Експерта Ради Європи, заступника генерального секретаря Міжнародної асоціації суддів Джакомо Оберто (суддя м. Турін, Італія) щодо “Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до



Сторінка4/4
Дата конвертації10.12.2016
Розмір0,63 Mb.
1   2   3   4

IV

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІВ

(РОЗДІЛ VII КОНЦЕПЦІЇ)


17. Основні та міжнародні положення щодо дисциплінарної відповідальності суддів.
Складні реалії життя роблять неможливим для законодавців зробити спробу «чітко визначити» обов’язки суддів та дисциплінарну відповідальність за їх порушення. Втям, для суддів дуже важливо знати, як вони мають поводитись у всіх можливих ситуаціях. «Основні принципи незалежності суддів» США (1985) передбачають: «Усі дисциплінарні заходи, відсторонення або звільнення з посади повинні здійснюватись у відповідності до встановлених стандартів професійної етики суддів» (Стаття 19), у той час як Ібероамериканський закон про статус суддів, прийнятий Ібероамериканською робочою групою Міжнародної асоціації суддів, проголошує: «Факти дисциплінарних правопорушень повинні бути передбаченими у законі.»

Так само, Стаття 5.1 Європейської Хартії про статус суддів, прийнята Радою Європи у 1998 р., говорить про те, що «Будь-яке порушення суддею своїх обов’язків, передбачене законом, може призвести до застосування санкцій після прийняття відповідного рішення, або за пропозицією, рекомендацією чи згодою трибуналу або органу, який не менш ніж на половину складається з обраних суддів, згідно із процедурами, які передбачають участь обох сторін, причому суддя, проти якого висунуто обвинувачення, має право на адвоката.» У цьому контексті, пояснення, що надає Пояснювальний меморандум, зазначає: «Хартія (….) починається посиланням на принцип законності застосування дисциплінарних санкцій, визначаючи, що суддя, проти якого порушено дисциплінарне провадження, має право на адвоката. Заходи, які можуть бути застосованими, визначаються законом.»

Таким чином, українське законодавство повинне передбачати принцип легітимності щодо «категоризації» дисциплінарних правопорушень, визначивши та перелічивши у законах нормативно-правові акти щодо суддів, на які – та тільки на які – судді можуть спиратись при здісненні дисциплінарного провадження.

Гіпотетичний перелік (який міститься у деяких італійських законопроектах) може враховувати наступні пункти:



  1. порушення зобов’язання бути неупередженим (наприклад, участь у слуханнях, де існує конфлікт інтересів);

  2. порушення обов’язку бути коректним щодо сторін, їхніх адвокатів, свідків та колег (наприклад, втручання у роботу іншого судді);

  3. порушення закону внаслідок недбалого ставлення, ненадання письмового висновку у випадках, передбачених законом, або надання висновку без належного обґрунтування;

  4. неодноразове та невиправдане зволікання з наданням рішень та інших документів що стосуються виконання суддівських обов’язків; будь-яке інше неодноразове порушення службових обов’язків;

  5. порушення судової таємниці або інше порушення етики;

  6. неповідомлення головами судів порушень, скоєних суддями, до Вищої ради юстиції.

  7. зловживання посадою з метою отримання неправомочних привілеїв;

  8. особисті стосунки із підзахисним у кримінальних справах, що розглядаються суддею, або із особою, визнаною винною у скоєнні серйозного кримінального злочину;

  9. участь у діяльності, не пов’язаній із судовою системою, без згоди Вищої ради;

  10. публічне висловлення згоди або незгоди із рішенням колег, що становить втручання у їхню діяльність.

У законі також мають бути передбачені чіткі правила, яких слід дотримуватись у випадках дисциплінарних порушень, та які надають судді, проти якого висунуто обвинувачення (принаймні) ті самі права, які гарантуються кожній особі. Рішення, що приймаються з цього приводу, завжди мажуть бути оскарженими в апеляційному суді.

Щодо такої апеляції, можна згадати Принцип VI. 3. Рекомендації Ради Європи No. R (94) 12, згідно з яким «Коли необхідно застосовувати положення, які передбачені в пунктах 1 та 2 цієї статті, держава має розглянути можливість створення - відповідно до закону - спеціального повноважного органу, який повинен накладати санкції та вживати дисциплінарні заходи, якщо такі заходи не вживає суд. Рішення такого органу повинні контролюватись судовим органом найвищої інстанції, або ж він сам може бути таким органом найвищої інстанції. У законі повинна бути передбачена відповідна процедура для того, щоб суддя, якого це стосується, міг скористатись, по меншій мірі, гарантованою судовою процедурою, яка передбачена у Конвенції. Йдеться, зокрема, про розгляд справи упродовж розумного строку та право відповіді на будь-яке висунуте обвинувачення.»



18. Запропоновані реформи в Україні у сфері дисциплінарної відповідальності суддів.
На основі вищезгаданих міжнародних принципів, а також на основі зауважень, які я висловив стосовно питання суддівського самоврядування, я переконаний, що для того, щоб запобігти дискредитації іміджу судової гілки влади внаслідок недбалого виконання суддями своїх обов’язків, необхідно вдосконалити систему дисциплінарної відповідальності суддів.

У цьому зв’язку я порекомендував би покласти забезпечення дисциплінарної відповідальності суддів на Вищу раду юстиції, що складається згідно з принципами, які я намагався пояснити вище. Однак я не заперечую проти положення Концепції щодо того, що доцільно створити постійно діючу Дисциплінарну комісію суддів, більшість складу якої формував би з’їзд суддів України з числа суддів, яки вийшли у відставку, а частину – з’їзд адвокатів України з числа адвокатів, які не практикують у судах. Дійсно, судді, які вийшли у відставку, можуть більш неупереджено вирішувати такі справи. Вони також відчуватимуть менший «тиск» ззовні (або … зсередини судової системи) щодо винесення певного рішення.

Я не погоджуюсь із пропозицією, що «Кожна заінтересована особа повинна мати право звернутися до дисциплінарних органів щодо ініціювання притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.» необхідно встановити певний фільтр, оскільки майже кожний обвинувачуваний (принаймні той, кого було визнано винним!) та кожна сторона у цивільній справі (принаймні та, що програла!) матиме спокусу «шантажувати» або хоча б погрожувати судді. Право звернення до дисциплінарного органу має надаватись лише Міністерству юстиції або генеральному прокуророві або тимчасовому органу. Такий орган повинний попередньо «відфільтровувати» скарги та звернення , що надходять від громадян, та вирішувати питання щодо ініціювання дисциплінарного провадження компетентним дисциплінарним органом.

З цієї ж причини я би не рекомендував наділяти судових інспекторів повноваженням відкривати дисциплінарне провадження проти суддів за наслідками перевірки. Судові інспектори мають готувати звіт про результати проведеного розслідування та подавати його до вищезазначеного органу, який вирішуватиме питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Завершаючи розгляд цього питання, хочу висловити свою повну згоду з пропозицією щодо розгляду дисциплінарної справи на змагальних засадах. Обов’язок доводити наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності слід покласти на орган, що ініціював дисциплінарне провадження.

V

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ

(РОЗДІЛ IХ КОНЦЕПЦІЇ)



19. Зауваження щодо положень Концепції стосовно функціонування судів.
Я повністю погоджуюсь із висновками та пропозиціями, що містяться саме у цьому розділі Концепції. Абсолютно вірним є твердження, що належне забезпечення діяльності судів є однією з гарантій незалежності судів та суддів. Якість правосуддя значною мірою залежить від того, скільки часу суддя витрачає на вирішення судових справ. Для ефективної організації робочого часу судді мають бути звільнені від вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням діяльності суду.

Я також підтримую ідею, що суди мають здійснювати правосуддя, а спеціалізовані органи – відповідати за забезпечення діяльності судів і бути підконтрольними суддівському самоврядуванню. Однак апарат суду має завжди бути підпорядкованим державній судовій адміністрації, щоб голова суду не переймався адміністративними та господарськими питаннями і не потрапляв у залежність від місцевої влади чи підприємців. Апарат, підзвітний голові та загальним зборам суддів відповідного суду, має відповідати за: належне технічне оснащення приміщень суду; організацію їх ремонту; ведення діловодства і судової статистики; виклик учасників процесу, народних засідателів, присяжних; припровадження до суду підсудних, що утримуються під вартою; фіксування судового процесу технічними засобами тощо. Контроль за забезпеченням діяльності судів мають здійснювати органи суддівського самоврядування.

Слід також затвердити нормативи фінансового забезпечення судів та органів суддівського самоврядування. У зв’язку із цим, я би дуже рекомендував внести до Конституції положення щодо виділення певної суми з Державного бюджету кожного року на фінансування судової влади. На основі нормативів головні розпорядники коштів, визначені Законом “По судоустрій України”, мають щороку розробляти пропозиції (бюджетні запити) щодо фінансування судової влади, які належить включати до проекту закону про Державний бюджет України. Я би додав до Концепції пропозицію, яка б покладала на Вищу раду юстиції набагато важливішу роль за умови, що цей орган буде створено відповідно до рекомендацій, які я наводив вище: якщо Україні вдасться створити дійсний орган суддівського самоврядування, такий орган повинний мати право приймати остаточне та обов’язкове для виконання рішення щодо бюджету судової влади та розподілу бюджетних коштів.

Я погоджуюсь із пропозицією Концепції щодо того, що джерела фінансування видатків на здійснення правосуддя мають бути закріплені законодавчо. Поліпшенню фінансування судів сприятиме заміна державного мита за звернення до суду на судовий збір, надходження від якого має йти на забезпечення потреб судової влади.

Закінчуючи цю тему, скажу, що погоджуюсь із авторами концепції у тому, що потреби у здійсненні комп’ютеризації в судах та обладнанні судів технічними засобами фіксації процесу, а також створенні електронної правової бази даних (закони, практика застосування, юридична доктрина). Використання таких баз даних є істотною складовою щоденної роботи суддів у Західній Європі, що дуже допомагає їм бути в курсі подій щодо нових законів, нормативно-правових та підзаконних актів, рішень у справах, доктрин та матеріалів у мінливому юридичному оточенні, в якому ми працюємо та маємо вирішувати проблеми.


VI

СИСТЕМА СУДІВ

(РОЗДІЛ ІІІ КОНЦЕПЦІЇ)

20. Коментарі щодо системи судів, передбаченої у Концепції.
Згідно з Концепцією, систему судів загальної юрисдикції має бути побудовано на основі принципів:

- спеціалізації (відповідно до якого суди має бути організовано, виходячи з особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та із зумовленого цими особливостями виду судочинства);

- територіальності (відповідно до якого суди має бути утворено так, щоб їхня юрисдикція охоплювала певну територію країни, виходячи з потреби наближення судочинства до людини);

- інстанційності (відповідно до якого суди має бути організовано так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня).

Я цілком згодний з другим та третім пунктами, проте у мене є певні сумніви щодо першого.

Як зазначено у Концепції, спеціалізованою має бути вся система судів загальної юрисдикції, а не лише окрема її частина. Поділ загальної юрисдикції на окремі види спеціалізованих юрисдикцій покликаний підвищити оперативність та якість вирішення судових справ. Спеціалізація судів має відбуватись за галузевою ознакою та обумовленим нею видом судочинства.

В результаті застосування цих принципів варто пам’ятати про те, що, в основному, сучасне законодавство можна розділити на три галузі: цивільне, кримінальне та адміністративне. Такі спеціалізовані типи, як трудове, сімейне, комерційне право, законодавство щодо конкуренції, бізнесу, торгових марок являють собою не що інше, як складові частини цивільного права. Тому немає жодної потреби виокремлювати (як, на жаль, трапилось в багатьох східноєвропейських країнах) встановлювати окремі юрисдикції для підприємницького та комерційного права (так звані арбітражні та комерційні суди). Власне кажучи, я взагалі сумніваюсь у тому, чи це розрізнення між «звичайними» та «спеціалізованими» судами – особливо у випадку комерційних судів – може сьогодні вважатись життєздатним та корисним, коли, наприклад, французькі юристи обговорюють можливість реформи спеціалізованого «Tribunaux de Commerce». Економічні питання є частиною питань цивільного права, тому суддя, який спеціалізується на цивільному праві, здатний цілком ефективно розглядати комерційні справи і навпаки. Більш того, зберігаючи це розрізнення «цивільний» - «комерційний» щодо справ та суддів, ми ризикуємо викликати конфлікт різних юрисдикцій і, кажучи загалом, викликати враження «розділеного» (а тому слабшого та більш залежного) судочинства в цілому.

На мою думку, такого розсіювання ресурсів потрібно уникати, особливо в небагатій країні, оскільки запровадження спеціалізованих судів, без сумніву, призведе до збільшення витрат. Більш корисно було б,- хоча б на один рік, - спробувати створити спеціалізовані підрозділи в межах звичайних (цивільних) судів, як ц відбулось у більшості західноєвропейських країн (зокрема щодо справ про банкрутство, питань сімейного, трудового права тощо).

Здається, Концепція саме це і передбачає, оскільки в ній зазначається, що судову спеціалізацію має бути впроваджено «із їх поділом на цивільні , кримінальні та адміністративні; у цих судах необхідно запровадити спеціалізацію судів (колегій суддів, палат з розгляду окремих категорій справ) у тому числі за суб’єктною ознакою (наприклад, у справах щодо неповнолітніх).»

Зауважень щодо територіального устрою судів у мене немає.

До тих пір, поки мова йде про судові інстанції, я, звичайно, погоджуюсь з принципом, згідно з яким у особи має бути гарантоване право на перегляд його/її справи апеляційним судом з метою перевірки правильності визначення обставин правопорушення та застосування правових норм. Проте законодавство має передбачати випадки обмеження цього права, наприклад, у випадках незначних справ. У західних суспільствах сьогодні ми можемо спостерігати все більше і більше випадків зловживання правом звернення до суду. Величезна кількість зголоднілих юристів використовують все більше процедур кримінального та цивільного права для власного збагачення, а не відновлення суспільної справедливості. Сучасні та розвинені країни повинні спробувати обмежити ці зловживання, але досвід континентальних західноєвропейських країн при цьому (а особливо італійський!) не рекомендується. Це один з тих небагатьох випадків, коли, можливо, варто вивчити підходи, запроваджені у системах прецедентного права, коли, перш за все, допуск до адвокатури є наслідком жорсткого селекційного процесу, коли зловживання правом звернення до суду суворо карається.

Верховний Суд України не має виконувати роль суду третьої інстанції. Відповідно до найкращої юридичної традиції, вона має обмежуватись інтерпретацією правових норм в рамках касаційної процедури. Верховний Суд за жодних обставин не має вирішувати правильність встановлення фактів (тобто, чи мало місце порушення контракту в окремо взятій справі). Я не бачу в цьому жодної потреби, тим, більше, що, з іншого боку, Концепція передбачає створення Вищого цивільного суду (в якості касаційної інстанції у цивільних справах) та Вищого кримінального суду (в якості касаційної інстанції у кримінальних справах) в системі загальних судів. Цілком достатньо створити у Верховному Суді окремі цивільні та кримінальні палати.

Я згодний з пропозицією залишити окремі військові суди, враховуючи особливі правила, яких вони мають дотримуватись, та особливості справ, які вони розглядають.

Що стосується системи адміністративного судочинства, то українські законодавці мають повне право вирішувати, чи варто дотримуватись положень систем прецедентного права (у рамках якої суди загальної юрисдикції розглядають також адміністративні справи), чи континентального права, яке передбачає запровадження особливих адміністративних судів. Згідно з Концепцією, створення Вищого адміністративного суду має стати першочерговим кроком завершення формування системи адміністративних судів. Необхідно прискорити утворення апеляційних судів та окружних адміністративних судів, зокрема, забезпечити їх належними приміщеннями, а також призначити та обрати суддів до їхнього складу. З метою забезпечення незалежності суддів від впливу місцевої влади територіальна юрисдикція цих судів не повинна бути жорстко прив’язаною до адміністративно-територіально устрою. Окружні адміністративні суди необхідно утворити в межах території області або її частини.

Переходячи до питання Конституційного суду, я хочу перш за все відзначити, що відповідно до Концепції, «конституційну процедуру його формування змінювати недоцільно, але на законодавчому рівні потрібно запобігти ситуаціям, коли дієздатність Конституційно Суду залежить від одного з органів, до повноважень яких належить формування його складу.» Власне кажучи, я вважаю, що судді мають бути представлені і в цьому органі. Таким чином, принаймні третина його членів мають бути суддями, призначеними іншими суддями (або принаймні суддями Верховного Суду).

У Концепції говориться про те, що «Слід також визначити законом процедуру конституційного судочинства.» Я повністю погоджуюсь з цією рекомендацією і лише додам, що принаймні основні правила мають визначатись Конституцією. Власне кажучи, у ній має бути чітко визначено, яку з багатьох можливих систем конституційного контролю обрано українським законодавцем. Я маю тут на увазі такий вибір:



  • Така система, як французька, у якій Конституційна Рада має лише право попередньої перевірки конституційності закону, при чому лише на основі подання, що надходить від (частини) судової гілки влади.

  • Система, подібна до німецької, при якій будь-який громадянин може поставити під сумнів (шляхом подання Verfassungsbeschwerde – конституційного звернення, або «конституційної скарги») конституційність закону або будь-якого іншого нормативного акту.

  • Система, подібна до італійської, з побічною перевіркою конституційності законодавства, коли конституційна скарга може бути подана лише суддею в рамках кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, яку він/вона розглядає.

Особисто я не вважаю, що існування системи побічної перевіркою законодавства будь-яким регіональним судом має розглядатись як ознака верховенства права чи судової незалежності. Багато європейських систем базуються на системі перевірки законодавства, яку здійснює Конституційний Суд, скаргу до якого можуть подати або будь-який громадянин (як у Німеччині), або парламент (як у Франції), або суддя (як в Італії), за умови, що відповідний звичайний закон має відношення до справи, яку цей суддя розглядає. У деяких європейських системах навіть немає (писаної) Конституції; це випадок Великобританії, і дана риса тісно пов’язана з історичними особливостями цієї країни. У будь-якому разі, я б не говорив про цю особливість як про таку, що має вирішальне значення для судової незалежності.

Скоріше, я б знову наполягав на необхідності представництва суддів з судів загальної юрисдикції в Конституційному суді. Ця риса дозволила б цьому суду бути менш “політизованим” і більшою мірою розглядати питання на основі технічних параметрів, і меншою – на основі емоцій.



VII

СУДОЧИНСТВО

(РОЗДІЛ IV КОНЦЕПЦІЇ)

21. Зауваження щодо системи судочинства в Україні, передбаченої Концепцією.
Я повністю погоджуюсь з рекомендацією Концепції щодо базового принципу, відповідно до якого “Правила судової процедури мають слугувати ухваленню правосудного рішення та забезпечувати рівні гарантії учасникам процесу щодо судового захисту їхніх прав.” Це означає, що судочинство ніколи не повинне стати змаганням, у якій переможцем стає сторона, якій краще вдається використати процедурні правила, незалежно від того, хто насправді правий.

Згідно з цим правилом, має бути зрозуміло, що принцип змагальності ніколи не повинен розглядатись (що, на жаль, має місце в моїй країні) як правило, відповідно до якого будь-яка дія, з боку однієї сторони, завжди викликає відповідь іншої. Таке невірне розуміння концепції контрадикторного принципу може призвести до виникнення системи (що якраз і відбувається в моїй країні), у якій втрачається суть справи, принцип розумних строків розгляду справ не дотримується, і юристи значну частину часу і своєї енергії витрачають просто на процедурні питання!

На противагу цьому сучасна реформа має покладатись на суддю та його/її розуміння того, про що насправді йдеться у окремо взятій справі. Тому завжди саме суддя має вирішувати, яким чином принцип змагальності має застосовуватись до конкретної справи; саме від нього/неї має залежати, як, коли і чи взагалі сторона має право відповідати на свідчення та заяви іншої сторони.

Вимога щодо розумних строків розгляду справ буде дотримуватись, якщо законодавча система (і в цьому випадку моя країна слугує поганим прикладом!) буде здатна жорстко контролювати зростаючу кількість юристів, а також їхні (в Італії майже неіснуючі) професійні навички.

Щодо конституційних процедур, я можу послатись на те, що я вже казав. Дозвольте лише додати, що особисто я не дуже вірю у принцип, відповідно до якого кожній особі має бути надане право подавати скаргу щодо відповідності законодавство конституційним нормам у Конституційний суд України у передбачених законом випадках для покращення ефективності конституційного захисту прав та свобод людини. Навпаки, Україні варто покладатись на систему звичайної юрисдикції та дозволити лише суддям вирішувати, чи варто посилати конституційне подання до Конституційного суду. В іншому випадку, на моє переконання, в Україні виникне ризик заблокування механізму конституційного контролю внаслідок надмірної кількості звернень. Як я вже пояснював, ця проблема здається не пов’язаною із питанням незалежності суддів. Втім, більш доцільним буде уникати виникнення німецької системи, яка не практиці може виявитись неефективною.

Щодо питання медіаторів, то я погоджуюсь із авторами Концепції у тому, що “Слід запровадити позитивний досвід демократичних країн щодо реституційного правосуддя, яке полягає у примиренні обвинуваченого і потерпілого за участю посередника (медіатора) і/або відшкодуванні потерпілому завданої матеріальної та моральної шкоди, а не у покаранні особи.” Цим принципом слід користуватись також у цивільних справах (особливо це стосується сімейного права).

Говорячи про заклик авторів Концепції щодо уніфікації процедур судового розгляду, я можу лише погодитись, що “Необхідно поступово наблизити, а потім і взагалі поєднати в одному кодексі норми цивільного і господарського процесів, оскільки між ними немає суттєвих відмінностей, зумовлених специфікою судочинства.” Я підтримую думку, що такі норми мають бути однаковими, оскільки (як я вже зазначав) комерційне та підприємницьке право є галузями цивільного права.

Щодо процедури перегляду судових рішень, я згоден, що вона “має спиратися на однакові засади незалежно від виду судочинства.” Я вже висловлював свою думку, що рішення апеляційної інстанції щодо встановлених фактів мають бути остаточними. Касаційна інстанція повинна переглядати судові рішення першої та апеляційної інстанцій лише щодо правильності застосування норм права.



Насамкінець, я повністю погоджуюсь із думкою, що відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та невиконання процесуальних обов’язків необхідно посилити (наприклад, за навмисну тяганину в процесі). Формами відповідальності можуть бути не лише заходи процесуального примусу, а й покладення на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі, як пропонується у Концепції: щоб уникнути зловживань, які кожного дня можна спостерігати в Італії (і проти яких італійські судді протестують вже протягом багатьох років - безрезультатно!), суддя повинен мати повноваження накладати також (дуже високі) штрафи та застосовувати дисциплінарні заходи проти юристів, які не дотримуються процедурних та етичних норм, а також у випадках, коли подається заява або здійснюється захист, коли юрист знає (або має знати), що його клієнт явно не правий.
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка