Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка3/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Площа Ґримо, дванадцять
— А що таке Орден?.. — почав Гаррі.

— Не тут! — урвав його Муді. — Спершу зайдемо в дім! Він висмикнув пергамент з Гарріних рук і підпалив його кінчиком чарівної палички. Аркуш спалахнув, скрутився й полетів на землю, а Гаррі ще раз поглянув на будинки. Вони стояли біля одинадцятого номера. Ліворуч був десятий номер, а праворуч — тринадцятий.

— А де ж?..

— Пригадай, що ти прочитав, — спокійно підказав Люпин.



Гаррі почав згадувати і не встиг він дійти до площі Ґримо, дванадцять, як просто з повітря між одинадцятим і тринадцятим номерами з'явилися пошарпані двері, а згодом брудні стіни й закіптюжені вікна. Здавалося, хтось надув цей додатковий будинок, немов повітряну кульку, розштовхуючи ним сусідні кам'яниці. В будинку номер одинадцять і далі гриміла музика. Отже, маґли так нічого й не відчули.

— Ходім, швиденько, — гаркнув Муді, підштовхуючи Гаррі в спину.



Гаррі піднявся вичовганими кам'яними сходами і глянув на новоявлені двері. Чорна фарба на них була потріскана й подряпана. На дверях висів срібний молоточок у формі звивистої змії, однак ні шпарини для ключа, ані поштової скриньки Гаррі не побачив.

Люпин витяг чарівну паличку й легенько стукнув по дверях. Гаррі почув гучне металеве клацання, а тоді начебто брязкання ланцюга. Двері зі скрипом відчинилися.

— Швиденько заходь, Гаррі, — прошепотів Люпин, — але далеко не йди і ні до чого не торкайся.



Гаррі переступив поріг і опинився у майже непроникній пітьмі. У коридорі пахло вологою, пилом і ще якимось солодкавим, гнилуватим запахом, як у давно покинутому будинку. Гаррі озирнувся й побачив, що інші чарівники теж зайшли, а Люпин і Тонкс занесли його валізу й Гедвіжину клітку. Муді стояв на ґанку і випускав кульки світла, вкрадені у ліхтарів світлогасником. Кульки майнули до своїх ламп, і майдан ураз залило оранжеве світло, а Муді, накульгуючи, зайшов у будинок, зачинив двері, і коридор поглинула суцільна темрява.

— Ось...



Він стукнув Гаррі по голові чарівною паличкою. Цього разу Гаррі відчув, ніби в нього по спині заструменіло щось гаряче, і зрозумів, що розілюзнювальне закляття перестало діяти.

— Стійте спокійно, я зараз присвічу, — прошепотів Муді.



Приглушені голоси викликали в Гаррі якесь дивно‑тривожне передчуття. Так, наче вони зайшли в будинок до помираючого. Він почув м'яке шипіння, а тоді на стінах ожили старомодні гасові лампи, кидаючи мерехтливе примарне світло на обдерті шпалери й потертий килим у довгому похмурому коридорі, де вгорі поблискувала затягнута павутинням люстра, а на стінах покосилися чорні старезні портрети. І люстра, й свічники на розхитаному столі були зроблені у формі змій. За плінтусом щось зашаруділо.

Почулися швидкі кроки і в дальньому кінці коридору з'явилася Ронова мама, місіс Візлі. Вона поспішала до них, привітно всміхаючись, однак Гаррі помітив, що місіс Візлі схудла й змарніла.

— Ой, Гаррі, я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона, пригортаючи його до себе, аж йому захрустіли ребра, а тоді, трошки відсторонивши, критично його оглянула. — Ти такий бліденький, тебе треба відгодувати, але, боюся, доведеться тобі почекати до вечері.



Вона повернулася до чаклунів за його спиною і пошепки доповіла: "Він щойно прибув, збори вже почалися".

Чарівники схвильовано й зацікавлено загомоніли, проходячи повз Гаррі до дверей, у які перед тим зайшла місіс Візлі. Гаррі хотів було піти за Люпином, але місіс Візлі його затримала.

— Ні, Гаррі, це збори тільки членів Ордену. Рон і Герміона нагорі, зачекай разом з ними закінчення зборів, а тоді буде вечеря. І розмовляй у коридорі тихенько, — додала вона стурбованим шепотом.

— А чому?

— Щоб не розбудити.

— А що?..

— Потім поясню, мушу бігти на збори... тільки покажу, де ти спатимеш.



Приклавши пальця до вуст, вона навшпиньки повела Гаррі повз довгі, поточені міллю портьєри, за якими, як припускав Гаррі, мали бути ще одні двері. Проминувши велику підставку для парасоль, зроблену мовби з відрізаної тролевої лапи, вони піднялися темними сходами, прикрашеними рядом зморщених голів, розташованих уздовж стін на декоративних тарелях. Придивившись, Гаррі побачив, що то голови ельфів‑домовиків. Усі вони мали довгі, наче хоботи, носи.

З кожним кроком у його душі наростало збентеження. Навіщо вони прилетіли в цей будинок, що, здавалося, належав найтемнішому з чаклунів?

— Місіс Візлі, а чому?..

— Рон з Герміоною все тобі пояснять, любий, а я мушу бігти, — стривожено зашепотіла місіс Візлі. — Отут... — вони дісталися третього поверху, — твоя кімната праворуч. Коли збори закінчаться, я тебе покличу.

І вона збігла сходами донизу.

Гаррі перетнув запорошений сходовий майданчик, узявся за ручку у формі зміїної голови й відчинив двері.

Він устиг лише помітити, що це тьмяна кімната з високою стелею й двома ліжками, як почулося гучне щебетання, а тоді ще гучніший вереск, а далі він уже нічого не бачив за густющим водоспадом кучерів. Герміона кинулася обіймати Гаррі, мало не зваливши його на підлогу, а Ронова манюня сова Левконія схвильовано кружляла в них над головами.

— ГАРРІ! Роне, він тут, Гаррі тут! Ми й не чули, як ти прибув! Ой, ну як ти? Усе гаразд? Ти на нас сердився? Знаю, сердився. Бо ми тобі казна‑що понаписували... але ми не могли написати нічого путнього, Дамблдор примусив нас поклястися, що ми нічого не скажемо... ох, нам стільки треба тобі розповісти, а ти мусиш розказати нам... дементори! Коли ми почули... та ще те міністерське слухання... це просто обурливо, я все переглянула, тебе не можуть вигнати, ніяк не можуть, в Указі про обмеження неповнолітнього чаклунства є пункт про застосування чарів у загрозливих для життя ситуаціях...

— Герміоно, та дай йому віддихатися, — сказав Рон, усміхаючись і зачиняючи за Гаррі двері. За той місяць, що вони не бачилися, Рон, здається, виріс іще на кілька сантиметрів і став ще цибатіший і незграбніший, ніж досі, проте довгий ніс, яскраво‑рудий чуб і ластовиння не змінилися.

Сяюча Герміона відпустила Гаррі, та не встигла вона вимовити й слова, як почулося м'яке шелестіння і щось біле спурхнуло з темної шафи, лагідно сівши Гаррі на плече.

— Гедвіґа!



Біла полярна сова клацнула дзьобом і доброзичливо вщипнула його за вухо, а Гаррі її погладив.

— Вона тут таке виробляла, — поскаржився Рон. — Задзвобала нас мало не до смерті, коли принесла твої останні листи, дивися...



Він показав Гаррі вказівний палець правої руки, на якому було видно напівзагоєну, проте й досі глибоку ранку.

— Ну так, — згадав Гаррі. — Вибачте, але я так чекав відповідей...

— Ми хотіли тобі відповісти, старий, — пояснив Рон. — Герміона аж казилася. Вона постійно повторювала, що ти можеш утнути якусь дурницю, якщо сидітимеш без новин, але Дамблдор нас присилував...

— ...поклястися, що ви мені нічого не скажете, — урвав його Гаррі. — Герміона вже розповіла.



Тепло, що розлилося було в його душі, коли він побачив двох своїх найкращих друзів, раптом зникло, заглушене якимсь холодом, що проникав у груди. Зненацька, — а він же цілий місяць так прагнув їх побачити! — йому захотілося, щоб Рон і Герміона залишили його на самоті.

Запала напружена тиша. Гаррі автоматично гладив Гедвіґу, не дивлячись на друзів.

— Він вважав, що так буде краще, — ледь чутно мовила Герміона. — Тобто Дамблдор вважав.

— Ясно, — буркнув Гаррі. Він помітив і на її руках сліди Гедвіжиного дзьоба, але зовсім не відчув жалю.

— По‑моєму, він думав, що з маґлами тобі буде безпечніше... — почав було Рон.

— Невже? — звів брови Гаррі. — Може, на вас цього літа теж нападали дементори?

— Ну, ні... але саме тому його люди з Ордену Фенікса постійно за тобою наглядали...



Гаррі відчув, як у нього щось обірвалось усередині, неначе він пропустив щабель, спускаючись по драбині. Отже, всі, крім нього, знали, що за ним постійно стежать.

— Але це не дуже допомогло, га? — насилу стримуючись сказав Гаррі. — Довелося самому себе припильнувати, еге ж?

— Він був такий лютий, — майже благоговійно сказала Герміона. — Дамблдор. Ми його бачили. Тоді, коли він дізнався, що Манданґус покинув свій пост. Він був страшнючий.

— А я радий, що пост покинули, — холодно промовив Гаррі. — Інакше я б не вдався до чарів, і Дамблдор, мабуть, тримав би мене на Прівіт‑драйв до кінця літа.

— А тебе... тебе не тривожить слухання в Міністерстві магії? — тихо спитала Герміона.

— Ні, — задерикувато збрехав Гаррі й пішов роздивлятися кімнату. Гедвіґа вдоволено вмостилася в Гаррі на плечі. Огляд кімнати не поліпшив йому настрою. Тут було тьмяно й волого. Порожнє полотно в оздобленій рамці єдине виділялося на цих голих обшарпаних стінах, а коли Гаррі його проминав, йому здалося, ніби хтось, хто там зачаївся, захихотів.

— То чому ж Дамблдорові так хотілося, щоб я нічого не знав? — спитав Гаррі якомога недбаліше. — Ви... е‑е... хоч потурбувалися його спитати?

Він глипнув на них якраз вчасно, щоб помітити, як вони обмінялися виразними поглядами, мовляв: він поводиться саме так, як ми й боялися. І це теж не поліпшило йому настрою.

— Ми казали Дамблдорові, що хочемо розповісти тобі, що відбувається, — пояснив Рон. — Казали, повір. Але він тепер такий заклопотаний... ми самі бачили його тут лише двічі; у нього було не дуже багато часу, і він просто змусив нас поклястися, що ми не будемо писати тобі нічого важливого, бо, як він сказав, сов можуть перехопити.

— Він зумів би якось мені повідомити, якби захотів, — наполягав Гаррі. — І не переконуйте мене, що він не знає, як посилати повідомлення без сов.

Герміона глянула на Рона й сказала: — Я теж про це думала. Але він волів, щоб ти не знав нічого.

— Може, він вважає, що мені не можна довіряти, — пильно подивився на них Гаррі.

— Не будь дурний, — Рон зовсім скис.

— Або що я не можу про себе подбати?

— Він так зовсім не думає! — схвильовано заперечила Герміона.

— То чому я маю стирчати у Дурслів, а ви берете участь у всьому, що тут відбувається? — підвищуючи голос і плутаючись у словах, спитав Гаррі. — Чому вам дозволено знати про все, що тут діється?

— Та ні!.. — втрутився Рон. — Мама не пускає нас на збори, каже, що ми ще замалі... Та не встиг він договорити, як Гаррі зірвався на крик.

— ТО ВАС, БІДНЕНЬКИХ, НЕ ПУСКАЮТЬ НА ЗБОРИ, ЯКИЙ ЖАХ! АЛЕ Ж ВИ ТУТ, ПРАВДА? ВСЕ ОДНО РАЗОМ! А Я ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ СТИРЧАВ У ДУРСЛІВ! А Я Ж РОБИВ ТАКЕ, ЩО ВАМ І НЕ СНИЛОСЯ, І ДАМБЛДОР ЦЕ ЗНАЄ! ХТО ЗДОБУВ ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ? ХТО ПОЗБУВСЯ РЕДЛА? ХТО ВРЯТУВАВ ВАШІ ШКУРИ ВІД ДЕМЕНТОРІВ?



Усе, через що Гаррі так страждав, уся та кривда й обурення, що накопичувалися в душі цілий місяць: його розчарування через брак новин; образа, що друзі були разом без нього; лють через те, що за ним таємно стежили, — всі ті емоції, що їх він і сам трохи соромився, зрештою вихлюпнулися назовні. Гедвіґа, налякана криком, знову перелетіла на шафу. Левконія стривожено цвенькала, дедалі швидше кружляючи над їхніми головами.

— ХТО МУСИВ ТОРІК ПРОХОДИТИ ПОВЗ ДРАКОНІВ, СФІНКСІВ ТА ІНШУ НЕЧИСТЬ? ХТО БАЧИВ, ЯК ПОВЕРНУВСЯ ВІН? ХТО МУСИВ ВІД НЬОГО РЯТУВАТИСЯ?.. Я!



Приголомшений Рон завмер з відкритим ротом, нездатний вимовити й слова, а Герміона, здавалося, от‑от розридається.

— ТО НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО ДІЄТЬСЯ? ЧОМУ Б ЦЕ ХТОСЬ МАВ БУТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ ПОЯСНИТИ МЕНІ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?

— Гаррі, ми хотіли розповісти, справді... — почала Герміона.

— МАБУТЬ, НЕ ДУЖЕ ХОТІЛИ, БО ІНАКШЕ ВИСЛАЛИ Б МЕНІ СОВУ, АЛЕ ДАМБЛДОР ПРИМУСИВ ВАС ПОКЛЯСТИСЯ...

— Він справді примусив...

— МІСЯЦЬ Я СТИРЧАВ НА ПРІВІТ‑ДРАЙВ, НИШПОРИВ ПО СМІТНИКАХ — ШУКАВ ГАЗЕТ, ЩОБ З'ЯСУВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ...

— Ми хотіли...

— МАЮ НАДІЮ, ЩО ВИ ТУТ ДОБРЯЧЕ ПОВЕСЕЛИЛИСЯ...

— Ні, чесно...

— Гаррі, нам страшенно прикро! — від розпачу в Герміони на очах зблиснули сльози. — Твоя правда, Гаррі... на твоєму місці я б іще й не так лютувала!



Гаррі зиркнув на неї важко дихаючи, знову відвернувся й почав ходити по кімнаті. Гедвіґа на шафі похмуро ухнула. Запала довга мовчанка, яку переривало лише скрушне порипування підлоги у Гаррі під ногами.

— До речі, де це ми? — випалив він.

— У штаб‑квартирі Ордену Фенікса, — негайно озвався Рон.

— Чи хтось мені пояснить, нарешті, що то за Орден Фенікса?..

— Це таємне товариство, — заторохкотіла Герміона. — Дамблдор — його голова і засновник. До нього входять люди, що колись боролися з Відомо‑Ким.

— Це ж хто? — зупинився Гаррі, тримаючи руки в кишенях.

— Та чимало людей...

— Ми бачили душ із двадцять, — додав Рон, — але, гадаю, їх більше.



Гаррі прискіпливо подивився на них.

— Ну? — його вимогливий погляд зупинявся то на Ронові, то на Герміоні.

— Е‑е, — розгубився Рон. — Що ну?

— Волдеморт! — зірвався Гаррі так, що Рон і Герміона аж здригнулися. — Що діється? Що він задумав? Де він? Що робиться для того, щоб його зупинити?

— Ми ж тобі казали: нас не пускають на збори Ордену, — нервово пояснила Герміона. — Тому деталей ми не знаємо... хоч загалом у курсі, — поспішно додала вона, побачивши вираз Гарріного обличчя.

— Розумієш, Фред і Джордж винайшли видовжені вуха, — сказав Рон. — Дуже корисна штука.

— Видовжені?..

— Так, вуха. Щоправда, ми їх останнім часом не використовували, бо мама пронюхала про це і мало не ошаліла. Довелося Фредові й Джорджеві їх сховати, щоб мама не викинула. Але вони нам добре послужили до того, як мама довідалася. Ми знаємо, що дехто з членів Ордену стежить за відомими смертежерами, тримаючи їх, так би мовити, на гачку... — Дехто вербує нових членів Ордену... — додала Герміона.

— А інші щось охороняють, — вів далі Рон. — Вони постійно згадують про вартову службу.

— Може, то йшлося про мене? — саркастично скривився Гаррі.

— Ай справді, — дійшло раптом до Рона.

Гаррі пирхнув. Він знову почав міряти кроками кімнату, дивлячись куди завгодно, тільки не на Рона з Герміоною. — То що ж ви тут робили, якщо вас не пускали на збори? — спитав він. — Ви ж казали, що були дуже заклопотані.

— Були, — швидко підтвердила Герміона. — Дезінфікували цей будинок, він хтозна‑скільки простояв порожній, і тут розвелося повно всякої погані. Ми вже почистили кухню, більшість спалень, а завтра приведемо до ладу віта... ОЙ!



Щось двічі гучно ляснуло, і прямо з повітря посеред кімнати виникли Ронові старші брати‑близнюки Фред і Джордж. Левконія зацвірінькала ще несамовитіше й кулею шугонула на шафу, до Гедвіґи.

— Більше так не робіть! — дорікнула Герміона близнюкам, яскраво‑рудим, як і Рон, але кремезнішим і трохи нижчим.

— Привіт, Гаррі, — сяючи мовив Джордж. — Нам здалося, що ми чули твій ніжний голосочок.

— Нащо аж так стримувати свій гнів, Гаррі, краще випустити пару, — додав Фред, також широко всміхаючись. — Кілька людей за п'ятдесят миль звідси могли тебе й не розчути.

— Ви що, нарешті склали іспити з явлення? — сердито буркнув Гаррі.

— З відзнакою, — похвалився Фред, тримаючи в руках Щось подібне на довжелезну струну тілесного кольору.

— Сходами ви опинилися б тут на цілих тридцять секунд пізніше, — сказав Рон.

— Час — це ґалеони, любий братику, — відповів йому Фред.

— Гаррі, однак, заважав приймати інформацію. Видовжені вуха, — пояснив він у відповідь на Гаррін здивований погляд і показав струну, що волочилася аж до сходового майданчика. — Хочемо почути, що діється внизу.

— Будьте обережні, — попередив Рон, дивлячись на "вуха", — бо якщо мама знову побачить...

— Варто ризикнути, це дуже важливі збори, — відповів Фред.

Відчинилися двері, і там з'явилася довжелезна руда грива.

— Ой, Гаррі, привіт! — зраділа менша Ронова сестра Джіні. — Мені здалося, що я чула твій голос.



Повернувшись до Фреда й Джорджа, вона сказала:

— З видовженими вухами нічого не вийде, мама наклала на кухонні двері закляття‑нетурбуваття.

— А ти як знаєш? — зажурився Джордж.

— Тонкс розтлумачила, як його виявляти, — пояснила Джіні. — Треба шпурнути щось у двері, і якщо воно не долетить — двері занетурбовані. Я кидала зверху зі сходів какобомби, і вони просто відскакували, а отже, й видовжені вуха не зможуть пролізти у шпарину.



Фред тяжко зітхнув.

— Прикро. Я так хотів знати, що скаже старенький Снейп.

— Снейп?! — вигукнув Гаррі. — Він тут?

— Так, — підтвердив Джордж, обережно зачиняючи двері й сідаючи на ліжко. Фред і Джіні сіли біля нього. — Звітує. Страшенна таємниця.

— Лайно, — ліниво докинув Фред.

— Але тепер він на нашому боці, — докірливо заперечила Герміона.



Рон пирхнув. — Горбатого могила виправить. Згадай, як він на нас дивиться.

— Біллеві він теж не подобається, — ніби підсумувала Джіні.



Гаррі не був певний, що його гнів ущух, але цікавість узяла гору над бажанням викричатися. Він опустився на вільне ліжко.

— Що, і Білл тут? — поцікавився він. — Я думав, він працює в Єгипті.

— Він перейшов на канцелярську роботу, щоб мати змогу повернутися додому і працювати для Ордену, — пояснив Фред. — Каже, що скучає за пірамідами, але... — Фред задоволено вишкірився, — він має певну компенсацію.

— Тобто?

— Пам'ятаєш Флер Делякур? — спитав Джордж. — Вона отримала роботу в "Ґрінґотсі", щоб "погіпшити свій вімова..."

— А Білл дав їй уже чимало приватних уроків, — захихотів Фред.

— Чарлі також член Ордену, — додав Джордж, — але він досі в Румунії. Дамблдор хоче залучити якомога більше чужоземних чарівників, тож Чарлі у вільний час зав'язує контакти.

— А чому не Персі? — здивувався Гаррі, адже він знав, що третій син Візлів працює у відділі міжнародної магічної співпраці Міністерства магії.



Почувши це, всі Візлі й Герміона обмінялися похмурими багатозначними поглядами.

— Ти тільки нізащо не згадуй при мамі й татові про Персі, — напруженим голосом попередив Рон.

— Чому?

— Бо щоразу, коли звучить ім'я Персі, тато щось розбиває, а мама починає ридати, — пояснив Фред.

— Це такий жах, — сумно зітхнула Джіні.

— Ми з ним тепер не маємо нічого спільного, — сказав Джордж з несподівано гидливим виразом обличчя.

— А що сталося? — допитувався Гаррі.

— Тато й Персі посварилися, — відповів Фред. — Я ще не бачив, щоб тато так кричав. Завжди галасує мама.

— Це сталося через тиждень після початку канікул, — пояснив Рон. — Ми саме мали перебратися до Ордену. Персі прийшов додому і повідомив, що його підвищили на посаді.

— Жартуєш? — здивувався Гаррі.



Хоч він чудово знав, що Персі був неймовірно честолюбний, у Гаррі склалося враження, що Персі не досяг великих успіхів на своїй першій посаді в Міністерстві магії. Персі серйозно провинився, не помітивши, що його начальником керував безпосередньо сам Лорд Волдеморт (хоч у міністерстві в це й не повірили — там усі вважали, що містер Кравч просто збожеволів).

— Ми теж були здивовані, — погодився Джордж, — адже Персі мав купу неприємностей через Кравча, було розслідування... Казали, що Персі мав би помітити, як Кравч з'їжджає з глузду, і повідомити керівництво. Але ти ж знаєш Персі: Кравч зробив його своїм заступником, от він і тішився.

— То як же його підвищили на посаді?

— Саме це нас і здивувало, — підтвердив Рон, охоче підтримуючи розмову, щоб Гаррі знов не зірвався на крик. — Він прийшов додому страшенно собою задоволений... навіть більше, ніж завжди, якщо таке можна уявити... і сказав татові, що йому запропонували посаду в самого Фаджа. Справді дуже гарна посада як для того, хто лише торік закінчив Гоґвортс: молодший помічник міністра. Він сподівався, що тато буде в захопленні.

— Та сталося навпаки, — похмуро додав Фред.

— А чому? — спитав Гаррі.

— Та тому, що Фадж тоді гасав міністерством і перевіряв, чи ніхто не контактує з Дамблдором, — пояснив Джордж.

— У міністерстві зараз намагаються не згадувати про Дамблдора, — додав Фред. — Буцімто він лише завдає зайвого клопоту, заявляючи, що повернувся Відомо‑Хто.

— Тато каже — Фадж усім дав зрозуміти, що той, хто підтримує зв'язки з Дамблдором, може відразу звільнятися з роботи, — додав Джордж.

— Біда в тому, що Фадж підозрює тата. Він знає, що тато приятелює з Дамблдором, окрім того, він вважає тата диваком через його захоплення маґлами.

— А до чого тут Персі? — розгубився Гаррі.

— Зараз поясню. Тато вважає, що Фадж бере Персі до себе лише для того, щоб той шпигував за власною родиною... і за Дамблдором.



Гаррі аж свиснув.

— А Персі радий.



Рон невесело всміхнувся.

— Персі просто ошалів. Він сказав... а, він наговорив такої гидоти. Сказав, що відколи почав працювати в міністерстві, мусив постійно відмиватися від паскудної татової репутації; що в тата нема жодних амбіцій, і тому ми завжди були... ну, розумієш... не мали багато грошей...

— Що? — недовірливо перепитав Гаррі, а Джіні зашипіла, мов сердита кицька.

— Я знаю, — ледь чутно промовив Рон. — Далі було ще гірше. Він сказав, що тато носиться з тим Дамблдором як дурень з писаною торбою; що Дамблдора чекають великі неприємності, і тато влізе в халепу разом з ним; і що він — Персі — знає, кому вірно служити, і зберігатиме вірність міністерству. А якщо мама з татом збираються зрадити міністерство, то він готовий заявити, що більше не належить до нашої родини. Спакував валізи й поїхав. Тепер живе в Лондоні.



Гаррі тихенько вилаявся. З усіх Ронових братів Персі подобався йому найменше, але Гаррі й уявити не міг, що той посміє так розмовляти з містером Візлі.

— Мама була в розпачі, — понуро мовив Рон. — Сам знаєш... сльози... Поїхала в Лондон, щоб поговорити з Персі, а він затраснув двері перед її носом. Не знаю, що він робить, коли зустрічає на роботі тата... мабуть, удає, що не бачить.

— Але ж Персі мусить знати, що Волдеморт повернувся, — замислився Гаррі. — Він же не дурний і повинен розуміти, Що ваші батьки не ризикуватимуть усім без серйозних підстав.

— До речі, у сварці згадували й тебе, — сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. — Персі сказав, що єдиний доказ — це твоя розповідь, і... не знаю... він не вважає, що цього достатньо.

— Персі дуже довіряє "Щоденному віщуну", — в'їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.

— Про що ви говорите? — здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.

— Ти що... не отримував "Щоденного віщуна"? — нервово спитала Герміона.

— Отримував! — відповів Гаррі.

— А ти... уважно його читав? — стурбовано спитала Герміона.

— Ну, не все, — почав виправдовуватися Гаррі. — Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?



Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:

— Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там... е‑е... твоє ім'я згадувалося по кілька разів на тиждень.

— Я мав би побачити...

— Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, — похитала головою Герміона. — Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.

— Що?..

— Гиденько, правду кажучи, — ледве стримувалася Герміона. — Обсмоктування Рітиних нісенітниць.

— Але ж вона для них уже начебто не пише?

— Не пише, вона свого слова дотримала... щоправда, вибору в неї не було, — вдоволено додала Герміона. — Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.

— І що ж діється? — нетерпляче спитав Гаррі.

— Пам'ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?

— Так, — відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.

— Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе , дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, — скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. — 3 тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: "Баєчка в стилі Гаррі Поттера", а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: "Сподіваємось, у цієї особи не з'явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити"...

— Я не хочу, щоб мене хтось боготворив... — із запалом почав Гаррі.

— Я знаю, — швиденько погодилася налякана Герміона. — Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.

— Я цього не просив... і не хотів... Волдеморт убив моїх батьків! — аж захлинався Гаррі. — Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я...

— Ми знаємо, Гаррі, — запевнила його Джіні.

— І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, — вела далі Герміона. — їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов'язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки... тобто, звісно, якщо тебе виженуть, — уточнила вона. — Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.

Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.

— Овва.



Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з'явилася місіс Візлі.

— Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?

— Криволапик, — не змигнувши й оком відповіла Джіні. — Він завжди ними бавиться.

— Ага, — сказала місіс Візлі, — бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.



Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.

— Слухайте... — ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: — Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас — ми справді намагалися переконати Дамблдора...

— Я знаю, — коротко мовив Гаррі.

Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.

— Хто такий Крічер? — поцікавився він.

— Ельф‑домовик, він тут мешкає, — відповів Рон. — Псих. Я ще такого не бачив.

Герміона відразу спохмурніла.

— Ніякий він не псих, Роне.

— Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір'ю, — роздратовано випалив Рон. — Це що, нормально, Герміоно?

— Ну... це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. — Герміона ще й досі носиться зі своєю "сечею", — закотив очі Рон.

— Це не сеча, а ССЕЧА! — обурилася Герміона. — Спілка Сприяння Ельфам‑Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.

— Так, так, — скривився Рон. — Ходім, бо я голодний як вовк.



Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..

— Чекайте! — видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. — Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо...



Друзі обережно визирнули через бильця. Тьмяний коридор унизу був заповнений чаклунами й чарівницями, включно з Гарріною охороною. Всі вони схвильовано перешіптувались. У самому центрі юрби Гаррі побачив масну чорну голову й гачкуватий ніс його найнеулюбленішого гоґвортського вчителя професора Снейпа. Гаррі ще дужче перехилився через бильця. Йому було дуже цікаво, що ж робить Снейп для Ордену Фенікса...

Раптом перед Гарріними очима з'явилася тонесенька струна тілесного кольору. Поглянувши вгору, він побачив на верхньому майданчику Фреда й Джорджа, котрі обережно опускали вниз видовжене вухо. Проте наступної миті усі чарівники попрямували до дверей і зникли з виду.

— Западло, — почулося Фредове шепотіння, і видовжене вухо поповзло вгору.



Вхідні двері відчинились і знову зачинилися.

— Снейп ніколи тут не вечеряє, — тихенько повідомив Рон. — І слава Богу. Ходімо.

— І не забудь, Гаррі, що в коридорі не можна кричати, — прошепотіла Герміона.

Проминаючи ряд ельфівських голів, вони побачили біля вхідних дверей Люпина, місіс Візлі й Тонкс. Усі троє магічно замикали безліч замків і засувів за тими, хто вийшов.

— Будемо їсти в кухні, — прошепотіла місіс Візлі, зустрівши їх біля сходів. — Гаррі, любий, треба тільки пройти навшпиньки до тих дверей...



ТОРОХ!

— Тонкс! — роздратовано вигукнула місіс Візлі, озираючись через плече.

— Вибачте! — простогнала Тонкс, простягшись на підлозі. — Це та дурна підставка для парасоль, я вже вдруге через неї перечепилася... її заглушив жахливий пронизливий вереск, від якого у жилах холола кров. Поїдені міллю оксамитові портьєри, повз які Гаррі уже проходив, відхилилися, але за ними не виявилося дверей. На мить Гаррі здалося, що він дивиться у вікно, за яким верещить стара жінка в чорному капелюшку, верещить так, наче її катують... та потім він зрозумів, що це просто натуральної величини портрет, але такого реалістичного й бридкого портрета він іще ніколи не бачив.

Стара жінка бризкала слиною, закочувала очі, пожовкла шкіра на її обличчі розтягувалася від крику; а в коридорі прокидалися інші портрети і також починали кричати так, що Гаррі аж зіщулився й затулив долонями вуха.

Люпин і місіс Візлі кинулися туди, намагаючись закрити стару жінку портьєрами, але портьєри не рухалися, а жінка репетувала як навіжена, розмахуючи кігтистими пальцями, ніби хотіла роздряпати їм обличчя.

— Бруд! Лайно! Гібриди калу й ницості! Покручі, мутанти, почвари, геть звідси, геть! Як ви посміли осквернити дім моїх батьків...



Тонкс вибачалася знову і знову, піднімаючи з підлоги величезну важку тролеву лапу. Місіс Візлі облишила спроби затулити жінку і побігла коридором, приголомшуючи інші портрети чарівною паличкою, а з дверей навпроти Гаррі вискочив чоловік з довгим чорним волоссям.

— Ану заткнися, стара карго, ЗАТКНИСЯ! — заревів він, ухопившись за портьєру, яку облишила місіс Візлі.

— Ти‑и‑и‑и! — завила жінка, вирячивши очі. — Кривавий зрадник, мерзотник, ганьба моєї плоті!

— Я сказав... ЗАТКНИСЯ! — гаркнув чоловік, і разом з Люпином вони неймовірними зусиллями таки затягай портьєри.



Крик старої ущух, і запала лунка тиша. Втомлено відкидаючи з чола своє довге чорне волосся, Гаррін хрещений батько Сіріус обернувся до нього.

— Здоров, Гаррі, — похмуро привітався він, — бачу, ти вже познайомився з моєю матір'ю.


— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —

Орден Фенікса
— З твоєю?..

— Так, з моєю любою матусею, — підтвердив Сіріус. — Ми вже з місяць намагаємося забрати її звідси, але вона, мабуть, зачаклувала полотно закляттям‑приклеяттям. Ходімо скоріше донизу, поки вони знову не прокинулись.

— Але що тут робить портрет твоєї матері? — ошелешено спитав Гаррі, коли вони вийшли з коридору й почали спускатися вузькими кам'яними сходами.

— О, тобі ніхто не сказав? Це будинок моїх батьків, — пояснив Сіріус. — А я — останній з роду Блеків, тож тепер він мій. Я запропонував Дамблдорові влаштувати тут штаб‑квартиру — це, мабуть, єдине, що я можу зробити корисного.



Гаррі сподівався привітнішої зустрічі, тож його вразила гіркота й суворість Сіріусового голосу.

Він спустився сходами слідом за хрещеним батьком і опинився в розташованій у підвалі кухні. Там було не набагато світліше, ніжу коридорі. Нетиньковані кам'яні стіни навіювали думки про печеру. В її дальньому кінці, освітлюючи приміщення, палав великий камін. Дим з люльок клубочився, мов на полі бою, і крізь нього проглядали загрозливі обриси підвішених до темної стелі важких залізних баняків та сковорідок. Кухня була заставлена стільцями, що лишилися після зборів, а в центрі стояв довгий дерев'яний стіл, захаращений сувоями пергаменту, келихами, порожніми пляшками з‑під вина та ще купою якогось лахміття.

В кінці столу, притулившись головами, тихенько розмовляли містер Візлі та його найстарший син Вілл. Місіс Візлі прокашлялася. Її чоловік — худий лисуватий рудий чаклун у рогових окулярах — озирнувся й зірвався на ноги.

— Гаррі! — вигукнув містер Візлі, підбігаючи до нього й енергійно тиснучи руку. — Радий тебе бачити!



Краєм ока Гаррі помітив як Вілл, з довгим волоссям, зібраним у хвостик на потилиці, поспіхом згортає якийсь пергамент.

— Нормально долетів, Гаррі? — поцікавився Білл, намагаючись ухопити дванадцять сувоїв одночасно. — Дикозор не примусив вас летіти через Ґренландію?

— Намагався, — відповіла Тонкс, підійшовши, щоб допомогти Біллові, й відразу перекинула на пергамент свічку. — Ой... вибач...

— Почекай, люба, — роздратовано звеліла місіс Візлі і врятувала пергамент помахом чарівної палички. У світлі сяйва, викликаного чарами місіс Візлі, Гаррі помітив, що на пергаменті наче був план якоїсь будівлі.



Місіс Візлі, зауваживши, куди він дивиться, схопила план і упхнула його Біллові поверх інших сувоїв.

— Після зборів треба одразу прибирати все зі столу, — буркнула вона й кинулася до старезного буфета, звідки почала діставати тарілки.



Білл витяг чарівну паличку, пробурмотів "Еванеско!" — і всі сувої щезли.

— Сідай, Гаррі, — запросив його Сіріус. — Ти вже знаєш Манданґуса?



Те, що Гаррі сприйняв за купу лахміття, протяжно захропіло й здригнулося.

— Шо таке, хто мене кликав? — сонно пробелькотів Манданґус. — Я згоден з Сіріусом... — Він підняв угору бруднющу руку, ніби голосуючи, а його мішкуваті запалені очі ніяк не могли сфокусуватися.



Джіні захихотіла.

— Данґ, збори вже закінчилися, — сказав Сіріус, а всі тим часом розмістилися за столом. — Приїхав Гаррі.

— Га? — Манданґус сумно поглянув на Гаррі крізь свої розкуйовджені руді патли. — Шоб я луснув, це ж він. Так... Ну, шо там, Гаррі, все нормально?

— Так, — відповів Гаррі.



Манданґус нервово понишпорив у кишенях, не відводячи погляду від Гаррі, і витяг брудну чорну люльку. Запхав у рот, запалив чарівною паличкою і глибоко затягся. За мить його огорнула хмара зеленкуватого диму. — То я вибачаюся, — прохрипів голос з тієї смердючої хмари.

— Востаннє попереджаю, Манданґусе, — крикнула місіс Візлі, — може, ти перестанеш нарешті смалити в кухні, а надто, коли ми сідаємо їсти!

— Шо? — перепитав Манданґус. — Ага. Вибачаюся, Молі. Манданґус запхав люльку в кишеню, і димова хмара розвіялась, але їдкий запах горілих шкарпеток залишився.

— Якщо хочете повечеряти ще до півночі, то прошу мені допомогти, — звернулася до присутніх місіс Візлі. — Ні, любий Гаррі, не вставай, ти мав довгеньку подорож.

— Що робити, Молі? — з готовністю поцікавилася Тонкс. Місіс Візлі завагалася, з недовірою поглядаючи на неї. — Е‑е... ні... Тонкс, ти теж відпочинь, ти й так натомилася.

— Ні‑ні, я хочу допомогти! — радісно вигукнула Тонкс, кинувшись до буфета, з якого Джіні витягала начиння, і тут‑таки перевернула стільця.



Невдовзі кілька важких ножів самі різали м'ясо й овочі під наглядом містера Візлі. Місіс Візлі щось помішувала в казані, що висів над вогнем, а інші чарівники виймали з буфета тарілки, келихи й харчі. Гаррі сидів за столом разом з Сіріусом і Манданґусом, що й далі скорботно поглипував на нього.

— Бачив після того стару Фіґі? — поцікавився він.

— Ні, — відповів Гаррі, — нікого не бачив.

— Я, знаєш, нікуди не пішов би, — запобігливо почав Манданґус, нахиляючись до Гаррі, — але така комерційна нагода...



Гаррі здригнувся, відчувши, як щось треться біля його колін, але то був Криволапик, рудий Герміонин кіт. Він, муркочучи, обійшов Гаррі, а тоді стрибнув Сіріусові на коліна й скрутився там клубочком. Сіріус неуважно почухав його за вухами і перевів на Гаррі важкий погляд.

— Гарно провів літо?

— Та ні, жахливо, — заперечив Гаррі.

Чи не вперше на Сіріусовім обличчі промайнула тінь усмішки.

— Не розумію, на що тобі жалітися.

— Що? — Гаррі не повірив власним вухам.

— Я особисто лише радів би нападові дементорів. Смертельна боротьба за власну душу — непогана розвага після монотонного скніння. Ти нарікаєш, але, принаймні, хоч міг гуляти, розминати ноги, битися... А я вже цілий місяць звідси ні на крок.

— Чому це? — спохмурнів Гаррі.

— Бо Міністерство магії досі на мене полює, а Червохвіст уже, мабуть, розповів Волдемортові, що я анімаг, тому я більше не можу маскуватися. Та й для Ордену Фенікса користі з мене небагато... принаймні так вважає Дамблдор.



Сіріус так сухо вимовив Дамблдорове прізвище, що Гаррі зрозумів — не він один має певні претензії до директора. Гаррі відчув приплив ніжності до хрещеного батька.

— Ти хоч знав, що діється, — сказав він підбадьорливо.

— Знав, — озвався Сіріус саркастично. — Вислуховував Снейпові звіти і терпів його дошкульні натяки на те, що він ризикує життям, а я сиджу собі тут і б'ю байдики... та ще ці розпитування про чистку...

— Про яку чистку? — не зрозумів Гаррі.

— Намагання зробити цей будинок придатним для людського перебування, — Сіріус показав рукою на похмуру кухню. — Десять років тут ніхто не мешкав, — маю на увазі, після смерті моєї любої матінки, — якщо не брати до уваги її старого ельфа‑домовика, але він давно вже розгубив останні клепки... він тут жодного разу не прибирав, не вдарив пальцем об палець.

— Сіріусе, — озвався Манданґус. Він спокійно пропускав повз вуха розмову, проте з цікавістю розглядав порожній келих. — Щире срібло, друже?

— Так, — підтвердив Сіріус, з відразою роздивляючись келиха. — Чистісіньке срібло, п'ятнадцяте століття, ручна ґоблінська робота, там викарбуваний герб родини Блеків.

— Ну й шо, його можна вишкрябати, — пробурмотів собі під ніс Манданґус, поліруючи келих вилогою рукава.

— Фред... Джордж... ТА НІ, ПРОСТО ЗАНЕСІТЬ! — закричала місіс Візлі.,

Гаррі, Сіріус і Манданґус озирнулися й пірнули під стіл, фред і Джордж зачаклували величезний казан з тушкованим м'ясом, залізну баклагу з маслопивом і важку дерев'яну дошку для нарізання хліба разом з ножем, — і все це полетіло в напрямку столу. Казан проїхався по столі й зупинився на самому його краєчку, залишивши на дерев'яній поверхні довгий чорний обпалений слід. Баклага з розгону гепнулася на стіл, заляпавши все маслопивом, а ніж зірвався з дошки й застряг, зловісно вібруючи, точнісінько там, де щойно була права рука Сіріуса.

— ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО! — заверещала місіс Візлі. — НУ НАВІЩО... З МЕНЕ ВЖЕ ГОДІ... ТЕ, ЩО ВАМ ЗАРАЗ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО ЧАРІВ, НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВИ МАЄТЕ РОЗМАХУВАТИ ЧАРІВНИМИ ПАЛИЧКАМИ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЧКУ!

— Ми просто хотіли, щоб швидше! — пояснив Фред, витягуючи зі стола ніж. — Сіріусе, вибач... ми не зумисне...

Гаррі й Сіріус розреготалися. Манданґус, що беркицьнувся зі стільця на спину, тепер з прокльонами зводився на ноги. Криволапик люто засичав і сховався під буфетом, блискаючи звідти великими жовтими очима.

— Хлопці, — почав містер Візлі, переставляючи казан з м'ясом на середину стола, — мама слушно каже: у вашому віці ви маєте бути відповідальнішими...

— Жоден з ваших братів не завдавав стільки клопоту! — лютувала на близнюків місіс Візлі, швиргонувши на стіл нову баклагу з маслопивом, від чого її вміст знову майже весь вихлюпнувся. — Білл ніколи не являвся через кожні два метри! Чарлі не зачаровував усе, що бачив! Персі...

Вона замовкла на півслові, затамувавши подих, і зі страхом поглянула на враз скам'яніле обличчя свого чоловіка.

— Будемо їсти, — швиденько запропонував Білл.

— Усе таке апетитне, Молі, — похвалив Люпин, наклав їй на тарілку тушкованого м'яса й подав через стіл.

Кілька хвилин панувала тиша, якщо не брати до уваги побрязкування столових приборів та рипіння стільців. Потім місіс Візлі звернулася до Сіріуса.

— Хотіла тобі сказати, Сіріусе, що в письмовому столі у вітальні щось постійно тарахкотить і здригається. Може, то звичайний ховчик, але хай би Аластор глянув на нього, перш ніж його випустити.

— Як хочеш, — байдуже відповів Сіріус.

— А в портьєрах повно доксь, — вела далі місіс Візлі. — Думаю, треба завтра за них узятися.

— З великим задоволенням, — погодився Сіріус. Гаррі відчув у його голосі сарказм, але не був певен, чи помітив це іще хтось.

Навпроти Гаррі Тонкс розважала Герміону й Джіні, міняючи собі носа. Щоразу вона мружила очі з тим самим страдницьким виразом, як тоді у Гарріній кімнаті, і ніс у неї ставав то довгий і гачкуватий, як у Снейпа, то робився завбільшки з грибочок, то з ніздрів раптом вилазило волосся. Очевидно, це була їхня традиційна розвага, бо невдовзі дівчата попросили Тонкс зробити їхній улюблений ніс.

— Тонкс, ану покажи свиняче рильце.



Тонкс підкорилася. Гаррі глянув на неї і йому раптом здалося, що до нього вишкірився Дадлі у жіночому тілі. Містер Візлі, Білл і Люпин гаряче дискутували про ґоблінів.

— Поки що по них нічого не видно, — сказав Білл. — Досі не збагну, повірили вони в те, що він повернувся, чи ні. І Хоч, може, ґобліни вирішили не підтримувати жодну зі сторін. Триматися збоку.

— Я певний, що вони не перейдуть до Відомо‑Кого, — похитав головою містер Візлі. — Вони також постраждали; пам'ятаєте родину ґоблінів, замордовану ним біля Нотінґема?

— Це залежатиме від того, що їм запропонують, — засумнівався Люпин. — І я кажу не про золото. Якщо їм пообіцяють привілеї, яких не давали сотні років, вони можуть спокуситися. Біллі, а що там з Раґноком, є якісь успіхи?

— Він зараз дуже сердитий на чаклунів, — відповів Білл, — досі злиться через ту Беґменову махінацію, вважає, що в міністерстві справу просто зам'яли, бо ж ґобліни так і не отримали від нього золота...

Решту Біллових слів заглушив вибух реготу. Рон, Фред, Джордж і Манданґус мало не падали зі стільців.

— ...а тоді, — аж захлинався сміхом Манданґус, по обличчю якого стікали сльози, — а тоді, ви не повірите, він мені каже, каже мені: "Данґ, а шо то за жаби, де ти їх узяв? Бо якийсь сничів син поцупив моїх!" А я кажу: "Поцупив твоїх жаб, Віллі, і шо? Ти хочеш нових?" І ви не повірите, хлопці, але те тупе ґарґуйлисько купило в мене за три ціни своїх власних жаб...

— Нам уже набридло слухати байки про твої оборудки, Манданґусе, красненько тобі дякуємо, — урвала його місіс Візлі, а Рон повалився на стіл, аж кувікаючи від реготу.

— Вибачаюся, Молі, — озвався Манданґус, витираючи очі й підморгуючи Гаррі. — Але ж той Вілл і сам їх поцупив у Ворті Гарріса, тож я нічого поганого не зробив.

— Не знаю, Манданґусе, хто тебе навчав відрізняти добро від зла, але ти, мабуть, усі ті уроки прогуляв, — холодно відповіла місіс Візлі.

Фред із Джорджем сховали обличчя за келихами з масло‑пивом. На Джорджа напала гикавка. Місіс Візлі чомусь обурено зиркнула на Сіріуса, вискочила з‑за столу й пішла по великий ревеневий пиріг. Гаррі озирнувся на хрещеного батька.

— Молі не любить Манданґуса, — упівголоса пояснив Сіріус. — А як він став членом Ордену? — тихенько спитав Гаррі.

— Він корисний, — пробурмотів Сіріус. — Знає всіх пройдисвітів... та це й не дивно, він сам такий. А ще він вірно служить Дамблдорові, бо той колись витяг його з халепи. Іноді вигідно мати у своїх лавах такого, як Данґ, бо він може довідатися таке, про що ми б і не знали. Але Молі вважає, що запрошувати його на вечерю — це вже занадто. Вона не може вибачити йому, що він покинув тоді свій пост.

Три порції ревеневого пирога, а тоді ще заварний крем, і джинси на Гаррі почали тріщати в поясі (а це вже було не абищо, бо ці джинси колись належали Дадлі). Коли він відклав ложку, ніхто вже не мав сили розмовляти: містер Візлі ліниво й пересичено розвалився на стільці; Тонкс позіхала від вуха до вуха, ніс у неї знову став нормальний; а Джіні, виманивши Криволапика з‑під буфета, сиділа по‑турецьки на підлозі й гралася, кидаючи йому корки з‑під маслопива.

— Пора й спати, — позіхнула місіс Візлі.

— Ще ні, Молі, — заперечив Сіріус, відсовуючи порожню тарілку й повертаючись до Гаррі. — Ти мене, до речі, дуже здивував. Я думав, опинившись тут, ти зразу почнеш розпитувати про Волдеморта.

Атмосфера в кімнаті змінилася так блискавично, як бувало при появі дементорів. Ще секунду тому сонна й лінива, тепер вона стала незатишна й напружена. При згадці про Волдеморта майже всі за столом боязко зіщулились. Люпин, який збирався було ковтнути вина, зі стурбованим виглядом поволі відставив келих.

— Я й питав! — обурився Гаррі. — І в Рона, і в Герміони, але вони сказали, що нас не беруть до Ордена, бо...

— І правду казали, — втрутилася місіс Візлі. — Ви ще малі. Вона випросталася у кріслі, вчепившись у поруччя, а на обличчі вже не було й сліду сонливості.

— Відколи це треба належати до Ордену Фенікса, щоб мати право задавати питання? — здивувався Сіріус. — Гаррі цілий місяць пронидів у маґлів. Він має право знати, що відбува...

— Чекайте! — втрутився Джордж.

— Чому це тільки Гаррі має право на запитання? — сердито додав Фред.

— Ми вже місяць намагаємося щось вивідати, але маємо пшик! — вів далі Джордж.

— "Ви ще малі, ви не належите до Ордену", — Фред відверто перекривив материн пронизливий голос. — А Гаррі ж досі неповнолітній!

— Я не винен, що вам не розповідають про діяльність Ордену, — незворушно відповів Сіріус, — це рішення ваших батьків. Гаррі, якщо вже на те пішло...

— Не тобі вирішувати, що добре для Гаррі! — урвала його місіс Візлі. Її зазвичай лагідне лице набрало загрозливого вигляду. — Сподіваюся, ти не забув Дамблдорові слова?

— Які саме? — ввічливо уточнив Сіріус, проте відчувалося, що терпець йому уривається.

— Що Гаррі не можна говорити більше, ніж йому потріб но, — місіс Візлі виразно наголосила на останніх словах.



Рон, Герміона, Фред і Джордж одночасно повертали голови то до Сіріуса, то до місіс Візлі, мовби спостерігали за тенісним м'ячиком. Джіні так і завмерла навколішки серед розкиданих корків від маслопива. Люпин не зводив погляду з Сіріуса.

— Молі, я й не збираюся говорити більше, ніж йому по трібно, — відповів Сіріус. — Але ж він — єдиний свідок повернення Волдеморта... — (і знову за столом усі здригнулися) — тож він має повне право...

— Він не належить до Ордену Фенікса! — вигукнула місіс Візлі. — Йому лише п'ятнадцять років і...

— І йому довелося мати справу з тим, що й решті членів Ордену, — заперечив Сіріус, — якщо не більше.

— Ніхто й не заперечує! — майже кричала місіс Візлі, а її стиснуті в кулаки руки тремтіли. — Але він іще...

— Він — не дитина! — сердився Сіріус.

— Але й не дорослий! — аж розпашілася місіс Візлі. — Він — не Джеймс, Сіріусе!

— Дякую, Молі, але я прекрасно усвідомлюю, хто він, — холодно відрізав Сіріус.

— Сумніваюся! — відрізала вона. — Іноді ти говориш про нього так, ніби це повернувся твій найкращий давній друг!

— А що в цьому поганого? — здивувався Гаррі.

— А те, Гаррі, що ти — не твій батько, хоч і дуже на нього схожий! — відповіла місіс Візлі, свердлячи поглядом Сіріуса. — Ти ще учень, і дорослі, які несуть за тебе відповідальність, не повинні про це забувати!

— Ти хочеш сказати, що я безвідповідальний хрещений батько? — Сіріус ледь не кричав.

— Я хочу сказати, що інколи ти чиниш нерозсудливо, Сіріусе, і саме тому Дамблдор постійно нагадує, щоб ти сидів удома...

— Ми тут не будемо обговорювати Дамблдорові вказівки, якщо твоя ласка! — вигукнув Сіріус.

— Артуре! — обернулася до чоловіка місіс Візлі. — Артуре, ну, допоможи мені!

Містер Візлі озвався не відразу. Він зняв окуляри і поволі протер їх мантією, не дивлячись на дружину. Тоді ретельно припасував їх на носі й нарешті заговорив.

— Молі, Дамблдор усвідомлює, що ситуація змінилася. Він розуміє, що Гаррі повинен знати принаймні дещо, якщо він уже опинився в штаб‑квартирі.

— Але це не означає, що треба спонукати його, щоб він запитував про все, що заманеться!

— Як на мене, — неголосно втрутився Люпин, відводячи нарешті погляд від Сіріуса, і місіс Візлі одразу повернулася до нього, сподіваючись знайти спільника, — то буде краще, якщо Гаррі довідається про ці факти — не всі. Молі, але хоч би про основні — від нас, а не почує якусь викривлену версію від... від когось іншого.



І незважаючи на Люпинів незворушний вираз обличчя, Гаррі зрозумів: він підозрює, що під час зачисток місіс Візлі знайшла не всі видовжені вуха.

— Що ж, — важко дихаючи, місіс Візлі оглянула присутніх, але сподіваної підтримки так і не отримала, — бачу, що до моїх слів ніхто не дослухається. Але я скажу так: Дамблдор недарма не хотів, щоб Гаррі забагато знав, і я, як особа, що бере близько до серця все, пов'язане з Гаррі...

— Це ж не твій син, — стиха мовив Сіріус.

— Він мені як рідний, — випалила місіс Візлі. — Кого ще він має?

— Мене!

— Ну так, — процідила місіс Візлі, — проте, погодься, тобі нелегко було пильнувати за ним, коли ти сидів у Азкабані?



Сіріус почав підніматися з крісла.

— Молі, ти тут не єдина дбаєш про Гаррі, — втрутився Люпин. — Сіріусе, сядь.



Нижня губа місіс Візлі затремтіла. Зблідлий Сіріус поволі опустився в крісло.

— Думаю, Гаррі теж повинен висловитися, — вів далі Люпин, — він достатньо дорослий, щоб приймати рішення.

— Я хочу знати, що відбувається, — миттєво сказав Гаррі. Він не дивився на місіс Візлі. Його зворушили її слова про те, що він для неї майже як син, але надмірна опіка його втомила. Сіріус має рацію: він уже не дитина.

— Чудово, — надтріснутим голосом сказала місіс Візлі. — Джіні... Рон... Герміоно... Фред... Джордж... прошу вас негайно вийти з кухні, негайно.



Здійнялася буча.

— Ми — повнолітні! — заволали Фред із Джорджем.

— Чому Гаррі можна, а мені — ні? — обурювався Рон.

— Мамо, я теж хочу чути! — залементувала Джіні.

— НІ! — місіс Візлі підвелася, метаючи очима блискавки. — Категорично забороняю...

— Молі, Фредові з Джорджем ти не можеш заборонити, — втомлено втрутився містер Візлі. — Вони вже повнолітні.

— Вони ще школярі.

— Але за законом вважаються дорослими, — так само втомлено пояснив містер Візлі.



Обличчя місіс Візлі спалахнуло:

— Я... що ж, Фред і Джордж можуть залишитися, але Рон...

— Гаррі все одно розповість нам з Герміоною! — заперечив Рон. — Правда?.. Ти ж розкажеш? — додав він невпевнено, перехопивши погляд Гаррі.

Якусь мить Гаррі хотілося сказати Ронові, що він не розкаже йому ані слова, щоб Рон відчув, як то приємно — коли ти ні сном ні духом не знаєш про те, що відбувається. Та це гидке бажання щезло, коли він поглянув Ронові у вічі.

— Звичайно, розкажу, — підтвердив Гаррі. Рон і Герміона засяяли.

— Чудово! — крикнула місіс Візлі. — Чудово! Джіні... СПАТИ!

Джіні нелегко було впокорити. Вона обурено кричала й сперечалася з матір'ю, піднімаючись по сходах, а коли вони опинилися в коридорі, до їхнього галасу додався ще й пронизливий вереск місіс Блек. Люпин побіг утихомирювати портрет. Лише коли він повернувся і, зачинивши за собою двері, вмостився за столом, Сіріус заговорив знову.

— Ну, Гаррі... то що ти хочеш знати?



Гаррі набрав повні легені повітря й задав питання, що мучило його цілий місяць.

— Де Волдеморт? — спитав він, незважаючи на те, що всі знову здригалися або зіщулювалися, почувши це ім'я. — Що він робить? Я намагався стежити за маґлівськими новинами, але там не було жодного натяку, жодних химерних убивств, нічого.

— Бо досі й не було жодних химерних убивств, — відповів Сіріус, — принаймні ми ні про що таке не чули, а нам відомо дуже багато.

— Принаймні більше, ніж він припускає, — додав Люпин.

— А чому він більше нікого не вбиває? — спитав Гаррі. Він знав, що лише за минулий рік на совісті Волдеморта було чимало смертей.

— Щоб не привертати до себе уваги, — пояснив Сіріус. — Це для нього небезпечно. Його повернення відбулося не зовсім так, як він хотів, розумієш? Він усе собі зіпсував.

— Точніше, ти йому зіпсував, — задоволено всміхнувся Люпин.

— Як? — здивувався Гаррі.

— Ти не повинен був вижити! — відповів Сіріус. — Ніхто, крім смертежерів, не мав знати про його повернення. Але ти вижив і став свідком.

— Для нього було найважливіше, щоб про його повернення не довідався Дамблдор, — сказав Люпин. — А ти його відразу попередив.

— І що це дало? — поцікавився Гаррі.

— Жартуєш? — недовірливо перепитав Білл. — Якщо Відомо‑Хто когось і боїться, то лише Дамблдора!

— Завдяки тобі Дамблдор відновив Орден Фенікса вже через годину після Волдемортового повернення, — пояснив Сіріус.

— А що робить цей Орден? — спитав Гаррі, дивлячись на них.

— Наполегливо працює над тим, щоб Волдемортові не вдалося здійснити його плани, — відповів Сіріус.

— А звідки ви знаєте про його плани? — випалив Гаррі. — Дамблдорові сяйнула одна прониклива думка, — сказав Люпин, — а його проникливі думки зазвичай попадають у десятку.

— І що ж, на Дамблдорову думку, він замислив?

— Перш за все він хоче знову зібрати своє військо, — пояснив Сіріус. — Колись він командував цілими полчищами: відьмами й чаклунами, яких страхом або чарами примушував коритися, вірними своїми смертежерами, всілякими темними створіннями. Ти чув, що він має намір завербувати велетнів, але не тільки їх. Звісно, він не збирається воювати з Міністерством магії, маючи на своєму боці всього з десяток смертежерів.

— То ви намагаєтеся завадити йому залучати нових прихильників?

— Робимо, що можемо, — підтвердив Люпин.

— Але як?

— Найголовніше — переконати якомога більше людей, що Відомо‑Хто справді повернувся, щоб це не заскочило їх зненацька, — пояснив Білл. — А це нелегко.

— Чому?

— Через позицію міністерства, — сказала Тонкс. — Ти ж бачив, як Корнеліус Фадж поставився до звістки про повернення Відомо‑Кого. Він уперся на своєму. Категорично відмовляється вірити, що це справді сталося.

— Чому? — розпачливо спитав Гаррі. — Чому він такий дурний? Якби Дамблдор...

— Ага, отут якраз і заковика, — криво усміхнувся містер Візлі. — Дамблдор.

— Розумієш, Фадж його боїться, — сумно сказала Тонкс.

— Боїться Дамблдора? — недовірливо перепитав Гаррі.

— Боїться його планів, — пояснив містер Візлі. — Фадж вважає, що Дамблдор задумав його скинути. Він гадає, що Дамблдор хоче стати міністром магії.

— Але ж Дамблдор не хоче...

— Авжеж, ні, — погодився містер Візлі. — Він ніколи не прагнув міністерської посади, хоч багато хто волів би, щоб Дамблдор став міністром ще після відставки Мілісент Беґнольд. Але до влади прийшов Фадж, і він не забув, яку велику підтримку мав Дамблдор, хоч той цієї посади ніколи й не домагався.

— Глибоко в душі Фадж усвідомлює, що Дамблдор значно розумніший і могутніший за нього, і, починаючи працювати на цій посаді, він постійно звертався до Дамблдора за допомогою й порадами, — сказав Люпин. — Але, видно, Фадж надто полюбив владу і тепер почувається набагато впевненіше. Йому подобається бути міністром магії, і він переконав сам себе, що він найрозумніший, а Дамблдор просто вигадує собі проблеми заради проблем.

— Як він може так думати? — розгнівався Гаррі. — Як він може думати, що Дамблдор усе просто вигадує... і що я все вигадав?

— Визнати, що Волдеморт повернувся, для міністерства означає втримати таку велику проблему, з якою воно не стикалося уже майже чотирнадцять років, — гірко пояснив Сіріус. — Фадж просто боїться. Йому вигідніше переконувати себе, що Дамблдор бреше, щоб підірвати його авторитет.

— Бачиш, у чому біда, — додав Люпин. — Доки міністерство наполягає, що немає підстав остерігатися Волдеморта, важко переконати людей, що він повернувся, тим паче, що люди й самі воліють у це не вірити. Ба навіть більше — міністерство постійно тисне на "Щоденний віщун", забороняючи публікувати те, що там називають "поширенням Дамблдорових чуток", тому більшість чаклунської громади й гадки не має, що відбувається, і стає легкою мішенню для смертежерів, коли ті накладають закляття "Імперіус".

— Але ж ви їм розповідаєте? — Гаррі по черзі поглянув на містера Візлі, Сіріуса, Білла, Манданґуса, Тонкс і Люпина. — Ви даєте людям знати, що він повернувся?



Усі вони невесело всміхнулися.

— Ну, беручи до уваги, що мене вважають божевільним серійним убивцею, а міністерство оцінило мою голову в десять тисяч галеонів, навряд чи я міг би ходити вулицями і роздавати листівки, — похмуро зіронізував Сіріус.

— Мене теж ніхто не запрошує на обіди, — додав Люпин. — Вовкулаки — не надто популярні.

— Тонкс і Артур втратять роботу в міністерстві, якщо почнуть забагато плескати язиками, — підхопив Сіріус, — а нам дуже важливо мати своїх людей у міністерстві, бо Волдемортові шпигуни там є напевно.

— Але декого нам вдалося переконати, — мовив містер Візлі. — Наприклад, Тонкс... раніше вона була замолода, щоб належати до Ордену Фенікса, а мати у своїх лавах аврорів — то величезна перевага... Кінґслі Шеклболт — теж справжня знахідка; він керує пошуками Сіріуса, тож зараз годує міністерство вигадками про те, що Сіріус у Тибеті.

— Але якщо ви не повідомляєте про повернення Волдеморта... — почав Гаррі.

— Хто тобі таке сказав? — урвав його Сіріус. — А чому ж тоді у Дамблдора стільки неприємностей?

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Гаррі.

— Його намагаються дискредитувати, — пояснив Люпин. — Ти що, не читав "Щоденного віщуна" за минулий тиждень? Там повідомили, що його зняли з посади голови Міжнародної конфедерації чаклунів, бо він уже старий і втратив хватку. Але це неправда; міністерські чаклуни проголосували проти нього після промови, в якій він оголосив про повернення Волдеморта. Його зняли з посади головного мага "Чарверсуду" — тобто Чарівницького Верховного суду, а ще подейкують, що в нього збираються відібрати орден Мерліна першого ступеня.

— Хоч Дамблдор каже, що йому це байдуже, головне, щоб його ім'я залишалося на картках у шоколадних жабках, — посміхнувся Білл.

— Нам не до жартів, — різко обірвав його містер Візлі. — Якщо він і надалі так відверто кидатиме виклик міністерству, то може опинитися в Азкабані, а нам іще бракувало, щоб Дамблдора ув'язнили. Доки Відомо‑Хто знатиме, що Дамблдор на своєму місці і пильно стежить за його діями, він буде максимально обережний. Якщо ж Дамблдора усунуть з дороги... тоді вже Відомо‑Кому всі карти в руки.

— Але якщо Волдеморт намагається вербувати нових смертежерів, то рано чи пізно всі однаково довідаються, що він повернувся, — розпачливо сказав Гаррі.

— Волдеморт не ходить вулицями й не гупає в двері, щоб йому відчинили, — пояснив Сіріус. — Він діє хитрощами, чарами, шантажем. У нього величезний досвід таємних операцій. Та й вербування прихильників — не єдина його мета. Він має й інші плани, які може здійснювати без зайвого галасу, і саме це він поки що й робить.

— А що йому потрібно, крім прихильників? — поквапливо спитав Гаррі. Йому здалося, що Сіріус і Люпин блискавично обмінялися поглядами, перш ніж Сіріус йому відповів.

— Те, що можна здобути тільки таємно.

Гаррі нічого не зрозумів, тож Сіріус додав: — Це така зброя. Те, чого в нього не було раніше.

— Тоді, коли він іще був могутній?

— Так.

— І що ж то за зброя? — не вгавав Гаррі. — Щось гірше, ніж "Авада Кедавра"?..

— Годі! — урвала їх місіс Візлі з темного кутка коло дверей. Гаррі й не помітив, коли вона, відвівши Джіні нагору, повернулася. Місіс Візлі стояла, склавши руки на грудях, а її очі палали гнівом.

— Негайно по ліжках. Усі, — додала вона, дивлячись на Фреда, Джорджа, Рона й Герміону.

— Не командуй... — почав було Фред.

— Помовч! — гарикнула місіс Візлі. Вона аж тремтіла, дивлячись на Сіріуса. — Ти вже достатньо розказав Гаррі. Ще трохи — і його можна приймати у члени Ордену без зайвих церемоній.

— А що? — втрутився Гаррі. — Я вступлю, я хочу вступити, хочу боротися.

— Ні.



Цього разу пролунав голос не місіс Візлі, а Люпина.

— Членами Ордену можуть бути лише повнолітні чарівники, — пояснив він. — Причому ті, що закінчили школу, — додав Люпин, бо Фред з Джорджем уже відкрили було роти. — Це пов'язано з небезпеками, про які ніхто з вас і гадки не має... Сіріусе, я згоден з Молі. Ми вже достатньо розповіли.



Сіріус знизав плечима, але сперечатися не став. Місіс Візлі владно махнула рукою своїм синам і Герміоні. Одне за одним вони підводилися, і Гаррі, визнавши поразку, подався за ними.
— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка