Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького бусол олена юріївна



Сторінка3/5
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0,78 Mb.
1   2   3   4   5

Розділ 3 «Загальна характеристика сучасної антикорупційної стратегії України» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Розвиток антикорупційного законодавства за часів незалежності України» автор виходить з того, що законодавча політика України у сфері протидії корупційній злочинності є частиною загальної політики нашої держави у протидії злочинності. Сучасний період у дисертації розуміється як часи існування України як незалежної держави (1991–2015 рр.). Звертається увага, що незважаючи на те, що протягом періоду, що розглядається, в Україні на державному рівні було прийнято багато нормативних актів, розроблено та затверджено ряд концепцій і програм у сфері протидії корупційній злочинності, масштаби корупції в Україні залишалися досить значними. Наведено ретроспективу нормотворчості у сфері протидії корупційній злочинності в Україні в сучасний період, підкреслено її характерні особливості в певні періоди, проводиться аналіз українського антикорупційного законодавства в контексті його виконання згідно з міжнародними рекомендаціями України, зокрема Ради Європи. Аналізуються прийняті останнім часом закони, що містять новації у сфері протидії корупційній злочинності. Проект Закону України «Про засади державної антикорупційної політики (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 рр.)», за висновками дисертанта, характеризується декларативністю, не має пріоритетів у вирішенні проблем корупції та містить неконкретні заходи щодо її мінімізації. Зважаючи на те, що всі корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, згідно з внесеними до КК України змінами належать до злочинів, підкреслено необхідність єдиного для законодавства України про кримінальну відповідальність визначення неправомірної вигоди. Розглянуто думки українських вчених щодо норм проекту Закону України «Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою» від 31 березня 2014 р. Автор вважає цілком виправданим впровадження в кримінально-процесуальне право України інституту приватного кримінального переслідування корупційних діянь. Ідея залучити громадян до безпосередньої протидії корупційній злочинності автором підтримується, зокрема тому, що узгоджується з ключовою пропозицією дисертанта вважати «протидією корупції» заходи, які проводять і фізичні особи з власної ініціативи. Проте спосіб реалізації такої ідеї, викладеної в проекті Закону України № 4607, який було розроблено з метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції, обраний неправильно. Отже, це питання потребує подальшого вивчення. Обґрунтовується недоцільність включення в одну норму переліку усіх статей, які передбачають кримінальну відповідальність за корупційні злочини, на основі чого запропоновано виключити зі ст. 45 КК України примітку, яка містить перелік корупційних злочинів, передбачених окремими нормами кримінального законодавства. Наводяться аргументи щодо доцільності включення до статті 44 КК України частини третьої такого змісту: «Звільнення від кримінальної відповідальності не застосовується у випадку вчинення суб’єктом кримінального правопорушення (злочину), яке містить ознаки корупції і корупційного правопорушення», та виключення зі статей 45–48 КК України словосполучення «крім корупційних злочинів».

Виділено основні риси законодавчої антикорупційної політики України в сучасний період, яка характеризується формальним підходом, декларативністю, непослідовністю, зволіканням з прийняттям законів, заполітизованістю. Аналіз розвитку антикорупційного законодавства в сучасний період свідчить про його неефективність, що дає підстави для висунення, зокрема, гіпотези про неврахування рівня соціальної культури громадян при розробці державної антикорупційної політики, що обумовлює розгляд цього питання в розділі 6 дисертації. Для вироблення ефективної державної політики протидії корупційній злочинності має бути побудовано концепцію комплексного впливу на прояви корупції, яка, серед іншого, включає: підвищення рівня соціальної культури громадян, соціальні заходи, наукове супроводження вироблення і реалізації державних заходів протидії; забезпечення ефективності кримінальної юстиції.



У підрозділі 3.2 «Проблеми антикорупційної експертизи нормативно-правових актів України» досліджено історію розробки концепції антикорупційної експертизи в Україні, базовою моделлю для якої слугує кримінологічна експертиза. Розглянуто досвід Вірменії, Молдови, Російської Федерації щодо аналізу нормативно-правових актів на корупціогенність.

Серед багатьох корупційних ризиків, що виникають у процесі застосування законодавства України, автор відмічає його нестабільність. Більшість законів, які приймаються Верховною Радою України, спрямовані на внесення змін і доповнень до чинних законів. За сферами регулювання значну перевагу при цьому мають законопроекти економічного характеру та з питань галузевого розвитку. Підкреслено, що, за оцінками експертів, низка законопроектів, внесених на розгляд Верховної Ради України та вже ухвалених, має лобістське спрямування. Наводиться узагальнена практика Міністерства юстиції України щодо проведення експертизи проектів нормативно-правових актів на наявність корупціогенних факторів. Вказується на обмеженість сфер, відносно яких здійснюється антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів. Автор робить висновок про необхідність розглянути подібні сфери з метою зазначеної експертизи також у вузькому розумінні. Наголошується на потребі в розробці методик визначення ризиків виникнення корупції в конкретних сферах суспільного життя з урахуванням специфіки кожної з них та норм законодавства, що регулюють суспільні відносини у цих сферах. З метою вдосконалення механізму застосування антикорупційної експертизи в Україні автор пропонує передбачити кримінальну відповідальність за підготовку завідомо неправдивого експертного висновку щодо наявності або відсутності в законопроекті корупціогенних факторів. Розглянувши підстави і умови криміналізації, дисертант вважає, що підготовка неякісного законопроекту в контексті його корупціогенності, є достатньо суспільно небезпечним для криміналізації цього протиправного діяння. Автор пропонує розширити перелік корупціогенних факторів, визначених у Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, включивши фактори, які встановлюють для правозастосувача необґрунтовано широкі межі угляду (розсуду) або можливість необґрунтованого виключення із загальних правил, та фактори, які містять невизначені, важко виконувані та (або) обтяжуючі вимоги до громадських організацій.



Розділ 4 «Специфіка організованої корупційної злочинності в Україні» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Поняття «організована корупційна злочинність» та проблеми співвідношення складових терміна» розглянуто зміст і значення понять «корупційна злочинність», «організована корупційна злочинність», «організована економічна злочинність» та проблеми співвідношення цих термінів. Враховуючи думки вчених і конвенційне закріплення терміна «корупційна злочинність», дисертант пропонує його визначення. Зазначено, що науковцями широко застосовується поняття «організована економічна злочинність» та є приклади вживання термінів «організована корупційна злочинність», «корупційні злочини організованого характеру», «організована корупція», але не надається їх визначення. Автор пропонує ввести в науковий обіг і дає визначення поняття «організована корупційна злочинність».

У підрозділі 4.2. «Характеристика та проблеми класифікації корупційних загроз національній безпеці України» розглянуто види та класифікацію корупційних загроз у різних сферах життєдіяльності держави і суспільства як чинників, що негативно впливають на національну безпеку України в сучасний період. Це дозволило виділити окремі з них, нейтралізація яких входить до сфери компетенції правоохоронних органів: загрози правам і свободам громадян, духовним цінностям і моралі в суспільстві; конституційному ладові; суверенітету і територіальній цілісності держави; економіці країни. Обґрунтовується, що корупційна злочинність тісно пов’язана з порушенням прав людини, бо захист своїх прав у корумпованому суспільстві громадяни часто вимушені здійснювати через вчинення ними корупційних діянь. Кожна із загроз у будь-якій сфері може бути наслідком корупції в певній галузі. Отже, корупційна злочинність є порушенням прав і свобод людини не тільки у сфері державної безпеки, але й в інших сферах. Проте в Законі України «Про основи національної безпеки України» порушення прав і свобод людини визначається лише у сфері державної безпеки, внутрішньополітичній сфері та опосередковано – в інформаційній сфері. Тож, виходячи, зокрема, із соціально-натуралістичної концепції права, можна зробити висновок, що всі існуючі види корупційних загроз національній безпеці України в будь-яких сферах об’єктивно охоплюються ширшим поняттям – «порушення прав і свобод людини». Дисертант пропонує цей факт врахувати при побудові класифікації загроз національній безпеці в Законі України «Про основи національної безпеки України».

У підрозділі 4.3 «Чинники поширення організованої корупційної злочинності» аналіз розвитку соціально-політичної та економічної ситуації за часів незалежності України дозволив автору виділити ряд внутрішніх і зовнішніх чинників, які сприяють підвищенню криміналізації суспільства і зростанню проявів організованої корупційної злочинності. На основі кримінологічного аналізу основних чинників, що впливають на зовнішньополітичну, соціальну, політичну, військову, економічну безпеку та сприяють поширенню організованої корупційної злочинності в Україні, зроблено висновки, що усі розглянуті процеси, що призвели до тотального поширення корупції, відбувалися на основі та в період перебудови держави, розглянуто причини і наслідки цього.

У підрозділі 4.4 «Олігархізація як специфічна форма організованої корупційної злочинності в Україні» зазначено, що Україні притаманна олігархічна модель корупції, тому автор детальніше розглядає феномен олігархізації політичної влади в Україні в сучасний період. Розглянувши поняття і зміст олігархії з часів Платона та Аристотеля та за часів незалежності України, автором розкрито політичний зміст корупції. У 1991 р. Україна законодавчо задекларувала демократичний політичний вибір, проте соціальною базою олігархічних структур була колишня партійно-радянська номенклатура, яка здійснювала фактичний контроль за ключовими сферами економічної діяльності. До середини 90 років минулого століття в Україні йшлося переважно про регіональні «клани», які боролися за вплив на центральну владу, представлену так званою «партією влади». Після президентських виборів 1999 р. і референдуму 2000 р. основними впливовими політичними фігурами стають олігархічні групи. Типовим для олігархічного угруповання є наявність політичного синдикату, що поєднує в собі друковані видання, контроль над телеканалами, має прямий вплив на відповідні політичні структури, партії, блоки. Акцентовано, що за 24 роки Україна досягла критичного рівня олігархізації. За висновками автора, олігархізація в Україні – це одна зі специфічних форм організованої, і за своєю суттю та наслідками, економічної злочинності та корупції. Враховуючи виокремлення в суспільстві еліти, що і є проявом «залізного закону олігархії», розробленого Р. Міхельсом, дисертант робить висновок, що специфіка олігархізації в Україні полягає в тому, що для неї характерно наявність еліт, яка бере на себе функцію керівництва масами в державі завдяки пасивності, недосконалості соціальної культури громадян. Наявна проблема порушення законів етики і моралі з обох сторін – народу та олігархічного керівництва держави сприяє поширенню корупційної злочинності.

Розділ 5 «Кримінологічна характеристика сучасного стану корупційної злочинності в окремих сферах суспільного життя в Україні» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 5.1 «Характеристика сучасного стану корупції в органах прокуратури України». На основі аналізу офіційної статистики зроблено висновок, що порівняно з іншими правоохоронними відомствами факти корупції в органах прокуратури майже не викриваються. На основі даних соціологічних опитувань, проведених в Україні щодо корупції в органах прокуратури, зроблено висновок про високий рівень поширеності корупційних практик з участю прокурора, який має специфічний статус у кримінальному провадженні, оскільки наділений значним обсягом контрольних повноважень. Ці повноваження, зокрема, дозволяють активно протидіяти корупційним проявам в інших правоохоронних органах. Однак на основі таких повноважень можуть формуватись і корупційні відносини. Наводяться результати опитування працівників органів прокуратури, які зазначають найпоширеніші види корупційних діянь у системі органів прокуратури, та дані Служби безпеки України, які вказують на основні прояви корупційних правопорушень серед працівників органів прокуратури. Зазначено основні причини корупційних проявів і внесено пропозиції щодо мінімізації корупційної злочинності в органах прокуратури України. Показовим прикладом корупційних практик прокурорами та слідчими слугує умисне невнесення відповідних відомостей про кримінальні правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Розглянуто проблемні питання формування ЄРДР, встановлено найпоширеніші схеми ухиляння прокурорів від внесення відповідних відомостей про кримінальні правопорушення до ЄРДР, на основі чого виявлено корупційні ризики в роботі прокурорів і слідчих. З огляду на суспільну небезпечність цього діяння автор вносить пропозиції щодо доповнення КК України нормою, яка передбачає кримінальну відповідальність за умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР.

У підрозділі 5.2 «Характеристика сучасного стану корупції в органах внутрішніх справ України» розглядаються соціологічні опитування компетентних установ з проведення таких досліджень. Автор аналізує дані засобів масової інформації, які можуть слугувати джерелом кримінологічної інформації про злочинність. На основі проведеного автором анкетування працівників міліції щодо вивчення причинного комплексу поширення корупції в органах внутрішніх справ України автор резюмує мотивацію, причини та фактори виникнення корупційних проявів у цих органах.

У підрозділі 5.3 «Характеристика сучасного стану корупції в органах судової влади України» на основі даних соціологічних досліджень, статистичних даних Генеральної прокуратури України, міжнародних експертних оцінок, результатів моніторингу незалежності судової влади, проведеного Центром суддівських студій та Всеукраїнською незалежною судовою організацією, встановлено найістотніші чинники, що негативно впливають на стан незалежності суддів. Розглянуто основні типи корупційних зловживань у судовій гілці влади; зовнішні прояви корупційної поведінки суддів; найпоширеніші прояви корупційних правопорушень серед суддів; форми корупції, які застосовують судді; основні корупційні ризики в органах судової влади; фактори, що сприяють поширенню корупції в судових органах. Дисертантом окреслено концептуальні позиції щодо «люстрації» суддівського корпусу та доведено доцільність її використання як засобу протидії корупції. Враховуючи, що поняття «порушення присяги», яке містить українське законодавство, є неконкретним, на що Україні вказала Венеціанська комісія, автор пропонує викласти в Законі України про «люстрацію» тлумачення цього терміна.

У підрозділі 5.4 «Характеристика сучасного стану корупції в медичних закладах системи охорони здоров’я України» автор, проаналізувавши статистичні дані правоохоронних органів та інформацію періодичних видань з метою з’ясування стану корупції в медичній сфері, зазначає, що після розпочатої реформи медичної галузі ситуація на сьогодні суттєво не змінилася ні у виявленні та розкритті злочинів, ні в реальному стані корупції, ні в тому, як сприймають таке становище громадяни України. Зазначено умови та результати проведеного автором анкетування, запропоновано шляхи розв’язання проблем корупційної злочинності в системі охорони здоров’я України. Розглянуто досвід протидії корупційній злочинності в системі охорони здоров’я Польщі. Наголошується на доцільності використання Україною досвіду Польщі у протидії корупції в медичних закладах.

Розділ 6 «Теоретичні та практичні проблеми протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» складається з шести підрозділів.

Підрозділ 6.1 Теоретичні проблеми щодо механізмів зменшення негативного впливу корупційної злочинності на суспільство. Культурологічно-репресивна модель протидії злочинності передбачає, що у протидії корупційній злочинності застосовується два механізми: соціальна культура і репресія. У свою чергу всі засоби, здатні впливати на злочинність, можна класифікувати як безпосередні (засоби протидії злочинності) та опосередковані (засоби підвищення ефективності засобів протидії злочинності шляхом зміни психологічних властивостей людини. Поняття «механізм» вживається автором у контексті протидії корупційній злочинності як сукупність стану і процесів, з яких складається будь-яке явище або внутрішній устрій, система. Зазначено, що кримінологами не визначено чіткого переліку механізмів протидії корупційної злочинності. В роботі узагальнено позиції вітчизняних і зарубіжних вчених щодо сутності та класифікації механізмів протидії корупційній злочинності. Розглянувши антикорупційну політику Республіки Сінгапур, автор визначає основні чинники, які можуть забезпечити успіх у протидії корупційній злочинності для України. Акцентовано на досвіді міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ОЕСР, МВФ, Всесвітнього банку, Євросоюзу, СОТ та інших) у застосуванні певних механізмів протидії корупційній злочинності. Одним із механізмів протидії корупційній злочинності, на переконання автора, що ґрунтується на власному професійному досвіді, є застосування кібернетики, зокрема методів математичного моделювання, до аналізу організованої корупційної злочинності, що може сприяти глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. Автор розкриває суть та наводить приклади успішного застосування цих методів у зарубіжних країнах, зокрема метода моделювання корумпованих ієрархій. Встановлено конкретні кримінологічно-значущі проблеми застосування таких механізмів протидії корупційній злочинності та шляхи зменшення негативного впливу корупції на суспільство, які класифіковано на репресивні (каральні і некаральні); культурні, опосередковані.

Підрозділ 6.2 Антикорупційна культура суспільства та індивідууму в мінімізації проявів корупційної злочинності. Як свідчать результати дослідження автора у розділах 3 і 6 дисертації, пріоритет в антикорупційній політиці України надається удосконаленню антикорупційного та кримінального законодавства та створенню державних антикорупційних органів. Але досвід показує (розділ 5), що більшість законів і заходів, спрямованих на боротьбу з корупційною злочинністю, на практиці не дає позитивних результатів. Причини такого стану справ, на думку дисертанта, пов’язані з культурою, менталітетом, традиціями корупційної діяльності в органах державної влади і правоохоронних органах.

Автор розглядає думки філософів давніх часів і сучасних вчених щодо понять «правова культура» та «антикорупційна культура», зокрема, натуралістичний підхід до вивчення проблеми. Вивчивши також досвід формування антикримінальної культури громадян у Сінгапурі та Грузії, питання законодавчої регламентації етики державного службовця в Україні, автор дійшла висновку щодо першочергової ролі антикорупційної культури у протидії корупційній злочинності в Україні.



Підрозділ 6.3 «Феноменологія та порівняння чинників ефективності протидії корупції в державах світу». Аналіз праць українських і зарубіжних учених із питань корупції дозволив дисертанту зробити вибірку та окреслити основні показові чинники протидії корупції в різних державах світу. Вибір переліку країн, за якими проводився порівняльний аналіз, обумовлюється критерієм наявності наукових розробок з протидії корупційній злочинності, які підтверджують активне застосування таких заходів у певній державі. Дисертантом розроблена порівняльна таблиця «Наявність чинників протидії корупції в деяких державах світу» (31 країна), яка дає змогу визначити найбільш дієві чинники, що призводять до мінімізації корупції в кожній державі.

Розглянуто проблему ефективності такого чинника протидії корупції, як створення спеціального антикорупційного органу в Україні. Висловлюється припущення, що ефективність такого органу залежить від сукупності різних факторів, зокрема, від наданих йому функцій та типу, за яким він створений. Досліджується досвід функціонування спеціалізованих органів зарубіжних країн. Проведено ретроспективний аналіз створення Національного антикорупційного бюро в Україні у сучасний період. Автор формулює умови ефективності антикорупційного органу, його дієвого впливу на корупційну злочинність.



У підрозділі 6.4 «Антикорупційні стратегії та участь громадськості у протидії корупції в державах Центральної та Східної Європи» розглянуто досвід протидії корупції в деяких зарубіжних країнах і зроблено висновок, що повністю викорінити корупцію не вдалося жодній державі, але знизити її рівень можливо завдяки правильно побудованій та контрольованій стратегії. Методологічною базою в порівняльному аналізі стратегічних підходів до протидії корупції в державах Центральної та Східної Європи слугує метод SWOT-аналізу, який полягає в розподілі чинників і явищ на категорії: сильні та слабкі сторони проекту, можливості, що відкриваються при його реалізації, та загрози, пов’язані з його здійсненням. Розкриваючи організацію антикорупційної діяльності в цих країнах, відзначено певні особливості їх позитивного досвіду. Таким чином, проаналізовано усі антикорупційні стратегії (ретроспектива) Вірменії, Польщі, України, Чехії, Грузії, Молдови та інших держав, які перебувають у стані економічної та суспільної трансформації. Автор дійшла висновку, що в розглянутих антикорупційних стратегіях (у значенні – документ) держав Центральної і Східної Європи в основу покладено «системну стратегію усунення причин», яка на сьогодні є найбільш прийнятним і ефективним засобом протидії корупційній злочинності. Зазначено, що стратегії не реалізуються лише прийняттям нормативно-правових актів. Зарубіжний досвід у підтримці Національної антикорупційної стратегії полягає у створенні координуючих та моніторингових органів, а також у забезпеченні участі громадськості в процесі, ефективній системі моніторингу, сучасному перегляді політики реалізації громадянським суспільством властивих йому функцій. Обираючи ті або інші індикатори для моніторингу реалізації державної політики у сфері протидії корупції, слід виходити з наявних ресурсів і можливостей, інакше можна отримати абстрактні результати та декларативні висновки.

У підрозділі 6.5 «Заходи протидії корупційні злочинності в органах виконавчої влади в Україні» шляхом узагальнення та аналізу матеріалів Ради національної безпеки і оборони України вивчено проблему ефективності роботи підрозділів з питань запобігання і виявлення корупції обласних державних адміністрацій в Україні. Встановлено, що підрозділи, за певними винятками, здійснюють заходи щодо запобігання корупції лише загального характеру. Роль органів виконавчої влади у виконанні Державної програми запобігання і протидії корупції є низькою. Однією з причин такого стану дисертант вважає те, що законодавством не передбачений механізм захисту, соціальних гарантій та відповідного рівня фінансового забезпечення діяльності осіб, які в органах державної влади уповноважені здійснювати заходи щодо запобігання та виявлення корупції. Доведено, що антикорупційні підрозділи не доцільно включати до штатів органів виконавчої влади – у сучасному вигляді вони не становлять «небезпеки» для можливих потенційних порушників – працівників установи, зокрема, свого керівництва, якому прямо підпорядковуються, і тому перебувають у певній залежності, у чому існують корупційні ризики.

У підрозділі 6.6 «Використання потенціалу громадянського суспільства України у протидії корупційній злочинності» дається ретроспектива формування та функціонування українських громадських організацій, серед яких формальні, неформальні, приватні, зареєстровані, недіючі, але існують як суб’єкт права. В 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про об’єднання громадян». Активізація громадськості проти руйнівного впливу на політику та економіку держави корупційних кланів припадає на 2005 р. У 2006 р. було схвалено Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», де корупція визнається однією з проблем, які потребують невідкладного вирішення державою. У лютому 2007 р. низка громадських організацій створила Антикорупційний фронт України, який у результаті не зміг зосередити навколо себе зусилля інших громадських об’єднань і бути рівноправним партнером органів державної влади. Діяльність громадських організацій протягом 2007–2008 рр. можна охарактеризувати як нерішучу та хаотичну. У 2010 р. створюється Народний антикорупційний фронт України, члени якого проголошують про готовність протидії корупційній злочинності радикальними методами. Однією з причин активізації громадського руху в 2014 р. є зміна свідомості громадян за період розбудови незалежної України – виросло нове покоління громадян з ідеологією, що відрізняється від ідеології, яка панувала за радянських часів, близькість та доступність відвідування та навчання української молоді в європейських країнах, яка має можливість порівняти прозорість процедур та виконання законів у цих державах з тотальним і безкарним порушенням законодавства високопосадовцями всіх гілок влади в Україні. Зроблено висновок, що в Україні резерв впливу громадських організацій у протидії корупційним злочинам слабо використовується державою з ініціативи самої держави.

Важливою нині суспільством і вченими визнається і роль засобів масової інформації у протидії корупційній злочинності. Зауважується, що журналістські розслідування та повідомлення у пресі про факти корупції не є затребуваними з боку правоохоронних органів. Наводяться дані Міжнародної неурядової організації «Репортери без кордонів» (2012 р.), яка назвала цей рік найгіршим для журналістів за всі роки її спостережень. Дисертант пропонує вважати корупційним злочином у сфері масово-інформаційної діяльності отримання журналістом неправомірної вигоди за поширення неправдивої, умисно викривленої інформації, виготовлення прихованої реклами, антиреклами тощо. Є суспільно небезпечним злочином розгортання інформаційних кампаній з метою цілеспрямованої дискредитації окремих громадян і структур, зокрема викликаних протистоянням певних суб’єктів у період їх очікувань на суспільну підтримку. Внесено конкретні пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності за поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації та замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту.


1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка