Наталка та Олександр Шевченки привид у домі гукала



Сторінка1/15
Дата конвертації17.03.2017
Розмір1,01 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Annotation




Пригоди, які нам доведеться пережити в цій книжці разом із Командою Мрії, по-справжньому небезпечні. Не лише сучасні злочинці, підступні викрадачі заморського птаха, а й моторошні примари з минулого опиняються тут на шляху четвірки «мрійливих» друзів та їхнього безстрашного поросяти Кабачка. Проте юні сищики мають на те раду: здоровий глузд, почуття гумору і… завжди дієвий метод провокації. Та успішно розкрити заплутану справу — це, як то кажуть, півділа. Головне ж — навіть із переможеним супротивником повестися по-людськи. Саме так завжди чинять герої «дивних детективів» Наталки та Олександра Шевченків. Наталка та Олександр ШевченкиНаталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11Глава 12Глава 13Наталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11Глава 12Глава 13Глава 14Глава 15

notes1

Наталка та Олександр Шевченки


ПРИВИД У ДОМІ ГУКАЛА



Наталка та Олександр Шевченки
Привид у Домі Гукала



Глава 1



— Кабачок утік! — із цими словами Діана Бондаренко буквально увірвалася до кімнати Семка Скорика, який марудив час за надзвичайно нудною книжкою зі списку обов’язкових для прочитання перед іспитом з літератури. Була субота, середина сонячного травня, і Семко був готовий радіти будь-якій причині, яка могла б відірвати його від цього остогидлого заняття. Але слова подруги та сльози в куточках її очей одразу відсунули радощі на задній план — кабанчик Кабачок був улюбленцем усієї їхньої компанії і місцевою знаменитістю, а тому звістка про те, що порося в біді, хлопця теж неабияк схвилювала. — Куди втік? — перепитав Семко і з полегшенням (бо на законних підставах) відклав книжку. — Як утік? І коли? — Приблизно годину тому, — хлипала Діана. — Ми з мамою поверталися на автівці з Миргорода й зупинилися перед шлагбаумом на нашому залізничному переїзді, бо саме наближався дуже довгий товарняк. Я вирішила вийти з машини, бо захотілося трішки розім’ятися, та щойно відчинила дверцята, як це дурне порося вискочило з салону і чкурнуло геть! — На болота, чи що? — Семко згадав драговини обабіч залізничної колії і розхвилювався ще дужче. Болота біля містечка Мрія були великими й підступними — краще туди й носа не пхати без потреби… та й за потребою теж. Але що сталося з Кабачком? Він завжди був такою слухняною й розсудливою твариною… Семко спитав про це в Діани, але та лише плечима стенула: — Не знаю я! Ніколи він таких фокусів не відмочував! Уявляєш — я встигла схопити його за повідець, але він вирвався! Можеш у таке повірити? Вирвався, і лови вітра в полі. Ми з мамою гукали, гукали… все марно. Пропав Кабачок. Пішов на болота — і не повернувся. «Просто як Снупі доктора Мортімера», — згадав Семко свою улюблену «Собаку Баскервілів». Але кабанчика треба було якось рятувати. Сам він із того гниловоддя ніколи не вибереться. — Ти вже розповіла нашим? — поцікавився хлопчик, маючи на увазі двійко спільних друзів, які разом з ним і Діаною складали так звану Команду Мрії — Данила Руденка і Миколку Маковія. Діанка заперечливо похитала головою. — Ні. Я телефонувала Данилкові по дорозі сюди, але він не відповідав. Здається, він на прийомі в окуліста. А Миколка з батьками поїхав у гості до бабусі, аж у Полтаву. Тож є лише ти. І я, — дівчинка щосили намагалася зберігати спокій, та не змогла і знову зрадницьки захлюпала носом. Хоча ситуація мало надавалася до веселощів, Семко все ж бадьоро посміхнувся. — Ну то й що?! Хіба цього не досить, Ді? Ось зараз підемо і знайдемо твого Кабачка. — Та де ми його знайдемо?! — Діана тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, яке там драговиння. Один хибний крок — і шукатимуть уже нас. Із собаками й баграми. Пам’ятаєш історію про хлопчика, який колись давно зник на болотах? — Отже, не треба робити хибних кроків, — з упевненістю, якої насправді зовсім не відчував, підсумував Семко. Звісно, він страшенно хвилювався за Кабачка, але ж не буде він виказувати своїх сумнівів дівчинці, та ще й заплаканій. Відступивши на крок, пильно оглянув Діанку з ніг до голови. — Що? — здивувалася та. — Нічого. Добре, що ти в штанях. І в кросівках. Легше буде по болотах лазити. Я зберуся за хвилину, якщо ти не проти. Почекай мене в передпокої. Семко справді зібрався дуже швидко, але доти Ді була вже сама не своя від поганих передчуттів. В уяві зринали жахливі картини митарств її ручного поросяти. — Ну, ходімо ж! — дівчинка шарпнула Семка за руку, вони вдвох вискочили на вулицю і, не стишуючи кроків, побігли в напрямку боліт. По дорозі Семко примудрявся ще й докладно змалювати вміст свого рюкзака — просто щоби Діанка знала, що він, як справжній чоловік, про все подбав. — Я все взяв, Ді. Все, що треба. Мотузку, ліхтар, рушник, йод і вату… Це не знадобиться, звісно, — квапливо додав він, — та хай буде. Про всяк випадок. Пляшку води взяв, шоколадку і навіть лижі. Шкода, що лише одні. Одна пара, тобто… — Що?! — шокована Діанка аж пригальмувала. — Які ще лижі? Навіщо? — Ну, такі… спеціальні. Дуже широкі й короткі. Не зимові, ясна річ. Їх колись мій татко виготовив, аби на болота ходити. Він там якихось метеликів вивчав, з наукового інтересу. Ось і нам знадобилися. Вони правильно розподіляють масу тіла, і людина не грузне. Пам’ятаєш, ми на уроці фізики це проходили? — Ні, — зізналася Діанка. — Не пригадую. — Ну, нічого, — великодушно мовив Семко. — Ти, головне, не переймайся. Впораємося. Кабачок — він хлопець розумний, у небезпеку не полізе. — Ой, щось я вже в цьому сумніваюся, — сумовито похитала головою Діана. — А якщо його занесе у Дім Гукала?[1] Туди й дорослі бояться потикатися! Он-о дід Мирон, сторож із цвинтаря, таких історій нарозповідав про те місце… — Дід Мирон — лише старий п’яничка, — без особливої впевненості відказав Семко, хоча й сам не відкидав, що порося може попхатися саме туди. У їхньому місті справді ходило чимало страшних легенд про той закинутий дім на болотах. Семко не міг сказати напевно, що вірить у казки про привидів, але Дім Гукала справді викликав моторошні відчуття навіть здалеку. Хоч би не довелося до нього завітати… — Прорвемося, Ді, — знову пообіцяв Семко й весело підморгнув. — Раз плюнути. Впораємося. Глава 2

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка