Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка17/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Бачене й непередбачене
Луна не могла сказати напевне, коли саме в "Базікалі" з'явиться Рітине інтерв'ю з Гаррі, бо її батькові якраз мали прислати чудову велику статтю про найновіші випадки спостережень за зім'яторогими хропачами, — а це, звісно, дуже важлива стаття, тож Гаррі, можливо, доведеться чекати наступного номера, — сказала Луна.

Гаррі нелегко було розповідати про ту ніч, коли повернувся Волдеморт. Ріта витягувала з нього найменші подробиці, і він розказував їй усе, що лише міг пригадати, знаючи, що це єдина нагода розповісти людям правду. Цікаво, як вони на неї відреагують. Він здогадувався, що багатьох це тільки ще раз переконає в тому, що він остаточно здурів — хоча б тому, що його розповідь буде надрукована поряд з відвертими нісенітницями про зім'яторогих хропачів. Але втеча Белатриси Лестранж та її колег‑смертежерів викликала в Гаррі палке бажання зробити хоч щось, навіть без надії на успіх...

— Не можу дочекатися, поки надрукують усе, що Амбриджка про тебе думає, — захоплено сказав Дін за обідом у понеділок. Шеймус, що сидів навпроти Діна, наминав величезні шматки курятини та шинки, але Гаррі знав, що він прислухається.

— Гаррі, ти правильно зробив, — підтримав його Невіл. Він був блідий і говорив ледь чутно: — Було, мабуть... важко... розповідати про це... правда?

— Так, — проказав Гаррі, — але ж люди мусять довідатися, на що здатний Волдеморт.

— Звичайно, — погодився Невіл, — і про його смертежерів теж... люди повинні знати...

Невіл не доказав і уткнувся в тарілку з картоплею. Шеймус підняв очі, але перехопив погляд Гаррі і знову відвернувся. За якийсь час Дін, Шеймус і Невіл пішли до вітальні, а Гаррі з Герміоною залишилися за столом, чекаючи Рона, котрий через тренування з квідичу ще не обідав.

До зали зайшла Чо Чанґ зі своєю подругою Марієттою. Гаррі неприємно засмикало в животі, але вона навіть не глянула на ґрифіндорський стіл і сіла до нього спиною.

— О, я й забула спитати, — Герміона весело глянула на рейвенкловський стіл, — що там сталося у вас з Чо? Чому ти прийшов з побачення так рано?

— Е‑е... ну, це був... — пробелькотів Гаррі, накладаючи собі вже другу порцію ревеневого пудингу, — абсолютний крах.

І він переповів їй, що сталося в кав'ярні мадам Падіфут.

— ...а тоді, — закінчив він за кілька хвилин, доїдаючи пудинг, — вона підскочила і сказала: "Колись побачимось, Гаррі" — і вибігла! — Гаррі поклав на стіл ложку і глянув на Герміону. — Ну, і що це все означало?



Герміона зиркнула на Чо й зітхнула.

— Ох, Гаррі, — сумно сказала вона. — Вибач, але ти повівся нетактовно.

— Я нетактовно? — обурився Гаррі. — Однієї хвилини ми гарно собі говоримо, а наступної вона вже мені розповідає, як її запрошував Роджер Девіс і як вона лизалася з Седриком у тій ідіотській кав'ярні... І як я мав на це реагувати?

— Розумієш, — терпляче сказала Герміона, ніби пояснювала якійсь занадто емоційній дитині, що два додати два дорівнює чотири, — тобі не треба було казати, що ти маєш зустрітися зі мною.

— Але ж... — розгубився Гаррі, — ти ж сама сказала, щоб я зустрів тебе о дванадцятій і привів її з собою, а як я мав це зробити, нічого їй не кажучи?

— Треба було сказати це інакше, — не менш терпляче пояснила Герміона. — Треба було сказати, що тобі дуже прикро, але я вирвала з тебе обіцянку прийти в "Три мітли", і тобі дуже не хочеться, ти волів би провести цілісінький день з нею, але, на жаль, таки мусиш піти, і чи не могла б вона, будь ласка, будь ласочка, піти з тобою, бо ти думаєш пробути там дуже недовго. І ще було б непогано згадати, що я, на твою думку, бридка, — додала, ніби між іншим, Герміона.

— Але ж я так не думаю, — отетерів Гаррі. Герміона засміялася.

— Гаррі, та ти гірший за Рона... ну, може, й ні, — зітхнула вона, бо до зали саме увійшов заляпаний грязюкою і роздратований Рон. — Розумієш... ти засмутив Чо, коли сказав, що збираєшся зустрітися зі мною, тому вона й вирішила викликати в тебе ревнощі. Хотіла таким чином з'ясувати, як ти до неї ставишся і чи дуже вона тобі подобається.

— То он чого вона таке виробляла! — здивувався Гаррі, а Рон гепнувся на лаву навпроти й потяг до себе всі страви, до яких міг дістати. — А чи не простіше було просто спитати, хто мені більше подобається — вона чи ти?

— Дівчата рідко таке питають, — відказала Герміона.

— Ось і дарма! — вигукнув Гаррі. — Бо я тоді сказав би, що вона мені подобається, і їй не довелося б знову впадати в істерику через Седрикову смерть!

— Я ж не кажу, що вона була дуже розсудлива, — відказала Герміона, а до них між тим підсіла Джіні, так само, як і Рон, брудна й сердита. — Просто намагаюся тобі пояснити, що вона тоді відчувала.

— Ти повинна написати книжку, яка роз'яснювала б хлопцям усі прибацані дівчачі фокуси, — сказав Рон Герміоні, розрізаючи картоплину.

— Так, — палко підтримав його Гаррі, позираючи на рейвенкловський стіл. Чо саме встала й вийшла із зали, так на нього й не глянувши. Він засмучено повернувся до Рона й Джіні. — То як пройшло тренування?

— Жахливо, — сердито буркнув Рон.

— Та ну, — глянула на Джіні Герміона, — не думаю, що це було аж так...

— Було, — втрутилася Джіні. — Просто паскудно. Анжеліна трохи не розплакалася.

Рон і Джіні після обіду пішли в душ. Гаррі й Герміона повернулися до переповненої ґрифіндорської вітальні, де їх чекала звична гора домашніх завдань. Гаррі вже з півгодини мучився над новою зоряною картою для уроку астрономії, коли з'явилися Фред і Джордж.

— Рона й Джіні немає? — оглянув вітальню Фред, підсуваючи собі крісло. Коли Гаррі заперечливо похитав головою, Фред сказав: — Це добре. Бо ми подивилися їхнє тренування, їх просто роздовбуть. Без нас вони — нуль без палички.

— Та чого ти, Джіні грає непогано, — чесно визнав Джордж, сідаючи біля Фреда. — Правду кажучи, я навіть не розумію, коли вона навчилася, бо ми їй не дозволяли грати з нами.

— Вона ще з шести років залазила у ваш сарайчик у садку і крадькома випробовувала всі мітли, — почувся голос Герміони з‑за хиткого стосу посібників зі стародавніх рун.

— А‑а... — без особливого подиву сказав Джордж. — Тоді все зрозуміло.

— А Рон упіймав хоч одного м'яча? — визирнула Герміона з‑понад "Магічних ієрогліфів і логограм".

— Він ловить, коли забуває, що на нього дивляться, — закотив очі Фред. — Тому нам у суботу просто треба буде попросити глядачів відвертатися від поля й вести неквапливі бесіди щоразу, як квафел опинятиметься біля Рона. Він знову встав і стурбовано підійшов до вікна, де задивився на темну галявину. — Знаєте, квідич — єдине, заради чого варто було тут лишатися.

Герміона кинула на нього суворий погляд.

— У тебе попереду іспити!

— Ми вже тобі казали, що НОЧІ нас не турбують, — відповів Фред. — Спецхарчування вже на мазі, як здихатися чиряків, ми винайшли — вистачає кількох краплин муртлапового відвару. Це нам Лі підказав.

Джордж солодко позіхнув і засмучено подивився на захмарене нічне небо.

— Не знаю, чи й захочу дивитися цю гру. Якщо нас переможе Захаріас Сміт, я зроблю собі харакірі.

— Краще зроби йому, — буркнув Фред.

— У тому й біда з тим квідичем, — неуважно сказала Герміона, знову схилившись над перекладами рун, — що він викликає негативні емоції й породжує ворожнечу між гуртожитками.



Вона підвела голову, шукаючи "Спелменову абетку складів", і побачила, що Фред, Джордж і Гаррі дивляться на неї з неприязню і недовірою.

— Але ж це так! — гаряче вигукнула Герміона. — Це гра і більш нічого!

— Герміоно, — похитав головою Гаррі, — ти добре розбираєшся в почуттях і всьому такому, але в квідичі не тямиш ні бельмеса.

— Може, й не тямлю, — спохмурніла вона, повертаючись до перекладів, — зате мій гарний настрій не залежить від Ронового воротарського хисту.



І хоч Гаррі скоріше стрибнув би з вежі, де проходять уроки астрономії, ніж визнав за Герміоною слушність, однак у суботу перед матчем він віддав би яку завгодно суму ґалеонів, щоб теж не перейматися квідичем.

Найкраще в цьому матчі було те, що він довго не тривав. Ґрифіндорським уболівальникам довелося витримати всього двадцять дві хвилини агонії. Годі було сказати, що саме було найгіршим. Гаррі думав, що претендувати на цю сумнівну честь могли: чотирнадцята безнадійна Ронова спроба захистити ворота; той випадок, коли Слоупер не влучив по бладжеру і вмазав биткою Анжеліні по зубах; а ще — Керків вереск, коли той з переляку впав з мітли, бо на нього мчав Захаріас Сміт з квафелом у руках. Це ще було диво, що Ґрифіндор програв з розривом усього десять очок, бо Джіні спромоглася вихопити снича з‑під самого носа гафелпафського ловця Самербі. Тож остаточний рахунок виявився 230:240.

— Гарно впіймала, — похвалив він Джіні у вітальні, де панувала гнітюча, мов на похороні, атмосфера

— Мені просто пощастило, — стенула вона плечима. — Снич був не дуже швидкий, а Самербі застудився й чхнув, аж очі заплющив, якраз тоді, як з'явився снич. Нічого, ось коли ти повернешся в команду...

— Джіні, я ж отримав довічну заборону.

— Твоя заборона триватиме, доки в школі буде Амбридж, — виправила його Джіні. — А це велика різниця. Отож, коли ти повернешся, я хочу спробувати себе в ролі загонички. Наступного року вже не буде Анжеліни з Алісією, а мені однак більше подобається забивати голи, ніж бути ловцем.

Гаррі глянув на Рона, що згорбився в кутку з пляшкою маслопива.

— Анжеліна все одно не відпустить його з команди, — сказала Джіні, немовби прочитала Гарріні думки. — Вона вважає, що він себе іще покаже.



Гаррі подобалося, що Анжеліна й далі вірила в Рона, та водночас йому здавалося, що краще б вона відпустила Рона з команди. Адже той знову покидав поле під громовий супровід пісні "Візлі — наш король", яку з величезним задоволенням виконував хор слизеринців, що мали тепер усі шанси на перемогу в кубку з квідичу.

До них підійшли Фред і Джордж.

— Мені його навіть дражнити не хотілося, — сказав Фред, дивлячись на зневірену Ронову постать. — Хіба що раз... коли він пропустив чотирнадцятий гол...



Він шалено замахав руками, немовби по‑собачому плив у повітрі.

— Покажу це на якомусь святі.



Рон невдовзі поплентався спати. З поваги до його стану Гаррі зачекав якийсь час, перш ніж і собі йти до спальні, щоб Рон міг, якщо захоче, прикинутися сплячим.

І справді, коли Гаррі прийшов, Рон хропів занадто голосно й штучно.

Гаррі заліз у постіль, думаючи про матч. Так важко було дивитися на нього з трибун. Його вразила гра Джіні, хоч він і знав, що на її місці впіймав би снича раніше... один раз снич промайнув біля Керкових ніг. Якби Джіні тоді не завагалася, могла б навіть вирвати Ґрифіндору перемогу.

Амбридж сиділа на кілька рядів нижче від Гаррі й Герміони. Раз чи двічі вона озиралася, щоб на нього глянути, а її широкий ропушачий рот розтягувався в переможній посмішці. Він згадував про це й аж палав від люті, лежачи тут у темряві. Проте за кілька хвилин пригадав, що має перед сном звільняти мозок від будь‑яких емоцій, як нагадував йому Снейп наприкінці кожного уроку блокології.

Він спробував це зробити, але думка про Снейпа на додачу до згадки про Амбридж тільки посилила його обурення і, замість заснути, він зосередився на своїй ненависті до цієї парочки. Поволі стихло Ронове вдаване хропіння, змінившись глибоким і неспішним диханням. Гаррі засинав значно довше. Його тіло було втомлене, але мозок ніяк не хотів заспокоїтися.

Йому наснилося, що в кімнаті на вимогу Невіл танцює з професоркою Спраут вальс, а професорка Макґонеґел підігрує їм на козиці. Якийсь час він весело на них дивився, а тоді вирішив розшукати решту членів ДА.

Та коли вийшов з кімнати, побачив перед собою не гобелен з Варнавою Дурнуватим, а палаючий смолоскип, уткнутий у скобу на кам'яній стіні. Поволі повернув голову ліворуч. Там, наприкінці переходу без вікон, були прості чорні двері.

Рушив до них, відчуваючи, як росте в ньому хвилювання. Мав дивне відчуття, що тепер йому нарешті пощастить їх відчинити... вони були вже зовсім близько, і він схвильовано побачив з правого боку внизу сяючу смужечку блідого синього світла... двері були прочинені... простяг руку, щоб відчинити їх навстіж, і...

Рон зненацька гучно і по‑справжньому захропів, і Гаррі одразу прокинувся. Його права рука досі тяглася кудись у темряву, відчиняючи двері, що були за сотні кілометрів звідси. Він опустив її, відчуваючи розчарування, поєднане з провиною. Знав, що не повинен був бачити тих дверей, але йому так кортіло довідатися, що ж там за ними, що він не міг стримати свого роздратування на Рона... якби ж той захропів хоч на хвильку пізніше.
*
Зранку в понеділок вони ввійшли до Великої зали на сніданок саме в ту мить, як прибула совина пошта. Герміона не єдина з нетерпінням чекала "Щоденного віщуна". Майже всі сподівалися знайти там свіжі новини про утікачів‑смертежерів, яких так досі й не впіймали, хоч бачили, нібито, доволі часто. Герміона заплатила сові‑листоноші кната і мерщій розгорнула газету. Гаррі тим часом попивав помаранчевий сік. Цього року він отримав лише одного листа, тож коли перед ним приземлилася перша сова, подумав, що та помилилася.

— Ти до кого? — запитав він, ліниво забираючи з‑під її дзьоба помаранчевий сік і нахиляючись, щоб прочитати ім'я адресата:


Гаррі Поттер

Велика зала

Гоґвортська школа
Спохмурнівши, він потягся до сови по лист, та не встиг його взяти, як на стіл сіли ще три, чотири, п'ять сов. Вони билися за місце, ставали лапами в тарілочку з маслом і перекидали сільнички, намагаючись кожна першою віддати йому свого листа.

— Що це відбувається? — ошелешено вигукнув Рон, і вже учні з усього ґрифіндорського столу витягували шиї, щоб краще роздивитися, а до перших сов підлетіли ще сім, голосно ухкаючи й розмахуючи крильми.

— Гаррі! — затамувала подих Герміона, а тоді запхала руку в той пернатий клубок і витягла сову‑сипуху з довгим циліндричним пакунком. — Здається, я знаю, що це все означає... спочатку подивись оце!

Гаррі здер буру обгортку, Звідти викотився згорнутий у трубочку березневий номер "Базікала". Розгорнув трубочку й побачив своє власне обличчя, що дурнувато всміхалося з обкладинки. Великими червоними літерами просто на фотографії було написано:
ГАРРІ ПОТТЕР НАРЕШТІ ЗАГОВОРИВ:

ПРАВДА ПРО ТОГО‑КОГО‑НЕ‑МОЖНА‑НАЗИВАТИ

І ПРО НІЧ, ЩО СТАЛА СВІДКОМ ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ
— Гарно, правда? — сказала Луна, що підійшла до ґрифіндорського столу і втислася на лаву між Фредом та Роном. — Вийшло щойно вчора, я попросила тата прислати тобі безплатний примірник. А це, мабуть, — показала вона рукою на сов, що й далі штовхалися на столі перед Гаррі, — листи від читачів.

— Я так і подумала, — нетерпляче сказала Герміона. — Гаррі, ти не проти, якщо ми...

— Будь ласка, — відповів приголомшений Гаррі. Рон і Герміона почали роздирати конверти.

— Це від якогось типа, який думає, що в тебе не всі вдома, — переглянув листа Рон.

— Ця жінка радить тобі пройти курс шокової чаротерапії в лікарні Святого Мунґо, — розчаровано додала Герміона.

— А цей лист непоганий, — поволі вимовив Гаррі, дочитуючи довжелезного листа від якоїсь чаклунки з Пейслі. — Вона пише, що мені вірить!

— А цей чолов'яга якийсь розгублений, — завзято долучився до читання листів Фред. — Пише, що ти на психа не схожий, але ніяк не хоче повірити, що Відомо‑Хто повернувся, тому не знає, що й думати. І нащо ото було псувати стільки пергаменту?

— Гаррі, а ось ти переконав ще когось! — схвильовано вигукнула Герміона. — "Прочитавши вашу версію, я дійшла висновку, що "Щоденний віщун" ставився до вас дуже несправедливо... мені геть не хотілося б думати, що Той‑Каго‑Не‑Можна‑Називати повернувся, але я змушена визнати, що ви кажете правду..." Ой, це просто чудо!

— Цей теж вважає, що ти верзеш дурниці, — шпурнув через плече зіжмаканого листа Рон, — ...а оця пише, що ти навернув її на свою віру, і вона вважає тебе справжнім героєм... навіть додала свою фотографію... ого!

— Що тут відбувається? — пролунав штучно солодкий, тоненький, мов у дівчинки, голосок.



Тримаючи в руках пачку конвертів, Гаррі підвів голову. За Фредом і Луною стояла професорка Амбридж, а її вирячені ропушачі очі дивилися на весь цей гармидер з сов та листів на столі перед Гаррі. З‑за її спини виглядали інші учні.

— Чому ви отримали стільки листів, містере Поттере? — повільно прошипіла професорка.

— А що, це вже злочин? — голосно спитав Фред. — Заборонено отримувати пошту?

— Думайте, що говорите, містере Візлі, бо заробите покарання, — сказала Амбридж. — Ну що, містере Поттере?



Гаррі вагався, та хіба приховаєш те, що він зробив? Примірник "Базікала", однак, рано чи пізно потрапить їй на очі.

— Це відгуки читачів на моє інтерв'ю, — відповів Гаррі. — Про те, що сталося зі мною в червні.



Чомусь він зиркнув при цьому на вчительський стіл. Гаррі мав дивне відчуття, що Дамблдор щойно за ним спостерігав, та коли він глянув на директора, той був заглиблений у бесіду з професором Флитвіком.

— Інтерв'ю? — перепитала тоншим і пронизливішим, ніж завжди, голосом Амбридж. — Що ви маєте на увазі?

— Кореспондентка мене питала, а я відповідав, — пояснив Гаррі. — Ось...

І він кинув їй примірник "Базікала". Вона його впіймала й глянула на обкладинку, Її бліде одутле обличчя вкрилося бридкими фіолетовими плямами.

— Коли ви це зробили? — запитала вона, і її голос легенько затремтів.

— У минулі вихідні в Гоґсміді, — відповів Гаррі.

Вона втупилася у нього, аж світячись од гніву, а журнал трусився в її куцих пальцях.

— Ви більше не будете відвідувати Гоґсмід, містере Поттере, — прошепотіла вона. — Як ви посміли... як ви могли... — Вона набрала повні груди повітря. — Я весь час намагалася відучити вас від брехні. Але до вас це, бачу, й досі не дійшло. П'ятдесят очок з Ґрифіндору і ще один тиждень покарань.



І вона пішла, притискаючи до грудей "Базікала". Учні проводили її поглядами.

Невдовзі по всій школі були розвішані величезні об'яви, причому не тільки на дошці оголошень, а й у всіх коридорах та класах.
НАКАЗОМ ВЕРХОВНОГО ІНКВІЗИТОРА ГОҐВОРТСУ

Учнів, у яких знайдуть журнал "Базікало", буде відраховано.

Цей наказ видано згідно з освітньою постановою номер двадцять сім.

Підпис: Долорес Джейн Амбридж, Верховний інквізитор
Герміона чомусь щоразу, як наштовхувалася на таке оголошення, аж сяяла від задоволення.

— Чому ти так радієш? — поцікавився Гаррі.

— Гаррі, невже ти не розумієш? — пояснила Герміона. — Щоб кожнісінький учень школи обов'язково прочитав твоє інтерв'ю, не можна було вигадати нічого кращого, ніж його заборонити!

Схоже було, що Герміона мала цілковиту рацію. До вечора учні вже цитували одне одному те інтерв'ю, хоч Гаррі ніде не помітив навіть клаптика з "Базікала". Він чув, як про інтерв'ю шепотіли перед дверима класів, на уроках і за обідом, а Герміона повідомила, що його обговорювали навіть у дівчачому туалеті, коли вона туди забігала перед уроком стародавніх рун.

— А тоді вони побачили мене й засипали запитаннями, бо знали, що ми з тобою друзі, — розповідала Герміона з сяючими очима, — і знаєш, Гаррі, мені здається, що вони тобі повірили! Думаю, ти їх нарешті переконав!



Професорка Амбридж тим часом нишпорила по школі, навмання зупиняючи учнів і наказуючи їм вивертати кишені та розгортати підручники. Гаррі знав, що вона полює на примірники "Базікала", але учні були до цього вже готові. Вони зачарували сторінки з Гарріним інтерв'ю, щоб усі, крім них самих, бачили тільки розділи з підручників або просто чисте місце. Незабаром у школі, здається, не залишилося жодного учня, який не прочитав би інтерв'ю.

Учителям, звичайно, згідно з освітньою постановою номер двадцять шість, було заборонено згадувати про інтерв'ю, але вони все одно примудрялися показати своє ставлення. Професорка Спраут нагородила Ґрифіндор двадцятьма очками, коли Гаррі передав їй поливальницю. Усміхнений професор Флитвік наприкінці уроку замовлянь тицьнув йому в руки коробку пискливих цукрових мишок, прошепотів: "Цсс!" і пішов. А професорка Трелоні вибухла істеричними риданнями на уроці віщування й оголосила приголомшеним учням і незадоволеній Амбридж, що Гаррі врешті‑решт не помре трагічно й передчасно, а доживе до похилого віку, стане міністром магії й матиме дванадцятеро дітей.

Та найбільше Гаррі зрадів, коли наступного дня поспішав на трансфігурацію, а його наздогнала Чо.

Не встиг він отямитись, як вона схопила його за руку й зашепотіла на вухо:

— Пробач мені, дуже‑дуже прошу. Твоє інтерв'ю було таке сміливе... я навіть розридалася.



Йому було прикро, що вона знову лила сльози, але й приємно, що вони помирилися. Особливо Гаррі зрадів, коли вона, перед тим як бігти далі, швиденько цмокнула його в щоку. Та не встиг він дійти до кабінету трансфігураціі, як сталася ще одна приємна подія — з натовпу перед класом до нього вийшов Шеймус.

— Я хотів сказати, — пробелькотів він, дивлячись на ліве Гарріне коліно, — що я тобі вірю. І ще я вислав примірник цього журналу мамі.



Якщо Гаррі ще чогось не вистачало для цілковитого щастя, то цим виявилася реакція Мелфоя, Креба і Ґойла. Він їх побачив по обіді в бібліотеці. Вони щось обмірковували, стуливши докупи голови, з миршавим на вигляд хлопцем, котрого, як прошепотіла Герміона, звали Теодор Нот. Зиркнули на Гаррі, що шукав на полицях книгу про часткове щезнення — Ґойл погрозливо хруснув суглобами пальців, а Мелфой щось лиховісно зашепотів Кребові. Гаррі чудово розумів, чому вони так поводяться — адже він сказав у інтерв'ю, що їхні батьки належать до смертежерів.

— А найкумедніше, — весело прошепотіла Герміона, коли вони виходили з бібліотеки, — що вони не можуть нічого тобі заперечити, бо тим самим визнають, що прочитали статтю!



На додаток Луна сказала їм за обідом, що ще жоден випуск "Базікала" так швидко не продавався.

— Тато друкує повторний наклад! — повідомила вона Гаррі, схвильовано вирячивши очі. — Він просто не йме віри, каже, що читачів це зацікавило більше за зім'яторогих хропачів!



Того вечора в ґрифіндорській вітальні Гаррі був героєм. Фред і Джордж відважилися накласти на обкладинку "Базікала" збільшувальне закляття й почепили її на стіні, тож тепер велетенська Гарріна голова дивилася на всіх присутніх і періодично прорікала: "МІНІСТЕРСТВО — БАРАНИ" або "АМБРИДЖИХО, СИДИ ТИХО І ЖЕРИ ЛАЙНО". Герміона не побачила в цьому нічого смішного. Вона жалілася, що їй це заважає зосередитися, і врешті‑решт роздратовано пішла спати раніше, ніж звичайно. Гаррі теж мусив визнати, що після однієї‑двох годин плакат перестав викликати сміх, до того ж балакальне закляття почало втрачати силу, і тепер чулися тільки окремі слова, наприклад, "ЛАЙНО" чи "АМБРИДЖИХО" з дедалі більшими паузами й дедалі писклявіші. Гаррі аж голова розболілася, а в шрамі знову неприємно закололо. Учні, що сиділи довкола нього і вже кільканадцятий раз просили його переказати інтерв'ю, розчаровано застогнали, коли він заявив, що теж мусить виспатися. Коли Гаррі зайшов до спальні, там не було нікого. Він на якусь мить притулився чолом до холодної шибки біля ліжка Це трохи заспокоїло біль у шрамі. Тоді роздягся й заліз у ліжко, сподіваючись, що голова перестане боліти. Його трохи нудило. Перевернувся на бік, заплющив очі й одразу заснув... Стояв у темній заштореній кімнаті, освітленій кількома свічками. Руками стискав спинку крісла перед собою. Мав довжелезні білі пальці, що, мабуть, роками не бачили сонячного світла й нагадували лапи великих блідих павуків на темному оксамиті крісла.

Перед кріслом у сяйві свічок стояв навколішки чоловік у чорному одязі.

— Здається, я отримав погану пораду, — вимовив Гаррі високим холодним голосом, що тремтів від злості.

— Володарю, благаю вашого прощення, — прохрипів той чоловік на підлозі. Його потилиця виблискувала в мерехтінні свічок. Здається, він тремтів.

— Я тебе не звинувачую, Руквуде, — сказав Гаррі холодно.



Зняв руки зі спинки крісла й, обігнувши його, підійшов до чоловіка, що стояв навколішки. Зупинився над ним у темряві, дивлячись на нього з незвичної висоти.

— Ти впевнений у цих даних, Руквуде? — запитав Гаррі.

— Так, Володарю, так... я ж працював у цьому відділі...

— Ейвері казав мені, що це міг би забрати Боуд.

— Боуд ніколи не взяв би, Володарю... Боуд знав би, що не зможе... інакше він би так люто не впирався Мелфоєвому закляттю "Імперіус"...

— Руквуде, встань, — прошепотів Гаррі.



Чоловік навколішках трохи не впав, поспішаючи виконати наказ. Його обличчя було поцятковане віспинками, що рельєфно виділялися у світлі свічок. Навіть коли підвівся, залишався похиленим, ніби кланявся, і раз у раз перелякано зиркав на Гарріне обличчя.

— Ти добре вчинив, що розповів мені, — сказав Гаррі. — Дуже добре... здається, я кілька місяців згаяв даремно... та нічого... тепер почнемо заново. Прийми подяку Лорда Волдеморта, Руквуде...

— Володарю... так, Володарю, — полегшено захрипів Руквуд.

— Мені буде потрібна твоя допомога. Принось мені всю інформацію, яку зможеш роздобути.

— Авжеж, Володарю, обов'язково... все, що скажете...

— Дуже добре... можеш іти. Пришли до мене Ейвері.



Руквуд позадкував, розшаркуючись, і зник за дверима.

Залишившись на самоті в темній кімнаті, Гаррі відвернувся до стіни. Там, у затінку, висіло старезне потріскане дзеркало. Гаррі підійшов до нього. Дедалі чіткіше бачив у пітьмі своє віддзеркалення... біліше за череп лице... червоні очі зі щілинами замість зіниць...

— НІ‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І‑І!

— Що?! — закричав хтось поблизу.

Гаррі шалено заметався, заплутався в запонах і впав з ліжка. Кілька секунд не міг збагнути, де опинився. Був переконаний, що з темряви над ним знову нависне біле, мов череп, обличчя, але натомість почув біля себе Ронів голос.

— Перестань крутитися як прибацаний, я зараз тебе розплутаю!



Рон порозкидав запони, і Гаррі глянув на нього в місячному сяйві, лежачи на спині й відчуваючи пекучий біль у шрамі. Рон мав такий вигляд, ніби збирався лягати спати і саме скидав з себе мантію.

— Знову на когось напали? — допоміг він Гаррі встати. — На тата? Ота зміюка?

— Ні... з усіма все добре... — видушив Гаррі, а чоло йому палало вогнем. — Крім Ейвері... він у халепі... дав Волдемортові неправдиву інформацію... той дуже розсердився...

Гаррі застогнав, опустився, тремтячи, на ліжко й почав розтирати шрам.

— Але тепер йому допоможе Руквуд... він знову на правильному шляху...

— Що ти таке кажеш? — перелякався Рон. — Тобто... ти щойно бачив Відомо‑Кого?

— Я сам був Відомо‑Ким, — сказав Гаррі й підніс до очей руки, щоб пересвідчитись, що мертвотно‑білих довжелезних пальців уже немає. — Там ще був Руквуд, один з тих смертежерів, що втекли з Азкабану, пам'ятаєш? Руквуд щойно йому сказав, що Боуд не міг би того зробити.

— Що зробити?

— Забрати щось... він казав, що Боуд знав би, що не зможе цього зробити... Боуд був під впливом закляття "Імперіус"... Руквуд, здається, сказав, що його зачаклував Мелфоїв батько.

— Боуда зачаклували, щоб він щось забрав? — перепитав Рон. — Але ж... Гаррі, це мала бути...

— Зброя, — договорив за нього Гаррі. — Я знаю. Відчинилися двері й до спальні зайшли Дін та Шеймус.



Гаррі заховав ноги під ковдру. Навіщо їм знати, що сталося щось дивне, тим паче, що Шеймус лиш сьогодні перестав вважати Гаррі психом.

— Ти сказав, — пробурмотів Рон, нахиляючись до Гаррі і вдаючи, що наливає собі води з карафки на тумбочці біля ліжка, — що сам був Відомо‑Ким?

— Так, — ледь чутно підтвердив Гаррі.

Рон ковтнув забагато води, й вона потекла йому з під боріддя на груди.

— Гаррі, — сказав він, поки Дін і Шеймус роздягалися й голосно балакали, — ти повинен розповісти...

— Нікому я не повинен розповідати, — урвав його Гаррі. — Я б цього всього не бачив, якби опанував блокологію. Я мушу навчитися від цього відключатися. Ось що вони хочуть. Кажучи "вони", він мав на увазі Дамблдора. Повернувся до Рона спиною і за якийсь час почув, як зарипів Ронів матрац, коли той теж ліг у ліжко. Шрам почав нестерпно пекти. Він прикусив зубами подушку, щоб не стогнати. Знав, що десь там зараз карають Ейвері.
*
Вранці Гаррі й Рон ледве дочекалися перерви, щоб розповісти Герміоні, що сталося. Хотіли мати абсолютну певність, що їх ніхто не підслухає. Коли усамітнилися у звичному своєму кутку на холодному й вітряному подвір'ї, Гаррі переказав їй у найменших подробицях усе, що запам'ятав зі свого сну. Коли закінчив, вона якийсь час мовчала, і лише пильно й напружено розглядала Фреда з Джорджем, які були без голів і продавали з‑під поли на протилежному боці подвір'я чарівні капелюхи.

— То он чого його вбили, — неголосно сказала вона, відводячи нарешті очі від Фреда й Джорджа. — Коли Боуд намагався викрасти ту зброю, з ним сталося щось незрозуміле. Мабуть, вона сама або все, що її оточує, зачакловані захисними чарами, щоб ніхто не міг до неї доторкнутися. Ось чому він лежав у лікарні Святого Мунґо, щось сталося з його головою, і він не міг розмовляти. Але пам'ятаєте, що нам сказала цілителька? Боуд почав одужувати. А це для них був би завеликий ризик. Тобто, коли він торкнувся до зброї, то отримав такий шок, що той міг послабити дію "Імперіуса". А якби до Боуда повернувся дар мови, він міг розповісти, що з ним було. Тоді б усі довідались, що його посилали викрадати зброю. Авжеж, Луціус Мелфой легко міг його зачаклувати. Він же постійно стирчить у міністерстві.

— Він там тинявся навіть тоді, як було слухання моєї справи, — підтвердив Гаррі. — Був... стривайте... — згадав він. — Він того дня був у коридорі, що веде до відділу таємниць! Твій тато казав, що він, можливо, хоче винюхати, як пройшло слухання. А що, як...

— Стержис! — приголомшено вигукнула Герміона.

— Що? — отетерів Рон.

— Стержис Подмор... — ледь чутно сказала Герміона, — був заарештований за намагання пройти у двері! Луціус Мелфой міг зачаклувати і його! Мабуть, він це зробив у той день, коли ти, Гаррі, його там бачив. Стержис мав Дикозорів плащ‑невидимку, так? А що, як він стояв на чатах біля дверей, невидимий, і Мелфой почув, як він поворухнувся... або здогадався, що там хтось стоїть... або просто виконав закляття "Імперіус" на той випадок, якщо там є вартовий? І ось, коли Стержис мав наступну нагоду... можливо, коли знову настала його черга вартувати... він спробував проникнути у відділ, щоб викрасти зброю для Волдеморта... Роне, та заспокойся... Але його впіймали й запроторили в Азкабан... Вона глянула на Гаррі.

— А тепер Руквуд сказав Волдемортові, як добратися до зброї?

— Я не чув усієї розмови, але так воно звучало, — відповів Гаррі. — Руквуд там працював... а може, Волдеморт доручить це зробити самому Руквуду?



Герміона кивнула, хоч думала явно про своє. А тоді зненацька сказала: — Гаррі, але ж ти не повинен був усе це бачити.

— Що? — розгубився він з несподіванки.

— Ти мав би вже навчитися не допускати у свій мозок таких видив, — суворо зауважила Герміона.

— Та я знаю, — погодився Гаррі. — Але...

— Думаю, треба забути все, що ти бачив, — рішуче сказала Герміона. — І ти тепер повинен значно старанніше опановувати блокологію.

Гаррі так на неї розсердився, що не розмовляв аж до вечора, який виявився доволі неприємним. Учні або обговорювали в коридорах втечу смертежерів, або ж висміювали жахливу гру ґрифіндорців проти Гафелпафу. Слизеринці так голосно й безперервно виспівували "Візлі — наш король", що роздратований Філч урешті‑решт заборонив будь‑які співи в коридорах.

Наступні дні були не кращі. Гаррі отримав ще дві оцінки "Ж" за настійки, він і далі сидів мов на голках, не знаючи, чи виженуть з роботи Геґріда, а ще ніяк не міг забути сон, у якому був Волдемортом, хоч і не говорив більше на цю тему з Роном і Герміоною, бо не хотів чути від неї чергових дорікань. Йому дуже хотілося обговорити сон з Сіріусом, але про це годі було й думати, тож він намагався заштовхати згадку про сон у якнайдальший закуток мозку. Та, на жаль, навіть якнайдальші закутки не були вже такі безпечні, як раніше.

— Уставай, Поттере.



Минуло вже кілька тижнів після сну про Руквуда, а Гаррі й досі опритомнював навколішки у Снейповім кабінеті, намагаючись очистити голову від усього зайвого. Щойно його знову змусили відтворити потік найдавніших спогадів, про існування яких він і не здогадувався. Переважно вони були пов'язані з приниженнями, яких він зазнавав від Дадлі та його зграї ще в початковій школі.

— Отой останній спогад, — спитав Снейп. — Що то було?

— Не знаю, — втомлено підвівся з підлоги Гаррі. Йому дедалі важче було виділяти окремі спогади з потоку образів та звуків, викликаних в його уяві Снейпом. — Ви маєте на увазі той, де мій двоюрідний брат замикав мене в туалеті?

— Ні, — заперечив Снейп. — Той, де в темній кімнаті стояв навколішки якийсь чоловік...

— Це... нічого особливого, — буркнув Гаррі.

Темні Снейпові очі пронизали Гаррі. Пригадуючи, що Снейп назвав зоровий контакт вирішальним фактором виманології, Гаррі закліпав очима й відвернувся.

— Звідки в твоїй голові взявся той чоловік і та кімната, Поттере? — запитав Снейп.

— Це... — відповів Гаррі, не дивлячись на Снейпа, — це був... звичайний сон.

— Сон? — перепитав Снейп.



Запала мовчанка, під час якої Гаррі уважно розглядав велику мертву жабу, що плавала в банці з фіолетовою рідиною.

— Поттере, ти знаєш, чому ми тут стирчимо? — сказав Снейп низьким погрозливим голосом. — Знаєш, чому я присвячую свої вечори цій нудній праці?

— Так, — розгублено відповів Гаррі.

— То нагадай мені, Поттере, чого ми тут.

— Щоб я оволодів блокологією, — тепер Гаррі розглядав мертвого вугра.

— Правильно, Поттере. І хоч який ти нетямущий — Гаррі з ненавистю зиркнув на Снейпа, — ...але після двох місяців занять міг би досягти, мені здається, хоч якогось успіху. Скільки ти ще бачив снів про Темного Лорда?

— Тільки цей один, — збрехав Гаррі.

— Можливо, Поттере, — сказав Снейп, примруживши свої темні холодні очі, — насправді тобі подобаються твої видіння й сни? Може, ти тоді відчуваєш себе інакшим... важливішим?

— Це не так, — заперечив Гаррі, зціпивши зуби й стискаючи в руці чарівну паличку.

— От і добре, Поттере, — холодно сказав Снейп, — бо ти не інакший і не важливіший, і не тобі з'ясовувати, що каже смертежерам Темний Лорд.

— Авжеж, це ваша робота, — огризнувся Гаррі.

Він не збирався такого казати, ця фраза вирвалася попри його волю. Вони довго дивилися один на одного, і Гаррі збагнув, що зайшов надто далеко. Але коли Снейп нарешті відповів, на його обличчі з'явився чудернацький, майже задоволений вираз.

— Так, Поттере, — очі його блиснули. — Це моя робота. А тепер, якщо ти готовий, продовжимо.



Він підняв чарівну паличку:

— Раз... два... три... Леґіліменс!



Сотня дементорів насувалася на Гаррі понад озером... він зосереджено примружився...зони наближалися... бачив темні провалля під їхніми каптурами... але бачив також і Снейпа, що стояв перед Гаррі й ледь чутно щось бурмотів... але тут чомусь Снейп почав ставати дедалі чіткішим, а дементори, навпаки, стали зникати...

Гаррі підняв чарівну паличку.

— Протеґо!



Снейп захитався... його чарівна паличка відлетіла кудись угору, далеко від Гаррі... і раптом мозок Гаррі почав аж кишіти чужими спогадами. Ось якийсь чоловік з гачкуватим носом кричав на зіщулену жінку, а маленький чорнявий хлопчик плакав у кутку... підліток з масним волоссям сидів самотньо в темній кімнаті, націляв на стелю чарівну паличку й збивав нею мух... якась дівчина реготала, коли худорлявий хлопець намагався осідлати неслухняну мітлу...

— ГОДІ!



Гаррі відчув, ніби його щосили штовхнули в груди. Невпевнено позадкував, поки не наштовхнувся на полички при стінах Снейпового кабінету. Почув, як щось тріснуло. Снейп увесь поблід і ледь‑ледь тремтів.

— Репаро, — просичав він, і розбита банка негайно стала як нова. — Ну, Поттере... це вже було краще... — Важко дихаючи, він поправив на столі сито спогадів, у яке завжди складав перед початком уроку деякі свої думки, і ніби перевірив, чи вони й досі там. — Здається, я не вчив тебе користуватися закляттям "щит"... але воно, безсумнівно, виявилося ефективним...



Гаррі мовчав. Відчував, що краще не озиватися. Був переконаний, що увірвався щойно в Снейпові спогади, бачив сцени зі Снейпового дитинства. Було незвично думати, що маленький хлопчик, котрий плакав, дивлячись на своїх батьків, тепер оце стояв перед ним з повними ненависті очима.

— Спробуймо, мабуть, ще раз, — сказав Снейп.



Гаррі охопив жах. Знав, що тепер доведеться розплатитися за те, що сталося. Вони знову стали по обидва боки столу, і Гаррі відчув, що тепер йому набагато важче буде очистити мозок від зайвого.

— Отже, на рахунок "три", — звелів Снейп, знову піднімаючи чарівну паличку. — Раз... два...



Гаррі не встиг зосередитися й очистити мозок, бо Снейп уже кричав: — Леґіліменс!

Він мчав коридором зі смолоскипами на порожніх кам'яних стінах до відділу таємниць... прості чорні двері наближалися й більшали. Він біг так швидко, що ось‑ось мав у них врізатися. Лишалося кількадесят сантиметрів. Він знову бачив смужку блідого синього світла...

Двері відчинилися! Він нарешті зайшов у них і опинився в круглій залі з чорними стінами й підлогою, освітленій блакитним полум'ям свічок, а довкола було ще більше дверей... треба було йти далі... але які двері йому обрати?

— ПОТТЕРЕ!



Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на спині, не пам'ятаючи, як це сталося. Був задиханий, наче й справді біг коридором до відділу таємниць, справді вривався в чорні двері й опинявся в круглій залі.

— Поясни! — люто вигукнув Снейп, нависаючи над ним.

— Я... не знаю, що сталося, — чесно зізнався Гаррі, підводячись на ноги. На потилиці від удару об підлогу вискочила ґуля, і почувався він мов у гарячці. — Я ще ніколи такого не бачив. Тобто я вже вам казав, що мені снилися двері... але раніше вони ніколи не відчинялися...

— Ти не дуже стараєшся!



Снейп чомусь здавався ще сердитішим, ніж дві хвилини тому, коли Гаррі проник у його спогади.

— Поттере, ти лінивий і недбалий, тому й не дивно, що Темний Лорд...

— Чи не могли б ви мені щось сказати, пане професоре? — знову почав заводитися Гаррі. — Чому ви називаєте Волдеморта Темним Лордом? Я чув, що до нього так зверталися тільки смертежери.

Снейп роззявив рота, щоб гарикнути... але тут десь за межами кімнати пролунав жіночий крик. Снейп рвучко підняв голову до стелі.

— Що таке?.. — пробурмотів він.



Звідкілясь з вестибюлю лунав приглушений гамір. Снейп насуплено озирнувся.

— Поттере, по дорозі сюди ти не помічав нічого незвичного?



Гаррі заперечливо похитав головою. Десь угорі знову закричала жінка. Снейп, тримаючи напоготові чарівну паличку, підійшов до дверей і вийшов. Гаррі якусь мить вагався, а тоді подався за ним.

Крики й справді долинали від вестибюлю. Поки Гаррі біг кам'яними сходами з підвалу, вони дедалі голоснішали. Вестибюль був переповнений. Одні учні вибігали з Великої зали, де й досі тривала вечеря, щоб побачити, що діється, а інші стовбичили на мармурових сходах. Гаррі проштовхався крізь гурт довготелесих слизеринців. Учні утворили велике коло, дивлячись перед собою хто здивовано, а хто злякано. Навпроти, по той бік вестибюлю, Гаррі побачив професорку Макґонеґел. Здавалося, її ось‑ось знудить від побаченого.

Посеред кола учнів стояла професорка Трелоні, тримаючи в одній руці чарівну паличку, а в другій — порожню пляшку з‑під хересу. Вигляд у неї був цілком божевільний. Волосся стирчало, окуляри були такі перекошені, що одне око здавалося більшим за друге. Її численні шалі й шарфи безладно звисали з плечей, створюючи враження, що вона ось‑ось розпадеться по швах. Біля неї на підлозі лежали дві валізи, причому одна з них догори дном, ніби її кинули навздогін професорці Трелоні зі сходів. Вона перелякано дивилася на щось невидиме для Гаррі біля підніжжя сходів.

— Ні! — закричала професорка Трелоні. — НІ! Не може бути... не може... я не визнаю!

— Невже ви й досі не збагнули, що це таки станеться? — пролунав високий, мов у дівчинки, голос. Він звучав бездушно й задоволено, і Гаррі, зробивши крок праворуч, побачив, що Трелоні перелякано дивилася на професорку Амбридж. — Хоч ви не здатні передбачити навіть завтрашню погоду, але ж могли зрозуміти, що жалюгідний рівень ваших уроків, які я інспектувала, та відсутність навіть найменшого поступу з вашого боку неминуче призведуть до звільнення з посади.

— Ви н‑не маєте права! — завила професорка Трелоні, а сльози бризнули з її очей за величезними окулярами, — н‑не маєте права мене звільнити! Я тут працюю шістнадцять років! Г‑Гоґвортс — це м‑мій д‑дім!

— Був ваш дім, — виправила її професорка Амбридж, і Гаррі бридко було бачити, з якою насолодою розтягла вона своє ропушаче обличчя, дивлячись, як професорка Трелоні впала, нестримно ридаючи, на валізу, — але годину тому міністр магії затвердив своїм підписом наказ про ваше звільнення. Тож, будьте ласкаві, вийдіть з вестибюлю. Ви нас ганьбите.

Вона стояла й дивилася з виразом незмірної втіхи, як професорка Трелоні здригалася й стогнала, хитаючись на своїй валізі від невимовного горя. Гаррі почув ліворуч від себе приглушене ридання й озирнувся. Це плакали, притулившись одна до одної, Лаванда й Парваті. Тоді почулися кроки. Професорка Макґонеґел вийшла з кола учнів, підійшла до професорки Трелоні й поплескала її по плечі, водночас виймаючи зі своєї мантії велику носову хустинку.

— Годі вже, годі, Сивіло... заспокойся... витри носа... не все так погано, як тобі здається... тобі не доведеться покидати Гоґвортс...

— Невже, професорко Макґонеґел? — Амбридж погрозливо вийшла на кілька кроків уперед. — А чи вповноважені ви робити такі...

— Я вповноважений, — пролунав глибокий голос.



Відчинилися дубові вхідні двері. Учні, що стояли там, розступилися, і в проході з'явився Дамблдор. Що він робив надворі, Гаррі збагнути не міг, але його постать на тлі химерно‑імлистої ночі вражала. Не зачиняючи за собою дверей, він пройшов крізь коло учнів до професорки Трелоні, що заплакано здригалася на своїй валізі біля професорки Макґонеґел.

— Ви, професоре Дамблдоре? — особливо гидко реготнула Амбридж. — Боюся, що ви не зрозуміли ситуації. Я маю тут... — вона витягла з мантії сувій пергаменту, — ...наказ про звільнення, підписаний мною і міністром магії. Згідно з освітньою постановою номер двадцять три. Верховний інквізитор Гоґвортсу має повноваження інспектувати, призначати іспитові терміни та звільняти будь‑якого вчителя, котрий, на її... тобто на мою... думку, не відповідає рівню й вимогам Міністерства магії. Я вирішила, що професорка Трелоні занадто слабка викладачка. Отож я її звільнила.



На превеликий подив Гаррі, Дамблдор і далі всміхався. Він поглянув на професорку Трелоні, що невтішно ридала на валізі, і сказав: — Авжеж, професорко Амбридж, це слушно. Ви маєте повне право як Верховний інквізитор звільняти моїх учителів. Але ви не вповноважені виганяти їх із замку, — він люб'язно вклонився. — Право приймати такі рішення все ще належить директорові, а я хочу, щоб професорка Трелоні залишалася жити в Гоґвортсі.

На цих словах професорка Трелоні нестямно зареготала, ледве заглушуючи гикавку.

— Ні... ні, я п‑піду, Дамблдоре! Я п‑покину Гоґвортс і п‑по‑шукаю собі долі деінде...

— Ні, Сивіло, — урвав її Дамблдор, — ти залишишся. Він обернувся до професорки Макґонеґел.

— Професорко Макґонеґел, чи я можу вас попросити відвести Сивілу назад?

— Авжеж, — відповіла Макґонеґел. — Уставай, Сивіло... З юрби швиденько вийшла професорка Спраут і схопила

Трелоні за другу руку. Разом вони повели її повз Амбридж угору по мармурових сходах. Підбіг професор Флитвік з витягнутою чарівною паличкою. Він пискнув "Локомотор ва лізи!" — і багаж професорки Трелоні піднявся в повітря й поплив за нею. Професор Флитвік замикав цю процесію. Професорка Амбридж стояла мов укопана, втупившись у Дамблдора, що все ще люб'язно всміхався.

— А що, — просичала вона так, що чутно було на весь вестибюль, — ви збираєтесь робити, коли я призначу нового вчителя віщування і йому буде потрібне її помешкання? — О, цим можете не перейматися, — чемно відповів Дамблдор. — Знаєте, я вже знайшов нового вчителя віщування, і його влаштовує помешкання на першому поверсі.

— Ви знайшли?.. — пронизливо перепитала Амбридж. — Ви знайшли? Чи не могла б я вам нагадати, Дамблдоре, що, згідно з освітньою постановою номер двадцять два...

— ...міністерство має право призначати відповідного кандидата, якщо... підкреслюю, якщо.. . директор не зможе підібрати його сам, — закінчив за неї Дамблдор. — А я з радістю вам повідомляю, що цього разу мені пощастило. Дозвольте відрекомендувати.



Він повернувся до відчинених дверей, крізь які проникала нічна імла. Гаррі почув тупіт копит. У вестибюлі приголомшено загомоніли, а учні, що стояли біля дверей, швиденько позадкували, спотикаючись і звільняючи шлях новоприбулому.

З туману з'явилося лице, котре Гаррі вже бачив колись темної, грізної ночі в Забороненому лісі. Біле волосся й дивовижно блакитні очі. Чоловічі голова й торс, що переходили в золотистий кінський тулуб.

— Це — Фіренце, — весело повідомив Дамблдор отетерілій Амбридж. — Гадаю, він відповідає вашим вимогам.


— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка