Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5



Сторінка8/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір11,4 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

Покарання в Долорес
Того дня вечеря у Великій залі не була для Гаррі приємною. Новина про його люту суперечку з Амбридж розлетілася з неймовірною навіть для Гоґвортсу швидкістю. Коли він сів за стіл між Роном та Герміоною, звідусіль залунало шепотіння. Найкумедніше, що ніхто з шептунів не переймався, почує він їхні слова чи ні. Навпаки, всі мовби сподівалися, що він роздратується, знову почне кричати, і тоді вони все почують, так би мовити, з перших уст.

— Він казав, що бачив, як убивали Седрика Діґорі...

— Вважає, що бився з Відомо‑Ким...

— Ой, перестань...

— Кого він хоче надути?

— Я тебе прошу‑у‑у...

— Я тільки не розумію, — процідив крізь зуби Гаррі, відкладаючи ножа й виделку (не міг їх тримати рівно, бо тремтіли руки), — чому ж вони два місяці тому повірили Дамблдорові, коли він розповів їм, що сталося...

— Не думаю, Гаррі, що вони й тоді повірили, — похмуро озвалася Герміона. — Ой, краще нам піти звідси.



Вона шпурнула ножа й виделку на стіл. Рон сумно глянув на недоїдений яблучний пиріг, але вчинив за їхнім прикладом. Усі в залі відверто на них витріщалися.

— Ти думаєш, що вони не повірили й Дамблдорові? — запитав Гаррі в Герміони, коли вони дійшли до першого сходового майданчика.

— Ти просто не уявляєш, як це все виглядало, — почала пояснювати Герміона. — Ти вийшов на галявину, тримаючи на руках мертвого Седрика Діґорі... ніхто з нас не бачив, що сталося в лабіринті... мусили вірити Дамблдорові на слово, що Відомо‑Хто повернувся, убив Седрика і бився з тобою.

— Так воно й було! — вигукнув Гаррі.

— Гаррі, я це знаю, тож чи не міг би ти, якщо твоя ласка , не гаркати на мене? — втомлено проказала Герміона. — Просто це все тоді ще не зафіксувалося в їхній свідомості, а потім вони роз'їхалися на літо по домівках, і там два місяці читали, що ти просто схибнувся, а в Дамблдора почався старечий маразм!

Вони верталися порожнім коридором до ґрифіндорської вежі, а по шибках періщив дощ. Гаррі здавалося, ніби його перший день у школі тривав мало не тиждень, але перед сном на нього ще чекала купа домашніх завдань. А ще його почав мучити тупий пульсуючий біль над правим оком. Завертаючи у коридор до Гладкої Пані, він поглянув крізь омите дощем вікно в суцільну темряву надворі. У Геґрідовій хатинці все ще не світилося.

— Мімбулус мімблетонія, — випередила запитання Гладкої Пані Герміона. Портрет відхилився, і всі троє пролізли в отвір, що був за ним.



Вітальня була майже порожня, бо учні ще вечеряли. З крісла зіскочив Криволапик і подріботів їм назустріч, голосно муркочучи, а коли Гаррі, Рон і Герміона вмостились у своїх улюблених кріслах біля каміна, кіт легенько стрибнув Герміоні на коліна й згорнувся пухнастим рудим клубочком. Гаррі спустошено й виснажено втупився у вогонь.

— І як Дамблдор міг таке допустити? — зненацька вигукнула Герміона, від чого Гаррі з Роном аж підскочили. Криволапик ображено зістрибнув з її колін. Герміона так люто загупала руками по підлокітниках крісла, що аж повилазила зі щілин оббивка. — Як він дозволив, щоб ця жахлива жінка нас навчала? І саме в рік наших СОВ!



Та в нас нормальних викладачів захисту від темних мистецтв не було ніколи, — сказав їй Гаррі. — Знаєш, як це важко? Геґрід же нам казав, що ніхто не хоче братися за цю роботу, кажуть, що вона заклята.

— Можливо, але навіщо брати вчительку, яка відмовляється навчати нас практичних чарів! Що собі думає Дамблдор?

— А ще вона хоче примусити учнів шпигувати для неї, — сердито буркнув Рон. — Пам'ятаєте, як вона казала, щоб ми приходили й розповідали їй, якщо почуємо розмови про повернення Відомо‑Кого?

— Та це ж і дурневі ясно, що вона буде все про нас винюхувати! Інакше навіщо б Фадж її присилав? — відрубала Герміона.

— Не починайте знову гризтися, — втомлено сказав Гаррі, бо Рон уже розкрив рота для репліки. — Давайте краще здихаємося домашніх завдань...

Вони пішли в куток по портфелі і знову посідали в крісла біля каміна. З вечері поверталися учні. Гаррі не дивився на отвір за портретом, але все одно відчував на собі десятки поглядів.

— Почнемо зі Снейпа? — спитав Рон, вмочаючи перо в каламар. — "Властивості... місячного каменя... та його застосування... у виготовленні настоянок..." — бурмотів він, записуючи ці слова на пергаменті. — Ось. — Він підкреслив заголовок, а тоді очікувально глянув на Герміону.

— То які ж ці властивості і яке застосування місячного каменю?

Проте Герміона його не слухала. Вона скоса позирала в найдальший кут кімнати, де Фред, Джордж і Лі Джордан сиділи серед групки довірливих першокласників, які старанно щось жували з великого паперового пакета у Фредових руках.

— Вибачайте, але вони зайшли дуже далеко, — розлючено зірвалася вона на ноги. — Ходімо, Роне.

— Я... а що? — явно почав тягти час Рон. — Та ні... ну що ти, Герміоно... не будемо ж ми їх сварити за пригощання цукерками.

— Ти чудово знаєш, що це якісь пампушечки‑зносаюшечки або... або батончики‑блювончики, або...

— Завиванці‑зомліванці? — тихенько підказав їй Гаррі. Один за одним першокласники непритомніли, немовби їх хтось ударяв невидимим молотком. Дехто сповзав на підлогу, а дехто звисав з підлокітників крісел, висолопивши язика. Інші учні, побачивши це все, зареготали, але Герміона розправила плечі й рішуче покрокувала до Фреда з Джорджем, які, тримаючи в руках записники, уважно спостерігали за непритомними першокласниками. Рон почав було підводитись, а тоді завагався і буркнув Гаррі:

— Вона сама впорається, — і втиснувся в крісло всім своїм довготелесим тілом.

— Досить! — наказала Герміона Фредові й Джорджеві, і ті здивовано на неї глянули.

— Твоя правда, — погодився Джордж, — цієї дози цілком досить.

— Я ж вам зранку казала, що ви не маєте права випробовувати цю гидоту на учнях!

— Ми їм заплатили! — обурився Фред.

— Ну то й що?! Це небезпечно!

— Дурниці, — відрізав Фред.

— Перестань, Герміоно, нічого з ними не сталося! — заспокоїв її Лі, переходячи від першокласника до першокласника й запихаючи в їхні роззявлені роти фіолетові цукерки.

— Ось подивися, вони вже очунюють, — додав Джордж. Дехто з першокласників і справді заворушився. Вони були такі ошелешені тим, що опинилися на підлозі або звисали з крісел, що Гаррі не сумнівався — Фред і Джордж про дію цукерок їх не попередили.

— Усе гаразд? — лагідно спитав Джордж у чорнявої дівчинки, що лежала в нього під ногами.

— Зда... здається, так, — невпевнено відповіла та.

— Чудово, — зрадів Фред, але наступної миті Герміона вихопила в нього з рук записник та паперовий пакет з завиванцями‑зомліванцями.

— Немає тут НІЧОГО чудового!

— Ще й як є! Вони ж усі живі! — розсердився Фред. — Не можна такого робити! А якщо хтось із них через вас серйозно захворіє?

— Ніхто через нас не захворіє, бо ми все випробували на собі, а зараз просто перевіряємо, чи всі реагують однаково...

— Якщо ви не перестанете, я буду змушена...

— Призначити нам покарання? — вишкірився Фред, ніби кажучи їй "ану спробуй".

— Примусиш нас переписувати тексти? — глузливо додав Джордж.

Усі в кімнаті аж попадали з реготу. Герміона вся витяглася, очі звузились, а у волоссі, здавалося, проскакували іскри.

— Ні, — її голос аж зривався від злості, — я напишу вашій мамі.

— Не напишеш, — перелякано позадкував Джордж.

— Напишу, — Герміона була непохитна. — Вам я не можу заборонити жерти різну гидоту, але годувати нею першокласників ви не маєте права.



Фред і Джордж стояли мов прибиті. Судячи з їхнього вигляду, Герміонина погроза виявилася ударом нижче пояса. Вона востаннє грізно на них зиркнула, тоді шпурнула Фредові його записник та пакет із завиванцями й покрокувала до свого крісла біля каміна.

Рон тим часом так утиснувся в крісло, що ніс стирчав на одному рівні з коліньми.

— Дякую за підтримку, Роне, — в'їдливо кинула Герміона.

— Ти ж і сама впоралася, — пробелькотів Рон. Герміона кілька секунд дивилася на чистий пергамент перед собою, а тоді нервово буркнула: — Погано, я тепер не спроможна зосередитися. Йду спати.

Вона відкрила портфель. Гаррі думав, що Герміона почне викладати підручники, але вона натомість витягла звідти якісь дві безформні вовняні речі, поклала їх обережно на столик біля каміна, накрила зверху кількома зіжмаканими клаптями пергаменту та зламаним пером і відступила назад, щоб помилуватися цією картиною.

— Що ти таке виробляєш, скажи заради Мерліна? — боязко глянув на неї Рон, ніби вона втрачала глузд.

— Це шапочки для ельфів‑домовиків. — радісно пояснила вона, запихаючи підручники назад у портфель. — Я їх зв'язала влітку. Без чарів це тривало досить довго, але тепер, у школі, справи підуть веселіше.

— Ти залишаєш тут шапочки для ельфів‑домовиків? — поволі перепитав Рон. — І ховаєш їх під купою сміття?

— Так, — з викликом підтвердила Герміона, закидаючи на плече портфель.

— Так не можна, — розсердився Рон. — Ти хочеш хитрощами примусити їх узяти ці шапочки. Ти хочеш випустити їх на волю, хоч самі вони того, можливо, й не бажають.

— Авжеж бажають! Вони хочуть бути вільними! — негайно заперечила Герміона, але її обличчя почервоніло. — Роне, не смій чіпати шапочок!

Вона розвернулася і вийшла з вітальні. Рон зачекав, доки вона зайде до дівчачої спальні, а тоді прибрав з вовняних шапочок зайве сміття.

— Нехай хоч бачать, що беруть, — рішуче сказав він. — Ну що ж... — Рон згорнув пергамент, на якому написав заголовок Снейпового реферату, — немає сенсу зараз над цим сидіти. Без Герміони я все одно нічого не напишу. Поняття не маю, що робити з тим місячним камінням. А ти?



Гаррі похитав головою, помітивши, що при цьому посилився біль у правій скроні. Він згадав про довжелезний реферат на тему воєн між велетнями, і йому аж запекло від болю. Чудово усвідомлюючи, що зранку шкодуватиме про невиконані сьогодні домашні завдання, він шпурнув підручники в портфель.

— Я теж піду спати.



Дорогою до спальні проминув Шеймуса, але не глянув на нього. На мить здалося, ніби Шеймус хотів з ним заговорити, та Гаррі пришвидшив крок і незабаром опинився в затишку ґвинтових кам'яних сходів, уникнувши чергової суперечки.
*
Наступний ранок був такий самий свинцевий та дощовий, як і попередній. Під час сніданку Геґріда знову не було за вчительським столом.

— На щастя, і Снейпа немає, — підбадьорливо мовив Рон.



Герміона відверто позіхнула й налила собі кави. Була чимось дуже задоволена, а коли Рон поцікавився, що її так тішить, одразу відповіла:

— Шапочки зникли. Схоже, що ельфи‑домовики таки прагнуть свободи.

— Я б не був такий переконаний, — ущипливо заперечив Рон. — Може, твої шапочки не схожі на одяг. Мені вони взагалі нагадали не шапочки, а сечові міхури з вовни.

Герміона не розмовляла з ним цілісінький ранок.

Після двох уроків замовлянь були два уроки трансфігурації. І професор Флитвік, і професорка Макґонеґел перші п'ятнадцять хвилин своїх уроків нагадували учням про важливість СОВ.

— Ви повинні пам'ятати, — казав писклявим голосочком професор Флитвік, що, як і завжди, сидів на цілому стосі підручників, щоб його було видно з‑за столу, — ці іспити визначать ваше майбутнє на багато років наперед! Якщо ви ще й досі серйозно не задумувалися про кар'єру, то для цього вже настав час. А тим часом нам доведеться працювати ще ретельніше, щоб потім ви не кусали собі лікті на іспитах!



Після цього вони понад годину пригадували замовляння‑викликання, що їх, як казав професор Флитвік, треба буде добре знати для отримання СОВ. А наприкінці уроку він завдав їм чимало домашньої роботи з замовлянь.

Те саме, якщо не гірше, відбувалося й на уроці трансфігурацїї.

— Ви не отримаєте СОВ, — суворо проголошувала професорка Макґонеґел, — без повної самовіддачі, а також без оволодіння теорією та практикою. Я вважаю, що всі учні нашого класу, якщо старанно працюватимуть, гідні СОВ. — Невіл приречено зітхнув. — Так, Лонґботоме, тебе це також стосується, — додала професорка Макґонеґел. — Тобі просто не вистачає впевненості. Отож... сьогодні вивчаємо закляття "щезник". Воно простіше від закляття "з'явник", за яке ми візьмемося аж тоді, як настане час здавати НОЧІ, та однак це будуть, мабуть, найскладніші чари, які вам доведеться виконувати для отримання СОВ.



То була правда. Закляття "щезник" виявилося страшенно складним. До кінця другого уроку ані Гаррі, ані Ронові так і не вдалося примусити щезнути слимачків, на яких вони тренувалися, хоч Рон з надією казав, що його слимачок став нібито блідіший. А от Герміона з третьої спроби успішно "щезнула" свого слимака, заробивши від професорки Макґонеґел десять очок для Ґрифіндору. Їй єдиній професорка не дала домашнього завдання. Усім іншим було наказано цілий вечір працювати над закляттям, щоб назавтра зі свіжими силами знову взятися за слимачків.

Налякані обсягом домашньої роботи, Гаррі з Роном цілу обідню перерву стирчали в бібліотеці, вишукуючи інформацію про застосування місячних каменів у виготовленні настоянок. Герміона, яка й досі сердилася на Рона за образливий наклеп на її вовняні шапочки, з ними не пішла. Після обіду, коли вже мав починатися урок догляду за магічними істотами, в Гаррі знову розболілася голова.

День став холодний і вітряний, і коли вони прямували галявиною до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, то час до часу відчували на обличчі краплини дощу. Професорка Граблі‑Планка чекала на учнів метрів за десять від Геґрідових вхідних дверей, а довгий складаний стіл перед нею був засипаний гілочками.

Коли Гаррі з Роном туди підійшли, то почули за спиною вибух реготу. Озирнувшись, побачили, що до них наближається Драко Мелфой в оточенні звичної зграї своїх слизеринських посіпак. Він явно бовкнув щось дуже кумедне, бо Креб, Ґойл, Пенсі Паркінсон та інші не переставали голосно гиготіти й біля складаного столу. Судячи з того, як вони поглядали на Гаррі, неважко було здогадатися, кому був присвячений жарт.

— Усі зібралися? — гримнула професорка Граблі‑Планка, коли зійшлися і слизеринці, і ґрифіндорці. — То починаймо. Хто мені скаже, як називаються ці штуки? Вона вказала на купу гілочок перед собою. Вгору злетіла Герміонина рука. За її спиною Драко Мелфой шкірив передні зуби, перекривляючи її й показуючи, як вона аж підстрибує, щоб звернути на себе увагу. Проте регіт Пенсі Паркінсон перетворився на вереск, бо гілочки на столі раптом підскочили — і виявилося, що то були крихітні дерев'яні ельфоподібні створіннячка. Вони мали бурі сучкуваті рученята й ніжки, по два відростки‑пальчики на кожній долоньці та кумедні пласкі мордочки з кори, на яких поблискували карі жучки‑оченята.

— О‑о‑о‑о! — захоплено вигукнули Парваті й Лаванда, добряче роздратувавши Гаррі. Можна було подумати, що Геґрід ніколи не показував їм вражаючих істот. Нехай флоберв'яки були трохи нудні, але ж саламандри й гіпогрифи були доволі цікаві, а вибухозаді скрути, можливо, аж занадто.

— Дівчата, прошу тихіше! — цитьнула професорка Граблі‑Планка, жбурнувши створінням‑патичкам пригорщу якогось бурого рису. Ті миттю накинулись на їжу. — То... хто знає назву цих істот? Міс Ґрейнджер?

— Це — посіпачки, — випалила Герміона. — Охоронці дерев, живуть переважно на чарівнопаличних деревах.

— П'ять очок для Ґрифіндору, — сказала професорка Граблі‑Планка. — Так, це посіпачки, і, як правильно зазначила міс Ґрейнджер, вони переважно живуть на деревах, з яких виготовляють чарівні палички. А чи знає хтось, чим вони харчуються?

— Мокрицями, — миттю відповіла Герміона, і Гаррі тепер зрозумів, чому ті нібито зернятка бурого рису ворушилися. — А ще яєчками фей, коли можуть їх роздобути.

— Молодець, отримуєш іще п'ять очок. Отож, якщо вам будуть потрібні листя чи кора дерева, на якому оселився посіпачка, то варто запастися мокрицями, щоб його задобрити або відвернути увагу. На вигляд вони не дуже небезпечні, однак, розгнівавшись, штрикатимуть вам у очі пальцями, а пальці в них, як бачите, дуже гострі й абсолютно небажані поблизу ваших очей. А тепер підходьте ближче, беріть мокриць та посіпачку — тут має вистачити по одному на трьох осіб — і вивчайте їх детальніше. До кінця уроку кожен має здати мені малюнок посіпачки з позначенням усіх частин його тіла.



Учні зібралися довкола столу. Гаррі зумисне обійшов його ззаду, щоб опинитися біля професорки Граблі‑Планки.

— А де Геґрід? — поцікавився він, поки інші вибирали посіпачок.

— Тебе це не стосується, — жорстко відрізала професорка, так само, як і колись, коли Геґрід не з'явився на урок. Тупо осміхаючись усім своїм гострим обличчям, Драко Мелфой перехилився через Гаррі і вхопив найбільшого посіпачку.

— Можливо, — впівголоса процідив Мелфой, щоб його почув тільки Гаррі, — той тупий лох сильно покалічився.

— Можливо, ти теж покалічишся, якщо не заткнешся, — краєм рота просичав Гаррі.

— Можливо, він зв'язався з тими, хто завеликий навіть для нього. Карочє, ти ж кумекаєш, що я маю на увазі.



Мелфой відійшов, огидно шкірячись до Гаррі, а того раптом замлоїло. Невже Мелфоєві щось відомо? Зрештою, його батько — смертежер. Що, як він володіє такою інформацією про Геґрідову долю, яка ще не дійшла до Ордену? Він поспішив навкруг столу до Рона й Герміони, що сиділи навпочіпки на траві й переконливо вмовляли посіпачку не ворушитися, щоб вони могли його замалювати. Гаррі витяг пергамент і перо, присів біля них і пошепки переповів Щойно сказане Мелфоєм.

— Дамблдор знав би, якби з Геґрідом щось сталося, — відразу сказала Герміона. — Мелфой лише зрадів, якщо ми занервуємо. Він тоді зрозуміє, що ми не знаємо, що відбувається. Гаррі, не звертаймо на нього уваги. На, краще потримай посіпачку, щоб я змалювала його личко...

— Так, — почувся неподалік лінивий Мелфоїв голос, — мій старий балакав днів два тому з міністром, і схоже, карочє, що міністерство вирішило серйозно взятися за цю, тіпа, школу з її лажовим рівнем навчання. Тому, навіть якщо той здоровенний дебіл з'явиться тут знову, його відразу звідси й викинуть.

— ОЙ!



Гаррі так міцно стис посіпачку, що той мало не тріснув і у відповідь дряпнув йому руку своїми гострющими пальцями, залишивши два глибокі порізи. Гаррі його відпустив. Креб і Ґойл, що вже гиготіли, уявляючи, як виженуть Геґріда, заіржали ще голосніше, коли посіпачка, ця крихітна людинка‑гілочка, помчав щодуху в ліс і незабаром зник між корінням дерев. Коли вдалині пролунав дзвоник, Гаррі згорнув свій закривавлений малюнок посіпачки й подався на гербалогію, перев'язавши долоню Герміониною носовою хустинкою. Мелфоїв глумливий регіт і далі дзвенів йому в вухах.

— Якщо він ще хоч раз обізве Геґріда дебілом... — процідив Гаррі.

— Гаррі, не заїдайся ти з цим Мелфоєм, не забувай, що він тепер староста і може серйозно ускладнити тобі життя...

— Цікаво знати, як іще можна ускладнити мені життя? — саркастично відрізав Гаррі. Рон реготнув, але Герміона спохмурніла. Вони пленталися вздовж овочевих грядок. Небо ніяк не могло вирішити, розродитися йому дощем чи ні.

— Я хочу єдиного — щоб Геґрід якнайскоріше повернувся, — тихенько сказав Гаррі, коли вони підійшли до оранжерей. — Тільки не кажи мені, що ця Граблі‑Планка — краща вчителька! — погрозливо додав він.

— Я й не збиралася, — заспокоїла його Герміона.

— Бо вона ніколи й близько не зрівняється з Геґрідом, — рішуче заявив Гаррі, прекрасно усвідомлюючи, що він щойно був присутній на зразковому уроці догляду за магічними істотами, і це його добряче роздратувало.

Відчинилися двері найближчої оранжереї, і звідти висипала зграйка четвертокласників. Серед них була й Джіні.

— Салют, — весело привіталася вона. Ще за кілька секунд з'явилася Луна Лавґуд, яка пленталася позаду всіх. Ніс її був вимащений землею, а волосся закручене у вузол на потилиці. Коли вона побачила Гаррі, її й так вирячені очі ще більше витріщилися від хвилювання й вона подалася до нього навпростець. Багато його однокласників зацікавлено за цим стежили. Луна набрала повні груди повітря, а тоді сказала, навіть не вітаючись. — Я вірю, що Той‑Кого‑Не‑Можна‑Називати повернувся, і вірю, що ти з ним бився і зумів від нього врятуватися.

— Е‑е... добре, — незграбно пробурмотів Гаррі. Луна мала у вухах замість сережок щось схоже на дві оранжеві редиски. Парваті з Лавандою, мабуть, помітили їх одразу, бо обидві захихотіли й показали на її вуха.

— Можете сміятися, — нітрохи не збентежилася Луна, їй, напевно, здалося, що Парваті й Лаванда регочуть з її слів, а не з того, що вона носить. — Але колись усі були переконані, що не існує таких істот, як бліберний хочкудик чи зім'яторогий хропач!

— Так воно й було, — втрутилася Герміона. — Не існува ло ніяких бліберних хочкудиків чи зім'яторогих хропачів.

Луна спопелила її зневажливим поглядом і пішла далі, сердито погойдуючи своїми сережками‑редисками. Тепер уже не тільки Парваті й Лаванда хапалися за животи.

— Невже так важко не ображати хоча б тих людей, що мені вірять? — дорікнув Гаррі, коли вони заходили в клас.

— Ой, Гаррі, я тебе благаю! Тобі не потрібна підтримка Луни, — скривилася Герміона. — Джіні мені багато чого розповідала про цю Луну. Вона, здається, вірить лише в те, чого ніяк не можна довести. Годі сподіватися чогось іншого від людини, чий батько видає "Базікало".

Гаррі згадав зловісних крилатих коней, що він їх побачив того першого вечора, і те, як Луна сказала, що теж їх бачить. Настрій у нього зіпсувався ще більше. Невже вона збрехала?

Та він не встиг заглибитися в ці роздуми, бо до нього підступив Ерні Макмілан.

— Поттере, я мушу тобі сказати, — голосно й виразно промовив він, — що не тільки диваки тебе підтримують. Особисто я вірю тобі на всі сто. Моя родина завжди була вірна Дамблдорові, і я так само.

— Е‑е... дуже тобі дякую, Ерні, — відповів приємно здивований Гаррі. Можливо, Ерні сказав це все занадто помпезно, але Гаррі зараз був глибоко вдячний за слова довіри від людини, з вух якої не звисають редиски. Після сказаного Ерні на обличчі Лаванди Браун зів'яла посмішка, а Шеймус, як помітив Гаррі, повертаючись до Рона з Герміоною, знітився і набурмосився.

Нікого вже не здивувало, що професорка Спраут почала свій урок словами про важливість СОВ. Гаррі волів, щоб учителі перестали так робити. Йому аж у животі перекручувалося щоразу, як згадував, скільки ще має виконати домашніх завдань. Це відчуття неспокою лише погіршилося, коли професорка Спраут наприкінці уроку завантажила їх черговим рефератом. Після півторагодинного уроку втомлені, просякнуті смородом драконячого гною — улюбленого добрива професорки Спраут, — ґрифіндорці шкандибали до замку майже не розмовляючи. День був важкий і довгий.

Гаррі зголоднів як вовк, а о п'ятій його ще й чекало перше покарання з професоркою Амбридж, тож він зразу подався на вечерю, навіть не заносячи портфель до ґрифіндорської вежі, щоб швиденько попоїсти, перш ніж зустрітися з тим, що йому приготувала доля. Та ледве дійшов до входу у Велику залу, як почув лункий і сердитий голос: — Гей, Поттере!

— Ну що таке? — втомлено проказав він, обертаючись до Анжеліни Джонсон, котра, здавалося, ось‑ось вибухне.

— Я тобі скажу, що таке , — вона ступила до нього крок і сильно штурхнула пальцем у груди. — Як це так вийшло, що ти заробив собі покарання на п'яту годину в п'ятницю?

— Що? — перепитав Гаррі. — А‑а, так, проби воротаря!

— Нарешті він згадав! — роздратовано кинула Анжеліна. — Хіба я тобі не казала, що хочу провести пробу разом з усією командою і знайти такого воротаря, що підійде всім? Хіба я не казала, що спеціально замовила квідичне поле? А тепер ти взяв і вирішив не прийти!

— Я такого не вирішував! — обурився Гаррі, прикро вражений несправедливістю її слів. — Амбриджка призначила мені покарання тільки за те, що я сказав їй правду про Відомо‑Кого.

— Тоді піди до неї й попроси, щоб у п'ятницю тебе звільнила, — розлючено звеліла Анжеліна, — і мене не цікавить, як ти це зробиш. Скажи їй, якщо хочеш, що Відомо‑Хто — витвір твоєї уяви, але ти мусиш прийти на поле !

Вона повернулася й пішла.

— Знаєте що, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, коли вони зайшли до Великої зали, — треба перевірити, чи Олівер Вуд не загинув на тренуванні "Калабані Юнайтед", бо в мене таке враження, що його дух вселився в Анжеліну.

— Які, на твою думку, шанси, що Амбриджка тебе в п'ятницю відпустить? — скептично поцікавився Рон, коли вони посідали за ґрифіндорським столом.

— Менше ніж нульові, — пригнічено відповів Гаррі, накладаючи на тарілку баранячих котлет. — Але спробувати варто. Запропоную їй, хай призначить ще два покарання абощо, не знаю... — І додав: — Хоч би вона мене сьогодні довго не тримала. Нам же треба написати три реферати, попрацювати з макґонеґелським "щезником", підготувати антизакляття для Флитвіка, домалювати посіпачку і почати той дурнуватий щоденник снів для Трелоні...



Рон застогнав і чомусь подивився на стелю.

— А ще, здається, буде дощ.

— До чого тут дощ до наших домашніх завдань? — здивовано підняла брови Герміона.

— Ні до чого, — негайно відповів Рон, і вуха в нього почервоніли.



Коли до п'ятої години залишилося п'ять хвилин, Гаррі попрощався з друзями й пішов до кабінету професорки Амбридж на четвертий поверх. Постукав у двері й почув цукровий голос:

— Заходьте.



Він зайшов обережно, озираючись на всі боки.

Знав цей кабінет ще з часів трьох попередніх господарів. Коли тут мешкав Ґільдерой Локарт, стіни були завішені усміхненими Локартами. За часів Люпина тут, при бажанні можна було побачити в клітці чи акваріумі найдивовижніших темних істот. У часи самозванця Муді весь кабінет був заставлений різноманітними інструментами та знаряддями для виявлення гріхів і таємниць.

Та тепер кабінет було годі впізнати. Скрізь лежали мереживні покривала й скатертини. На окремих серветках стояли вази з засушеними квітами, а одна стіна була прикрашена декоративними тарелями з зображеннями чималеньких кошенят — і кожне на шиї мало інакший бант. Ті кошенята були такі бридкі, що Гаррі дивився на них заціпенівши, доки професорка Амбридж не заговорила знову:

— Добрий вечір, містере Поттере.



Гаррі здригнувся й озирнувся. Він її спочатку не помітив, бо професорка була вбрана у вогненно‑квітчастий халат, що зливався зі скатертиною на столі в неї за спиною.

— Добрий вечір, пані професорко Амбридж. — привітався Гаррі дерев'яним голосом.

— Прошу сідати, — показала вона на невеличкий столик, прикрашений мереживною тканиною, за яким стояв стілець з прямою спинкою. На столі лежав чистий аркуш пергаменту — явно призначений для Гаррі.

— Е‑е, — не зрушив з місця Гаррі. — Пані професорко. Е‑е... перш ніж почати, я хотів... хотів запитати, чи не зробили б ви мені... послугу.



Вона примружила свої вирячені очі.

— Яку?

— Бачите, я... я гравець ґрифіндорської команди з квідичу. І мені о п'ятій годині в п'ятницю треба бути на пробах нового воротаря, і я... я хотів би знати, чи не міг би я пропустити того вечора покарання, а відбути його... відбути іншим разом...

Ще не договоривши речення, він уже знав, що нічого з цього не вийде.

— Ой, ні, — так широко всміхнулася Амбридж, що здавалося, ніби вона щойно проковтнула дуже соковиту муху. — Ой, ні, ні, ні. Це ваше покарання за поширення злих, огидних, самозакоханих вигадок, містере Поттере, а покарання аж ніяк не можна пристосовувати заради зручності винуватця. Ні, ви прийдете сюди о п'ятій годині завтра, і післязавтра, і в п'ятницю також, і відбудете своє покарання за планом. Це навіть добре, що ви пропустите щось для вас важливе. Це послужить вам ще кращим уроком, ніж я задумала.



Гаррі відчув, як йому в голову бухнула кров, а у вухах щось загупало. То він, виявляється, поширював "злі, огидні, самозакохані вигадки"?

Вона стежила за ним, трохи схиливши голову, і так само всміхалася від вуха до вуха, ніби читала його думки і тільки й чекала, коли ж він знову вибухне криком. З величезним зусиллям Гаррі відвернувся від неї, кинув портфель на підлогу біля стільця з прямою спинкою і сів.

— Отак, — солодко проспівала Амбридж, — ми вже краще себе контролюємо, правда? А зараз, містере Поттере, перепишете для мене деякі рядки. Ні, не вашим пером, — додала вона, коли Гаррі нахилився було до портфеля. — Будете писати моїм особливим пером. Ось, нате.



Вона вручила йому довге й тонке чорне перо з незвично гострим вістрям.

— Я хочу, щоб ви написали: " Я не повинен брехати ", — лагідно звеліла вона.

— Скільки разів? — Гаррі старанно вдавав чемність. — Доти, доки ці слова до вас дійдуть, — солодко пояснила Амбридж. — Починайте.

Вона підійшла до свого стола, сіла за нього й нахилилася над стосом пергаменту — очевидно, перевіряла чиїсь контрольні. Гаррі підняв гостре чорне перо, а тоді усвідомив, чого йому бракує.

— Ви не дали чорнила, — нагадав він. — А воно вам не потрібне, — відповіла професорка Амбридж, голос якої ледь‑ледь забринів, ніби від сміху.



Гаррі торкнувся вістрям пера до пергаменту і написав:

"Я не повинен брехати".

Раптом він зойкнув від болю. Слова, що з'явилися на пергаменті, були написані ніби якимось яскраво‑червоним чорнилом. Одночасно ці слова виступили в Гаррі на правій руці, врізавшись у шкіру, мовби надряпані скальпелем... проте поріз прямо на очах загоївся, тільки шкіра лишилася трохи червоніша, ніж була.

Гаррі озирнувся на професорку. Вона стежила за ним розтягши в посмішці свого великого ропушачого рота.

— Що?

— Нічого, — тихенько озвався Гаррі.

Глянув на пергамент, знову торкнувся його пером, написав "Я не повинен брехати" — і вдруге відчув пекучий біль у руці. Слова знову врізалися йому в шкіру і знову ж таки зникли за кілька секунд.

Так було й далі. Знову й знову Гаррі писав на пергаменті слова не чорнилом, як він невдовзі збагнув, а власною кров'ю. І ці слова знову й знову врізалися йому в руку, зникали і з'являлися заново наступного разу, коли він торкався пером пергаменту.

За вікном кабінету запала темрява. Гаррі не питав, коли йому дозволять зупинитися. Навіть не дивився на годинника. Знав, що вона чекає від нього вияву слабкості, і не збирався їй показати найменшого такого знаку, хоч би й довелося просидіти тут цілу ніч, роздряпуючи собі руку цим пером...

— Підійдіть сюди, — нарешті звеліла вона, коли минуло вже, здавалося, кілька годин.



Він підвівся. Рука пекла й боліла. Глянув на неї і побачив, що рана загоїлась, але шкіра була криваво‑червона.

— Руку, — звеліла вона.



Він простяг руку. Вона схопила її своєю. Гаррі аж здригнувся від дотику її грубих коротеньких пальців, унизаних потворними старими перснями.

— Ич! Бачу, писання не справило на вас належного враження, — усміхнулася вона. — Доведеться повторити процедуру завтра. Можете йти.



Гаррі мовчки вийшов з кабінету. Школа була безлюдна. Уже минула північ. Він поволі пройшов коридором, а коли завернув за ріг і був певний, що вона вже не чує його кроків, кинувся бігти.
*
Він не мав часу працювати над закляттям "щезник", не записав у щоденник жодного сну, не домалював посіпачки й не написав жодного реферату. Вранці пропустив сніданок, щоб нашкрябати в щоденнику хоч би зо два вигадані сни для першого уроку віщування, і був здивований, коли компанію йому склав розпатланий Рон.

— А чому ти не написав учора? — поцікавився Гаррі в Рона, який безтямно роззирався по кімнаті в пошуках натхнення. Учора, коли Гаррі повернувся до спальні, Рон уже міцно спав. Тепер же він пробурмотів щось про "працю над іншими предметами", низько схилився над пергаментом і нашкрябав кілька слів.

— Має вистачити, — буркнув він і закрив щоденника. — Написав, ніби мені наснилося, що я купував собі нове взуття. Тут вона не приплете нічого химерного, правда?

Разом вони побігли до Північної вежі.

— А як пройшло покарання в Амбриджки? Що вона змусила тебе робити?



Гаррі завагався на частку секунди, а тоді сказав: — Писати речення.

— Це ще непогано, — зрадів Рон.

— Угу, — буркнув Гаррі.

— Слухай... я й забув... на п'ятницю вона тебе відпустила?

— Ні, — сказав Гаррі.

Рон співчутливо застогнав.

Це був іще один поганий день для Гаррі. Він виявився серед найгірших учнів на трансфігурації, бо не мав коли працювати над "щезником". Цілу обідню перерву домальовував посіпачку, а тим часом професорки Макґонеґел, Граблі‑Планка та Сіністра надавали їм нових домашніх завдань. Цього вечора Гаррі ніяк не зміг би їх виконати, бо мав відбувати друге покарання в професорки Амбридж. На додачу його ще впіймала за вечерею Анжеліна Джонсон. Довідавшись, що він не зможе прийти в п'ятницю, вона сказала, що прикро вражена таким його ставленням, бо сподівалася, що для гравців, які бажають залишатися в команді, тренування важливіші за будь‑які інші справи.

— Я відбуваю покарання! — закричав їй услід Гаррі. — Чи ти думаєш, що мені більше подобається стирчати в одній кімнаті з тією старою ропухою, ніж грати в квідич?

— На щастя, ти просто переписуєш речення, — почала заспокоювати Гаррі Герміона, коли той бухнувся на лаву і з огидою подивився на біфштекс та на пиріг з нирками. — Це не така страшна мука...

Гаррі розкрив було рота, а тоді знову закрив і кивнув головою. Він сам не знав, чому не розповідає Ронові й Герміоні, що насправді відбувається в кабінеті Амбридж. Знав лише, що не хотів би побачити жах на їхніх обличчях, бо тоді йому ще важче було б відбувати кару, яка чекала на нього попереду. А ще невиразно відчував, що це їхня з Амбридж особиста справа, змагання за те, чия воля виявиться сильніша, і він не хотів, щоб професорка раділа, почувши, як він нарікає.

— Аж не віриться, що нам надавали стільки домашніх завдань, — розпачливо пробелькотів Рон.

— А чому ти нічого не зробив учора? — поцікавилася Герміона. — І взагалі, де ти був?

— Я був... ходив прогулятися, — ухильно відповів Рон. Гаррі виразно відчув, що не він один щось приховує.


*
Друге покарання було нічим не краще за перше. в Гаррі на руці почервоніла набагато раніше та ще й запалилася. Гаррі подумав, що навряд чи вона гоїтиметься так само добре, як учора. Незабаром рана роз'їсть йому руку і Амбридж, мабуть, буде задоволена. Але він жоднісінького разу не застогнав від болю і від часу прибуття в кабінет до виходу з нього, знову далеко за північ, не промовив нічого, крім "добрий вечір" та "на добраніч".

А от ситуація з домашніми завданнями була просто катастрофічна, тому, повернувшись до ґрифіндорської вітальні, він не пішов спати, хоч і був абсолютно виснажений, а розкрив підручники й почав писати для Снейпа реферат про місячні камені. Закінчив його о пів на другу ночі. Знав, що реферат поганенький, але іншого виходу не було: якби він його взагалі не здав, то наступне покарання було б від Снейпа. Він ще нашкрябав відповіді на поставлені професоркою Макґонеґел запитання, щось там писнув на тему належного догляду за посіпачками для професорки Граблі‑Планки і поплентався до ліжка. Впав, не роздягаючись, просто на ковдру і миттю заснув.
*
Четвер минув, наче в тумані суцільної втоми. Рон також мав невиспаний вигляд, хоч Гаррі й не розумів, чому. Третє Гарріне покарання минуло так само, як і попередні два, хіба що після двох годин слова " Я не повинен брехати " вже не зникли з руки, а залишилися там, стікаючи краплинками крові. Гострюще перо на якусь мить перестало шкрябати, і професорка Амбридж підвела голову.

— Ага, — м'яко сказала вона і обійшла довкола столу, Щоб краще роздивитися руку. — Добре. Це тепер буде для вас нагадування, ясно? Сьогодні можете йти.

— Чи мушу я приходити й завтра? — запитав Гаррі, беручи портфель лівою рукою замість правої, що шалено пекла.

— Аякже, — широко всміхнулася професорка Амбридж. — Я вважаю, що, попрацювавши іще один вечір, ми трохи глибше закарбуємо ці слова.



Гаррі й не уявляв, що на світі може знайтися вчитель, якого він ненавидітиме більше за Снейпа, але, крокуючи до ґрифіндорської вежі, мусив визнати, що на цю роль з'явився серйозний претендент.

"Вона мерзенна, — думав він, піднімаючись по сходах на восьмий поверх, — мерзенна, збочена, божевільна бабера..."

— Рон?



На поверсі він завернув праворуч і ледь не наштовхнувся на Рона, що причаївся за статуєю Лаклана Довготелесого, стискаючи в руках мітлу. Рон аж підстрибнув з несподіванки, коли побачив Гаррі, й намагався сховати за спиною свого новісінького "Чистомета‑11".

— Що ти тут робиш?

— Е‑е... нічого. А ти що робиш? Гаррі насупився.

— Перестань! Мені можеш сказати! Чого ти тут ховаєшся?

— Я... я ховаюся від Фреда й Джорджа, якщо хочеш знати, — відповів Рон. — Вони тут щойно пройшли з групою першокласників, — мабуть, знову випробовують на них свої винаходи. У вітальні ж вони не можуть цього робити, бо там зараз Герміона.

Він молов це все поспіхом і гарячково.

— Але навіщо тобі мітла? Ти що, збирався літати? — дспитувався Гаррі.

— Я... ну... гаразд, я тобі скажу, тільки не смійся, добре? — почав виправдовуватися Рон, червоніючи мов рак. — Я... я хотів спробувати себе на ґрифіндорського воротаря, бо маю вже нормальну мітлу. От. Можеш тепер сміятися.

— Чого це я маю сміятися, — заперечив Гаррі. Рон закліпав очима. — Це класна думка! Було б круто, якби ти потрапив у команду! Я ще ніколи не бачив тебе воротарем. Ти добре граєш?

— Непогано, — зізнався Рон, страшенно втішений реакцією Гаррі. — Чарлі, Фред і Джордж завжди ставили мене на ворота, коли на канікулах тренувалися.

— То ти сьогодні теж тренувався?

— Я тренуюся щовечора, з вівторка... але тільки сам. Я зачаровував квафели, щоб вони летіли на мене, але це було нелегко, і не знаю, чи багато буде з цього користі. — Рон мав нервовий і стурбований вигляд. — Фред і Джордж реготатимуть як дурні, коли я з'явлюся на пробі. Вони постійно роблять з мене ідіота, відколи я став старостою.

— Я так хотів би прийти на пробу, — гірко зітхнув Гаррі, коли вони разом пішли до вітальні.

— І я хотів би... Гаррі, а що це в тебе на руці?

Гаррі, котрий щойно почухав носа правою рукою, намагався її сховати, але так само безуспішно, як Рон перед цим ховав мітлу.

— Просто порізався... нічого... це...



Та Рон уже схопив Гаррі за руку й пильно придивився. Якусь мить він розглядав слова, вирізані на шкірі, а тоді зблід і відпустив Гаррі.

— Ти ж казав, що просто переписуєш речення?



Гаррі завагався, але ж Рон був з ним відвертий... Тож і він розповів Ронові всю правду про своє покарання.

— Стара карга! — з огидою прошепотів Рон, коли вони зупинилися перед Гладкою Пані, що мирно сопіла носом, притуливши голову до рамки. — Вона хвора! Піди до Макґонеґелки, розкажи їй усе!

— Ні, — одразу ж заперечив Гаррі. — Нехай не радіє, що дістала мене до печінок.

— Дістала ? Не можна, щоб їй це так минулося!

— Не знаю, чи Макґонеґелка може на неї вплинути, — засумнівався Гаррі.

— А Дамблдор? Скажи тоді Дамблдорові!

— Ні, — категорично заперечив Гаррі.

— Чому?

— У нього своїх проблем вистачає, — пояснив Гаррі, хоч це й не була справжня причина. Він не збирався йти до Дамблдора за допомогою, якщо Дамблдор з самого червня ще ні разу з ним не заговорив.

— А я вважаю, що ти повинен... — почав був Рон, але його перебила Гладка Пані, що сонно стежила за ними і раптом вибухла: — То ви кажете мені пароль, чи я маю тут не спати цілу ніч, поки ви наговоритесь?


*
У п'ятницю ранок був похмурий і вогкий, як і інші дні тижня. Хоч Гаррі, заходячи до Великої зали, за звичкою поглянув на вчительський стіл, та він майже не мав надії побачити там Геґріда, тому відразу замислився над нагальнішими справами, такими, як ціла гора невиконаних домашніх завдань та відбування чергового покарання в Амбридж.

Гаррі спромігся пережити цей день завдяки двом речам. Перша — думка, що наближаються вихідні, а друга — що, попри все жахіття, яке чекає його під час останнього покарання в Амбридж, з її вікна буде видно вдалині квідичне поле, тож йому, можливо, пощастить хоч почасти побачити Ронову пробу. Це були, звісно, слабенькі промінчики світла, але Гаррі був вдячний, що вони хоч трошки розвіювали темряву, яка оточила його зусібіч. Ще ніколи йому не було у Гоґвортсі так погано.

О п'ятій вечора він постукав до кабінету професорки Амбридж зі щирою надією, що це буде остання його мука. На вкритому мереживною скатертиною столі вже лежав чистий аркуш пергаменту, а поруч — гостре чорне перо.

— Ви знаєте, що робити, містере Поттере, — солодко всміхнулася Амбридж.



Гаррі взяв перо і визирнув у вікно. Якби ж пересунути стільця на кілька сантиметрів правіше... Нібито присуваючись ближче до стола, він зумів це зробити. Тепер він бачив удалині квідичну команду Ґрифіндору, що шугала над полем, та з півдесятка темних постатей, що стояли біля підніжжя височенних воріт, очевидно, чекаючи своєї черги. З цієї відстані неможливо було розібрати, хто з них Рон.

" Я не повинен брехати ", — написав Гаррі. Рана на руці відкрилася й почала кривавити.

" Я не повинен брехати ". Рана стала глибша, запекла й запульсувала.

" Я не повинен брехати ". Кров стікала вниз по зап'ястку.

Він ще раз зиркнув у вікно. Той, хто захищав зараз ворота, робив це вкрай невдало. За ті кілька секунд, що Гаррі дивився у вікно, Кеті Бел забила два голи. Маючи велику надію, що воротарем був не Рон, він знову глянув на пергамент, що блищав від крові.

"Я не повинен брехати".

"Я не повинен брехати".

Зиркав у вікно щоразу, як випадала нагода, тобто, коли чув рипіння професорського пера чи грюкіт шухляди письмового столу. Третій претендент досить добре впорався зі своїми обов'язками, четвертий був жахливий, п'ятий дуже вдало ухилявся від бладжера, проте пропустив легенький гол. Небо потемніло, і Гаррі сумнівався, чи взагалі побачить шостого й сьомого воротаря.

"Я не повинен брехати".

"Я не повинен брехати".

Пергамент був уже поцяткований краплинами крові з руки, що несамовито пекла. Коли він наступного разу підвів голову, надворі було темно. Квідичне поле занурилось у пітьму.

— Ану, подивимось, чи добре вкарбувалися слова, — почувся десь за півгодини м'який голос Амбридж.



Вона простягла до нього свої коротенькі пальці з перснями. А коли схопила за руку, щоб перевірити, чи добре врізалися в шкіру слова, йому запекло не тільки в руці, а йу шрамі на чолі. Водночас з'явилося дуже дивне відчуття десь У районі діафрагми.

Вирвав руку й схопився на ноги, дивлячись на неї. Вона розглядала його, розтягши в посмішці свій великий обвислий рот. — Що, болить? — м'яко спитала вона.

Він не відповів. Серце калатало в грудях. Вона мала на увазі його руку, чи, може, знала, що він відчув біль у шрамі?

— Гадаю, містере Поттере, я свого досягла. Можете йти. Він схопив портфеля і якомога швидше вибіг з кімнати, Спокійно, казав він сам собі, вибігаючи сходами нагору. Спокійно, це зовсім не обов'язково те, про що ти подумав...

— Мімбулус мімблетонія! — крикнув він Гладкій Пані, і та відчинилася.

Його зустрів радісний галас. До нього підбіг сяючий вія вуха до вуха Рон, а з келиха, що він стискав у руках, хлюпалося йому на мантію маслопиво.

— Гаррі, мені вдалося, мене взяли! Я — воротар!

— Що? Ой... це класно! — намагався якомога природніше всміхнутися Гаррі, хоч серце його й далі гупало в грудях, а рука пульсувала й кривавилась.

— Бери маслопиво. — Рон упхнув йому в руки пляшку. — І досі не вірю... а де Герміона?

— Он, — сказав Фред, теж поцмулюючи маслопиво, і показав на крісло біля каміна. Герміона там задрімала з келихом, що ризиковано схилився набік.

— А казала, що зраділа, коли я їй розповів, — трохи образився Рон.

— Нехай поспить, — миттєво оживився Джордж. Незабаром Гаррі помітив кількох першокласників з незаперечними слідами недавньої кровотечі з носа.

— Іди‑но сюди, Роне, побачимо, чи пасує тобі стара Оліверова мантія, — покликала його Кеті Бел, — його прізвище можна відпороти й нашити твоє...



Рон пішов до неї, а до Гаррі підскочила Анжеліна.

— Вибач, Поттере, що я тоді на тебе налетіла, — випалила вона. — Ця тренерська посада забирає стільки нервів. Знаєш, я починаю думати, що іноді даремно нападалася на Вуда. — Трохи насупившись, вона дивилася на Рона, відсьорбуючи з келиха маслопиво.

— Слухай, я знаю, що це твій найкращий друг, але він не супер, — відверто сказала вона. — Хоч думаю, що на тренуваннях його можна підтягти. У його родині були класні квідичисти. Якщо чесно, то я розраховую, що він продемонструє кращі здібності, ніж сьогодні. Віккі Фробішер і Джефрі Рупер літали сьогодні краще, але Гупер такий скиглій, весь час нарікає на те чи те, а Віккі відвідує всі можливі гуртки й товариства. Вона сьогодні зізналася, що коли наші тренування й засідання клубу замовлянь збігатимуться в часі, то вона вибере клуб. У будь‑якому разі завтра о другій буде тренування, тож щоб ти був обов'язково. І прощу тебе, постарайся допомогти Ронові, добре? Він кивнув, і Анжеліна подалася до Алісії Спінет. Гаррі підійшов до Герміони, яка рвучко прокинулась, коли він поставив на підлогу портфель.

— Ой, Гаррі, це ти... гарно вийшло з Роном, правда? — сказала вона, протираючи очі. — Я просто так... так... така втомлена, — позіхнула вона. — Не спала до першої ночі, в'язала нові шапочки. Вони зникають просто блискавично!



І справді, Гаррі тепер побачив, що скрізь у кімнаті були заховані шапочки, щоб необачні ельфи могли випадково їх підібрати.

— Чудово, — мовив Гаррі, думаючи про своє. Якщо він ні з ким не поділиться, то просто вибухне. — Герміоно, я щойно був у кабінеті Амбридж, і вона торкнулася до моєї руки...



Герміона уважно прислухалася. Коли Гаррі договорив, вона поволі мовила: — Ти боїшся, що Відомо‑Хто контролює її так само, як раніше Квірела?

— Ну, — впівголоса підтвердив Гаррі, — така можливість існує, правда?

— Можливо, що так, — не дуже впевнено сказала Герміона. — Хоч я й не думаю, що він міг би володіти нею, як володів Квірелом, тобто він же зараз ожив і має власне тіло, йому не потрібно ділитися тілом з іншими. Може, він зачаклував її закляттям "Імперіус"?..

Гаррі якусь мить стежив за Фредом, Джорджем і Лі Джорданом, які жонглювали порожніми пляшками з‑під маслопива. Тоді Герміона додала:

— Але ж торік твій шрам болів, коли ніхто до тебе не торкався, а хіба Дамблдор не казав, що це пов'язано з тим, що відчуває в цей час Відомо‑Хто? Тобто, можливо, з Амбридж це ніяк не пов'язано, може, це просто випадково сталося саме тоді, як ти був поряд з нею?

— Вона мерзенна, — різко заперечив Гаррі. — Збочена. — Так, вона жахлива, але... Гаррі, мені здається, що ти повинен сказати про біль у шрамі Дамблдорові.

Це вже вдруге за два дні йому радили піти до Дамблдора, але його відповідь Герміоні була така сама, як і Ронові.

— Я його цим не турбуватиму. Ти ж сама щойно сказала, що тут нема нічого страшного. Шрам ціле літо то болів, то переставав... сьогодні було просто трохи гірше, от і все...

— Гаррі, я впевнена, що Дамблдор хотів би, щоб ти його з цим потурбував...

— Так, — мимоволі вирвалося в Гаррі, — тільки цим і й турбую Дамблдора, правда? Тільки своїм шрамом!

— Не кажи такого! Це неправда!

— Краще я напишу Сіріусові. Побачимо, що він про це думає...

— Гаррі, про це не можна писати в листі! — не на жарт стривожилася Герміона. — Ти ж пам'ятаєш, як Муді попереджав, щоб ми були обачні з тим, про що пишемо! Немає жодних гарантій, що сов не перехоплюють!

— Добре, добре, нічого не писатиму! — роздратовано погодився Гаррі. Він звівся на ноги. — Я пішов спати. Скажеш Ронові, добре?

— Ой, ні, — полегшено зітхнула Герміона, — якщо ти йдеш спати, то і я вже спокійно можу йти. Я така виснажена, а завтра хочу зв'язати ще кілька шапочок. Слухай, якщо бажаєш, можеш мені допомогти. Це так цікаво! Я вже навчилася робити різні візерунки, і китички, і багато іншого.

Гаррі глянув у її захоплене сяюче лице і зробив вигляд, ніби замислився над цією спокусливою пропозицією. |

— Е‑е... ні, навряд, дякую, — відмовився він. — Е‑е... не завтра. У мене ще повно домашніх завдань...



І він почвалав до хлопчачих спалень, залишивши позаду трохи розчаровану Герміону.
— РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ —
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка