Санітарна охорона території. Особливо небезпечні інфекції



Дата конвертації29.01.2017
Розмір70,3 Kb.

Санітарна охорона території. Особливо небезпечні інфекції (холера, пташиний грип)

  • Доц. Н.А. Ничик

КРИТЕРІЇ ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИХ (КАРАНТИННИХ) ІНФЕКЦІЙ (відповідно до міжнародної конвенції 1926 р.).

  • Схильність до швидкого розповсюдження з виникненням епідемій і пандемій.
  • Можливі летальні висліди.

Холера

  • Холера
  • (лат. – cholera) –
  • це гостра, особливо небезпечна кишкова інфекція, що спричиняється холерним вібріоном і характеризується переважно функціональним ураженням тонкої кишки, шлунка, з приєднанням проносу, блювання, зневоднення організму.

Історичні відомості та актуальність

  • Холера відома з глибокої давнини. Назву «холера» запропонував Гіппократ, розуміючи під цим терміном витікання жовчі (chole, rheo), або, ймовірно, ринву (cholero). В її історії розрізняють 2 періоди: ендемічний – до 1817 р. (осередок азійської холери – басейн річок Гангу і Брахмапутри на півострові Індостан) і пандемічний – із 1817 по 1926 рр. спостерігалося 6 великих пандемій холери з високою летальністю, остання, 7-а, пандемія розпочалася в 1961 р. і триває досі. Ендемічний осередок сучасної холери сформувався в Індонезії (о. Сулавесі) на початку XX століття.
  • Збудник холери був відкритий у 1854 р. Ф. Пацині, а у чистій культурі виділений Р. Кохом в у 1883-1885 рр. під час спалаху в Єгипті.

Етіологія холери

  • Збудник – холерні вібріони
  • (класичний, Ель-Тор, Бенгал О139).
  • Серовари – Огава, Інаба, Гікошима.
  • Токсичні субстанції
  • екзотоксин (холероген),
  • фактор проникності,
  • ендотоксин.
  • Морфологія
  • грамнегативна зігнута
  • паличка (кома), з 1 джгути-
  • ком (рухлива), спор і капсул не утворює.

Джерело збудника

  • – хворий, реконвалесцент,
  • вібріоносій (1:10-1:20).
  • Хворий заразний протягом всієї недуги – з моменту появи перших клінічних симптомів, а також у стадії реконвалесценції. Хворі на маніфестну форму виділяють до 10-20 л випорожнень за добу, а в окремих випадках на тлі регідратації й більше. В 1 мл таких випорожнень міститься 107-109 вібріонів.

Механізм і шляхи передачі

  • фекально-оральний.
  • Типи епідемій – водна (найчастіше), харчова, контактно-побутова (змішана) .
  • Сезонність – літньо-осіння.
  • Сприйнятливість – загальна, проте наявність безлічі легких форм і первинного (неімунного) носійства свідчить про можливість відтворення тяжких маніфестних форм інфекції лише при зараженні досить великою дозою збудника.
  • Інкубаційний період триває до 5 діб, частіше 2-3 доби.
  • Імунітет - антибактерійний і антитоксичний. Він видоспецифічний і відносно стійкий, утримується близько 1-3 років. Повторні захворювання рідкісні.

Особливості сучасної пандемії холери:

  • кількісно переважають легкі, стерті й атипові форми (на 100 і більше хворих припадає лише 1 алгідна форма);
  • після перенесеного захворювання часто зберігається тривале вібріоносійство;
  • вібріоносіїв значно більше, ніж хворих;
  • інфекція може «укорінятися» на нових територіях з формуванням вторинних ендемічних осередків (це сталося в Африці, Південній Америці) й навіть «зимувати» у південних областях України;
  • задовго до епідемії з водоймищ виділяється збудник холери;
  • значно менша летальність: при класичній холері – близько 40 %, при холері Ель-Тор – близько 1 %.

КЛІНІКА ХОЛЕРИ

  • Початок гострий.
  • Пронос (випорожнення водянисті, на кшталт «рисового відвару»), без болю в животі, без підвищення температури тіла.
  • Блювання фонтаном, без нудоти.
  • Зневоднення
  • (I- ІV ст.).
  • Випорожнення при холері
  • («рисовий відвар»)

Вигляд немовляти при ІІІ ступеню зневоднення

Клініко-епідеміологічні особливості холери:

  • зв’язок з епідемічним осередком;
  • початок з проносу, потім – блювання;
  • розвиток зневоднення;
  • випорожнення знебарвлені, водянисті;
  • відсутність болю в животі, тенезмів;
  • знижена або нормальна температура тіла.

ЛАБОРАТОРНА ДІАГНОСТИКА ХОЛЕРИ

  • Виявлення збудника у випорожненнях, блювотинні:
  • експрес-методи (мікроскопія «висячої» краплі, реакція імобілізації; реакція аглютинації протихолерною О-сироваткою; реакція імунофлюоресценції);
  • посів на 1 % пептонну воду з наступним пересівом на середовище Ресслера.
  • Визначення титру вібріоцидних антитіл (ретроспективно).

“Холерне” ліжко

Протиепідемічні заходи в осередку

  • Нейтралізація джерела збудника:
  • Виявлення та ізоляція в провізорний госпіталь усіх осіб з розладами травлення.
  • Виявлення та ізоляція на максимальний інкубаційний період – 5 діб в ізолятор усіх, хто перебував у контакті з тілами померлих або їх речами (за відсутності клінічної симптоматики).
  • Переведення хворих на холеру в холерний госпіталь.
  • Термінове повідомлення в місцеву санепідемстанцію, управління охорони здоров'я і МОЗ про кожний випадок холери і вібріоносійства.
  • Перехворілих виписують після клінічного видужання, завершення курсу антибіотикотерапії і негативного результату триразового бактеріологічного дослідження випорожнень (для декретованих – п’ятиразове дослідження калу й одноразове – жовчі).
  • П’ятиденна обсервація з бактеріологічним обстеженням калу осіб, які прибули з ендемічних щодо холери регіонів.
  • Різко обмежують (у разі карантину – повністю припиняють) контактування осіб в осередку з населенням за його межами.

Протиепідемічні заходи, спрямовані на розрив механізму передачі:

    • Обмежувальні заходи – забороняють користування відкритими водоймами (купання, риболовлю), з якими, ймовірно, пов’язаний спалах.
    • Систематичний санітарно-гігієнічний контроль – щоденно обстежують водогони, відкриті водойми, стічні води; стежать за повнотою і своєчасністю санітарної очистки території від нечистот, санітарним станом торгових місць, закладів громадського харчування і харчової промисловості, водопостачання населення; проводять гіперхлорацію води для пиття.
    • Проведення поточної і заключної дезінфекції.
    • Організація санітарно-освітньої роботи.

Заходи, спрямовані на третю ланку епідпроцесу

  • При особливо неблагополучній ситуації за рішенням надзвичайної протиепідемічної комісії усім контактним з хворими (носіями), які перебували в однакових умовах з хворим щодо ризику зараження, призначають антибіотики (екстрена профілактика).
  • Дози препаратів для екстреної профілактики холери:
  • тетрациклін - 0,5 г 2-3 р/д протягом 4-х днів;
  • доксициклін - 0,1 г 1-2 р/д протягом 4-х днів;
  • левоміцетин - 0,5 г 4 р/д протягом 4-х днів;
  • еритроміцин - 0,5 г 4 р/д протягом 4-х днів;
  • ципрофлоксацин - 0,5 г 2 р/д протягом 4-х днів;
  • фуразолідон - 0,1 г 4 р/д протягом 4-х днів.

ЧУМА (син. – чорна смерть; лат. – реstis)

  • - зоонозна
  • природно-осередкова
  • карантинна
  • інфекція,
  • що характеризується найтяжчою інтоксикацією, специфічним геморагічно-некротичним запаленням лімфатичних вузлів, у ряді випадків пневмонією, тенденцією до септицемії та високою летальністю.

Історичні відомості

  • До нашого часу дійшли відомості про 3 спустошливі пандемії чуми. Так, у VI ст. спалахнула «юстиніанова чума» (час правління римського імператора Юстиніана), яка охопила країни Європи, Близького Сходу і північ Африки. У деяких містах тодішньої Римської імперії загинуло до 80-100 % мешканців.
  • В середні віки, започаткувавшись в Китаї та Індії, «чорна смерть» (2-а пандемія) поширилася на країни Близького Сходу, Європи й Африки. Вона періодично активізувалася протягом усього XIV і частково XV ст. Ця епідемія призвела до загибелі кожного п’ятого європейця і різкого скорочення чисельності населення.
  • Наприкінці XIV ст. для захисту від чуми почали вводити карантини (від італ. quaranta giorni – сорок днів). Ізоляція на сорок днів, відповідно до біблійних канонів, очищала людський організм від усякої скверни. Перші карантини були організовані в 1368 р. у Венеції. Одним із перших у 1383 р. увело карантин для прибулих кораблів портове місто Марсель.
  • У 1894 р. спалахнула третя пандемія чуми, яка започаткувалася в Гонконзі. За 10 років вона охопила всі континенти, населені людьми, й забрала життя близько 15 млн мешканців планети. Із цим періодом (1894 р.) пов’язане відкриття збудника чуми, честь якого належить швейцарцю А.Е. Yersin, котрий виділив збудника з тканин щурів, та японцю S. Kitasato, який незалежно від Єрсена знайшов бактерію у бліх.

Актуальність

  • Потенційну небезпеку для людини мають природні осередки цієї інфекції, оскільки вони розміщені на всіх континентах, крім Австралії, і займають коло 8-9 % земної суші. Найбільші ендемічні осередки чуми зосереджені в Північній і Південній Америці, Африці та Південно-Східній Азії. У Європі ензоотичні (сталі) осередки існують тільки на території Російської Федерації (в Каспійській долині, між Волгою і Уралом, на півдні Кавказу, в Забайкаллі). В Україні природних осередків чуми немає.
  • За даними ВООЗ, протягом останніх 50 років реєструється близько 1 700 випадків захворювань людей на чуму в рік, з яких 84 % – у бубонній, 13 % – у септичній i 2 % – у легеневій формі.

Етіологія

  • Збудник чуми – Yersinia реstis
  • з родини Enterobacteriaceae роду Yersinia. Факультативний анаероб, росте на простих живильних середовищах, оптимальна температура росту – 18-28 °С.
  • Y. реstis стійка у довкіллі, місяцями може зберігатися в ґрунті, воді, у трупах тварин, гної бубонів. Добре переносить низькі температури й заморожування. Чутлива до висушування і підвищеної температури. Загальновикористовувані дезінфектанти в прийнятих концентраціях володіють надійною бактерицидною дією.
  • Y. pestis, згідно з класифікацією потенційних біологічних чинників масового ураження (CDC, 2000), належить до патогенів найвищого пріоритету (група А).

ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ЧУМИ

  • Джерела збудника – гризуни (ховрахи, бабаки, щури, зайці, піщанки), верблюди, хвора людина (особливо з легеневою формою).
  • Механізми передачі – трансмісивний (переносник - блоха); контактний; аліментарний; крапельний.
  • Сезонність - рання весна (період виходу з нір зимовосплячих тварин, їх гону і спарювання), а також улітку і на початку осені, коли гризуни найактивніші, а інфіковані блохи можуть нападати і на людину.
  • Сприйнятливість – загальна (100 %).
  • Природно-осередкова інфекція - осередки природні (первинні) і синантропні (вторинні).
  • Інкубаційний період триває від декількох годин (у разі аерогенного зараження) до 1-2, максимум – 6 діб (при всіх формах).
  • Імунітет – постінфекційний, відносний за тривалістю і напруженістю.

Класифікація чуми

  • Клінічні форми: шкірна, бубонна, шкірно-бубонна;
  • первинно-легенева, вторинно-легенева, кишкова, первинно-септична, вторинно-септична, інші форми.
  • Ступінь тяжкості: легкий, середньої тяжкості, тяжкий.
  • Ускладнення: інфекційно-токсичний шок, менінгіт, аденофлегмона та ін.

Клініка чуми

  • Початок хвороби раптовий, з різкого ознобу, гарячки.
  • Виражена інтоксикація (біль голови, блювання, міалгії, різка слабість, розбитість, хода хитка, п’яна).
  • Страждальний вираз обличчя, загострені риси, гіперемія лиця, кон’юнктив, язик сухий, начебто натертий крейдою.
  • Пульс слабкого наповнення, тахіаритмія. Гіпотонія. Розширення меж серця, тони глухі.
  • Геморагічний синдром.

Клінічні форми чуми

  • Бубонна форма – бубони первинні, вторинні.
  • Явища періаденіту (різка болючість, суцільний щільний бугристий конгломерат, нерухомий, шкіра над ним багрова, блискуча). Наслідки розсмоктування, нагноєння (з утворенням нориці, а після її загоєння - рубця), склерозування.
  • Легенева форма – виражена інтоксикація, задишка, багаторазове блювання, колючий біль в грудях, кашель сухий або вологий з кривавим харкотинням. Невідповідність мізерних фізикальних даних тяжкості стану. Ціаноз. Психомоторне збудження, марення.
  • Септична форма – тяжка інтоксикація, порушення свідомості, геморагічний синдром, гепатоспленомегалія, інфекційно-токсичний шок.
  • Чумний бубон, який прорвався

Лабораторна діагностика

  • Бактеріологічний метод (основний) - виділення чистої культури збудника, з подальшою її ідентифікацією.
  • Бактеріоскопічний (орієнтовний) - виявлення при мікроскопії в мазках із гною, харкотиння біполярно зафарбованих грамнегативних паличок.
  • Серологічний - для експрес-діагностики метод імунофлюоресценції. РПГА - для ретроспективного діагнозу і обстеження природних осередків; високочутливий імуноферментний метод.
  • Біологічний - зараження досліджуваним матеріалом лабораторних тварин – мишей і хом’яків.

Правила забору і відправлення матеріалу

  • Матеріал забирає медпрацівник того медичного закладу, де знаходиться хворий. При усіх формах чуми забирають кров, при шкірній формі - вміст везикул, пустул, виділення виразок, при бубонній формі – пунктат із бубону, при легеневій – харкотиння (слиз із ротоглотки). Забір роблять до початку антибактерійного лікування.
  • Пробірки та інший лабораторний посуд з матеріалом загортають у тканину, просочену дезрозчином, ретельно пакують в бікси чи дерев’яну скриню і опломбовують. У супровідному направленні вказують паспортні дані хворого, основні епідеміологічні дані, попередній діагноз, який матеріал направляється, дату і час забору і відправлення. Матеріал транспортують в лабораторію з дотриманням правил безпеки.

Протиепідемічні заходи при чумі, спрямовані на джерело збудника

  • негайна ізоляція хворого та його лікування;
  • виписка перехворілих після клінічного одужання і при негативних результатах 3 бактеріологічних досліджень після закінчення лікування;
  • виявлення і госпіталізація осіб, підозрілих на чуму, в провізорний госпіталь;
  • виявлення та ізоляція на максимальний інкубаційний період (6 діб при чумі в ізолятор) усіх, хто контактував з трупами померлих або їх речами (при відсутності клінічної симптоматики);
  • встановлення територіального карантину;
  • щоденні подвірні обходи усіх жителів населеного пункту, з вимірюванням температури тіла, двічі в день;
  • лабораторне обстеження населення на чуму;
  • дератизація.

Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника:

  • проводять заключну дезінфекцію в осередку 5 % розчином фенолу чи 2-3 % розчином хлораміну;
  • здійснюють дезінсекцію і дератизацію в осередку;
  • дотримуються заходів особистої профілактики медичним персоналом чумного шпиталю (використання протичумного костюму, вимірювання температури тіла та ін.).

Специфічна профілактика

  • Вакцинація населення осередку ензоотичної місцевості та осіб, які в’їжджають у нього, за допомогою живої сухої вакцини з штаму EV;
  • Вакцинація усього населення в разі виявлення хворого і вибірково контингентів, які підпали під особливо високий ризик зараження (мисливці, тваринники, заготівельники тощо);
  • Екстрена 6-денна профілактика стрептоміцином або тетрацикліном осіб, підозрілих на можливе зараження.
  • Лікар, який виявив хворого з підозрою на чуму, зобов’язаний по телефону повідомити територіальну службу охорони здоров’я і санепідемслужбу, а ті  міністерство охорони здоров’я.

ГЕМОРАГІЧНІ ГАРЯЧКИ

  • Гострі вірусні природно-осередкові інфекції, які характеризуються гарячкою, геморагічним синдромом, ураженням різних органів.
  • Геморагічна гарячка з нирковим синдромом.
  • Геморагічна гарячка Крим-Конго.
  • Омська геморагічна гарячка.
  • Геморагічні гарячки Ласса, Марбург, Ебола (контагіозні).
  • Жовта гарячка.

ГЕМОРАГІЧНА ГАРЯЧКА З НИРКОВИМ СИНДРОМОМ

  • – гостре вірусне
  • природно-осередкове
  • захворювання, що
  • характеризується значним інтоксикаційним і геморагічним синдромами з температурною реакцією, висипаннями на шкірі та слизових оболонках (капіляропатією та геморагічним діатезом), а також тяжким ураженням нирок (нефрозо-нефритом).

Етіологія

  • ГГНС спричинена вірусом, віднесеним до родини Bunyaviridae, роду Гантавірусів. Поза організмом природного господаря цей вірус досить стійкий: тривало зберігається при висиханні, не чутливий до впливу ультрафіолетового опромінення, здатний дуже довго залишатися життєздатним у деяких органах польових мишей, які нерідко протягом декількох тижнів виділяють збудника із сечею. В організмі
  • гамазових кліщів вірус ГГНС
  • зберігається пожиттєво
  • (до 4 років) і має здатність
  • передаватися трансоваріально.

Джерело збудника

  • Домінуючими теплокровними хазяїнами
  • збудника нині вважають руду та червону
  • полівку. Хоча ці гризуни від інфекції не гинуть, вірус стабільно виявляють у їх органах і виділеннях – передусім у випорожненнях і слині. Можливим джерелом збудника є також домова миша, зараження якої відбувається при контакті з інфікованими дикими гризунами. Виділення вірусу триває до 1 міс.
  • Більшість дослідників заперечує можливість передачі збудника ГГНС від людини до людини, хоча в крові та сечі хворих вірус виявляють до 5-ї доби недуги. У зв’язку з цією обставиною допускається розміщення хворих в терапевтичних відділеннях.

Механізм і шляхи передачі

  • Домінуючим є повітряно-пиловий механізм, який спрацьовує при заготівлі сіна, обмолоті зернових та іншій роботі із зерном в місцях сховищ, у лабораторіях, які працюють з мишами, інфікованими вірусом ГГНС.
  • Якщо контамінуються продукти харчування виділеннями гризунів, уможливлюється фекально-оральний механізм передачі ГГНС.
  • Багаторазово було підтверджено й певну роль контактного механізму передачі цього збудника, передусім за рахунок його здатності проникати через мікроскопічні пошкодження шкіри в разі попадання на неї контамінованого збудником матеріалу (наприклад, при митті рук у забрудненій сечею гризунів воді, купанні тощо).

Сезонність

  • Відзначаються два сезонні підйоми – весняно-літній (травень-червень) і осінньо-зимовий (вересень-грудень). Перший підйом зумовлений весняним зростанням чисельності гризунів, а другий, їх міграцією у житла і надвірні споруди (у тому числі овочесховища і склади), посиленням контакту людей з природою, передусім під час сільськогосподарських робіт. У літній час можуть виникати також групові захворювання ГГНС дітей у таборах відпочинку, розташованих в ендемічній місцевості.

Сприйнятливість населення

  • дуже висока. Раніше найчастіше хворіли мешканці села, а також лісозаготівельники, мисливці, геологи й інші професійні групи людей, незалежно від статі. Сьогодні захворюваність сільських і міських жителів вирівнюється, що, з одного боку, може бути пов’язано зі зростанням кількості міських власників садових ділянок (особливо тих, які розташовані в лісових, низовинних місцях); а з другого – ефектом проепідемічування сільських мешканців, передусім тих, які проживають на території природних осередків.
  • При відповідній епідемічній ситуації можуть хворіти люди всіх віків.
  • Інкубаційний період в середньому триває 12-15 діб. В окремих випадках він може скорочуватися до 9 і затягуватися до 35 діб.

Імунітет стійкий, повторні захворювання не описані.

  • Протиепідемічні заходи, спрямовані на джерело збудника
  • На територіях, неблагополучних відносно ГГНС, слід забезпечити профілактичні й винищувальні заходи, спрямовані на знищення теплокровних хазяїнів збудника – рудої полівки, польової миші та інших видів гризунів.
  • Хворі підлягають госпіталізації тільки за клінічними показаннями, а також з метою диференціації від захворювань, які можуть становити небезпеку для оточуючих. За контактними особами (медичним персоналом) встановлюють 20-денне медичне спостереження.

Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника

  • Людей, які працюють у природних осередках і лабораторіях, де існує особлива небезпека інфікування, необхідно зобов’язати використовувати ще й відповідний захисний одяг (рукавички, комбінезони, гумове взуття тощо).
  • Як і при багатьох кишкових інфекціях, вдаються до відповідних заходів, спрямованих на недопущення реалізації фекально-орального механізму передачі збудника людям.
  • Організовують широкомасштабні дезінсекційні (акарицидні) заходи, передусім для знищення гамазових кліщів.
  • Специфічна профілактика не розроблена.

КРИМСЬКА-КОНГО ГЕМОРАГІЧНА ГАРЯЧКА

  • – це гостре вірусне природно-осередкове захворювання з групи антропонозів, що характеризується розвитком тяжкої інтоксикації з високою гарячкою,
  • часто двохвильовою,
  • і геморагічного діатезу.

Рекомендоване визначення випадку синдрому гострої геморагічної гарячки

  • Клінічні критерії (переглянуті Міжнародними медико-санітарними правилами – ММСП) – гарячкове захворювання з гострим початком і тривалістю менше 3 тиж. у тяжко хворого пацієнта, і будь-які 2 ознаки з наступних:
  • геморагічний висип (петехії або пурпура);
  • носові кровотечі («епістаксис»);
  • кривава блювота;
  • кровохаркання;
  • кров у випорожненнях;
  • інші геморагічні симптоми за відсутності відомих чинників, що призводять до геморагічних проявів.

Етіологія

  • Збудник Кримської-Конго геморагічної гарячки – РНК-вірус, що належить до родини Bunyaviridae, роду Nairovirus.
  • Збудник легко інактивується під дією підвищеної температури, спирту, ефіру, хлороформу й хлорвмісних
  • дезінфектантів, але довго
  • зберігається на холоді у
  • висушеному стані.

Джерело збудника

  • У природних осередках вірус циркулює серед гризунів багатьох видів, зокрема полівок, водяних щурів, ондатр, ховрахів, їжаків, зайців, а також великої і малої рогатої худоби, коней (антропургічні осередки), птахів.
  • Резервуаром і переносником вірусів є іксодові й гамазові кліщі родів Hyalomma (передусім види H. plumbeum plumbeum, H. marginatum, H. anatolicum), Rhipicephalus і Воophilus, в яких може бути трансоваріальна передача інфекції. Епідеміологічну небезпеку становить також хвора людина.
  • Інфіковані кліщі заразливі довічно. Хвора людина також становить епідемічну небезпеку, передусім у гарячковий період, який супроводжується вірусемією.

Механізм і шляхи передачі

  • Зараження людини найчастіше відбуваються при укусах кліщів (трансмісивний механізм).
  • Доведено можливість інфікування від хворої людини при попаданні її крові на шкіру інших людей, оскільки віруси виявляються в крові недужих у перші 5-6 діб захворювання (контактний механізм). Особливо велика небезпека інфікування медичних працівників, котрі мають професійний контакт з кров’ю. Цей же механізм може реалізуватися при обробці туш впольованих дрібних ссавців, зокрема, при знятті шкурки з убитого зайця, кров якого може потрапити на травмовані ділянки шкіри і спричинити зараження людей.

Сезонність

  • припадає на весняно-літній період (травень-серпень).
  • Сприйнятливість населення
  • Хворіють переважно працездатні люди, зайняті в сільському господарстві, передусім тваринництві (особи, які випасають худобу, стрижуть овець, заготовляють дикорослі корми), а також ветеринари, медичний персонал, зайнятий обслуговуванням хворих.
  • Інкубаційний період триває від 7 до 12 діб.
  • Імунітет - напружений, тривалий, але вузькоспецифічний.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження

  • З’ясовують перебування захворілого за 1-2 тижні до хвороби у природному осередку. Уточнюють факт укусу кліщами, контакт з кров’ю подібних хворих чи гризунів.
  • Лабораторна діагностика передбачає виділення вірусу шляхом зараження у мозок сисунів білих мишей і постановкою серологічних реакцій з кров’ю хворого.

Заходи, спрямовані на джерело збудника

  • У природному осередку регулюють чисельність зайців, проводячи узимку їх відстріл.
  • Велику роль відіграють дератизаційні та акарицидні заходи, передусім у прилеглій до житлових і господарських приміщень території. Необхідно домагатися знищення кліщів, паразитуючих на домашніх тваринах (не менше ніж 2 рази на місяць). Хвору людину з огляду на її заразність негайно госпіталізують та ізолюють у найближчій лікарні.

Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника

  • Хворому виділяють індивідуальні медичні інструменти та ємності з дезінфекційним розчином для знезараження інструментів (навіть одноразових) і виділень.
  • Медичний персонал під час обслуговування хворих зобов’язаний використовувати халат, фартух, гумові рукавиці, марлеву маску, захисні окуляри.
  • У природних осередках інфекції проводять широкомасштабні акарицидні заходи та забезпечують індивідуальний захист людей від нападу кліщів (захисний одяг, у тому числі імпрегнована репелентами білизна, обмундирування, намети, спальні мішки).

Специфічна профілактика

  • Розроблено вакцину та людський імуноглобулін проти кримської-Конго геморагічної гарячки, які однак не набули широкого застосування.

Омська геморагічна гарячка

  • - гостра вірусна природно-осередкова хвороба, що характеризується геморагічним діатезом, порушеннями водно-сольового і білкового обміну, запальними й токсичними процесами в паренхіматозних органах.

Етіологія

  • Збудник – РНК-вірус, що належить до родини Togaviridae роду Flavivirus, відносно нестійкий у довкіллі, чутливий до незначного підвищення температури: 70 °С витримує протягом 10 хв., а при кип’ятінні гине миттєво. Швидко інактивується під дією формаліну, ефіру, спирту й багатьох дезінфектантів.

Джерело збудника

  • переважно гризуни вологих біотопів: водяні щури, ондатри, бобри, полівки та ін., що є прогодівниками резервуару і специфічними переносниками вірусу – кліщі роду Dermacentor (D. pictus, D. marginatus). Кліщі заражаються у стадії личинки і передають вірус ОГГ трансфазово та трансоваріально. Деяку роль у розповсюдженні вірусу відіграють кліщі інших родів, а також комарі та блохи.
  • Заражені кліщі зберігають вірус довічно. Людина, хвора на ОГГ, епідеміологічно безпечна.

Механізм і шляхи передачі

  • Людина зазвичай заражається шляхом реалізації трансмісивного механізму передачі – при укусах інфікованих кліщів.
  • Можливе й фекально-оральне зараження – через воду, харчові продукти і предмети довкілля, забруднені виділеннями хворих гризунів. Мисливці наражаються на небезпеку зараження вірусом ОГГ контактним шляхом – при попаданні крові впольованих гризунів на шкіру рук під час зняття шкурок чи обробці тушок. При підсиханні сечі й потраплянні її з пилом у повітря може статися повітряно-пилове зараження працівників звіроферм, лабораторій чи віваріїв. Зараження осіб, які спілкувалися з хворим, малоймовірне.

Сезонність. Напад кліщів на людину відбувається під час відпочинку, на сільськогосподарських роботах, у полі або лісі (в травні, потім у серпні-вересні).

  • Сезонність. Напад кліщів на людину відбувається під час відпочинку, на сільськогосподарських роботах, у полі або лісі (в травні, потім у серпні-вересні).
  • Сприйнятливість населення загальна, однак частіше на небезпеку інфікування наражаються мисливці, сільськогосподарські працівники, особи, які беруть участь у промислі на ондатру, працівники лабораторій, що використовують мишей чи інших гризунів – потенційних джерел збудника ОГГ.
  • Інкубаційний період триває від 3 до 8 діб.
  • Імунітет після перенесеної хвороби стійкий, тривалий. Повторних захворювань не описано.

ГЕМОРАГІЧНА ГАРЯЧКА ЕБОЛА

  • – гостре, особливо небезпечне інфекційне захворювання з тяжким і поліморфним перебігом, що характеризується інтоксикаційним, геморагічним, діарейним синдромом, частим ураженням органів травлення і дихання, нерідко з летальним вислідом.
  • ГЕМОРАГІЧНА ГАРЯЧКА МАРБУРГА
  • – характеризується тифозним станом, поліорганними ураженнями з діареєю і вираженими геморагічними явищами.
  • ГЕМОРАГІЧНА ГАРЯЧКА ЛАССА
  • – характеризується геморагічним синдромом (дифузним капіляротоксикозом), ексудативним фарингітом з виразками на слизовій оболонці ротової порожнини, часто з летальним вислідом.

Історичні відомості та актуальність

  • Перші осередки гарячки Ебола були зафіксовані у 1976 p. у Судані та колишньому Заїрі. У Судані з червня по листопад захворіло 284 і померла 151 людина (53 % летальності), а серед медичного персоналу лікарень захворіло 76 (третя частина) і померло 46 осіб (60 %). Спалах у Конго охопив 318 людей, з яких 280 померло (88 %). Через високу контагіозність збудника, відсутність ефективного лікування та запізніле проведення протиепідемічних заходів недуга дуже швидко поширилася і згодом епідемія охопила й сусідні африканські країни. Особливо великих жертв зазнали медичні працівники стаціонарів, де перебували хворі.
  • У 1995 р., через 19 років після першого спалаху, інфекція знову поширилася в Демократичній Республіці Конго та у сусідній Замбії. Офіційно захворіло 289 осіб, 80 % з яких померли.
  • Гарячка Ласса
  • У 1969 р. в одній з нігерійських лікарень занедужали 3 медсестри на «якусь нову хворобу». Дуже скоро 2 пацієнтки померли й невдовзі занедужали ще декілька осіб, які їх лікували. Цього ж року J. Casals зі співробітниками виділили від хворих вірус, який виявився збудником гарячки Ласса (назва селища першої захворілої медсестри, яка загинула від цієї недуги).
  • Періодично геморагічна гарячка Ласса спалахує в країнах Центральної Африки, забираючи чимало людських життів. Спостерігалися випадки завезення цієї особливо небезпечної інфекції в Європу та Америку. Збудник хвороби належить до патогенів найвищого пріоритету. Тож працювати з ним можуть тільки лабораторії, забезпечені 4-м рівнем біологічного захисту за стандартами ВООЗ.
  • Гарячка Марбург
  • Уперше спалах гарячки Марбург було описано у 1967 p. у м. Марбурзі, Франкфурті-на-Майні (Німеччина) серед працівників біофабрики, яка спеціалізувалася на виготовленні культур клітин з нирок мавп. У той же час занедужали й деякі працівники госпіталю, які доглядали за хворими з біофабрики. Подібний спалах хвороби у тому ж році було зареєстровано і в Бєлграді (тодішня Югославія) також серед працівників біофабрики. Усього захворіла 31 людина. Збудник хвороби вперше був виділений з крові хворих у Марбурзі. Хвороба отримала «географічну» назву – геморагічна гарячка Марбурга.
  • Актуальність цієї недуги зумовлена тяжким й часто несприятливим перебігом з летальними вислідами, високою заразністю, що уможливлює виникнення внутрішньолікарняних спалахів і поширення інфекції за межі осередку.

Етіологія

  • Збудник гарячок Марбурга та Ебола – РНК-вірус, який належить до родини Filoviridae роду Filovirus.
  • Збудник гарячки Ласса – РНК-вірус, що належить до групи аренавірусів

Джерело збудника

  • Для гарячок Ебола і Марбург – мавпи.
  • При гарячці Ласса –
  • гризуни, передусім багатососочковий щур (Mastomys natalensis), що населяє усю Африку, однак найбільше поширений у центральній частині континенту і західному регіоні Екваторіальної Африки.
  • Вторинним джерелом може бути хворий у гострій гарячковій фазі недуги, при гарячці Ебола – заражений становить небезпеку для оточуючих у всі клінічні періоди недуги, а в разі сприятливого перебігу –
  • можливо, ще й у перші доби
  • реконвалесценції.

Механізм і шляхи передачі

  • Вірус Ебола адаптований до контактно-ранового, фекально-орального і, ймовірно, – до повітряно-краплинного механізму передачі з його різновидом – повітряно-пилового шляху. Передача збудника відбувається під час проведення діагностичних і лікувальних парентеральних маніпуляцій, а також можлива навіть при попаданні мізерних кількостей біологічних рідин на шкіру чи слизові оболонки. Висока зараженість персоналу лікарень за обмежений період вказує на можливість аерозольного та фекально-орального інфікування. На останній факт вказує й часте ураження травної системи з розвитком кривавої діареї.
  • Для вірусу Марбурга припускають ще й можливість проникнення через кон’юнктиву або верхні дихальні шляхи. Не виключений також статевий (вірус виявлено в спермі) шлях і вертикальний механізм зараження.
  • При гарячці Ласса людина заражається аліментарним шляхом, споживаючи забруднені вірусом продукти, можливе повітряно-пилове та контактно-ранове зараження.

Сезонність

  • при гарячках Марбург і Ебола не вивчена, при гарячці Ласса - спалахи, які реєструвалися в минулому, виникали у всі пори року.
  • Сприйнятливість населення загальна, незалежно від віку.
  • Інкубаційний період :
  • при гарячці Ебола - від 4 до 16 діб, у середньому – 5-8 діб;
  • при гарячці Марбурга - від 4 до 9 діб;
  • при гарячці Ласса - від 7 до 17 діб, в середньому – 10 діб.
  • Імунітет при гарячці Ласса - тривалий, напружений.
  • При гарячках Марбург і Ебола - вивчений недостатньо.

ЖОВТА ГАРЯЧКА

  • гостра особливо небезпечна інфекційна хвороба, яка супроводжується розвитком тяжкої інтоксикації, геморагічного синдрому, жовтяниці, ниркової недостатності та високою летальністю.
  • Залежно від джерела збудника хвороба може бути природноосередковим зооантропонозом (жовта гарячка джунглів) та антропонозом (міська жовта гарячка).

Історичні відомості та актуальність

  • Вважають, що наприкінці ХV ст. в Америці жовтою гарячкою була заражена значна частина матросів Колумба, більшість з яких загинула. Найтяжча епідемія була зареєстрована наприкінці ХVIII ст. під час будівництва Панамського каналу, коли занедужало понад 500 тис. осіб.
  • Жовта гарячка реєструється в тропічних регіонах Африки і Південної Америки, передається лісовими комарами від мавп. У даний час багатьом містам загрожує епідемія жовтої гарячки, тому що ця інфекція «переживає відродження», особливо в африканському регіоні.

Етіологія

  • Збудник жовтої гарячки – дрібний
  • РНК-вірус, що належить до родини Togaviridae групи В.
  • Джерело збудника
  • в африканських джунглях природним джерелом збудника є лісові та синантропні мавпи,
  • в джунглях тропічних лісів Південної Америки – інші види лісових мавп (капуцини, ревуни та ін.).
  • при міській формі джерелом вірусу є хвора людина, а переносником – синантропний комар Aedes aegypti, а також, ймовірно, Aedes simpsoni.
  • Механізм і шляхи передачі
  • трансмісивний – через укус інфікованого комара. У рідкісних випадках уможливлюється контактно-рановий механізм – шляхом попадання крові хворого на ранку.

Сприйнятливість населення загальна.

  • Сприйнятливість населення загальна.
  • Інкубаційний період триває від 3 до 6 діб, зрідка подовжується до 10-13 діб.
  • Імунітет - природний напружений довічний імунітет.
  • Основні напрямки
  • епідеміологічного обстеження
  • При обстеженні осередку необхідно встановити факти перебування хворого в місцях, неблагополучних стосовно жовтої гарячки, укуси комарами. Усі приїжджі в ендемічні регіони повинні бути вакциновані проти жовтої гарячки і мати Міжнародне свідоцтво про відповідне щеплення, де зазначено час і місце вакцинації, вид використаної вакцини.

Міжнародне свідоцтво про проведену вакцинацію

Протиепідемічні заходи при виявленні хворого на карантинну інфекцію (контагіозні геморагічні гарячки)

  • негайна ізоляція хворого та його лікування;
  • виписка перехворілих після клінічного одужання;
  • виявлення і госпіталізація осіб, підозрілих на ОНІ, в провізорний госпіталь;
  • виявлення та ізоляція на максимальний інкубаційний період (17 діб) в ізолятор усіх, хто контактував з трупами померлих або їх речами (при відсутності клінічної симптоматики);
  • встановлення територіального карантину;
  • щоденні подвірні обходи усіх жителів населеного пункту, неблагополучного по ОНІ (з термометрією);
  • дезінфекційні заходи (в тому числі – дезінсекція, дератизація);
  • за епідпоказаннями – вакцинація проти жовтої гарячки.
  • Вакцина проти жовтої гарячки

Контрольні питання

  • Критерії особливо небезпечних (карантинних) інфекцій.
  • Етіологія та епідеміологія холери.
  • Особливості 7-ї пандемії холери.
  • Профілактичні та протиепідемічні заходи при холері.
  • Етіологія та епідеміологія чуми.
  • Профілактичні та протиепідемічні заходи при чумі.
  • Етіологія та епідеміологія геморагічних гарячок.
  • Профілактичні та протиепідемічні заходи при геморагічних гарячках.
  • Дякую!


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка