Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова



Сторінка10/13
Дата конвертації30.11.2016
Розмір4,44 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
§6. Найважливіші соціальні проблеми молоді

Соціальні проблеми, тобто суперечності, що потребують свого вирішення на шляху соціального становлення молоді, наявні у всіх сферах її життєдіяльності.

За даними багатьох соціологічних досліджень, у нинішніх умовах молоде покоління найбільше стурбоване економічними проблемами [9]. Проведені опитування молоді в травні 2000 р. Українським інститутом соціальних досліджень виявили, що 60% юнаків і дівчат непокоїть загальне падіння рівня життя, а більше половини з них — незадовільне становище економіки в цілому. Молодь виокремлює як найважливіші й деякі інші проблеми, зокрема більше половини респондентів турбує високий рівень злочинності, а відсутність нормальних можливостей для навчання — більше третини. Але найбільше (62%) молодих громадян непокоять проблеми працевлаштування.

Проблема бідності молоді загострюється тим, що більше половини юнаків та дівчат потерпають від нерегулярних виплат заробітної платні, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат. 52% опитаних змушені ділитися своїми досить незначними доходами, постійно допомагаючи батькам чи іншим родичам матеріально. Водночас для значної частини населення країни очевидним є незаконне швидке надзбагачення окремих її громадян [10], що підсилює незадоволення своїм матеріальним становищем.

Зрозуміло, що за таких умов більшість молоді, у тому числі й ті, хто навчаються, сьогодні прагне працювати й мати власні джерела існування. Про це свідчить досить високий (55%) рівень економічної активності громадян віком 15-29 років. Протягом року третина молоді намагалася влаштуватися на роботу, проте пощастило лише 40% з них, адже головною ознакою становища молоді на ринку праці 1999 р. залишиться диспропорція між пропозицією робочої сили та попитом на неї. В останні роки продовжує зростати вимушена незайнятість у вигляді зареєстрованого і прихованого безробіття, скорочення попиту на робочу силу в усіх сферах господарювання, залишається значною частка залученості до тіньової, у тому числі кримінальної економіки, скорочуються можливості щодо професійного навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації, поширюється трудова міграція, передусім нелегальна, повільними темпами розвивається підприємництво [2]. В Україні за умов переходу економіки до ринкових відносин з'явилося і набуває розмаху безробіття у всіх регіонах. Воно перш за все вражає молодь як носія робочої сили невисокої кваліфікації.



Надзвичайно складною для вирішення є проблема забезпечення молоді житлом. За даними державної статистики, на початок 2000 р. на квартирному обліку перебувало понад 93 тис. молодих сімей, а впродовж попереднього року квартири одержали лише 752 сім'ї, або 0,8%. Порівняно із середнім показником по країні темпи надання квартир молодим сім'ям удвічі нижчі [11]. Проблема в тому, що, з одного боку, за нинішніх умов практично не виділяється житло для молоді за рахунок державного чи місцевих

бюджетів, а з іншого молодь через низькі власні доходи здебільшого не в змозі нагромадити необхідних коштів для його придбання. Тобто ситуація, що склалася, потребує розроблення і впровадження нових механізмів забезпечення житлом молодого покоління (кредити, розстрочки тощо).

Освіта для більшості молодого покоління стає засобом підвищення конкурентоспроможності на ринку праці, прискореного соціального становлення взагалі. Тому юнаки та дівчата, визначаючись із вибором професії, зважають не лише на свої уподобання, а й враховують попит на спеціалістів відповідного профілю, географію попиту на робочу силу відповідної кваліфікації тощо. Проте вони змушені також брати до уваги й витрати, неминучі під час набуття освіти. Тобто молодь звертає увагу на місце розташування навчального закладу, матеріальні умови навчання, рівень оплати тощо. Вона нерідко змушена вирішувати паралельно іноді досить складні проблеми ще задовго до вступу до навчальних закладів. Але слід також зазначити, що й набуття середньої освіти, яке, як правило, залежить від працелюбства, настанов у батьківській сім'ї тощо, часто ускладнюється включенням підлітків у трудову діяльність з метою підтримки матеріального рівня сім'ї, віддаленістю населених пунктів у сільській місцевості від середніх шкіл, проблемами сільської школи і т.д. Найбільше проблем у дітей та молоді, які мають слабке здоров'я. Вони до того ж ускладнюються, наприклад, через скорочення мережі навчальних закладів для дітей з вадами розвитку, хоча кількість таких дітей в Україні зростає [2].

Молоде покоління взагалі стурбоване станом свого здоров'я і ситуація, пов'язана з ним, ускладнюється все меншою доступністю лікування для населення. І цьому є кілька причин. Найперша — плачевний стан вітчизняної медицини, що став таким, головним чином через хронічне недофінансування. Так, замість 11 млрд. гривень, які Міністерство охорони здоров'я просило на 1997 p., було заплановано виділити 3,4 млрд., а реально виділено лише 2,5 млрд., тобто галузь була профінансована менше, ніж на 25% від початкових запитів. У цілому на охорону здоров'я було виділено менше 3,1% від валового національного продукту (ВНП). Нагадаємо, що за оцінками ВООЗ, якщо на потреби охорони здоров'я виділяється менше 6% ВНП, галузь вважається непрацездатною. Не поліпшився стан справ з фінансуванням і в два наступні роки. Друга причина — значна частка платних медичних послуг навіть серед найне-обхідніших. Перш за все, зазначене стосується високих, особливо на фоні хронічних невиплат заробітної плати та значного безробіття серед молоді, цін на медикаменти. Третя причина — низьке матеріальне становище молоді, що не дозволяє значній її частині як отримувати дорогі медичні послуги, так і забезпечити якісний рівень життя, пов'язаний з відповідним харчуванням, відпочинком, житловими умовами тощо.

Тому в сучасних умовах, крім посилення уваги до використання усього комплексу санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та організаційних заходів, спрямованих на боротьбу та профілактику інфекцій і неінфекційних

хвороб, фінансування державних, національних та галузевих програм щодо запобігання і боротьби з багатьма хворобами, і активне їхнє впровадження, особливої уваги потребує пропаганда та формування здорового способу життя в молодіжному середовищі. Нагальної реалізації потребує комплекс заходів як на загальнонаціональному, так і на рівні регіонів щодо вироблення дбайливого ставлення молодого покоління до свого здоров'я як до однієї з найбільших цінностей.

Різні категорії населення, у тому числі й молодь, дедалі більше переймаються проблемами викорінення правопорушень, інших антисоціальних явищ у молодіжному середовищі. Дослідження свідчать, що підґрунтям для негативних суспільних явищ є соціально-економічна нестабільність, недоліки в організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах, певна дегуманізація освіти, штучне відокремлення її від виховання, зниження виховного потенціалу сім'ї, неякісна організація праці на виробництві, негативний вплив антигромадських елементів, зростаюча активність ділків тіньової економіки, наявність засобів і сфер нетрудового збагачення, бізнес через нелегальні азартні ігри, сутенерство, рекет, відсутність нормальних умов для лікування неповнолітніх наркоманів, алкоголіків. Тобто, проблема зниження рівня правопорушень та інших антисоціальних проявів зводиться до зменшення впливу на молодь вказаних та інших негативних явищ суспільного життя.

Варто зазначити, що молодь далеко не завжди здатна виокремити свої соціальні проблеми за ступенем важливості. Так, якщо цілком зрозумілими є її побажання щодо реалізації програм, спрямованих проти поширення наркоманії та на збільшення кількості робочих місць (53% молоді вважають за необхідне впровадження державою програм боротьби з поширенням наркоманії серед

молоді, 42% — програм створення робочих місць), то нічим іншим, як недбайливим ставленням до свого здоров'я і нерозумінням значущості, наприклад профілактичних медичних обстежень, психологічного консультування, не можна пояснити ту обставину, що впровадженням таких програм опікуються лише 6% опитаних [9].

Молодь не надає належної уваги проблемам виховання, зокрема патріотичного. Значна частина молодого покоління не відчуває гордості за належність до України, до українського народу. Так, за результатами опитування молоді віком 15-28 років у травні 1997 р., 23% респондентів не пишаються або «скоріше, не пишаються», що є громадянами України.

Опитування в жовтні наступного року виявило такий розподіл відповідей на запитання: «Чи хотіли б Ви народитися та жити в іншій країні?»: 41% респондентів відповіли ствердно, 36% — заперечно, а 23% — вагалися із відповіддю на це запитання. Причому серед наймолодшої вікової групи опитаних (15-17 років) розподіл відповідей становив відповідно 48, 28 і 24% [9]. Зрозуміло, що не лише матеріальні негаразди спричиняють такі настрої серед молоді. Вочевидь, даються взнаки порушення спадковості поколінь, прогалини у вихованні дітей та підлітків у сім'ї, школі, низькопробна масова культура Заходу, недостатня робота щодо збереження та відродження народних традицій, надмірна комерціалізація сфери дозвілля, культури.

Узагальнюючи викладене, можна стверджувати, що соціальні проблеми молоді проявляються надзвичайно гостро, і найважливішими з них, на вирішення яких мають перш за все сконцентруватися зусилля державної молодіжної політики, є:



  • створення умов для вирішення проблем матеріального забезпечення молоді та їхніх родин;

  • проблеми працевлаштування;

  • доступність отримання якісної освіти;

  • здоров'я і можливості його збереження та поліпшення;

  • проблеми забезпечення житлом;

  • проблеми підліткової та молодіжної злочинності та інших антисоціальних проявів;

- проблеми виховання молоді, зокрема патріотичного. Тобто, соціальні проблеми молоді мають стати підґрунтям

у визначенні напрямів державної молодіжної політики. Багатоманітність проблем та неоднакове їхнє загострення в різних регіонах вказують на те, що регіональна державна молодіжна політика в різних місцях країни не може провадитися за єдиним шаблоном, який, наприклад, міг би бути розроблений у Центрі. Копіювання досвіду іншого регіону без його адаптації до місцевих умов є недоцільним і може бути навіть шкідливим. Різноманітність соціальних проблем молоді потребує, зокрема на низових рівнях регіональної державної молодіжної політики, абсолютно конкретних і адекватних до ситуації підходів у їхньому вирішенні.

Питання і завдання для самостійної роботи:


  1. Охарактеризувати соціальний стан молоді України.

  2. Вплив освітньо-оздоровчої системи на соціальне становлення молоді.

  3. В чому проявляється зміна ціннісних орієнтацій молоді? Навести конкретні приклади по вибраному регіону.

  4. Визначити суть основних соціальних проблем молоді. Виявити основні соціальні проблеми за місцем проживання.

Література:

  1. Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Н. Прохоров. — 2-е изд., перераб. и доп. — М: Большая Российская энциклопедия; СПб. НОРИНТ, 1999.

  2. Молодь України за соціальний прогрес і злагоду в суспільстві: 36. матеріалів Конгр. української молоді (Київ, 26-28 трав. 1997 р.). — К.: AT «Видавництво «Столиця», 1997.

  3. Про становище молоді в Україні (за підсумками 1999 p.): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України. — К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000.

  4. Про становище молоді в Україні (за підсумками 1998 року): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України. — К.: ТМ ПрінтіксПрес, PrintXPressTM, 1999.

  5. Про становище молоді в Україні (за підсумками 1998 року)... — С. 5, 7.

  6. Результати моніторингового опитування населення України стосовно соціального становища молоді. — К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000.

  7. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька січ як український феномен. — К.: «Заповіт», 1995.

  1. Сільська молодь України в період політичних та економічних трансформацій: настрої, орієнтації, сподівання. — К.: «Академ-прес», 1998.

  2. Головаха Е.И. Трасформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. — К., 1996.

К). Моніторинг громадської думки населення України: Інформ. бюл.: Спецвип. «Молодь-1997». — К.: ЦСМ/УІМ, 1997. — № 9.

  1. Моніторинг громадської думки населення України: Інформ. бюл. - К.: ЦСМ/УІСД, 1998. - № 10 (23).

  2. Результати мониторингового опитування населення України стосовно соціального становища молоді. — К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000.

ІЗ.Мигович 1.1. Соціальна робота: наука і професія // Віче. — 1998. — № 5.

14.Слухання, щоб і глухі почули: Парламентська хроніка // Голос

України. — 2000. — 15 черв. 15.Коваленко Ю.Н. Призрачние надежды // Медицинские вести. —

1998. - № 1.



Розділ V. СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНІ ІНСТИТУТИ В СИСТЕМІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

§ 1. Відкрита соціально-педагогічна система — ефективна умова соціалізації особистості

Якою ми бачимо сьогодні систему соціального становлення особистості? Як допомогти сьогодні дітям, підліткам, молоді, коли у суспільстві змінюються умови і спосіб життя?

Пошук відповіді на поставлені питання активізував багатьох вчених і практиків до виявлення шляхів їх вирішення, які можуть допомогти особистості навчитися жити, розвиватися, утверджуватися серед людей. У зв'язку з цим формування громадянина як інтегрованої особистості, яка характеризує її взаємовідносини із суспільством, державою і яка спонукає по-новому подивитися на зміст структурно-функціональної моделі соціальної служби, змушує водночас проаналізувати можливість оптимізації соціально-педагогічного процесу.

Як відомо, залучення суб'єкта до суспільства здійснюється через сім'ю, школу, групи однолітків, оточуючих людей тощо. Ці соціальні інститути, безперечно, справляють безпосередній вплив на соціальне становлення особистості.

Проте нинішні соціально-економічні, політичні і культурні умови розвитку суспільства, а в них функціонування молодого покоління, характеризуються появою нових сфер життєдіяльності, в яких формується особистість. Це і громадські об'єднання, і об'єднання за інтересами, і клуби, і неформальні об'єднання, це об'єднання молодих підприємців, і групи ризику. І в кожному соціумі дитина чи молода людина має виконувати певні функції і ролі. А якими вони будуть і на що вони спрямовуються — це буде залежати від змісту і характеру діяльності тих інфраструктур, які взяли на себе обов'язки допомагати молодому поколінню ввійти у соціальну структуру життя суспільства.

Це можна зробити лише за умови функціонування соціально-педагогічної системи, яка спроможна допомогти людині у її соціальному становленні, оскільки поза системою не можна здійснювати формування повноцінної особистості. При такому підході має бути органічний взаємозв'язок державних соціально-педагогічних інститутів (і перш за все соціальних служб для дітей та молоді) з іншими соціалізуючими інститутами суспільства, на основі інтеграції,

повноцінного «Виховна система» тлумачиться різними вченими по-різному: як «регулярність тих чи інших впливів, виховних заходів» [5], «сукупність впливів педагогічних факторів» [1, 296], «взаємодія результатів, засобів, умов формування особистості» [4, 11]. Ми вбачаємо у цих визначеннях основне — «взаємодію». Зважаючи, що нами розглядається «система соціального становлення особистості», то варто наголосити на «взаємодії», але не окремих факторів чи компонентів, а на взаємодії окремих інфраструктур, які в середині мають свою систему соціалізуючого впливу: цілепокладання (цілі, завдання, функції), зміст, технології (засоби, форми, методи), форми управління. При цьому варто зазначити, що внутрішня єдність усіх аспектів соціалізуючої системи створює умови для формування у молоді життєвої позиції, стилю життя, якості життя, способу життя. Це по суті є результатом функціонування системи, яка при цьому, розглядає особистість «як мету і абсолютну цінність».

При цьому «зміни особистості все більше розглядаються не як результат зовнішніх впливів, а як результат внутрішніх емоційних, вольових та інтелектуальних зусиль. Під впливом життєвого досвіду, соціальних зв'язків, зростання духовного багатства особистість здатна переоцінити цінності, змінити смаки та уявлення» [2, 175].

Слід зазначити, що людина і світ — це не дві окремі реальності, які контактують одна з одною, а єдність: індивід — світ, де особистість і довкілля виступають як два полюси складної системи взаємовідносин. Зміни одного з них обов'язково ведуть до змін іншого. Як влучно зазначив В. Франкл, «людина не вільна від умов. Але вона вільна зайняти позицію стосовно них. Умови не обумовлюють її повністю... У кінцевому результаті людина не підвладна умовам, з якими вона стикається; швидше ці умови підвладні її рішенню» [6, 77-78]. А проте зробити цей крок, усвідомити свою роль може не кожна людина, а особливо, коли це стосується підлітків чи молодих людей.

Ставлення до жиггя значною мірою визначається тим, як людина бачить свої взаємини з іншими людьми і світом у цілому, чи перебуває вона зі світом у злагоді або у конфронтації, приймає чи ні своїх близьких і саму себе. Розширюючи чи звужуючи мережу значущих взаємин, роблячи власний простір більш відкритим чи більш замкнутим, людина прискорює або уповільнює власне особистіше зростання.

І в цій ситуації «молода людина не знає, в якому напрямі шукати, де знайти себе, як поєднатися зі своєю «самістю», стати собою, насамкінець» [2, 97]. І якраз у такій кризовій ситуації найбільш повноцінно може спрацювати відкрита система соціалізації особистості.

Що означає «відкрита» соціально-педагогічна система?

На думку одного з дослідників даної проблеми В.Т. Кабуша, цілісна система виховання має розвиватися як ієрархія виховних систем. В її структурі має бути регіональна система, яка формується з урахуванням місцевих умов в районі, місті, області, країні. Але центральне місце в ієрархії систем посідає педагогічна система [3, 133]. До створення систем на різному рівні можна додати самостійну систему соціально-педагогічного впливу в конкретному мікрорайоні, школі, первинних колективах, неформальних об'єднаннях тощо. Сюди ж можна додати і приватні системи. Вони є компонентами функціонуючої цілісної соціально-педагогічної системи і забезпечують формування окремих якостей особистості. Для даної системи притаманні свої особливі завдання, види діяльності, засоби і форми соціального впливу. Всі вони у своїй сукупності і представляють відкриту систему соціально-педагогічного впливу.

Відкрита соціально-педагогічна система має багатофункціональний характер, а тому функціонує для дітей і молоді з різними переконаннями, готових вести діалог, міжособове і міжгрупове спілкування; відкрита і в розумінні прийняття дітей та дорослих.

Відкрита соціально-педагогічна система здатна підтримувати тенденції до розширення і зміцнення її взаємодії з життям, всіма соціальними інститутами — сім'єю, підприємствами, навчальними закладами, культурно-освітніми установами, громадськими та молодіжними організаціями, державними установами. Основний центр соціально-педагогічного впливу в даному випадку переноситься на взаємодію з конкретним суб'єктом. При цьому створюються всі можливі умови для особистісного захисту, підтримки і розвитку дитини чи молодої людини, а замість одноманітності, обов'язковості для суб'єктів впливу має існувати свобода вибору.

Таке об'єднання зусиль у створенні оптимальних умов для переходу від епізодичних контактів соціальних служб з різними структурами передбачає перехід до створення такої соціально-педагогічної системи, яка б сприяла розвитку взаємодії дітей і дорослих на принципах взаємоповаги і партнерства, співдружності і співробітництва поколінь. Доцільно створювати такі відкриті системи з соціально-педагогічними центрами, оскільки вони дають

змогу забезпечити взаємодоповнюваність, взаємозалежність, взаємодію всіх соціалізуючих сил даної системи.

Основним принципом соціально-педагогічної системи є консолідація сил, зацікавлених у соціальному становленні дітей та молоді. Але при наявній консолідації сил робота проектується так, щоб у кожній формі, у кожному виді діяльності в центрі уваги був процес індивідуалізації особистості.

Важливою особливістю відкритої соціально-педагогічної системи є те, що «стихійно діюче середовище перетворюється у середовище організаційне, виховуюче. Організаційне середовище включає в себе соціальні інститути, які безпосередньо чи опосередковано виконують ті чи інші соціальні функції. При цьому в окремих цих інституціях змінюються ролі, функції» [3, 136].

Так, скажімо, раніше школа брала на себе функції координатора, то зараз вона у цій системі може лише надати допомогу кадрами, які можуть допомогти у роботі іншим. А соціальні служби для дітей та молоді беруть на себе функцію науково-педагогічного центру, здатного перебудувати середовище для юні.

Друга функція соціальних служб для дітей та молоді у соціально-педагогічній системі — це захист прав та інтересів дітей і молоді, формування громадської думки щодо вирішення проблем дітей та молоді. І третя функція культурно-освітня, яка реалізується через комплекс справ і заходів, розрахованих на молодь різного віку та на дорослих.

В чому ж іще проявляється особливість відкритої соціально-педагогічної системи? У тому, що основна робота щодо соціалізації особистості виноситься із традиційного місця — школи і переноситься у різні інфраструктури, які вирішують на професійному рівні ряд надзвичайно важливих проблем: допомога, протидія нарковживан-ню, боротьба з алкоголізмом, дитячою проституцією, експлуатацією дітей та ін. Зокрема це стосується соціальної служби для молоді.

Головні завдання ССМ були визначені державою, Кабінетом Міністрів, окремими міністерствами. Ці завдання були втілені у відповідних державних, національних і галузевих програмах, спрямованих на соціальну допомогу і підтримку дітей та молоді. Серед них слід назвати такі:


  • Державна програма боротьби зі злочинністю;

  • Національна програма протидії зловживанню наркотичних засобів та їх незаконному обігу;

  • Національна програма профілактики СНІД;




  • Національна програма «Діти України»;

  • Державна програма зайнятості населення;

  • Національна програма планування сім'ї;

  • Довготривала програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства та дитинства;

  • Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.);

  • Програма правової освіти населення України;

  • Комплексна програма розв'язання проблем інвалідності;

■ Програма поліпшення виховання, навчання, соціального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. В даній ситуації діяльність ССМ спрямована: на сприяння розвитку і діяльності соціальної інфраструктур для дітей та молоді; розробку шляхів реалізації державних, національних та галузевих програм; пошук оптимальних форм, методів і засобів здійснення соціальної роботи з дітьми, молоддю, жінками та різними категоріями молодих сімей; створення пакету науково-методичних матеріалів з проблем організації і реалізації молодіжної політики у сфері соціальної роботи з дітьми і молоддю в Україні; створення системи інформаційного та комп'ютерного забезпечення соціальних служб для дітей та молоді тощо.

Звичайно, що прагненням соціальної служби в районі чи місті є створення певного мікросвіту, у середовищі якого можуть активно проявлятися окремі компоненти соціально-педагогічної системи, мають враховувати при цьому особливості місцевих, регіональних умов, навіть склад контингенту, з яким доводиться співпрацювати. Проте при всіх їх відмінностях у підходах до вирішення соціальних проблем наявні певні ознаки, які єднають усі компоненти в цілісну модель ССМ.

Зміст соціалізуючого процесу у відкритій соціально-педагогічній системі не обмежується його проявом лише в окремих видах діяльності. Соціалізуючий процес у такій системі охоплює всі сфери життєдіяльності особистості, в тому числі й особистісну, і сімейну, і трудову, і неформальну. Водночас соціалізація носить інтеграційний характер як за змістом, так і за формами. Так, наприклад, реалізовуючи програму «Підтримка молодих інвалідів «Повір у себе», ССМ проектує такі види діяльності, які б стали не лише фактором активізації морального задоволення їх учасників, але які б зробили учасників повноцінними партнерами у реалізації цієї програми. Скажімо, проведення конкурсу «Юна красуня» серед дівчат, хворих на ДЦП, передбачало підготовку дівчат до

різних видів конкурсів: на кмітливість; дотепність; вміння читати вірші; співати; визначати види образотворчого мистецтва; створювати «компліменти», навіть танцювати. Загалом учасниці включалися в активну діяльність на різних етапах підготовки і постійно мали підтримку від різних служб і окремих людей. А перебування їх в оточенні однодумців, сильних особистостей, але всіх інвалідів, допомагало кожному відчути себе не просто як «Я», а як «Я.і світ».

Звичайно, перехід від педагогіки заходів у школах, клубах до створення соціалізуючих центрів у соціумі і, нарешті, до соціалізуючого середовища, яке допомагає створити новий спосіб життя дитини чи хмолодої людини процес надзвичайно складний. Для цього необхідно було створити у місті, районах такий мікроклімат потреб щодо реалізації різних програм, щоб кожна програма стала частиною життя спеціалістів, служб, адміністрації, окремих людей, шкільних, позашкільних установ. Навколо кожної програми можна збирати творчу групу людей, спроможних не лише брати участь у її реалізації, а й «заразити» нею різні виховні інститути, людей з достатком чи просто творчих людей.

Відкрита соціально-педагогічна система передбачає комплексний соціалізуючий процес — від виявлення в суб'єктах відхилень, потреб, інтересів до визначення соціалізуючих факторів та створення умов для їх застосування з конкретною метою і стосовно конкретної людини. З цією метою нами взято на облік всіх дітей-сиріт у місті, молодих інвалідів, безробітних, хронічно хворих і водночас обдарованих дітей, за яких взяли на себе відповідальність і турботу окремі люди, установи, організації, суспільство. Кожний із напрямків соціально-педагогічної роботи може доповнюватися доцільними формами, сприйнятливими у конкретному соціумі. Можна стверджувати так, що кожна проблемна дитина чи молода людина має своєрідну прив'язку до певної інфраструктури, до найближчого соціуму, що може благотворно впливати на них. А це, в свою чергу, ставить соціальну службу перед необхідністю оновлення змісту соціалізуючого процесу, форм роботи, методів впливу.

Не можна не відзначити ще й такого факту, що методика соціалізації особистості у відкритій соціально-педагогічній системі базується і реалізується лише за умови активної діяльності самого суб'єкта соціалізації. Організовується ця діяльність на принципах, зазначених у Законі «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та Законі «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»:


  1. принцип поваги до загальнолюдських цінностей, прав людини і народів, культурних, національних особливостей України;

  2. принцип поєднання інтересів суспільства і потреб особистості (поєднання допомоги із самодопомогою);

  3. принцип індивідуалізації особистості та інтеграції зусиль усіх соціальних інститутів;

  4. принцип комплексного підходу із застосуванням низки прийомів і засобів вирішення проблем соціалізації особистості;

  5. принцип природовідповідності, що допомагає продуктивній взаємодії особистості зі світом, соціумом;

  6. принцип відповідальності кожної державної структури за долю людини і кожного молодого громадянина перед суспільством і державою за дотримання Конституції, законодавства України.

Раніше діяльність різних інститутів виховання була розрахована переважно на окремі категорії дітей та молоді, які мають певні інтереси, запити і здібності, а соціально-педагогічна система змоде-льована і запрограмована так, що всі її інфраструктури можуть вести різноманітну комплексну роботу з різним контингентом дітей та молоді.

Такий підхід щодо інтеграції впливу можна використати з метою зміни ціннісних «орієнтацій колективу, зміни статусу в ньому груп, окремих особистостей, корекції процесів спішування, що здійснюється у молодіжному середовищі, зміна поведінки «важко-виховуваного» тощо [3, 137].

У цьому плані доцільно підкреслити, що особливою ознакою у соціально-педагогічній системі є неформальне спілкування, у яке включається не лише державні соціальні інститути, а й сім'я, близькі, дорослі. Соціально-педагогічна система мов би об'єднує усіх завдяки спільній справі. Так створюється умовна система діяльності цілого регіону.

Можна сказати, що при функціонуванні «відкритої» соціально-педагогічної системи утворюється механізм взаємодії, єдності і наступності виховного впливу у всіх мікросоціумах, членом якого є дитина чи молода людина, що забезпечує оптимальні умови для вирішення проблеми управління неформальним спілкуванням учасників цієї системи.

Водночас особливість мікросоціуму у соціально-педагогічній системі проявляється у збереженні його неформального статусу, нестандартності дій, у відкритості для всіх бажаючих (різного віку), багатогранності організаційних форм, які відповідають інтересам і

потребам дітей та молоді. На думку дослідника В.Г. Бочарової, «порушення міри соціального тиску, перекошення в бік заорганізованості (зловживання елементами режимності, суворої дисципліни) відштовхує молодь» [1, 307], особливо підлітків старшого віку, які в таких випадках поряд з офіційними мікросоціумами створюють власні об'єднання, в яких вони можуть займатися своїми справами, іноді навіть тими, що були запропоновані, але на власних засадах і за неформальних умов. При цьому будь-яка діяльність організовується на добровільних засадах. В такій ситуації багато важить стиль роботи соціального педагога, який має об'єднати зусилля професіонала і бажання молодого покоління, а також завдання держави та соціально-педагогічної системи, громадських інфраструктур і особистостей, спроможних вплинути на зміну поведінки та мотивів дітей і молоді.

Поява соціально-педагогічних інститутів сприяла появі посередника між соціальними структурами держави і дітьми та молоддю. «Відкрита» соціально-педагогічна система не ставить себе на місце державних структур і не виконує її функцій, але вона створює ситуацію, яка примушує ці структури повертатися обличчям до проблем молодого покоління.

Вся цінність соціально-педагогічної системи, як відкритої системи, саме й полягає в тому, щоб усі інфраструктури працювали не лише за віковими групами, а й за нагальними потребами того чи іншого соціуму. В такій ситуації соціальна служба для дітей та молоді стає справжнім центром оптимізації функціонування всієї соціально-педагогічної системи, яка, завдяки своїй «відкритості», допускає до діяльності як професіоналів, так і громадськість, і окремих осіб, і молоде покоління.

Виходячи з того, що «відкрита» соціально-педагогічна система відображає інтеграційний характер діяльності, то можна вважати, що ця система має кілька рівнів позитивного прояву у макро- і мікросередовищах.

Для реалізації потреб клієнтів активізується (іноді створюється) цілісна система взаємодіючих соціальних інфраструктур зі своїм механізмом соціалізуючого впливу. Цьому рівню передують не такі об'ємні рівні взаємодії, але досить важливі для функціонування «відкритої» соціально-педагогічної системи: ■ співробітництво (взаємодія на основі двосторонніх угод, при якій соціальна служба залишається організуючим і координуючим центром);



  • партнерство (взаємодія на основі багатосторонніх угод, коли всі учасники у соціалізуючому процесі є рівноправними: створюються спільні програми дій, розподіляються функції при координуючий функції соціальної служби);

  • система (об'єднання зусиль всіх інститутів для вирішення соціально- педагогічних проблем).

Питання і завдання для самостійної роботи:

  1. Дати визначення відкритої соціально-педагогічної системи.

  2. Виявити складові та спрямованість соціальних інфраструктур на становлення особистості.

  3. На яких принципах базується діяльність відкритої соціально-педагогічної системи?

  4. Чому взаємодія має бути істотною ознакою відкритої соціально-педагогічної системи?


Література:

  1. Бочарова В.Г. Социальная микросреда как фактор формирования личности: Дис. докт. пед. наук.: 13.00.01. — М, 1991. — 379 с.

  2. Єрмаков І.Г. Педагогіка життєтворчості II Школа життєтвор-чості особистості / За ред. І.Г. Срмакова. — К.: 1СДО, 1995. — С. 3-11.

  3. Кабуш В.Т. Воспитание школьников в условиях обновления общества. — Минск, ИПКУ, 1994. — 181 с.

  4. Киричук О.В. Основні принципи і структура організації виховного процесу в школі // Рідна школа, 1991. — №12. — С. 3-11.

  5. Мартынов В.В. Гражданин: Програмно-методические рекомендации по воспитанию учащихся. — Минск: ИПК РР, 1996. — 34 с.

  6. Франкл В.Э. Человек в поисках смысла. Перев. с англ. — М.: Прогресе, 1990. — 368 с.

§2. Вплив факторів соціально-педагогічної системи на процес соціального становлення особистості

В цілому формування особистості і її розвиток у соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні і внутрішні фактори, які на неї впливають, та їх складні взаємозв'язки. Перш за все, це «спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного

району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові і часові умови життя особистості і мікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах» [1, 143].

Сьогодні соціальні служби, різні соціально-педагогічні інститути зайняли у такому складному процесі, як соціалізація особистості, свою нішу. Зважаючи на те, що соціалізація особистості потребує певних педагогічних умов, то доцільно назвати найважливіші з них: гуманізація процесу соціального становлення особистості, відповідність змісту, обсягу і характеру соціально-педагогічної діяльності можливостям, умовам даного соціуму; розумне розміщення в часі і просторі всіх цілеспрямованих взаємодій. При цьому основним завданням соціально-педагогічних інститутів є: соціалізація особистості, з урахуванням особливостей її життєдіяльності в середовищі, в діяльності, в ситуації, де відбувається пізнання і оволодіння цією особистістю суспільними нормами і цінностями.

В ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес як складну структуру, яка включає такі види діяльності:


  1. самоосвіта;

  2. самовиховання (праця над характером, емоційними й моральним розвитком, філософією життя тощо);

  3. вибір напряму (галузі) освіти і професії;

  4. вибір конкретного місця роботи;

  5. вибір групи друзів, товаришів, колег;

  6. участь у певних громадських і політичних організаціях;

  7. рішення щодо вступу до шлюбу і складу сім'ї;

  8. пошуки шляхів досягнення поставленої мети [3, 9].

Бажано щоб, молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір з різних альтернатив. А соціалізуючі інститути працюють заради того, щоб у подальшому вони переставали бути потрібними. їх головне завдання — «запустити механізм самоорганізації і саморозвитку». Найбільш повноцінно цей механізм може спрацювати у різних видах діяльності.

Звідси слід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомогти молодому поколінню включатися в активну діяльність, створюючи для цього умови для їх становлення та інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови для позитивно-мотиваційної діяльності, доцільно затратити багато енергії, щоб сформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нести відповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення в групі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такої діяльності навички і вміння.

Звичайно, цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності є систематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізму взаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності яких має бути спрямованою на оптимізацію соціалізуючого процесу.

Діяльність соціально-педагогічних інститутів щодо соціалізації є найбільш ефективною тоді, коли вона орієнтована на досвід перебування особистості у «позитивному» соціумі і міжособовому спілкуванні. Можна сказати, що для діяльності соціально-педа-гогічих інфраструктур важлива не сама дія дітей і молоді, не їх зовнішні результати (щоб все розгорталося і здійснювалося красиво, яскраво, гладко), але й набутий у спільній діяльності, разом обговорений і усвідомлений досвід, який присвоює молоде покоління і зможе ним керуватися у своєму подальшому житті.

Проте не можна не звернути увагу на особливість впливу конкретного соціуму на молоду людину чи дитину, в якому можуть проявлятися як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності, ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого — за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження власного «Я» над іншими, безмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб'єкта проявляються, безперечно, в діяльності.

Мета соціально-педагогічного впливу диктує обов'язковість створення умов для розгортання як об'єктивно-соціалогічної діяльності, так і соціально-психологічної, коли молодь попадає в реальні ситуації, де активно проявляється суб'єктна позиція особистості. Це дозволяє їй утверджуватися у певних видах діяльності, а, отже, і в соціумі в цілому. Характер діяльності визначається не стільки позитивною чи негативною установками суб'єктів, скільки «мірою суб'єктності», наявністю активності, самостійності, ініціативи, самодіяльності. Це, безперечно, передбачає зміну позицій, ролі, статусу суб'єкта діяльності в нових соціумних умовах.

Реалізація в дії різних напрямів, змісту і програм щодо соціалізації особистості потребує реалізації відповідних функцій

соціально-педагогічної системи. Визначені функції можуть бути уточнені, розширені залежно від суб'єктів соціалізації, регіону, соціальних умов і життєдіяльності особистості. У визначенні функцій загалом можна спиратися на положення білоруського вченого В.Г. Литвиновича [4, 7]:



I. Діагностико-прогностична функція є своєрідним підґрунтям,яке дозволяє вивчати проблеми і потреби дітей та молоді і визнача-ти методики, соціально-педагогічної діяльності у соціумі та мікро-соціумі.

Реалізація цієї функції передбачає визначення реальних умов роботи з різними категоріями дітей, підлітків і молоді; забезпечення наукового підходу до організації соціалізуючого процесу. Крім того, діагностико-прогностична функція може класифікуватися як інформаційна, оцінювальна, формуюча.



II. Функція забезпечення соціальних гарантій розвитку молодоїлюдини як особистості, і її нахилів, здібностей, можливостей.

Реалізація цих функцій передбачає наявність можливостей у соціально-педагогічних інститутах створення оптимальних умов для використання права: навчатися, працювати, відпочивати і розважатися; користуватися досягненнями освіти, культури; мати гарантію життєдіяльності і безпеки (включаючи сюди забезпечення охорони здоров'я, соціального забезпечення, працевлаштування, захист прав і гідності особистості тощо).



III. Функція соціального захисту дитини, підлітка, молодої лю-дини і надання їй допомоги у кризових та конфліктних ситуаціях.

Реалізація цієї функції передбачає здійснення соціальними службами допомоги і захисту суб'єкта при життєвих і психологічних негараздах, у конфліктній ситуації, від одинокості, бездомності, голоду; при відновленні соціальної та економічної справедливості, а також соціальних прав дітей і підлітків.

І саме захист — є проявом особливості соціалізуючого процесу з урахуванням індивідуальності на відміну від виховного процесу у школі.

IV. Функція соціальної адаптації суб'єкта у соціумі в ситуаціїрізкої зміни соціальних умов та соціального середовища.

Реалізація даної функції передбачає надання допомоги суб'єкту для безболісного входження в систему міжособових, групових, сімейних, суспільних відносин; надання допомоги щодо подолання труднощів, з якими зустрічається суб'єкт у процесі соціального становлення, в реалізації життєвих планів.

Ця функція досить об'ємна за своїм призначенням, оскільки вона передбачає: формування здатності до самореалізації шляхом надання суб'єкту права на самоствердження своєї особистості, на повагу власної гідності; допомога суб'єкту такими засобами самоствердження, які б не наносили шкоди і не обмежували інтереси інших, тобто діяти, але в межах моральних норм, притаманних даному суспільству.

V. Функція забезпечення соціальних зв'язків суб'єкта в соціумі з різними соціально-педагогічними інститутами шляхом включення конкретного суб'єкта в суспільний процес у соціумі.

Реалізація даної функції передбачає координацію, взаємодію і співробітництво соціальних інститутів, діяльність яких спрямована на соціальне становлення суб'єкта як особистості, раціональне і ефективне використання їх можливостей; пошук нових форм соціальних зв'язків особистості і суспільства.

Вищою мірою прояву соціальних зв'язків є діяльність, яку здійснюють соціальні інститути з врахуванням необхідності, потреб, інтересів як особистості, так і суспільства.

Визначення функцій соціально-педагогічної системи у структурі соціалізуючого процесу допомагає здійснювати прогнозування якісних і кількісних змін у життєдіяльності дітей і молоді, виявлення резервів удосконалення процесу соціалізації, шляхів вирішення соціально-педагогічних проблем, активності включення соціальних інститутів у діяльність з метою покрашення соціально-педагогічних умов соціуму.

Це потребує вивчення і апробації певних напрямів, форм і методів, ідо сприяють соціальному становленню особистості і виявленню змін у ставленні дітей і молоді до базових соціальних цінностей.

Виходячи із загальної мети створення соціально-педагогічних інститутів і тих завдань, які вони мають виконувати, можна передбачити розробку, уточнення, продовження щорічних основних напрямків і змісту діяльності соціально-педагогічних інститутів:



I напрямок Методичне та кадрове забезпечення виконання державної молодіжної політики;

II — «Надання інформаційної, правової, психолого-педагогічноїдопомоги дітям та молоді»;

III — «Соціальне становлення та розвиток підлітків і молоді»;

IV — «Попередження та подолання негативних явищ у дитячомуі молодіжному середовищі»;

V — «Соціальна підтримка окремих категорій молоді, зокрема інвалідів та дітей-сиріт»;

VI — «Соціально-пснхологічні та педагогічні дослідження».

Перегляд змісту кожної програми із названих шести напрямків дозволяє визначити серед них найбільш пріоритетні та активізувати і залучати до їх реалізації всі можливі соціально-педагогічні державні і іромадські структури. Це, в першу чергу: зайнятість молоді, освіта і духовні цінності молодого покоління, допомога хворим та ВІЛ-інфікованим, допомога і соціально-педагогічна реабілітація молодих інвалідів, дітей-сиріт, забезпечення фахівців і клієнтів необхідною науковою та методичною інформацією і матеріалами. Скажімо, для реалізації лише останньої позиції доцільно проводити семінари, круглі столи і конференції; розробляти методики за окремими програмами, організовувати теле- і радіопередачі, проводити бесіди, зустрічі, лекції, публікувати науково-методичні стаїті, розповсюджувати методичні матеріали, видання, листівки, газети тощо.

Аналіз впливу способів організації діяльності на соціальне становлення особистості дозволяє зокрема на цьому етапі вирішувати такі завдання:


  • здійснювати характеристику способів організації соціально-педагогічної діяльності, які впливають на соціальну позицію суб'єкта;

  • здійснювати загальну характеристику суб'єктів, котрі потребують соціально-педагогічної допомоги;

  • виявити зв'язки між позиціями таких суб'єктів і способами організації соціальної діяльності, які базуються на виборі соціальної поведінки суб'єкта.

Організація діяльності за принципом права вибору суб'єктом справи за інтересами, а партнера за уподобаннями дозволяє попереджувати появу конфліктів під час організації різних видів діяльності.

За сукупністю проявів характеру поведінки всіх учасників можна поділити на три групи: перша група — суб'єкти, котрі прагнуть до діяльності «для себе». До речі, в окремих мікрогрупах (діти-інваліди, діти-сироти, хворі на ДЦП) принцип діяльності «для себе» варто навіть стимулювати, оскільки для цієї категорії людей це вже є певним кроком до соціального входження в суспільство.

Суб'єкти другої групи характеризуються певним проявом, хоча й не яскраво вираженим, «діяти для інших». Особливо це помітно у групі старших підлітків, молоді 18-20 років.

Третя група характеризується проявом бажання включатися в діяльність «для себе» і «для інших». За таким характером поведінки можна спостерігати серед дітей-сиріт, «дітей-вулиці», учнів шкіл-інтернатів, старших підлітків, які пройшли період реабілітації. Це проявляється у конкретній допомозі (щось випрати, зробити подарунок, принести книгу, піти на прогулянку, принести віде-офільм тощо).

Працюючи з суб'єктами виховання протягом кількох років, можна, безперечно, побачити і досить помітні зміни у їх соціальних позиціях у різних видах діяльності.

По-перше, це проявляється в тому, що зменшується кількість учасників, які відмовляються брати участь у соціально-осо-бнетісній діяльності і прагнуть відмежуватися у спілкуванні.

По-друге, проявляється тенденція збільшення соціально-пози-тнвних вчинків щодо інших людей, визначається «крен» щось робити для інших. Але водночас залежно від мікрогрупи суб'єктів (наркомани, молоді проститутки, алкоголіки) не завжди спостерігається зміщення до зростання позитивної поведінки, хоча, безперечно, «придушення» зростання процесів негативізму теж свідчить про ефективність роботи.

Таким чином, можна сказати, що створення соціальної служби для дітей та молоді як соціально-педагогічної системи дозволяє не лише визначити основні напрями діяльності, але й закласти в них адекватні цілям напрями, конкретні програми і конкретні механізми їх реалізації.

Аналіз способів і видів діяльності, здійснюваний на основі поведінки суб'єкта по відношенню до інших, показав, що вони якісно змінюють характер соціальної поведінки у підлітків і молоді. Проте вивчення цього аспекту дозволяє виявити і той факт, що чималий відсоток суб'єктів залишається стабільно на одному рівні, в одній позиції. 1 ця стабільність також є позитивним проявом у його життєдіяльності.

Отже, розкриваючи особливості структури, змісту, соціально-педагогічних умов ефективної діяльності виховних інфраструктур у системі соціалізації особистості, можна вирішити кілька важливих завдань, які певною мірою можуть допомогти практикам-педагогам оптимізувати процес соціалізації особистості.

1. Здійснено теоретичне обгрунтування доцільності функціонування соціально-педагогічних інфраструктур, які включені до відкритої системи соціалізації особистості.

Як бачимо, в центрі соціально-педагогічної системи є особистість, яка існує у предметно-просторовому середовищі, котре має сприяти її соціальному становленню.

Для створення умов щодо соціалізації особистості необхідна цілеспрямована організована діяльність, яка має включати суб'єкти соціального виховання у взаємодію з оточуючим світом і яка формує в них систему ціннісного ставлення до цього світу.

Першою умовою соціалізації особистості є створення системи взаємодії всіх соціально-педагогічних інфраструктур, державних, громадських, окремих осіб, волонтерських груп, міністерств і відомств, зокрема: школи, позашкільних установ, клубів і об'єднань за місцем проживання, таборів відпочинку і праці, наметових містечок, клубів за інтересами, дитячих та молодіжних організацій, закладів культури і спорту, різного типу фондів.

Другою умовою соціалізації особистості є створення своєрідної соціально-педагогічної системи відкритого типу. Ця форма інтеграційного впливу може бути використана для зміни ціннісних орієнтацій суб'єктів, статусу мігрогруп і окремої особистості, для корекції процесів входження в соціум, переорієнтації поведінки підлітків тощо.

Третьою умовою соціалізації особистості є розробка структури соціально-педагогічної діяльності ССМ, визначення основних її напрямків (6 напрямків), створення програм організації реальної життєдіяльності тих суб'єктів, котрі потребують допомоги, підтримки, захисту, розвитку нових програм, та наповнення їх змістом, адекватним поставленим цілям стосовно конкретної особистості, мікрогрупи, мікросередовища.

Узагальненим критерієм оцінки діяльності соціальних служб для молоді є факт розробки та використання ними соціальних технологій, під якими перш за все треба розуміти зумовлений спосіб використання особистішої діяльності з метою досягнення суспільно-значущих цілей. При цьому соціальна технологія проявляється у двох аспектах: як проектування процедурних з формами, методами, шляхами реалізації ідей і як прояв проекту в діяльності. Ці два етапи соціалізуючого процесу, безперечно, завжди взаємодіють і взаємовпливають один на одного.

Крім того, ефективність діяльності певних соціально-педагогічних інститутів оцінюється не лише за оптимальністю технологій, вона є узагальнюючим проявом і ряду інших характеристик, зокрема таких як: універсальність (спроможність ефективної дії технології у різних соціальних групах); оперативність (оптимальний термін застосування потрібних технологій); доступність (відносно сприйнятливий і можливий у роботі для різних категорій фахівців); надійність (про вияв обов'язкового впливу більшою чи меншою мірою); гнучкість (можливість оперативної варіативності впливу на суб'єкт і пристосованість до змінювальних обставин); інтеграційність (оптимальне включення у вирішення поставленої цілі різних виховних інститутів); фахове забезпечення кадрами, здатними реалізувати розроблені проекти соціалізуючого впливу.

Таким чином, цільова орієнтація соціально-педагогічної системи передбачає зміщення акценту у соціалізуючому процесі на особистість дитини чи молодої людини, здатної чи готової до взаємодії, активної перетворюючої діяльності; формування виховуючих відносин у мікросоціумі (об'єднанні, групі, сім'ї).

Питання і завдання для самостійної роботи:


  1. Які види діяльності включає процес власного розвитку особистості?

  2. Визначити і охарактеризувати функції соціально-педагогічної системи.

  3. Здійснити аналіз груп молоді за характером прояву поведінки.

  4. Назвіть основні умови соціалізації особистості.

  5. Розкрити засоби оцінювання ефективності дії соціально-педагогічних інституції.

Література:

  1. Бочарова В.Г. Социальная микросреда как фактор формирования личности: Дис. докт. пед. наук.: 13.00.01. — М., 1991. — 379 с.

  2. Кабуш В.Т. Воспитание школьников в условиях обновления общества. — Минск, ИПКУ, 1994. — 181 с.

  3. Лисовский В.Т. Самодеятельные любительские объединения молодежи (методическое пособие). — Л.: ЛГУ, 1988. — 729 с.

  4. Литвинович В.Г. Социум и дети. — Минск, БФ, 1996. — 25 с.

§3. Технологізація соціально-педагогічної робота

Інтерес до соціальних технологи, до технологізації соціальної діяльності можна вважати закономірною складовою технологічної революції, що глибоко перетворила суспільну свідомість в XX столітті.

Формування соціальної політики, що визначається сучасним станом суспільства можливо тільки на основі технологізації, за рахунок максимально ефективного використання ресурсів і можливостей.

Соціальні технології розглядаються як сукупність методів, прийомів та впливів, що застосовуються для досягнення мети соціального розвитку існує погляд на соціальні технології як узагальнення набутих і систематизованих знань, досвіду, умінь і практики роботи суб'єктів соціальної діяльності.


Таблиця 5.1. Класифікації соціальних технологій


Класифікаційна ,

Іазва технології

Додаткова характеристика










ознака [Специфіка

макросистем; у і

ехнології суспільства;

соціального впливе •.

мезотехнологи; •"

гехнології рівня міста,

на об'єкт (залежно •

мікро технології, ні

іселеного пункту;

(від рівня суспіль-



розраховані на невеликіїюдські

|них відношень)

сі

іільноти.

За ступенем

інноваційні; *

майже не розроблені;

(практичного •

конструкторські; •

розроблені на рівні практичного

(втілення в •

традиційні. з

істосування;

організаційний




впроваджені в суспільну

процес.

п

рактику.

[За місцем *

кабінетні;

отримані на основі

експериментальної •

лабораторні; і

тформаційно-логічногсаналізу;

(перевірки та "

польові

отримані в експериментяьних.

апробації

І

цтучно створенихумовах;






отримані в реальному




с

.оціальному середовищі.

ІЗалежно від сфери

інформаційні;




докладання зусиль

історичні;




соціальних

технології




працівників

соціальної злагоди;







технології







розв'язання







конфліктів;







політичні;







адміністративно^







управлінські;







психологічні та







психофізичні







технології;







педагогічні







технології




ІЗа масштабністю

глобальні;




(соціальних

регіональні;




операцій

локальні.







Соціальні технології також розглядаються як сукупність способів професійного впливу на соціальний об'єкт з метою його покращення, забезпечення оптимізацй функціонування при можливому тиражуванні даної системи впливу.

Соціальні технології — це єдиний тип технологічного процесу, що значною мірою базується на «суб'єкт — суб'єктних» відносинах. Без співпраці учасників соціального процесу, сумісних дій індивіда, сім'ї, групи, яким надається соціальна допомога чи підтримка, неможливо покращити ті обставини, які послужили причиною застосування соціальних технологій.

Розуміння соціальної роботи як інтегрованою, універсального виду діяльності, спрямованого на задоволення соціально-гарантованих та особистісних інтересів і потреб людей, перш за все соці-ально-незахищених верств населення дозволяє визначати два типи соціальних технологій:



  • соціальні програми, що містять певні засоби та способи діяльності;

  • саму діяльність, побудовану відповідно до таких програм. Щодо другого типу, то тут частіше використовують термін

«технології соціальної роботи (діяльності)». До особливостей соціальних технологій можна віднести такі прояви:

  1. В соціальних процесах задіяна велика кількість індивідів, що наділені волею та свідомістю;

  2. Суб'єктивний зміст соціальних технологій (процеси соціального розвитку ініціюються, розвиваються чи гальмуються в першу чергу лідерами і відповідно до цього будуються процеси управління, керівництва, переконання окремих мікро-соціумів);

  3. Соціальні технології побудовані на суб'єкт-суб'єктних стосунках;

  4. Соціальні технології і технології соціальної роботи, зокрема, мають комплексний характер;

  5. В більшості випадків зміст соціальних технологій має превентивний характер.

Соціальні технології більшість дослідників розглядає як алгоритм реалізації соціальних процесів. Головними складовими змісту технологізації є:

■ розмежування процесу на внутрішні етапи, фази;



  • координація зусиль всіх підрозділів;

  • визначення поетапності дій;

  • визначення алгоритму виконання всіх технологічних операцій;

  • корекція дій залежно від змін у цьому процесь/ Різновекторність змісту соціальних технологій дозволяє нам

визначити такі основні їх види:

  • правового забезпечення функціонування суспільства;

  • політичні технології адміністративно-владного регулювання;

  • економічного функціонування суспільства, розвитку власності;

  • інформаційного забезпечення засобами масової інформації та комп'ютерної мережі;

  • духовно-культурного розвитку;

  • забезпечення соціального функціонування суспільства. Завдання підвищення технологічного рівня соціальної роботи

складається з таких компонентів: структурного, функціонального, нормативного, операційного та інструментального.

Структурний компонент технологізації містить поняття керованих та некерованих соціальних ситуації та можливої післядії (результату та наслідку).

Функціональний компонент дозволяє визнати такі механізми здійснення соціальних завдань як заборона, настанова, дозвіл, обмеження, орієнтування, спрямування.

Нормативний компонент технологізації соціальної роботи означає встановлення закономірностей, принципів та правил.

Операційний компонент технологізації означає виокремлення певних процедур та операції та їх подальшу координацію та синхронізацію. До основних процедур належать:

  • інституціоналізація (встановлення норм та еталонів поведінки, розробка та впровадження соціальних статусів, формування системи цінностей та ідеалів);

  • профілактика (система дій, спрямованих на передбачення та нівелювання аномальних станів соціальної системи);

  • контроль (система дій, що забезпечує нормальний стан соціальної системи);

  • корекція (виправлення припущених помилок, відхилень). Інструментальний компонент технологізації передбачає усталення

всіх наявних способів здійснення соціального регулювання, а саме: нормативного; традиційно-ритуального; конвенціонального (неформальні зобов'язання, угоди); компаративного (соціальне порівняння); змагання; оціночного; статусного (вплив на статус людини); символічного; психотерапевтичного; соціоекологічного (вплив на життєве середовище); раціонального (переконання); сугестивного (навіювання); стимулюючого; селекційного та ситуаційного.

Аналіз літератури з проблем соціальної роботи дозволяє нам назвати такі етапи реалізації соціальних технологій:



  • теоретичний, який передбачає обгрунтування мети і об'єкта технологічного впливу, виокремлення складових компонентів (елементів); з'ясування соціальний зв'язків між ними;

  • який пов'язаний з добиранням методів, засобів впливу, обробкою інформації, її аналізом, вибором принципів трансформації результатів аналізу в висновки та рекомендації;

  • процедурний, який пов'язаний з практичною діяльністю по апробації обраної послідовності використання інструментарію. Стратегію реалізації соціальних технологій модна представити

у вигляді наступної низки: первинне та загальне цілепокладання — пошук джерел інформації — збирання, аналіз та обробка даних — вибір можливих варіантів дій — вибір інструментарію — прийняття рішення — організаційно-процедурна робота.

Структура технологій соціальної роботи визначається наявністю:

  • програми (проекту), в межах якої розв'язується певна проблема;

  • заданого алгоритму як системи послідовних операцій на шляху досягнення результату;

■ певного стандарту (нормативу) діяльності; критеріїв успішності. Зупинимось на визначенні технологій соціальної роботи як сукупності форм, методів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту населення.

Особливостями технології соціальної роботи є:

  • динамічність (гнучкість), яка проявляється в постійній зміні змісту та формі роботи фахівця з клієнтом;

  • неперервність, що визначається потребою постійної підтримки контакту з клієнтом;

  • циклічність, тобто стереотипне, закономірне повторення етапів, стадій, процесу в роботі з клієнтами;

  • дискретність соціальної роботи як технологічного процесу, яка проявляється в нерівномірній ступені впливу на клієнта різних етапах діяльності.

II

іБудь-яка соціальна технологія, що має на меті проектування та впровадження, має бути орієнтована на технологізацію відповідного процесу. При цьому ефективність процесу технологізації полягає у:

  • формуванні процесу;

  • наданні йому цільової спрямованості, «векторності»;

  • оптпмізації соціально-педагогічної діяльності;

  • забезпеченні сталості соціального процесу;

  • створенні механізмів саморегуляції процесу; забезпеченні сприятливих для реалізації мети умов.

Технології соціальної роботи слід розглядати саме як технології забезпечення соціального функціонування суспільства.

Тому визначення соціальних технологій може бути в кожному з компонентів соціальної роботи: в соціальний роботі як науці; соціальній роботі як в циклі навчальних дисциплін і соціальній роботі як виді професійної діяльності.



Саме останній напрямок і є сутністю соціально-педагогічної діяльності. Ця група технологій виступає у формі умінь та практичного досвіду в реальній роботі соціального педагога.

Можна зробити висновок, що технології соціально-педагогічної роботи — це сукупність способів, дій, спрямованих на встановлення, збереження чи поліпшення соціального функціонування об'єкта, а також на попередження негативних соціальних процесів.

Технології соціально-педагогічної роботи відображають її найголовнішу складову — прикладний аспект. Врахування технологій, що мають місце в соціально-педагогічній роботі допомагає помітно збільшити можливості вирішення соціальних проблем дітей і молоді. Соціально-педагогічного підхід до соціальної роботи ми розглядаємо як сприяння саморозвитку особистості, реалізації її творчого потенціалу, здібностей, задатків, активізацію зусиль клієнтів (індивідів, груп, спільнот) на вирішення власних проблем.

Зважаючи на інтегрований, універсальний характер соціально-педагогічної роботи, можна визначити її основні складові: соціально-психологічні, соціально-медичні і безпосередньо соціально-педагогічні технології.

Під соціально-педагогічними технологіями окремі автори розуміють певну програму дій соціального педагога, його співробітництво з індивідом чи соціальною групою в прогнозованих чи спонтанних умовах з метою досягнення оптимального результату.

Для розробки соціально-педагогічних технологій необхідно враховувати такі обставини, як: особистісні якості соціального педагога, індивідуалізацію і персоналізащю соціально-педагогічних дій. До найбільш повторюваних недоліків соціально-педагогічних технологій можна віднести навчальний, моралізаторський та прагматичний характер соціальної роботи.

В основі реалізації соціально-педагогічних технологій мають бути закладені принципи соціальності та розвитку. їх визначення і застосування в роботі є свідченням певного рівня розвитку соціально-педагогічної діяльності.

Крім загального підходу до технологізації соціально-педагогічного процесу, не виключається можливість застосування прикладних технологій, а саме: технологій соціально-педагогічної практики, адаптації, корекції, терапії, розв'язання конфліктних ситуацій тощо.

Можна зробити висновок, що основним завданням соціально-педагогічних технологій є, перш за все, — розробка методів та методик результативного та раціонального цілеспрямованого соціального впливу; застосування технологізації як способу оптпмізації соціально-педагогічного результату.
Питання і завдання для самостійної роботи:


  1. В чому полягає зміст проблеми технологізації соціальної роботи?

  2. Розкрийте зміст основних технологічних компонентів соціальної роботи.

  3. Розробіть перелік об'єктивних та суб'єктивних умов реалізації соціально-педагогічних технологій. Обгрунтуйте свій вибір.

  4. Визначить критерії ефективності реалізації соціально-педа-гогічнпх технологій.


Література:

  1. Бочарова В.Г. Социальная работа знакомство с профессией. — М, 1994.

  2. Кадровое обеспечение социальных служб: подготовка и переподготовка / Отв. ред. Е.И. Холостова. — М., 1994.

  3. Лекции по технологи социальной работы. В 3-х частях / Под ред. Холостовой Е.И. Часть 1. — М.: Социально-технологический институт, 1998.

  4. Никитин В.А. Начала социальной педагогики: Учебное пособие. — М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 1998.

  5. Российская энциклопедия социальной работы / Под ред. A.M. Панова, Е.И. Холостовой. — М., 1997.

  1. Справочное пособие по социальной работе, М.: Юрист, 1997— 165 с. /

  2. Технологи социальной работы: Учебник^/ под общей ред. Е.И. Холостовой. — М.; ИНФРА, 2001 — 40\с.

  3. Технології соціально-педагогічної роботи: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. Капської А.И — К.: 2000/4^)372 с.

  4. Фурдей С.Г. Понятие социальной технологии // Социальная работа /под общей ред. проф. В.И. Курбатова. Ростов на Дону «Феникс», 1999.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка