Перший загальнонаціональний форум „Майбутнє науки – майбутнє України



Скачати 388,2 Kb.
Дата конвертації26.12.2016
Розмір388,2 Kb.

Перший загальнонаціональний форум „Майбутнє науки – майбутнє України"



Звернення учасників Форуму науковців „Майбутнє науки – майбутнє України" до Президента, Верховної Ради й уряду України.
Ми, учасники Першого всеукраїнського форуму науковців, вважаємо, що гідне майбутнє українського суспільства і держави залежить від спроможності активізувати науково-технічні та інноваційні ресурси розвитку, а також від адекватності розуміння новою українською владою значення науки і технологій у системі національних пріоритетів.

Доводиться констатувати, що новітній період української історії не був для вітчизняної науки „періодом процвітання». Кількість наукових кадрів скоротилася вдвічі. Обсяги державного фінансування науки відносно ВВП у 10 разів. Стан матеріально-технічної та дослідно-експериментальної бази за цей час перестав відповідати сучасним завданням науки. З провідної науково-технічної держави Україна почала перетворюватися на периферійну країну постіндустріального світу.

На жаль, сподівання на позитивні зміни в ставленні до науки та в розумінні важливості науково-технічної сфери для всебічного прогресу суспільства, у зв'язку зі зміною влади, поки ще не знайшли реального підтвердження й об'єктивного обґрунтування. Більше того, є певні побоювання щодо можливих непродуманих реформаційних заходів, які можуть призвести до руйнування останнього доробку української науки. Підстави для цих застережень надавали не лише певні висловлювання ряду високих представників влади, а й незмінна „регресивна» позиція держави загалом.

Наголошуємо, що питання реформування української науки повинні бути проблемою не суто науковців, а в першу чергу складовою стратегії розвитку держави, яка має відігравати провідну роль у формуванні попиту на науку та у створенні сприятливих умов для науково-технічного розвитку.

Ми, учасники Першого всеукраїнського форуму науковців, вважаємо, що настав час рішуче покласти край процесам втрати унікальних конкурентних переваг України, якими є наука та інтелект; зупинити тенденції зниження потенціалу розвитку суспільства, що спричиняються катастрофічним падінням рівня освіченості і гуманності; припинити занепад високотехнологічних галузей виробництва, які могли б надати можливість Україні увійти до числа економічних лідерів.

Пропонуємо альтернативу партнерство науки і держави заради спільних перспектив суспільства. Президенту, Верховній Раді й уряду наукова громада України пропонує нову концепцію співробітництва свого роду „Суспільний договір». Його зміст полягає в підтримці дій влади в напрямі постіндустріальних реформ і експертному забезпеченні державної політики з боку українських науковців. Влада, у свою чергу, гарантує неухильне виконання ряду зобов'язань у науково-технічній сфері.

Ми готові запропонувати сучасну стратегію інноваційного розвитку України, в якій знайшли б своє відображення провідні ідеї побудови постіндустріального суспільства та економіки, що базується на знаннях. Готові надати і консультативну допомогу в розробці комплексу галузевих і секторальних реформ у промисловій та соціально-економічній сфері, а також докласти зусиль для того, щоб зробити українську науку надійним фундаментом економічного й гуманітарного розвитку країни. Натомість ми очікуємо від влади відповідних кроків назустріч.

По-перше, щодо передбачення в рамках Закону України „Про Державний бюджет України на 2006 рік» державного фінансування науково-технічної сфери України на рівні 1,7% ВВП із подальшим збільшенням обсягів фінансування до 2,5% ВВП до 2008 року і до 3% ВВП до 2010 року. Також щодо спрямування 20% надходжень від приватизації на фінансування науково-технічної сфери, введення нових податкових і кредитних стимулів інноваційної діяльності, удосконалення системи ВЕЗ, ТПР і відновлення роботи технопарків.

По-друге, щодо невідкладних заходів зі створення системи державних і недержавних фондів фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності й розробки відповідної нормативної бази; щодо впровадження механізмів паритетного приватно-державного фінансування інноваційних проектів і науково-технічних програм тощо.

По-третє, щодо розробки нормативних документів, які б дали змогу ввести в дію Закон України „Про інноваційну діяльність» та запровадити ряд нових стимулів науково-технічного та інноваційного розвитку; щодо прийняття законів і нормативних актів, необхідних для створення системи венчурного фінансування інновацій та високих технологій.

По-четверте, щодо внесення змін у Закон України „Про благодійну діяльність», які б дали змогу залучити добровільні внески і пожертви юридичних та фізичних осіб у науково-технічну сферу України.

По-п'яте, щодо розробки спільно з фахівцями МОН та НАН України системи заходів із стимулювання інтеграції академічної і університетської науки в країні, а також більш ефективного використання потенціалу НАН України, галузевих академій та вищих навчальних закладів України.

Вважаємо, що виконання зазначених заходів, які перебуватимуть під громадським контролем, є першочерговою умовою переходу на інноваційно-інвестиційну модель розвитку України та тестом на спільну відповідальність між державою та науковою сферою.

Перший всеукраїнський форум науковців „Майбутнє науки майбутнє України» схвалює пропозиції, висловлені учасниками форуму, та подає їх для подальшого врахування й втілення в політиці держави в науково-технічній сфері.




Програма реформ у науково-технічній та інноваційній системі України на 2005–2010 pp.
На сьогодні практика державної науково-технічної й інноваційної політики, а також технологічна структура національної економіки України не відповідають сучасному європейському й світовому рівню та європейським стандартам.

Незважаючи на декларації про необхідність переходу до інноваційно-інвестиційної моделі економічного зростання, реальні кроки в цьому напрямі не носили системного характеру і не були послідовними. Ситуація, яка склалася в науково-технологічній та інноваційній сфері України на сьогоднішній день:

– консервує і поглиблює технологічне відставання України від сучасних індустріальних (і тим більше постіндустріальних) країн;

– блокує можливості формування траєкторії стійкого зростання;

– провокує закріплення і відтворення «відстаючих позицій» України за такими показниками, як рівень людського розвитку, якість інституціонального середовища, темпи і якість зростання ВВП, продуктивність праці і продуктивність капіталу.

Ситуація в науково-технологічній і виробничій сфері України посилюється прогресивним зменшенням людського капіталу, деградацією основних виробничих фондів, поглибленням структурних деформацій, а також стрімкою «втратою шансів» і конкурентних перспектив нашої держави в глобальних господарсько-економічних і геополітичних процесах. Слід зазначити, що необхідні законодавчі й організаційні ініціативи щодо цих питань на державному рівні не розроблялися з 1998–99 pp. і не впроваджувалися на практиці. У той час, як, наприклад, країни Східної Європи до середини 90-х років зуміли відновити передкризову динаміку і провести структурні реформи, що дало привід до формулювання Лісабонських критеріїв, Україна, фактично, втратила половину свого потенціалу в науці, а також у цілому значну частину сектору суспільного виробництва.

Якщо на початку минулого десятиліття для забезпечення конкурентних позицій України у світі досить було провести ринкові перетворення в системі науково-технічного виробництва й удосконалити інституційне середовище, то сьогодні не обійтися без глибинної комплексної модернізації всіх підсистем суспільства (наукової, технологічної, організаційної, методологічної, виробничої тощо), які можуть забезпечити динамічний інноваційний розвиток.

Таким чином, головна мета Програми – створити необхідні інституційні передумови й актуалізувати ресурси для інтенсивного постіндустріального розвитку українського суспільства й національної економіки (суспільства, заснованого на знаннях і «економіці знань»).

Головне завдання: на базі існуючого соціального, наукового, освітнього й економічного потенціалу України сформувати Національну інноваційну систему, сумісну й порівнянну за своїми характеристиками з НІС Об'єднаної Європи;

Створити умови для прискореної модернізації національної системи виробництва, формування «суспільства, заснованого на знаннях» (див. Проект Доктрини), а також перебудови всього комплексу суспільних відносин на основі сучасних постіндустріальних стандартів й найактуальніших досягнень науково-технічного прогресу.

Сформувати таку соціально-економічну й політичну систему в Україні, на підставі якої були б закладені принципи самоорганізації на основі інновацій, постійного відтворення основних ресурсів конкурентоспроможності, випереджуючого розвитку та самопрограмування на подальший прогрес.

Періоди реалізації Програми:

2005–2007 рр. – етап «модернізації»;

2007–2010 рр. – етап «гармонізації».
Основні напрями реформ у науково-технічній та інноваційній сфері (2005–2007 pp.)

Реформа інституційного середовища інновацій:

– прийняття Доктрини економіки знань (див. Проект);

– гармонізація національних стандартів і законодавства до вимог ЄС; формування системи фондів інноваційного розвитку;

– створення венчурного ринку і стимулювання кредитно-фінансової діяльності в інноваційній сфері;

– формування нової концепції Інноваційної географії України;

– аналіз чинного і розробка нового законодавства в науково-технічній та інноваційній сфері;

– стимулювання розвитку малого й середнього підприємництва в інноваційній сфері.

Адміністративно-управлінська реформа в науково-технологічній та інноваційній сферах:

– реформа організації науково-технічного процесу (горизонтальна і вертикальна моделі) і модернізація інститутів державної науково-технічної політики;

– реформа системи НАНУ (З концепції реформ);

– реформа регіональної інноваційної політики (2 моделі); інтеграція університетської й академічної науки (2 моделі);



Інші актуальні завдання:

– упорядкування роботи технопарків та інноваційних структур інших типів, нові підходи до діяльності ВЕЗ, СРІД і ТПР;

– формування і реалізація концепції «Технологічної і техногенної безпеки» (контроль у сфері генних технологій, контроль за «технологіями ризику», вирішення гострих соціо-екологічних і антропогенних проблем) у рамках виконання Картахенської угоди;

– конверсійні інноваційні реформи в контексті військової реформи.


Основні напрями реформ у науково-технічній та інноваційній сфері (2007–2010 рр.):

– перехід від лінійної моделі інноваційного процесу до НІС;

– формування спеціальних і універсальних техно-виробничих географічних кластерів;

– упорядкування державної політики інноваційних пріоритетів, реформування системи держзамовлення в науково-технічній сфері, створення механізмів контролю й аудиту за витратою коштів;

– реалізація програми щодо згортання ранніх технологічних укладів у реальному секторі економіки;

– «внутрішньонаукові реформи» (дисциплінарні зміни, інсталяція інноваційних мереж, розвиток сучасної методики і методології);

– перехід до нового етапу соціальних реформ у науці, покликаних захистити соціальний престиж учених і залучити в науку молоді кадри;

– впровадження в систему оцінки макроекономічних показників, характеристик науково-технологічного розвитку виробництва, реформа регіональної статистики;

– стимулювання зворотної інтелектуальної міграції – «повернення мізків» (на основі Китайської моделі, Німецьких ініціатив, Індійського досвіду);

– вибудовування інфраструктури державної інноваційної політики на муніципальному рівні;

– розвиток національної інноваційно-інформаційної інфраструктури наукової публіцистики, прогностики і футурології, історіографії й історіософії, без чого неможливі масштабні світоглядні і соціально-економічні зміни в суспільстві.
Деякі заходи другого етапу можуть бути реалізовані паралельно із завданнями попереднього етапу.

Реалізація заходів, передбачених Програмою, дасть змогу не тільки виправити критичне становище науково-технічної сфери України та закласти основи постіндустріального зростання, але й сформувати передумови для формулювання нової української національної ідеї. Ідеї, яка буде рухати й легітимізувати соціальний прогрес. Як засвідчує досвід держав, що пройшли шлях форсованої модернізації, у країнах, ідеологія яких ґрунтувалася на техно-економічному порядку інноваційних реформ, протягом 10 років вдавалося в середньому потроїти національний ВВП.



Доктрина економіки знань


(Проект)
Доктрина економіки знань є програмовим документом, який розкриває положення стратегії „Європейський вибір», відповідає завданням „Стратегії сталого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004–2015 роки)» та окреслює практичні шляхи реалізації Концепції інноваційного розвитку економіки України.

Сьогодні здатність до генерації, використання та поширення нових знань стає основою національної конкурентоспроможності та базовою передумовою прискореного інтенсивного соціально-економічного зростання. У 2000 р. у Лісабоні країни ЄС проголосили, що „у 2010 році Європа стане найбільш конкурентоспроможним суспільством у світі – суспільством знань».

Характерними ознаками економіки, яка базується на використанні «знаннєвих» чинників, є домінування в структурі ВВП високотехнологічних галузей та інтелектуальних послуг, формування переважної частки національного прибутку за рахунок інноваційної або технологічної ренти, високий рівень капіталізації компаній, основна вартість яких формується завдяки нематеріальним активам, тобто інтелектуальної складової. Економіка знань є підгрунтям і головною складовою „інноваційної економіки». Її фундаментальна основа – це продуктивні знання та якісна змістовна освіта, які зумовлюють спроможність до втілення гуманітарно-інтелектуального капіталу в результати виробничої діяльності. Головна відмінність економіки знань від так званої „товарної економіки» полягає в безперервному технологічному оновленні виробництва та самовідтворенні його „знаннєвих» чинників, їх невідчуженні в процесі економічного обміну, швидкому оновленні та відносній доступності для використання.

Наукові дослідження дають людині нові знання, які трансформуються в технології та продукти наукоємного виробництва, стимулюють зростання продуктивності праці, зниження матеріало- та енергоємності, підвищення конкурентоспроможності суспільного виробництва, прискорюючи темп накопичення суспільного прибутку, змінюючи мотивації трудової діяльності, і тому виступають фактором постіндустріального економічного зростання. Інтелектуальний капітал здатен давати на кожну одиницю додаткового інвестування найвищу економічну віддачу, забезпечуючи не лише високу рентабельність виробництва та надійні конкурентні переваги на світових ринках, а й створюючи підґрунтя стратегічної прибутковості для інноваційних інвестицій.

За сучасних ринкових умов у суспільстві, в якому зосереджено вагомий гуманітарний капітал, достатньо здійснити відповідні інституційні зміни для того, аби цей ресурс розвитку привів до досить швидких позитивних загальноекономічних змін, задіяв процеси якісного структурного оновлення економіки і суспільства. У таких умовах шлях України до сучасних надбань постіндустріального суспільства міг би стати значно коротшим, ніж для цілого ряду інших країн, трансформаційну модель яких ми взяли собі на озброєння.

Саме в економіці, яка базується на основі продуктивного використання нових знань – шанс, ресурс і перспектива прискорення модернізаційної та інноваційної динаміки України.



Завдання

Головне завдання Доктрини економіки знань полягає, по-перше, у загальному нарисі перспективних шляхів удосконалення державної інноваційної політики в аспектах розвитку освітньої, наукової, науково-технічної, інноваційної та суміжних галузей, наданні практичних рекомендацій щодо постіндустріальної розбудови національної економіки України як такої, що базується на сучасних джерелах та ресурсах зростання. По-друге, у визначенні напрямів практичної реформаційної діяльності, яка має забезпечити прискорені темпи якісного зростання виробництва та модернізацію системи суспільних відносин.



Складові елементи сучасної економіки знань:

– доступна, якісна і безперервна освіта населення на основі нових наукових знань;

– економічні стимули та інституційний режим, що заохочують до ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки;

– ефективна інноваційна система, що об'єднує в єдиний комплекс економіку, наукові, академічні та дослідницькі центри;

– інфраструктура, яка з'єднує елементи інноваційної системи між собою та із зовнішнім середовищем;

– держава як ініціатор та координатор процесів розбудови економіки на основі нових знань.

Економіка знань для України – один з головних інструментів інноваційного прогресу та основний шлях до поєднання існуючих культурних традицій і наявного гуманітарного потенціалу зі світовими економічними вимогами та актуальними суспільними тенденціями.

Першочергові завдання щодо розбудови економіки знань в Україні:

– „інвентаризація» найбільш актуальних проблем і суперечностей нинішнього етапу в гуманітарно-інноваційній сфері;

– привернення уваги до науково-освітнього виміру національних інноваційних реформ та окреслення пріоритетів розбудови економіки знань в Україні;

– усунення негативних наслідків попереднього етапу реформаційних перетворень в освітній, науковій, науково-технічній та інноваційній сферах.



Середньострокові завдання:

– вдосконалення технологічної, інституційної та організаційної бази національних інноваційних реформ;

– якомога повне залучення гуманітарних ресурсів інноваційного розвитку України через розбудову економіки, яка ґрунтується на знаннях та освіті, орієнтується на імперативи економічної конкурентоспроможності;

– всебічна інтеграція систем освіти, науки, виробництва й управління розвитком, а також програмування їх на самовідтворення, самонаведення та самокорекцію в процесі подальшого розвитку суспільства.



Стратегічні завдання економіки знань:

– консолідація методологічних та інформаційних систем, освітньо-професійних, освітньо-наукових, освітньо-виробничих інфраструктур та комунікацій у рамках єдиного національного інноваційного простору;

– посилення міжнародної інтеграції України в гуманітарній сфері та суміщення національної інноваційної системи з технологічною платформою глобального постіндустріального суспільства;

– забезпечення вертикальної мобільності України, яка відповідає національним завданням та наявному потенціалу суспільства у питаннях включення в глобальну систему розподілу праці, визначення динаміки та напрямів розвитку світової економіки, розподілу прибутків та переваг від результатів сучасної НТР.



Пріоритети

Запровадження в Україні економіки, яка ґрунтується на виробничому використанні знань, інформації та технологій, неможливе без приведення у відповідність до інноваційних вимог таких елементів системи, як: інтелектуальний потенціал суспільства, вертикаль „наука – освіта – виробництво»; система структурних пріоритетів; організаційно-інституційний режим; фізичне середовище інновацій; система соціалізації і освіти; фінансові засади діяльності; адаптація до зовнішнього контексту інноваційних перетворень.



1. Розвиток інтелектуального потенціалу

Розвиток інтелектуального потенціалу населення – основа основ інноваційного вибору України та базовий пріоритет державної політики в освітянській, науковій та науково-технічній сферах.

Реалізація та розвиток творчих здібностей талановитих дітей і молоді, комплексний розвиток системи освіти, стимулювання дослідницької та наукової діяльності, заохочення до творчої розумової праці, підвищення суспільного престижу праці вченого і науковця – головні цілі держави на шляху до побудови економіки знань в Україні.

2. Інтеграція науки, освіти і виробництва

Формування системи „наука – освіта – технологія – інновація – виробництво» – наріжний камінь розвитку постіндустріальних суспільств та єдиний можливий шлях до підвищення конкурентоспроможності і динаміки прогресу України.

Саме через інтеграцію різних елементів науково-технічного, освітнього і виробничого комплексу Україна має розбудувати власну національну інноваційну систему як сукупність таких елементів:

– установ наукової і освітньої галузі, в яких створюються нові знання;

– нормативної та макроекономічної бази, що передбачає, зокрема, заходи торговельної політики, які впливають на просування технологій та їх вартість;

– інноваційних та техно-виробничих інфраструктур, спроможних до реалізації інновацій та перетворення їх у товар;

– можливостей доступу до глобальних джерел знань та інноваційних комунікацій;

– ринкових умов, що сприяють розповсюдженню і впровадженню інновацій.

Через посилення вертикальних інтеграційних зв'язків та горизонтальної взаємодії в межах національного інноваційного простору. Україна має сформувати власну техно-інноваційну інфраструктуру, яка забезпечить випереджальний темп розвитку економіки та сучасні стандарти життя суспільства.

3. Структурні пріоритети

Структурній перебудові економіки надається вирішальне значення для забезпечення переходу на інноваційну модель зростання та впровадження економіки знань. Головним змістом структурного маневру є випереджаюче зростання частки галузей і виробництв з високим ступенем технологічної переробки та доданої вартості, швидким оборотом капіталу і значною часткою наукоємної складової. Найбільш вагомими очікуваними економічними результатами з погляду впровадження науково-технічних інновацій на підприємствах України є:

ефективність та ощадність використання енергетичних і матеріальних ресурсів. Адже надзвичайно високі виробничі витрати палива й енергії є стримуючим чинником, який помітно гальмує конкурентний розвиток вітчизняної промисловості. Так, на кожен долар національного прибутку Україна витрачає приблизно 3,5 л нафти (у вуглеводному виразі), тоді як Росія – 1,5 л, Німеччина – лише 300 г;

збільшення частки продукції з високим ступенем переробки. Зміна структури виробництва в цьому напрямі є необхідною умовою подолання сировинної орієнтації економіки і розглядається як одне з ключових завдань промислової політики, що приведе до підвищення технологічної укладності економіки;

впровадження сучасних управлінських новацій та елементів логістики у виробництво. Організація виробничого процесу, оптимізація ресурсів та зниження корпоративних витрат є досі ще не задіяним повною мірою чинником скорочення виробничих витрат та підвищення продуктивності;

забезпечення гнучкості виробництва з урахуванням попиту на інновації. Високі темпи відновлення продукції як умова збереження конкурентних позицій на ринку висувають підвищені вимоги щодо технологічної структури національного виробництва, його здатності реагувати на зміни ринкової кон'юнктури.



4. Організаційно-інституційне забезпечення інноваційних процесів

Динамічний інноваційний розвиток та економічне зростання на основі оновленої інфраструктури мають здійснюватися на тлі вдосконалення державного менеджменту в науково-технічній та інноваційній сферах. Інновації в системі управління процесами суспільного розвитку – шлях до підвищення ефективності державної політики в цілому.

Для досягнення істотних позитивних зрушень в цьому напрямі необхідно:

– вдосконалити інституційні основи державної науково-технічної та інноваційної політики;

– подолати роз’єднаність та відособленість серед освітніх та наукових закладів;

– централізувати політику держави в інноваційній сфері в межах єдиного компетентного органу виконавчої влади;

– посилити статус Ради з питань науково-технічної політики при Президентові України, розробити механізм неухильного виконання її рішень;

– сформувати загальнодержавну систему автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки і зберігання, розповсюдження та надання інформації у сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку;

– забезпечити створення єдиної технологічної та інформаційної інфраструктури для науки та інноваційного підприємництва в Україні;

– створити інституційні основи ринкового стимулювання інноваційного розвитку;

– вдосконалити систему державного фінансування інноваційних процесів, механізми державного замовлення в науково-технічній сфері, а також моніторингу ефективності фінансування та реалізації наукових та інноваційних проектів;

– підвищити ефективність функціонування (вільних) економічних зон, розширити мережу технополісів, технопарків та інших інноваційних структур.



5. Регіоналізація інноваційної та науково-технічної політики

Інноваційний розвиток регіонів та регіональна інноваційна політика мають вирішальне значення з точки зору практичного забезпечення модернізаційних завдань України. Стимулювання процесів інфраструктурного оновлення та комплексного соціально-економічного розвитку територій – одне з головних стратегічних завдань інноваційної стратегії України, яке, зокрема, передбачає:

– поглиблення інтеграції регіональних освітніх і наукових інфраструктур шляхом посилення зв'язків між регіональними відділеннями НАНУ, науково-дослідницькими інститутами, академічними закладами та підприємствами;

– стимулювання створення „академічного інноваційного поясу» навколо НАНУ та її регіональних центрів, який має складатися з підприємств, що впроваджують наукові розробки у виробництво;

– збільшення кількості підприємств, які впроваджують інновації шляхом надання „місцевих преференцій» (стимулів, які ініціює місцева влада), посилення інноваційно-модернізаційної складової приватизаційних процесів, впровадження системи регіональних інноваційних пріоритетів;

– запровадження „інноваційності» як одного з основних статистичних критеріїв оцінки регіонального розвитку, а також практики періодичних статистичних звітів за показниками регіонального інноваційного розвитку;

– сприяння розробці та впровадженню регіональних програм інноваційної політики в Україні на основі опрацьованого досвіду регіонів-лідерів;

– розробку єдиних стандартів та методології інтегральної оцінки показників інноваційного розвитку регіонів України з використанням підходів ЄС.



6. Розвиток системи інноваційно орієнтованої освіти

Для ефективного забезпечення реалізації інноваційної стратегії України необхідно створити механізм визначення потреб у спеціалістах для формування державного замовлення на підготовку фахівців, яке має ґрунтуватися на повноцінних прогнозно-аналітичних дослідженнях, вивченні реальних тенденцій соціально-економічного розвитку країни. Зокрема, необхідно:

– збільшити обсяги і підвищити змістовну якість та рівень підготовки кваліфікованих працівників професійно-технічними закладами;

– підвищити доступність та якість вищої освіти, зокрема, завдяки впровадженню ринкових механізмів здобуття освіти (податковим кредитам на освіту, освітнім банківським кредитам, цільовим державним програмам, участі підприємств у селекції кадрового резерву);

– поліпшити та оптимізувати змістовну частину вищої освіти, зокрема, збільшити частку викладання природничих та математичних наук у структурі навчального процесу, оновити відповідну навчально-методичну базу, запровадити бюджетне стимулювання цих напрямів;

– ліквідувати диспропорції між попитом і пропозицією на ринку професійної підготовки, удосконалити механізми державного замовлення в освітній сфері;

– впорядкувати мережу вищих навчальних закладів з урахуванням загальнодержавних та регіональних потреб у фахівцях з вищою освітою;

– запровадити систему планування та регулювання попиту і пропозиції на ринку професій.



7. Підвищення ефективності фінансування інноваційних процесів Впорядкування системи фінансування інноваційних процесів є головною передумовою підвищення результативності державної політики в цій сфері, а також запорукою ефективності розбудови економіки знань в Україні. З метою підвищення ефективності системи фінансування інноваційних процесів необхідно здійснити:

– запровадження та розвиток конкурсних засад у питаннях розподілу коштів на наукові й освітянські програми та проекти, залучення незалежних громадських організацій до контролю за використанням відповідних коштів;

– вдосконалення національного законодавства щодо створення інтегрованих промислово-фінансових груп (холдингів, корпорацій) з метою стимулювання інтеграції інноваційних ресурсів та інвестиційних капіталів;

– зменшення норми обов'язкового резервування в Національному банку України кредитів комерційних банків, що надаються комерційним структурам на здійснення офіційно зареєстрованих інноваційних проектів, запровадження системи пільгового оподаткування прибутків, які спрямовуються на інвестування інноваційної діяльності;

– розробку системи заходів щодо залучення вітчизняних банків у справу кредитування здобуття освіти населенням, а також істотне розширення кількості кредитно-фінансових компаній, які займаються кредитуванням інноваційної діяльності, прискорення процесів створення інноваційно орієнтованих банків;

– розгляд перспективи реформування системи фінансування наукових установ шляхом впровадження дворівневої системи фінансового забезпечення: базове фінансування (утримання матеріальної бази, оплата комунальних послуг); грантове фінансування на конкурсній основі через державні наукові фонди, а також зі спеціального фонду бюджету, який формується за рахунок виконання робіт та послуг;

– відновлення дії скасованих та призупинених податкових пільг, створення і організацію діяльності державних, галузевих, регіональних, виробничих, а також недержавних фондів інноваційного розвитку;

– вдосконалення механізмів державного замовлення на інноваційну продукцію;

– заходи щодо заохочення інноваційної діяльності на підприємствах, стимулювання розвитку системи „інноваційних замовлень» вітчизняним науково-технічним компаніям з боку вітчизняних підприємств;

– запровадження системи морального стимулювання підприємців, які сприяють розвитку науково-технічної сфери, високих технологій та інновацій, а також вимог щодо інвестування інноваційних проектів як одного з конкурсних критеріїв під час приватизації підприємств України;

– застосування програмно-цільового підходу до інвестиційно-інноваційної діяльності, посилення управлінської відповідальності за реалізацію цілей, використання ресурсів та дотримання пріоритетів інноваційної діяльності;

– створення системи спеціальних фондів державного фінансування науково-технічних програм та інновацій, розгляд питання щодо стимулювання залучення до таких фондів коштів, які утворюються внаслідок зменшення бази оподаткування прибутку на суму, внесену до інноваційних фондів;

– розробку єдиної системи оцінки ефективності фінансування інноваційної діяльності в Україні, а на її основі – коригування діяльності окремих підприємств та вдосконалення законодавчої бази.

8. Посилення міжнародної кооперації в освітній, науково-технічній та інноваційній сферах

Міжнародна кооперація в освітній, науково-технічній та інноваційній сферах – це не лише важливий напрям зовнішньої політики держави, а й основний засіб залучення та адаптації України до сучасних надбань науково-технічного прогресу, базова складова гуманітарної інтеграції суспільства. З метою посилення міжнародного напряму інтеграції, у першу чергу, необхідно:

– передбачити кошти на участь представників України у проведенні відповідних міжнародних заходів (конференцій, семінарів, круглих столів) та підвищити дисципліну використання цих коштів;

– запровадити моніторинг розвитку глобальних подій, інфраструктур та процесів в освітній, науково-технічній та інноваційній сферах;

– залучити Україну до стратегічних міжнародних проектів і програм, які реалізуються сьогодні, та виключити можливість незалучення України до регіональних та континентальних освітньо-науково-інноваційних проектів у майбутньому;

– прискорити адаптацію стандартів у системі національної освіти відповідно до критеріїв ЄС.



Напрями

Прогрес за основними напрямами розбудови економіки знань в Україні обумовлює як загальну картину інноваційних перетворень, так і здатність окремих сфер суспільних відносин до оновлення на новій доктринальній основі. Саме інституційне вдосконалення та корекція складових елементів національного інноваційного середовища становить порядок денний необхідних реформ та окреслює відповідні першочергові кроки на їх шляху.



Освіта в системі економіки знань

У системі економіки знань одне з провідних місць посідає освіта як джерело інтелектуального капіталу та інноваційного потенціалу нації, сфера масової адаптації суспільства до парадигмальних соціокультурних змін та основний засіб індивідуального засвоєння соціальних навичок та кваліфікацій.

Освіта, підготовка кадрів, виховання і розвиток творчих здібностей – це основні напрями формування людського капіталу, який є джерелом стратегічної конкурентоспроможності та суспільного прибутку в майбутньому.

Напрями вдосконалення сфери освітніх послуг в Україні:

– недопущення подальшого скорочення фізичних обсягів надання освітніх послуг;

– збільшення частки дітей, яких охоплено дошкільними закладами освіти; підтримка діючих та створення нових дитячо-юнацьких центрів науково-технічної і культурної творчості;

– розширення практики спеціальної стипендіальної та кар'єрної підтримки учнів і студентів;

– організація місцевих, регіональних та національних конкурсів-відборів талановитої молоді, вдосконалення механізмів добору та залучення обдарованих дітей до навчання у вищих навчальних закладах;

– підвищення доступності якісної середньої освіти для сільських школярів;

– вдосконалення методичної та методологічної бази освітніх процесів, пріоритетне впровадження передових вітчизняних освітніх технологій;

– поліпшення ситуації з підготовкою і забезпеченням педагогічними працівниками загальноосвітніх, дошкільних та позашкільних навчальних закладів, насамперед тих, які розташовані в сільській місцевості;

– забезпечення визнання українських дипломів про вищу освіту на ринках інших країн;

– розробка Перспективного прогнозу розвитку системи освіти і ринку праці в Україні;

– створення дієвих стимулів і реальних можливостей для включення кожного громадянина в систему безперервного навчання та підвищення кваліфікації;

– проведення оцінки стану лабораторно-дослідницької бази навчальних закладів України та передбачення механізмів її відновлення (податкові пільги, пільгові кредити, асигнування з держбюджету);

– введення предмету і курсів „Інноваційний менеджмент» та „Інноваційне підприємництво» до навчальних програм навчальних закладів, запровадження відповідної спеціальності в рамках базової або другої вищої освіти;

– збільшення обсягів „експорту» освітніх послуг Україною, стимулювання залучення іноземних студентів для навчання в українських вузах;

– збереження та розвиток вітчизняних наукових та освітянських шкіл, заохочення педагогів-новаторів, технологічне вдосконалення освітніх процесів.

Наука в системі економіки знань

Україна володіє високорозвиненим науковим потенціалом, який спроможний ефективно розв'язувати актуальні проблеми суспільного розвитку та вирішувати сучасні інноваційні завдання. Інтелектуальний потенціал України, незважаючи на негативні наслідки соціально-економічних трансформацій, які мали місце до середини 90-х років минулого сторіччя, й дотепер лишається досить потужним.

Кадровий потенціал науки завжди був сильною стороною держави і протягом багатьох років визначав місце України серед провідних європейських країн: за чисельністю науковців – близько 0,54% від чисельності економічно активного населення (у тому числі за чисельністю дослідників – 0,41%). Забезпеченість науковими кадрами в Україні й нині відповідає рівню таких європейських країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, однак більш як удвічі менше за середнє значення цього показника в західноєвропейських країнах.

Напрями вдосконалення науково-технічної політики в Україні:

– покращення стану державного фінансування освітньої та науково-технічної сфери;

– призупинення тенденції до скорочення кадрового потенціалу наукових організацій, який безпосередньо здійснює наукові дослідження та розробки; стимулювання зростання кількості науково-дослідницьких та конструкторських організацій;

– істотне оновлення матеріально-технічної бази й інформаційного забезпечення вітчизняних освітянських та наукових установ;

– створення сприятливих умов і механізмів державної підтримки міжнародного співробітництва в галузі освіти і науки, науково-технічної та інноваційної кооперації;

– гармонізація законодавства України в галузі науки і високих технологій з нормами міжнародного права;

– сприяння інтеграції потенціалу соціальних та економічних наук з технічними науками з метою розширення інфраструктурної бази інновацій;

– розробка механізмів ефективного (а не витратного) фінансування НДДКР з урахуванням комерційних особливостей фундаментальної, прикладної науки та розробок;

– запровадження обґрунтованого державного замовлення на підготовку освітянських та наукових кадрів, створення ефективного механізму їх атестації, який забезпечував би досягнення світових стандартів якості та розвитку; створення сприятливих умов для роботи громадських наукових об’єднань.

Виробництво в системі економіки знань

В умовах сьогодення процес інтелектуалізації основних факторів виробництва, перехід до нового укладу технологічного розвитку, в якому роль головного ресурсу виробництва починають відігравати знання та інформація – це визначальна ознака нового типу економічного зростання та господарчих відносин.



Напрями вдосконалення інноваційних засад системи виробництва:

– стимулювання більш повного та активного використання у промисловості результатів діяльності наукової сфери, збільшення кількості та інтенсивності використання прогресивних наукових здобутків у секторі обробної промисловості;

– нарощування частки продукції п'ятого-шостого технологічних укладів у структурі виробництва;

– модернізація, оновлення технологічної бази та виробничих фондів вітчизняних підприємств;

– сприяння активному розвитку малих та середніх інноваційних підприємств, посередницьких організацій, а також стимулювання венчурного фінансового капіталу;

– стимулювання розвитку раціоналізаторської та винахідницької діяльності на підприємствах, розробка системи заохочення інноваційної ініціативи на підприємствах, запровадження практики звітності підприємств і галузей економіки за результати інноваційної діяльності;

– сприяння комерціалізації інтелектуальної власності, вдосконалення методології ринкової оцінки інтелектуальної власності в структурі капіталу комерційних компаній;

– створення механізмів моніторингу інноваційної активності галузей, виробництв, регіонів, підприємств та організацій, оцінки ефективності використання державних коштів учасниками інноваційних процесів;

– запровадження спрощеної системи оформлення контрактів і угод для підприємств, які займаються експортом інноваційної продукції;

– посилення інформаційно-інноваційної складової діяльності іноземних представництв України;

– внесення змін та доповнень до Бюджетного кодексу України стосовно запровадження в системі видатків держбюджету спеціальних фондів фінансування науково-технічних та інноваційних програм;

– розширення міжгалузевої взаємодії, укладання спільних програм та реалізація спільних проектів з міністерствами та відомствами (зокрема з Міністерством сільського господарства, Міністерством транспорту, Міністерством палива та енергетики, Міністерством промислової політики тощо).



Інноваційна культура в системі економіки знань

Формування сучасної інноваційної культури як підґрунтя для впровадження та розбудови економіки знань в Україні потребує відповідної перебудови соціально-економічного та культурного світогляду суспільства. Головне завдання щодо розвитку інноваційної культури суспільства в системі економіки знань полягає у стимулюванні трансформації суспільних цінностей відповідно до визнання пріоритетів творчої праці, самовдосконалення і самонавчання, соціально відповідального підприємництва, законослухняності та правової компетентності.



Основними напрямами формування сучасної інноваційної культури в Україні є:

– посилення ролі національних засобів масової інформації у справі формування інноваційної культури суспільства, пропагування цінностей творчої праці та вільного підприємництва;

– спрямування освітньо-інформаційних програм на впровадження інновацій на всіх рівнях суспільної діяльності;

– розвиток управлінської й правової культури службовців і спеціалістів, підвищення рівня економічної, юридичної та інформаційної освіченості громадян;

– державна підтримка науково-популярних публікацій, програм і видань;

– вшанування провідних вчених України, пропагування сучасних досягнень науки та їхнього значення для майбутнього українського суспільства.



Правове забезпечення в системі економіки знань

Правовою основою економіки знань є комплекс законодавчих актів щодо захисту об'єктів інтелектуальної власності та прав їх власників, яка в цілому забезпечує нагальні потреби суспільства в цій сфері. Проте існуюча правова практика використання наукових знань та інтелектуального продукту є недостатньою і потребує коригування.



Напрями вдосконалення правового забезпечення економіки знань:

– розробка та прийняття Інноваційного кодексу України як імперативного нормативно-правового акту, який охоплює увесь комплекс питань науково-технічної та інноваційної діяльності, захисту авторського права та інтелектуальної власності, комерціалізації та обороту нематеріальних активів підприємств;

– посилення заходів щодо контролю за дотриманням прав інтелектуальної власності в Україні, забезпечення переходу до визнаної у світі практики в галузі патентування та захисту інтелектуальної власності, впровадження сучасних технічних стандартів захисту інформації;

– приведення національної нормативної бази з питань комерціалізації інтелектуальної власності, патентно-ліцензійної торгівлі, спільного підприємництва та інших форм трансферу інновацій у відповідність до світових стандартів;

– посилення захисту іноземних інвестицій в інноваційній сфері;

– продовження та посилення роботи із впровадження міжнародних стандартів обліку і статистики в науково-технічній та інноваційній діяльності;

– стимулювання імпортозаміщення у сфері інновацій, високих технологій та наукоємної продукції.

Першочергові заходи

З метою забезпечення більшої практичної спрямованості та реформаційної придатності Доктрини економіки знань пропонуємо Програму першочергових кроків, від реалізації яких залежить поточна динаміка структурних соціально-економічних змін та стратегічна перспектива інноваційної розбудови суспільства:

– забезпечення високого рівня публічності заходів органів державної влади щодо регулювання освітньої, науково-технічної та інноваційної сфери (у тому числі, завдяки встановленню практики „нульових читань» законопроектів, які стосуються освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної сфери за участі науковців, експертів, представників виконавчої, законодавчої гілок влади та громадських організацій);

– розробка та реалізація Державної програми з підготовки наукових кадрів для потреб економіки України;

– проведення якісного аудиту, впорядкування та систематичного моніторингу державних науково-технічних програм та посилення контролю за ефективністю використання коштів, а також за результатами діяльності в цій сфері;

– створення навколо Національної академії наук України „інноваційного поясу» з комерційних наукоємних фірм, призначених розробляти конкретні продукти або надавати послуги на основі наукових результатів, отриманих науковими інститутами. Зокрема шляхом перетворення ряду науково-дослідницьких інститутів, які мають необхідну дослідницьку і виробничу базу, на технопарки класичного типу;

– проведення за участі експертів, науковців та представників органів державної влади спеціальних громадських слухань з питань розвитку наукових і публічних бібліотек, а також музеїв України (адже ця сфера сьогодні перебуває в надзвичайно важкому стані і потребує термінових зрушень);

– запровадження системи заходів, спрямованих на повернення вивезених за кордон вітчизняних капіталів, з перспективою залучення їх певної частки в інноваційний сектор економіки України;

– підвищення митних зборів на окремі види імпорту, який перешко- джає розвитку вітчизняних високотехнологічних виробництв, і навпаки, зменшення митних зборів для імпорту, який сприяє інноваційному розвитку;

– більш активне використання можливостей виробничої, наукової та академічної кооперації в рамках СНД. Істотне поліпшення організаційного і фінансового забезпечення проектів, реалізація яких передбачена Програмою співробітництва в галузі науки і технологій як складова Програм довгострокового економічного співробітництва України з державами СНД;

– компетентний аналіз перспективи перетворення провідних регіональних закладів вищої освіти (особливо тих, які займаються підготовкою кваліфікованих виробничих кадрів) на академічні університети при НАНУ, які мають єдину лабораторну та методичну базу з академією (зокрема, це дасть змогу більш раціонально використовувати бюджетні кошти);

– кардинальна зміна ситуації у сфері професійної освіти. Розробка та запровадження загальнонаціональної програми розвитку професійної освіти в Україні;

– запровадження і тестування на базі окремих регіонів системи „великих ланцюгів освіти»: викладачі профільних вузів читають курси та відбирають талановитих абітурієнтів у школах – студенти й аспіранти проходять виробничу практику на підприємствах – куратори-селекціонери залучають молодих фахівців у виробництво, формують виробничо-лабораторні групи з аспірантів і студентів, надають рекомендації керівництву підприємств щодо формування кадрового замовлення. Альтернативний шлях – розвиток системи корпоративних університетів на базі ринкових компаній (шлях, за яким розвивається професійна освіта в Росії);

– реалізація політики сприяння налагодженню вертикальних зв'язків між галузевими підприємствами, університетами та закладами середньої освіти, запровадження, за участі органів муніципальної влади, практики партнерства між вищими навчальними закладами і виробництвами, а також виробничої і лабораторної практики для студентів на виробництвах;

– аналіз перспективи створення підрозділу з науково-технічної безпеки та введення посади заступника голови СБУ (або РНБОУ) з питань науково-технічної безпеки, який би займався питаннями моніторингу науково-технічних процесів, забезпечення національних інтересів у науково-технічній сфері та передбаченням відповідних державних заходів (у нещодавно створеному Міністерстві внутрішньої безпеки США перший заступник міністра – це заступник з науки);

– розробка та реалізація календарного плану створення НІС (Національної інноваційної системи), яка передбачає, зокрема: відкриття УБРР, створення засад для функціонування національної біржі високотехнологічних компаній (технічна і фізична платформа, стандарти, нормативи, лістінг, індикатори, індекси тощо), розробку і прийняття відповідного законодавства;

– спрямування окремого напряму діяльності Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва на забезпечення розвитку інноваційного підприємництва в регіонах, стимулювання залучення фінансових ресурсів в інноваційні проекти комерційних компаній;

– У рамках проведення науково-адміністративної реформи розглянути можливість щодо інтеграції на базі одного з регіонів країни наукових і освітніх закладів в єдиний академічний округ (у межах якого можуть бути комплексно реалізовані всі наведенні пропозиції);

– проаналізувати перспективи національної освіти і науки в контексті приєднання України до СОТ. Застосувати програму упереджувальних заходів щодо недопущення втрати конкурентного потенціалу українською освітою і наукою.

Очікувані результати

Реалізація положень Доктрини економіки знань дасть змогу вирішити комплекс модернізаційних завдань, які формують порядок денний сучасної інноваційної стратегії України: перетворити освітню сферу на джерело імпульсів структурного оновлення української економіки і суспільства на постіндустріальних засадах; інтегрувати освіту – науку – виробництво – систему управління процесами розвитку в єдину національну інноваційну систему; перебудувати структуру виробництва на засадах конкурентоспроможності, гнучкості, здатності до самооновлення та самоспрямування відповідно до глобальних тенденцій.

Якщо інноваційна переорієнтація економіки – це основа основ євроінтеграційного курсу України, то розбудова економіки знань – це фундамент національних інноваційних реформ на нинішньому етапі.

Участь у підготовці брали:



В. М. Геєць, Б. А. Маліцький,

В. П. Семиноженко, Є. О. Кабацький


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка