Книга віршів і поем лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка про неминучість завер



Сторінка1/11
Дата конвертації12.02.2017
Розмір3,01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ББК 84.4Ук7-5
Г37


Книга віршів і поем лауреата Національної премії
України імені Тараса Шевченка — про неминучість завер-
шення земного існування і непроминущість духу. Автор
нерозривно поєднаний витоками своєї творчості з рідною
Гуцульщиною, де виріс, із традиціями трембитарів та
різьбарів. Унікальна метафорика віршів Василя Герасим'юка вражає кожного читача.


4702640202

Г Без оголош.

205-2007

© В. Герасим’кж, 2007.

ISBN 978-966-2120-00-4 © ТОВ «Логос Україна», 2007.



ЗАКЛИНАННЯ


... і збуджує зоря, не розбудивши птиць
на помах крил. Шепочу на світанні:
нехай не спить любов. Нехай любов не спить.
Нехай не спить, як ліс. Його стежки в тумані


напружено тремтять. Від ніг, як від коліс,
відскакує каміння. І шепочу:
нехай не спить любов. Нехай не спить, як ліс,
ні вдень, а ні вночі. Від ночі і до ночі.


Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь,
де вже не буде сліз, ні совісти, ні сили.


Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс,
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.


Відлунням слів моїх видовжується мить,
стискають серце кільця літ зміїні.


Любов нехай не спить. Як ліс, нехай не спить,
завмерлий у світанку омовінні.


Затерплий кожен корінь. Кожна віть
відкрита вітру, птаху, зірці горній.


Він зветься Чорний Ліс, бо як любов не спить,
бо він не може спать, тому він чорний.


Тому тремтить зоря, тому при ній тремтить,
як стежка в лісі, птах у сновидінні.


Любов нехай не спить! Як ліс, любов не спить,
як Бог не спить, як смерть у сонячнім промінні.




I


ОЛЕНЬ ОНУФРІЯ

Не перетворюйте в глину
творящу глину —
то не для вас.

Після втілення Бога
в земну людину
скінчився біблійний час.

Можна вибрати друга й по духу брата,
можна — політкоректно —
вкупі добро і зло.

Син Онуфрія Іван Герасим’юк
знав, як Гектор,
що вибору нема і не буде.

І не було.

Далі відомо, панове,—
щокроку, щороку.

Далі не варто.

Але і завтра

олень питиме воду тільки з потоку,
знайте, курви,— і завтра.



МЕШКАНЕЦЬ: СОНЕТ


Я в дереві жив. Ті роки — як віки,
їм ліку нема — як в землі, як у слові.

Й початку нема, бо вони — смерекові.
Скінчились, коли я, немов пелюшки,

дошки розповив. І пішов навпрошки
на поклик — чужий моїй мові і крові.

В смереці є дерево смерти. Трефові
мені випадали і дами, й шістки.

І каменю я поклонився. І він

забрав мої хвойні слова, а взамін

дав первісний спис, аби ним, наче Один,

до древа життя сам себе я прибив.

До дерева того, в якому я жив.

І жити не годен. 1 вмерти не годен.


7







ЛЕОНАРДО: СОНЕТ


(«Мадонна з немовлям,
святою Анною і ягнятком»)


Я час його застав. З ягням зайшла
з морозу Анна — птаха прошуміла
під стелею і пробудила крила
Маріїні — два стулені крила.

«Він застудився, Анно...» — до чола
пір’їну золотисту притулила,
і ночі безкінечної могила
Різдвом була й Великоднем була.

Я час його застав. Його сліди
побачив на траві і на камінні,
в повітрі божества, у тій пір’їні,

що долетіла до Караганди
і принесла ягнятко, і донині
несе мені його ягня. Куди?


8



ПОЕТ У ПОВІТРІ


Батькові

Щоб розповісти про хлопчика,

який з першої половини двадцятого століття

дивиться з-за комина,

як задихається при свічці його тато,

помираючи вранці на Юра,

я став поетом, і це трапилося в повітрі,

у якому зник дзвін,

себто у другій половині двадцятого століття,
коли вирубали праліси.

А коли вирубали праліси,

тоді зафарбували відкрите серце Спасителя

на іконах Пресвятого Серця,

вже боячись не потопу,

а снігового обвалу,

коли без гуркоту і шуму

у спресованій небесній тиші

сходить на лице строгий спокій —

такі обличчя відкопали за десять днів.

А коли душа відходить без свічки,
вона в потемках нипає,
доки інша не принесе,
і в порожньому повітрі
ці суцільні поклики
упродовж доби чи століття
страшніші від покликів крови,
бо зливаються в єдину моторош,
і в короткому сні нутром прокричиш:

«Коня!!!»

Поет у повітрі,
у якому зник дзвін,

завжди нагадує наймлену плакальницю,
що голосить, сумлінно перераховуючи
заслуги покійника;

а ще нагадує допотопну фабрику на горі Піп Іван,



яка страхітливу свою утробу
із п’яти п’ятсотлітрових кітлів,
що погрозливо кипіли під самим небом,
перетворюючи карпатський жереп

на ефірну мазь,
мовби ховала від самого Бога,
завше оповиваючись найтемнішими хмарами,
та хіба можна від Господа щось утаїти?!

(навіть, якщо ти найвища фабрика у хмарах);
і якось у травні двадцять сьомого року
упродовж кількох змахів крил незримих
змолотили її громи і спалили блискавки,
і в розпанаханому хмаровинні залишились від неї
тільки зоряні протяги поета,
який у спорожнілому повітрі

все-таки найбільше нагадує
самотню стару гуцулку,
що на камінному Ґреготі у заметілі
виживе без корови і кози,
але не без коня.

А коли я сідаю на коня,
я скачу верхами Чорногори
у хмарах, що пахнуть морем — дужче, ніж море;
я скачу печальними полями Галичини,
мужньо смиренними у неживому повітрі;
я скачу в цьому повітрі —
це мій ритм,

це ритм народжених у середині двадцятого віку,
коли немовлят ще колисали в колисках,
прив ‘язаних до сволоків.

А коли нас колисали повільно,
ми ніколи не засинали,
ми синіли від плачу, ми задихались,
ми ненавиділи протяжні колискові предків;
і наші матері

мусили колисати нас так,

як тікали вони, вагітні,

як бігли печальними полями Галичини

і верхами Чорногори у хмарах,

що пахнуть морем — дужче, ніж море.


10



Поет у повітрі,
у якому зник дзвін,
біжить з усіма за саньми,
на яких з Ґрегота звозять
мертву стару гуцулку;
і в неживому повітрі він остро чує,
як оглушливо біжить він у снігах,
як паморочливо задихається з усіма,
бо треба поховати, доки зайде сонце
(мовби сонце цього віку ще не зайшло);
а дорога до цвинтаря неблизька,
а день зимовий короткий,
і він біжить за труною з усіма,
і він провалюється у глибокі замети
зі свічкою в руці

і з усіма своїми задиханими видіннями,
де в найпершому маленький хлопчик
запитує гонорову темноволосу жінку на коні,
нутром кричить:

«Ну коли вже той цвинтар, коли?!»;
а вона тільки усміхається,

переливається сміхом, як весняна вода бескида,
і кінь відносить її у високі смереки,
що падатимуть,

падатимуть,

падатимуть
упродовж усього цього розвеселого життя
на цю землю,

де мусиш догнати домовину.

Щоб розповісти про того хлопчика,
я розітру на долоні опеньок
і ви не почуєте запаху свічки,
бо коли задихається поет,
він покидає повітря
зі свічкою в руці,
щоб той, хто прийде після нього,
не носив при собі дві.


11



1745 — ПЕТРІВКА


Петрові Мідянці

Сіли у корчмі. А Федьо — на під.

Той і в негурі вздрить: хто і куди.
Орфєнюк, Баюрак. Корчмар Давид
запитально виходить.Довбуш: «Сиди».

Історичні постаті*. Крім Федя
й корчмаря. Хоча ні: корчмар — Давид.

В нього — збір, коли в землю піде гаддя,
чи то пак, гаддє, як казав мій дід.

Та гаддє гаддєм. Я не про те.

Я про трійцю руську, гуцульську, ту,
що в корчмі при дорозі план плете,
чим би ще ощасливити бідноту.

Аби пан із хлопа Дідушком не став,
бо не відав той Дідушко страму —
в Білий Черемош молоко виливав, .
тому - Білий, а Чорний - чорний чому?

Від проклятих питань гуде корчма
і Давид робить те, що робить Давид,
а в гуцульської трійці стриму нема,
а Федьо як Федьо- спати виліз напід.

Там історію він і проспить. Але ж ці!

Ці ще вшкварять, хоча... Я ж не про те,
що попроситься Довбуш на топірці
вже у серпні... За ним Орфєнюк піде

ще у цьому році... Лиш Баюрак
погуляє в цих горах дев’ять літ


* І ситуація не вигадана. Федьо — опришок Федір Вошук. Корчма —
у селі Ясиня на Закарпатті, де за місяць до загибелі Довбуш зібрав
найближчих.


12



і на страті попросить у посіпак
станіславських — сопілку. Й заплаче Давид!..

Я ж таки не про те, а про те, що трьох
цих любили, і нікого — отак, як цих!

То для польської шляхти опришок — лотр,
але ж був поет Карпінський Франциск —

мав би зватись Олексою. Та яка
вдячність польської пані? — відомо яка.

Спас Олекса опришка у пелюшках,
чи то пак, поета — для Баюрака*,

що пригубить сопілку у небесах
тих жалів, яким тісно на цій землі...
Скорбний буйвіл зі свічами на рогах
в ніч поета стоятиме на скалі.

Спас опришок поета. Поет не спас.

Церква Спаса на іншій скалі стоїть.

Та Петрової ночі завше враз-з —
з-змах сокири — гра поета злетить,

чи то пак, опришка. Гра й голова,
що в сопілку висміяла свій туск
і котилася довго, як живаа,—
вмліла панна якась — вкусила якусь.

То є, хлопе, опришки. Що в тім нове?
Четвертує кожного кат в акурат
на коронний розподіл Павла Беное:
де який виставляти тіла шмат.

Тільки голову — у Космач на храм
як розбійник, вдихну петрівку вночі.

Без Павла — мов язичник, знаю сам:
я не можу старіти у Космачі.


  • Дев’ятилітній поет бачив страту Баюрака у Станіславі, про що
    пізніше написав.

13







Задихаюся вже навіть тут, бо скрізь
де я дихав в цих горах, я чув «Аркан»!
Може, то Чорний Черемош? Чорний Ліс,
де усус воскресе — мій дід Іван?

Хто з води Чорногори — одна керва —
йде у землю. А з кожним хоч ледь живим
розрахується храмова голова,
стерши простір осклілим оком рудим.

Трішки нічки-петрівки. Вдихнув — нема.
Тільки сколють легені зорі злі —
впустить протяги плоть, мов стара корчма
при дорозі на цій заклятій землі,

чи то пак, перекопаній... Де скарби!?

Між; рукою і серцем — рукоять.

Благодать, кажуть, сходить на ці горби —
безкінечна, Господи, благодать.

Чорні хлопці, Черемош вас колисав,
тому — Чорний. Він потече назад,
лиш ватажко на ніжку б не налягав:

«Не каліч мене, брате. Ти ж рідний брат...»

Хлопці, в домі Давида — суддя один.

Та приходить Довбуш — ніби не вмре.

Ніби прийде в ці гори Божий Син
й знову тільки розбійника забере.

Тріє царі гір сіли в корчмі.

При дорозі. Під зорями. При свічках.

А що далі буде, знають самі.

Скоро серпень, Олексо,— як сойчин мах.


Так у грудях млосно й прозоро, що аж!
Запах сіна бавить запах ожин.

Аж застогне вві сні на горищі страж,
бо він Довбуша любить, бо скурвий син.


14



Бо на світі мусить бути гуцул,
що орел ‘го носив, а любов уб’є.

Й не втекти в Трансильванію до дракул,
бо нема в горах правди, а Дзвінка є!

Та хіба я про те? — я шукав корчму.

Він ще є. Хоч вже ясно: хто і куди.

Не до мене на Спаса буде йому.
Прощавайте, опришки. Довбуш: «Сиди».

Вже я всіх пересидів за тим столом
і холодних космацьких отав діждав...

Зле ходив я під Богом, а під Федьом
з усіма все пропив і переспівав.

Не поможуть, Олексо, мої псалми.

Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль,
бо гаддє — в цієї землі під грудьми —
опустив карабін мій дід Василь.

Знав Федьо, чого вилазить на під —
він над ними проспить рівно двісті літ.

А вони сидітимуть — доки світ,
і наразі це знає тільки Давид.


15



СИГЛА*


Костеві Москальцю

Щоразу в очах олень,

який п’є воду з потока —

тоді щось відбувається у піднебессі.

Тонким дотиком губ

все на світі приведене в рух.

Необережний крок
і гіллясті роги звіра —
тріщина перевернутого неба.

Видовжена водою,
іде вглиб —

саме так, все приведене в рух:
і стебло і камінь,
і верхи лісів, і верхи Карпат.

Саме так, щось відбувається у піднебессі,
коли олень
воду п’є.

Щоразу в очах олень,

щоразу щось відбувається зі всім на світі,

коли олень воду п’є —

навіть із запахом,

у якому ти затримався,

відчув: облава.

Але.

Але навіть коли облава,

так, навіть коли облава,

ти не забував запросити косарів на завтра,

старих косарів,

малих косарів,

сказати Анні: готуй толоку.

«Буду по чужих хатах варити
і зносити на кішню?»

«Будеш».


* Густий смерековий ліс, непрохідний.



Олень змусив знайти
велику польську валізу.

«Верету не треба — тільки файну вберю».
«Що ти все принюхуєшся?»

Пахли пісенники зі стрілецькими піснями,
навіть гроші кількох держав,
і документи, і відозви провідників.

«Що ти все принюхуєшся?»

І тільки запаски Аннині,
хустки і намиста
пахнули висхлими паханицями,
натиканими похапцем.

Облава.

Якщо затримався в запахові,

багато чого забуваєш,

але збагнеш:

тут тебе пам’ятають —

навіть ту молодість,

яку ти з Анною мав ось тут,

і посьогодні

вона тут, вона пахне,

втрутилась навіть

у малюнки моху на скелі.

Одна лише сигла —
поза нею.

Темна вдень, як вночі.

Там не чути, як олень воду п’є.

Там ніколи не думаєш про молодість.

Там про облаву думаєш, як про телицю,
що забігла туди і не вернулась.

Ввечері підкрадешся

і сховаєш валізку на дальній стайні,

де літує маржина,—

може, не залізуть у ясла корові.

«Та ж вона пожирає матерію».

«Знаю — з’їла мою сорочку».

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка