Ірен Роздобудько



Сторінка1/12
Дата конвертації03.03.2017
Розмір2,06 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Ірен Роздобудько

Ґудзик
OCR BUsya http://chtyvo.org.ua/

«Ірен Роздобудько "Ґудзик", серія "Колібрі"»: Фоліо; Харків; 2008

ISBN 978-966-03-4041-1

Аннотация
Ірен Роздобудько — автор психологічних трилерів «Мерці», «Ескорт у смерть», авантюрного детективу «Останній діамант міледі», романів «Ранковий прибиральник», «Шості двері», двох поетичних збірок. Пише казки та оповідання для дітей, малює, вишиває бісером, грає на гітарі, плаває з аквалангом і на питання: «Чи вмієте ви грати на роялі?» — відповідає: «Не знаю, треба спробувати…»

Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».

Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…

Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.

А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
Ірен Роздобудько

Ґудзик
Книга перша

Останній день серпня, 2005 рік
.Я вже не згадаю, коли приходив додому, не будучи у стані легкого «підшофе». А можливо, й не легкого… Але відучора з'явилося відчуття, ніби мені під лопатку вшили «торпеду» і я помру від одного погляду на чарку з горілкою чи коньяком. Згасити збудження мені не було чим. Залишалося якось дотягти до кінця робочого дня. З другого боку, мені хотілося, аби він тривав безкінечно. Я боявся прийти додому, боявся сісти за комп'ютер.

Тому після двох необтяжливих лекцій в інституті кінематографії я повернувся до офісу. Там мені не було чого робити, я міг працювати і вдома, вигадуючи безкінечні сюжети для рекламних роликів, але, як я вже зауважив, іти додому я боявся. Отже, тупо просидів у своєму кабінеті, поклавши ноги на стіл та час від часу змушуючи нашу офіс-менеджера Тетяну Миколаївну заварювати мені найміцнішу каву. Я дивився у вікно. І зір мій був настільки загостреним і сконцентрованим, що я бачив найменші переплетіння та борозни на корі старого дерева, яке росло на протилежному боці вулиці. Я не відривав погляду від цих борозен, забитих сивим павутинням, і вони нагадували мені глибокі зморшки на обличчі старої людини.

Літо закінчувалося. Добігав кінця рік. Не знаю, як в інших, а для мене рік завжди закінчується з останнім днем серпня. Можливо, тому, що все в моєму житті розпочиналося восени…

Я намагався вимкнути мозок, не замислюватися. Але подумки вже сто разів побував у своїй квартирі та здійснив кілька звичних для себе рухів: відчинив двері, скинув піджак, сів за комп'ютер, умостившись у глибокому чорному кріслі, та клацнув «мишкою».

Чому я так боюся зробити це все насправді? Що мені заважає зараз скинути ноги зі столу, підхопити кейс, вискочити на вулицю, сісти за кермо і хвилин за десять насправді штовхнути двері власної квартири? Які гирі повисли на моїх ногах?

Згодом я зрозумів, що ці «гирі» — страх анічогісінько не знайти на екрані монітора. Зовсім НІЧОГО.

Але з не меншим жахом я думав про те, що в куточку екрана висвітиться жовтий конвертик.

І я не знав, що краще: це нічого чи конверт…

Близько восьмої Тетяна Миколаївна почала зворушливо покашлювати під моїми дверима. А потім, трохи прочинивши їх, запитала:

— Ще кави?



Я зрозумів, що час іти. Вийшов на вулицю і вперше не попрямував до свого улюбленого ресторанчика «Суок», хоча міг би… Але на вулиці мною заволодів гін, я відчув його лихоманку й ледь домчав до свого під'їзду. Потім я боявся, що ліфт раптом застрягне і мені доведеться нудьгувати в ньому кілька безкінечно довгих годин, гадаючи — чи є конверт?…

Дякувати Богу, цього не трапилося і я увірвався у квартиру, на ходу знімаючи піджак, розкидаючи вусі боки взуття і краватку. В чорне крісло я впав, маючи досить розбурханий вигляд. Цікаво, що б сказали мої студенти, які звикли до моєї цілковитої «застібнутості»?

Я затамував віддих…

Тоді була майже така сама погода. На балконі лежали кавуни. Зараз там скрізь — товстий шар вуличної пилюги.



Я клацнув кнопкою. У куточку з'явився жовтий конвертик. Усе так, як я уявляв — і не вірив самому собі. Невже? Я клацнув «мишкою». Заплющив очі. Розплющив.

«Я померла 25 вересня 1997 року…» — спалахнув перший рядок на синьому тлі монітора.

Я знову заплющив очі. Холод і морок скували мене…
Частина перша
Денис

1
Це сталося наприкінці серпня 1977-го… Тоді мені виповнилося вісімнадцять. Я мріяв про славу. І знав, що вона — прийде. Йшлося не про тимчасове сходження на якийсь п'єдестал у вузькому просторі, в якому я тоді жив. Не про оплески аудиторії, котра забуває про тебе вже наступного дня. Ні. Я відчував, що в мене є призначення, таємницю якого мені ще належить розгадати. А поки що воно зароджувалося десь глибоко всередині, ніби у вологій марлі визрівала квасолина — такий дослід ми робили в школі на уроках біології. Всі тридцять п'ять учнів удома на підвіконні пророщували квасолини, а через пару тижнів приносили результат у школу. Дуже добре пам'ятаю, що мій паросток був більшим, ніж у інших. Це було давно, у класі шостім. Але після цих дослідів я зрозумів, що і як розвивається всередині мене самого. І терпляче очікував. Настільки терпляче, що намагався зайвого разу не привертати до себе уваги — поки що мені це було ні до чого. Поки що.

Я закінчив школу, досить легко вступив на кінофакультет на сценарне відділення (мій екзаменаційний сценарій виявився кращим, ніж опуси вже досвідчених і набагато старших за мене абітурієнтів, його потім ще довго зберігали на кафедрі як вдалий приклад). Довідавшись про результат, поїхав трохи відпочити в гори, на туристичну базу біля підніжжя Карпат. Власне, це була «кінематографічна» турбаза, до якої поїхали всі мої майбутні однокурсники — оголошення про невикористанні студентські путівки висіло в холі інституту. Ми ще не були добре знайомі між собою. Нас об'єднував загальний дух нещодавніх іспитів, під час яких усі ми дружно штовхалися біля дверей аудиторій та галасливо вітали кожного щасливчика.

Усе це було вже позаду. Ми з'їжджалися на турбазу поступово, не домовляючись, і бурхливо раділи кожному знайомому обличчю. Нас розселяли до невеличких дерев'яних будиночків, і ми відразу починали вивчати територію, дізнаючись, де розміщені їдальня, басейн, кінозал і найближче «сільпо», в якому продається дешевий портвейн «777».

Ми відчували себе дорослими й бувалими. Намагалися спілкуватися наиневимушеніше і вимовляли імена своїх кумирів через губу. Називали одне одного по-західному, тому мене одразу ж охрестили «Деном». Сусіда по кімнаті, відповідно, назвали Макс.

Ден та Макс — два круті хлопці, майбутні генії — швидко збігали в сільпо і завантажилися кількома пляшками міцного «чорнила». Пили ми по-чорному і… по-дитячому ще з часів школи — нічого, що дорожче за портвейн. Відверто кажучи, трохи згодом я пожалів, що приїхав саме сюди…

Гори важко синіли вдалині й, здавалося, мерехтіли, огорнуті рваним білим шовком вечірнього серпанку. А я змушений був сидіти на жорсткому ліжку, цмулити портвейн і слухати балачки своїх приятелів. Коли нас усіх почало нудити (звичайно ж, ніхто не скаржився й намагався триматися достойно), ми по черзі почали виходити «подихати повітрям». Мені нарешті вдалося вирватися з прокуреної кімнати й самому, вже не кваплячись, пройтися територією.

Це була доволі тихенька місцинка. Або ж такою вона здавалася наприкінці літа. За фіранками котеджиків блимало тьмяне світло, деінде на верандах сиділи відпочивальники, з відкритого — «зеленого» — кінозалу линули звуки музики з якогось кінофільму. Здається, це була «Єсенія». А загалом — безлад та запустіння. Тільки за білим старомодним парканом у стилі псевдобароко привабливо шумів кошлатий чорний ліс, і від нього на мене покотилася потужна хвиля свіжості й тривоги. Було вже доволі темно.

Наївні скульптури дівчаток із веслами та інших культуристів білосніжно світилися обабіч алей, як привиди. Майже всі лави були «беззубими», а всі ліхтарі — «сліпими». Я дійшов до кінця алеї, сів на лавку, витяг із кишені цигарки. І майже відразу помітив спалах червоного вогника навпроти…

Якби я тоді не був п'яним, якби в мені, як вино, не грало хмільне відчуття ейфорії вступу в нове життя — нічого б не трапилося і не потягло б за собою ланцюг подій, що переслідують мене все життя.

Але я був захмелений. Тому побачив дещо… Силует, вимальований місячним світлом, який у суцільній темряві скидався на порожній, безтілесний контур. Жінка курила сигаретку, що була вставлена в довгий мундштук. Вона повільно підносила до невидимих губ червоний вуглик, робила вдих, і сріблястий дим на якусь мить заповнював увесь контур, ніби зсередини обмальовуючи тіло. А потім, з останньою хмаринкою диму, воно, це тіло, знов тануло в темряві.

Чортівня якась!

Я напружив зір та кумедно помахав рукою перед своїм носом, відганяючи видіння.

— Що, злякався?



Голос був хрипким, але таким чуттєвим, що в мене по всьому тілу побігли мурашки, ніби жінка вимовила щось непристойне (я й потім не міг звикнути до її голосу: хоч би про що вона говорила — про погоду, книжки, кінофільми, їжу — все звучало солодко-непристойно, як відвертість).

— Та ні… Нормально… — промимрив я.



Адже вогка ніч та вигляд гірських верхівок, що чорніли вдалині, і цей червоний вогник, і саме повітря — таке насичене та свіже — витверезили мене. Я намагався розгледіти жінку, що сиділа навпроти. Дарма. Мабуть, уже тоді в мене абсолютно «замилилося око» щодо неї. Таке буває, наприклад, із матусями, які не здатні реально оцінити вроду своєї дитини, або з художником, якому останнє полотно здається геніальним.

— Ви також мешкаєте в цьому пансіонаті?



Нічого більш ідіотського я не міг вигадати! Це все одно, що спитати в подорожнього після злету: «Ви також летите в цьому літаку?» Але мені кортіло знову почути цей голос.

— Вам тут подобається? — продовжував я.



Вогник блимнув яскравіше (вона зробила затяжку) і ковзнув униз (вона опустила руку).

— Знаєш, де мені подобається? — почув я (мурашки! мурашки!) після доволі довгої паузи. — Там…



Вогник злетів угору й відкинувся в бік лісу.

— Я там ще не був… — сказав я. — Приїхав тільки сьогодні…

— Дивак! — Вогник миттю полетів у кущі й там згас. — Пішли! Тут у паркані є дірка…

За шелестом одягу я зрозумів, що вона встала і зробила крок у напрямку до мене.

— Давай руку!



Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тілом побігли мурашки. її рука була енергійною, не м'якою.

— Е-е, ти ж зовсім п'яненький! — засміялася вона.



Я встав, намагаючись триматися рівно. Ми були однакові на зріст. Я трохи зміг розгледіти щось більш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну, шаль, яка огортала плечі… Але більш — нічого. А ще відчув запах. Тоді я ще не знав запаху дорогих парфумів — їх діставали «з-під поли», мої знайомі дівчата здебільшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалією». А тут на мене накотилася хвиля запашного аромату — терпкого й запаморочливого. Я мимоволі зціпив зуби і міцніше стис її руку. Підкорюючись їй, я стрімко рушив до глухого кута, яким закінчувався паркан. У ньому справді чорніла велика дірка, яку я відразу не помітив. Не випускаючи її руки, ступаючи за нею, я різко нахилив голову, і ми опинилися по той бік турбази на широкій рівнині, що поросла високою травою. Ми йшли, занурені в неї по коліна. Я знову намагався розгледіти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до ніг, довжина волосся була мені незрозумілою — воно зливалося з шаллю і, вочевидь, було таким же чорним і довгим. Вона жодного разу не повернулася до мене. Здавалося, що їй цілком байдуже, кого вона тягне позаду себе.

Я намагався не впасти й не відстати, тому частіше дивився собі під ноги, і дика рослинність нагадувала мені море, яке котить потужні духмяні хвилі й ось-ось затягне на глибину, з якої не випливти.

Голова моя йшла обертом. Ніч, тонкий серпик місяця над хмарами, гори, мурашки в тілі, хміль, незнайомка… Усе здавалося фантасмагорією. Я обожнював такі пригоди. Не уявляв, що може трапитися далі! Можливо, божевільний секс на лісовій галявині? Що це за жінка? Навіщо й куди вона мене веде? Скільки їй років, який має вигляд? Чого хоче?

Ми підійшли до схилу гори, вкритого деревами, котрі височіли над галявиною, як колони біля входу в язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лісу повіяло особливим густим запахом живиці. Жінка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, що з них починався ліс, і притулилася спиною до одного з дерев.

— Чудово, чи не так?



Я ледве відхекався. І розглядівся. Справді, було чудово! Ніби ми потрапили в нутрощі великого живого організму, якоїсь казкової риби. Дерева — то були її перекручені м'язи, кронами вона дихала, а десь всередині, вглибині повільно пульсувало серце. Я навіть почув цей ритмічний, тривожний звук.

— Він живий. Відчуваєш? Удень тут усе не так…



Вона клацнула запальничкою, й на мить я побачив напівколо щоки та блиск чорної зіниці. А потім переді мною знову затанцював червоний вогник.

— Як тебе звати? — запитав я, наполегливо думаючи про те, чим може закінчитися ось така дивна пригода.

— Яке це має значення? Особливо зараз…

Вогник окреслив дугу і щез. А я знову відчув, що мене взяли за руку й потягли кудись вище. Ми йшли так швидко, ніби втікали від погоні. Я чув її уривчасте дихання. В якийсь момент мені стало незатишно. Віти дерев, які я не встигав відхиляти, час від часу давали мені ляпаса.

Нарешті ми дісталися ще вище й зупинилися. Все повторилося — її злиття з деревом, вогник.

Цього разу я з подивом дивився вниз: ми вийшли з пащі звіра й вдалині нечіткими вогниками вимальовувалися обриси найближчого села, перекресленого золотою рискою ріки. Густі верхів'я дерев, що росли внизу, звідси видавалися скупченими грозовими хмарами, по яких можна було б іти, як по суші. Я цілком прийшов до тями й жадібно дихав, насолоджуючись дивовижним смаком повітря, який зміг оцінити тільки зараз. Разом із цим повітрям мене переповнював захват. Як добре, що я вирвався із задушливої кімнати, наштовхнувся на цю дивну жінку й вона подарувала мені таку чудову прогулянку! Я зрозумів, що два тижні мого відпочинку будуть чудовими. Я повернувся, хотів подякувати…

Вогник зник. Я підійшов до дерева, де вона щойно стояла, навіть торкнувся його долонею. Нікого!

— Агов… — гукнув тихенько. — Ти де?



Мій голос у темряві лунав незвично. Десь неподалік затріпотіла крильми нічна пташка. Я обійшов кожне дерево, кожен кущ. Мені в голову прийшла божевільна думка, що вона десь розстелила свою шаль, лягла на неї й чекає, аби я скоріше наштовхнувся на її тіло.

Потім я розлютився: що за ідіотські жарти?! Тоді почав хвилюватися, чи зможу знайти зворотну дорогу? А ще трохи згодом недоречно згадав, що ця місцина аж кишить легендами про русалок, нявок, мавок, мольфарів та відьом…

Спускатися самому було досить неприємно. Я увесь час дослухався, чи не почую десь поруч звуку її кроків. Але ліс тільки глибоко дихав і чіплявся за мене своїми заскорублими пальцями. Двічі я навіть упав.

Вийшовши на рівнину, я перевів дихання і знову озирнувся на ліс. Мені здалося, що нагорі знову дихає червоний вогник її цигарки. Він спостерігав за мною, як око. І, мабуть, сміявся…
2
Розгублений та брудний я повернувся до кімнати, де вже голосно хропів мій напарник, і впав на ліжко поверх ковдри. Роздягся і вкрився лише під ранок, коли за вікном уже рожевіли хмари. Кинув швидкий погляд на гору. Тепер вона здавалася брунатною, ніби скроєною з барвистих клаптів.

На сніданок ми запізнилися. Я довго відчищав штани, Макс ніяк не міг оговтатися після вчорашньої пиятики.

— Ти куди подівся? — запитав він.

— Так, вирішив пройтися, — непевно махнув рукою я. Мені зовсім не хотілося розповідати кому завгодно про вечірню пригоду на горі.

Сьогодні я вирішив розшукати свою супутницю. Щоправда, я мало чого пам'ятав: темне волосся, шаль, яка палахкотіла за плечима, обрис смаглявої щоки у спалаху запальнички, червоний вогник… Але був ще запах — особливий запах її парфумів.

У їдальні я прискіпливо оглядав присутніх. Половина відпускників уже розійшлася, кожен у своїх справах — хтось попхався до лісу по гриби, хтось оглядав місцеві музеї та краєвиди. Вона, скоріше за все, теж поснідала раніше і вже пішла.

— Хто ще тут є з наших? — запитав я в Макса.

— Ти ж усіх бачив! — здивувався той.

— Маю на увазі взагалі — з кіношників? — пояснив я. Мені чомусь здалося, що вона могла бути студенткою з акторського факультету. Макс назвав кілька більш-менш відомих мені призвіщ. Але все це було не те. Ми ліниво копирсалися у своїх тарілках: вермішель із запліснявілим солоним огірком, сир, що був политий рідкою сметаною… Напівпорожня їдальня з вапняним запахом та синіми стінами не викликала апетиту. За двома сусідніми столиками сиділо кілька людей. Я впізнав одного сивочолого кінодокументаліста в потертій джинсовій куртці (як ми тоді мріяли про таку закордонну ганчірку!). Він був із донькою і дружиною. Трохи далі сиділи три кобіти. Вони голосно перемовлялися, реготали, позираючи то на нас із Максом, то в бік сумного кінодокументаліста. Одна з жінок курила. Але вона була досить огрядною та стриженою.

— Здається, ми тут здохнемо від нудьги! — зауважив Макс. — Хоча… можна ходити у триденні походи в гори. Я бачив оголошення на дошці. Ти як щодо цього?

— Ще не знаю…



Ми так-сяк поперегортали вермішель, не без задоволення випили по дві склянки холодного кефіру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, і мені захотілося відірватися, прогулятися наодинці.

— Ну, ти куди? — мимоволі запитав я.

— Піду ще покемарю, — відповів той. — А ти?

— Пройдуся…



Вранці територія турбази мала зовсім непривабливий вигляд. Скульптури були жахливі, альтанки поламані. Тільки непідстрижені кущі, високі дерева обабіч алей та клумби в різнокольорових капелюхах троянд були природними й не викликали роздратування. Попри все, мені подобалося це запустіння. Я вийшов до басейну. Біля нього походжали кілька людей, але ніхто не насмілювався пірнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Швидше за все, вона була дощовою й простояла в цьому бетонному кориті ціле літо. По темній, непрозорій поверхні, як човники, ковзали кленові листки.

Я одразу побачив її. Даремно хвилювався, що не впізнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. її волосся — справді дуже темне й густе — було підібране у високий «кінський хвіст». Вона була у відкритому купальнику. Нічого спільного з учорашнім нічним образом. Та я був певен: це вона. Я сів на протилежному боці басейну й почав її розглядати. Марно! Я знову відчув дивну замиленість ока — скільки не вдивлявся, не міг зібрати увесь образ докупи. Він розсипався, як дитячі кубики. Чи гарний в неї стан? Я споглядав її ніжно-рожеві п'яти, що світилися на сонці, і вони здавалися мені райськими яблучками. Можливо, вона була такою, як усі. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосунків, що якоїсь миті «один з усіх» немов потряпляє в перехрестя небесних променів і стає першим, єдиним з усіх… Я бачив її саме в такому ракурсі — ніби вона була літаком, який «ведуть» два прожектори. Решта простору стала для мене темна й нецікава. Більше не було сенсу так прискіпливо придивлятися до неї. Я підійшов. Примостився поруч на траві й одразу відчув той терпкий нетутешній аромат, тільки вранці він був набагато слабшим, ніжнішим. Вона відірвала погляд від книжки й поглянула в мій бік. У мене не було впевненості, що вона мене впізнала, але я вже розумів, що звичайний варіант знайомства тут не пройде. Запитати, що вона читає, або — чи вірить у кохання з першого погляду? Ні, банально… Зацитувати пару рядків з Бодлера? Безглуздо… Заговорити про погоду? Ще чого…

— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?



Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.

— Куди ти щезла? — запитав я.

— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!

— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?

— Це зайве. Кав'ярень мені вистачає і вдома. А на горі зараз спекотно.

Я просидів біля неї аж до обіду. Сто разів мене гукали приятелі то на волейбольний майданчик, то в ліс, дехто зі «старичків» вітався з нею. Час від часу ми перемовлялися буденними фразами. Загалом, нічого особливого. Але трималася вона по-королівськи. Коли їй набридла моя присутність, вона сказала:

— Все, досить. Іди до своїх. Чого ти тут нудишся біля мене?

— Увечері побачимося? — з надією запитав я.

— А куди ж ми звідси подінемося…



Вона мене не зрозуміла! Якби я знімав кіно, із задоволенням вирізав би пару-трійку днів з цієї стрічки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумів, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зійдемо на гору і що я спробую обійняти її. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарії не було…
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка