План: Вступ Філософія Відродження і її основні риси



Скачати 248,98 Kb.
Дата конвертації10.01.2017
Розмір248,98 Kb.
План:

Вступ……………………………………………………………………………....3

  1. Філософія Відродження і її основні риси.....................................................4
  1. Ідея гармонії духу і тіла……………………………………………………….7


  2. Гуманізм і проблема індивідуальності……………………………………….8
  3. Людина як творець самої себе………………………………………………..9


  4. Розвиток науки від геоцентризму до геліоцентризму……………………..11

  5. Епоха та ілюзії духовності й державного устрою………………………….14

  1. Соціально-політичні доктрини Томаса Мора…………………………..15

  1. Біографія Томаса Мора………………………………………………………15

  2. Основні ідеї книги «Утопія»………………………………………………...16

  3. Політичні погляди Томаса Мора……………………………………………18

Висновок………………………………………………………………………..20

Список використанної літератури…………………………………………...21

Вступ

Важливим етапом розвитку філософської думки є філософія епохи Відродження. У ній порушено широке коло питань, що стосуються різних сторін природного і суспільного буття. Вона справила великий вплив на подальший розвиток культури і філософії, збагатила політичну думку блискучій і глибоко оригінальної розробкою принципу соціальної гармонії і справедливості на базі громадської власності. Цей науковий подвиг був здійснений Томасом Мором, яке випустило в 1516 р. знамениту "Утопію".





  1. Філософія Відродження і її основні риси

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (1511-1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404).

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою.




  1. Ідея гармонії духу і тіла


Період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Аристотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Аристотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я. Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії.

Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII-XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперника) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.



  1. Гуманізм і проблема індивідуальності

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.


  1. Людина як творець самої себе


Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493-1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.



  1. Розвиток науки від геоцентризму до геліоцентризму

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперника (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401-1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509-1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійнодіалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно і Франческо Патриці (1529-1597). Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану "Двоїсту істину" (М. Кузанський, П. Помпонацці та ін.). За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі (1530-1563) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі (1469-1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.



  1. Епоха та ілюзії духовності й державного устрою

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568-1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології.

Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.



Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.


  1. Соціально-політичні доктрини Томаса Мора

  1. Біографія Томаса Мора

Томас Мор народився в 1477 або 1478 р. в Лондоні в родині багатого городянина, виховувався в домі відомого політичного діяча того часу кардинала Нортона.

Мор отримав прекрасне освіту спочатку в Оксфордському університеті, де протягом двох років він із захопленням займався вивченням грецької філософії і літератури, був членом гуртка оксфордських гуманістів (серед яких був Еразм Роттердамський), а потім, за наполяганням батька - відомого королівського судді, пройшов семирічний курс юридичних наук у спеціальних школах англійських легистов. Як адвокат він швидко завойовує визнання купецтва.

У 1504 р. Мор обирається до парламенту і накликає на себе немилість Генріха УП виступом проти його фінансових домагань. При новому королі його призначають помічником шерифа. На цій посаді, за словами Еразма, він здобув собі репутацію справедливого судді, "покровителя всіх нужденних".

У 1518 р. Мор надходить на службу до Генріха VIII. На початку 20-х років підтримує його в полеміці з Лютером і, користуючись його розташуванням, в 1529 р. приймає вищу посаду - лорда-канцлера. Однак, коли, переконавшись у неможливості підпорядкувати папський престол своєму впливу, Генріх VIII оголосив себе главою церкви, Т. Мор, зберігаючи вірність своїм переконанням, в 1532 р. склав із себе повноваження лорда-канцлера.

6 липня 1535 був страчений за звинуваченням у державній зраді (відмова від присяги королю як "верховному главі" англійської церкви). Через кілька століть, католицька церква, потребує героїв високого інтелектуального і морального рангу, канонізувала Т. Мора.



  1. Основні ідеї книги «Утопія»

Критика феодального і ранньокапіталістичного суспільства "Утопія" написана у формі розповіді про подорож, який ведеться від імені вигаданого особи Гитлодея. Книга ділиться на дві частини і в ній переважають два кола тим: критика сучасного Мору суспільства; опис державного ладу на острові Утопія, загубленого в просторах Індійського океану.

Мор викриває паразитизм аристократії, духовенства, армії слуг, найманого війська і невтримне прагнення вищих класів до розкоші при повній відсутності турбот про трудівників.

"Існує велика число знатних, - пише він, - які живуть у ледарства, ніби трутні, працями інших, наприклад, власників своїх земель, яких для збільшення доходів вони стрижуть до живого м'яса".

Настільки ж безкомпромісний Мор і до перших кроків капіталізму на англійському грунті - "огораживанию", що приводить до того, що "вівці пожирають людей".

Критика феодального і ранньокапіталістичного суспільства фокусується на політиці держави. За Мору, європейське суспільство саме створило злодіїв для того, щоб насолоджуватися видовищем їх повішення. Він бачить вирішення проблеми злочинності в скасування соціальних контрастів, турботі про трударів, охороні їх земельних наділів, у забезпеченні роботою безземельних і т.п.

Мор висуває новаторські для свого часу ідеї про те, що покарання має перевиховувати, а не лякати; про пропорційності злочину і покарання: про заміну смертної кари примусовими роботами.

Mop піддає різкій критиці феодальних правителів, бачать своє покликання в завоюванні, а не в громадському благоустрої. Корінь соціальної несправедливості Мор бачить у приватній власності. "Я повністю переконаний, - каже Гитлодей, - що розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо, інакше, як зовсім знищивши власність ..." Ідеальний суспільний і державний лад На острові Утопія немає приватної власності, грошового звернення, панує повне рівність. Основу суспільства становить сімейний і трудовий колектив. Праця обов'язковий для всіх. Всі громадяни освоюють якесь ремесло і по черзі займаються землеробським працею, переселяючись для цього в сільську місцевість на два роки. Щоб не сприяти розвитків власницьких інстинктів, сім'ї регулярно обмінюються будинками. Колективізм виховують також спільні трапези громадян. Все необхідне для життя глави сімей одержують з громадських складів.

Однак осталость технічної бази змушує Мора вдатися до певний компроміс з принципом рівності. Для виконання неприємних робіт утопійці вдаються до рабської праці. Правда, кількість рабів нечисленне. Ними стають військовополонені, громадяни Утопії, засуджені за злочини (на острові заборонена смертна кара).

Політичний лад Утопії проникнуть принципами демократизму і заснований на виборності всіх посадових осіб - від филархи або сіфогранта, що обирається кожні 30 сімействами, до принцепса, який вибирається усіма филархами з чотирьох кандидатів, названих народом. Принцепс обирається довічно. Однак він може бути зміщений, якщо буде запідозрений у прагнення до тиранії. Інші посадові особи і сенат, що з давніх і досвідчених громадян, обираються щорічно. Жодна важлива справа не вирішується без сенату і народних зборів. З усіх важливих питань филархи радяться з главами сімейств.

Таким чином, представницька система узгоджується з елементами безпосередньої демократії. Головна турбота держави - організація виробництва і розподілу. Поряд з цим воно бореться зі злочинністю, забезпечує охорону країни від агресії і проводить зовнішню політику, метою якої є забезпечення світу. Однак це не заважає утопийцам надавати збройну допомогу своїм друзям в ім'я захисту справедливості. Інтернаціональна солідарність утопийцев проявляється і в тому, що вони дарують сьому частину свого експорту незаможним країн, з якими вони ведуть торгівлю.





  1. Політичні погляди Томаса Мора

  1. Основна причина всіх пороків і лих - це приватна власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи і суспільства, багатих і бідних, розкоші й убогості. Приватна власність і гроші породжують злочину, які не можна зупинити ніякими законами і санкціями.

  2. Утопія (ідеальна країна) - своєрідна федерація з 54 міст.

  3. Пристрій і керування кожного з міст однакові. У місті 6000 сімей; в сім'ї - від 10 до 16 дорослих. Кожна сім'я займається певним ремеслом (дозволено перехід з однієї сім'ї в іншу). Для роботи в прилеглій до міста сільській місцевості утворюються «сільські родини» (від 40 дорослих), в яких житель міста зобов'язаний пропрацювати не менше двох років

  4. Посадові особи в Утопії виборні. Кожні 30 сімей обирають на рік филархи (сіфогранта); на чолі 10 філархов варто протофіларх (транібор). Протофілархі обираються з числа вчених. Вони утворюють міський сенат, очолюваний князем. Князь (Адем) обирається филархами міста з кандидатів, запропонованих народом. Посада князя незмінюваність, якщо він не запідозрений у прагнення до тиранії. Найбільш важливі справи міста вирішують народні збори, але вони обирають більшу частину посадових осіб та заслуховують їх звіти.В Утопії немає приватної власності і, отже, суперечки між утопийцам рідкісні і злочини нечисленні; тому утопійці не потребують великому і складному законодавстві.

  5. Утопійці сильно гребують войною, як діянням воістину звірячим. Не бажаючи, однак, виявити, в разі необхідності, свою нездатність до неї, вони постійно вправляються у військових науках. Зазвичай для війни використовуються найманці.

  6. Утопійці визнають цілком справедливою причиною для війни той випадок, коли який-небудь народ, володіючи даремно і даремно такий територією, якою не користується сам, відмовляє все ж у користуванні і володінні нею іншим, які за законом природи повинні харчуватися від неї.



Висновок

Завершуючи розгляд філософських пошуків епохи Відродження, необхідно відзначити неоднозначність оцінок її спадщини. Незважаючи на загальне визнання унікальності ренесансної культури в цілому, цей період довгий ще не вважався оригінальним у розвитку філософії і, отже, гідним виділення в якості самостійного етапу філософської думки. Однак подвійність і суперечливість філософського мислення цього часу не повинна применшувати його значення для подальшого розвитку філософії, ставити під сумнів заслуги мислителів Ренесансу в подоланні середньовічної схоластики і створенні основ філософії Нового часу.

Mop був не тільки засновником школи утопічного соціалізму, а й родоначальником її демократичного напрями, розуміє соціалізм не просто як раціональну організацію суспільства, але і як засіб вирішення соціальних протиріч, скасування громадського нерівності і експлуатації. Мор - демократ і в тому сенсі, що він побудував політичну систему утопийцев на принципах свободи, рівності та поваги людської особистості.

Таким чином. Мор вніс великий внесок в історію соціалізму. Утопічні твори Томаса Мора і іншого найбільшого філософа-гуманіста - Томмазо Кампанелли - послужили джерелом для соціально-політичних вчень соціалістів-утопістів XIX ст. А. Сен-Симона, Ш Фур'є, Р. Оуена та інших представників соціалістичної думки.



Список використанної літератури:

  1. Артюнов В.Х., С. В. Бондар, Ю. М. Вільчинський та ін. Філософія, релігієзнавство, логіка -К.:2008

  2. Гвозданний В. А., Гусєв Р. А. Основи філософії: етапи розвитку та сучасні проблеми. Історія західної філософської думки. М.: Изд-во Ріс. екон. акад., 1993.

  3. Присухін С.І. Філософія: навч. посіб. — К.: 2008.

  4. Тихонова Л.А., Чорна Н.В. Становлення та розвиток політичної думки в історії людства. - Харьков: ХТУРЕ, 1998.

  5. Цюрупа М.В. Історія політичних і правових вчень. - К.: Центр духовної культури, 2007.





База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка