Книга 1 1 «Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Книга 1»



Сторінка3/12
Дата конвертації11.01.2017
Розмір2,53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3
Настало XIII століття, яке назвали «жорстоким віком». Велике Київське князівство розпалося на десятки дрібних удільних, які жили осібно. Ніщо не зв'язувало воєдино ці князівства. Тим паче не існувало єдності із «Залешанською» землею.

У середині XIII століття на землі наших предків з'явилися численні монголо-татарські прибульці. Вони практично знищували князівства поодинці, що ще раз підтверджує суто механічний зв'язок між ними, цілковиту їхню відособленість і брак справжніх родинних зв'язків.

Ось як описує професор С. М. Соловйов у своїй «Історії…», виданій у царській Росії в 1851–1879 роках, князівські міжусобиці «майбутніх великоросів» землі Моксель: «Почали ставити полки: Володимир Смоленський поставив полки свої скраю, а поруч із ним став Мстислав і Всеволод із новгородцями й Володимир Псковський із псковитянами, а поруч із Володимиром став Костянтин із ростовцями. Ярослав же став зі своїми полками муромськими і з городчанами, і з бронниками навпроти Володимира і смольнян, а Юрій став навпроти Мстислава й новгородців із усією землею Суздальською, а менші брати його стали навпроти князя Костянтина… Князь Мстислав був радий тому, і новгородці, зійшовши з коней, скинувши чоботи й плаття, поскакали босоніж; за ними кинулися смольняни, так само пішки, за смольнянами відрядив князь Володимир Івора Михайловича з полком, а самі князі й усі воєводи поїхали за ними на конях. Коли полк Іворів вступив у нетрі, під Івором спіткнувся кінь; а піші ратники, не чекаючи Івора, вдарили на піхотинців Ярославових зі страшним лементом; ті побігли, новгородці і смольняни за ними, почали їх бити й підсікли стяг Ярославів; тут наздогнав їх Івор, з яким досіклись до іншого стяга Ярославового, а князі все ще не приїжджали… Тричі проїхав Мстислав крізь полки Юр'єві та Ярославові, сік людей, також і князь Володимир, і досіклись нарешті до обозу… Новгородці ж билися не з користі, але смольняни напали на обоз і оббирали мертвих, а до битви їм і діла не було. Великий промисел божий! На тім побоїщі впало лише 5 новгородців та один смольнянин, а то всі збережені були силою чесного хреста й правдою. Людей же Юр'євих і Ярославових було побито безліч, узято ж у полон було лише 60 людей… Убитих усіх налічили 9233 людей. Крики живих, не до смерті вбитих, і плачі поранених були чутні в Юр'єві-граді й біля Юр'єва; чимало потонуло в річці під час втечі, інші поранені, що заблукали невідь-куди, померли…» [7, с. 145, 146].

Багато можна написати сторінок про князівські міжусобиці. Не було єдиної Батьківщини, не було єднання племен. Князь за гроші збирав дружину і йшов на іншого князя. Прошу лише звернути увагу — розгромлені були князі так званих молодих князівств суздальської землі та околиць. Головною причиною їхньої поразки стала неготовність фінських племен, підкорених Рюриковичами, стати на захист стороннього князя. А очолювали суздальські війська брати Юрій і Ярослав, які за 22 роки так само ганебно зустріли татаро-монголів Батия. Ясна річ, згуртована Орда розгромила поодинці всіх і всім повеліла платити данину грішми, товарами, людьми.

А тепер знову повернімося до історії великоросів, тобто до історії землі Моксель, тепер уже в XIII столітті, в умовах, коли всі князівства увійшли до складу Орди.

Полову відсіяно: немає до XIII століття ні російського народу, ні російської держави, а що являли собою суздальські князівства і княжичі — досить одного опису, хоча професор С. М. Соловйов викладає подібні факти на сотнях сторінок. Більш гидотного опису інтриг суздальських Рюриковичів знайти важко, але канва історичних подій викладена доволі містко.

Однак, перш ніж вивчати «ординський період» Московії, треба з'ясувати, як же зустрілися фінські племена з прибульцями із київських князівств, хто з'явився на фінських землях, чи справді це було переміщення слов'ян і чи багато їх було за 400–500 років.

Як зазначає професор В. О. Ключевський, «колись фінські племена були поширені значно південніше від лінії рік Москви й Оки, — там, де не знаходили їхніх слідів згодом». Певно, «згодом» хтось дуже старанно знищував «сліди» та інші нагадування про фінські племена. Однак сам факт їхньої присутності в XIII столітті на землях від Оки, Мокші й Москви до Білого моря встановлений незаперечно.

Міграція окремих представників слов'янських племен у землі майбутньої Московії в складі дружин, природно, могла відбуватися. Але то були рідкісні випадки. Не могли землеробські племена слов'ян покинути власні доглянуті землі й піти в болотисті, тайгові, заселені чужими їм племенами, місця. Не було в цьому історичної потреби.

Природно, фінські племена приймали в своє середовище будь-яких прибульців, розчиняючи їх у своїй масі. Особливо відзначилися ченці: чернець ішов у лісові нетрі заради порятунку духовної самосвідомості, але в глухомані лісу зустрічав язичника, яким ще зовсім недавно був сам. Осідаючи на чужій фінській землі, священики й ченці створювали свої нехитрі осередки, оточували себе представниками місцевих племен, поширюючи серед них християнство.

Цю думку підтверджує професор В. О. Ключевський: «Російські переселенці не вторгалися в край фінів великими масами, а, так би мовити, просочувалися тонкими струменями, займаючи… проміжки, які лишалися між розкиданими серед боліт і лісів фінськими селищами» [6, с. 95].

Таким чином, серед фінського етносу, в його обителі, з'являлися поодинокі поселенці. Цей метод заселення свідчить про той безперечний факт, що прибульців було дуже мало і були вони переважно ченцями. Вони не могли дозволити собі вступити в боротьбу з фінськими племенами, оскільки їх би просто знищили.

Професор зазначає:

«… у переказах Великороси вціліли деякі неясні спогади про боротьбу, що зав'язувалася на місцях; але ці спогади свідчать про боротьбу не двох племен, а двох релігій. Зіткнення спричиняла не сама зустріч прибульців із тубільцями, а спроби поширити християнство серед останніх» [6, с. 95].

І далі В. О. Ключевський підтверджує свою й нашу думку: «Зберігся навіть переказ, записаний у XVII ст., про те, як частина язичницького, певно, мерянського населення Ростовської землі, тікаючи від «російського хрещення» (бачте, як «утяв» професор, уже в нього й хрещення не християнське, а російське. У такий спосіб «промивалися мізки» читачів. — В. Б. ), переселилася в Болгарське царство на Волгу до родичів мері черемисів».

Сподіваюся, читачам зрозуміло: такі перекази можна було записати в XVII столітті, коли православ'я практично було насаджене серед фінських племен, але цього не могло бути в XIII столітті, коли чернець щойно ступив на фінські землі. У XII–XIII століттях чернець ішов навпомацки, боязко і поводився стримано.

Історія Російської імперії побудована на приниженні й презирстві щодо підкорених народів і племен. Автор-інтелігент обзиває народ меря тубільцями, такими собі дикунами, що тікають від хрещення, хоча й сам визнає — згодом вони стали «великоросами», прийнявши християнство.

А ось як професор В. О. Ключевський пояснює, чому порівняно легко вдалося прищепити християнство фінським язичницьким племенам:

«Для змішаного російсько-чудського населення християнство і язичництво — не протилежні, взаємозаперечні релігії, а частини однієї й тієї ж віри, які доповнюють одна одну, які стосуються різних укладів життя, двох світів, одна — світу вишнього, небесного, інша — пекла, «безодні» [5, с. 52].

Тільки завдяки тому, що релігія погодилася на «двовірування», вдалося за три-чотири сторіччя прищепити фінським племенам православ'я і на цих засадах «створити народ великоросів». Хоча, як бачимо, на споконвічній землі залишився звичайний фінський етнос. Але такий нонсенс історії. Побажали московські правителі й церковні владики стати великоросами і слов'янами.

Погляньмо, як відбувалося змішання прибульців із фінським етносом:

«Питання взаємодії русі й чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули одне на одного, що одне плем'я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до цікавих і важких питань нашої історії. (Питання не існує, як не існує злиття русі й чуді. Професор ще не раз сам себе спростує. — В. Б. ) Але оскільки цей процес закінчився поглинанням одного із зустрічних племен іншим (князь Рюрикович тільки прибрав фінські племена до рук. — В. Б. ), а саме поглинанням чуді руссю (не русь, а лише князь, дружина і ченці. — В. Б. ), то для нас важливий один бік цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь. У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, яке утворилося із суміші елементів слов'янського й фінського з переважанням першого (це лише бажання. — В. Б. ). Цей вплив проникав у російське середовище двома шляхами:

1) стороння русь, оселяючись серед тубільної чуді, неминуче повинна була шляхом спілкування, сусідства дещо (як скромно! — В. Б. ) запозичити з її побуту;

2) чудь, поступово русіючи (русіти — це прийняти християнство або вийти заміж за дружинника. — В. Б. ), всією своєю масою, з усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, зі своїм обличчям, мовою, звичаями і віруваннями входила до складу російської народності. Обома шляхами в російське середовище проникло чимало фізичних і моральних особливостей, успадкованих від фінів, які розчинилися в ньому.

Слід припустити деяку участь (як хитро подається думка. — В. Б. ) фінського племені у формуванні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси… а саме, вилицюватість великороса, перевага смаглявого кольору обличчя і волосся, а особливо типовий великоросійський ніс на широкій основі з великою ймовірністю ставлять на карб фінському впливу» [5, с. 44].

Звернімо увагу на хитрування професора. Викладаючи матеріал, він робить, на перший погляд, дрібні помарки. Але які! Вони фундаментально змінюють усю картину. Здавалося б, професор уже давно визнав: ще немає російської держави, немає російського народу, а проте наполегливо втокмачує читачеві в голову думку про те, що саме русь з'явилася серед фінських племен. Не ченці, не дружинники, не Рюриковичи а саме — Русь! Адже якщо завзято не насаджувати слово «русь», тоді може закономірно виникнути запитання: на базі якого етносу з'явилися «великороси»?

Сподіваюся, що читачі розуміють усю неспроможність системи хитрощів, маніпуляцій і облуди. Та й професор, хоч скільки б маніпулював словами, повинен десь виказувати істину, інакше все матиме вигляд справжнього фарсу. Тому В. О. Ключевський робить висновок:

«У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, що утворилося з суміші елементів слов'янського й фінського…»

Зверніть увагу, навіть не народ спершу вийшов, а лише «великоросійське плем'я». За словами професора, змішалися слов'яни і фіни на фінській землі, а з'явилися чомусь «великороси». Незбагненно з'явилися! Абсолютно не маючи історичного права на слово «русь».

Склалося так, що до XVI–XVII століть не існувало російської держави, не було великоросів як народу, а була тільки суздальська земля — земля Моксель, пізніше — Московське князівство, і населена та земля була людьми, яких до XVIII століття називали московитами. Ми цю непорушну істину не раз проілюструємо витягами зі спогадів іноземців, які побували в Московії у XVI–XVII століттях.

Ця думка важко сприймається російською людиною. Однак від істини нема куди подітися. За давніх шляхів сполучення, а точніше, за їх відсутності, за жорстоких умов виживання хлібороби-слов'яни не могли добровільно піти в невідоме болотисте безземелля. Це спричинило б їхню загибель. А ось мандрівні князі, підкоряючи зі своїми ватагами мирні фінські племена, паразитуючи на їхній праці, прижилися в країні Моксель, а за допомогою релігії та, як побачимо, татаро-монголів прибрали ці землі до своїх рук.

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути голослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

«А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б. ), і коли захотіли хреститися (зауважте, прийшов лише чернець, а не «русь», як нам намагалися втовкмачити. — В. Б. ) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою проскура (як бачимо, уже в ті часи чернець знав свою справу. — В. Б. ). І вони ікону взяли, а церкву нарекли іменем Василія Великого. І якийсь нечема взяв проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'яніла… І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала» [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у «землю Залешанську»:

«…у другій половині XII ст. таких князів було кілька десятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б. ). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X–XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальську землю. — В. Б. ) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточували Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь» [6, с. 73].

«Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або йти за ним, або покинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвижників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було» [4, с. 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X–XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина найчастіше скидалася на банду найманців. Куди вже подінешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-великорос не став би зводити наклеп на своє плем'я.

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок «престолу», пішов із дружиною шукати нове місце й нових «підданих». Знайшовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

а) у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;

б) слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті «скресь русскаго» не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князівства.

4
Настав час розглянути питання участі Російської православної церкви в процесі колонізації фінських племен під прикриттям ідеї «збирання землі російської». Участь і роль Російської православної церкви в цьому поневоленні народів — вирішальна. Впродовж усіх минулих століть, як і нині, ця церква поводилася й поводиться не як обитель порятунку людського духу, а як жорстокий поневолювач, нарівні з владою.

Здавалося б, за церковними канонами, «царство Боже й царство кесареве мусять залишатися навіки розділеними». Однак у Московії ми цього ніколи не спостерігали. Ось що зазначав російський релігійний філософ Г. П. Федотов:

«Але, в процесі кревного зрощення всього суспільного й церковного укладу життя, церква була залучена до справи мирського облаштування… Заглядаючи ще далі в минуле, в удільні часи, ми зустрічаємо митрополитів-політиків, які вказують дрібним московським вотчинникам державний шлях збирання й розбудови… зустрічаємо навіть фактичних правителів князівства Московського, яким був св. Алексій» [10, с. 3. 4].

Траплялися митрополити московські, які чинили і не такі дивовижі. Так, митрополит Кирило жив при дворі самого хана й керував єпархіями з Сараю…

Що ж являла собою російська церква до XVI століття? Навіть на початку XVI століття Московське князівство мало всього десять єпархій: Московську, Новгородську, Ростовську (в Ростові Великому, не плутати з Ростовом-на-Дону), Вологодську, Суздальську, Рязанську, Смоленську, Коломенську, Зарайську, Пермську. Ото й усе!

Головним багатством єпархій були монастирі зі своїми великими володіннями як землі, так і селян, тобто — християн.

К. Валишевський пише:

«Монастирі зі свого боку зробили власний внесок у справу колонізації, якій нова Русь (фінські племена. — В. Б. ) також до певної міри була зобов'язана своїм виникненням. Рух монастирської колонізації відбувався головним чином у протилежному напрямку, як чинили те звичайні колоністи, яких спонукали виключно практичні міркування. Якщо звичайні колоністи йшли в багаті південні землі, то ченці, натхнені вищими ідеалами, вирушали на північний схід, у пустельні місця і непрохідні ліси. Без них сюди довго б іще не проникли й підприємливі миряни. Там вони стикалися з фінським населенням, яке ще поклонялося ідолам, і виконували двояке завдання: розробляли незаймані землі й просвіщали душі язичників. Вони все просувалися і просувалися вперед» [4, с. 42].

І продовжує:

«На сході, з боку татарського кордону, релігійна проповідь також випередила завоювання. Монастирські заклади, що виникли тут задовго до взяття Казані, ще в чотирнадцятому столітті перешили за р. Суру, а потім проникали й далі, допомагаючи, а іноді й захищаючи прогрес національного руху. Маючи у своєму розпорядженні більші засоби, часто добре укріплені, монастирі були підтримкою для армії під час військової кампанії. Монастир Святого Кирила зі своїми валами, оснащений артилерією і 38 масивними вежами, у стратегічному сенсі переважав Новгород» [4, с. 42–43].

Ось такі, дорогі читачі, монастирі!

Сподіваюся, ви розумієте, що саме монастирі й релігія були тим тараном, який знищував самобутні племена й уже сформовані народи, «виплавляючи» з них націю великоросів. Робилося це не лише хрестом, а частіше мечем і кров'ю.

Ось як пише про це К. Валишевський:

«Із 1420 по 1500 роки в країні (Московії. — В. Б. ) виникло 150 нових монастирів, і з 1500 по 1588 р. ще 65. Хоча англійський мандрівник Флетчер і перебільшив, називаючи Росію (Московію. — В. Б. ) шістнадцятого століття «країною монастирів», але безсумнівно, що цього роду заклади зазнали в цю епоху порівняно великого розмаху» [4, с. 44].

У справі підкорення і зросійщення фінських народів церква і релігія йшли попереду і, в рідкісних випадках, разом із владою. Звівши монастир, спочатку — примітивний зруб, ченці втягували у свою віру спершу легко піддатливих людей, а далі обіцянками, подачками й погрозами залучали більш стійких. Згодом довкола монастиря створювалися поселення. Необхідно врахувати, що монастирі одночасно були й захисниками фінського і татарського люду, який прийняв релігію. При цьому релігійне вчення і постулати могли пояснити віруючим людям практично все. Серед первозданної дикої й непривітної природи північного сходу Європи віруюча людина отримувала захист згори і навіть будь-яке своє нещастя могла пояснити волею Всевишнього. У ті часи, коли людина повністю залежала від природи, первісні постулати релігії озброювали й захищали її, підносили над невідомим, давали їй первісне джерело знань. Цим і пояснюється історично швидкий темп підкорення фінських народів. За якихось 500 років майже все населення північного сходу, від Рязані й Тули до Білого моря й Ками, прийняло християнство і становило основний кістяк, основну масу великоросійської нації.

Ось як описує професор В. О. Ключевський діяння митрополита Алексія та святого Стефана:

«Походячи з родовитого боярства, яке споконвіку звикло ділити з князями оборону й управління країною (як вам подобається ця фраза? — В. Б. ), митрополит Алексій ішов бойовим політичним шляхом, був неодмінно головним радником трьох великих князів московських, керував їхньою боярською думою, їздив в орду догоджати ханам (як назвати ці діяння? — В. Б. ), відмолював їх від злих задумів проти Русі (тут слід розуміти — Московії. — В. Б. ), воював із недругами Москви (тепер зрозуміло, що жодних інтересів інших князівств він не захищав! — В. Б. ) усіма засобами свого сану, карав церковним відлученням російських князів за непослух московському государеві (зверніть увагу: московської держави ще нема, є тільки князівство, а государ — є! Бо ж чого б то інші князі повинні підкорятися московському! Це один із методів фальшування історії, коли закидають назви на 200–300 років назад, видаючи бажане за дійсне. — В. Б. ), підтримував його першість, із неослабною енергією відстоюючи роль Москви як єдиного церковного центру всієї політично роздробленої Російської землі» (йдеться про Московію! — В. Б. ) [5, с. 68].

Ось як хоробро! Замість церковного діяча, що займається душами віруючих, — політичний сатрап, здатний знищити будь-якого князя, Володимирського чи Тверського, який не піддається князеві Московському. Слід пам'ятати, що ті священики, які мали сміливість поводитися благочестиво і чесно, мали серйозні неприємності. Ми ще побачимо, як московські князі міняли митрополитів, мов рукавички. Але це буде пізніше.

Продовжимо читати професора:

«Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боялися визнавати, що вони колонізатори підкорених земель. — В. Б. ), зливаючись і втягуючи у свій потік тубільну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продовжувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумнівається, адже написано навіть без лапок! — В. Б. ) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування нашого народу: це — зосередження династійно роздробленої державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не «государ всєя Русі». Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, таке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б. ) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської проповіді» [5, с. 68].

Тут посилання на народ зовсім недоречні. Народ Московського князівства, як і інших, жив відособленим життям. І князі в ті часи були чужорідним тілом у громаді. Народ вільно міг вигнати князя й запросити іншого. Значно пізніше, коли церква ввела під руку князя безліч інородців, а татари зробили перепис населення, люди стали цілковито залежні від влади, беззаперечно йшли за нею.

У фінського й татарського народів не могло бути «народної мети» — «возз'єднання слов'янських народів». Цю мету, хоч як маніпулюй, виношували тільки московські владики, боярська еліта, під її натиском — московські князі, а пізніше — царі, зацікавлені у збільшенні пастви, володінь та «гарматного м'яса». І з'явилася ця мета значно пізніше, коли почалися зіткнення з Європою.

Подамо ще одну цитату, яка підсумовує нашу думку про дії Російської церкви в період «збирання» великоросійського народу. Ось що пише професор В. О. Ключевський:

«До половини XIV ст. маса російського населення, затиснута ворогами в межиріччя Оки і верхньої Волги, тіснилася тут на поодиноких розчищених серед лісу та боліт смугах зручної землі (зверніть увагу: оброблюваної землі дуже мало, отже, і людей мало — харчуватися нема з чого. — В. Б. ). Татари і Литва замикали вихід із цього трикутника на захід, південь і південний схід (але ж уже в ті часи українці входили у Велике Литовське князівство, як окремий народ, про що збереглися дані в європейській історії. — В. Б. ). Залишався відкритим шлях на північ і північний схід за Волгу; але там був глухий непрохідний край, подекуди зайнятий дикунами-фінами; російському селянинові з родиною і бідними пожитками страшно було пуститися в ці бездоріжні нетрі (хто повірить, що туди пішов селянин? — В. Б. ). «Багато було тоді нехрещених людей за Волгою», тобто мало хрещених, свідчить старий літопис одного заволзького монастиря про часи до Сергія. Монах-пустельник і пішов туди сміливим розвідником. Переважна більшість нових монастирів із половини XIV до кінця XV ст. виникла серед лісів костромського, ярославського й вологодського Заволжя (за В. О. Ключевським, у цей період виникло до 150 нових монастирів. — В. Б.): цей волзько-двінський вододіл став північною Фіваїдою православного Сходу. Стародавні пам'ятки історії російської церкви свідчать, скільки сили духу проявлено було російським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського язичницького Заволжя для християнської церкви і російської народності (ось вони, великороси! — В. Б. ). Численні лісові монастирі ставали тут опорними пунктами селянської колонізації: монастир слугував для переселенця-хлібороба і господарським керівником, і позичковою касою, і парафіяльною церквою, і, нарешті, притулком на старість. Навколо монастирів осідало бродяче населення (фінські й татарські племена. — В. Б. ), як коріннями дерев зчіплюється хисткий піщаний ґрунт. Заради порятунку душі чернець утікав від світу в заволзький ліс, а мирянин чіплявся за нього й за його допомогою заводив у цьому лісі новий російський світ. Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця й селянина (християнина. — В. Б. ), вихованих духом, який вдихнув у російське (фінське — В. Б) суспільство преподобний Сергій» [5, с. 74].

Як бачимо, професор Ключевський дуже вдало підсумував думку, як за допомогою монастирів і ченців з фінських племен утворилася нація великоросів.

Бажано лише відсіяти «професорську полову», ніби мимохідь розсипану. Спочатку він пише: «край, подекуди зайнятий дикунами фінськими», але незабаром сам себе уточнює: «багато було тоді нехрещених людей за Волгою». Ми знаємо — вся земля цього великого краю була заселена фінськими племенами, звісно, їх було дуже багато, порівняно зі сторонніми людьми, які «тіснилися тут на поодиноких розчищених серед лісу й боліт смугах зручної землі».

Навіщо авторові потрібна була маніпуляція, відомо. Необхідно «розбавити» фінські племена слов'янськими, як пише професор, — «росіянами», хоча сам уже давно визнав, що російського народу ще й близько нема. Але якось треба пояснити появу «великоросів» із фінів і татар. Ото й старається автор: два факти правди, два — брехні. На цю брехню Російської імперії ми знову звертаємо увагу. Хочеться наголосити ось на якій думці, висловленій професором. Він пише: «Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця і селянина…»

Якщо згадати, що слово «селянин» у російській мові є перекрученим варіантом слова «християнин», нам стане зрозуміло, хто створив Великоросію. Чернець і християнин, він же хрещений ченцем — фін. Слід лише пам'ятати, що й за 300 років «основою населення великоросів скрізь було фінське плем'я».

Таким чином, В. О. Ключевський своїм повним виданням «Курсу російської історії» підсумував усю історичну науку Російської імперії. За ці праці Російська Академія наук у 1900 році обрала В. О. Ключевського дійсним членом. Він був винятково близький до царської родини. Саме йому довірив цар Олександр III викладати історію Західної Європи і Росії хворому царевичеві Георгію. Не забудемо й видатного афоризму Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Щоправда, академік висловив цю думку в щоденниках. Але вона збереглася для нащадків.

Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних настроях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс російського вченого мужа: не дозволяв йому великодержавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.

Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в антиросійських настроях аж ніяк не випадає. Надто вже «нечистим» матеріалом доводилося йому користуватися.

Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у великоросійській людині.

Ось що пише В. О. Ключевський:

«Глибока юридична і моральна прірва лежала між давньоруським паном та його холопом: останній був для першого за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи споконвічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському праву, яке не вважало злочином смерть раба від побоїв пана, російське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: якщо пан «согрішить», невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності» [5, с. 82].

А тепер запитаймо себе: звідки така жорстокість до єдиновірця й до одноплемінників? Адже йдеться про XII–XIV ст., тобто про початок створення лише Суздальського, а пізніше Московського князівства.

Знаєте, в чому криється недомовка? Люди — слов'яни, які разом утекли з Подніпров'я вглиб північних лісів, у страшні нетрі, які ділили труднощі й шматок черствого хліба в дорозі, не могли ставитися так одні до одних, будучи, до того ж, християнами. Та й знаємо ми зі стародавніх літописів, що в Русі таких відносин не існувало в принципі. То в чому ж річ?

Чому, перебравшись із Києва в Суздаль, православний пан (боярин) почав так поводитися?

Відповідь очевидна. У суздальську землю з Київського князівства й інших слов'янських князівств тікали переважно князі-невдахи та їхні прибічники — дружинники, священики й розмаїта публіка, яка не знаходила собі місця на обжитій землі. А їхніми підданими ставали аж ніяк не слов'яни, що прийшли з ними, а місцеві, тамтешні фінські племена, яких мечем і хрестом, батогом і лестощами втягували у великоросійську націю. За такого розкладу все стане на своє місце: «норманської крові» князь і боярин (дружинник) не міг вважати рівнею собі підкорений люд із племен мокша, мурома, меря, весь, мещера, перм, печора, хоча той і прийняв християнство.

Звідси неодмінна жорстокість і презирство російського пана й аристократа до селянина (тобто християнина). Ось чому Російська православна церква завжди служила (і сьогодні служить!) князеві, цареві, державі, а не народу: гени, закладені у XII–XVI століттях, спрацьовують інстинктивно.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка