Павло Бартусяк, асистент кафедри публічного права юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича



Дата конвертації26.12.2016
Розмір24,8 Kb.

Квазіфіскальна природа інфляції

Павло Бартусяк, асистент кафедри публічного права юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича


В свою чергу сучасні гроші найчастіше пов’язуються із питанням довіри. За словами Аглієтти М. та Орлеана А., немає грошей без довіри. Автори підкреслюють, що центральна роль у відносинах людини і грошей відводиться соціальним уявленням та моральним зв’язкам, а відтак чистої економіки немає.

Журавльов А. та Купрейченко А. зауважують, що основним елементом категорії довіри є наявність ситуації, що характеризується невизначеністю, або пов’язана з ризиком та відсутністю контролю.

Таким чином, довіра до грошей, грошової системи ґрунтується в першу чергу на неможливості абсолютного контролю та властивості значної невизначеності, ризикованості даних інститутів.

Категорія інфляції завжди пов’язана із грошима.

Унаслідок цього існування грошей піднімає питання злочинного маніпулювання, шахрайства з ними, оскільки це чи не найпоширеніший і найбільш природно «втягнутий» у суспільство інститут.

Інфляції чинить вплив на обидві сторони грошей. Інфляція грошей, як товару, призводить до зменшення їх здатності до обміну на інший товар, натомість знецінення їх також деформує зобов’язальний характер, і примушує нас користуватися новими грошима (знеціненими) під приводом можливого майбутнього прийняття їх з боку держави як платіжного засобу.

На етапі існування приватних грошей, їх знецінення було спричинене в першу чергу шахрайством приватних суб’єктів – тих, хто свідомо занижував масу монет, домішував до дорогоцінних металів інші, тощо.

В умовах державного контролю за грошовою системою, що проголошена, зокрема, на рівні найвищого акту законодавства України, гроші стали регалією, атрибутом держави.

Так, згідно п.1. ч.2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються засади створення та функціонування грошового ринку; згідно ст.99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, а забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – Національного банку України.

Як можлива інфляція в умовах тотального контролю за грошима з боку держави? Лише за участі цієї держави в тій чи іншій формі: від безпосереднього замовника інфляції до безвідповідального її поборювача за допомогою, так званих, антиінфляційних заходів.

Маємо парадоксальну ситуацію: гроші створені для людини, призначені їй, перестали бути людськими, стоять начебто над людиною, в деяких випадках керують вже людською поведінкою. Як зауважує філософ Ю.М. Осипов, на перший погляд здається, що гроші всього лише вимірювач, інструмент, посередник, знаряддя, загалом щось допоміжне, але це далеко не так: гроші – це влада.

За висловлюванням Бочкарьова С. у реальному житті національна валюта – не тільки бухгалтерська «облікова одиниця», а елемент реальних відносин: політичних, економічних, правових.



Таким чином, ми підійшли до розуміння грошей та проблем пов’язаних із ними як не лише економічних феноменів.

На обтяжуючій природі інфляції стосовно приватної власності та необхідності дослідження її з позицій фінансового права, зокрема, вказує Карасьова М.В.: «В цілому проблема грошей як засобу платежу у сфері публічних фінансів виводить на проблему інфляції грошей як об'єкта фінансово-правового регулювання, а якщо ще глибше – на проблему об'єкта та правил виконання фінансового зобов'язання».

Схожої позиції дотримується російський науковець Назаров В.М.: «Публічно-правовий зміст інфляції як емісії незабезпеченої товарами грошової маси, спрямованої на покриття дефіциту бюджету, полягає в тому, що таку емісію слід розглядати як форму оподаткування приватної власності (майна), а також власності суб'єктів Російської Федерації і власності муніципальних утворень, що знаходиться (зберігається ) в поточний момент у формі грошових коштів. При цьому таке оподаткування не ґрунтується на повноцінному правовому регулюванні, і його необхідно розглядати як додаткове обкладення до стягування податків».

Ще кардинальніші висловлювання знаходимо у М. Ротбарда: «держава за своєю природою є інфляційним інститутом, тому що інфляція – вкрай спокусливий спосіб привласнення доходів громадян ».

Науковці вбачають у інфляції насамперед спосіб повсюдної данини державі, від якого сховатись неможливо, так само, як неможливо перестати користуватися грошима держави (вони ж – законний платіжний засіб), і за фактом – база оподаткування інфляційним податком.

За словами Гетманцева Д.О., законодавством передбачена ціла низка обов’язкових платежів, що за зовнішніми ознаками підпадають під визначення збору, однак не передбачаються Податковим кодексом. Розвиваючи цю думку, науковець виражається ще виразніше і вказує, що теорія податкового права допускає існування обов’язкових платежів поза межами податкової системи. Такі платежі автор поділяє на два види – фіскальні збори (квазіподатки, що справляються до бюджетів або державних цільових фондів) та парафіскальні платежі (справляються на користь окремих суб’єктів публічного або приватного права метою відшкодування їх витрат).

І хоча науковець не розглядає в межах своєї наукової статті фіскальну природу інфляції, тобто не визначає інфляційний податок як квазіфіскальний, втім, важливим у теоретичному плані є допущення існування обов’язкових платежів поза межами (законодавчими) податкової системи.

Сеньйораж

Сеньйораж є похідним явищем від валютної регалії держави. Він пов’язаний із інфляцією тією мірою, як та в свою чергу пов’язана із емісією нових грошей.

Історично, як зауважує М. Ротбард, будь-яка держава встановлювала (абсолютну) монополію на виготовлення монет. Цей крок був необхідний для того, щоб поставити під контроль загальний обсяг пропозиції грошей. Монети прикрашалися зображенням короля або іншого феодала, що сприяло поширенню міфу про те, нібито вони – це невід'ємний атрибут феодальної, зокрема, королівської влади. Монополія дозволила державі самій вирішувати, якої якості монети випускати, не зважаючи при цьому на бажання населення.

Держава безперервно знижувало горезвісний грошовий стандарт, під прапором захисту якого вводилася монополія на виготовлення монет. Володарі розглядали псування грошей в якості природного права королів і пишномовно іменували доходи від цього поважного заняття «сеньйораж».



Наприклад, в XIII ст. французький Турський лівр (livre tournois) становив 98 г чистого срібла; до XVII ст. він схуд до 11 г; динар в кінці VII ст. важив 65 гран золота до середини XII ст. динар все ще дорівнював 60 гранам, але початку XIII ст. від попередньої ваги залишилося лише 14 гран (незабаром золоту монету замінили срібною, яка називалася «мараведі» і в кінці-кінців важила аж 1,5 гран.

Слід зауважити, що із ходом історії сеньйораж як форма обкладення приватної власності не зник. Зменшилося хіба його значення. Як зауважують Дж.Сакс та Д.Ларрен, сеньйораж – це дохід отриманий урядом в результаті монопольного права друкувати гроші. Друк грошей практично нічого не вартує, натомість банкноти та монети можуть обмінюватися на товари та послуги. Автори також зауважують, що сеньйораж може бути рівним у певних випадках рівню інфляційного податку (але це випадковість, а не закономірність).

Важливим зауваженням Дж.Сакса та Ф. Ларрена є те, що отримувати сеньораж не завжди може національний уряд. Якщо країні використовує валюту іншої держави (наприклад, Ліберія чи Панама), то такий дохід отримує уряд-емітент (США). Ще один варіант отримання сеньйоражу стосується того випадку, коли правом грошової емісії володіє приватний суб’єкт (приватний банк, банківський пул, тощо).

Зауважимо, що сеньйораж до певної міри умовності можна вважати чи не першою формою інфляції, що мала яскраво виражений характер обтяження приватної власності (квазіфіскальний характер). Суб’єктами отримання сеньйоражу можуть бути як держава-емітент національної грошової валюти, так і держава-емітент валюти, котрою користуються у інших державах. Але в окремих випадках таким суб’єктом могли бути і приватні особи. Платниками ж сеньйоражу завжди є приватні суб’єкти.



Інфляційний податок

Слід зазначити, що інфляція, в тому числі спеціально запущена державою знаходиться на стику приватних та публічних інтересів, що само собою наближує її до податкових платежів, які є чи не найкращим прикладом їх поєднання (конфлікту).

Інфляційний податок є прихованим податком, що накладається державою на населення. Його отримувачем є емісійний центр – він же Центральний банк.

Інфляційний податок може переходити у цілком практичну проблему.

Так, найавторитетніша судова установа Європи – Європейський Суд з Прав Людини (далі – ЄСПЛ) не раз стикався із необхідністю вирахування справедливої сатисфакції, що передбачається у ст.41 Конвенції про захист прав та основоположних свобод: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Велика частина потерпілих у індивідуальних заявах зазначають у якості підстави для матеріального відшкодування вплив інфляції. Такими, зокрема, є справи «Інтерсплав проти України» (Рішення ЄСПЛ від 9 січня 2007 року), справа «Федоренко проти України» (Рішення ЄСПЛ від 1 червня 2006 року), справа «Україна-Тюмень» проти України» (Рішення ЄСПЛ від 20 травня 2010 року), справа «Міжнародного банку інвестицій та розвитку МБ А.О. проти Республіки Молдова» (Рішення ЄСПЛ від 16 січня 2013 року) та інші.

Інколи інфляційні втрати, за словами заявників, становили суму співмірну із сумою основного боргу. Наприклад у справі «Міжнародного банку інвестицій та розвитку МБ А.О. проти Республіки Молдова» основний борг становив 1 352 854 молдовський леїв, а інфляційні втрати заявником були оцінені у 1 339 326 молдовських леїв (99% від боргу).

Цікавим у цьому плані є рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України». У ньому ЄСПЛ визнав, що не був здійснений адекватний обрахунок компенсації у зв’язку із інфляцією. Національний суд визначив суму компенсації у розрахунку розмірі 3% річних, без жодного відношення до реального рівня інфляції. Натомість ЄСПЛ дійшов висновку, що в цій справі мало місце непропорційне втручання до мирного володіння своїм майном, і тому Суд вважає, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (стосується права власності та мирного володіння майном).



Інфляційні очікування

Інфляція та інфляційний податок тісно пов’язані із категорією «грошової ілюзії». Дж. Акерлоф та Р. Шиллер зауважують, що «грошова ілюзія» виникає, коли ми приймаємо рішення під враженням номінальної суми, а не реальної купівельної спроможності грошей. Економісти вважають, що раціональні люди у своїх рішеннях про купівлю або продаж діють під впливом номінальних цін. Коли грошової ілюзії немає, рівень цін і зарплат визначається виключно відносної вартістю або ціною, а не номінальним значенням цих величин.

Таким чином інфляція прямим чином впливає на приватну власність, шляхом зняття так званого інфляційного податку, але разом із тим спричинює деформації у сприйнятті цін та вартостей, і як наслідок змінює поведінку й очікування індивідів.

Варто зауважити, що в умовах сучасного суспільства відбувається доволі цікавий процес віртуалізації, символізації матеріального (грошей наприклад), натомість інтуїтивні, чуттєві феномени ніби «матеріалізуються», отримують реальний вираз у зміні поведінки людини (наприклад – «інфляційні очікування»).

Наростання інфляційного напруги створює економічні стимули для відкладання сплати податків, оскільки за цей час відбувається знецінення грошей, в результаті платник податків виграє. Одночасно дефіцит державного бюджету і загальна нестійкість фінансової системи зростає, що обмежує можливості інфляційного податку. Економісти назвали вище вказаний ефект «ефектом Олівера–Танзі», ми ж назвемо його природною потребою людини до заощадження, до збереження свого багатства.

Зауважимо, що навіть прогнозована інфляція може чинити обмежувальний вплив на приватних осіб. Дж. Сакс та Ф. Ларрен. зауважують, що навіть прогнозована інфляція пов’язана зі втратами (фіскальними – П.Б.).

По-перше інфляція є податком, але таким, що не був легітимованим (одобреним) населенням.

Другий обтяжливий наслідок прогнозованої інфляції проявляється на думку науковців у тому, що вони йменують «втратами меню». Цей термін означає необхідність коректувати ціни із врахуванням інфляції.



Також автори зауважують, що інфляція призводить до неправильного розподілу ресурсів через її вплив на податкову систему.

Щиро дякую всім за увагу!


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка