Книга 1 1 «Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Книга 1»



Сторінка7/12
Дата конвертації11.01.2017
Розмір2,53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3
Російські історики вселяють своїм читачам думку-аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгоруким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істеблішменту на слово. До початку XIX століття в тогочасній історичній літературі неможливо було знайти року заснування «білокамінної».

Можна було б погодитися з істориками імперії, якби сама подія не змінювала принципово історію Московії. Можливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представник славних фінських племен. Князь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.

Надто вже цікавий міфологічний аспект «відпочаткового» періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромаджено багато.

Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму «систему написання» історії Російської імперії, аби стало зрозуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які матеріали при цьому використовувалися.

Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання «написати й упорядкувати» історію імперії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Катерина II.

Треба зауважити, що на той час, тобто до другої половини XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагалася наздогнати європейські країни.

Саме Катерина II, європейськи освічена людина, приїхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової логіки. Історія держави спиралася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.

Хіба можна було вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, правили в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.

І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала «писати та впорядковувати» російську історію. Все робилося не без «височайшого заміру». Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імператорів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона — принцеса німецька.

Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.

Тож Катерина II 4 грудня 1783 року своїм указом повеліла створити «Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова» [5, с. 564].

Ось як цей указ виконаний насправді:

«… призначити… до 10 осіб, які сукупними працями склали б корисні записки про древню історію, що переважно стосується Росії, роблячи короткі виписки із древніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. — В. Б. ) досить своєрідним планом. Ці вчені становлять «збори»; але їх обирає Шувалов, віддаючи перевагу при виборі «старанності й точності перед дотепністю», і подає імператриці. Серед членів цих зборів мусять бути троє або четверо осіб, не обтяже-них іншими посадами або досить вільних, щоб трудитися над цією дорученою їм справою, одержуючи за працю особливу винагороду. Збори перебуватимуть під найвищим заступництвом. «Начальник» розподіляє працю між членами, наглядає за успішним її перебігом, виправляє помилки, збирає всіх членів на свій розсуд і подає імператриці праці зборів, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні за рахунок Кабінету… Цей начальник чи то директор міллеровського історичного департаменту, чи голова вченого історичного товариства» [5, с. 564–565].

Навіть професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету В. О. Юпочевський, особа надто віддана імператорові, вже на початку XX століття не вважав за можливе повідомити читачам склад тієї «Комісії». Чи справді склад був суворо засекречений ще Катериною II, чи сам професор не вважав за потрібне афішувати це, важко сказати. Він лише мимохідь указав на «директора міллеровського департаменту».

Отже, «начальником» «творення російської історії» за велінням Катерини II став Герард Фрідріх Міллер, в особі так званого «міллеровського історичного департаменту», бо сам академік 1783 року відійшов у кращий світ. Але саме Г. Ф. Міллер вплинув на «складання російської історії».

Послухаймо професора В. О. Ключевського:

«Невдалий досвід (перших царів із династії Романових. — В. Б. ) не погасив думки скласти російську історію за допомогою особливого урядового закладу. Перенесемося в іншу епоху, до перших років царювання… Єлизавети (дочка Петра І, була на престолі з 1741 по 1761 рік. — В. Б. ). При Академії наук ретельно трудився над російською історією заїжджий учений Герард Фрідріх Міллер (проживав у Росії з 1725 року; запрошений Петром І; із 1731 року — член Петербурзької Академії наук, професор історії. — В. Б. ). Він майже 10 років їздив по містах Сибіру, розбираючи тамтешні архіви (і вилучаючи потрібні матеріали. — В. Б. ), проїздив понад 30 тисяч верст і 1743 р. привіз у Петербург безліч… документів. Через рік він запропонував заснувати при Академії наук «Історичний департамент для створення історії і географії Російської Імперії» з особливою посадою історіографа на чолі та з двома при ньому ад'юнктами… Але пропозицію Міллера не схвалила Академія (та імператриця. — В. Б. )» [5, с. 563–564].

Як бачимо, пропозиція професора Міллера «про складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу» була ухвалена тільки Катериною II.

Прошу звернути увагу — пан Міллер шукав «історичні матеріали» у Заволжі і в Сибіру, тобто він вилучав матеріали, які стосувались татаро-монгольського минулого Московії (1238–1506 роки). Матеріали архівів європейської частини імперії наказав звезти в Московію ще Петро І. Слід зазначити, що й він намагався написати «Історію Російської держави», для чого запросив Г. Ф. Міллера з Німеччини.

Однак Міллер у ті роки ще не був готовий писати історію імперії, а вчений — великий українець Феофан Проко-пович — ухилився від писання міфології. Він, випускник Києво-Могилянської академії, володів справжніми знаннями.

«Петро І, особливо наприкінці царювання, дуже цікавився минулим своєї батьківщини, піклувався про збирання та збереження історичних пам'яток, говорив ученому Феофану Прокоповичу: «Коли ж ми побачимо повну історію Росії?», неодноразово замовляв написати загальнодоступний (правду кажучи, «великоросійський». — В. Б. ) посібник із російської історії» [5, с. 211].

Хто ж міг входити до «Комісії зі складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу»?

Ось хто був особливо наближений і користувався великою довірою Катерини II:

1. Шувалов Андрій Петрович (1744–1789) — граф, син фельдмарпіала П. І. Шувалова. З 1783 року начальник «Комісії для складання записок про древню історію, переважно Росії». З 1787 р. — член Ради при імператриці, сенатор.

2. Болтін Іван Микитович (1735–1792) — історик, державний діяч, генерал-майор. Особливо агресивно ставився до критиків офіційної міфології Російської імперії, зокрема на Леклерка, князя Щербатова та ін.

3. Паллас Петро Симон (1741–1811) — член Петербурзької Академії наук із 1767 р. Учився в Німеччині, Голландії, Великій Британії. У 1768–1774 рр. очолював експедицію Академії наук, що пройшла від Нижнього Поволжя до Забайкалля. Надалі, до 1793 року, працював в Академії.

4. Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744–1817) — граф, державний діяч, історик, член Російської Академії наук з 1789 р. «Великий збирач» раритетів старовини. Постійно жив у Санкт-Петербурзі, всі стародавні рукописи, «знайдені» ним, згоріли в Москві.

5. Храповицький Олександр Васильович (1749–1801) — державний діяч, письменник. У 1782–1793 рр. — статс-секретар імператриці Катерини II.

6. Бантиш-Каменський Микола Миколайович (1737–1814) — державний діяч, історик, археограф, керуючий Московським архівом Колегії іноземних справ (178 — 1814).

Поза всяким сумнівом, ці російські діячі і низка інших взяли активну участь у «творенні» «історії Російської держави». Безперечно, саме ці люди причетні до «складання записок», які лягали на стіл Катерини II для остаточного редагування. І звершилося! В 1792 році «катерининська історія» побачила світ! Відтоді вносити що-небудь інше в оповідальний каркас історії Російської імперії категорично заборонялося! Аби переконатися, що справді відбулася колосальна містифікація, пропоную разом дослідити «Пам'ятні записки» О. В. Храповицького, статс-секретаря Імператриці Катерини П», написані ним із 1782 по 1793 рік, які пройшли багаторазову царську та церковну цензуру і видані 1862 року. Книгу перевидано в 1990 році в Москві.

Отже, послухаймо О. В. Храповицького:

«Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — «Тепер за Закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію (російську. — В. Б. )» [23, с. 213].

«Вправляються (Катерина II. — В. Б. ) у продовженні Історії Російської…» [23, с. 244].

«При розборі внутрішньої пошти мені (Катерина II. — В. Б. ) казали, що вправляються тепер у складанні родоводу Російських Великих Князів, і що це перевірка Історії та Хронології» [23, с. 263].

Як бачимо, в щоденникових записках подаються слова, особисто сказані Катериною II, що робить ці записки особливо цінними. Однак дуже дивно, що вже на початку роботи над російською історією Катерина II зіткнулася з проблемою «родоводу Великих Князів». Це більше ніж дивно. До 1563 року під особистим наглядом Івана Грозного і з ініціативи московського митрополита Макарія була написана фальсифікована «Книга статечна царського родоводу». Навіщо ж Катерині II знадобилося повторно втручатися у «царський родовід»?

Я спробував знайти відповідь або хоча б натяк на це питання в «Пам'ятних записках». Їх написав учасник і сподвижник «праць» імператриці, тож десь мав лишитися слід. І слід знайшовся.

«Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського, від Татар. Думали (Катерина II. — В. Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [23, с. 245].

«Покликали для вислуховування роздроблення Росії на удільні Князівства, під час навали Татар; їх налічили до 70-ти… «Я ще нову напишу примітку про тодішніх Татар» [23, с. 247].

«Покликали, і якийсь час читали мені Російську Історію (яка тоді писалася. — В. Б. ). Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію (суздальську землю! — В. Б. ); життя Св. Олександра Невського, без чудес» [23, с. 247].

Зверніть увагу, як пильно придивляється Катерина II до ХIІІ століття. І неспроста. Тринадцяте століття є ключовим у розумінні суті Московії, а пізніше — Російської держави.

Будучи, як на ті часи, чудово освіченою і всебічно розвиненою, Катерина II розуміла, де не стикується історія імперії. Читаючи стародавні літописання Київського князівства, вона бачила, що саме європейцеві одразу ж впадало в око — бездоказове і свавільне перенесення права спадщини від Великого Київського князівства на «Моксель», або суздальську землю, а згодом довільне перекладання цього «права» на Московію.

Для європейськи освіченої людини подібне — нонсенс! Свого часу і Англія висловлювала претензії на Францію. Однак до кінця XVIII століття англійські зазіхання на французький престол перетворилися чи то на європейський жарт, чи на фарс. І Катерина II про те знала. Вона розуміла: якщо подібний розрив впадає їй в очі, то згодом серйозні європейські дослідники просто відкинуть голослівні твердження московитів про їх «спадкоємне право» на історію і землю Русі. Адже на землі Русі навіть у часи Катерини II проживав самобутній, усе ще непідвладний Російській імперії український народ. Отже, саме той період історії великоросів (другу половину XII–XIII століття) слід було докорінно видозмінити. Історія наступного періоду потребувала «звичайного доопрацювання».

Діяла імператриця дуже хитро і підступно. Вона не чіпала історії Київського князівства, що становило небезпеку. Історія Русі на той час була зафіксована не лише в літописах, що зберігалися в архівах Катерини II, а й у літописах литовських, польських, шведських, угорських, грецьких, тюркських, арабських тощо.

«Залешанські» ж князівства, тобто майбутня Московія, створювалися поза зв'язком із європейською культурою і поза контактами з народами, які до кінця XII та в першій половині XIII століття могли зафіксувати її конкретизовану історію.

Російська імперія зробила, все можливе, щоб народи Поволжя та Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. А Волзька Булгарія — спалена, її медресе і мечеті зруйновано дощенту, всі культурні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Як це відбувалося, ми побачимо нижче.

Однак навіть за таких умов споряджалися одна за одною експедицїї в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучити «шкідливі для імперії» джерела. Тобто все, що ми сьогодні знаємо про походження суздальських князівств і Московїї, нам «склали» «платні співробітники» імперії — найманці Катерини II і їхні послідовники. Всі вони «складали переважно історію Росії» за «катерининськими джерелами». Після того було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.

Катерина II до кінця XVIII століття сконцентрувала у сховищах усі стародавні літературні та історичні першоджерела, які зберігалися до того в монастирях, церквах, навчальних закладах, у приватних осіб. Усі вони побували в руках імператриці. До того ж вона постійно поповнювала бібліотеку, музеї, архіви і сховища найкращою європейською літературою, художньою та історичною. її представники постійно нишпорили по Європі в пошуках антикваріату і стародавніх першоджерел. Грошей на такі цінності Катерина II не жаліла.

Послухаймо О. В. Храповицького далі:

«Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про древності Слов'ян, із вишукуванням первісного народу» [23, с. 12].

«Велено зібрати папери для продовження (писання. — В. Б. ) Російської Історії…» [23, с. 93].

«Вправляються у продовженні Історії Російської; підніс книги і виписки, до того приналежні» [23, с. 44].

«Підніс древню Російську Ідрографію й опис Кавказу, Ренекса, мав за те подяку» [23, с. 250].

«Мав від Її Величності подяку за історичні книги, справно перевезені й розкладені одна по одній» [23, с. 248].

«Займаються найперше Російською Історією та справами Французькими; отримані знову літописи від Митрополита Платона, і мені двічі підтверджували, аби скоріше переписати» [23, с. 254].

«Підніс переплетені літописці, від Митрополита Платона прислані, знайшов тут звістку про кончину Київського Великого Князя Володимира Рюриковича, — мав подяку» [23, с. 254–255].

«Виходили (Катерина II. — В. Б. ) в кабінет, бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого призвали самого лише Митрополита, його пригощали; до решти не виходили» [23, с. 258].

Подібних записів можна запитувати ще з десяток!

Катерина II мала в своєму розпорядженні всі найдавніші шедеври київської слов'янської писемності, у тому числі коштовний твір легендарного Нестора «Повість минулих літ». Цілком можливо, що шедевр міг називатися по-іншому, і в текст, який дійшов до нас, могли бути внесені істотні зміни. Тут сумніватися не варто, інакше він дійшов би до нас в оригіналі.

А те, що оригінал існував і був у руках Катерини II, засвідчив особисто О. В. Храповицький:

«Взялися за Російську Історію; говорили зі мною про Нестора. Я: nous l'avons vu en original» [23, с. 243].

Останнє речення цієї цитати перекладається з французької мови так: «Я (О. В. Храповицький. — В. Б.): Ми його бачили в оригіналі»(!!!)

До чудового зізнання статс-секретаря додати нічого. Прошу лише звернути увагу: йдеться про справжній оригінал Нестора, без усяких, згодом вигаданих, «літописних зводів». Про те, навіщо ці літописні зводи з'явилися згодом, поговоримо нижче.

Були у Катерини II в руках і інші оригінали першоджерел, що не дійшли до нашого часу. Зокрема, «Книга степенна царського родоводу», написана духівником Івана Грозного Афанасієм з ініціативи митрополита Макарія.

Але чимось і «шедевр Івана Ірозного» не влаштовував Катерину II, хоча він «обґрунтував» «пряму спадковість московських Рюриковичів від Візантійських імператорів». А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоємний ряд візантійських кесарів.

Здавалося б, чого ще вимагати?

Ми знаємо: Катерина II була німкенею, тобто людиною працьовитою і пунктуальною. Німці пустопорожньою справою ніколи не займалися. Тож марно витрачати час на «твір» російської історії без потреби вона б не стала. Тим паче, що її під ту пору з усіх боків облягли серйозні проблеми. Певно, щось у «Повісті минулих літ» та в «Книзі етепенній царського родоводу» принципово не влаштовувало Катерину II,

Переконаймося, що і «Книга степенна…» була в імператриці:

«Двічі запросили для розмови про Російську Історію. Задоволені, що знайшли в Степенній Книзі ім'я опікуна Короля Шведського Вольдемара І» [23, стор. 255].

Отже, навіщо ж Катерині II знадобилося заново складати родовід «Російських Великих Князів» і писати «Історію Російську»? Вона мала стародавні оригінали на руках, і досить було тільки зберегти ці шедеври для нащадків. Навіщо було складати «нові списки»?

Але в тому й полягає таємниця, що до нашого часу дійшли лише «творіння» — «літописні зводи», і назавжди, після Катерини II, зникли оригінали давніх пам'яток. А «літописні зводи», що дійшли до нас, були знайдені або за життя Катерини II, або після її смерті. Таємниця полягала в тому, що до геніального твору Нестора «приточували» «місцеві літописці» чи то «Південної», чи «Північної Русі», аби надати їм достовірності.

Ось що писав про це М. М. Карамзін:

«Я шукав найдавніших списків (а він бо знав, що шукати! — В. Б.): найкращого Нестора і продовжувачів його, найбільш характерні, Пушкінський і Троїцький, XIV і XV століть. Варті уваги також Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовський, Архівський…

Я (М. М. Карамзін. — В. Б. ) кажу тут про головні, найкращі, принаймні найвідоміші списки: їх є, може, близько тисячі в Росії, крім багатьох скорочених, писаних зазвичай у чверть аркуша. Катерина Велика, залюблена в нашу Історію, перша (зверніть увагу! — В. Б. ) наказала друкувати літописи. Витратили чимало гропіей, але не зробили найпотрібнішого: поважного вченого зводу літописів. Навіщо друкувати одне у двадцяти книгах?..

У кожному з них є щось особливе і справді історичне, привнесене, слід вважати, сучасниками, або із їхніх записок…» [1, том І, с. 24–25].

Хитрою і завбачливою була Катерина II, але надто вже багато довкола неї й після неї було дурнів. Хоч куди пхалися, скрізь залишали сліди! У тому й полягала таємниця імператриці, щоб у жодному разі не фіксувати першоджерела. Такий був задум: з'єднати в «літописних зводах», тобто в народних оповіданнях, Київ і Московію. Так, в «Іпатіївському зводі» слідом за «Повістю минулих літ» іде Київський літопис за 1119–1200 роки, далі Галицько-Волинський літопис, який викладає події з 1201 по 1292 рік. Саме в цьому літописі згадується рік «заснування Москви». А «Лаврентіївський літописний звід» слідом за «Повістю минулих літ» містить опис «літописців Південноруських», а потім «Володимирсько-Суздальської Русі» [25, с. 80]. І така, виявляється, в давнину була!

Задум Катерини II підлий: видаються десятки «літописних зводів», їх потім «знаходять», де народні генії самі «переносять» «право спадщини» від великого Нестора, прадавнього Києва і Галицько-Волинського князівства на «Володимирсько-Суздальську Русь». А вже хто та як складав «північноросійські літописи», відомо тільки Катерині II і графові Андрію Петровичу Шувалову.

Ось так працювала «Комісія зі складання записок про стародавню Історію, переважно Росії». І 1792 року в Санкт-Петербурзі з'явився плід її праці — так званий «Львовський звід» із авторством «Літописця Руського». Як бачимо, авторство «Комісії» та особисто Катерини II «скромно» не вказано.

Всі наступні «літописні зводи» були «знайдені» або катерининськими «вихованцями», або особами, зацікавленими в їхній появі, і лише уточнювали «північноросійські літописці».

Імперські історики донині «соромляться» визнати «літописний звід», виданий 1792 року в Санкт-Петербурзі, катерининським. А дарма. Є дуже цікавий доказ цього. Статс-секретар чітко, за днями року, фіксував основні діяння своєї володарки. Отож перша згадка про «заняття» імператриці «Російською Історією» припадає на 31 липня 1786 року, а остання — на 29 грудня 1791 року.

Я вже наводив слова, коли «пригощали Митрополита». І після цього дня катерининські «заняття історією» — як відрізало!

«Славленням» Катерина II і митрополит під час різдвяного посту відзначили закінчення «великих справ».

А ось запис про першийдень появи «записок» графаА. П. Шувалова: «31 липня 1786 року. Відшукав папери… тут є записки Г. Андрія Петровича Шувалова» [23, с. 12].

Так у 1792 році з'явився державними мужами відредагований «Літописний звід держави Російської» у п'яти томах. І мов у анекдоті, складений «Літописцем Руським».

А далі пішло-поїхало. Усе інше, як кажуть, було справою техніки й ретельності.

«Мусін-Пушкін Олексій Іванович… граф, російський держ(авний) діяч… Йому вдалося відкрити Лаврентіївський літопис… Він опубл(ікував)… «Слово о полку Ігоревім» під назв(ою) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северного Игоря Святославовича (1800)» [9, том 17, с. 129].

М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:

«Я шукав найдавніші списки… У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий… За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том І, с. 24].

Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність становища. Виявляється, і Катерина II, і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими «недоуками». У них, як то кажуть, під рукою були прадавні «літописні зводи», а вони їх не помітили, Єпископи не знали, яка стародавня література перебуває в монастирях, O. В. Храповицький «не зволів» заглянути в бібліотеку Академії наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не вдали власної бібліотеки,

Природно, всі ці «пошуки» Мусіна-Пушкіна і Карамзіна з погляду сьогодення виглядають елементарною брехнею, Усі «наново розшукані» зводи, як близнюки-брати. «виготовлені на одній колодці» чи «катерининськими хлопцями», чи «першовідкривачами», Кожен із «новознайдених» літописних зводів мав своє уточнення або «додавав» до київської старовини нову «великоросійську» землю; тверську, рязанську чи московську,

Але всі «новознайдені» літописні зводи пройшли нещадну цензуру, Необхідно усвідомити — Катерина ІІ в питанні видання літератури, особливо церковної та історичної, була надзвичайно жорсткою,

Послухаймо російське джерело:

«Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали, що Єлагін дивується, звідки зібрано родословні древніх Князів Руських, і багато чого у себе в Історії поправив…

Тут мовиться про родословні Великих Князів, складені Государинею» [23, с. 286].

Запис зроблено 4 травня 1793 року, тобто після видання «катерининського літописного зводу» в 1792 році.

А щоб шановні читачі не мали сумніву, подам ще одну виписку із книги статс-секретаря:

«25 липня (1787 рік). Наказано написати в Москву (указ Імператриці), щоб заборонили продаж усіх книг, до святості дотичних, які не в Синодальній друкарні друковані» [23. с 35].

А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру — державну й церковну. І та цензура «перетекла» у більшовицьку.

Ось підтвердження цього:

«Ваше преосвященство (митрополит Платон. — В. Б. )… Необхідно, і з поліцейськими нашими установами узгоджено, щоб книги з його, Новікова, та інших вільних друкарень виходили не інакше, як після належної цензури, а оскільки чимало з них стосуються закону і справ духовних, то Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні книги випробовували і не допускали, щоб тут скрастися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлумачення, щодо яких немає сумніву, що вони не нові, але старі, від ледарства і неуцтва поновлені» [20, с. 124–125].

Тут подається офіційний наказ імператриці, посланий митрополитові Платону в Троїце-Сергієву лавру. Не будемо забувати, що він, сподвижник Катерини II, провів при дворі імператриці десять років і отримав сан митрополита з рук Катерини II, найвищий на ті часи сан Російської православної церкви. Причому, будучи при дворі, Платон уперше в імперії написав, під наглядом Катерини II, книгу «Церковна Російська Історія».

Так імператриця Катерина II і митрополит Платон «упорядкували» назавжди російську церковну і державну історію, увівши брехню під державний захист. Але на цьому не закінчилося придушення всього живого в імперії.

«16 вересня 1796 року був оголошений указ Катерини II про заборону «вільних друкарень» і про запровадження більш жорсткої цензури. У ньому мовилося:

«Приватними особами заведені друкарні, щоб не допускати зловживань… скасувати… Жодні книги, складені або перекладні в державі нашій, не можуть бути видані хоч би в якій друкарні без нагляду однієї з цензур, засновуваних у столицях наших, і схвалення, що в таких творах або перекладах нічого закону Божому, правилам державним і благопристойності супротивного нема».

При цьому в кожному окремому випадку встановлювалася потрійна цензура — вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб» [26, с. 132].

Якщо хтось гадає, що всі ці «літописні зводи», «знайдені» після смерті Катерини II, були плодами вільнодумства або наукового осмислення минулого, він дуже помиляється. То були «державні, проімперські» писання. Але це — не головне. Маючи першоджерела, будь-хто зацікавлений, звернувшись до них, міг встановити істину сам.

Російський істеблішмент сотворив колосальний фокус — «загубив» першоджерела. Це було зроблено так грубо та відверто нечисто, що викликає цілком обґрунтовану недовіру до всіх російських «байкарів історії». Ось як все чинилося:

1. Із щоденників О. В. Храповицького відомо, що Катерина II і її статс-секретар тримали в руках оригінал твору найдавнішого слов'янського літописця Нестора «Повість минулих літ». Не варто допускати думки, що ці високоосвічені люди не відали, яка то величезна цінність.

Однак на запитання, де перебуває оригінал «Повісті минулих літ», нині ніхто не відповість. Наймовірніше, після виправлення і тиражування його спалили, щоб навіки приховати брехню імперії про спорідненість київської та суздальської землі.

2. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два (звертаю увагу: два. — В. Б. ) скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву (отже, цей літопис існував окремо. — В. Б. ), і Волинський, раніше нікому не відомий…» [1, том 1, с. 24].

Якщо вірити М. М. Карамзіну, він бачив два стародавні оригінали, зшиті в одну книгу. Таке могло бути — ми бачили в цьому розділі, як підручні О. В. Храповицького «оформляли оправу» на «катеринівські літописи», подаровані митрополитом Платоном. Але, як ви здогадалися, оригінали і тих двох великих святинь до нас не дійшли: чи випарувалися, чи згоріли, як твір Нестора, чи загубилися як непотріб.

3. А ось найбільш анекдотичний випадок із російської історії:

«Уперше («Слово о полку Ігоревім». — В. Б. ) було опубліковане в 1800 р. з єдиного списку, власником якого був граф О. І. Мусін-Пушкін… Загибель збірника з рукописом під час війни 1812 р. унеможливила нові звіряння з ним (рукописом. — В. Б. )…» [25, с. 156].

Справжній шедевр, який був у руках графа, — згорів, хоча сам граф війну 1812 року пережив і помер в 1817 році. Бачите, який парадокс: граф О. І. Мусін-Пушкін жив постійно у своєму палаці в Санкт-Петербурзі, але свій шедевр зберігав у Москві. Я сподіваюся, читачі розуміють — інакше оригінал неможливо спалити.

Мусін-Пушкін розумів: у процесі докладного вивчення «оригіналу» обов'язково виявиться або його підробка під старовину, або спотворення його тексту.

Хочу нагадати читачам — у «Слові…» йдеться про події кінця XII століття.

«Прийнято вважати, що «Слово о полку Ігоревім» — патріотичний твір, написаний у 1187 р.» [18, с. 264].

А тепер згадаймо про іншу подію того часу — про грабіж Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році. Поставимо собі дуже просте запитання: невже справжній віруючий патріот київської землі, який пережив Андрієве осквернення слов'янських святинь, міг у своєму творі славити суздальську землю та її князів? Минуло тільки 18 років, і пам'ять ще волала до помсти.

Відповідь на це запитання очевидна. А доля оригіналу «Слова о полку Ігоревім» визначена цією відповіддю.

Отже, упродовж лише двадцяти років — з 1792 до 1812-го — у Російській імперії, яка мала освічену еліту, загублено або свідомо знищено всі найбільші раритети старовини. Однак давно відомо: одна випадковість — це випадковість, багато випадків — закономірність.

Звідси бере початок недовіра до «великоросійських літописних зводів» — носіїв цілеспрямованої брехні. Однак, через брак іншого, звернімося до тих, що до нас дійшли.

Перший, як ми знаємо, був «знайдений» О. І. Мусіним-Пушіним — так званий Лаврентіївський літописний звід. Хочеться одразу відзначити, що О. І. Мусін-Пушкін був одним із найвірніших служак Катерини II.

Послухаймо свідка тих часів:

«При волосочесанні покликаний для розмови про Історію і про раритети, представлені Олек. Ів. Мусіним-Пушкіним; це був рубль, невідомо якого, Володимира; у ньому 1/4 фунта чистого срібла; полтина від слова полотить» [23, с. 255].

Запис зроблено 7 листопада 1791 року.

Сподіваюся, читачі зрозуміли, яку пильну увагу приділяла Катерина II стародавнім речам. Але в «Записках» О. В. Храповицького ніде не згадано про Лаврентіївський звід, принесений О. І. Мусіним-Пушкіним імператриці. Навіть натяку на його існування немає. Отже, його було «знайдено» графом уже після «написання Історії Російської» Катериною II. Тобто він належав до ряду «катерининської російської історії». Це дуже важливо, бо одразу пояснює, на віттю його «знайшов» служака імператриці. Але про це поговоримо пізніпіе. Зараз звернімося до змісту Лаврентіївського літописного зводу. Про що оповідає він?

«Лаврентіївський л(ітопис) слідом за «Повістю минулих літ» містить опис подій південноруських, а потім — Володимирсько-Суздальської Русі… Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських, а Володимир вважали новим центром політичного життя Русі…

Із 1285 р. у Лаврентіївському… л(ітопису) починається низка… датованих тверських звісток, що свідчить про початок тверського літописання. Проглядається в Лаврентіївському л(ітопису) і тверський звід 1305 р., що поєднує матеріал різних областей і прагне бути загальноруським» [25, с. 80].

Велика брехня нав'язується нам уже 200 років заради «прагнення бути загальноруським зводом». І літописці, виявляється, київські, суздальські, володимирські, тверські та інші, лише тим займалися, що проповідували «загальноруську ідею» протягом століть: і в 1070-му, і в 1170-му, і в 1281-му, і в 1305-му, і в 1377 роках. Це в той час, коли в київській землі жили поляни та інші слов'яни, а в «Залешанській землі» — фінські племена меря, мурома і весь. Це в той час, коли жителі «Південної Русі» люто ненавиділи жителів «Північної Русі» (за С. М. Соловйовим і В. О. Ключевським). Нарешті, це відбувалося в той час, коли в суздальській землі священики часто не знали «Отче наш», але при цьому вони, виявляється, були «великоросійськими державниками». Варто також нагадати, що писалися такі «чудові зводи» у мерянських і муромських «обгороджених (частоколом) селах».

Тут, шановні читачі, робіть висновки самі. Тільки ще раз зверніть увагу, що знайшов граф О. І. Мусін-Пушкін Лаврентіївський звід аж у 1792 році. Саме в той час, коли повеліла матінка-імператриця.

Послухайте:

«Лаврентіївський літопис… У 1792 (році) його придбав О.І. Мусін-Пушкін…» [9, том 14, с. 90].

Енциклопедія — розумна книга, вона не може дозволити собі написати — «знайшов», вона пише по-сучасному — «придбав». Але чомусь усі «чудові» зводи з'явилися лише після «дивного» творення «російської історії» Катериною II?!

Сподіваюся, ви розумієте всю витончену задумку Катерини II. Саме «літописними зводами», яких раптом з'явилися тисячі, утверджувалося право Московії, а згодом Російської імперії на спадщину історії і землі давньої Київської держави. Відзначимо, що німецька пані висунула і здійснила «блискучу» ідею. У справжньому катерининському дусі.

Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?

У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над «Історією держави Російської». І, як сказав Віссаріон Бєлінський — «… Карамзін вчинив його (подвиг, написавши цю книгу. — В. Б. ) не так із історичного, як із чудового белетристичного таланту. У його живій і мистецькій літературній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини…» Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується «часом смути» — початком XVII століття.

Уже в 1811 році Карамзін прочитав перші глави книги імператорові Олександру І. Я свідомо наголошую на тому факті, що до 1811 року були написані глави про навалу Батия на суздальську землю. У своїй «Історії» автор вказав на цей факт особисто. І тут ми змушені повернутися до нового великого анекдоту Російської імперії. Сівши за стіл, приступивши до створення «Історії держави Російської», М. М. Карамзін перечитав усі «відкриті» до нього «літописні зводи», але в жодному з них не виявив час заснування Москви. А найголовнішою ідеєю суперпатріотичного твору М. М. Карамзіна було прославляння Москви і Московії за «збирання землі російської». При цьому автоматично вважалося: якщо «суздальська земля» з'явилася в часи розквіту великого Київського князювання, то родинний, мовляв, зв'язок видно неозброєним оком. Але в Карамзіна, у процесі викладу «Історії держави Російської», «московський слід» виявився дуже брудним. Хотів того автор чи ні, але йому довелося показати весь шлях принижень Московії після підкорення суздальської землі татаро-монголами. Хоча приниження подаються у хвалебному й величному дусі.

Проте навіть М. М. Карамзін у своїх міркуваннях побачив суперечності. Усі суздальсько-володимирські князівства з 1237 року перетворилися на улуси Золотої Орди. І в той «улусний» час раптом з'являється московське володіння у складі Золотої Орди. Усе свідчить, що відтак Москва як державне утворення повинна вести свій родовід із татаро-монгольського улусу. Ніяк не інакше! Адже Московія за допомогою ханських військ поглинала Рязань, Твер, Новгород, Торжок тощо, лише «збирала» дрібні татаро-монгольські улуси, залишаючись великим улусом.

Угледівши великих татаро-монгольських предків Москви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не залишалося робити, як «шукати» новий «літописний звід», аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.

І в 1809 році він «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.

Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше згадується слово «Москва». Я сподіваюся, читачі розуміють усю облудність і комічність таких «пошуків», таких «знахідок». Брехня безкінечна.

Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:

«Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, аби скласти собі загальне уявлення про людей і діяння» [1, том І, с. 18].

А далі здогадуйтеся, скільки «доважку брехні» підкинув автор «Історії держави Російської».

Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу.

Ось як передав М. М. Карамзін слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:

«Прийди до мене, брате, в Москву» [б, с. 132].

То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради «рюмашки» у «тридесяте царство» за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини, щоб «засвідчити» появу «Москви».

Не варто забувати, що в ті далекі часи такі «подорожі» дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.

Подальші російські історики самі розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:

«У 1156 р., за літописом, князь Юрій Довгорукий «заложи град Москву» нижче устя Неглінної…» [6, с. 132].

Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадобилося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті «закладати Москву» — залишається великою загадкою.

Таку історію Російської імперії з великим «доважком брехні» залишила після своїх «вправлянь» Катерина II та її «Комісія». Як бачимо, в жодному історичному першоджерелі, крім надуманих ««катерининських літописних зводів», не зафіксований час появи поселення Москва до кінця XIII століття. І не міг бути зафіксований!

Аналізуючи процес складання «літописних зводів», професор В. О. Ключевський спробував підвести під нього наукову базу:

«Із часом під руками давньоруських книгарів накопичувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів… ті ж, які працювали після первинних місцевих літописців, збирали ці записи, зводили їх у цільну — рік за роком — розповідь про свою землю, до якої від себе додавали описи кількох подальших років… При подальшому переписуванні ці зведені літописи скорочувалися або розширювалися, доповнюючись новими звістками і вставками цілих сказань… Шляхом переписування, скорочень, доповнень 1 вставок нагромадилася важкодоступна для огляду кількість списків,

Первинні записи (першоджерела, — В. Б. ), що велися у різних місцях нащої батьківщини, майже всі зникли; але вціліли (наче на спеціальне замовлення! — В. Б. ) складені з них літописні зводи» [6с. 17–18].

А як «літописні зводи» були «знайдені», коли, навіщо і ким, — ми вже довідалися вище,

Однак не варто гадати, що Катерина II стала першою людиною, яка написала «власну» російську історію,

До сходження Катерини ІІ на престол у І762 році один із сучасників Петра І — Андрій Іванович Лизлов, який помер 1696 року написав близько 1692 року «Скіфську історію», Саме в цій праці А, І. Лизлов уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася Московією), її відносини з Києвом і Золотою Ордою, «Скіфська історія» охоплює період від найдавніших часів до кінця XVI століття,

Ось що пише ВРЕ:

«Л(излов) використав велике коло джерел та історичних) тв(орів) (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти «Казанської історії», укр(аїнські) іст(оричні) праці, польсько-литов(ські) хроніки, тв(ори) латинсько-італ(ійських) та ін(ших) авторів)» [9, том 15, с. 84].

«Скіфська історія», хоч як дивно, не була видана до 1776 року і поширювалася в рукописі. Випустив книгу дуже малими накладами у 1776 і 1787 роках знаменитий видавець М. І. Новіков.

Ось головні думки, які повідав А. І. Лизлов, вивчивши прадавні першоджерела:

1. Монголи, які прийшли 1237 року в суздальську землю, зовсім не монголи, а східні й південні сусіди Московії і Волзької Булгарії — татари, точніше «тартари». І то правда, бо монголи у XIII столітті мали 700 тисяч населення й вели одночасно війни в трьох напрямках: Китай, Іран і Європа. Тобто з Монголії походить династія Чингісидів, яка на шляху завоювань втягнула підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу єдиної держави і повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Надалі ми підтвердимо це російськими джерелами.

2. Жителі Московії — це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з руссю (Києвом), литвою, поляками тощо.

Послухайте А. І. Лизлова: «Скіфія складається з двох частин: одна європейська, у якій живемо ми, тобто: москва (московити. — В. Б. ), росіяни (українці. — В. Б. ), литва, волохи і татари європейські (кримські, ногайські тощо. — В. Б. )».

А. І. Лизлов не згадує про братання московитів і русичів (етнос Подніпров'я — В. Б. ). Навпаки — чітко простежується думка про розмежування етносів Московії і Київського князівства.

Зверніть увагу: ця думка панувала в серйозній аналітичній праці 1692 року, тобто до часу, коли Петро І повелів називати Московію — Російською державою.

3. У Лизлова не згадується жодного так званого «літописного зводу». Вільно вивчивши чимало архівів, ознайомившись із сотнями першоджерел, Андрій Іванович Лизлов, який написав «Скіфську історію», ніде (!!!) не виявив жодного (!!!) з багатьох тисяч російських «літописних зводів». При цьому в архівах він був на сотню років раніше від Карамзіних, мусіних-пушкіних та інших катерининських словоблудів.

Книга «Скіфська історія», двічі видана М. І. Новіковим дуже маленьким накладом, ніколи більше ні в царській, ні в більшовицькій імперії не перевидавалася.

Самого ж М. І. Новікова, який встиг видати книгу до жорстокої катерининської цензури (пам'ятаємо, заснованої 25 липня 1787 року), згодом заарепітували і посадили у в'язницю.

Заради справедливості слід зауважити, що 1990 року, під час розвалу радянської імперії, у Москві втретє за 300 років була видана «Скіфська історія» накладом п'ять тисяч примірників. Але це суті нашого дослідження не міняє.

До катерининського царювання, близько 1747 року, було написано ще одну книгу: «Історія Російська із найдавніших часів». Її автором був сподвижник Петра І Василь Микитович Татіщев (1686–1750), дуже освічена, як на той час, людина.

Ось що про нього пише ВРЕ, третє видання:

«У 1720–1722 і в 1734–1737 (роках) управляв казенними з(аво)дами на Уралі, заснував (місто) Катеринбург; у 1741–1745 (роках) — астраханський губернатор» [9, том 25, с. 297].

В. М. Татіщев мав доступ не тільки до державних і церковних архівів, а й до архівів Казані, Астрахані та Сибіру. Отже, його книга мала посилання на багато першоджерел. Та ось що дивно: і цю книгу не було видано за життя автора. Навіть більше — Татіщеву заборонили її видавати, звинувативши в «політичному вільнодумстві та єресі». Згодом рукописи Татіщева зникли.

Ось що писав про це в першій половині XIX століття академік Петербурзької Академії наук П. Г. Бутков:

«Історія» Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, а з доволі неточного, неповного списку… При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, 1 зроблено багато пропусків».

Цікаво, що книгу Татіщева редагував німець, який перебував на державній службі, Герард Фрідріх Міллер.

Дуже дивним є той факт, що згодом російський князь і державний діяч катерининських часів Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), який також написав із дозволу Катерини II свою «Історію Російську від найдавніших часів», звинуватив В.М. Татіщева, що той подав факти і «неіснуючих історичних джерел». Дивне обвинувачення.

З огляду на знання та можливості В. М. Татіщева, його багаторічну державну службу, якось не віриться, щоб цей державний муж мав потребу у вигадках і плагіаті, Цілком імовірно, тут інша причина: усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев із 1720 до 1745 року, до 80-х років XVIII століття були зосереджені в архівах эа сімома замками, у сховищах Катерини ІІ, куди доступ мали тільки довірені особи.

Лише беручи до уваги таку ситуацію, стає зрозумілою думка імператриці, висловлена на адресу князя М, М, Щербатова;

«Ще покликали для розмови про Історію: дивувалися тому, як мілко мислив Князь Щербатов» [23, с. 255].

Ось так просто, за рік після смерті Щербатова, і листопада 1791 року імператриця обізвала князя майже дурнем, Я гадаю, читачі здогадуються про причину,

І останнє, про що хочу повідомити читачам у цьому розділі. Ось слова німця Августа Людвіга Шлецера, який працював у Росії з 1761 до 1767 року:

«У 1720 р. Татіщев був відряджений (Петром І. — В. Б. ) до Сибіру… Тут він знайшов у одного розкольника дуже древній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, що той принципово відрізняється від попереднього! Він гадав, як і я спочатку, що існує лише один Нестор і один літопис. Татіщев поступово зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий…» [31, с. 47].

Не висуватиму стосовно цього якихось своїх версій, як не вважаю за потрібне підтримувати існуючі. Будь-якій людині зрозуміло — у контексті «Повісті минулих літ» замішано чималий «доважок брехні». Суть проблеми я бачу в іншому: чи не здається дуже дивним той факт, що до нас не дійшли навіть Татіщевські «першоджерела»? Бо ж були вони в руках А. Л. Шлецера, а отже — і в Катерини II. Цьому не варто дивуватися, такі «дивацтва» супроводжують російську історію повсюдно.

А. Л. Шлецер був першим іноземцем, який видав за межами Російської імперії, а саме в Німеччині, своє наукове дослідження під назвою «Нестор». Мені не вдалося ознайомитися з доробком А. Л. Шлецера, тому вести мову про нього не маю підстав.

Однак повернімося до писання історії Катериною II та її «Комісією».

Гадаю, саме після повеління Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. З появою на російському престолі Катериини II, європейськи освіченої людини, правлячій еліті вдалося загнати сюжет московської історії в задане проімперське русло, поцупивши у Києва його законну назву «Русь», приписавши це ім'я фіно-татарському етносу Московії. Усе було обґрунтовано «за потребою»:

1. Брехливо облагородили Олександра, так званого Невського.

2. Склали міф про Москву, приховавши правду про її татаро-монгольських прабатьків.

3. Вірного захисника єдності Золотої Орди Дмитрія Донського перетворили на захисника «незалежності Московії».

4. Тощо…

«Літописні зводи» тисячами заполонили російську історичну науку, а одиничні першоджерела зникли безвісти. І змусили нас вірити цьому фокусові й облуді.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка