Тема №1 Вступ до соціології



Сторінка3/5
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5
ТЕМА 4 . Особистість у системі соціальних зв’язків
103. Сутність, спільність та відмінність понять “людина ”, “індивід”, “особистість”

Коли аналізують місце і роль особи в суспільстві широко застосовують ці поняття, в чому ж їхня сутність?

Людина-це в першу чергу біологічна і соціальна істота, вона перебуває на найвищому щаблі в ієрархії всіх живих організмів є суб’єктом суспільної і історичної діяльності. Головною характеристикою людини є її свідома, цілеспрямована діяльність.

Індивід (від individuum- неподільний)- це людина, що розглядається як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності. Індивід характеризує собою, щось особливе, специфічне, неповторне, що вирізняє його від інших.

Особистість-це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб’єктів цих відносин. Кожна особа є не тільки людиною, а й індивідуальністю, яка володіє певними неповторними якостями.

Головною спільністю цих понять являється те, що вони характеризують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками.

Різниця між цими поняттями:

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Людина – істота біологічна і соціальна, яка уособлює найвищий щабель розвитку живих організмів на нашій планеті, також являється суб’єктом свідомої діяльності і творцем культури.

Індивід-це визначення всього того особливого, специфічного, неповторного, що відрізняє окрему людину від інших у конкретній соціальній групі.

Особистість-втілення конкретних історичних суспільних відносин і творець цих відносин залежно від своїх неповторних якостей та становища, що його вона займає у суспільстві.

104. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин

Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві - це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.

Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.

Отже особистість виступає об’єктом соціальних відносин, якщо розглядати її з точки зору поведінки людини, яка формується під впливом суспільства та його інститутів, тобто тоді, коли особистість піддається впливу соціуму.

Вплив людини на суспільство передбачає розгляд особистості, як суб’єкта суспільних відносин. Це означає , що людина розглядається, як активно діюча особа, що здатна змінювати та впливати на навколишнє середовище.


105. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві

Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.

В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.

Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін , - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.

106. Соціологічна структура особистості

Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості і механізми її соціальної поведінки. Особистість розглядається як утворення яке складається з трьох основних видів компонентів:

1 - розумових компонентів: думок, переконань, сприйняття, пам’яті;

2 - емоційних . компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатiй, гніву, гордості та інших почуттів,

3 -  поведiнницьких компонентів: вмінь, навичок, здібностей, здатностей та інших спроможностей.

Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреба – внутрішній стимул, активність та все те, що забезпечує існування та самозбереження людини.

В науці є багато спроб класифікувати потреби, але найвідомішою є класифікація за Маслоу. Він виділив 5 рівнів потреб:

фізіологічні потреби;

потреба в захисті, безпеці, стабільності;

потреби в емоційних зв’язках ;

потреба в самоповазі, визнанні та повазі з боку інших;

потреба в самореалізації, творчості, та реалізації своїх можливостей.

107. Соціальний статус та соціальна роль особистості

Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя , та врешті –решт містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані з низькою протидією зовнішньому впливу.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі , хто його оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів.

В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.

Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін , - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.

108. Фактори, механізми та агенти соціалізації

Фактори соціалізації:

сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині.

Сукупність соціальних інститутів суспільних організацій соціальних ؀

спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі

Сукупність соціальних цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі.

Соціальне середовище, яке включає соціальні інститути і технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків

Конкретні події, соціальні явища і процеси, якими зв’язана конкретна людина.

Механізм соціалізації заключається в тому, що людині потрібно засвоїти певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в соціумі, що оточує її. Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей.

в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей - на формуванні ціннісних орієнтацій.

Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти.

Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.

Соціалізація відбувається як стихійно так і цілеспрямовано. Соціалізація відбувається за допомогою таких посередників: трудові колективи, громадсько-політичні та культурно просвітні організації, література, мистецтво, ЗМІ, навчальні заклади.

Інколи вирішальну роль в соціалізації відіграють вроджені якості людини.

Агенти соціалізації – люди, що відповідають за засвоєння індивідуальних, конкретних, норм і цінностей,

батьки, родичі, брати і сестри, вчителі, тренери, лікарі, друзі.

Представники адміністрацій: школи, університету, підприємства, держави, церкви, армії, міліції, працівники радіо і телебачення.

109. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації та самоуправління, роль самосвідомості і саморегуляції постійно зростає(важлива характеристика соціалізації на сучасному етапі), треба приділяти особливу увагу у формування самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого – майбутнього України.

Становлення ринкових відносин формує особливий тип особистостей – конкурентноздатний підприємливість, мобільність, раціоналізм, вигода.

110. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві

У сучасному, динамічному суспільстві, що набуває все яскравіше постіндустріальних рис, особистість спрямована на інтеграційні процеси, інтелектуальний та духовний розвиток. Все більшого значення набувають культурні та моральні цінності, посилюється взаємозалежність та взаємодоповнюваність індивідів. Збільшується роль інформатизації в соціумі.

111. Соціологічний зміст понять “де соціалізація” та “ресоціалізація”

де соціалізація-відчуження від старих ролей та правил поведінки.

ре соціалізація –оволодіння новими ролями та правилами поведінки.

В більшості випадків де соціалізація та ре соціалізація характерна для дорослого життя.

112. Типологія особистості в соціології

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її індивідуальними якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно сутність даної соціальної групи. Інколи соціологи характеризують чи відображають сутність соціальної групи наданням певних якостей окремій особистості, що взята за модель. Зарубіжні соціологи виділяють наступні 6 типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов писав, що соціальний тип особистості – це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, і виділяє 3 соціальні типи особистості, це: базисний – людина, яка характеризується повним розумінням і виконанням соціально-правових і моральних норм (конституція, закони, традиції);

модальний – особа, яка займає домінуюче становище у суспільстві, соціальній групі, іншій спільності;

маргінальний – людина, яка залишила своє соціальне середовище (соціальну групу, націю, країну, державу) і адаптується в інше соціальне середовище.

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важливими наслідками для суспільства.


ТЕМА 5. Соціологія конфлікту
113. Конфлікт як соц. явище

Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує спільне – практично всі визнають соц. конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування. Власне кажучи концепції соц. конфліктів з’явилися лише у 50-ті роки.

Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і таке інше.

Отже конфлікт – це крайня межа загострення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, реальними чи уявними суперечностями.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.

114. Становлення та розвиток соціології конфлікту

Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок в теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві спів відносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а “раціональна регуляція” – “еволюцію яку можливо контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.

Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.

Теорія “постіндустріального суспільства” (Д. Белл) ставить акцент на класовій боротьбі, як найбільш гострій формі соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.

115. Структура соціального конфлікту

Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конкретної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.
116. Функції соціального конфлікту, його негативні і позитивні наслідки

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.

Соціальний конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування.

Соціальні конфлікти виконують такі функції: сигнальну, ( яка сповіщає про якісь негативні явища); інформаційно-творчу ( полягає в подоланні перешкод на шляху економічного соціального та духовного розвитку); інформативну (оскільки в процесі конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію і тактику супротивника).

117. Об’єктивні та суб’єктивні причини конфлікту

Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним ) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.

118. Основні стадії розвитку соціального конфлікту

Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом , завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Взагалі в соціальному конфлікті визначають 4 основні стадії : перед конфліктну, конфліктну, розв’язання конфлікту та після конфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Перед конфліктна стадія розбивається на 2 фази: латентну, (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч, у системі між особистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початково (починається з будь-якої зовнішньої події яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту. Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів ( протилежності їх інтересів, цілей, цінностей, та ін.).

Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або не прямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.

На заключній – після конфліктній – стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей настанов, соціально психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально психологічних характеристик як окремих груп так і між групової взаємодії.

119. Типологія конфлікту

Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу та його характер.

За учасниками розрізняють: внутрішньо особистісні, між особистісні, між особистістю і суспільством, між соціальними групами міжнаціональні, міждержавні.

За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, релігійні, побутові.

За характерами: антагоністичні, не антагоністичні, закономірні, випадкові, вигадані.

Усі типи конфліктів досить зрозумілі, тому що кожен з них визначається певним підґрунтям, зв’язками і ознаками. Деяких пояснень вимагає такий тип конфліктів, як вигаданий.

Річ у тім, що вигаданий конфлікт зазвичай виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених здебільшого не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати власні недоліки, підбурюють одну групу проти іншої, щоб перекласти власну відповідальність.

120. Механізм міжгрупових конфліктів

Кожен член суспільства має свої інтереси, розподіл суспільства на групи відбувається на основі спільності інтересів. У процесі соціального розвитку на певному етапі відбувається конфронтація групових інтересів, що і складає основу міжгрупових конфліктів.

Конфліктуючими групами можуть бути сім”ї, трудові колективи, класи, нації, отже, конфліктуючі групи – об”єднання людей, що безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі. Агентами конфлікту є первинні групи, що безпосередньо конфліктують, вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а проте, намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу, треті сили – ті, що зацікавлені в успішному розв”язанні конфлікту. Дуже важливою в цих типах конфліктів є особлива, змінна суть, соціальна значущість суперечностей, що спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості.


ТЕМА 6. Економічна соціологія
121. Предмет та об’єкт економічної соціології її місце у системі соціального знання

У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як між дисциплінарна наука яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства - класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

122. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки

Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.

Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.

Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.

Друга функція – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.

Третя функція – інтеграційна – виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих.

Четверта функція – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

123. Соціологічне тлумачення категорій “ек. поведінка”, “ек. культура”, “ек. мислення”, “ек. інтерес”

Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та соц. активності. Економічна культура – сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек. поведінка суб’єктів. Економічна поведінка – різновид соц., спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори – сусп. й ек. норми. Мотиви – економіка, культура, мислення. Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.

124. Економіка як соціальний інститут, його функції

Економіка — це багатоаспектний соціальний інститут, що становить базу існувння та життєдіяльності суспільства, де здійснюється матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і суспільства, тобто економіка — це сукупність певних суспільних відносин.

Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер взаємодії.

Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін, споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.

Підтримка і розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягаєтьтся за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.

Стимулююча — забезпечення посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.

Ітеграційна — виражаєтьься у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення цієї функції свідчить соціальна напруга відносин.

Інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, системи стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як до них ставляться суб”єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

Загалом дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.

125. Сутність соціального механізму економічного розвитку

В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соціальний механіз економічного розвитку, який являє собою складну взаємодію її внурішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соціальних спільностей, різні соціальні інститути, культура та інше), активність суб”єкта, виступає способом функціонування економіки.

Велике значення мають всі елементи соціального механізму функіонування і розвитку економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сутність і зміст економічної свідомості, що виступає у формі внутрішнього збудника — інституціоналізованими формами економіки та іншими соціально-політичними й економічним чинниками.

Соціальний механіз розвитку економіки складається з наступних елементів:

Система управління економікою

Соціально-економічне становище соціальних спільностей

Культура суспільства

Діяльність і поведінкка соціальних спільностей

Результати економічного розвитку суспільства

Соціальний механіз забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:

Підтримка і розвиток суспільного поділу праці;

Стимулювання, тобто забезпечення стимулів до праці, матеріальної зацікавленості у праці;

Інтеграційна функція, що виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;

Інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.

Усі функції економіки як соціального інституту взаємопов”язані і взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення функціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та споживання. Для реалізації цих функцій дуже важливим є підготовка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгруновані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

126. Соціологічні дослідження сучасного стану соц.-ек. процесів в Україні

Поява в Укр. нових ринкових відн. вимагає наукових досліджень і визначення шляхів подальшого розв. та удосконалення цих відн., розкриття їх взаємовпливу з ін. сусп. відн. В Укр. проводиться багато соц. досліджень щодо вивчення соц.-псих. портрета підприємця, проблем мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмуюь її розвиток. Важливу роль відіграють дослідження управління людським фактором. Досл. ек. соц. спрямовуються на поведінку споживачів товарів, поведінку та стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до ек. реформ та перетворень, вплив культурних факторів на розв. ек., етику ек. та соц., трудової мобільності – міграції, ставлення молоді до професії та праці. Дослідження, проведені на поч. 90-х рр. показали, що лише 1/3 робітників працювала на повну силу, 7-10% керівників середньої ланки припускалися думки про пересування вгору, 80% - були готові перейти в робітники, 85% - вказали на напружений характер взаємовідносин на підприємствах. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соц. є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, процесів приватизації, шляхів виходу із кризи, форм соц. захисту населення.

127. Соціальна структура сучасної індустріальної економіки України

Соціальна структура сучасної індустріальної ек. Укр. репрезентована таким ек. суб’єктами: підприємець, менеджер, робітник, споживач. Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може поєднувати функції власника та менеджера. Власники великих підприємств є акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі ринкової ек. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління. Успіх ек. перетворень в Україні залежить від ек. поведінки робітників, у якій виділяють 2 стратегії: 1) макс. інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик; 2) обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважати. Покупець – повноправний учасник ек. відносин. Від його попиту та оплати залежить добробут виробника. В Укр. за ек. кризи і низького рівня життя покупець ще не може справити відчутного впливу на розв. ек. У майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних рушіїв ек. розв.

128. Предмет соціології праці та управління, його складові

Соціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини та суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов ставлення до неї.

В науці виокремлюються три основних предмети соціології праці:

Соціальні закономірності взаємодії людей із засобами та предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості.

Ставленя людини і колективу до праці, її змісту, характеру, умов (матеріальна заінтересованість, зміст праці, взаємини у колективі).

Соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, що утворює сукупність позицій, ролей ,цінностей, зв”язаних між собою робітників, що працюють колективно.

Вивченню останнього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в колективі виникають соціально-трудові відносини й відбуваються соцільні процеси.

Соціологія управління — галузь соціології, що вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури та поцеси в суспільстві , а також соціальні відносини, що з ним зв”язані.

Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механіз управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосуваня відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.

Соціологія управління — міждисциплінарна наука , що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, правові та психологічні підходи до управління.

К Маркс розглядав соціальне управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідністьь та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.

Основні складові соціального управління

Розробка та організація управлінських рішень.

Збір, аналіз та використання інформації, різноманітних засобів впиливу на об”єк соціального управління і стилів керівництва.

Розвиток самоврядування в трудових колективах та виробничої демократії.

Планування соціального розвитку об”єктіів соціального управління, організація реалізацї цих планів та контроль за їх виконанням.

129. Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація

Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально - трудових, зумовлених поділом та кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб’єктів у процесі праці, їхнього досвіду умінь, інтересів.

Суб’єкти праці — це такі соціальні спільності і групи, як підприємці, менеджери, ІТП, службовці, робітники та ін.

Суб’єкти праці різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, управлінці, робітники, чому з’являються безробітні, чому різні соціальні групи мають різні інтереси).

Соціально-трудові відносини класифікуються за таким ознаками:

змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, уравлінсько- організаційні;

суб’єктом відносин —міжколективні і внутрішньо-колективні.

наявність владних повноважень — по горизонталі і по вертикалі.

способи розподілу результатів праці — кількістю та якістю праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності.

ступенем регламентованості — формальні і неформальні

характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособисті, безособові.

130. Соціологічна суть категорій “зміст праці” та “характер праці”

Зміст праці виражається через розподілення функцій (виконавчих, контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю виробника.

Зміст відображає виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих сил, технічний спосіб поєднання особистого і речового елементів виробництва, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини із природою за допомогою засобів праці в процесі трудової діяльності.

На рівні суспільства праця виступає як взаємозв”язана система галузей видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді окремих функцій та операцій. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці.

Слід розрізняти соціальний і функціональний зміст праці. Соціальним є доцільність працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному та індивідуальному рівнях. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях. У виробничому процесі виокремлюються такі функції:

енергетичну — приведення в рух засобів праці

технологічну — поєднання предметів та засобів праці і безпосередня обробка предметів праці

контрольно-регулюючу — нагляд і контроль за рухом предметів і засобів праці

управлінську — підготока виробництва та керування виконавцями.

Характер праці виражає соціально- економічний спосіб поєднання виробника із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної і залежить від того на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.

Показниками характеру праці є: форма й відносини власності, розподільчі відносни, міра соціальних відмінностей у процесі праці.

Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.

Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних форм, як фізична і розумова праця, виконавська і управлінська, кваліфікована і некваліфікована праця.

131. Основні види трудових процесів у трудовій сфері

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:

базові — праця, що впливає на соціальний стан , інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;

інтегративні — формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;

ціннісно - орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;

трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.

132. Праця, як соціальний процес, її види

Процес праці може набувати двох видів — у формі простого процесу і суспільного процесу. Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та суб’єкт. У результаті взаємодії цих двох складових формується продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження і експлуатації, влади і безправ’я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів і продукту праці.

Якщо простий процес праці розкриває специфічний для людини спосіб обміну речовин між ними і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший є переважно індивідуальним, його суб’єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб’єктом є соціально-професійні групи. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

133. Соціальні функції праці

Праця виконує практичні, дуже важливі завдання-функції, основними з яких є такі:

Задоволення людських потреб.

Відтворення суспільного багатства.

Обмін речовин між собою, суспільством і природою через трудову діяльність.

Створення суспільства і забезпечення суспільного прогресу.

Людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення і розвитку самої людини.

Свободотворча, яка полягає в тому, що тільки праця прокладає людству шлях до свободи.

134. Ставлення до праці, його об”єктивні та суб”єктивні чинники та показники

Характер і зміст праці формують ставлення до неї — історично змінну характеристику трудової діяльності. Залежно від змісту і характеру праці переважає ставлення до неї як до засобу, що забезпечує існування, чи як до первинної життєвої потреби. Відтак ставлення до праці може бути:

Як до соціально життєвої цінності, що виражає місце трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства та особистості

Як до конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний соціальний статус і престиж

Як до конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, зв’язаних з даною роботою, на даному робочому місці, у даній виробничій організації.

Саме вивченню цього останнього ставлення з урахуванням мотивів трудової діяльності, що визначають поведінку людини у виробничій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.

Об’єктивними показниками ставлення до праці є рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.

Суб’єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення працею та її умовами — заробітною платою, змістом праці, взаємовідносинами із керівником та колегами, виробничими умовами тощо.

Розрізняють такі типи ставлення до праці:

Супернормативне —виключно сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;

Субнормативне —недостатньо сумлінне;

Ненормативне — несумлінне.

135. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім.

Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.

Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя.

Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.

136. Механізм мотивації праці

Трудова мотивація людини — це процес вибору людиною обґрунтування свого способу участі у трудовій діяльності.

Вивчення працівника як суб’єкта трудової діяльності передбачає з’ясування його особистих інтересів і дає змогу пояснити можливість реалізації трудового потенціалу робітника, його активність у формуванні власного способу життя.

Інтереси кожного працівника приводяться в дію мотиваційним механізмом, що становить сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які спрямовують людину на здійснення певної трудової діяльності з метою задоволення власних потреб і реалізації інтересів.

Взагалі інтерес являє собою усвідомлену потребу. Саме він є реальною причиною дії людини в певному напрямі.

Вирішальним для залучення людей до трудової діяльності є сукупність стимулів та мотивів, які формуються потребами, інтересами, цінностями. Трудова діяльність людини, як правило, одночасно ґрунтується на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Вона має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації, тобто:

вибору фаху або місця роботи;

повсякденної праці за вибраним фахом;

трудового конфлікту;

зміни місця роботи або фаху;

інновацій

зміни характеристик навколишнього середовища.

Проте провідне місце у мотиваційному механізмі займає матеріальний стимул. Він буде дієвим лише тоді, коли результати праці правильно оцінюються ринком, а це можливо лише за умови конкуренції.

Поряд з матеріальними стимулами діють моральні. Треба зважати , що люди, навіть з великими амбіціями, але з малим матеріальним достатком дуже чутливі до моральних стимулів. А забезпечених людей значно більше інтересують престижність праці, просування по службі, можливість збільшення вільного часу, поліпшення умов праці тощо.

Матеріальні мотиви у порівнянні із стимулами, які є об’єктивною категорією, мають суб’єктивно - ідеальний характер. Вони зв’язані із світоглядом, економічну свідомість та культурою людини. Мотиви — це стимули, які пройшли через свідомість людини або самостимулів. Система стимулів проявляється через внутрішні особисті мотиви людини, які залежать від її життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною основою мотивів економічних дій є прагнення успіху, свободи, добробуту.

Коли під впливом стимулів і мотивів відбувається реалізація особистих інтересів, то задовольняється зацікавленість людини в чомусь. Взаємозв’язок категорій, які передають зміст мотиваційного механізму, виглядає наступним чином:

Потреби,інтереси→стимули,мотиви→ зацікавленість→задоволення потреб

Матеріальні інтереси за своєю суттю близькі до потреб, це ніби форма їхнього прояву. Інтереси проявляються у поведінці людини, вони різні. У кожної людини, кожної соціальної групи є власні інтереси, а тому, відповідно, задоволення інтересів для кожної соціальної групи теж різняться.

Матеріальним носієм особистого економічного інтересу є грошовий дохід. Реалізуючи особистий економічний інтерес, людина орієнтується на певний зиск і вигоду. Досягнення цього за умов ринкової економіки є основою економічного самоствердження особистості.

137. Трудова поведінка, її форми

Соціологія вивчає трудову поведінку як різновид поведінки соціальної.

Трудова поведінка — це самовизначення суб’єкта (особи, колективу) щодо сфери, умов, змісту праці, комплекс актів, учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника із трудовим процесом.

Слід розрізняти поняття “трудова поведінка” і “трудова діяльність”. Трудова діяльність є жорстко фіксованою у часі та просторі цілеспрямованим рядом операцій і функцій, які здійснюється людьми, об’єднаними у виробничу організацію.

Трудову поведінку працівника, з одного боку, нормативно задано умовами виробничої ситуації, а з іншого — вона є досить вільною і залежить від волі індивіда, який може робити вибір із багатьох альтернатив. Міра відповідальності цих двох аспектів свідчить про ступінь зацікавленості працівника в узгодженні своїх дій з цілими організаціями.

Функціональне ядро трудової поведінки, або функціональна поведінка формується технологічними, економічними, організаційно-управлінськими, функціональними і соціальними стандартами, які об’єктивно задані. Отже, трудова поведінка є передумовою поєднання професійних якостей особистості з умовами і засобами їх реалізації.

Цільовою спрямованістю трудової поведінки може бути:

Зміна чи збереження свого соціального і функціонального стану;

Зміна виробничих умов;

Реалізація проміжних дій для досягнення мети професійного майбутнього.

Отже, трудова поведінка — це комплекс свідомих дій та вчинків працівника, зв’язаних із синхронізацією його професійних можливостей та інтересів з функціональним змістом трудового процесу.

Розділяють такі форми трудової поведінки:

Цільові — виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; а також поведінка спрямовану на досягнення певного рівня добробуту та якості життя.

Організаційно-адміністративна поведінка , що здійснюється в процесі організаційно-управлінської взаємодії. Регулювання цієї поведінки означає формування позитивної мотивації членів організації через виявлення і підкріплення функціональних і бажаних видів поведінки.

Стратифікаційна поведінка , яка забезпечує досягнення професійних, кваліфікаційних і адміністративних статусів.

Інноваційна поведінка — прийняття нестандартних рішень, які змінюють соціальні відносини на різних рівнях організації, руйнують усталену систему інтересів і стереотипів поведінки.

Адаптивно-пристосовницька поведінка — пристосування робітника до нової ролі, статусу, робочого місця , соціального середовища.

Церемоніальна поведінка — реалізація службового, професійного і посадового етикету, виконанням процедур організаційної, ділової й адміністративної взаємодії.

Деструктивна поведінка — це вихід працівника за межі норм і правил трудового процесу, посадових інструкцій. Сюди ж належить і протиправна , дисфункціональна та індивдуально-цільова поведінка.

138. Співввідношення понять “управління “ та “керівництво”. Методи та стилі керівництва

Управління — це можливість і здатність певного суб’єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.

К Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологічною основою концепції соціального управління.

На сучасному етапі виділяють наступні функції управління:

Забезпечення охорони здоров’я громадян

Вирішення житлових проблем

Захист прав та інтересів найманих працівників та роботодавців

Перерозподіл прибутків

Поліпшення природного середовища

Організація загальної, технічної, мистецької освіти та виховання

Організація досліджень у галузі фундаментальних і прикладних наук

Підвищення кваліфікації працівників, забезпечення робочими місцями

Забезпечення розвитку мистецтва і культури тощо.

Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов’язаний об’єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів:

Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і ґрунтуються на можливості примусу;

Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;

Соціально-психологічні, що полягають у створенні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав’язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії підлеглих максимально контролюються.

139. Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами

Більшість керівників на Заході мають певну управлінську, соціологічну, психологічну та іншу підготовку необхідну при прийняті управлінських рішень. Ідеться про так звані соціальні технології.

Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком.

Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури:

Формування мети

Прийняття рішень

Організація соціальної дії

Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

Характеристика мети, завдань і основних положень технології

Перелік технологічних операцій

Додаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технології матеріали.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиці є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.


1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка