Етнокультурна варіативність соціалізації особистості: теоретичний аспект



Скачати 130,97 Kb.
Дата конвертації25.12.2016
Розмір130,97 Kb.
УДК 60.54а.(88.8)

Струннікова Д.І., Олійник М.І.

Чернівецький національний університет
Етнокультурна варіативність соціалізації особистості:

теоретичний аспект
У статті проаналізовано й узагальнено теоретичні підходи щодо особливостей етнічної соціалізації особистості, розкрито сутність, основні чинники та механізми соціалізації особистості, розкрито значення етнокультури, виховання в сім'ї для формування соціального досвіду особистості.

Ключові слова: особистість, соціалізація, етнокультурна, інкультурація, трансмісія, етнокультурна компетентність, виховання, соціальний досвід.


Соціалізація - двосторонній процес соціального розвитку особистості, який передбачає поступове входження й орієнтування в існуючій у суспільстві системі соціальних ролей, формування самосвідомості, становлення соціальної ідентичності особистості. Вона охоплює: з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, в систему соціальних зв'язків, а з іншого боку - активне відтворення цієї системи індивідом у його діяльності [1].

Як наукова категорія поняття “соціалізація” активно використовується у різних напрямах наукових досліджень, а проблема соціалізації особистості стала однією з провідних як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці й практиці. Про її актуальність свідчать дослідження Г.Тарда, Т.Парсона, І.Кона, В.Москаленко, В.Маркова, М.Лукашевич, А.Мудрик, Т.Стефаненко та інш.



Мета публікації – психолого-педагогічна інтерпретація сутності та етнокультурної варіативності соціалізації особистості.

Сучасні дослідження соціалізації особистості охоплюють широке коло проблем. Основні напрями порівняльно-культурних досліджень зазначеної проблеми умовно поділено на чотири групи:

• Вивчення процесу соціалізації, зокрема засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу.

• Дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. У дослідженнях цього напряму особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання і контролюють його результати.

• Порівняння результатів соціалізації, які обумовлені культурою. В цьому випадку дослідників цікавить чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки.

• Вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто характерного для культури взаємозв'язку між методами виховання і характером дорослої людини.

Спільність наукових підходів простежується у вивченні входження дитини в культуру свого народу - інкультурації, якщо використати термін, який ввів американський культурантрополог М.Херсковіц. Соціалізацію він розглядає як процес інтеграції індивіда в людське суспільство, набуття ним досвіду, потрібного для виконання соціальних ролей. А в процесі інкультурації, на його думку, індивід засвоює притаманні культурі світосприйняття і поведінку, в результаті чого формується його когнітивна, емоційна та поведінкова схожість з членами даної культури, а також відмінність від членів інших культур. Інкультурація, упродовж якої людина набуває етнокультурної компетентності, починається від народження - із набуттям дитиною перших навичок і засвоєння мови й продовжується все життя [11].

М.Херсковіц виділяє два етапи інкультурації:

Перший етап - дитинство, коли відбувається засвоєння мови, норм і цінностей культури. На даному етапі дитина - швидше інструмент, ніж учасник, оскільки дорослі обмежують її право вибору. Цей період – дуже важливий для оволодіння дитиною етнокультурною. Проте результати процесу інкультурація можуть бути як позитивними, так і невдалими.

Другий етап - зрілість. Інкультурація у дорослому віці, як стверджує Херсковіц, має дискретний характер й стосується тільки окремих “фрагментів” культури - винаходів, відкриттів, нових ідей. Основна риса другого етапу - можливість індивіда в тій чи іншій мірі приймати чи відкидати те, що йому пропонує культура, можливість дискусії та творчості. Це сприяє не тільки збереженню, а й розвитку культури [11].

Розглядаючи основні тенденції дослідження етнічної соціалізації особистості, варто звернути увагу на труднощі щодо встановлення відмінностей між поняттями “інкультурація” і “соціалізація”, оскільки останній має чимало трактувань. Так, Ф.Г.Гіддінгс, який уперше ввів у науковий обіг поняття “соціалізація”, розглядає її як процес стихійного впливу оточення, а також як цілеспрямований вплив різних соціальних інститутів на розвиток соціальної природи чи характеру людини [12]. Отже, важливим засобом соціалізації згідно Гіддінгсона має бути виховання, оскільки основна його ціль співпадає з результатом соціалізації – підготовка індивіда до життя в суспільстві.

Виховна ідея соціалізації простежується в багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідженнях (Т.Парсон, Шомбар де Лов, І.Кон, Дж.Смелзер, В.Каптерєв, М.Йорданський та інш.). Спільність наукових підходів у визначенні сутності соціалізації в тому, що, як стверджує В.Москаленко, процес соціалізації має “діяльнісний характер”, а головним критерієм його результативності є вільне функціонування індивіда в суспільстві[].

Отже, якщо розглядати соціалізацію як процес оволодіння індивідом у процесі виховання (в широкому розумінні його сутності) соціальним досвідом, то інкультурація, як вважає М.Мід, –“... це реальний процес научіння, який відбувається в певній специфічній культурі”[8, с.400]. На думку Д.Мацумото, різниця між двома поняттями в тому, що “соціалізація, як провило, більше відноситься до процесу і механізмів, за допомогою яких люди пізнають соціальні і культурні норми”, а інкультурація – “до продуктів процесу соціалізації – суб’єктивним, базовим, психологічним аспектам культури”[7].

Отже, проаналізувавши різні точки зору науковців щодо сутності понять “інкультурація” і “соціалізація”, можна стверджувати, що для певної культури соціалізація має специфічний характер.

Поняття "етнічна соціалізація" використовується для визначення процесів розвитку, які призводять до того, що у дітей формується стереотипи поведінки, сприймання, цінності та аттітюди, які властиві одній з етнічних груп. Дослідження в цій сфері, що проводяться на індивідуальному рівні, сприяють розумінню процесів розвитку, формування „Я-концепції”, етнічної самосвідомості.

Процеси інкультурація та соціалізації охоплює культурна трансмісія, яка є механізмом передачі етнокультури своїм новим членам, перш за все дітям [11].

В етнопсихології виділяють три види трансмісії:

• вертикальна трансмісія, у процесі якої передаються від батьків до дітей культурні цінності, уміння, вірування тощо;

• горизонтальна трансмісія, коли від народження до дорослості дитина засвоює соціальний досвід і традиції культури через спілкування з однолітками;

• непряма трансмісія, коли індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації ( школах, ВНЗ ), а також на практиці – у людей, близького оточення, крім батьків ( старші член спільноти, родичі та інш.).

У реальному житті ситуація складніша. Соціалізатори розрізняються не лише за сімейною приналежністю (батьки, родичі або ні) та віком ( дорослі, старші діти, однолітки ), а й за функціями, які вони виконують у процесі культурної трансмісії. Зазвичай дослідники виділяють декілька агентів соціалізації, які розрізняються за характером впливу на дитину: опікуни, які доглядають за дитиною і задовольняють її фізичні та емоційні потреби; авторитети, які на власному прикладі прищеплюють дитині культурні цінності та норми; дисциплінатори, які розподіляють покарання; вихователі, які цілеспрямовано навчають дитину, передають їй відповідні знання і навики; компаньйони, які беруть участь у спільній з дитиною діяльності на більш менш рівних правах; співжителі, які проживають в одному домі з дитиною [6].

Як стверджує І.Кон, ніколи не було й не може бути незалежної від культури "загальної ієрархії ступені впливу та соціальної значимості соціалізаторів" [6, с.148]. Якщо з точки зору повсякденної свідомості сучасного європейського суспільства батьки, і в першу чергу мама, - головні і природні соціалізатори, які виконують всі названі функції, то у багатьох більш традиційних культурах дитина належить не тільки батьку і матері, але і всій спільноті, в якій вона живе, і відповідно спільнота приймає більш безпосередню участь у її вихованні. Етнографи відзначають "рухливість" дітей у багатьох народів Океанії навіть в середині XX століття: на одному із островів у 50-60 рр. 61% дітей жив не у батьківській сім'ї, причому багато хто переходив із однієї сім'ї в іншу двічі, тричі і навіть чотири рази [3]. Звичай обов'язкового виховання дітей поза межами батьківської сім'ї був широко розповсюджений і в ранньокласовому суспільстві.

Т.Стефаненко звертає увагу, що навіть сутність термінів "родинні зв'язки", "батько", "мати" в деяких культурах може значно відрізнятися від звичного для європейця [11, с.106]. Зокрема М.Бутінов з цього приводу пише: "Первісна людина добре знала, яка жінка її народила, і все ж таки багатьох жінок називала терміном "мама". Первісна людина справді знала, хто її батько, і відрізняла його ( в тому числі і термінологічно ) від інших батьків, тільки в слово "батько" вона вкладала зовсім інший смисл, який відрізняється від нашого" [5, с.7].

У первісному суспільстві багато народів розрізняють фізичні і соціальні родинні зв'язки, розуміючи під останніми зв'язок за годуванням. В цьому випадку, якщо дитина попадає у нову сім'ю, її батьками стають ті, хто годує і виховує. При цьому вона продовжує називати татом і мамою багатьох інших жінок і чоловіків, в тому числі й своїх біологічних батьків [5].

Однак, О.Артемова звертає увагу на специфічність різних культур, встановивши, що в культурах, які є етнографічним аналогом первісності, наприклад у племенах австралійських аборигенів, життя дитина в перші роки найтісніше пов'язана з матір'ю, а сироту сприймають як нещасну й погано виховану дитину. Проте у таких колективістичних суспільствах в батьків багато помічників у вихованні дітей, і розроблені суворі правила, хто - на випадок смерті - їх замінить [2].

Етнокультурну варіативність суспільного вихованні дітей в різних племенах досліджувала М.Мід. Дитину з моменту народження годують груддю різні жінки, її часто передають з рук у руки, а коли вона підростає - з дому в дім. Не тільки родичі, але й інші члени племені навчають її нормам поведінки, способам праці, правам і обов'язкам по відношенню до навколишніх. Таке “суспільне виховання”, на думку М.Мід, “призводить до того, що дитина звикає думати про світ як про щось, що наповнене батьками, а не як про місце, де її безпека і благополуччя залежить від збереження її стосунків з своїми власними батьками” [8].

Співставлення даних первісного й сучасного суспільства, результати порівняльно-культурних досліджень, які були проведені в цивілізованому світі, дають підстави стверджувати, що роль одних і тих соціалізаторів в різних культурах неоднакова. Про це свідчать також наукові доробки американського психолога У.Бронфенбреннера, який у своєму дослідженні в 70-х р.р. порівнював місце батьків, інших дорослих та однолітків у процесі соціалізації дітей в США і СРСР. Одною із особливостей радянського виховання він вважав “передоручення маминих обов'язків - готовність сторонніх людей приймати на себе роль матері” [4, с.17].

Е.Еріксон встановив особливості, притаманні традиційній російській культурі, суть якої в “розподілі й нечіткості материнства”. На його погляд, в традиційній культурі селянської Росії існували градації та рівні материнства, а представником образу матері в період немовляти є бабуся. [13, с.515].

Процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати прихильники теорії "Культура і особистість", яка почала розвиватися в американській культурній антропології з кінця 20-х - початку 30-х років. У своєму прагненні виявити зв'язок між внутрішнім світом людини і культурою вони спиралися на класичний психоаналіз З.Фрейда. Тому їх цікавив перш за все ранній досвід людини: регулярність годування, способи сповивання, купання, привчання до гігієни. Для деяких дослідників характерна тенденція детальнішого розгляду одного із зазначених елементів догляду за дитиною, наприклад особливостей сповивання, що підпадає, на їх думку, як стверджує Е.Еріксон, "під рубрику тих питань виховання дитини, які мають мати суттєве відношення до образу світу цілісної культури" [13, с.541].

Так, особливості російського національного характеру пов'язували із звичаєм тугого сповивання немовлят, що зберігся аж до XX століття. Такий підхід науковці іронічно назвали "сповивальним детермінізмом", оскільки неправомірно надавати такого глобального значення одному з багатьох елементів догляду за немовлям. Проте не варто також відкидати його можливий вплив на розвиток особистості. Форма втручання в життя дитини на даному етапі, яка в різних етнокультура має свою варіативність, може сприяти або затримувати як розвиток рухової активності, так і психічний розвиток дитини.

На етнічну специфіку рухової активності впливає також спосіб носіння дітей. Якщо для української культури характерне носіння дитини біля грудей, то в інших культурах досить поширеним є носіння на стені (яванці, індійці та інш.), на спині (корейці, іфугао), на животі в позі жабеняти (сінгали Шрі-Ланки) та інш.[10].

Особливості соціальних відносин, зокрема в родині, яка вважається основним інститутом соціалізації, накладає свій етноспецифічний відбиток на психічний розвиток і формуванні у дітей уявлень, які свідомо чи підсвідомо впливатимуть на їх поведінку в майбутньому.

Для європейської культури характерні: сувора вимогливість до дисципліни молодших дітей і надання більшої самостійності дітям старшого віку. Дуже суворим вважають дослідники виховання в багатьох ісламських народів (турки, перси, афганці, курди). У більшості народів у традиційній культурі виховання дітей переважає свобода дитини, її пестування. Як стверджує М.Мід, тепле тіло матері, її лагідний голос, пестощі та ігри дають дитині відчуття повної безпеки, що сприяє фізичному і психічному розвитку. Вана переконана, що “саме культура є головним фактором, який вчить дітей, як думати, відчувати і діяти в суспільстві”[8, с.48].

Досліджуючи в різних аспектах соціалізацію маленьких дітей, зарубіжні та вітчизняні науковці приділяють особливу увагу етнічній соціалізації підлітка. Підлітковий вік – це період формуванням нової соціальної ідентичності. Однак у різних етносах не співпадають навіть його часові межі: “для п'ятнадцятилітнього стародавнього грека ще продовжувалось дитинство, для українця й туркмена починалась молодість, а чуваш вважався вже справжнім чоловіком”[10].

Не менш варіативний і зміст підліткового періоду, оскільки ідентифікація людини з віковою групою детермінована багатьма соціальними факторами, в тому числі особливостями його включення у господарську діяльність.

Виявлені відмінності практики соціалізації підлітків у примітивних і сучасних ( європейських й американської ) культурах дозволили дослідникам сумніватися в існуванні універсальної схеми дорослішання. М.Мід, порівнюючи підлітковий вік американок - складний період життя, який проходить з конфліктами й стресами, - і дівчат з острова Самоа, зробила висновок, що у підлітків у традиційних культурах період статевого дозрівання проходить безконфліктно. Дотримуючись такої ж думки, Р.Бенедикт стверджує, що про вік між статевим дозріванням і початком дорослого життя як про період конфліктів і потрясінь можна говорити тільки стосовно індустріального суспільства. На її думку, сучасні західні норми виховання й інститути соціалізації відрізняються від соціалізації в традиційних культурах тим, що не тільки полегшують перехід до дорослості, але й гальмують його. Багато в чому це пов'язане з притаманним західним культурам акцентом на контрасті між нормами поведінки дорослих і дітей [3]. Таке виховання призводить до підліткової кризи, яка пов'язана з формуванням нової - дорослої ідентичності, і саме цей процес є проблемним.



Отже, засвоєння індивідом соціального досвіду, певної системи соціальних ролей і культури, тобто процес соціалізації, а також виховання як один з механізмів соціалізації має етнокультурні відмінності й охоплює чимало проблем, які потребують подальшого вивчення.

Література:

  1. Андреева Г.М. Социальная психология. -М., 1996.

  2. Артемова О.Ю. Личность и социальные нормы в раннепервобытной общине. – М., 1987.

  3. Бенедикт Р. Психологические типы в культурах Юго-Запада США //Антологія исследований культуры. Т.1.Интерпретация культуры. –СПб, –1997.- С.271-284.

  4. Бронфенбреннер У. Два мира детства: Дети в США и СССР. – М., 1976.

  5. Бутинов Н.А. Детство в условиях общинно-родового строя // Этнография детства. Традиционные методы воспитания детей у народов Австралии, Океании и Индонезии. - М., 1992.

  6. Кон И.С. Ребенок и общество: историко-этнографическая перспектива.- М., 1988.

  7. Мацумото Д. Психология и культура. – М.-СПб, 2003.

  8. Мид М. Культура и мир детства. - М., 1988.

  9. МоскаленкоВ.В. Социализация личности. – К.,1986.

  10. Павленко В.М., Таллін С.О. Етнопсихологія. – К., 1999.

  11. Стефаненко Т. Етнопсихологія. – М., 2000.

  12. Шестова Е.Е. Личность и политика. Краткий очерк современных западныых концепций политической социализации. – М., 1988.

  13. Эриксон Э. Детство и общество. - СПб., 1996.

  14. Етнопедагогічний контекст професійної підготовки студентів у вишах Прикарпатського регіону: навчально-методичний посіб­ник / За ред. проф. Н. Лисенко. – Київ–Івано-Франківськ, 2009. – 344 с.

Summary


Strunnikowa D., Oliуnik M.I.

SOCIAL DEVELOPMENT OF THE PERSONALITY IN DIFFERENT CULTURES


In the article the analysis of the basic scientific concepts of social development of the personality and education of children in different cultures is conducted.


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка