

— То... куди б ти хотіла піти? — спитав Гаррі, коли вони дійшли до Гоґсміда. На Високій вулиці було повно учнів, що прогулювалися, зазирали у вітрини крамничок або теревенили на тротуарах.

— Та все одно, — стенула плечима Чо. — Може, просто походимо по крамничках?

Вони пішли до "Дервіш і Бенкс". На вітрині висів великий плакат, його розглядало кілька місцевих мешканців. Коли до них приєдналися Гаррі та Чо, гоґсмідці розступилися й Гаррі знову побачив знімки десятьох утікачів‑смертеже‑рів. Після слів "За наказом Міністерства магії" йшлося про нагороду — тисячу ґалеонів — будь‑якому чаклунові чи відьмі за інформацію, що призвела б до повторного арешту когось із зображених злочинців.

— Якось дивно, — тихенько сказала Чо, дивлячись на знімки смертежерів, — пам'ятаєш, коли втік Сіріус Блек, скрізь по Гоґсміді нишпорили дементори, шукали його? А тепер на свободі десять смертежерів, і ніде не видно жодного дементора...

— Так, — погодився Гаррі, відводячи погляд від обличчя Белатриси Лестранж і дивлячись на Високу вулицю. — Дуже дивно.

Він анітрохи не шкодував, що поблизу не було дементорів, але тепер, замислившись, зрозумів, що їхня відсутність багато про що свідчить. Вони не тільки дозволили смертежерам утекти, але й не збиралися їх шукати... схоже було, що дементори й справді вийшли з‑під міністерського контролю.

Десятеро втікачів‑смертежерів дивилися на них з вітрин усіх крамничок, повз які проходили Гаррі та Чо. Коли вони минали "Пера від Скривеншафта", почався дощ. Холодні, важкі краплини періщили по обличчю.

— Кави хочеш? — вагаючись, запитала Чо, коли дощ подужчав.

— Можна, — озирнувся Гаррі. — А де?

— Тут поблизу є непогана кав'ярня. Ти ще не бував у мадам Падіфут? — і вона повела його бічною вуличкою до невеличкої кав'яреньки, що її Гаррі раніше й не помічав. Там було тісно й душно, а все, що тільки можна, прикрашали рюшечки й бантики. Гаррі з відразою пригадав собі кабінет Амбридж.

— Гарно, правда? — радісно спитала Чо.

— Е‑е... так, — покривив душею Гаррі.

— Дивись, це все прикраси до дня Валентина! — показала Чо на золотих херувимчиків, що висіли над кожним круглим столиком, періодично посипаючи клієнтів рожевим конфетті.

— Ага...



Вони сіли за останнім вільним столиком біля заштнявілого вікна. Зовсім поруч сидів з якоюсь гарненькою білявкою капітан рейвенкловської квідичної команди Роджер Девіс. Вони трималися за руки. Гаррі стало ніяково, особливо коли він роззирнувся по кав'ярні й побачив, що всі сидять парами й тримаються за руки. А може, Чо сподівається, що й він триматиме її за руку?

— Що бажаєте, дорогенькі? — запитала мадам Падіфут, дебела жіночка із закрученим у вузол чорнявим волоссям. Вона ледве протислася до них між столиками.

— Дві кави, будь ласка, — замовила Чо.

Поки чекали на каву, Роджер Девіс та його дівчина почали цілуватися, тягнучись через цукорницю. Краще б вони такого не робили, подумав Гаррі. Відчував, що Девіс занадто високо встановив планку, і тепер Чо сподіватиметься, що Гаррі спробує його перевершити. Його обличчя запалало, він спробував відвести очі у вікно, але воно так запітнявіло, що нічого не було видно. Щоб відтягти ту мить, коли знову треба буде подивитися на Чо, Гаррі втупився у стелю, немовби оцінював якість побілки. Херувимчик, що висів над ними, негайно сипонув йому межи очі пригорщу конфетті.

Минуло ще кілька болісних хвилин, і тут Чо згадала Амбридж. Гаррі з полегкістю вхопився за цю тему, і якийсь час вони з насолодою її лаяли, але цей сюжет був так обсмоктаний під час зустрічей ДА, що його надовго не вистачило. Знову запала мовчанка. Гаррі виразно чув чмокання за сусіднім столиком і гарячково вишукував, що б то йому сказати ще.

— Е‑е... слухай, а не хотіла б ти в обід піти зі мною у "Три мітли"? Я там маю зустрітися з Герміоною Ґрейнджер.



Чо здивовано підняла брови.

— Ти зустрічаєшся з Герміоною Ґрейнджер? Сьогодні?

— Так. Вона мене попросила, то я й подумав, що треба прийти. Підеш зі мною? Вона казала, що нічого, якщо й ти там будеш.

— Он як... це люб'язно з її боку.



Але Чо сказала це таким тоном, ніби анітрохи не зраділа. Навпаки, голос її став холодний і неприязний.

Ще кілька хвилин минули в мертвій тиші, а Гаррі так швидко сьорбав каву, що невдовзі мав би замовляти ще одну чашку. Поряд з ними Роджер Девіс та його дівчина мовби склеїлися губами.

Рука Чо лежала на столі біля чашечки з кавою, і Гаррі відчував незбориме бажання її потримати. "Візьми, — сказав він собі, а в його грудях завирувала суміш страху й хвилювання, — візьми її за руку". Просто дивовижно, як важко було простягти руку на якихось двадцять сантиметрів, щоб торкнутися її долоні. Значно важче, ніж блискавично упіймати в повітрі снича...

Та щойно він смикнув рукою, як Чо забрала свою руку зі столу. Вона тепер з легкою цікавістю спостерігала, як Роджер Девіс цілується з білявкою.

— До речі, він мене запрошував сюди, — тихо сказала вона. — Кілька тижнів тому. Роджер. Але я йому відмовила. Гаррі, що схопив цукорницю, щоб якось виправдати свій несподіваний рух рукою, не міг збагнути, навіщо вона йому це каже. Якщо вона хотіла сидіти за сусіднім столиком і палко цілуватися з Роджером Девісом, то чого погодилася піти на прогулянку з ним?



Він нічого не сказав. Херувимчик сипонув на них ще жменю конфетті й воно попадало в чашечку з захололим кавовим осадом, що його збирався було допити Гаррі.

— Торік я приходила сюди з Седриком, — сказала Чо. Минула секунда‑дві, поки Гаррі усвідомив сенс її слів, і в грудях у нього похололо. Він не міг повірити, що вона вирішила говорити про Седрика саме зараз, коли довкола цілувалися пари, а над їхніми головами кружляв херувимчик. Коли Чо заговорила знову, голос її звучав якось тонко.

— Я вже давно хотіла тебе спитати... чи Седрик... чи він... з... з... згадував про мене перед смертю?

Гаррі менш за все хотів би розмовляти на цю тему, тим паче з Чо.

— Та... ні... — ледь чутно відповів він. — Він... він не мав коли щось казати. То... чи ти... чи ти дивилася на канікулах якісь матчі з квідичу? Ти ж уболіваєш за "Тайфунів"?



Він це сказав роблено веселим і бадьорим тоном. З жахом побачив, що її очі знову наливаються слізьми, так само як після останнього перед Різдвом зібрання ДА.

— Слухай, — розпачливо нахилився він до неї, щоб ніхто їх не почув, — не згадуймо зараз про Седрика... поговорім про щось інше...



Та цього, мабуть, не варто було говорити.

— Я думала, — сказала вона, і сльози бризнули на стіл, — я думала, ти з... з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т‑тобі теж т‑треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п‑правда?



Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.

— Я говорив про це, — прошепотів Гаррі, — з Роном і з Герміоною, але...

— О‑о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! — вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. — Але не хочеш поговорити зі мною! М‑мабуть, краще ми... р‑розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ‑ґрейнджер, як і хотів!

Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.

— Чо? — ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.

— Давай, біжи! — крикнула Чо, ридаючи в хустинку. — Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?

— Це зовсім не так! — усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши н решті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.



Чо зірвалася на ноги. Усі в кав'ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.

— Колись побачимось, Гаррі, — драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.

— Чо! — покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.

У кав'ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.

Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.

— Ох ці жінки! — сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. — Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?



Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у "Три мітли". Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.

— Здоров, Геґріде! — привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.



Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.

— А, це ти, Гаррі, — впізнав нарешті Геґрід. — Усьо файно?

— Так, усе гаразд, — збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. — А як ти?

— Я? — перепитав Геґрід. — Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.



Він втупився у дно свого олов'яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: — Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?

— Е‑е... — завагався Гаррі.

— Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, — велемудро закивав головою Геґрід. — І обидва сироти. Так... сироти. Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.

— Шо то значит мати порядну родину, — вів далі Геґрід. — Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?

— Так... мабуть, — обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.

— Родина, — похмуро вів Геґрід. — Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...



І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.

— Геґріде, — не зміг стриматися Гаррі, — звідки беруться оці твої рани?

— Га? — здригнувся Геґрід. — Які рани?

— Оці! — показав Гаррі на Геґрідове обличчя.

— Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, — ухилився від відповіді Геґрід, — така в мене робота.

Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.

— Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.



І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.

— Гаррі! Гаррі, сюди!



З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка — Луна Лавґуд та колишня журналістка "Щоденного віщуна" Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.

— Ти щось рано прийшов! — посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. — Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!

— Чо? — миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп'ялася очима в Гаррі. — Дівчина? Гарнісінько!

Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.

— Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, — холодно сказала Ріті Герміона. — Тому прошу це все заховати.



Ріта, що вже витягала ядучо‑зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.

— Що ви тут затіяли? — запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.

— Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, — голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. — Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? — буркнула вона Герміоні.

— Можна, — холодно відказала Герміона. Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво‑червона фарба на п'ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: — Гаррі, а вона хоч гарненька?

— Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, — роздратувалася Герміона.

— Яку угоду? — здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. — Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще... — Вона тяжко зітхнула.

— Так‑так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, — байдуже урвала її Герміона. — Але кого це зараз цікавить?

— Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, — глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: — Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?

— Він обурений, — чітко й виразно проказала Герміона. — Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.

— То ти й далі наполягаєш, що Той‑Кого‑Не‑Можна‑Називати повернувся? — зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. — Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо‑Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?

— Я не єдиний свідок, — огризнувся Гаррі. — Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?

— Це було б гарнісінько, — видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. — Такий величезний жирний заголовок: "Поттер звинувачує..." Тоді підзаголовок: "Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас". А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: "Схвильований п'ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо‑Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади..."



Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.

— Але ж, — відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, — наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з'явилося в пресі.

— Власне кажучи, — солодко відповіла Герміона, — юна старостиня саме цього й хоче.

Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс "Візлі — наш король" і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.

— Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того‑Кого‑Не‑Можна?.. — притишеним голосом перепитала Ріта.

— Саме так, — підтвердила Герміона. — Всю правду. Тільки факти. Слово в слово, як це скаже Гаррі. Він вам викладе всі деталі, назве імена досі не виявлених смертежерів, яких він там побачив, опише, як тепер виглядає Волдеморт... ох, заспокойтеся, — презирливо кинула вона Ріті хустинку, бо та, почувши Волдемортове ім'я, так підскочила, що перевернула на себе пів склянки вогневіскі.

Ріта почала витирати свого поплямленого дощовика, не відводячи очей від Герміони. А тоді відверто сказала: — "Віщун" цього не надрукує. Ніхто не вірить у його вигадки, якщо ти досі сама цього не помітила. Усі вважають, що це марення. Ось якщо ти дозволиш мені написати статтю з цієї точки зору...

— Нам не потрібні чергові побрехеньки про те, що в Гаррі поїхав дах! — розсердилася Герміона. — Їх уже було достатньо, дякуємо! Я хочу, щоб він отримав нагоду сказати правду!

— На подібні статті нема попиту, — холодно відказала Ріта.

— Ви хочете сказати, що "Віщун" цього не надрукує, бо Фадж не дозволить? — роздратовано кинула Герміона.



Ріта уважно й довго дивилася на Герміону. Тоді нахилилася до неї над столом і сказала діловим тоном: — Так, "Віщун" залежить від Фаджа, але що це міняє по суті? Вони не надрукують статті з позитивним образом Гаррі. Ніхто не захоче її читати. Це суперечитиме настроям громади. Люди й так дуже стурбовані останньою втечею з Азкабану. Вони просто не хочуть вірити в повернення Відомо‑Кого.

— Отже, "Щоденний віщун" існує, щоб повідомляти лише те, що люди хочуть почути? — ядучо спитала Герміона.



Ріта знову випросталася, здивовано підняла брови й допила своє вогневіскі.

— "Віщун" існує для продажу, дурне дівчисько, — холодно пояснила вона.

— Мій тато вважає, що це жахлива газета, — несподівано втрутилася в розмову Луна. Цмулячи крізь соломинку коктейль, вона дивилася на Ріту своїми величезними, банькатими, трохи божевільними очима. — А ось він публікує тільки те важливе, що людям необхідно знати. Його не цікавлять гроші.

Ріта зневажливо зиркнула на Луну.

— Твій батько, мабуть, видає якийсь тупий сільський бюлетеньчик? — скривилася вона. — Де друкує всілякі там "Двадцять п'ять способів, як непомітно змішатися з маґлами" і дні наступних доброчинних розпродажів?

— Ні, — заперечила Луна, занурюючи цибулину в коктейль, — він видає "Базікало".

Ріта похлинулася так голосно, що люди за сусіднім столом стурбовано озирнулися.

— Тільки те важливе, що людям необхідно знати? — убивчим тоном перепитала вона. — Та цей журнальчик годиться тільки на те, щоб удобрювати ним землю замість гною.

— Але ви зараз маєте нагоду трохи підняти його рівень, — мило всміхнулася Герміона. — Луна каже, що її батько охоче надрукує інтерв'ю з Гаррі.

Ріта якусь мить витріщалася на них, а тоді розреготалася.

— "Базікало"! — заливалася вона. — Ви вважаєте, що люди серйозно сприймуть його інтерв'ю, якщо його опублікує "Базікало"?

— Дехто не сприйме, — незворушно відповіла Герміона. — Але у версії втечі з Азкабану, оприлюдненій "Щоденним віщуном", не сходяться кінці з кінцями. Мені здається, багатьох цікавить, чи не існує правдоподібнішого пояснення цієї події. Тож якщо альтернативна версія буде опублікована навіть у такому... — вона скоса зиркнула на Луну, — такому... скажімо, нетиповому журналі... люди захочуть її прочитати.

Ріта якийсь час мовчала й уважно розглядала Герміону, схиливши голову набік.

— Гаразд, припустімо, я це зроблю, — нарешті сказала вона. — А який буде гонорар?

— Не думаю, що тато платить авторам, — сонно проказала Луна. — Вони вважають за честь побачити в журналі свої матеріали та своє ім'я.

Ріта Скітер мала такий вигляд, ніби знову ковтнула смердосоку, а тоді накинулася на Герміону.

— Я маю це зробити на дурняк?

— Так, — спокійно підтвердила Герміона, потягуючи коктейль. — Бо інакше я буду змушена повідомити у відповідні інстанції, що ви незареєстрований анімаг. До речі, "Віщун" заплатить вам чималий гонорар за опис життя в Азкабані очима в'язня.

Ріта, здавалося, мріяла тільки про те, щоб схопити паперову парасольку, яка стирчала з Герміониної склянки, й запхати її Герміоні в носа.

— Отже, я не маю вибору? — сказала Ріта тремтячим голосом. Вона знову відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла аркуш пергаменту й наготувала самописне перо.

— Тато буде радий, — повеселішала Луна. Ріта скреготнула зубами.

— Ну що, Гаррі, — повернулася до нього Герміона. — Готовий розповісти людям правду?

— Думаю, що так, — відповів Гаррі, дивлячись, як Ріта кладе самописне перо на пергамент.

— Тоді повний вперед, Ріто, — спокійно звеліла Герміона, виловлюючи вишеньку з дна склянки.


— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ —
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка