Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка6/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Луна Лавґуд
Уночі Гаррі спав неспокійно. У його снах то з'являлися, то зникали батьки, не кажучи при цьому ні слова. Місіс Візлі ридала над мертвим тілом Крічера під пильними поглядами Рона та Герміони, з коронами на головах, а потім Гаррі знову брів коридором, що закінчувався замкненими дверима. Коли він раптово прокинувся, йому поколювало в шрамі, а Рон уже був одягнений і намагався його розбудити.

— Швидше вставай, бо мама вже заводиться, каже, що ми спізнимося на поїзд...



В будинку панувала метушня. З того, що він почув, одягаючись з неймовірною швидкістю, Гаррі зрозумів, що Фред і Джордж зачаклували свої валізи, щоб ті самі полетіли донизу, і їх не треба було нести, але в результаті валізи збили з ніг Джіні, і та стрімголов прокотилася сходами два поверхи аж до коридору. Місіс Візлі і місіс Блек репетували як навіжені.

— ...МОГЛИ її СЕРЙОЗНО ПОКАЛІЧИТИ, ВИ, ТЕЛЕПНІ!

— ...БРУДНІ ПОКРУЧІ, ВИ ГАНЬБИТЕ МІЙ ОТЧИЙ ДІМ! До кімнати, саме тоді, як Гаррі взував кросівки, вбігла схвильована Герміона. На її плечі похитувалася Гедвіґа, а в руках звивався Криволапик.

— Мама з татом щойно прислали назад Гедвіґу. — Сова послужливо злетіла вгору й усілася зверху на свою клітку. — Ти вже готовий?

— Майже. З Джіні все гаразд? — поцікавився Гаррі, нап'ялюючи окуляри.

— Місіс Візлі привела її до тями, — відповіла Герміона. — Але тепер Дикозор скаржиться, що нам не можна виходити, доки не з'явиться Стержис Подмор, бо інакше не вистачатиме одного охоронця.

— Охоронця? — перепитав Гаррі. — Ми повинні їхати на Кінґс‑Крос з охороною?

— Ти повинен їхати на Кінґс‑Крос з охороною, — виправила його Герміона.

— Навіщо? — роздратувався Гаррі. — Я думав, що Волдеморт зараз заліг на дно. Чи ти хочеш сказати, що він раптом нападе на мене з‑за сміттєвого бачка?

— Не знаю, просто так каже Дикозор, — неуважно відповіла Герміона, зиркаючи на годинник, — але якщо ми зараз не вирушимо, то вже напевно пропустимо поїзд...

— МОЖЕ, ВИ ВСІ НАРЕШТІ‑ТАКИ СПУСТИТЕСЯ ДОНИЗУ! — заволала місіс Візлі, і Герміона, підстрибнувши, мов ошпарена вибігла з кімнати. Гаррі схопив Гедвіґу, безцеремонно запхнув її у клітку й поспішив за Герміоною, волочачи валізу.

Портрет місіс Блек з люті аж вив, але ніхто й не намагався затулити його портьєрами, бо галас у коридорі все одно не дав би їй заснути.

— Гаррі, підеш зі мною й Тонкс, — гаркнула місіс Візлі, перекрикуючи безперервне верещання: "БРУДНОКРОВЦІ! ПОГАНЬ! ПОРОДЖЕННЯ НЕЧИСТІ!" — Валізу й сову залиш, про багаж подбає Аластор... О Господи, Сіріусе, Дамблдор же сказав тобі " ні "!



Біля Гаррі, що перелазив через численні валізи, добираючись до місіс Візлі, з'явився схожий на ведмедя чорний пес.

— Чесне слово... — У голосі місіс Візлі чувся розпач. — Що ж, роби як знаєш!



Вона рвучко відчинила вхідні двері й вийшла під лагідне вересневе сонце. Гаррі й пес пішли за нею. Двері зачинилися за їхніми спинами, й верески місіс Блек одразу стихли.

— А де Тонкс? — поцікавився Гаррі, коли вони зійшли кам'яними сходами будинку номер дванадцять, який зник, Щойно вони ступили за поріг.

— Вона чекає нас трохи далі, — сухо відказала місіс Візлі, намагаючись не дивитися на чорного пса, що підстрибом біг коло Гаррі.

На розі їх привітала якась старенька. Вона мала сиве волосся з дрібними кучериками та пурпурового капелюха у формі пиріжка.

— Здоров був, Гаррі! — підморгнула вона йому. — Треба поспішити, Молі, — додала бабця, зиркаючи на годинник.

— Та знаю, знаю,— простогнала місіс Візлі, прискорюючи кроки, — але Дикозор хотів чекати Стержиса... якби ж то Артур знову організував нам машини з міністерства... але Фадж тепер не позичить йому й порожньої чорнильниці... і як ті маґли витримують подорожі без чарів...

А от великий чорний пес радісно гавкав і стрибав навколо них, ганяючись за голубами і за власним хвостом. Гаррі не міг стримати сміху. Сіріус дуже довго не виходив з будинку. Місіс Візлі стисла вуста майже так, як тітка Петунія.

Пішки вони дійшли до вокзалу Кінґс‑Крос за двадцять хвилин, і за цей час не сталося нічого вартого уваги, хіба що Сіріус на втіху Гаррі налякав одного‑двох котів. На самому вокзалі вони затрималися, ніби випадково, біля перегородки між дев'ятою та десятою платформами, пересвідчилися, що все спокійно, а тоді по черзі сперлися на перегородку й легко пройшли крізь неї на платформу дев'ять і три чверті. Там уже стояв "Гоґвортський експрес", випльовуючи пару впереміш із сажею на платформу, заповнену учнями та їхніми родинами. Гаррі вдихнув знайомий запах і відчув, як поліпшується настрій... Нарешті він повертався...

— Сподіваюся, ніхто не спізниться, — стривожено мовила місіс Візлі, озираючись на ковану залізну арку, що дугою нависала над платформою і крізь яку заходили новоприбулі.

— Класний пес, Гаррі! — гукнув йому високий хлопець з копицею дрібних кісок.

— Дякую, Лі, — усміхнувся Гаррі, а Сіріус несамовито замахав хвостом.

— Ох, нарешті, — полегшено зітхнула місіс Візлі, — ось і Аластор з багажем, дивіться...

Муді низько натяг на свої різнокаліберні очі кепку носильника і шкутильгав крізь арку, штовхаючи візок з валізами.

— Усе гаразд, — пробурмотів він місіс Візлі і Тонкс, — Нам, начебто, ніхто не сів на хвіст...



Ще за кілька секунд на платформі з'явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.

— Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.

— Жодних, — відповів Люпин.

— Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з'являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.

— Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.

— Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.

— Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.

Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.

— Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть... будьте чемні... якщо забули щось, то ми вам вишлемо... залазьте вже, залазьте, мерщій...



Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла: — Господи, Сіріусе, поводься як пес!

— До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з‑за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.

— Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.

— Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.

— Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.

Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.

— То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі. Рон з Герміоною перезирнулися.

— Е‑е, — пробелькотів Рон.

— Ми... ну... ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.



Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.

— Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.

— Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.

— Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то... побачимось, мабуть, пізйіше.

— Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я.., але ми повинні... тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.

— Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся. Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на "Гоґвортському експресі" без Рона.

— Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.

— Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п'яти вагонах. Гаррі пригадав, як "Щоденний віщун" цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.



В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п'ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.

— Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні... скрізь усе забито... не можу знайти собі місця...

— Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд...

Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.

— Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її. Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.

— Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?

Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.

— Дякую, — всміхнулася їй Джіні.



Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався "Базікало". Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.

— Луна, добре провела літо? — поцікавилася Джіні.

— Так, — замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. — Непогано. А ти — Гаррі Поттер, — додала раптом вона.

— Я це вже знаю, — відповів Гаррі.



Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.

— А хто ти, я не знаю.

— Ніхто, — миттю відказав Невіл.

— Та не вигадуй, — втрутилася Джіні. — Невіл Лонґботом... Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.

— Розум безмежний — це скарб величезний , — майже проспівала Луна. А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.

Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.

Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно‑мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної — він проїжджав під грізними сірими хмарами.

— Знаєш, що мені подарували на день народження? — запитав Невіл.

— Ще одного Нагадайка? — пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам'ять онука.

— Ні, — заперечив Невіл, — хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив... Ось подивися...



Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.

— Мімбулус мімблетонія , — гордо проголосив Невіл.



Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.

— Це дуже‑дуже рідкісна штука, — аж сяяв Невіл. — Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?



Гаррі знав, що гербалогія — улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.

— А чи вона... е‑е... щось робить? — поцікавився він.

— Ще й як! — похвалився Невіл. — У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора...

Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з‑за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетонію нарівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.

З кожнісінького її фурункула бризнула рідина — густими смердючими темно‑зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.

Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, Щоб гидота трохи стекла з очей.

— В‑вибачте, — видихнув він, — я ще це не випробовував... не знав, що станеться аж таке... тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, — додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.



Саме тієї миті відчинилися двері купе.

— Ой... здоров, Гаррі, — пролунав стурбований голос. — Е‑е... Я, мабуть, невчасно?



Гаррі протер окуляри вільною від Тревора рукою. З дверей до нього всміхалася дуже гарна дівчина з довгим і лискучим чорним волоссям. Чо Чанґ, ловець рейвенкловської квідичної команди.

— Ой... привіт, — безпорадно буркнув Гаррі.

— Е‑е... — розгубилася Чо, — я просто хотіла привітатися... Бувайте.

Почервонівши, вона зачинила двері й зникла. Гаррі відкинувся на спинку сидіння і застогнав. Він волів би, щоб Чо зустріла його в якійсь класній компанії, де всі до сліз реготали б з анекдоту, що він його розповів, а не тут, у товаристві Невіла та Лунатички Лавґуд, з жабою в руках і заляпаного смердосоком.

— Не страшно, — підбадьорила їх Джіні. — Ми зараз легко почистимось. — Вона витягла чарівну паличку: — Брудозникс !



Смердосік зник.

— Вибачте, — ледь чутно повторив Невіл.



Рон з Герміоною не приходили майже годину, вже навіть візок з їжею встигли провезти повз купе. Гаррі, Джіні і Невіл доїли гарбузові пиріжки і почали обмінюватися картками з шоколадних жабок, коли відчинилися двері купе і Рон з Герміоною, нарешті, з'явилися в супроводі Криволапика та Левконії, що пронизливо ухкала в клітці.

— Я зголоднів як вовк, — сказав Рон, поставивши клітку з Левконією біля Гедвіґи, а тоді схопив шоколадну жабку й бухнувся на сидіння біля Гаррі. Розірвав обгортку, відгриз жабці голову і відкинувся назад, заплющивши очі, немовби мав страшенно виснажливий ранок.

— Від кожного гуртожитку — по двоє старост‑п'ятикласників, — роздратовано сіла на своє місце Герміона. — Дівчина й хлопець.

— А вгадайте, хто староста Слизерину? — все ще не розплющував очей Рон.

— Мелфой, — одразу здогадався Гаррі, певний, що підтвердяться його найгірші побоювання.

— Звичайно, — з гіркотою підтвердив Рон, запхав у рот решту жабки і потягнувся по іншу.

— І ще ця жирна корова Пенсі Паркінсон, — обурилася Герміона. — Яка з неї старостиня? Вона ж тупіша за контуженого троля!

— А в Гафелпафі хто? — поцікавився Гаррі.

— Ерні Макмілан та Анна Ебот, — проплямкав Рон.

— А з Рейвенклову Ентоні Ґольдштейн та Падма Патіл, — додала Герміона.

— Ти приходив з Падмою Патіл на святковий бал, — пролунав невиразний голос.

Усі озирнулися на Луну Лавґуд, що, не кліпаючи, дивилася на Рона поверх журналу "Базікало". Рон ледь не вдавився, ковтаючи жабку.

— Знаю, що приходив, — здивовано погодився він.

— Вона була не дуже задоволена, — повідомила Луна. — Думає, що ти погано поводився, бо не хотів потанцювати. А мені, мабуть, було б однаково, — замислено додала вона, — бо я не дуже люблю танці.

Вона знову сховалася за "Базікалом".

Рон якийсь час дивився, роззявивши рота, на обкладинку журналу, а тоді глянув на Джіні, чекаючи якихось пояснень. Та Джіні затуляла долонями рота, щоб не розреготатися. Рон очманіло похитав головою і зиркнув на годинника.

— Нам же треба періодично перевіряти коридори, — сказав він Гаррі й Невілу, — ми можемо й покарання призначати, якщо хтось порушить правила поведінки; Хотів би я Упіймати на чомусь Креба з Ґойлом...

— Роне, не можна зловживати посадою! — застерегла Герміона.

— О, звичайно, бо ж Мелфой ніколи не зловживатиме, — відбрикнувся Рон.

— То ти що, опустишся до його рівня?

— Ні, я просто хочу його випередити, поки він ще не причепився до моїх друзів.

— Заради Бога, Роне...

— Я примушу Ґойла переписувати тексти! Це для нього смерть, бо він не любить писати, — радісно заявив Рон. Він зробив голос низьким, як у Ґойла, наморщив лоба, ніби з усієї сили намагався зосередитись, і вдавано почав виводити в повітрі: — " Я . .. не ... повинен ... мати вигляд ... як ... бабуїнова ... дупа ".



Усі засміялися, а найголосніше Луна Лавґуд. Вона залилася таким реготом, що Гедвіґа прокинулась і обурено затріпотіла крильми, а Криволапик вистрибнув на багажну полицю й засичав. Луна реготала так нестримно, що журнал вилетів у неї з рук і впав на підлогу.

— Ой, як це кумедної



На її витрішкуватих очах виступили сльози, вона хапала ротом повітря, не відводячи очей від Рона. Він спантеличено роззирався, але всі тепер сміялися з виразу Ройового обличчя і з дурнуватого реготу Луни Лавґуд, що хиталася назад‑вперед, хапаючись за боки.

— Ти з нас дражнишся? — насуплено глянув на неї Рон.

— Бабуїнова ... дупа ! — заливалася вона, тримаючись за ребра.

Усі дивилися, як регоче Луна, і лише Гаррі глянув на журнал, що лежав на підлозі, й раптом помітив таке, що змусило його нахилитися. Коли журнал був догори ногами, важко було зрозуміти, що зображено на обкладинці, але тепер Гаррі збагнув, що то була доволі погана карикатура на Корнеліуса Фаджа. Гаррі впізнав його лише за зеленим капелюхом‑котелком. Однією рукою Фадж стискав торбу із золотом, а другою душив за горло ґобліна. Карикатура була підписана: "Як далеко зайде Фадж, щоб заволодіти "Ґрінґотсом"?" Нижче були заголовки інших статей у журналі.
Корупція у квідичній лізі:

Як здобувають перемогу "Тайфуни"
Розгадані секрети стародавніх рун

Сіріус Блек: злочинець чи жертва?
— Можна глянути? — нетерпляче попросив Гаррі в Луни. Вона кивнула, не відводячи очей від Рона й усе ще захлинаючись сміхом.

Гаррі розгорнув журнал і пробіг очима заголовки. Він геть забув про журнал, що його Кінґслі передав через містера Візлі для Сіріуса, але це мало бути саме те число "Базікала". Знайшов потрібну сторінку й схвильовано глянув на статтю.

Вона також була проілюстрована жахливою карикатурою. Гаррі навіть не впізнав би там Сіріуса, якби малюнок не підписали. Сіріус стояв на купі людських кісток, тримаючи в руках чарівну паличку. Стаття мала підзаголовок:
СІРІУС БЛЕК — ЧИ СПРАВДІ ЧОРНА ПОСТАТЬ?

"Сумнозвісний серійний убивця чи безневинна співоча зірка?"
Гаррі мусив кілька разів перечитати це речення, щоб переконатися, що нічого не переплутав. Коли це Сіріус став співочою зіркою?
"Ось уже чотирнадцять років Сіріуса Блека вважають винним у вбивстві дванадцяти ні в чому не винних маґлів та одного чаклуна. Зухвала Блекова втеча два роки тому з Азкабану змусила Міністерство магії провести найширшу за всі часи облаву. Ніхто не сумнівався, що його потрібно впіймати й передати назад дементорам.

ТА ЧИ ПОТРІБНО?

Нещодавно з'явилися нові приголомшливі свідчення, що Блек, можливо, і не скоював злочинів, за які його ув'язнили в Азкабані. Насправді, як каже Доріс Перкіс, що мешкає на алеї Акацій, 18 у Літл‑Нортоні, Блек міг навіть не бути на місці злочину.

— Ніхто не знає, що Сіріус Блек — це вигадане ім'я, — каже місіс Перкіс. — Чоловіка, якого вважають Сіріусом Блеком, насправді звати Стаббі Бордмен. Це — соліст популярної вокальної групи "Веселі ґобліни", який п'ятнадцять років тому припинив концертну діяльність — після того як під час концерту у Літл‑Нортоні йому запустили у вухо ріпою. Я відразу його впізнала, побачивши знімок у газеті. Так от, Стаббініяк не міг скоїти цих злочинів, бо саме того дня мав зі мною романтичну вечерю при свічках. Я вже написала листа міністрові магії і сподіваюся, що він незабаром зніме всі звинувачення зі Стаббі, відомого також як Сіріус".


Дочитавши, Гаррі ще якийсь час здивовано розглядав сторінку. Мабуть, то був жарт, подумалось йому, мабуть, у цьому журналі весь час друкують різні містифікації. Він перегорнув кілька сторінок і знайшов матеріал, присвячений Фаджу.
"Корнеліус Фадж, міністр магії, заперечив, що п'ять років тому, коли його обрали міністром магії, мав плани очолити чаклунський банк "Ґрінґотс". Фадж завжди наполягав, що не бажає нічого іншого, крім "мирної співпраці" зі стражами нашого золота.

АЛЕ ЧИ СПРАВДІ НЕ БАЖАЄ?

Наші джерела в Міністерстві магії нещодавно з'ясували, що найпотаємніше бажання Фаджа — здобути контроль над ґоблінськими золотими запасами, і що він не вагатиметься, якщо для цього треба буде застосувати силу.

— До речі, це не вперше, — повідомило міністерське джерело. — Друзі називають Корнеліуса Фаджа "Ґоблінодробарка". Якщо підслухати його тоді, коли він упевнений, що ніхто його не чує, то ви почуєте розповіді про ґоблінів, з якими він розправився, — того втопив, того зіштовхнув з даху будинку, того отруїв, з того зробив фарш для пиріжків..."


Далі Гаррі не читав. Фадж мав багато вад, але Гаррі було важко уявити, як той наказує молоти ґоблінів на фарш. Він погортав журнал далі. Затримувався на деяких сторінках, щоб прочитати таке: звинувачення "Тайфунів з Татшила" у виграші чемпіонату квідичної ліги завдяки поєднанню шантажу, тортур і незаконного втручання в конструкцію мітел; інтерв'ю з чарівником, котрий доводив, що літав на місяць на "Чистометі — 6", а на доказ показував торбу з місячними жабами, яких він там нібито наловив; а ще статтю про стародавні руни, з якої стало зрозуміло, чому Луна читала "Базікала" догори дриґом: якщо руни перевернути, писалося там, то вони відкриють вам закляття, яке перетворить вуха ваших ворогів на мандаринки. Порівняно з рештою статей "Базікала" припущення, що Сіріус насправді був солістом "Веселих ґоблінів", було чи не найвірогідніше.

— Є щось цікаве? — спитав Рон, коли Гаррі закрив журнал.

— Ясно, що нема, — їдко заперечила Герміона, не встиг ще Гаррі й рота розкрити. — "Базікало" не вартий уваги, це всім відомо.

— Даруйте, — озвалася Луна; голос її раптом втратив сонливість. — Мій батько — редактор журналу.

— Я... е‑е, — зніяковіла Герміона. — Ну... там є дещо цікаве... тобто він досить...

— Прошу мені віддати, дякую, — холодно процідила Луна, нахилилася й вихопила журнал з Гарріних рук. Знайшовши п'ятдесят сьому сторінку, вона знову рішуче перевернула його догори дриґом і сховалася за обкладинкою. Аж тут утретє відчинилися двері купе.



Гаррі озирнувся. Він цього сподівався, та все одно вигляд Драко Мелфоя, що шкірився до нього з‑поміж своїх друзяк Креба і Ґойла, анітрохи його не втішив.

— Що таке? — агресивно вигукнув він, не давши Мелфоєві й рота роззявити.

— Будь чемний, Поттере, бо призначу тобі покарання, — вичавив Мелфой. Його прилизане біляве волосся та загострене підборіддя були точнісінько такі, як у батька. — Карочє, я, на відміну від тебе, став старостою, а це означає, Що я, на відміну від тебе, наділений владою карати учнів.

— Так, — сказав Гаррі, — але ти, на відміну від мене, козел, тому відчепися й вимітайся.



Рон, Герміона, Джіні й Невіл зареготали. Мелфой скривив губи.

— А скажи, Поттере, ти ловиш кайф від того, що ти — на другому місці після Візлі? — поцікавився він.

— Заткнися, Мелфою, — різко втрутилася Герміона.

— Що, я зачепив болючу струнку? — вишкірився Мелфой. — Карочє, стережися, Поттер, бо я тепер буду, як пес винюхувати кожен твій крок. Тільки спробуй знову викинути якогось коника.

— Вимітайся! — зірвалася на ноги Герміона.

Мелфой захихотів, востаннє окинув Гаррі лиховісним поглядом і пішов. Креб і Ґойл вайлувато потупотіли за ним. Герміона грюкнула за ними дверима купе й озирнулася на Гаррі. Її, так само як і його, стурбували Мелфоєві слова.

— Кинь‑но мені ще одну жабку, — попросив Рон. Він явно нічого не помітив.



Гаррі не міг вільно говорити перед Невілом і Луною. Він ще раз нервово зиркнув на Герміону, а тоді задивився у вікно.

Думав, що прихід Сіріуса на вокзал стане веселою пригодою, а виявилося, що це необачна, а можливо, й відверто небезпечна витівка... Герміона мала рацію: Сіріусові не варто було приходити. А що, як містер Мелфой помітив чорного пса й розповів про це Дракові? Що, як він вирахував, що Візлі, Люпин, Тонкс і Муді знають, де ховається Сіріус? Чи, може, Мелфой просто випадково вжив слова "як пес"?

Погода не переставала щомиті мінятися, доки вони мчали все далі й далі на північ. Спочатку вікна легенько покропив дощик, тоді не дуже впевнено визирнуло сонечко і знову все затягло хмарами. Коли запала темрява, а в вагонах засвітили світло, Луна склала "Базікало", акуратно сховала його в сумочку і стала по черзі розглядати всіх у купе.

Гаррі сидів, притисшись чолом до вікна, і намагався угледіти вдалині обриси Гоґвортсу, але ніч була безмісячна, а залита дощем шибка — непрозора.

— Час, мабуть, переодягатися, — згадала нарешті Герміона, і всі повідкривали валізи й одягли шкільні мантії. Герміона й Рон старанно причепили до грудей значки старост. Гаррі помітив, як Рон глипав на своє відображення в темній шибці.



Нарешті поїзд почав гальмувати, і в вагонах залунав звичний галас, коли всі діставали з полиць багаж та домашніх звіряток, готуючись до виходу. Рон і Герміона мали за всім цим наглядати, тож вони знову кудись побігли, залишивши на Гаррі Криволапика та Левконію.

— Я візьму сову, якщо хочеш, — запропонувала Гаррі Луна, показуючи на Левконію, а Невіл тим часом обережно запихав Тревора у внутрішню кишеню мантії.

— О, дякую, — зрадів Гаррі й подав дівчині Левконію, а сам надійніше схопив Гедвіжину клітку.

Вони посунули з купе, в коридорі змішалися з юрбою й відчули жалючий подув нічного вітерцю. Поволі рухалися до дверей. До Гаррі долинув запах сосон, що росли уздовж стежки до озера. Він ступив на платформу й озирнувся, прислухаючись, чи не почує зараз знайомий голос: "Перші кляси... перші кляси... Сюди..."

Але не почув. Натомість лунав зовсім інший, бадьорий жіночий голос: — Першокласників прошу зібратися тут! Усі першокласники до мене!

До Гаррі, гойдаючись, наближався чийсь ліхтар, і в його світлі Гаррі побачив випнуте підборіддя та коротку зачіску професорки Граблі‑Планки, чаклунки, що торік якийсь час вела замість Геґріда уроки догляду за магічними істотами.

— А де ж Геґрід? — вигукнув він.

— Не знаю, — відповіла Джіні, — але треба відійти, бо ми заступаємо всім вихід.

— Ага...



Джіні відтіснили кудись від Гаррі, поки він плентався по платформі до виходу зі станції. Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі напружував зір — намагався угледіти в пітьмі Геґрідів силует. Він мусив десь тут бути, Гаррі ж так на це сподівався, так прагнув знову побачити Геґріда! Але того ніде не було видно.

Він не міг звідси поїхати, — переконував сам себе Гаррі, поволі виходячи з юрбою на пристанційну дорогу. — "Може, він просто застудився, чи ще щось..." Роззирнувся за Роном чи Герміоною, бажаючи знати їхню думку з приводу чергової появи професорки Граблі‑Планки, але тих теж ніде не було видно, тож він побрів до темного, омитого дощем путівця, що починався відразу за станцією Гоґсмід.

Там стояло близько сотні диліжансів без коней, що завжди відвозили всіх учнів, крім першокласників, до замку. Гаррі глянув на них, ще раз роззирнувся за Роном і Герміоною, і знову здивовано придивився до диліжансів.

Тепер вони вже не їхали самі собою. У голоблі диліжансів були впряжені якісь істоти. Якщо вже якось їх називати, то Гаррі сказав би, що це коні, хоч вони дещо скидалися на рептилій. Були безтілесні, а їхні кістяки щільно обтягувала чорна шкіра, крізь яку виразно проступало кожнісіньке ребро. Шкапи мали драконоподібні голови з білими виряченими очима без зіниць та чорні шкірясті крила, які більше пасували б величезним кажанам. Загалом вигляд цих істот, що спокійно й тихенько стояли в сутінках, був моторошний і зловісний. Гаррі не міг зрозуміти, навіщо цих жахливих коней запрягли в диліжанси, якщо ті чудово могли рухатися й без них.

— А де Лев? — почувся за Гарріною спиною Ронів голос.

— Її забрала та дівчина, Луна, — миттю озирнувся Гаррі, прагнучи поговорити з Роном про Геґріда. — Як ти гадаєш, де...

— ...дівся Геґрід? Не знаю, — стурбовано озвався Рон. — Хоч би з ним усе було гаразд...



Трохи далі розштовхував другокласників, щоб дістатися до диліжансів, Драко Мелфой у супроводі зграйки своїх посіпак — Креба, Ґойла та Пенсі Паркінсон. Ще за кілька секунд з юрби вибігла захекана Герміона.

— Мелфой таке там виробляв з першокласниками! Обов'язково про це доповім! Він якісь три хвилини носить свій значок, а вже дістав усіх до печінок... а де Криволапик?

— У Джіні, — відказав Гаррі. — Ось вона...

З юрби вийшла Джіні з Криволапиком, що звивався в її руках.

— Дякую, — забрала кота Герміона. — Ходімо, треба знайти якийсь диліжанс, поки ще всіх не зайняли...

— Десь немає мого Лева! — вигукнув Рон, але Герміона вже поспішила до найближчого вільного диліжанса. Гаррі затримався з Роном.

— Що то за жахіття, не знаєш? — спитав він Рона й кивнув на страхітливих коней, повз яких проходили інші учні.

— Яке жахіття?

— Та ті коні...



З'явилася Луна, тримаючи в руках клітку з Левконією. Крихітна сова, як завжди, схвильовано цвенькала.

— Нате, — сказала Луна. — Така гарнюсінька сова!

— Е‑е... так... нормальна, — похмуро буркнув Рон. — Ходімо вже, треба сідати... то що ти, Гаррі, питав?

— Питав, що то за жахливі коні? — повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.

— Які коні?

— Та ті, що впряжені в диліжанси! — нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.

— Що ти таке мелеш?

— Я кажу, що... та сам подивися!



Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.

— На що я маю дивитися?

— Та на... ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом...

Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.

— Ти що... їх не бачиш?

— Кого не бачу?

— Не бачиш, хто впряжений у диліжанси? Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.

— Гаррі, з тобою все гаразд?

— Так... я...



Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався — а це був би не дуже смішний жарт, — і справді нічого не бачив.

— То що, сідаємо, га? — нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.

— Так, — погодився Гаррі. — Так, сідаємо...

— Усе гаразд, — пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. — Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.

— Справді? — розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.

— Ну, звичайно, — підтвердила Луна, — я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.



Ледь‑ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.
— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —

Нова пісенька Сортувального Капелюха
Гаррі нікому не хотів зізнаватися, що мав однакові з Луною галюцинації — якщо це були галюцинації. Тож він більше не згадував про коней, коли сів у диліжанс і зачинив за собою дверцята, хоч не міг не бачити, як за вікном рухалися кінські силуети.

— Чи всі ви бачили ту Граблі‑Планку? — спитала Джіні. — Чого вона тут була? Не міг же Геґрід звідси піти.

— Я лише зраділа б, — сказала Луна, — він не дуже добрий вчитель.

— Неправда! — сердито озвалися Гаррі, Рон і Джіні. Гаррі зиркнув на Герміону. Вона прокашлялась і швидко додала: — Гм... ага... він дуже добрий.

— А в Рейвенклові всі з нього сміються, — і вухом не повела Луна.

— Тому що у вас паскудне почуття гумору, — огризнувся Рон, а колеса диліжанса скрипнули й покотилися.



Луну анітрохи не збентежила Ронова грубість, навпаки, вона якийсь час не зводила з нього погляду — мовби дивилася нудну телепередачу.

Хитаючись і торохкочучи, диліжанси повзли дорогою вгору. Коли вони проїжджали між увінчаних крилатими вепрами високих кам'яних колон, що стояли обабіч шкільної брами, Гаррі став придивлятися, чи світиться в Геґрідовій хатині біля Забороненого лісу, але там усе було оповите суцільною темрявою. Вони наближалися до Гоґвортського замку, що височів над ними незліченними вежами, чорнющими на тлі темного неба — то тут, то там яскраво сяяли вікна.

Диліжанси з брязкотом зупинилися біля кам'яних сходів, що вели до дубових вхідних дверей, і Гаррі вийшов першим.

Він ще раз озирнувся, чи не видно освітлених вікон біля лісу, але в Геґрідовій хижі ніхто не подавав ознак життя. Неохоче, мовби сподіваючись, що вони вже зникли, Гаррі перевів погляд на химерних кістлявих істот, що спокійно, стояли під прохолодним нічним вітерцем, поблискуючи порожніми білими очима.

Колись уже бувало таке, що Гаррі бачив невидимі для Рона речі, але то було відображення в дзеркалі — таке неістотне супроти сотні цих реальних і дужих тварин, що тягли цілу флотилію диліжансів. Якщо повірити Луні, то вони були тут завжди, хоч і невидимі. Чому ж тоді Гаррі зненацька їх побачив, а Рон ні?

— Ти йдеш чи як? — спитав ззаду Рон.

— Ага... так, — швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам'яними сходами до замку.

Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам'яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.

Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.

Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги‑четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже‑Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по‑панібратськи, тож Гаррі не сумнівався — вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші — він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.

— Його там немає.



Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь‑якій юрбі.

— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.

— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.

— Ти не думаєш, що його... поранено , абощо? — занепокоїлася Герміона.

— Ні, — миттю озвався Гаррі.

— А де ж він тоді?



Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.

— Так... мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.

— А хто це ? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.

Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно‑фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро‑каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.

— Це ж та жінка, Амбридж!

— Хто? — перепитала Герміона.

— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!

— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.

— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?

— Не знаю...

Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні...



Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі‑Планка, котра щойно з'явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.

І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним‑перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів‑полів.

Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.

Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.

Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:
Давно, коли я юним був,

І Гоґвортс щойно народивсь,

Хто думав, що його батьки

Навік розлучаться колись?

Метою спільною вони

Були зігріті:

Створити школу чаклунів —

Найкращу в світі.

"Навчати будемо дітей!" —

Казала так четвірка друзів,

Не знаючи, що дружба ця

Піддасться зраді і нарузі.

Друзяк вірніших не було.

Ніж Слизерин і Ґрифіндор,

Рівнятися на них могли

Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.

Та що там трапилось, чому

Тій дружбі враз настав кінець?..

Я спробую розповісти,

Бо я ж там був (хай йому грець!).

Раз каже Слизерин: "Вчимо

Лиш чистокровних в нашій школі",

А Рейвенклов йому: "Ні, тих,

Хто має розуму доволі".

А Ґрифіндор: "Навчаймо лиш

Відважних, мужніх і сміливих".

"Для мене ж", — каже Гафелпаф, —

Немає учнів особливих".

Отак сварилися вони,

Ніяк дійти не в змозі згоди,

Аж врешті кожен заснував

Гуртожиток окремий згодом.

Відтоді Слизерин навчав

Лиш чистокровних,

А Рейвенклов — розумних лиш

І красномовних.

Відважні, з духом бойовим

До Ґрифіндора прямували,

А Гафелпаф приймала всіх,

Що чарів вчитися бажали.

Завирувало там життя,

Роки у радості минали.

Аж доки знов гіркі часи

Зневіри й розпачу настали.

Гуртожитки, що мов стовпи,

Тримали на собі цю школу,

Сварились люто, мов сліпці,

І все валилося додолу.

Уже здавалось, що кінець

Настане Гоґвортсу навіки,

Коли ішов на друга друг,

І полились криваві ріки.

Та несподівано тоді

Старенький Слизерин помер,

І вщухли сутички, однак

Не стало злагоди й тепер.

Засновники усі утрьох

Шкільні вирішували справи,

Та єдності не знали вже

Колись незламні їхні лави...

Спливли століття, й нині знов

Я сортувати буду вас,

Я — Сортувальний Капелюх,

Настав мій день, настав мій час.

Та цього року вам скажу

Одну доволі дивну штуку —

Те, що ділити мушу вас,

Завдасть мені і болю, й муки.

Це мій обов'язок, тож я

Сортую чесно вас щороку,

Але боюсь, щоб не приніс

Розподіл цей біди, нівроку.

Остерігайтесь небезпек,

Розгадуйте таємні знаки,

Готуються на Гоґвортс наш

Смертельних ворогів атаки.

Єднаймося, допоки час,

Відкиньмо геть усі вагання, —

Я попередив... а тепер

Розпочинаймо Сортування.
І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам'яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.

— Щось його цього року занесло, га? — здивовано підняв брови Рон.

— Ще й як, — погодився Гаррі.

Зазвичай Сортувальний Капелюх обмежувався описом різних ознак, необхідних для кожного з чотирьох гоґвортських гуртожитків, а також своєї ролі в процедурі Сортування. Гаррі не пригадував, щоб він будь‑коли намагався учням щось радити.

— Цікаво, чи раніше він робив якісь попередження? — трохи стривожилася Герміона.

— Авжеж, — обізнано відповів Майже‑Безголовий Нік, нахиляючись до неї крізь Невіла (Невіл аж здригнувся, бо Це доволі неприємне відчуття, коли крізь вас проходить привид). — Капелюх вважає справою честі зробити школі відповідне попередження, коли відчуває...

Але професорка Макґонеґел, що збиралася зачитати прізвища першокласників, зиркнула спопеляючим поглядом на учнів, що перешіптувалися.

Майже‑Безголовий Нік приклав до вуст прозорого пальця й виструнчився на стільці, а бурмотіння в залі миттю стихло. Востаннє суворо окинувши поглядом столи всіх чотирьох гуртожитків, професорка Макґонеґел опустила очі на довжелезний сувій пергаменту й оголосила перше прізвище.

— Юан Аберкромбі.



Переляканий хлопчик, на якого Гаррі звернув увагу перед цим, поплентався до Капелюха й надів його на голову. Тільки великі відстовбурчені вуха не давали Капелюхові впасти хлопчикові аж на плечі. Капелюх на мить замислився, а тоді роззявив свого "рота" й крикнув:

— Ґрифіндор!



Гаррі голосно заплескав разом з усіма ґрифіндорцями, а Юан Аберкромбі пошкандибав до їхнього столу і сів з таким виглядом, ніби волів провалитися крізь підлогу, аби лишень на нього не витріщалися.

Поволі зменшувалася довжелезна вервечка першокласників. У паузах між називанням їхніх прізвищ та оголошенням рішень Сортувального Капелюха Гаррі чув голосне бурчання Ройового живота. Нарешті останню в списку Розу Зеллер розподілили в Гафелпаф, професорка Макґонеґел винесла з зали Капелюха й ослінчика, і на ноги звівся професор Дамблдор.

Попри своє останнім часом гірке ставлення до директора, Гаррі одразу заспокоївся, коли Дамблдор став перед ними. Він відчував, що Геґрідова відсутність і драконисті коні будуть далеко не останніми несподіванками, що їх принесе довгоочікуване повернення до Гоґвортсу — це було наче нові деренчливі звуки у знайомій пісеньці. Але принаймні ось це відбувалося саме так, як і мало бути: директор школи підводився, щоб привітати їх перед початком бенкету з нагоди нового навчального року.

— Наші новоприбулі, — лунким голосом проказав Дамблдор, розкинувши в боки руки і сяючи усмішкою, — мої вам вітання! Наші старожили — з поверненням вас! Є час для виголошення промов, але зараз нам не до цього. Напихаймо кендюхи!



Пролунав схвальний регіт і вибухли оплески, а Дамблдор повільно сів на місце й закинув за плече свою довжелезну бороду, щоб вона не заважала йому їсти — бо прямо з повітря виникли страви, і всі п'ять столів уже вгиналися під вагою різних м'ясив, пирогів, овочевих салатів, хліба, приправ та глечиків з гарбузовим соком.

— Чудово, — аж застогнав від насолоди Рон, схопив найближчий таріль з відбивними й почав накладати їх на свою тарілку, а Майже‑Безголовий Нік сумовито глянув на нього.

— То що ти там казав перед Сортуванням? — запитала в привида Герміона. — Про попередження Капелюха.

— А, так, — зрадів Нік, що знайшов причину відвернутися від Рона, котрий з якимось аж непристойним завзяттям наминав смажену картоплю. — Я чув, що Капелюх і раніше колись робив попередження, причому саме тоді, як виявляв ознаки наближення серйозної небезпеки для школи. І завжди зазвичай він радив одне й те самісіньке: будьте разом, ваша внутрішня сила в єдності.

— Аин аєо ола ебеесі яшо ін осий аею? — здивувався Рон. Він так набив рота їжею, що Гаррі здивувався, як Рон узагалі зміг видушити бодай якісь звуки.

— Я перепрошую? — ввічливо перепитав Майже‑Безголовий Нік, а ось Герміона подивилася на це з відразою. Рон насилу все проковтнув і знову повторив: — А як він знає, що школа в небезпеці, якщо він простий Капелюх?

— Гадки не маю, — відповів Майже‑Безголовий Нік. — Хоч він, звичайно, мешкає в Дамблдоровім кабінеті, тож, мабуть, щось там і підслуховує.

— І він хотів би, щоб усі гуртожитки потоваришували? — Гаррі глянув на слизеринський стіл, де вся увага була прикута до Драко Мелфоя. — Дідька лисого.

— Але ж не можна ставати в позу, — докірливо сказав Нік. — Мирна співпраця — ось у чому вихід. Ми, привиди, також належимо до різних гуртожитків, але підтримуємо приятельські стосунки. Попри конкуренцію між Ґрифіндором та Слизерином, мені ніколи й на думку не спаде встрягати в суперечки з Кривавим Бароном.

— Бо ти його просто боїшся, — усміхнувся Рон.



Майже‑Безголовий Нік сприйняв це як страшну образу.

— Боюся? Мене, сера Ніколаса де Мимзі‑Порпінґтона, ще ніхто в житті не звинуватив у боягузтві! Шляхетна кров, що тече в моїх жилах...

— Яка кров? — перепитав Рон. — Її в тебе вже нема...

— Це мовний зворот! — роздратувався Майже‑Безголовий Нік, а його голова загрозливо захиталася на майже перерубаній шиї. — Я гадаю, що й надалі володію правом вживати будь‑які слова та вирази, хоч мені й відмовлено в насолоді їсти й пити! Але я вже цілком звик до недолугих учнівських жартів стосовно моєї смерті! Можу вас запевнити!

— Нік, та він і не думав з тебе сміятися! — виправдовувалася Герміона, люто зиркаючи на Рона.

На жаль, Ронів рот знову був такий набитий, що він зміг видушити з себе лише "О аю еед им иаати", що, на Нікову думку, не вважалося достатнім вибаченням. Він піднявся в повітря, поправив свого капелюха з пір'їнами й поплив на другий край стола, де зупинився між братами Кріві — Коліном та Денісом.

— Дуже гарно, Роне, — скривилася Герміона.

— Що? — обурився Рон, нарешті проковтнувши свою їжу. — Мені вже не можна задати просте запитання?

— Ой, перестань, — роздратовано буркнула Герміона, і після цього вони вже між собою не розмовляли.



Гаррі так звик до їхніх суперечок, що навіть не намагався їх помирити. Вирішив, що краще присвятити час біфштексові та пирогові з м'ясом, а тоді величезній таці його улюблених тістечок з мелясою.

Коли всі учні наїлися й галас у залі знову почав голоснішати, Дамблдор ще раз звівся на ноги. Розмови миттю вщухли і всі повернулися до директора. Гаррі відчував приємну сонливість. Десь нагорі його чекало ліжко зі стовпчиком на кожному розі, неймовірно тепле й м'якеньке...

— А тепер, як ми вже перетравлюємо наш розкішний бенкет, прошу кілька хвилин вашої уваги для звичних оголошень перед початком року, — сказав Дамблдор. — Доводжу до відома першокласників, що учням заборонено відвідувати ліс на території школи — про це не варто забувати і деяким нашим старшокласникам. (Гаррі, Рон і Герміона обмінялися посмішками.)



Містер Філч, наш сторож, попросив мене — вже в чотириста шістдесят друге, згідно з його підрахунками — нагадати вам усім, що в шкільних коридорах не можна користуватися ані чарами, ані деякими іншими речами, величенький перелік яких висить на дверях кабінету містера Філча.

Маємо цього року дві зміни в складі наших учителів. Нам дуже приємно знову привітати професорку Граблі‑Планку, котра вестиме уроки догляду за магічними істотами. З великим задоволенням хочу вам також відрекомендувати професорку Амбридж, нашу нову вчительку захисту від темних мистецтв.

Пролунали ввічливі, хоч і не особливо бурхливі оплески, а Гаррі, Рон і Герміона обмінялися переляканими поглядами, бо ж Дамблдор не сказав, як довго викладатиме Граблі‑Планка.

Дамблдор вів далі:

— Проби кандидатів у квідичні команди гуртожитків відбудуться...



Він раптом зупинився й допитливо глянув на професорку Амбридж. Та, стоячи, була не набагато вища, ніж сидячи, тож певний час ніхто не розумів, чому замовк Дамблдор — аж доки професорка Амбридж не прокашлялася ("гм, гм") — і всі зрозуміли, що вона приготувалася виголосити промову.

Дамблдор розгубився хіба що на мить, а тоді швиденько сів і зацікавлено вдивлявся в професорку Амбридж, мовби тільки й мріяв, щоб її вислухати. Інші вчителі не зуміли так хутко приховати свій подив. Брови професорки Спраут так піднялися, що просто зникли в її розкуйовдженому волоссі, а таких тонких вуст у професорки Макґонеґел Гаррі досі не бачив. Дамблдора ще ніколи не перебивав жоден новий учитель. Багато учнів глузливо посміхалися; ця жінка явно не знала гоґвортських правил поведінки.

— Дякую вам, пане директоре, — самовдоволено усміхнулася професорка Амбридж, — за ці гарні привітальні слова.



Вона мала тоненький, з придихом, голос, наче в маленької дівчинки, а на Гаррі знову накотилася незрозуміла хвиля неприязні. Він відчував відразу до всього, пов'язаного з нею, починаючи з її дурнуватого голосу й закінчуючи пухнастим рожевим джемпером. Вона ще раз легенько прокашлялась ("гм, гм") і повела далі.

— Мушу сказати, що дуже приємно повернутися в Гоґвортс! — Вона всміхнулася, показавши гостресенькі зубки. — І побачити навколо такі щасливесенькі дитячі обличчя!



Гаррі озирнувся. Він не помітив жодного щасливого обличчя. Навпаки, всі здавалися трохи здивованими, що до них звертаються, мов до п'ятирічних діток.

— Мені прагнеться чимскоріше з вами всіма познайомитися, і я впевнена, що ми з вами гарнюсінько подружимось!



Учні перезиралися. Дехто ледве стримував посмішку.

— Я згодна на все, аби лиш не довелося позичати в неї джемпера, — прошепотіла Лаванді Парваті, й обидві мовчки затрусилися зі сміху.



Професорка Амбридж ще раз прокашлялася ("гм, гм"), та коли заговорила знову, в її голосі вже не було характерного придиху. Тепер він був по‑діловому монотонний, ніби вона вивчила цей текст напам'ять.

— Міністерство магії завжди надавало величезного значення освіті молодих чарівниць та чаклунів. Ваші рідкісні вроджені здібності можуть зникнути, якщо їх не розвивати й не відточувати ретельним навчанням. Стародавні й унікальні для магічної громади вміння потрібно передавати з покоління в покоління, щоб не втратити їх назавжди. Скарби магічного знання, зібрані нашими предками, мають охоронятися, поповнюватися і вдосконалюватися тими, чиїм покликанням стала шляхетна професія вчителя.



Професорка Амбридж зробила паузу й легенько вклонилася колегам‑учителям, проте ніхто не відповів на цей уклін. Професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови і стала схожа на шуліку. Гаррі добре побачив, як вона обмінялася багатозначним поглядом з професоркою Спраут, коли Амбридж знову мугикнула й продовжила свою промову.

— Кожен директор і директорка Гоґвортсу додавали щось нове до вагомої справи керівництва цією історичною школою. Так і мало бути, бо без прогресу настає застій і занепад. Але знову ж таки, не варто заохочувати прогрес заради прогресу, бо наші випробувані й перевірені традиції не терплять поспіху й недбалості. Отож необхідно зберігати рівновагу між старим і новим, між сталістю і змінами, між традиціями і новаціями...



Гаррі відчув, що його увага розсіюється, йому важко було налаштувати свій мозок на одну‑єдину хвилю. Тиша, що завжди панувала в залі, коли говорив Дамблдор, поступово заповнювалася шепотом і хихотінням учнів. За рейвенкловським столом Чо Чанґ жваво теревенила з приятельками. Неподалік від Чо знову витягла свого "Базікала" Луна Лавґуд. А от за гафелпафським столом її, здається, слухали. Ерні Макмілан, один з небагатьох у залі, незмигно дивився на професорку Амбридж, хоч і скляними очима. Гаррі не сумнівався, що той лише прикидається уважним слухачем — його зобов'язував значок старости, що виблискував на грудях.

Професорка Амбридж ніби й не помічала, що її не слухають. Гаррі подумав, що вона не припинила б своєї доповіді, навіть якби в залі вибухнув справжнісінький бунт. Лише вчителі слухали її з увагою, та ще Герміона буквально ковтала кожнісіньке слово, хоча, судячи з виразу обличчя, не всі ці слова були їй до смаку.

— ...бо деякі зміни ведуть до поліпшення, тоді як інші, з плином часу, будуть визнані помилковими. Між іншим. Деякі старі звички необхідно зберігати, тоді як інших, віджилих і непридатних, треба позбуватися. Тож рухаймося вперед, до нової ери відкритості, ефективності й відповідальності, рішуче підтримуючи все, що варте підтримки, вдосконалюючи те, що потребує вдосконалення, і викорінюючи все, що нам заважає.



Вона сіла на місце. Дамблдор заплескав. Решта вчителів його підтримала, хоч Гаррі помітив, що дехто лише про людське око раз чи двічі стулив долоні. Кілька учнів теж заплескали, але більшість завершенням промови були захоплені зненацька, бо не слухали, тож поки вони збиралися аплодувати, Дамблдор знову звівся на ноги.

— Дуже вам дякую, професорко Амбридж, ви нам усім розкрили очі, — вклонився він їй. — Отож, як я вже казав, проби у квідичні команди відбудуться...

— Вона справді розкрила нам очі, — неголосно сказала Герміона.

— Тобі що, сподобалося? — повернувся до Герміони Рон. — Та я ще ні разу в житті не чув нуднішої доповіді, а я ж ріс разом з Персі.

— А я не казала "сподобалась", я сказала — "розкрила очі", — пояснила Герміона. — Тепер багато що прояснилося.

— Справді? — здивувався Гаррі. — По‑моєму, це було порожнє базікання.

— Серед цього базікання були й важливі речі, — похмуро заперечила Герміона.

— Які саме? — перепитав Рон.

— А ось як вам отака фраза: "не варто заохочувати прогрес заради прогресу"? Або таке: "викорінюючи все, що нам заважає"?

— І що це означає? — нетерпляче допитувався Рон.

— Зараз скажу, — процідила Герміона. — Це означає, що міністерство починає втручатися у справи Гоґвортсу.

Навколо них загупали й загрюкали. Мабуть, Дамблдор якраз усіх відпустив, бо учні вставали й готувалися виходити із зали.

Герміона розгублено зіскочила на ноги.

— Роне, ми ж маємо показувати дорогу першокласникам!

— Ага, — сказав Рон, який явно про це забув. — Гей... гей, ви там! Ліліпутики!

— Роне!

— Та ж вони справді малявки...

— Я знаю, але не можна їх називати ліліпутами! Першокласники! — владно покликала Герміона. — Прошу сюди!



До проміжку між ґрифіндорським та гафелпафським столами нерішуче наблизився гурт новачків, які ховалися одне в одного за спинами. Вони й справді були дуже маленькі. Гаррі подумав, що був доросліший, коли сюди приїхав. Усміхнувся їм. Білявий хлопчик коло Юана Аберкромбі мав переляканий вигляд. Він підштовхнув Юана й зашепотів йому на вухо. Юан Аберкромбі теж злякано зиркнув на Гаррі. Усмішка зникла з Гарріного обличчя, мов той смердосік у поїзді.

— До зустрічі, — буркнув він Ронові й Герміоні і пішов з Великої зали, намагаючись не звертати уваги на шепотіння, погляди та тицяння пальцями йому вслід. Дивився прямо перед собою, проштовхуючись крізь натовп у вестибюлі, тоді вибіг нагору мармуровими сходами, перетнув кілька прихованих переходів і незабаром майже всі учні залишилися позаду.



Невже він такий дурний, що сподівався на щось інше? — думав Гаррі сердито, йдучи майже безлюдними горішніми коридорами. Не дивно, що всі на нього витріщалися, адже два місяці тому він вийшов з Тричаклунського лабіринту, несучи тіло мертвого учня і заявляючи, що бачив, як повернув собі могутність Лорд Волдеморт. У минулій чверті вже не було часу все це пояснювати, бо учні роз'їжджалися Додому — навіть, якби він і знайшов тоді в собі силу детально прозвітувати перед усією школою про жахливі події на цвинтарі.

Гаррі дійшов до кінця коридору, до входу в ґрифіндорську вітальню, й зупинився перед портретом Гладкої Пані, раптом усвідомивши, що не знає нового пароля.

— Е‑е... — похмуро протяг він, дивлячись на Гладку Пані, котра розгладила складки рожевої єдвабної сукні, й суворо глянула на нього.

— Не знаєш паролю — зайти не дозволю, — пихато сказала вона.

— Гаррі, я знаю! — Хтось задихано підбіг до нього ззаду, а коли Гаррі озирнувся, то побачив Невіла. — Знаєш, який пароль? До речі, я його, нарешті, можу запам'ятати... — Він помахав маленьким чахлим кактусиком, що його показував ще в поїзді. — Мімбулус мімблетонія !

— Правильно, — сказала Гладка Пані й відхилилася, відкривши за собою круглий отвір, крізь який і пролізли Гаррі з Невілом.

Ґрифіндорська вітальня мала той самий гостинний вигляд, що й завжди — затишна округла кімната у вежі, заставлена потертими м'якими кріслами та розхитаними старими столами. У каміні весело потріскував вогонь, а кілька учнів гріли біля нього руки перед тим як піднятися до своїх спалень.

З протилежного боку кімнати Фред і Джордж щось пришпилювали на дошку оголошень. Гаррі помахав їм на добраніч і пішов до хлопчачих спалень. Йому зараз було не до розмов. Невіл поплентався за ним.

Дін Томас і Шеймус Фініґан були вже у спальні й чіпляли на стіни біля своїх ліжок плакати та фотографії. Вони про щось розмовляли, коли Гаррі штовхнув двері, але миттю замовкли, щойно його побачили. Гаррі подумав, чи не про нього вони часом базікали, але потім вирішив, що помаленьку стає вже параноїком.

— Салют, — привітався він, а тоді підійшов до своєї валізи і відкрив її.

— Здоров, Гаррі, — озвався Дін, вдягаючи піжаму в кольорах команди "Вест Гем". — Як канікули?

— Непогано, — буркнув Гаррі, бо ж правдивий опис того, що сталося під час канікул, тривав би цілу ніч, а Гаррі було не до того. — А в тебе?

— Та все гаразд, — захихотів Дін. — Принаймні краще, ніж у Шеймуса. Він оце мені розповідав.

— А що там сталося, Шеймусе? — поцікавився Невіл, обережно ставлячи свою "Мімбулус мімблетонію" на тумбочку біля ліжка.



Шеймус відповів не зразу. Він щосили намагався вирівняти на стіні плакат квідичної команди "Кенмарські соколи". А тоді сказав, не обертаючись до Гаррі:

— Мама не хотіла, щоб я повертався.

— Що? — Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.

— Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу. Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.

— А... чому? — здивувався Гаррі. Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по‑дурслівськи.

Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.

— Я думаю, — стримано мовив він, — що... через тебе.

— Як це через мене? — відразу перепитав Гаррі.

Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.

— Ну, — знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, — вона... е‑е... не тільки через тебе, а й через Дамблдора...

— То вона вірить "Щоденному віщунові"? — запитав Гаррі. — Думає, що я брехун, а Дамблдор — старий дурень?

Шеймус глянув на нього.

— Так, щось таке.



Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається... Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.

Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: — Слухай... то що тоді сталося, коли... ну, знаєш... з Седриком Діґорі й так далі?

Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.

— А чого ти мене питаєш? — різко перепитав Гаррі. Читай собі "Щоденний віщун", як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.

— Не зачіпай мою маму, — огризнувся Шеймус.

— Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, — відповів Гаррі.

— Не розмовляй зі мною таким тоном!

— Я розмовлятиму, як захочу, — вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. — Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною — біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить... щоб не турбувалася твоя мамуся...

— Дай моїй мамі спокій, Поттере!

— Що тут таке?



У дверях з'явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса — той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.

— Він ображає мою маму! — закричав Шеймус.

— Що? — перепитав Рон. — Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася...

— Це було ще до того, як вона почала вірити кожному слову з того смердючого "Віщуна"! — крикнув Гаррі.

— Ага, — Рон почав розуміти. — Ну... добре.

— Знаєш, що? — люто озвався Шеймус, з ненавистю глянувши на Гаррі. — Це правда, я не хочу бути з ним в одній спальні, бо він здурів.

— Шеймусе, це відпадає, навіть не починай, — застеріг Рон. Вуха в нього почервоніли — а це завжди була небезпечна ознака.

— Це я починаю? — закричав Шеймус, що, навпаки, увесь зблід. — Ти, може, віриш усім його вигадкам про Відомо‑Кого? Думаєш, він нам каже правду?

— Так! Думаю! — сердито крикнув Рон.

— Тоді ти теж здурів, — з відразою сказав Шеймус.

— Так? Але, на твоє лихо, старий, я ще й староста! — тицьнув собі в груди пальцем Рон. — Отож тримай язика за зубами і не наривайся на покарання!

Кілька секунд Шеймус мав такий вигляд, ніби жодне покарання не стримало б усього, що він хотів з себе вилити. Але потім він зневажливо щось буркнув, з розмаху бухнувся на ліжко і з такою люттю шарпнув запону, що вона обірвалася й упала на підлогу. Рон якусь мить дивився на Шеймуса, а тоді поглянув на Діна з Невілом.

— Ще чиїсь батьки мають проблеми з Гаррі? — агресивно поцікавився він.

— Старий, мої батьки маґли, — стенув плечима Дін. — Вони не знають, що в Гоґвортсі хтось там загинув, бо я не такий дурний, щоб їм розбазікувати.

— Ти не знаєш моєї мами! Вона з кого завгодно витисне все, що захоче! — огризнувся Шеймус. — Крім того, твої батьки не отримують "Щоденного віщуна". Вони не знають, що нашого директора викинули з Чарверсуду та з Міжнародної конфедерації чаклунів, бо в нього вже миші в голові...

— А моя бабуся вважає, що це нісенітниця, — втрутився Невіл. — Каже, що то "Щоденний віщун" сходить на пси, а не Дамблдор. Навіть перестала його передплачувати. Ми віримо Гаррі, — додав спокійно Невіл. Він заліз у ліжко й натяг ковдру аж до підборіддя, по‑совиному зиркаючи з‑під неї на Шеймуса. — Бабуся завжди казала, що Відомо‑Хто колись повернеться. Якщо Дамблдор стверджує, що той повернувся, отже, так і є, каже вона.

Гаррі відчув хвилю вдячності до Невіла. Усі інші мовчали. Шеймус витяг чарівну паличку, повісив на місце запону й сховався за нею. Дін заліз у ліжко, скрутився клубочком і затих. Невіл, якому теж не було більше чого сказати, лагідно поглядав на свій залитий місячним світлом кактусик.

Рон метушився біля сусіднього ліжка, збираючи розкидані речі, а Гаррі лежав на подушках. Його приголомшила сварка з Шеймусом, якого він завжди так любив. Скільки ж це людей вважає, що він брехун або псих?

Чи Дамблдорові цього літа також довелося пройти крізь подібні муки, коли спочатку Чарверсуд, а потім і Міжнародна конфедерація чаклунів виключили його зі своїх лав? Може, Дамблдор тому й не захотів з Гаррі зустрічатися, що був на нього сердитий? Врешті‑решт, вони разом роздули цю справу — Дамблдор повірив Гаррі й оприлюднив його версію подій перед усією школою, а потім і перед ширшою чаклунською громадою. Кожен, хто вважав Гаррі брехуном, мусив бути такої самої думки і про Дамблдора або припускати, що Гаррі обкрутив його круг пальця...

"Колись вони пересвідчаться, що ми казали правду", — розпачливо подумав Гаррі, а Рон тим часом ліг і загасив останню у спальні свічку. Однак скільки ж іще доведеться пережити сутичок, як оце щойно з Шеймусом, перш ніж це станеться.
— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка