Моніторинг релігійної свободи в Україні



Сторінка1/8
Дата конвертації11.01.2017
Розмір1,24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Релігійно-інформаційна служба України ©

Проект „Права людини в Україні — 2005”

Моніторинг релігійної свободи в Україні:

особливий огляд на майнові питання

Автори:

Тарас Антошевський, керівник проекту

Леся Коваленко, головний експерт проекту

Львів — 2005-2006



ЗМІСТ

Вступ

І. Стан дотримання основних умов релігійної свободи

  1. Чинне законодавство щодо релігійних прав та його дотримання

  2. Реєстрація (юридичний статус) релігійних організацій

  3. Державно-конфесійні відносини

  4. Право на релігійну освіту

  5. Толерантність та недискримінація

  6. Захист релігійних прав

  7. Суспільна активність релігійних організацій

ІІ. Особлива увага проекту — земельно-майнові питання

  1. Земельні питання.

  2. Майнові питання і конфлікти на майновому ґрунті.

  3. Проблема повернення майна релігійних організацій, конфіскованого в радянський період.

Підсумки та пропозиції

Додатки: питання, статті

Вступ


Ініціатором та виконавцем проекту «Моніторинг релігійної свободи в Україні з особливим оглядом на майнові питання» є Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ). РІСУ – це інформаційно-довідковий веб-портал, покликаний висвітлювати різноманітні аспекти релігійного життя в Україні та українських Церков та релігійних організацій у світі. РІСУ є проектом Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету. Працюючи 5 років з інформацією у сфері релігійних відносин, працівники РІСУ мали нагоду неодноразово переконатися, що релігійна свобода та права, – як особи, так і релігійних груп — що з неї виникають, не завжди чітко захищені у пострадянській Україні. У червні 2005 року Український католицький університет підписав з Фондом сприяння демократії посольства США в Україні договір про виконання у рамках програми “Права людини — 2005” даного проекту.

Не зважаючи на те, що українське законодавство у сфері релігійної свободи та прав, що з неї виникають, вважається одним з найбільш ліберальних у Європі, велика кількість питань залишається без вирішення. Стосується це як законодавчого рівня, так і проблем з дотриманням чинних законів. Останнє має місце як зі сторони органів державної влади, так і зі сторони релігійних організацій, інших організацій та окремих осіб. Зокрема йдеться про звужений обсяг релігійних прав, дискримінацію на релігійному ґрунті, регіональне маніпулювання нормами чинного законодавства.



1. Методологічні зауваження

Мета даного проекту – представити стан дотримання основних умов, що забезпечують реалізацію особою, чи групою осіб релігійної свободи та прав, що з неї виникають у період з червня 2005 по січень 2006 року. Зважаючи на те, що веб-портал РІСУ в середньому відвідує понад 2 тис. осіб щодня (беручи до уваги всі мовні версії сайту і станом на червень 2005 р.) моніторинг привернув увагу до комплексу проблем, пов’язаних з одним з фундаментальних прав людини, та цим самим сприяє їх вирішенню.

Однією з найважчих для розв’язання на сьогоднішній день вважається проблема майнових прав релігійних організацій, тобто питання можливої реституції конфіскованого за радянської влади майна, надання земельних ділянок для будівництва храмів, дотацій для соціально-зорієнтованих проектів. Вона ж залишається постійним фактором генерування конфліктів. Саме тому, у рамках даного проекту особлива увага зверталася на проблеми (та способи їх вирішення) у сфері майнові прав релігійних організацій.

Основне завдання проекту полягало у зборі та аналізі (1) норм чинного українського законодавства та проектів змін та доповнень до нього, (2) фактів виконання (чи порушення) окремих норм стосовно релігійних прав, (3) діяльності органів державної влади та (4) оцінок експертів та представників релігійних організацій.

Додатково, завданням проекту було інформування окремих осіб та релігійні організації про їхні права, систематичне відслідковування та оприлюднення їх порушень.

Для цього зокрема в рамках виконання даного проекту створено додатковий веб-сайт: «Релігійна свобода в Україні» за адресою: www.risu.org.ua/freedom. Матеріал на сайті групується у наступні розділи: 1) новини у релігійній сфері та дайджест ЗМІ на тему порушення релігійних прав, майнових та інших конфліктів; 2) аналітика і коментарі фахівців; 3) ресурси, тобто статистика релігійних організацій, вибрані норми міжнародного та українського законодавства щодо релігійної свободи; 4) інформація про проект. Завдяки зручному інтерфейсу та фаховому наповненню цей сайт користується постійною зацікавленістю (20-30 осіб щодня), особливо серед релігієзнавців, правників, політиків. Крім того, за період роботи над проектом, також значно зросла кількість відвідувачів сайту РІСУ (www.risu.org.ua) (від 2000 до 3000-3500 осіб щоденно).

Моніторинг охоплював регіональні та центральні, світські та релігійних ЗМІ, як в мережі Інтернет, так і друковані версії (загальним числом понад 100 видань), а також веб-сайти центральних та місцевих органів державної влади. На волонтерських засадах цю роботу допомагали виконувати студенти УКУ.

Для збору інформації було складено та розповсюджено три типи анкет (зразки у додатку) із запитаннями до: (1) представників релігійних організацій (всього понад 100 адресатів); (2) експертів у сфері релігієзнавства та права; (3) держслужбовців, у обов’язки яких входить виконання віросповідного законодавства. Питання групувалися у кілька блоків, що стосувалися: (1) загальних питань (визначення релігійної свободи, її меж тощо); (2) законодавчих проблем; (3) стану державно-конфесійних відносин; (4) міжконфесійних відносин та толерантності; (5) питань освіти та суспільної діяльності релігійних організацій. Відповіді розміщуються на сайті у порядку надходження.

Значна частина інформації була отримана від кореспондентів РІСУ у регіонах (Херсоні, Одесі, Харкові, Києві, Чернігові, Чернівцях і Донецьку), волонтерів з релігійних та громадських організацій, а також представників різного рівня органів державної влади.

У рамках проекту було організовано зустріч-семінар з експертами з тематики релігійної свободи, налагоджено співпрацю з рядом інституцій, які працюють у даній сфері, зокрема з Відділом релігієзнавства Інституту філософії НАН України, Українською асоціацією релігійної свободи, Центром релігійної інформації і свободи, Інститутом релігійної свободи.

Проект здійснювався на засадах неупередженості, прозорості та конфесійної незаангажованості. З метою забезпечити дотримання визначених принципів було створено Раду експертів проекту, до якої увійшли фахівці з різними світоглядними та релігійними переконаннями з різних регіонів України.

На завершальному етапі дослідження, було проведено кілька презентацій проекту, зокрема, на конференції про стан міжконфесійних і державно-конфесійних відносин в Україні, яку організовував Державний департамент у справах релігій (грудень, 2005).

Звіт по проекту побудований на аналізі та синтезі чинного стану законодавства у релігійній сфері, отриманого фактажу, а також міркуваннях опитаних осіб, в першу чергу експертів проекту.

Над проектом працювали:

Тарас Антошевський — директор РІСУ, керівник проекту, відповідав за збір та аналіз інформації, контакти з експертами, представниками релігійних організацій та державних органів, здійснював редагування сайту;

Ліля Ковалик-Васюта — спеціаліст з моніторингу, проводила збір та опрацювання інформації, розміщення її на веб-сайті;

Леся Коваленко — доктор права, заступник директора Інституту релігії та суспільства УКУ, експерт з правових питань проекту, проводила аналіз зібраного матеріалу та законодавчих актів по темі проекту;

Мирослав Маринович — директор Інституту релігії та суспільства УКУ, експерт проекту, надавав консультації із правозахисних питань;

Олег Кузьо — розробив веб-сайт та здійснював його адміністрування.

Особливу підтримку у виконанні проекту надавав Інститут релігійної свободи на чолі з Олександром Зайцем.



2. Історичні передумови

Актуальний стан релігійної свободи в Україні стисло пов’язаний з історичним минулим українських земель, особливо з недавніми часами атеїстичної радянської імперії. Релігія завжди відігравала вагому роль у житті українського народу, впливала на формування його ідентичності, культури та суспільні відносини.

За часів князя Володимира Великого (980-1015) християнство стало офіційною релігією Київської Русі та релігією більшості її мешканців. В ті часи на українських землях також мешкали носії інших вірувань: вірмени-григоріани, юдеї, мусульмани, караїми та інші, які переселялися сюди з тих територій, де вони зазнавали переслідувань на національно-релігійному ґрунті. У ХVІ ст., коли українські землі входили до Польсько-Литовської держави, тут вільно поширювалися різні напрямки протестантизму. Постанови варшавських сеймів 1555 і 1570 рр. проголошували: «Вільно кожному вірити відповідно до свого сумління». В той час, коли в Західній Європі тривали війни на релігійному ґрунті, Варшавська конфедерація 1573 р проголосила: «Обіцяємо собі взаємно … на вічні часи, скріплюючи це нашим словом, честю і совістю, що ті з нас, котрі відрізняються за вірою, зберігатимуть між собою мир і не проливатимуть крові через віру й відмінність у Церквах»1. Очевидно, потрібно усвідомлювати, що законодавче забезпечення релігійної рівноправності не означало, що така рівність була абсолютом. Провідна верства в той час переважно належала до Католицької Церкви, а простолюдини були в більшості православними. Польська влада сприяла «окатоличенню» православного населення, але, з іншого боку, римо-католицька шляхта нерідко будувала храми для своїх підданих-православних. Поширеною річчю були змішані шлюби. Крім того, потрібно зазначити, що назагал, у той період релігійна свобода стосувалася тільки релігійних спільнот, а не окремих індивідів.

Міжконфесійні відносини на українських землях загострилося через розкол православної Київської митрополії у наслідок Берестейської унії (1596) на дві окремі церковні юрисдикції. Конфлікт поглибився під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654).

На тих українських землях, які відійшли до складу Російської імперії, представники царської влади постійно, часто вульгарно, втручалися у релігійне життя, намагалися взяти його під цілковитий державний контроль, особливо після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії у 1685-1686 рр. У ХVІІІ ст. Православну Церкву в імперії було перетворено на установу на рівні міністерства, яким керували світські чиновники. Вона користувалася цілковитим протекторатом державної влади. Унійну (Греко-Католицьку) Церкву, яка зберігала національні риси і відмовлялася ставати підконтрольною державі, було ліквідовано у кілька етапів. Держава допускала існування інших конфесій, проте виключно за етнічною ознакою як релігійних груп окремих національних меншостей, наприклад, римо-католицизму для поляків, німців, протестантизму для німців, голландців тощо. Але держава не толерувала перехід українського люду з православ’я в інші релігійні течії, насамперед, у нові протестантські Церкви (баптисти, п’ятидесятники).

Краща ситуація зі свободою совісті складалася на західноукраїнських землях, які у 1772-1918 рр. входили до складу Австрійської імперії. Австрійська влада посприяла освітньому піднесенню УГКЦ, урівняла її у правах з РКЦ. Не дивлячись на те, що Церкви перебували під контролем держави, а священнослужителі отримували платню як державні службовці, в Австрійській імперії безперешкодно розвивалися різні релігійні напрямки. В ті часи західноукраїнські землі стали одним із світових центрів розвитку юдейства.

Релігійна свобода гарантувалася у конституційних документах періоду українських державотворчих змагань у 1917-1921 рр.2

У перші роки створення Радянського Союзу право на свободу совісті було задеклароване. Але, не зважаючи на те, більшовицька влада активно підривала суспільний вплив Церков та втручалася у їх внутрішні справи, здійснювала експропріацію церковного майна, а в кінцевому етапі – зруйнувала структуру Церков та позбавила релігійні організації юридичного статусу. Державна політика боротьби з релігією та масової атеїзації стала наріжним каменем тоталітарного режиму. У різних формах ця політика проіснувала до падіння СРСР. У деяких сферах, наприклад освітній, її наслідки відчуваються до тепер. Десятки тисяч осіб за свої релігійні переконання потрапили у тюрми, концтабори або були знищені. У 1945-46 рр. було заарештовано весь єпископат УГКЦ та на Львівському псевдо-соборі, організованому органами держбезпеки, приєднано вірних до РПЦ. Поза законом були організації деяких протестантських конфесій та нехристиянських віровизнань. Російська Православна Церква під час Другої світової війни отримала певні пільги, зокрема щодо користування майном. З іншого боку, вона потрапила під цілковитий контроль влади.

Хоч у радянському законодавстві й проголошувалася свобода совісті, але здійснення більшості релігійних прав, таких як: свобода культу, релігійне виховання дітей, поширення своїх переконань тощо — було заборонене. Глава держави М. Хрущов у 1960 р. обіцяв, що у 80-ті рр. радянські люди побачать останнього священнослужителя. Не зважаючи на відверту антирелігійну пропаганду, релігійне життя розвивалося, набуваючи часто прихованих, підпільних форм. Особливістю України того часу було те, що місцеве населення відрізнялося великою релігійністю, про що свідчить те, що в середині 80-их в Україні діяла половина всіх зареєстрованих релігійних організацій СРСР3.

У кінці 80-тих, у часи «перебудови», під тиском світових лідерів та внутрішніх протестів, які набирали масового характеру, радянське керівництво змушене було визнати неефективність антирелігійної політики. В Україні було відкрито незначну частину храмів, дозволена реєстрація громад УГКЦ та протестантських Церков, відновилася УАПЦ, поширювалися нові для країни релігійні рухи. У 1990 році було прийнято закон СССР Про свободу совісті та релігійні організації, який створював правову базу для відродження активної релігійної діяльності. Органи державної влади – як центральної так і регіональної – однак, продовжувала маніпулювати релігійними організаціями у власних цілях, а більшість релігійних прав залишалася виключно декларативними. Таким чином, напруга на релігійному ґрунті, міжконфесійні конфлікти та релігійна нетерпимість наростали.

З такими проблемами у сфері релігійної свободи зіштовхнулася Україна на початках своєї незалежності та багато з них намагається вирішити до сьогоднішнього дня. «Загальні» проблеми пострадянського суспільства – правовий нігілізм, брак усвідомленої толерантності, бюрократизм влади тощо — відбиваються на стані дотримання релігійної свободи. Без сумніву, Помаранчеві події кінця 2004 р. зрушили суспільну свідомість. Але укорінення розуміння важливості прав людини загалом та релігійної свободи зокрема, цінностей громадянського суспільства, а також створення ефективних правових гарантій її реалізації вимагають подальшої ретельної праці.

І. Стан дотримання основних умов релігійної свободи

1. Чинне законодавство щодо релігійних прав та його дотримання

Реальність релігійної свободи безпосередньо залежить від ефективності її правових гарантій в конкретній державі. В українському законодавстві також є норми, котрі регулюють питання, пов’язані з реалізацією свободи совісті, релігії та переконань як в індивідуальному, так і в колективному вимірах. Ці норми не становлять в Україні окремої галузі, однак важливість релігійного фактору у суспільстві та кількість нормативних актів у цій сфері дозволяють припускати про майбутнє її формування.

Безпосередньою правовою підставою для реалізації релігійної свободи в Україні є: Конституція України від 28 червня 1996 р. та закон Про свободу совісті та релігійні організації від 26 квітня 1991 р. Релігійних прав громадян, різних аспектів правового статусу та діяльності релігійних організацій стосуються норми деяких інших законів (напр.: Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців). Крім того, існує ряд виконавчих актів (указів та розпоряджень Президента, Кабінету Міністрів тощо). Потрібно зазначити, що хоча судові рішення й не належать в Україні до поширених джерел права, але рішення Конституційного, Арбітражного та Верховного Судів застосовуються для тлумачення відповідних норм.

Очевидно, що розглядаючи правові гарантії здійснення права на релігійну свободу потрібно враховувати норми, що регулюють право на свободу думки і слова, право на об’єднання та право на мирні зібрання.

Щодо ст. 35 Конституції України, то хоч на перший погляд її норми відповідають міжнародним стандартам, застереження викликає відсутність у першій частині виразу «приватно чи публічно», який є загальноприйнятою декларацією права на активну участь у суспільному житті релігійно (чи арелігійно) вмотивованих осіб чи релігійних організацій. Крім того, серед формулювання елементів права на свободу світогляду та віросповідання бракує права на вивчення та навчання релігії чи переконань4.

У спадок від радянського права і, як нагадування про живучість його атавізмів, залишається незмінне з 1919 року формулювання ч. 3 ст. 35 Конституції: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви». Фактично, норми, що доповнює цю частину — «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» — було б достатньо для формулювання світськості української держави мовою демократичної правової держави.

У 2005 році залишилися без змін найбільш контроверсійні норми закону Про свободу совісті та релігійні організації, що викликали і викликають численні нарікання, а також часто є причиною багатьох конфліктів (зокрема, накинення релігійним групам структури, норми про примусове почергове використання культових приміщень двома чи більше релігійними організаціями, обмеження прав іноземців, дозвільний характер проведення релігійних зборів).

Вадою даного закону також є те, що у ньому на 95% врегульовано питання, що стосуються колективного аспекту релігійної свободи, тобто статусу та прав релігійних організацій, тоді як про права окремої особи закон мовчить. У суспільстві, де принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом» дуже повільно приживається відсутність «писаних гарантій» особистих прав.

Під час реалізації дослідження експертам було, зокрема, поставлено питання про те, чи чинний закон Про свободу совісті та релігійні організації достатньо забезпечує право на релігійну свободу окремої людини та релігійних груп, та чи достатньо внести зміни та доповнення до нього, чи потрібний новий закон. Думки поділилися5. Половина експертів вважає, що проблема не у законодавстві, а у його недотриманні та низькій правовій культурі загалом. Друга частина експертів, натомість, переконана, що закон безперечно потрібно змінювати, причому бажано у новій версії.

Хоча у 2005 році базові норми, що гарантують право на релігійну свободу в Україні, змінені чи доповнені не були, ряд депутатських ініціатив стосувався деяких аспектів реалізації релігійної свободи та діяльності релігійних організацій.



Законодавчі ініціативи

У 2005 році великої кількості законодавчих ініціатив у сфері релігійних прав зареєстровано не було. Значно проте, зросла тематична різноплановість пропозицій, що були винесені на розгляд парламенту, та активність їх обговорення. Не в останню чергу це пов’язано зі зростанням активності самих релігійних організацій, їхнім усвідомленням себе повноправними суб’єктами громадського життя і лобіюванням власних інтересів через депутатів, що поділяють стурбованість прогалинами у законодавстві. З іншого боку, потрібно підкреслити фрагментарність пропонованих проектів, відсутність нових пропозицій комплексного вирішення проблем. В такій ситуації не може не радувати те, що не було внесено жодної «нової-старої» версії закону Про зміни до закону про свободу совісті та релігійні організації.

Більшість пропозицій торкалася задавнених, але не менш наболілих проблем релігійних організацій, таких як:


  1. усунення подвійної реєстрації (проект ЗУ Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку із прийняттям Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, реєстраційний № 7250 від 25 березня 2005 р., автори: народні депутати Ю. Єхануров, В. Дубицький; проект ЗУ Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, реєстраційний № 4389-1 від 3 червня 2004 р., автор: народний депутат В. Мусіяка);

  2. надання права засновувати загальноосвітні заклади (проект ЗУ Про внесення змін до деяких Законів України (щодо заснування релігійними організаціями загальноосвітніх шкіл), реєстраційний № 8002 від 18 липня 2005 р., автор народний депутат Ю. Бойко);

  3. надання права на постійне користування землею (проект ЗУ Про внесення змін до частини другої статті 92 Земельного кодексу України (щодо права релігійних організацій на постійне користування землею), реєстраційний № 8409 від 3 листопада 2005 р., автори народні депутати В. Стретович, О. Білорус, Я. Сухий та інші.

Усі вищезазначені проекти не пройшли (а деякі просто не дійшли до етапу) голосування у парламенті6.

У травні 2005 року Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності на своєму засіданні також відхилив проект закону Про фінансування державою релігійних громад, внесений ще минулого року народним депутатом Л. Черновецьким як такий, що суперечить Конституції України. У проекті закону пропонувалося, зокрема «виділити з Державного бюджету України 100 млн. грн. на підтримку релігійних громад, які моляться за процвітання суспільства та держави, за духовне та фізичне здоров’я керівників України» (проект ЗУ Про фінансування державою релігійних громад, реєстраційний № 6051 від 21 серпня 2005 р.

Один із схвалених Верховною Радою у першому читанні та прийнятий за основу 22 січня 2005 р. проект, стосується уточнення умов отримання права на відстрочку від призову та звільнення від військових зборів (проект Закону Про внесення змін до Закону України Про загальний військовий обов’язок і військову службу (нова редакція Закону), реєстраційний № 8047 від 29 серпня 2005 р., за ініціативою Кабінету Міністрів України.

Жваву дискусію викликала законотворча ініціатива народного депутата В. Співачука щодо «заборони діяльності тоталітарних релігійних сект» (проект Закону Про внесення змін та доповнень до Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, реєстраційний № 8397 від 2 листопада 2005 р). Як говориться у пояснювальній записці до законопроекту, його завданням є: „нормативно-правове закріплення заборони діяльності тоталітарної релігійної секти та порядку здійснення права на свободу совісті неповнолітніми особами”. Автор законопроекту переконаний, що тоталітарні релігійні культи носять суспільно-небезпечний характер, їх послідовники зазнають психологічного та фінансового тиску, можуть бути залучені до протиправних дій, а особливої небезпеки зазнають неповнолітні. Як приклади, автор наводить діяльність таких організацій, як Церква об’єднання (уніфікації), Церква сайєнтологів, Культ сатанізму, Товариство трансцендентальної медитації, Біле Братство. Неприйнятність даної пропозиції як результат дискусії над цим законопроектом можна вважати лакмусовим папірцем дотримання вимог демократичного суспільства як самих законодавців, так і представників українських Церков. Так, у проекті Постанови № 8397 від 27 грудня 2005 р. народний депутат О. Білорус висловив позицію про неприпустимість прийняття зазначеного законопроекту, оскільки його «реалізація може призвести до виникнення напруження у міжцерковних відносинах та, як наслідок, у суспільстві». Більше того, положення закону можуть «стати законодавчим підґрунтям для переслідування громадян за ознаками віросповідання, а норми проекту виписані таким чином, що під їх дію підпадатимуть абсолютно всі релігійні організації та їх члени». Потрібно додати, що у чинному законодавстві достатньо норм для захисту від деструктивного впливу будь-яких, не тільки релігійних організацій. Зокрема – це ст. 6 Закону Про свободу совісті та релігійні організації та ст. 181 Кримінального кодексу. Крім того, можливості обмеження реалізації права на релігійну свободу зазначені в ратифікованих Україною міжнародних документах, у Конституції України та у законі Про свободу совісті та релігійні організації. Ці умови – охорона громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захист прав та свобод інших людей – і так достатньо широко сформульовані, і, згідно з загальними принципами правостосування не можуть бути додатково розширеними.

Окремим чином – на спеціальних слуханнях Свобода совісті й ідентифікація особи – у парламенті цього року знову було обговорено питання обов’язковості ідентифікаційних номерів у контексті права на релігійну свободу, та прийнято відповідні Рекомендації (постанова № 2965 від 6 жовтня 2005 р.). Слід зазначити, що проблема виникла з прийняттям у 22 грудня 1994 р. закону Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів, у якому, передбачалося, що кожний громадянин України повинен отримати ідентифікаційний номер. Таке вирішення проблеми реєстрації фізичних осіб передбачало застосування єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи та об’єднання усіх інформаційних джерел про особу. Деякі релігійні організації (зокрема, керівники християнських Церков України) виразили протест, зазначаючи, що єдина інформаційна база даних несе загрозу розголошення конфіденційної інформації про особу або небезпеку використання її у злочинних намірах. У відповідь на скарги, Верховна Рада у 1999 р. внесла зміни до даного закону, за якими особа «за релігійними чи іншими переконаннями» могла відмовитись від ідентифікаційного номера. Попри декларативну демократичність цієї поправки до 2004 р. не було вироблено жодної практичної процедури, реалізації такого права. У 2004 року два відомства – Державна податкова адміністрація та Міністерство внутрішніх справ – розробили та прийняли спільний наказ № 602/1226 Про затвердження Порядку внесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. У цьому році, на зазначених вище парламентських слуханнях було ухвалено, що з одного боку, паспортна система обліку порушує цілісність та ефективність автоматизованого банку даних Державного реєстру, але з іншого, положення про єдину інформаційну систему повинні бути узгоджені з нормами Конвенції про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних. У зв’язку з цим було рекомендовано, зокрема: якнайшвидше розглянути проект закону Про зміни до закону про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів (щодо права відмовитись від ідентифікаційного номера), реєстраційний № 3711-1 від 8 жовтня 2003 р. та ратифікувати вищезазначену Конвенцію. Одним з пропонованих альтернативних способів обліку є буквена або символьна форма коду.

З підзаконних актів, прийнятих у 2005 р. релігійної свободи стосується наказ Міністерства праці та соціальної політики вiд 9 серпня 2005 р. № 250 Про затвердження форми звітності N 1-АС "Звіт про проходження громадянами альтернативної (невійськової) служби та звільнення громадян від призову на військові збори за релігійними переконаннями" та інструкції щодо заповнення цієї форми. Встановлення чіткої форми звіту сприятиме моніторингу практичної реалізації конституційного права на заміну військового обов‘язку. Не змінним у 2005 році, на жаль, залишився в двічі більший термін проходження альтернативної служби, а також відсутність можливості заміни військового обов‘язку на підставі власних моральних переконань особи.



2. Реєстрація (правовий статус) релігійних організацій.

Необхідність правових гарантій безперешкодної можливості для релігійних організацій набувати статус юридичної особи окреслена у багатьох міжнародних документах, зокрема Парламентської Асамблеї Ради Європи. Така необхідність пов’язана з тим, що відсутність можливості отримати такий статус у більшості випадків спричиняє порушення релігійної свободи окремої особи. Крім того, право на отримання статусу юридичної особи з усіма правами, які при цьому виникають згідно з національним законодавством, є елементом фундаментального права людини на об’єднання. Органи державної влади зобов’язані надавати такий статус усім тим релігійним спільнотам, котрі виражають готовність діяти у рамках Конституції та законів.

Найважливішою засадою радянського права щодо релігійної свободи було позбавлення релігійних груп статусу юридичної особи та можливостей його отримання7. Щойно у 1990 р., з прийняттям закону СРСР Про свободу совісті та релігійні організації, останні отримали можливість отримувати статус юридичної особи8.

З 1991 р. питання юридичного статусу релігійних організацій в Україні врегульоване в законі Про свободу совісті та релігійні організації. У ст. 13 цього закону стверджується, зокрема: «Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення)».

В Україні отримання статусу юридичної особи необхідне для практично для будь-якої «культової діяльності»: винайму для релігійної діяльності приміщення, для здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури. Ба, навіть для заміни військового обов’язку на проходження альтернативної служби особа повинна належати до зареєстрованої організації, що має статус юридичної особи ще й, крім того, включена в перелік „організацій, вчення яких не допускає застосування зброї”.

Таким чином, хоча законодавець передбачає, що релігійні громади можуть існувати легально без реєстрації (ст. 8 закону Про свободу совісті та релігійні організації) та без статусу юридичної особи відповідно, на практиці, реєстрація є необхідним етапом для групи віруючих, що бажають у будь-який спосіб публічно сповідувати свою віру. Незареєстровані громади зустрічаються з проблемами у організації релігійних акцій, запрошенні священнослужителів з-закордону, заміні військової служби на альтернативну, тощо. Очевидно, такі обмеження порушують релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися і вчити релігії чи переконань, поширювати власні переконання та багато інших випливають безпосередньо з права на релігійну свободу людини і не повинні залежати від правового статусу організації. Важливо підкреслити, що для деяких релігійних груп можливість існувати без реєстрації є надзвичайно важливою, оскільки відсутність будь-яких контактів з державною владою вважається частиною їх віровчення. Такою, зокрема є ситуація Свідків Єгови (станом на поч. 2005 р. існувало 626 зареєстрованих і 345 незареєстрованих релігійних громад), деяких груп, що практикують східні релігії, язичницьких вірувань та деяких протестантських спільнот. Крім того, це можливість легального існування для релігійних груп, чисельність яких з тих чи інших причин менша 10 осіб.

Потрібно зазначити, що оскільки у законі немає чітких норм щодо діяльності незареєстрованих релігійних груп (навіть повідомлення про існування не є необхідне), зафіксовано зловживання таким статусом. Зокрема, відомі випадки, коли незареєстровані релігійні спільноти орендують приміщення для релігійних практик в державних установах чи навчальних закладах, що в Україні заборонено законами. Крім того, діяльність таких груп майже не піддається моніторингу.

Не зважаючи на вищесказане, опитані експерти майже одностайні у необхідності зберегти можливість для релігійних груп існувати без реєстрації.

Хоча за законом, релігійні організації повинні реєструвати статут, проте на практиці від них вимагається значно більше документів9. Тобто, фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації. Важливо зазначити, що встановлення законодавцем вичерпного переліку форм релігійних організацій: релігійна громада, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, та об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій, є виразним порушенням. Як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об’єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є визначенні своєї структури та незалежність в управлінні. Таке втручання у внутрішні справи релігійної групи суперечить конституційному принципу відокремленню держави від релігійних організацій.

Щодо часу реєстрації, згідно з ст. 14 закону Про свободу совісті та релігійні організації він становить 3 місяці, включно з усіма необхідними консультаціями (доцільність деяких передбачених у законі консультантів, зокрема місцевих органів державної адміністрації, викликають сумніви у експертів10). Однак на практиці, період розгляду документів може затягнутися на 6 і більше місяців. Так, наприклад, представники Прогресивної юдейської громади Харкова повідомили, що заяву про її реєстрацію місцева влада розглядала протягом року, перш ніж прийняти позитивне рішення.

Ще однією проблемою, пов’язаною з реєстрацією є відсутність у законодавстві чітких підстав для відмови у реєстрації релігійної організації, що замінюється загальним виразом «якщо татут суперечить законодавству». Крім того, оскільки положення про експертизу релігійної організації в Україні відсутнє, попередній контроль ґрунтується практично на вільному розсуді державного чиновника. Деякі експерти вважають, що відмова у реєстрації порушує презумпцію невинності, оскільки при відмові у реєстрації особи, які складають релігійну групу відповідає за власні наміри, а не дії. У цьому контексті, однією з пропозицій експертів є перенесення акценту регулювання з процесу реєстрації статуту релігійних організацій на моніторинг їх діяльності, зважаючи на те, що ніхто не декларуватиме протизаконних дії в установчих документах11.

З 1 січня 2004 року набув чинності Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, який був покликаний уніфікувати процедуру реєстрації та створити Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Його прийняття спричинило колізії у реєстрації деяких юридичних осіб, зокрема профспілок, громадських, політичних, благодійних та релігійних організацій, адже порядок їх реєстрації визначено окремими законами12. Протягом 2004-2005 років Верховна Рада розглядала декілька проектів поправок до даного закону. В кінці минулого року, 14 грудня, Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”” (№ 4389-1) було прийнято у другому читанні 319 голосами народних депутатів. Однак, на прохання лідерів християнських Церков та деяких правозахисних організацій, Президент наклав вето на зазначений вище закон. Узагальнюючи, потрібно зазначити, що існує дві пропозиції розв’язку. Одна полягає у збережені статусу кво, тобто зазначенні, що дія даного закону не поширюється на реєстрацію тих організацій та об’єднань громадян (в тому числі релігійних), оскільки їхній порядок реєстрації визначений спеціальними законами (проект народного депутата В. Мусіяки від 3 червня 2004 року, реєстраційний № 4389-1). Саме цю пропозицію підтримує Всеукраїнська Рада Церков. Друга можливість полягає у внесенні змін до спеціальних законів, у випадку релігійних організацій до ст. 14 та до ст. 30 із зазначенням, що реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України та його місцевими відділеннями. Більшість опитаних фахівців вважає, що процедура отримання релігійною організацією статусу юридичної особи не повинна відрізнятися від інших неприбуткових організацій13. Бути максимально простою, дешевою та прозорою.

Однією з найскладніших проблем залишається передбачення можливості отримання статусу юридичної особи об’єднаннями релігійних організацій або Церкві як цілісній інституції. З одного боку, можливість отримати відповідний статус для здійснення своєї статутної діяльності є правом будь-якої організації, в тому числі релігійної. Для релігійних організацій гарантії такої можливості можуть бути більш необхідними, зважаючи на власну внутрішню структуру, яка для деяких з них є строго єрархічною. Парламентська Асамблея Ради Європи неодноразово закликала пострадянські держави «гарантувати усім церквам, релігійним асоціаціям, центрам та організаціям статус юридичної особи» (Рекомендація ПАРЕ від 24 квітня 2002 р. № 1556). З іншого боку, для мультирелігійної України, де суспільство є не тільки пострадянським, але й постколоніальним, це питання не є простим. Статус юридичної особи для релігійного об’єднання чи Церкви як інституції у першу чергу дасть майнові права, зокрема на храми, якими зараз володіють окремі релігійні організації (за класифікацією закону: громади, монастирі тощо). Теоретично, вони належать до однієї з конфесії, однак тенденція змінювати з тих чи інших причин юрисдикцію ускладнює чіткий поділ. Чинне законодавство гарантує право окремої релігійної одиниці у разі зміни з тих чи інших причин юрисдикційної (конфесійної) приналежності залишати за собою майно, набуте цією організацією. Іншими словами, для законодавця парафія УГКЦ може за декілька місяців стати парафією УПЦ (МП) з храмом та майном, і навпаки. За умови невирішеності питання з колишньою власністю релігійних організацій, — експропрійованого за радянської влади, такого, що перебуває на даний час у володінні іншого власника, служить кільком релігійним організаціям, або належало одній організації, а тепер передане іншій – форсування надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням може загострити задавнені конфлікти. З іншого боку, такий спосіб регулювання порушує структурну цілість окремого релігійного об’єднання, якщо не де-юре, то де-факто і вимагає якщо не змін, то перегляду. В ідеалі, держава повинна забезпечити обидві можливості – як існування окремих релігійних груп, які не входять до жодного об’єднання, так і права релігійного об’єднання з чіткою єрархічною чи іншою структурою.

У загальному, релігійні організації виявили більшу пасивність та обережність відповідаючи на питання запропонованої анкети. Зокрема, зголошено тільки декілька випадків затягування з перереєстрацією та тиску з боку представників місцевих органів влади на релігійні громади, які вирішили перейти з однієї конфесії в іншу. Крім того, зафіксовані затягування реєстрації, пов’язані з реорганізацією реєструючих органів.

У Державному департаменті у справах релігій зволікання з реєстрацією пояснюють існуванням колізії між правом на свободу совісті та необхідністю поважати «традиції та внутрішні настанови релігійних організацій» (ст. 5 закону Про свободу совісті та релігійні організації). Один з прикладів, неможливість перереєстрації статуту Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. З одного боку, єпархію представляє архиєпископ Ігор (Ісіченко); у зв’язку з тим, що громади УАПЦ, які входять до цієї єпархії, прийняли на єпархіальному Соборі ще у 2003 році, рішення про «вихід з-під юрисдикції» Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія (Кудрякова) та перереєстрацію статуту єпархії. З іншого боку, рішенням синоду УАПЦ архиєпископ Ігор був «виведений за штат» цієї Церкви, а, отже, за статутом УАПЦ не може ані представляти віруючих УАПЦ, ані, тим більше, реєструвати якісь структури за її назвою14.

З понад 40 парафіяльних громад Донецько-Харківського екзархату УГКЦ, які проходили цього року перереєстрацію, проблеми із затягуванням виникли лише в громади, яка діє у м. Дніпропетровську.

Надалі невирішеною є справа з реєстрацією управління Української Автокефальної Православної Церкви Канонічної (колишня УАПЦ Соборноправна). На це гальмуюче впливає як складна ситуація в самій цій Церкві, так і негативне ставлення до неї інших Православних Церков.

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка