Серен К”єркегор і два види відчаю



Скачати 31,69 Kb.
Дата конвертації30.03.2017
Розмір31,69 Kb.

Серен К”єркегор і два види відчаю.

  • Серен К”єркегор і два види відчаю.
  • Поняття некласичної філософії.
  • Людвіг Фейєрбах як родоначальник некласичної філософії.
  • Марксистська філософія як подолання гносеологізму.
  • Волюнтаризм Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше.
  • Психоаналітична парадигма людського буття.

Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії Нового часу – людина є частина природи; у Некласичній філософії, у Фейєрбаха людина є центр природи, у Маркса – природа є частина людини.

  • Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії Нового часу – людина є частина природи; у Некласичній філософії, у Фейєрбаха людина є центр природи, у Маркса – природа є частина людини.

Трансцендентне — все те, що виходить за межі нашого повсякденного досвіду і, в християнській культурі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог і безсмертна душа, спрямована до Бога.

    • Трансцендентне — все те, що виходить за межі нашого повсякденного досвіду і, в християнській культурі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог і безсмертна душа, спрямована до Бога.
    • Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного.
    • Некласична філософія це підхід до людини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретика-пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символіч­ності трансцендентного.

"Задача Нового часу полягала у розкритті й олюдненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в антропології''

  • "Задача Нового часу полягала у розкритті й олюдненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в антропології''
  • "Протестантизм на противагу католицизму вже не цікавиться більше тим, що таке Бог сам по собі. Цікавиться він тільки тим, який Бог для людини; у зв'язку з цим у протестантизмі більше нема умоглядної або споглядальної тенденції католицизму; протестантизм не є теологія,_— він, по суті, тільки христологія, тобто релігійна антропологія".

"Віра в безсмертя, — пише Фейєрбах, — виражає не що інше, як істину і факт... що полягають в тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, у спогадах, у серцях живих людей".

  • "Віра в безсмертя, — пише Фейєрбах, — виражає не що інше, як істину і факт... що полягають в тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, у спогадах, у серцях живих людей".

1. Марксизм — це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним — у найширшому смислі цього слова).

  • 1. Марксизм — це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним — у найширшому смислі цього слова).
  • 2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-ленінізм — ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу.
  • 3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформувався в різноманітні неомарксистські течії — як на територіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.

У марксизмі виділяють п'ять суспільно-економічних формацій:

  • У марксизмі виділяють п'ять суспільно-економічних формацій:
  • 1. Первіснообщинну.
  • 2. Рабовласницьку.
  • 3. Феодальну.
  • 4. Капіталістичну.
  • 5. Комуністичну.

Відчуження людини від продукту своєї праці.

  • Відчуження людини від продукту своєї праці.
  • Відчуження людини від процесу праці ( ясно позначається в тому, що як тільки припиняється фізичний або інший примус до праці, від праці тікають, як від чуми).
  • Відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності. Перебуваючи у безперервному відчуженні від процесу праці, людина відчужується від своєї сутності як вільної творчої діяльності.
  • Відчуження людини від природи. У процесі відчуженої праці людина все більше перетворює природу на засіб досягнення своїх бездушних цілей.
  • Відчуження людини від роду.
  • Відчуження людини від людини. Цей аспект відчуження завершує попередні і є їхнім закономірним результатом: "Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї праці, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини".

Під волюнтаризмом у широкому смислі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу.

  • Під волюнтаризмом у широкому смислі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу.
  • Волюнтаризм — це філософська течія XIX ст., що зробила поняття волі своїм головним принципом філософування і протиставила стихію волі раціональному освоєнню світу. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі мислителі, як Шопенгауер, а за ним Гартман і Ніцше, утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.),

  • формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.),
  • О.Шпенглер (1880-1936 рр.),
  • Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.

Людина — це вищий прояв волі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні відкриває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який виступає фундаментальною властивістю людини.

  • Людина — це вищий прояв волі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні відкриває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який виступає фундаментальною властивістю людини.
  • На цій підставі проростає песимізм ,тому що будь-яка перемога ілюзорна, її пронизує страждання як нудьга пересичення.
  • Страждання — ось універсальний результат волі до життя. Воно її вічний супутник, який робить похмурим будь-яке щастя. Щастя "не може бути тривалим задоволенням і насолодою, — пише Шопенгауер, — а завжди тільки звільняє від якого-небудь страждання і потерпання, за якими повинне прийти або нове стра­ждання, або... безпредметна туга і нудьга...”

“ Так говорив Заратустра ”,

  • “ Так говорив Заратустра ”,
  • “ По ту сторону добра і зла ”,
  • “ Генеалогія моралі ”,
  • “ Воля до влади ”,
  • “ Антихристиянин ”

це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці.

  • це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці.

– першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

  • – першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “ Надлюдина ” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“ аристос ” – найкращий), від людини з натовпу до “ надлюдини ” (супермена).

  • у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “ Надлюдина ” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“ аристос ” – найкращий), від людини з натовпу до “ надлюдини ” (супермена).
  • Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень:
  • 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;
  • 2) поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;
  • 3) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини.
  • 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі;
  • 5) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти;
  • 7) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля);
  • 8) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;
  • 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі. Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст.
  • Принципи діалектики - вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.
  • До основних принципів діалектики належать:
  • Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але при цьому змінюється в певному напрямку (це ж стосується й духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку, адже зв'язки існують завдяки руху (перенесенню матерії, енергії, інформації), а рух, своєю чергою, реалізується у взаємозв'язках.
  • Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.
  • Принцип детермінації полягає у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови);
  • Принцип відображення. Всезагальність відображення є властивістю матерії, що зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає певному ступеню організації й розвитку матерії.
  • Існує певна ієрархія рівнів відображення:
  • Всі рівні відображення мають загальні властивості:
  • по-перше, вони є наслідком взаємовпливу предметів;
  • по-друге, вони є проявом сліду, що відтворює особливості структури предметів;
  • по-третє, у вигляді впливу цього сліду предметів на їхній подальший розвиток.
  • Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все у світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.
  • Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємообумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і різноманітність світу. У них знаходить своє вираження матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний зі зв'язків предмет перестає бути собою.
  • Зв'язки завжди перебувають в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж необхідно розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність, специфіку.
  • Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості.
  • Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:
  • 1) об'єктивним;
  • 2) необхідним;
  • 3) загальним;
  • 4) внутрішнім;
  • 5) суттєвим;
  • 6) повторювальним.
  • До основних діалектичних законів належать:
  • Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять як якість, кількість, міра. Якість - це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Кількість - це зовнішня визначеність буття, яка вже не є тотожною з буттям. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.
  • Закон єдності і боротьби протилежностей - є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності - боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби.
  • Закон заперечення заперечення - є також одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Теза - така форма думки /судження/ в якій щось стверджується. Антитеза - заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез - в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається на вищій основі.
  • Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності мав свої етапи.
  • В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес - запереченням заперечення.
  • Отже, з вищесказаного можна зробити наступний висновок, що у сучасному розумінні діалектика — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього слід розрізняти два види діалектики - об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики. Тому діалектика виконує дві основні функції - світоглядну /все змінюється і рухається/ та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу /розглядати все з точки зору руху, зміни, стрибків - на відміну від метафізики, яка розглядав все сталим, незмінним/.


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка