Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка4/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Шляхетний і давній рід Блеків
Місіс Візлі похмуро супроводжувала їх нагору.

— Негайно лягайте спати, і жодних балачок, — звеліла вона, коли всі піднялися на другий поверх, — завтра буде багато роботи. Сподіваюся, Джіні вже спить, — звернулася вона до Герміони, — тож прошу її не будити.

— Ага, спить, якраз, — сказав Фред упівголоса, коли Герміона попрощалася з ними, і вони піднялися поверхом вище. — Якщо Джіні не чекає на Герміону, щоб та їй переповіла всю нашу розмову, то я флоберв'як...

— Роне, Гаррі, — показала місіс Візлі на двері їхньої спальні. — Лягайте спати.

— На добраніч, — попрощалися Гаррі й Рон з близнюками.

— Спіть міцненько, — підморгнув їм Фред.



Місіс Візлі затраснула за Гаррі дверима. Кімната була ще вологіша й похмуріша, ніж здалася на перший погляд. Порожня картина на стіні дихала повільно й глибоко, так, наче то спав її невидимий персонаж. Гаррі вбрався в піжаму, зняв окуляри і заліз у холодну постіль, а Рон тим часом кинув на шафу совлодощів, щоб заспокоїти Гедвіґу й Левконію, які тупцяли й тривожно шурхотіли крильми.

— Не можна випускати їх на полювання щоночі, — пояснив Рон, одягаючи свою темно‑бордову піжаму. — Дамблдор не хоче, щоб над майданом кружляло забагато сов, бо це викличе підозру. А, так... я геть забув...



Він підійшов до дверей і замкнув їх на засув.

— Навіщо?

— Крічер, — пояснив Рон, вимикаючи світло. — Коли я ночував тут уперше, він припхався сюди о третій ночі. Повір, не надто приємно прокинутися й побачити, як він шастає по кімнаті. Та й узагалі... — Рон заліз у ліжко, вмостився під ковдрою, а тоді повернувся в темряві до Гаррі. Гаррі бачив його силует під місячним світлом, що просочувалося крізь брудне вікно, — то що ти думаєш ? Гаррі не мусив уточнювати, що мав на увазі Рон.

— Не так багато нам розповіли такого, про що ми й самі не здогадувалися, — відповів Гаррі, згадуючи розмову. — Тобто, по суті, нам лише сказали, що Орден намагається не давати людям приєднуватися до Вол...



Гаррі почув, як Ронові перехопило подих.

— деморта , — рішуче закінчив Гаррі. — Коли ти вже почнеш називати його на ім'я? Сіріус з Люпином називають.



Рон зігнорував зауваження.

— Твоя правда, — сказав він, — ми майже все знали завдяки видовженим вухам. Окрім, хіба... Лясь.

— ОЙ!

— Тихо, Роне, бо зараз прибіжить мама.

— Ви явилися мені прямо на коліна!

— Бо це ж у темряві.



Гаррі бачив розмиті силуети Фреда і Джорджа, що зістрибнули з Ронового ліжка. Зарипіли пружини, і Гаррін матрац опустився на кілька сантиметрів, коли у нього в ногах умостився Джордж.

— То як, уже розкусив? — нетерпляче поцікавився Джордж.

— Ти про ту зброю, що згадував Сіріус?

— Проговорився, — задоволено уточнив Фред, сідаючи біля Рона. — Про це ми на старих "вухах" нічого не чули, правда?

— Що ж воно таке? — спитав Гаррі.

— Та що завгодно, — відповів Фред.

— Але ж нема нічого гіршого, ніж закляття "Авада Кедавра", — здивувався Рон. — Що може бути гірше за смерть?

— Можливо, те, що вбиває водночас цілу купу людей? — припустив Джордж.

— Або якийсь дуже болючий спосіб убивства? — перелякано додав Рон.

— Для цього існує закляття "Круціатус", — заперечив Гаррі, — навіщо йому ще якийсь болючий засіб?



Запала мовчанка. Гаррі знав, що всі, як і він сам, намагаються уявити, які саме жахіття могла б чинити ця зброя.

— А кому, на вашу думку, вона належить зараз? — запитав Джордж.

— Сподіваюся, комусь із наших, — нервово припустив Рон. — Якщо так, то її, мабуть, зберігає Дамблдор, — додав Фред.

— Де? — підхопив думку Рон. — У Гоґвортсі?

— Напевно, що так! — вигукнув Джордж. — Там він ховав і Філософський камінь.

— Але зброя, мабуть, значно більша за камінь! — засумнівався Рон.

— Не обов'язково, — знизав плечима Фред.

— Так, розмір — це ще не ознака могутності, — погодився Джордж. — Погляньте на Джіні.

— Тобто? — здивувався Гаррі.

— Ти ще ніколи не потрапляв під дію її закляття "Кажанячі шмарки"?

— Цс‑с! — підвівся з ліжка Фред. — Слухайте! Вони принишкли. Сходами наближалися кроки.

— Мама, — прошепотів Джордж, миттєво пролунало гучне "лясь", і Гаррі відчув, як його ліжко позбулося зайвої ваги. За кілька секунд за дверима зарипіла підлога. Місіс Візлі прислухалася, чи вони, бува, не розмовляють.



Гедвіґа і Левконія меланхолійно ухнули. Знову рипнула підлога — то місіс Візлі пішла нагору перевіряти Фреда й Джорджа.

— Знаєш, вона нам зовсім не довіряє, — засмутився Рон. Гаррі був упевнений, що не зможе заснути після такого насиченого подіями вечора. Він гадав, що пролежить не одну годину, обмірковуючи все. Хотів знову заговорити з Роном, але місіс Візлі вже спускалася сходами, а щойно вона пішла, як він виразно почув інші кроки — хтось піднімався нагору... і взагалі, за дверима м'яко тупотіли то вгору, то вниз якісь багатоногі істоти, а Геґрід, учитель догляду за магічними істотами, промовляв: " Гаррі , які вони файні , га ? Сего року ми будемо вивчати зброю ..." — і Гаррі побачив, що у створінь замість голів гармати, і вони ціляться в нього... він ухилився...



І тут Гаррі усвідомив, що скрутився в клубок під ковдрою, а Джордж щось кричить на всю кімнату.

— Мама каже, щоб ви вставали, сніданок уже чекає, а потім треба йти до вітальні, там набагато більше доксь, ніж вона припускала, а ще вона знайшла під диваном гніздо з мертвими пухканцями.



За півгодини Гаррі з Роном, швиденько вдягнувшись і поснідавши, зайшли до вітальні, розташованої на другому поверсі довгої кімнати з високою стелею, оливково‑зелені стіни якої були завішені брудними гобеленами. Коли чиясь нога ступала на килим, з нього здіймалася хмара пилюки, а довгі оксамитові портьєри кольору зеленого лишайнику гули, наче там роїлися невидимі бджоли. Саме біля них зібралися місіс Візлі, Герміона, Джіні, Фред і Джордж. їхні носи й роти були прикриті ганчірками, що надавало їм доволі чудного вигляду. У кожного була велика пляшка чорної рідини з розпилювачем на шийці.

— Прикрийте обличчя і беріть обприскувачі, — звеліла місіс Візлі, коли побачила Гаррі й Рона, і показала на дві пляшки з чорною рідиною, що стояли на високому тонконогому столику. — Це доксид. Я ще ніколи не бачила такої навали доксь... і що робив той ельф‑домовик ці десять років...



Герміонине обличчя було закрите рушничком, але Гаррі помітив, яким докірливим поглядом вона подивилася на місіс Візлі.

— Крічер уже старенький, може, він не мав сили...

— Герміоно, ти не повіриш, який він сильний, коли йому треба, — сказав Сіріус, зайшовши до кімнати з закривавленим мішком у руках, у якому були, здається, мертві щури. — Я годував Бакбика, — відповів він на допитливий погляд Гаррі. — Він там, нагорі, у спальні моєї матері. Ну... а тепер візьмемося за письмовий стіл...

Він кинув мішок на крісло і нахилився над столом із зачиненими шухлядами, що, як помітив Гаррі, легенько тремтів.

— Молі, я майже впевнений, що це ховчик, — сказав Сіріус, зазираючи у шпарку для ключа, — але перш ніж його випускати, нехай з ним попрацює Дикозор... Знаючи мою матір, можна сподіватися й чогось значно гіршого.

— Твоя правда, Сіріусе, — погодилася місіс Візлі. Вони розмовляли підкреслено ввічливо, тож Гаррі зрозумів, що ніхто з них не забув учорашньої сварки.

Унизу голосно задзеленчав дзвінок, і відразу вибухла справжня какофонія вереску й завивання, як учора, коли Тонкс перекинула підставку для парасоль.

— Я ж усім нагадую, щоб не користувалися дзвінком! — роздратовано вигукнув Сіріус, вибіг з кімнати й потупотів сходами вниз, звідки долинав вереск місіс Блек.

— Ганебні плями, покручі, зрадники роду, нечестивці...

— Гаррі, зачини, будь ласка, двері, — попросила місіс Візлі. Гаррі постарався зачиняти двері якомога повільніше, щоб почути, що діється внизу. Очевидно, Сіріусові вдалося затулити портьєрами материн портрет, бо крик ущух. Він чув, як Сіріус пройшов коридором, тоді брязнув ланцюжок на вхідних дверях, і нарешті пролунав низький голос, що належав Кінґслі Шеклболту:

— Гестія мене замінила, тож тепер Дикозорів плащ у неї, а я, мабуть, залишу Дамблдорові звіт...

Відчуваючи потилицею погляд місіс Візлі, Гаррі неохоче зачинив двері й повернувся до забави з доксями.

Місіс Візлі нахилилася над посібником Ґільдероя Локарта "Як боротися з домашніми шкідниками", що лежав на дивані, і переглянула сторінку, присвячену доксям.

— Дітки, будьте обережні, бо доксі кусаються, а зуби в них отруйні. У мене є пляшечка протиотрути, але краще, щоб вона нікому не знадобилася.



Місіс Візлі випросталася, повернулася лицем до портьєр і покликала всіх до себе.

— Тільки‑но я дам сигнал, негайно починайте обприскувати. Вони, мабуть, полетять на нас, але на обприскувачі написано, що достатньо однієї цівки, щоб їх паралізувати.



Знерухомлених кидайте у відерце. — Вона обережно виступила наперед з їхніх бойових лав і приготувала обприскувач.

— Увага... прискайте!



Щойно Гаррі почав прискати, як зі складок тканини на нього вилетіла величезна докся. Застрекотіли її лискучі, мов у жука, крила, й вишкірилися маленькі гострющі зубки. Її феєподібне тіло було вкрите густою чорною шерстю, а чотири крихітні лапки люто стискалися в кулачки. Гаррі приснув їй прямо в писочок струменем доксиду. Вона застигла в повітрі, а тоді голосно хряпнулася об потертий килим. Гаррі підняв її і шпурнув у відерце.

— Фред, що ти там робиш? — вигукнула місіс Візлі. — Присни на неї негайно і викидай геть!



Гаррі озирнувся. Фред тримав доксю двома пальцями, а та відчайдушно виривалася.

— А на тобі! — весело озвався Фред, миттєво приснувши в писочок доксі, і та відразу зомліла, однак щойно місіс Візлі відвернулася, він підморгнув друзям і поклав її в кишеню.

— Ми хочемо використати доксину отруту в нашому новому продукті "Спецхарчування для спецсачкування", — тихесенько пояснив Гаррі Джордж.

Спритно приснувши відразу на двох доксь, що атакували його ніс, Гаррі підсунувся до Джорджа й прошепотів:

— А що то за спецхарчування?

— Ласощі, від яких починаєш хворіти, — зашепотів Джордж, сторожко позираючи на материну спину. — Але не серйозно, а так, щоб при потребі сачконути з уроків. Ми з Фредом якраз працюємо над цими цукерками. Вони будуть з двох різнокольорових половинок. Якщо, скажімо, з їси помаранчеву частинку батончиків‑блювончиків, починаєш блювати. Тобі кажуть іти до шкільної лікарні, ти виходиш з класу, ковтаєш фіолетову половинку...

— "...і ваше здоров'я повністю відновлюється, даючи вам змогу присвятити цілу годину активному відпочинку на власний вибір, замість того щоб марнувати ваш безцінний на нудьгування". Так ми збираємося рекламувати товар, — пошепки додав Фред, нахиляючись, щоб його бачила місіс Візлі, а тоді швиденько підібрав з підлоги кількох заблукалих доксь і сховав у кишеню. — Але над цим ще треба попрацювати. Поки що нашим випробувачам нелегко, бо вони так потужно блюють, що не встигають проковтнути фіолетову половинку.

— А хто випробувачі?

— Ми самі, — пояснив Фред. — По черзі. Джордж випробовував завиванці‑зомліванці... тоді ми вдвох перевіряли дію пампушечки‑зносаюшечки...

— Мама думала, що ми побилися, — додав Джордж.

— А як там крамничка жартів? — пробурмотів Гаррі, вдаючи, що поправляє насадку обприскувача.

— Ще не було нагоди пошукати приміщення, — ледь чутно прошепотів Фред, а місіс Візлі тим часом витерла хустинкою чоло й знову кинулася в атаку, — тому ми тимчасово приймаємо замовлення поштою. Минулого тижня надрукували рекламне оголошення в "Щоденному віщуні".

— Завдяки тобі, — зізнався Джордж, — не хвилюйся... мама нічого не підозрює. Вона більше не читає "Віщуна", бо там постійно оббріхують тебе і Дамблдора.



Гаррі всміхнувся. Він примусив близнюків Візлі взяти тисячу ґалеонів, отриманих ним за перемогу в Тричаклунському турнірі, щоб допомогти їм здійснити честолюбну мрію про крамничку жартів, і радів, що про це його сприяння планам близнюків не довідалася місіс Візлі. Вона не вважала роботу в крамниці жартів гідною кар'єрою для своїх синів.

Дедоксикація портьєр тривала цілісінький ранок. Аж опівдні місіс Візлі нарешті скинула захисну хустинку, впала у прогнуте крісло і миттю з нього підскочила з обуреним криком — вона сіла на мішок з мертвими щурами. Портьєри — обвислі й вологі після інтенсивного обприскування — більше не гули. Під ними у відерці лежала купка непритомних доксь, а поруч стояла миска з їхніми чорними яйцями, яку обнюхував Криволапик і на яку кидали пожадливі погляди Фред із Джорджем.

— Гадаю, за це ми візьмемося після обіду. — Місіс Візлі показала на засклені й запорошені шафки з шухлядами, що стояли по обидва боки каміна. Там було напхано безліч дивних речей: колекція іржавих кинджалів, кігті, скручена зміїна шкура, кілька потьмянілих срібних коробок з написами невідомими Гаррі мовами і, що найгидкіше — різьблена кришталева пляшка з великим опалом у затичці, наповнена, як видавалося, кров'ю.



Знову задзвонив дзвінок. Усі подивилися на місіс Візлі.

— Стійте тут, — рішуче сказала вона, схопивши мішок зі щурами (внизу знову залементувала місіс Блек). — Я принесу бутерброди.



Місіс Візлі вийшла з кімнати, ретельно зачинивши за собою двері. Всі дружно кинулися до вікна й побачили розкуйовджену руду потилицю та хиткий стос казанів.

— Манданґус! — вигукнула Герміона. — Навіщо він притарабанив усі ті казани?

— Мабуть, шукає безпечне місце для схову, — припустив Гаррі. — Здається, саме по них він побіг того вечора, коли мав пильнувати мене. Збирав крадені казани?

— Аякже! — погодився Фред. Тим часом вхідні двері відчинилися, Манданґус зайшов разом зі своїми казанами і зник з очей. — Клянуся, мамі це не дуже сподобається...



Разом з Джорджем вони підійшли до дверей і уважно прислухалися. Місіс Блек уже не кричала.

— Манданґус розмовляє з Сіріусом і Кінґслі, — пробурмотів Фред, зосереджено насупившись. — Погано чути... може, спробуємо з видовженими вухами?

— Ризикнемо, — погодився Джордж. — Зараз піду по них...

Та саме тієї миті внизу зчинився такий галас, що видовжені вуха були вже зайві. Усім було прекрасно чути, що кричить, аж надривається, місіс Візлі.

— ТУТ ТОБІ НЕ СХОВАНКА КРАДЕНОГО!

— Я так люблю, коли мама кричить на когось іншого, — задоволено всміхнувся Фред, легенько прочиняючи двері, Щоб краще чути, — це сприймається цілком інакше.

— ...ЦЕ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ! НІБИ НАМ МАЛО СВОГО КЛОПОТУ, А ТИ ЩЕ ПРИТАРАБАНИВ СЮДИ КРАДЕНІ КАЗАНИ...

— Ідіоти, вона ж зараз сяде на свого коника, — похитав головою Джордж. — Якщо її вчасно не зупинити, вона так розійдеться, що кричатиме годинами. Їй же до смерті хотілося поскандалити з Мандангусом, відколи він не допильнував тебе, Гаррі... а це вже знову Сіріусова мама.

Голос місіс Візлі заглушили несамовиті верески і лемент портретів у коридорі.

Джордж уже зачиняв двері, щоб притишити галас, та тієї миті в кімнату прослизнув ельф‑домовик.

Якщо не брати до уваги брудної ганчірки на стегнах, він був зовсім голий і видавався дуже старим. Його шкіра звисала складками, наче зайва. Він був лисий, як усі ельфи домовики, а з його великих кажанячих вух стирчало густе біле волосся. Мав запалені водянисто‑сірі очі і довжелезний, мов хобот, м'ясистий ніс.

Ельф ніби й не бачив ні Гаррі, ні інших. Згорбившись, він поволі почвалав у дальній кут кімнати, бурмочучи собі під ніс хрипким і гортанним, мов у жаби, голосом:

— ...смердить, як стічна канава, та ще й карний злочинець, але й вона не краща, гидка стара зрадниця роду зі своїми виродками, що занечишують дім моєї хазяйки, ой, бідненька моя хазяєчка, якби ж вона знала, якби знала, яких покидьків пустили в її будинок, що б вона тоді сказала старенькому Крічерові, ой, яка ганьба, бруднокровці, вовкулаки, зрадники, злодюжки, бідний старий Крічер, що він може вдіяти...

— Здоров був, Крічере, — підкреслено голосно привітався з ним Фред, зачинивши двері.

Ельф‑домовик завмер напівдорозі, перестав бурмотіти, а тоді перебільшено й дуже непереконливо скорчив здивовану міну.

— Крічер не помітив панича, — ельф озирнувся і вклонився Фредові. І не підводячи очей, виразно додав: "Малий бридкий виплодок зрадниці роду".

— Що, вибач? — урвав його Джордж. — Я щось не дочув останніх слів.

— Крічер нічого не казав, — відповів ельф, уклонившись цього разу Джорджеві й цілком виразно прошепотів: "...а це його брат‑близнюк, малі огидні тварюки".



Гаррі не знав, сміятися йому чи ні. Ельф випростався, глянув на них недоброзичливо і знову забурмотів, явно переконаний, що вони його не чують.

— ...та ще й бруднокровка, стоїть тут безсоромно, ох, якби ж то знала моя хазяєчка, ой, як би вона ридала... та ще якийсь новий хлопець, Крічер не знає його імені. Що йому тут треба? Крічер не знає...

— Це Гаррі, Крічер, — підказала Герміона. — Гаррі Поттер. Вицвілі Крічерові очі округлилися, і він забурмотів ще швидше й сердитіше.

— Бруднокровка говорить з Крічером, ніби вона моя приятелька, якби Крічерова хазяєчка побачила його в такій компанії, ох, що б вона тоді сказала...

— Не називай її бруднокровкою! — обурилися в один голос Рон і Джіні.

— Не зважайте, — прошепотіла Герміона, — він з'їхав з глузду, навіть не розуміє, що...

— Не треба себе дурити, Герміоно, він чудово все розуміє, — зміряв Крічера роздратованим поглядом Фред.

Крічер і далі бурмотів, не відводячи очей від Гаррі.

— Це правда? Це Гаррі Поттер? Крічер бачить шрам, отже, це справді той хлопець, що зупинив Темного Лорда. Крічер хотів би знати, як він це зробив...

— Ми б усі хотіли, Крічере, — урвав його Фред.

— До речі, що тобі треба? — поцікавився Джордж. Величезні Крічерові очі метнули погляд на Джорджа.

— Крічер прибирає, — ухильно відповів він.

— Розкажеш комусь іншому, — почувся голос за Гарріною спиною.



То повернувся Сіріус; він сердито дивився на ельфа. У коридорі вже не чулося галасу. Можливо, місіс Візлі і Манданґус пішли сваритися на кухню. Побачивши Сіріуса, Крічер схилився так неприродно низько, що аж притис свого хоботоподібного носа до підлоги.

— Стань рівно, — нетерпляче звелів йому Сіріус. — То що ти тут робиш?

— Крічер прибирає, — повторив ельф. — Крічер усе життя обслуговує шляхетний рід і будинок Блеків...

— ...що з кожним днем стає дедалі блекотніший. Тут повно бруду, — скривився Сіріус.

— Хазяїн любить пожартувати, — вклонився знову Крічер і тихо додав: — Хазяїн був гидким невдячним підсвинком і розбив матері серце...

— У моєї матері не було серця, Крічере, — відрізав Сіріус. — її життя трималося тільки на злі.



Крічер знов уклонився.

— Як скажете, хазяїне, — бурмотів він обурено. — Хазяїн не достойний витирати пилюку з материних черевиків. Ох, моя бідна хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила, що Крічер мусить йому служити, як вона його ненавиділа, як він її розчарував...

— Я тебе спитав, що ти тут робиш? — холодно урвав його Сіріус. — Ти завжди вдаєш, що прибираєш, а насправді дивишся, що б такого потягти до своєї кімнати, щоб ми не могли його викинути.

— Крічер ніколи не зрушить нічого з належного місця в хазяїновім будинку, — заперечив ельф і швидко пробелькотів, — хазяєчка ніколи б не вибачила Крічерові, якби звідси викинули гобелен, що сім століть належав родині, Крічер повинен його врятувати, Крічер не дозволить хазяїнові, зрадникам роду і виродкам знищити його...

— Я так і думав, — сказав Сіріус, зневажливо зиркнувши на протилежну стіну. — Вона й гобелен зачарувала закляттям‑приклеяттям, я впевнений, але якщо я матиму змогу його позбутися, то так і зроблю. А тепер шуруй звідси, Крічере.

Крічер не посмів знехтувати прямим наказом, але погляд, який він кинув на Сіріуса, човгаючи повз нього, був сповнений глибокої ненависті, і, виходячи з кімнати, він ні на мить це припиняв буркотіти:

— ...повертається з Азкабану, щоб командувати Крічером, ой, моя біднесенька хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила зараз будинок, у ньому мешкають покидьки, її скарби викидають, вона зреклася свого сина, а він повернувся, і кажуть, він — убивця...

— Ще трохи побуркочи, і я таки стану вбивцею! — роздратовано крикнув Сіріус, з силою зачинивши за ельфом двері.

— Сіріусе, він збожеволів, — почала виправдовувати його Герміона, — він, мабуть, не розуміє, що ми його чуємо.

— Він надто довго жив тут сам, — сказав Сіріус, — виконував божевільні накази материного портрета і розмовляв сам з собою, але він завжди був малою бридотою...

— Якби ви його відпустили, — з надією почала Герміона, — можливо...

— Його не можна відпускати: він забагато знає про Орден, — урвав її Сіріус. — До того ж, така різка зміна його вб'є. Запропонуй йому покинути будинок, і побачиш, якої він заспіває.

Сіріус перетнув кімнату і підійшов до стіни, на якій висів гобелен, що його намагався захистити Крічер. Усі подалися слідом.

Гобелен видавався неймовірно старим — вилинялий і подекуди погризений доксями. Проте золотиста нитка, якою він був розшитий, і досі яскраво виблискувала, даючи змогу помилуватися розлогим деревом роду, корені якого (наскільки міг бачити Гаррі) сягали середньовіччя? Зверху на гобелені великими літерами було виведено:
ШЛЯХЕТНИЙ І ДАВНІЙ РІД БЛЕКІВ

"Toujours pur"1
— Тебе тут немає! — вигукнув Гаррі, пильно вивчаючи дерево.

— Колись я був отут, — показав Сіріус на маленьку круглу дірочку, немовби залишену цигаркою. — Моя люба матуся випалила мене після того, як я втік з дому... Крічер дуже любить переповідати цю історію.

— Ти втік з дому?

— У шістнадцять років, — підтвердив Сіріус. — Не витримав.

— І куди ж ти подався? — поцікавився Гаррі.

— До твого тата, — відповів Сіріус. — Твої дідусь з бабусею дуже добре до мене поставились: прийняли, наче другого сина. Я приїжджав до твого тата на канікули, але з сімнадцяти років мав уже власне житло. Мій дядько Елферд залишив мені пристойну суму... мабуть, тому і його звідси видалили... а потім я вже сам про себе дбав. Проте мене завжди гостинно запрошували на недільні обіди до містера і місіс Поттерів.

— А... чому ти?..

— Втік? — Сіріус гірко всміхнувся й пригладив довгі розкуйовджені патли. — Бо ненавидів їх усіх: моїх батьків з їхньою манією чистокровності й переконанням, що рід Блеків мало не королівський... мого ідіотського брата, котрий у все це вірив... оце він.



Сіріус тицьнув пальцем в ім'я "Регулус Блек" біля самого підніжжя дерева. Після дати народження стояла дата смерті (років п'ятнадцять тому).

— Він був молодший, — сказав Сіріус, — однак значно кращий, нагадували мені постійно.

— Але він помер, — мовив Гаррі.

— Так, — підтвердив Сіріус. — Ідіот нещасний... прилучився до смертежерів.

— Та ти жартуєш!

— Гаррі, невже ти не бачиш по цьому будинку, до яких чаклунів належала моя родина? — роздратовано кинув Сіріус.

— А твої... твої батьки також були смертежерами?

— Ні, ні, але, повір мені, їм подобався Волдемортів задум вони підтримували ідею очищення раси чаклунів, позбавлення її від тих, у чиїх жилах є маґлівська кров і приходу до влади чистокровних чарівників. І вони були такі не одні, багато людей до того як Волдеморт показав свою суть, вважали його думки гідними уваги... хоч потім жахнулися, побачивши, на що він здатен заради влади. Та я впевнений, що мої батьки вважали Реґулуса справжнім героєм за той його початковий вибір.

— Його вбив аврор? — спробував здогадатися Гаррі.

— О, ні, — заперечив Сіріус. — Ні, його вбив Волдеморт. Або, радше, вбили за Волдемортовим наказом, бо сумніваюся, що Регулус був настільки важливою персоною, щоб Волдеморт убивав його власноручно. Після братової смерті я з'ясував, що він прилучився до смертежерів, але побоявся виконувати їхні вимоги і спробував їх покинути. Але Волдеморт не приймає заяв про звільнення. Тут або служба до скону, або смерть.

— Обід, — почувся голос місіс Візлі.

На чарівній паличці, що її вона тримала вертикально перед собою, стояла величезна таця з бутербродами й пирогом. Обличчя місіс Візлі ще й досі пашіло від злості. Всі потяглися до неї по їжу, але Гаррі залишився з Сіріусом, що низько схилився перед гобеленом.

— Я вже роками його не розглядав. Це Фінеас Ніґелус... мій пра‑прадід, бачиш? ... гіршого директора у Гоґвортсі зроду не було... а це Арамінта Меліфлуа... мамина двоюрідна сестра. .. намагалася пропхати через міністерство указ про узаконення полювання на маґлів... це люба тітонька Еладора... започаткувала родинну традицію стинати голови ельфам‑домовикам, коли вони ставали надто старі й не могли подавати чай... звісно, коли в сім'ї з'являвся хтось хоч напівпорядний, його відразу зрікалися. Бачу, Тонкс тут немає. Мабуть, тому Крічер не виконує її наказів, хоч зобов'язаний виконувати найменшу вимогу кожнісінького члена родини...

— То ви з Тонкс — рідня? — здивувався Гаррі.

— Так, її мама Андромеда — моя улюблена двоюрідна сестра, — підтвердив Сіріус, пильно вивчаючи гобелен. — Ні, Андромеди тут також немає, дивися...



Він показав на ще один маленький круглий випалений отвір між іменами Белатриса й Нарциса.

— Андромедині сестри є, бо обидві взяли гарний і поважний чистокровний шлюб, а ось Андромеда вийшла заміж за особу маґлівського роду, Теда Тонкса, тому..



Сіріус зобразив пропалювання гобелена чарівною паличкою і кисло всміхнувся. Але Гаррі не відповів на усмішку — він уважно придивлявся до імен праворуч від обпаленої дірки, де колись була Андромеда. Подвійна, вишита золотом лінія з'єднувала Нарцису Блек і Луціуса Мелфоя, і одна золотиста лінія вела вертикально від них до імені Драко.

— То ти споріднений з Мелфоями!

— Усі чистокровні родини взаємопов'язані, — пояснив Сіріус. — Якщо дозволяти синам і дочкам одружуватися лише з чистокровками, то вибір буде вельми обмежений, бо нас залишилося не так і багато. Ми з Молі теж двоюрідні брат і сестра, Артур доводиться мені троюрідним братом. Але тут їх можеш не шукати... Візлі вважаються найбільшими зрадниками роду.

Але Гаррі вже дивився на ім'я ліворуч від отвору по Андромеді: Белатриса Блек була поєднана подвійною лінією з Родольфусом Лестранжем.

— Лестранж... — промовив Гаррі. Це прізвище було йому знайоме. Він його десь чув, і хоч ніяк не міг пригадати, у зв'язку з чим? усередині йому стало якось холоднувато.

— Вони в Азкабані, — коротко пояснив Сіріус. Гаррі запитливо глянув на нього.

— Белатрису та її чоловіка Родольфуса посадили разом; з молодшим Барті Кравчем, — так само різко додав Сіріус. — 3 ними ще був Родольфусів брат Рабастан.



Тепер Гаррі пригадав. Він бачив Белатрису Лестранж у ситі спогадів — чудернацькому пристрої, що зберігав думки і спогади. То була висока чорнява жінка з важкими повіками, що на власному суді встала і заявила про свою незламну відданість Лордові Волдеморту. Вона була горда, що намагалася розшукати його після занепаду, і переконана, що колись буде винагороджена за свою вірність.

— Ти не казав, що вона твоя...

— Хіба так важливо, що вона моя двоюрідна сестра? — відрізав Сіріус. — Якщо хочеш знати, я не вважаю їх за рідню. Тим паче її. Я з нею не бачився, відколи був у твоєму віці, хіба що мигцем, коли її привезли в Азкабан. Чи ти гадаєш, що я пишаюся такими родичами?

— Вибач, — зніяковів Гаррі, — я не хотів... я просто здивувався...

— Та ні, не треба вибачатися, — пробурмотів Сіріус. Він відвернувся від гобелена, тримаючи руки в кишенях. — Я не хотів сюди вертатися, — зізнався він, обводячи поглядом вітальню. — Не думав, що знов опинюся в цьому домі.

Гаррі чудово його розумів. Він знав, які б його охопили емоції, якби йому довелося знову мешкати в будинку номер чотири на Прівіт‑драйв після того як він виріс би і вважав, що вже ніколи туди не повернеться.

— Та це найкраще місце для штаб‑квартири, — сказав Сіріус. — Мій батько, коли тут жив, обладнав його всіма відомими чаклунам засобами безпеки. Він знекартлений, отже, маґли його не знайдуть і не прийдуть сюди... хоч їм це й не потрібно... а тепер ще й Дамблдор додав захисних чарів, тому безпечнішого місця годі й шукати. Дамблдор Тайнохоронець Ордену... ніхто не знайде штаб‑квартири, якщо він особисто не повідомить, де вона розташована... та записка, що тобі її показував Муді, була від Дамблдора... — Сіріус коротко реготнув. — Якби ж мої батьки могли побачити, що зараз діється в їхньому будинку... хоч дещо можна уявити з реакції материного портрета...



Він на мить насупився, а тоді зітхнув.

— Я був би не проти іноді вириватися звідси, щоб робити щось корисне. Я вже питав Дамблдора, чи не міг би я супроводжувати тебе на слухання твоєї справи... звісно, як Сопун... щоб ти мав хоч моральну підтримку...



Гаррі здалося, ніби він провалюється крізь запорошений килим. Відучора він жодного разу не згадав про слухання. Його так захопила зустріч з друзями й обговорення останніх подій, що слухання геть випало йому з голови. Та після Сіріусових слів на нього знову накотився жах. Він глянув на Герміону і Візлів, що наминали бутерброди, і уявив, як почуватиметься, якщо вони поїдуть у Гоґвортс без нього.

— Не сумуй, — підбадьорив його Сіріус. Гаррі поглянув угору і наткнувся на уважний Сіріусів погляд. — Я впевнений, що тебе виправдають, у Міжнародному статуті про секретність, безумовно, є щось про дозвіл вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.

— Але якщо мене таки виженуть, — тихенько почав Гаррі, — чи міг би я повернутися сюди й жити в тебе?

Сіріус сумно всміхнувся.

— Побачимо.

— Мене б набагато менше лякало слухання, якби я знав, що не муситиму повертатися до Дурслів, — наполягав Гаррі.

— Мабуть, вони таки справді погані, якщо ти волієш жити тут, — вичавив з себе Сіріус.

— Гей ви, ворушіться, бо скоро вже нічого не залишиться, — покликала їх місіс Візлі.

Сіріус іще раз тяжко зітхнув, понуро зиркнув на гобелен, і разом з Гаррі приєднався до гурту.

Коли по обіді вони виймали все зайве із засклених шафок та шухляд, Гаррі щосили намагався не думати про слухання своєї справи. На щастя, робота вимагала зосередження, бо деякі предмети чомусь ніяк не хотіли покидати вкритих пилюкою поличок. Сіріуса боляче вкусила срібна тютюнниця: за кілька секунд його рука вкрилася гидкою твердою кіркою, ніби він надів жорстку брунатну рукавичку.

— Не хвилюйтеся, — сказав він, зацікавлено оглядаючи руку, а тоді легенько стукнув по ній чарівною паличкою — і шкіра знову стала нормальною. — Мабуть, там був порошок для бородавок.



Він шпурнув тютюнницю в мішок, куди вони складали весь непотріб. За мить Гаррі помітив, як Джордж, ретельно обгорнувши руку ганчіркою, непомітно переклав тютюнницю собі в кишеню, до доксь.

Вони знайшли якийсь гидкуватий срібний інструмент, що нагадував пінцет з багатьма ніжками, і коли Гаррі його підняв, той побіг по руці, мов павук, намагаючись проколоти Гаррі шкіру. Сіріус схопив його і роздушив важкою книгою, що мала назву "Шляхетність природи: чаклунська генеалогія". Була там ще й катеринка: коли її накрутили, вона почала видавати з себе тихеньке зловісне дзенькання, від якого всі враз знесиліли й запозіхали, аж доки Джіні здогадалася защикнути накривку. Був важкий медальйон, який нікому не вдалося відкрити, кілька давніх печаток, а в запорошеній коробочці лежав орден Мерліна першого ступеня, що ним колись нагородили Сіріусового діда за "заслуги перед міністерством".

— За те, що дав їм купу золота, — зневажливо пояснив Сіріус, жбурляючи нагороду в мішок зі сміттям.



Кілька разів у кімнату прокрадався Крічер, намагаючись сховати деякі речі під пов'язкою, що була на його стегнах, і бурмочучи жахливі прокляття тому, хто його на цьому ловив. Коли Сіріус вирвав йому з рук великий золотий перстень з Блеківським гербом, Крічер розридався від безсилої люті й вибіг з кімнати, голосячи й проклинаючи Сіріуса такими словами, що їх Гаррі досі й не чув.

— Це був батьків перстень, — пояснив Сіріус, кидаючи його в мішок. — Крічер не був йому аж так відданий, як матері, проте минулого тижня я застав його за тим, що він обціловував старі батькові штани.



Наступні кілька днів місіс Візлі примушувала їх тяжко працювати. Три дні тривала дезінфекція вітальні. Врешті‑решт небажаними там лишилися тільки гобелен з деревом роду Блеків, що чинив шалений спротив спробам віддерти його від стіни, і торохкотливий письмовий стіл. Муді досі не з'являвся, тож ніхто не був певен, що там усередині столу.

З вітальні вони перейшли до їдальні на першому поверсі, де в буфеті на них чигали величезні, завбільшки з тарілку, павуки (Рон поспіхом вибіг з кімнати нібито по чай і не вертався години з півтори). Сіріус безцеремонно вкинув у мішок порцеляновий сервіз з Блеківським гербом і гаслом. Така сама доля спіткала й колекцію фотографій у потьмянілих срібних рамках, зображення на яких пронизливо верещали, коли розбивалося скло, що їх оберігало.

Снейп міг називати їхню роботу "чисткою", але, на думку Гаррі, вони вели справжнісіньку війну з будинком, що затято їм опирався з допомогою і за сприяння Крічера. Ельф‑домовик ходив за ними як тінь, бурмочучи щось дедалі образливіше й намагаючись урятувати хоч щось з мішків для сміття. Сіріус не витримав і почав погрожувати йому одягом, але Крічер зміряв його водянистим поглядом і процідив: "Як забажаєте, хазяїне. — А тоді відвернувся й дуже голосно пробурчав: — Але хазяїн не вижене Крічера, бо Крічер знає, що вони затіяли, так, так, хазяїн замислив змову проти Темного Лорда, так, з усіма цими бруднокровцями, зрадниками й виродками..."

Отут уже Сіріус, незважаючи на Герміонин протест, схопив Крічера за його пов'язку і щосили пожбурив з кімнати.

Кілька разів на день у дверях лунав дзвінок, що для Сіріусової матері було сигналом здіймати галас, а для Гаррі з друзями — нагодою підслухати відвідувача, хоч вони й небагато встигали довідатися з тих уривків розмов, що долітали до них, перш ніж місіс Візлі наказувала їм вертатися до роботи. Іноді в дім заскакував Снейп, але, на Гарріне щастя, він жодного разу з ним не зіткнувся. Якось Гаррі помітив професорку Макґонеґел, що мала вкрай чудернацький вигляд у маґлівській сукні й плащі, була заклопотана і теж надовго не затрималася. Та зрідка відвідувачі залишалися, щоб їм допомогти. Якогось пам'ятного вечора, коли виявилося, що в туалеті нагорі зачаївся старий кровожерливий упир, до них приєдналася Тонкс; а Люпин, що мешкав разом з Сіріусом у цьому будинку й покидав його надовго лише для того, щоб виконати таємні завдання Ордену, допоміг полагодити дідів годинник, що виробив погану звичку шпурлятися важкими шурупами. Манданґус трохи поліпшив свою репутацію в очах місіс Візлі: він врятував Рона від нападу старовинних бузкових мантій, що намагалися його задушити, коли Рон витягав їх із шафи.

І хоч Гаррі й досі погано спав, а вночі його переслідували марення про коридори й зачинені двері, після чого він завжди відчував поколювання в шрамі, хлопець уперше за літо мав гарний настрій. Він був щасливий, поки був при ділі. Коли ж робота закінчувалася, і він, виснажений, лежав у ліжку, спостерігаючи за розмитими тінями, що рухалися на стелі, його знову гризли думки про слухання в міністерстві, що невблаганно наближалося. Тоді в його нутрощі голками впивався страх, і він думав, що з ним буде, якщо його виженуть. Ця думка так лякала, що він не наважувався висловити її вголос навіть перед Роном і Герміоною, котрі теж про це не згадували, хоч він нерідко бачив, як вони перешіптуються й кидають на нього стурбовані погляди. Іноді він не міг чинити опору власній уяві, в якій виникав якийсь безликий міністерський службовець, що переламував його чарівну паличку і відсилав його назад до Дурслів... але він туди не вернеться. Це він твердо вирішив. Він повернеться на площу Ґримо й житиме з Сіріусом.

Він відчув, як на груди йому мовби ліг важкий камінь, коли місіс Візлі обернулася до нього в середуща вечерею й тихенько сказала:

— Гаррі, я випрасувала тобі назавтра твій найкращий одяг. І ще було б добре, якби ти сьогодні помив голову. Гарне перше враження іноді творить чудеса.



Рон, Герміона, Фред, Джордж і Джіні припинили розмови й подивилися на нього. Гаррі кивнув і хотів було доїсти відбивну, але в роті так пересохло, що він навіть не міг жувати.

— А як я туди доберуся? — запитав він місіс Візлі силувано безтурботним голосом.

— Артур візьме тебе з собою на роботу, — м'яко відповіла місіс Візлі. Містер Візлі підбадьорливо всміхнувся.

— Почекаєш у моїм кабінеті початку слухання, — додав він. Гаррі поглянув на Сіріуса, та не встиг ще розкрити рота, як місіс Візлі його випередила:

— Професор Дамблдор не схвалює Сіріусів намір іти разом з тобою, і я мушу сказати, що...

— ... він цілком має рацію, — процідив крізь зуби Сіріус. Місіс Візлі стисла вуста.

— Коли це він таке сказав? — глянув Гаррі на Сіріуса.

— Дамблдор був тут уночі, коли ти вже спав, — пояснив містер Візлі.



Сіріус сумовито проштрикнув картоплину виделкою.

Гаррі опустив голову над тарілкою. Думка, що Дамблдор був тут напередодні слухання і не захотів його побачити, ще більше, якщо це взагалі було можливо, зіпсувала йому настрій.
— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —

Міністерство магії
Назавтра Гаррі прокинувся о пів на шосту ранку так раптово й різко, ніби хтось закричав йому прямо у вухо. Кілька секунд він лежав нерухомо, а думки про дисциплінарне слухання заполонили кожнісіньку, навіть найменшу, клітинку його мозку. Відчуваючи, що він цього більше не витримає, Гаррі зіскочив з ліжка й надів окуляри. Місіс Візлі поклала йому на ліжко щойно випрані джинси й футболку. Гаррі швидко вдягнувся. На стіні захихотіла порожня картина.

Рон з широко роззявленим ротом лежав на спині і міцно спав. Він навіть не поворухнувся, коли Гаррі перейшов кімнату, вийшов на сходовий майданчик і м'яко причинив за собою двері. Намагаючись не думати, якою буде наступна зустріч з Роном, коли вони вже, можливо, не навчатимуться разом у Гоґвортсі, Гаррі тихенько спустився сходами повз голови Крічерових предків до кухні.

Він думав, що там нікого не буде, проте почув за дверима приглушений гул. Відчинив двері й побачив подружжя Візлів, Сіріуса, Люпина й Тонкс, що сиділи, мовби чекаючи саме на нього. Усі вже були одягнені, окрім місіс Візлі, що мала на собі бузковий халат. Вона схопилася на ноги, щойно увійшов Гаррі.

— Сніданок, — мовила вона, витягаючи чарівну паличку, і побігла до каміна.

— Доброго ра‑а‑анку, Гаррі, — позіхнула Тонкс. Сьогодні волосся в неї було біляве й кучеряве. — Нормально виспався?

— Так, — відповів Гаррі.

— А я не спа‑а‑ала цілу ніч, — знову від душі позіхнула вона. — Сідай тут з нами... — Вона штовхнула йому стільця, при цьому перекинувши іншого.

— Що їстимеш, Гаррі? — поцікавилася місіс Візлі. — Кашу? Пампушки? Копчену рибу? Шинку з яйцями? Грінки?

— Тільки... тільки грінки, дякую, — озвався Гаррі.

Люпин ковзнув поглядом по Гаррі, а тоді спитав у Тонкс: "Що ти там казала про Скрімґура?"

— А... так... його варто остерігатися, він задавав нам з Кінґслі дивні запитання...



Гаррі відчув невиразну вдячність за те, що його не втягували в розмову. Всередині йому аж млоїло. Місіс Візлі поклала перед ним кілька грінок і повидло. Він спробував їсти, але йому здавалося, ніби він жує килим. Місіс Візлі сіла біля нього й почала поправляти йому футболку: розгладила зморшки на плечах, сховала ярличок, що виліз на спині. "Краще б вона цього не робила", — подумав Гаррі.

— ...і я мушу сказати Дамблдорові, що завтра не вийду на нічне чергування... я така‑а‑а втомлена, — ледве закінчила Тонкс, широко позіхаючи.

— Я тебе підміню, — пообіцяла місіс Візлі. — Мені однак треба закінчити звіт...

Містер Візлі був одягнений не в чаклунську мантію, а в смугасті штани й стару коротку куртку. Він обернувся від Тонкс до Гаррі.

— Як самопочуття? Гаррі знизав плечима.

— Скоро все закінчиться, — підбадьорив його містер Візлі. — Через кілька годин тебе виправдають.

Гаррі промовчав.

— Слухання відбудеться на моєму поверсі, в кабінеті Амелії Боунз. Вона — голова відділу дотримання магічних законів, допитуватиме тебе теж вона.

— Амелія Боунз нормальна, — запевнила Тонкс. — Вона справедлива й сумлінно тебе вислухає.

Гаррі кивнув, не знаючи, що відповісти.

— Не втрачай самовладання, — втрутився Сіріус. — Відповідай ввічливо й по суті.



Гаррі знову кивнув головою.

— Закон на твоєму боці, — заспокоїв його Люпин. — Навіть неповнолітнім чарівникам дозволяється вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.



Щось холодне заструменіло ззаду по Гарріній шиї. Спочатку він подумав, що хтось накладає на нього розілюзнювальні чари, а потім збагнув, що то місіс Візлі намагається причесати його мокрим гребінцем.

— Твоє волосся може лежати гладенько? — у розпачі спитала вона.



Гаррі заперечливо похитав головою.

Містер Візлі поглянув на годинника, а потім на Гаррі.

— Нам уже пора, — сказав він. — Ще трохи зарано, але, мабуть, краще тобі освоїтися в міністерстві, аніж стирчати тут.

— Добре, — автоматично погодився Гаррі, відклав грінку й підвівся.

— Гаррі, все буде добре, — підбадьорила його Тонкс, поплескавши по руці.

— Удачі тобі, — побажав Люпин. — Я впевнений, що все владнається.

— Бо якщо ні, — похмуро озвався Сіріус, — то Амелія Боунз матиме справу зі мною...



Гаррі ледь усміхнувся. Місіс Візлі притисла його до себе. — Ми тут будемо тримати за тебе кулаки, — пообіцяла вона.

— Добре, — озвався Гаррі. — Ну... то до зустрічі.



Він піднявся слідом за містером Візлі по сходах і, проходячи коридором, почув, як Сіріусова мати хропе за портьєрами. Містер Візлі відсунув засув, і вони вийшли надвір, назустріч прохолодному сірому світанкові.

— Ви ж не завжди ходите на роботу пішки? — поцікавився Гаррі, коли вони швидко обходили майдан.

— Ні, я зазвичай являюся, — відповів містер Візлі, — але ти ще не можеш являтися, та й краще нам прибути туди якомога немагічніше... це справить краще враження з огляду на те, в чому тебе звинувачують...

Дорогою містер Візлі тримав руки в кишенях куртки. Гаррі знав, що він стискає там чарівну паличку. Занедбані вулички були майже порожні, та коли вони добралися до маленької жалюгідної станції метро, там уже було повно ранкових пасажирів. Як завжди, опиняючись серед маґлів, заклопотаних своїми буденними справами, містер Візлі ледве стримував захоплення.

— Просто неймовірно, — прошепотів він, показуючи на квиткові автомати. — Чудовий винахід.

— Вони поламані, — зазначив Гаррі, побачивши табличку з написом.

— Так, але все одно... — аж сяяв містер Візлі.



Вони купили квитки у сонного контролера (власне, купував Гаррі, бо містер Візлі ніколи не міг дати ради з маґлівськими грішми), через п'ять хвилин сіли в метро і з гуркотом помчали до центру Лондона. Містер Візлі раз у раз стурбовано зиркав на карту маршрутів метро, що висіла над вікном.

— Ще чотири зупинки, Гаррі... Лишилося три зупинки... Всього дві зупинки, Гаррі...



Вони вийшли на станції у самісінькому центрі Лондона, і їх поніс потік чоловіків та жінок у костюмах і з портфелями в руках. Піднялися ескалатором, пройшли повз турнікет (містер Візлі не міг надивуватися, коли його квиток прослизнув у спеціальний отвір) і опинилися на широченній вулиці, оточеній показними будинками й переповненій машинами та перехожими.

— Де це ми? — розгубився містер Візлі, і на якусь страшну мить Гаррі здалося, що вони вийшли не на тій станції, хоч містер Візлі постійно звірявся з картою. Та вже наступної миті йін заспокоївся. — А, так... сюди, Гаррі, — і повів його кудись бічною вуличкою.

— Вибач, — знітився він, — але я ніколи не добирався на метро, а в маґлівському середовищі все це має геть інший вигляд. Правду кажучи, я ще ніколи навіть на заходив через вхід для відвідувачів.

Що далі вони йшли, то нижчі й невиразніші ставали будівлі, аж нарешті вони опинилися на вуличці з кількома пошарпаними конторами, баром і переповненим контейнером для сміття. Гаррі сподівався, що Міністерство магії буде розташоване у значно соліднішому місці.

— Ось ми й прийшли, — радісно повідомив містер Візлі, показуючи на стару червону телефонну будку з частково вибитими шибками, що стояла перед розписаною графіті стіною. — Прошу заходити, Гаррі.



Він відчинив двері телефонної будки.

Гаррі зайшов, не розуміючи, що ж діється. Містер Візлі втиснувся в будку разом з Гаррі й зачинив двері. Удвох вони там ледве вмістилися; Гаррі притисло до телефонного апарата, що висів на стіні так криво, ніби якийсь варвар намагався вирвати його з м'ясом. Містер Візлі потягся по трубку.

— Містере Візлі, по‑моєму, телефон теж поламаний, — сказав Гаррі.

— Ні‑ні, працює, я знаю, — заперечив містер Візлі, тримаючи слухавку над головою і придивляючись до телефонного диска. — Ану... шість... — він покрутив диск, — два... чотири... ще раз чотири... і ще раз два...

Диск, легенько сюркочучи, перекрутився кілька разів, і тут у телефонній будці пролунав холодний жіночий голос, причому не з трубки в руках містера Візлі, а так голосно й виразно, ніби невидима жінка стояла в них за спиною.

— Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше ім'я та справу, в якій ви прийшли..

— Е‑е... — пробелькотів містер Візлі, вагаючись, що робити зі слухавкою. Зрештою вирішив прикласти нижню частину з мікрофоном до вуха і сказав: — Артур Візлі, відділ нелегального використання маґлівських речей, супроводжую Гаррі Поттера, що запрошений на дисциплінарне слухання.

— Дякую, — озвався холодний жіночий голос. — Відвідувача прошу взяти значок і начепити спереду на одяг.



Почулося клацання й деренчання, а тоді щось вилетіло з металевого жолобка, звідки зазвичай вискакує дріб'язок на здачу. Виявилося, що це квадратний срібний значок з написом "Гаррі Поттер, дисциплінарне слухання". Гаррі пришпилив його до футболки, і жіночий голос залунав знову:

— Відвідувач міністерства зобов'язаний пройти обшук і надати свою чарівну паличку для реєстрації працівникові служби безпеки, що сидить за столом наприкінці Великої зали.



Підлога в телефонній будці здригнулася. Вони поволі опускалися під землю. Гаррі боязко спостерігав, як тротуар опинився на рівні шибок, а потім вони занурились у пітьму. Гаррі вже нічого не бачив, лише чув монотонний скрегіт, яким супроводжувалося заглиблення телефонної будки під землю. Минула якась хвилина, що тривала, як здалося Гаррі, цілу вічність, а тоді його ноги освітила смужка золотавого сяйва. Вона поступово піднімалася вгору, аж доки вдарила в очі, від чого вони засльозилися, і Гаррі швидко закліпав.

— Міністерство магії бажає вам доброго дня, — пролунав жіночий голос.



Дверцята телефонної будки відчинилися, містер Візлі вибрався з неї, за ним вийшов Гаррі і від здивування роззявив рота.

Вони стояли наприкінці довжелезної розкішної зали з відполірованою до блиску підлогою з темного дерева. Переливчасто‑синя стеля була інкрустована мерехтливими золотими символами, що пересувалися й змінювалися, ніби на величезній небесній дошці оголошень. Стіни по обидва боки були обшиті блискучими панелями з темного дерева між безліччю вбудованих позолочених камінів. Щокілька секунд з котрогось із розташованих ліворуч камінів з легеньким свистом з'являлися чаклуни й чарівниці. Праворуч біля камінів збиралися невеличкі черги тих, хто кудись відбував.

У центрі зали був фонтан. Посеред округлого басейну стояла група більших за натуральну величину золотих статуй. Найвищою була фігура шляхетного чарівника, що скеровував чарівну паличку в небеса. Навколо нього розташувалися прекрасна чарівниця, кентавр, ґоблін і ельф‑домовик. Останні троє благоговійно дивилися на чаклуна й чарівницю. Блискотливі струмені били з чарівних паличок, з вістря кентаврової стріли, кінчика ґоблінового капелюха й обох вух ельфа‑домовика. Дзюрчання падаючої води змішувалося з ляскотом являльців та кроками сотень чаклунів і відьом, які, часто з похмурими, як це буває рано‑вранці, обличчями поспішали до багатьох золотих воріт у дальньому кінці зали.

— Сюди, — сказав містер Візлі.



Вони злилися з натовпом, проштовхуючись поміж працівників міністерства, одні з яких несли хиткі стоси пергаменту чи пошарпані портфелі, а інші читали на ходу "Щоденний віщун". Минаючи фонтан, Гаррі помітив, що на дні басейну під водою виблискують срібні серпики й бронзові кнати. Поряд на брудній табличці було виведено:
"УСІ НАДХОДЖЕННЯ З ФОНТАНУ МАГІЧНОЇ БРАТІЇ БУДУТЬ ПЕРЕДАНІ ЛІКАРНІ МАГІЧНИХ ХВОРОБ І ТРАВМ ІМЕНІ СВЯТОГО МУНҐА".
"Якщо мене не виженуть з Гоґвортсу, я кину туди десять ґалеонів", — відчайдушно пообіцяв собі Гаррі.

— Сюди, Гаррі, — сказав містер Візлі, і вони вийшли з потоку міністерських службовців, що рухалися до золотих воріт. Ліворуч за письмовим столом, над яким була табличка "Служба безпеки", сидів недбало поголений чаклун у переливчасто‑синій мантії. Глипнувши на них, він відклав "Щоденного віщуна".

— Я супроводжую відвідувача, — сказав містер Візлі, показуючи жестом на Гаррі.

— Підійди сюди, — втомлено розпорядився чаклун.



Гаррі наблизився, а чаклун витяг довгого золотистого прутика, тоненького й гнучкого, як автомобільна антена, і обстежив Гаррі спереду й ззаду.

— Чарівну паличку, — буркнув працівник служби безпеки, відклав своє золотисте знаряддя і простяг руку до Гаррі.



Гаррі вийняв чарівну паличку. Чаклун поклав її на чудернацький мідний пристрій, що нагадував терези з однією шалькою. Пристрій почав вібрувати. Зі щілини внизу вилізла вузенька смужечка пергаменту. Чаклун відірвав її і прочитав:

— Одинадцять дюймів, феніксова пір'їна у серцевині, У вжитку чотири роки. Усе правильно?

— Так, — нервово ствердив Гаррі.

— Це залишається в мене, — сказав чаклун, настромивши смужку на маленьке мідне вістря. — А це можеш забрати, — додав він, простягаючи Гаррі його чарівну паличку.

— Дякую.

— Стривай‑но... — повільно почав чаклун.



Його погляд метнувся зі срібного значка на Гарріних грудях до його чола.

— Дякую тобі, Еріку, — рішуче мовив містер Візлі, схопив Гаррі за плече й потяг від столу назад у потік чарівників і відьом, що заходили в золоті ворота.



Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі зайшов за містером Візлі у золоті ворота й опинився у меншій залі, де за кованими золотими ґратами було не менше двадцяти ліфтів. Гаррі й містер Візлі стали в чергу. Біля них стояв великий бородатий чаклун з чималою картонною коробкою, з якої долинали якісь різкі звуки.

— Усе гаразд, Артуре? — кивнув чаклун містерові Візлі.

— Що там у тебе, Боб? — поцікавився містер Візлі, дивлячись на коробку.

— Самі не знаємо, — цілком серйозно відповів чаклун. — Думали, звичайне курча, поки воно не почало чмихати вогнем. По‑моєму, тут пахне серйозним порушенням Заборони експериментального розведення.



З гучним брязкотом і дзеленчанням перед ними спустився ліфт. Золоті ґрати розсунулися, і Гаррі та містер Візлі, разом з іншими чарівниками, зайшли в кабінку. Гаррі одразу ж притисли до задньої стіни. Деякі чаклуни й відьми з цікавістю витріщалися на нього. Гаррі втупився собі в кросівки й поправив волосся на чолі. Гупнувши, ґрати зачинилися, і ліфт поволі поповз угору, брязкаючи ланцюгами. Тут знову залунав той самий холодний жіночий голос, що його Гаррі чув у телефонній будці.

— Сьомий рівень: відділ магічної фізкультури і спорту, включно зі штаб‑квартирами британської та ірландської квідичних ліг, офіційним плюй‑камінцевим клубом та бюро безглуздих патентів.



Двері ліфта відчинилися. Гаррі побачив неприбраний коридор, де на стінах висіли криво почеплені плакати різних квідичних команд. Один чарівник з цілим оберемком мітел насилу виштовхався з ліфта і щез у коридорі. Двері зачинилися, і ліфт знову поповз угору, а жіночий голос об'явив:

— Шостий рівень: відділ магічного транспортування, включно з керівництвом мережі порошку флу, управлінням контролю за мітлами, бюро летиключів та центром складання іспитів з явлення.



Ліфт знову відчинився, і з нього вийшли четверо чи п'ятеро чаклунів і чарівниць; водночас у ліфт залетіло кілька паперових літачків. Гаррі задивився, як вони ліниво ширяли в нього над головою. Літачки були блідо‑фіолетові, а на їхніх крилах Гаррі побачив штампи з написом "Міністерство магії".

— Це літачки‑записнички, вони розносять інформацію між відділами, — пошепки пояснив містер Візлі. — Раніше використовували сов, але вони так усе загиджують... скрізь на столах красувався їхній послід...



Ліфт, побрязкуючи. піднімався вгору, а літачки‑записнички кружляли довкола лампи, що звисала зі стелі.

— П'ятий рівень: відділ міжнародної співпраці, включно з міжнародною асоціацією чаклунських торгових стандартів, бюро міжнародного чарівницького законодавства та британською філією Міжнародної конфедерації чаклунів.



Коли двері відчинилися, разом з кількома чаклунами й чарівницями з ліфта шугнули два літачки, проте залетіло їх іще більше, тож тепер від їхнього кружляння світло постійно блимало й мерехтіло.

— Четвертий рівень: відділ нагляду й контролю за магічними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв'язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.

— Звиняйте, — і чаклун з вогнедихим курчатком вийшов з ліфта, а за ним пурхнула ціла зграйка літачків‑записничків. Двері вже вкотре брязнули й зачинилися.

— Третій рівень, відділ магічних нещасних випадків та катастроф, включно з групою скасування випадкових чарів, штаб‑квартирою забуттяторів та комітетом з вироблення доступних для маґлів версій.



На цьому поверсі з ліфта вийшли всі, крім містера Візлі, Гаррі та ще якоїсь чарівниці, яка проглядала такий довжелезний сувій пергаменту, що він аж волочився по підлозі. Решта літачків і далі кружляла довкола лампи, доки ліфт, здригаючись, піднімався вгору, а тоді двері відчинились, і голос укотре об'явив:

— Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб‑квартирою аврорів та адміністративними службами "Чарверсуду".

— Це наш, Гаррі, — сказав містер Візлі, і вони, вслід за чарівницею, вийшли з ліфта у коридор з багатьма дверима. — Мій кабінет аж на тому краю.

— Містере Візлі, — поцікавився Гаррі, коли вони проминули вікно, крізь яке пробивалося сонячне світло, — ми й досі під землею?

— Під землею, — підтвердив містер Візлі. — Це зачаровані вікна. Чаклунський ЖЕК щодня вирішує, яка в нас буде погода. Коли вони домагалися підвищення платні, за вікнами два місяці шаленіли урагани... Сюди, Гаррі.

Вони завернули за ріг, відчинили важкі дубові двері й опинилися в залі, розділеній перегородками на окремі кабінки, що аж гула від сміху й розмов. Літачки‑записнички шугали між кабінками, як маленькі ракети. На перекошеній табличці було написано "Штаб‑квартира аврорів".

Минаючи кабінки, Гаррі нишком туди зазирав. Аврори позавішували стіни усілякою всячиною — від зображень чаклунів у розшуку й родинних фотографій до плакатів їхніх улюблених квідичних команд та статей зі "Щоденного віщуна". Чоловік у яскраво‑червоній мантії з іще довшим, ніж у Білла, хвостиком на потилиці сидів, задерши ноги на стіл, і диктував рапорт своєму перу. Неподалік від нього якась чарівниця з пластирем над оком перемовлялася через перегородку з Кінґслі Шеклболтом.

— Здоров, Візлі, — недбало привітався Кінґслі, коли вони наблизилися до нього. — Мені треба з тобою поговорити, маєш вільну секунду?

— Маю, але тільки секунду, — відповів містер Візлі. — Дуже поспішаю.

Вони розмовляли так, ніби були майже незнайомі, а коли Гаррі відкрив було рота, щоб привітатися з Кінґслі, містер Візлі наступив йому на ногу. Вони рушили слідом за Кінґслі до найдальшої кабінки.

Гаррі був вражений: звідусіль на нього дивилося обличчя Сіріуса. На стінах висіли газетні вирізки й старі фотографії — серед них навіть знімок з весілля Поттерів, де Сіріус був дружбою. Сіріусового обличчя не було хіба що на карті світу, де коштовним камінням виблискували маленькі червоні шпильки.

— На, — грубувато буркнув Кінґслі, тицяючи містерові Візлі в руки оберемок пергаментів. — Мені треба якнайповнішу інформацію про летючий маґлівський транспорт, помічений за останній рік. Ми отримали свідчення, що Блек і досі користується своїм старим мотоциклом.



Кінґслі весело підморгнув Гаррі і пошепки додав: — Передай йому цей журнал, нехай повеселиться. — Після чого знову заговорив голосно: — І не затягуй, Візлі, бо затримка звіту про вогнепальну збрую і так уже на місяць загальмувала розслідування.

— Якби ти уважно прочитав мій звіт, то знав би, що йдеться про вогнепальну зброю , — холодно відповів йому містер Візлі. — І, боюся, доведеться вам зачекати з інформацією про мотоцикли, ми зараз маємо неймовірно багато роботи. — Він стишив голос і пробурмотів: — Постарайся звільнитися до сьомої, бо Молі готує м'ясні фрикадельки.



Він махнув рукою Гаррі й повів його з кабінки Кінґслі через інші дубові двері в наступний перехід, тоді повернув ліворуч, пройшов іще одним коридором, звернув праворуч у тьмяно освітлений і дуже занедбаний перехід, і нарешті вперся в глуху стіну, ліворуч від якої були навстіж розчинені двері до комірчини з мітлами, а на дверях з правого боку висіла потьмяніла мідна табличка з написом "Нелегальне використання маґлівських речей".

Темний кабінетик містера Візлі, здавалося, був тісніший за комірчину з мітлами. Там стояли два письмові столи, до яких було вкрай важко пробратися, бо все вільне місце вздовж стін займали шафи з переповненими шухлядами, а зверху на них ще й було навалено хиткі стоси папок. На стінах, у малесеньких проміжках між шафами, висіли свідчення пристрасті містера Візлі: кілька плакатів з автомобілями, на одному з яких був розібраний мотор, два зображення поштових скриньок (вирізані, мабуть, з дитячих маґлівських книжок), і схема з інструкцією, як монтувати штепсель.

На переповненому ящику для вхідних документів лежали, жалібно погикуючи, старий тостер і пара шкіряних рукавичок, що самі ворушили пальцями. Біля ящика стояла фотографія родини Візлів. Гаррі помітив, що Персі з неї десь пішов.

— У нас тут нема вікон, — виправдовуючись сказав містер Візлі, скинув куртку й повісив її на спинку крісла. — Просили адміністрацію, але там вирішили, що вікно нам не потрібне. Сідай, Гаррі, бо, здається, Перкінс іще не прийшов.



Гаррі втиснувся в крісло за Перкінсовим столом, а містер Візлі тим часом почав гортати пергаменти, отримані від Кінґслі Шеклболта.

— Ага, — всміхнувся він, витягаючи зі стосу примірник журналу "Базікало", — так... — Він швидко його переглянув, — так, справді, Сіріуса це вельми звеселить... о, а це що?



У відчинені двері залетів літачок‑записничок і сів на замучений гикавкою тостер. Містер Візлі розгорнув його і прочитав уголос.

— "Повідомляють про третій відригуючий громадський туалет у Бетнал Ґріні, просимо негайно провести розслідування". Це вже сміховинно...

— Відригуючий туалет?

— Знову антимаґлівські витівки, — спохмурнів містер Візлі. — Того тижня виявили два такі туалети — один у Вімблдоні, а другий у районі "Слон і Замок". Маґли спускають воду, та замість того щоб усе змивалося... ну, можеш собі уявити. Бідолахи мусили кликати тих... як вони, злюцарів , чи як їх там... ну, тих, що ремонтують труби...

— Слюсарів?

— Так‑так, їх, але ж вони, звісно, нічого не розуміли. Маю надію, ми піймаємо тих жартунів.

— Їх ловитимуть аврори?

— Та ні, аврори такими дрібницями не займаються, виловлюватиме звичайний патруль з дотримання магічних законів... ага, Гаррі, а ось і Перкінс.



Згорблений сором'язливий старенький чарівник з м'яким сивим волоссям увійшов, захекавшись, до кімнати.

— Ох, Артуре! — розпачливо вигукнув він, не дивлячись на Гаррі. — Дякувати Господу, бо я вже й не знав, що краще: чекати тебе тут чи ні. Я вислав тобі додому сову, але ви, мабуть, розминулися... десять хвилин тому прийшло екстрене повідомлення...

— Я вже знаю про відригуючий туалет, — сказав містер Візлі.

— Ні, ні, не про туалет, а про слухання справи того хлопця, Поттера... Змінили час і місце... слухання почнеться о восьмій годині, у старій судовій залі номер десять...

— Унизу в старій... але ж мені казали... Мерлінова борода! Містер Візлі зиркнув на годинник, зойкнув і скочив з крісла.

— Швиденько, Гаррі, ми мали там бути ще п'ять хвилин тому!



Перкінс притисся до шафок, пропускаючи містера Візлі, що прожогом вискочив з кабінету. Гаррі помчав за ним.

— Чому змінили час? — задихано спитав Гаррі, пробігаючи повз кабінки аврорів, які проводжали їх здивованими поглядами. Гаррі здавалося, що серце в нього вискочило й лишилося десь там, на Перкінсовому столі.

— Гадки не маю, але, слава Богу, що ми прибули сюди так рано, бо якби ти пропустив слухання, це була б катастрофа!

Містер Візлі загальмував біля ліфтів і почав нетерпляче натискати кнопку "Вниз".

— ШВИДШЕ!



З брязкотом підповз ліфт, і вони забігли досередини. Щоразу, коли той зупинявся, містер Візлі сердито лаявся, учавлюючи в панель кнопку з цифрою "дев'ять".

— Ці судові зали не використовували роками, — сердито пояснив містер Візлі. — Не розумію, навіщо слухання перенесли донизу... хіба що... але ж ні...



У ліфт зайшла пухкенька відьмочка з келихом, з якого клубився дим, тож містер Візлі замовк на півслові.

— Велика зала, — повідомив холодний жіночий голос, золоті ґрати розсунулись, і Гаррі здалеку побачив золоті статуї у фонтані. Пухкенька відьмочка вийшла з ліфта, натомість зайшов чаклун з пожовклою шкірою і скорботним виразом обличчя.

— Доброго ранку, Артуре, — привітався він замогильним голосом, коли ліфт рушив униз. — Тебе тут не часто побачиш.

— Невідкладні справи, Боуде, — пояснив містер Візлі, нетерпляче притупцюючи й стурбовано глипаючи на Гаррі.

— Ну так, — сказав Боуд і втупився не кліпаючи в Гаррі. — Аякже.

Гаррі ніяк не відреагував на Боудові слова, але його пронизливий погляд настрою не підносив.

— Відділ таємниць, — оголосив холодний жіночий голос і більше нічого не додав.

— Швиденько, Гаррі, — квапив його містер Візлі, коли двері ліфта з гуркотом відчинилися, і вони побігли коридором, що був зовсім не схожий на горішні коридори. Стіни тут були голі, ніде ні вікон, ні дверей, окрім єдиних простих чорних дверей у самісінькому кінці коридору. Гаррі думав, що туди вони й зайдуть, але містер Візлі схопив його за руку й потяг ліворуч, у невеличкий отвір, що вів до сходів.

— Сюди, донизу, — захекано гукнув містер Візлі, перестрибуючи одразу по дві сходинки. — Ліфт сюди навіть не їздить... чому слухання влаштували тут, я...



Вони спустилися донизу і знову побігли коридором, дуже схожим на той, що вів до Снейпового кабінету в підвалах Гоґвортсу, з шорсткими кам'яними стінами й смолоскипами на скобах. Вони проминали важкі дерев'яні двері з залізними засувами й замковими шпаринами.

— Зала... номер десять... гадаю... ми близько... так.



Містер Візлі зупинився, спіткнувшись біля брудних тьмяних дверей з величезним залізним замком, і притулився до стіни, хапаючись за груди.

— Давай, — важко дихаючи, він вказав пальцем на двері. — Заходь.

— А ви... ви не зайдете зі?..

— Ні‑ні, мені не можна. Щасти тобі!



Гарріне серце несамовито калатало, здавалося, аж у самому горлі. Він над силу проковтнув слину, натиснув на важку залізну клямку і увійшов до зали судових засідань.
— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка