Тема №1 Вступ до соціології



Сторінка4/5
Дата конвертації01.12.2016
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5
ТЕМА 8. Соціологія політики
140. Предмет та структура соціології політики

Соціологія політики — одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме і явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики — галузь політології, тому що головну увагу приділяє взаємозв’язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого.

Предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізму впливу на процеси функціонування політичної влади.

Завдання соціології політики полягає у конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об’єднань.

Політика має складну структуру, основними елементами якої є політична свідомість, політичні відносини, політичні організації. Структура соціології політики має таку структуру:

Політична свідомість

Політичні відносини (відносини з приводу влади)

Політичні організації (державні та громадського суспільства)

Політична свідомість — це усвідомлення людиною (соціальною спільнотою) суті та змісту політики, раціональне або нераціональне ставлення до неї. Політична свідомість має два рівні: науковий і побутовий, вона може бути прогресивною і реакційною, стабільною або нестабільною.

Політичні відносини — це стійкі політичні зв’язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади. Це відносини між політичними діячами і масами, між політичною елітою і виборцями, між діючою владою і опозицією, між класами і соціальними групами з приводу завоювання, утримання і реалізації влади.

Політична організація — це сукупність державних і недержавних установ і організацій, що реалізують політичну владу, беруть участь у регулюванні взаємовідносин соціальних спільностей, тобто політична організація охоплює не лише органи державної влади, передусім саму державу як базовий соціально-політичний інститут, а й організації громадянського суспільства: політичні партії, громадянські об’єднання, профспілки та інші організації.

141. Політика як соціальний інститут, його функції

Самодостатність суспільства виявляється у його здатності інституціоналізувати певні культурні елементи, представити широкий репертуар ролей та забезпечити особисту мотивацію діючих в ньому індивідів, а також достатньою мірою контролювати поведінку людей, соціальних спільностей і певну територію.

Політика — це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає із усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав’язувати її свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади , ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого інтересу і спирається на систему інститутів.

Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути , хоч вони мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграють суттєву роль у політичному розвиткові суспільства.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості і малих груп.

Політика виконую функції:

Загальноорганізаційної основи суспільства

Конкретної контрольно-регулятивної сфери або системи, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, соціальних спільностей, класів, націй, народів і країн.

143. Політичні рухи та їх типологія

Однією із соціологічних підсистем, що займаються аналізом політичних відносин, є соціологія політичних рухів і політичних партій.

Політичні рухи — це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Політичний рух є особливою формою громадянського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади. Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси. Політичні рухи можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, “позакласовий” характер.

Класовий аналіз полягає у тому, щоб показати:

Якою є суспільна база руху

З якими класами пов’язані керівники руху

Стосовно яких класів програма є найбільш функціональною

Які суспільні класи отримують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху

Політичні рухи також розрізняють за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Політичні рухи розрізняють за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабоорганізовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості і тривалості.

Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємозв’язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливають із класової природи будь-якого політичного руху.

Політична партія — це такий політичний рух, який має високий рівень організації, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмно не обмежується лише завоюваннями впливу на спосіб здійснення влади.

Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією політичних перетворень. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, які існують між соціально-класовими силами, що діють в суспільстві.

Хоча політичні партії об’єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульованими у визначенні партії), одна к їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партії, типу їх організації, місце, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.


ТЕМА 9. Соціологія релігії
143. Предмет соціології, особливості соціологічного вивчення релігії

Предметом соціологічного вивчення є релігія в цілому, її соціальна природа, місце і роль у суспільстві, її соціальні функції, внутрішня структура і взаємозв‘язок її складових, процеси і зміни, що в ній відбуваються.

Особливостями є те, що соціологія вивчає релігію як соціальне явище, як важливу структурну складову суспільства в різних її соціальних проявах і на різних соціальних рівнях. Предметом вивчення соціології може бути як релігія в цілому так і окремі її компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, органи та інститути в їхньому взаємозв‘язку та у зв‘язку з іншими складовими соціальної структури суспільства.

144 .Релігія як соціальний інститут, ефективність його функцій

Релігія як соціальний інститут є історично сформованим комплексом вірувань, символів, духовних цінностей і заповідей, що містяться у духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Функції:


інтегративна функція притаманна всім релігіям. Її глибоко вивчив Е.Дюркгем. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів об‘єднує людей, стабілізуючи цю спільноту. Поширюються на певну конфесію, а коли конфесій кілька можливі міжконфесійні конфлікти.

регулятивна функція(ціннісно-нормативна) полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та у здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально – через заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і неформально – самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Досліджуючи різні сфери людського суспільного життя, М.Вебер виявив причинно-наслідковий зв‘язок, за яким релігійно-етичні цінності є причиною, а поведінка людини – наслідком.

психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства – богослужіння, молитви, ритуали заспокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, вселяють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер проведення культових дійств може заспокійливо діяти на людину. Німецький соціолог П. Бергер сказав, що сучасна людина, відмовившись від релігії, вимушена страждати від бездомності, самотності. Духовний світ людини, що втратила зв‘язок з навколишньою природою, який забезпечувала їй релігія, П. Бергер назвав "бездомною свідомістю".

комунікативна функція реалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійств, колективні моління тощо.

5. Основні елементи структури релігії, їх зміст

Основними елементами структури релігії є:

фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам – фетишам, яким надавали містичних та надприродних якостей. Фетишизм випливає з первісних вірувань у можливість примусити божество задовольнити бажання людини. У світових релігіях залишилися елементи фетишизму (у християнства – шанування ікон, святих місць, мощей; у мусульман – "чорного каменя", у буддистів – "стоп бога").

тотемізм – комплекс вірувань, міфів, обрядів родоплемінного суспільства, зв‘язаних із уявленням про надприродний зв‘язок та кровну спорідненість між певними групами людей та тотемами – рослинами, тваринами, предметами чи явищами. Група носить ім‘я тотема і йому поклоняється, бо вважає, що тотем оберігає. Тотемізм відрізняється від фетишизму тим, що має колективний об‘єкт поклоніння.

магія – це чаклунські обряди й заклинання, за допомогою яких люди намагалися вплинути на інших людей, тварин, а також на явища навколишнього світу з тим, щоб змінити їх у бажаному напрямку. Магічні обряди є в усіх народів, вони дуже різноманітні. Повсюдно були поширені магічні обряди на початку оранки, посівної, збирання врожаю, для викликання дощу або забезпечення успіху на полюванні чи на війні, примовляння, відшіптування, тощо.

146. Історичні типи релігійних вірувань, завдання соціології у дослідженні їхнього співіснування

Християнство має багато різновидів, найпоширенішими серед них є православ‘я та католицизм.

Православ‘я визнає всемогутнього триєдиного Бога: Бог-Отець – створив світ, Бог-Син – народився від Діви Марії, Дух Святий – його дарує Бог-Отець. Католики вважають, що Дух Святий можуть дарувати і Бог-Отець і Бог-Син.

Православ‘я і католицизм різняться як догматичними, так і культурними особливостями:

у католицькій церкві під час богослужіння можна сидіти, а у православ‘ї люди моляться стоячи;

у католицькій церкві під час богослужіння звучить органна музика, а у християнській – співом;

у католицьких церквах менше ікон ніж у християнських, натомість багато скульптурних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, різних святих;

католицизм визнає чистилище та є намісник Хреста на землі – Папа Римський.

православ‘я не є централізованим на відміну від католицизму.

Іслам – одна з найбільш поширених релігій. Іслам виник у Хіджазі(Західна Аравія), творцем вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спричинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньокласового суспільства. За характеристиками своєї етики, обрядовості й міфології іслам близький до іудаїзму й християнства.

Головні принципи ісламу, викладені в Корані, були, на думку віруючих, передані Аллахом (Богом) своєму обранцю (расулу) Мухаммеду через ангела Джебраїла.

Буддизм виник у стародавній Індії. Його фундатором вважають індійського принца Сіддхартху Гаутаму, який потім отримав ім‘я Будди, що означає "той, хто прокинувся". Особливістю буддизму є його практична "земна" спрямованість. Він не визнає ритуалів, абстракцій і за центральну проблему має особисте життя людини. Основний зміст буддійських книг – це практична доктрина "спасіння" або "звільнення". Її викладено в "чотирьох благородних істинах": життя – це страждання, причина страждання, стан звільнення від страждання, шлях до звільнення від страждання.

Іудаїзм – релігія, яка виникла в І тисячолітті до н.е. в Палестині і поширена в євреїв. Більшість віруючих зосереджено в Ізраїлі і США.У ХІІІ ст. до н.е. частина західносемітських кочових племен, що втікала (за біблійними переказами) в пустелю від єгипетського фараона, об‘єдналася навколо культу Яхве – бога племінного союзу. Яхве не мав ні зображення, ні храмів. Йому був присвячений окремий намет ("скинія"), а в ньому ларець ("ковчег"), що вважався земним місцем перебування бога, який незримо присутній у всьому світі.

Іудаїзм, так само як і іслам, не має духовної ієрархії. Однією з найважливіших догм іудаїзму є визнання євреїв богообраним народом.

Іудаїзм на відміну від християнства зберіг значно більше архаїчних пережитків первісних вірувань – різних ритуалів, приписів, харчових заборон тощо.

147. Соціологічна оцінка сакралізації та секуляризації

Загальною особливістю розвитку релігії в ХХ ст. є її секуляризація – процес витіснення релігійно-міфологічних пояснень світу науково-раціанальними, що послабило вплив релігії на інші соціальні інститути – освіту, економіку, політику, сім‘ю тощо. Наслідком цього процесу відокремлення церкви від держави стало поширення атеїзму, а відтак додаткове послаблення дії всіх розглянутих функцій.

Сакралізація – процес поширення табу у релігії, поширення догм, посилення впливу релігії.

Дюркгейм наголошував на різниці між сакральним та повсякденним, він також стверджував що у будь-якому суспільстві розрізняється сакральне та повсякденне, та при вивченні релігії увага повинна приділятись на явища сакрального характеру.

148. Сучасна релігійна ситуація в Україні

За сучасних умов розвитку України релігія, так само як культура і праця, є чи не найголовнішим чинником взаємодії людини з навколишнім середовищем, з економікою. Бо саме з поглибленням економічної кризи, зубожінням народу людина намагається знайти собі духовну підтримку і захист в релігії, яка розглядає людину як творіння Бога, за його образом і подобою. Такий підхід підкреслює рівність усіх людей перед Богом, священне право кожного на життя, самоцінність особистості й безпосередньо впливає на формування суспільної думки щодо ролі й місця людини в суспільно-економічному житті.

Роки перебудови суттєво змінили релігійну ситуацію – нормалізувалися державно-церковні відносини. Було ухвалено закони "Про свободу совісті та релігійної організації", "Про свободу вірувань". Згідно з цими законами релігійні організації отримали права юридичних осіб, права на власність, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула релігійним організаціям значну частину відібраних колись у них храмів, монастирів, церковного начиння.

Суттєво зріс престиж релігії і церкви. Змінилась на користь релігії громадська думка, а для її соціологічного вивчення відкрилися нові перспективи.



ТЕМА 10. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень
149. Організаційну структуру соціологічної роботи в Україні репрезентують:

установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;

центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;

установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та відомчої роботи;

соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;

соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних технологій, соціальних програм тощо.

150. Призначення соціологічної асоціації, її структура та завдання

Координує соціологічну роботу України соціологічна асоціація (САУ). Вона функціонує як наукова та громадська організація при секції суспільних наук Президії НАНУ і об‘єднує соціологів-фахівців, що ведуть науково-практичну, дослідницьку, пропагандистську й педагогічну діяльність. Членство в ній може бути колективним та індивідуальним.

Завдання САУ:

розвиток соціології, її теоретичного змісту, методологічної та методичної обладнаності, підвищенню ефективності досліджень, обґрунтованості та соціальної дійовості рекомендацій;

вирізненню пріоритетних проблем соціального розвитку України та її регіонів;

ефективному використанню результатів соціологічних досліджень у практиці законотворення, соціального управління та самоврядування;

формуванню та результативному функціонуванню служб соціального розвитку на підприємствах (об‘єднаннях), в організаціях та галузях народного господарства, областях, містах, районах;

соціологічній освіті управлінських кадрів, підготовці соціологів у вузах України, розвитку різних форм підвищення кваліфікації соціологів, у тому числі стажування, аспірантури і докторантури;

розвиткові соціологічного вивчення громадської думки, процесів її формування та зміни;

розвиткові та вдосконаленню соціальної та демографічної статистики України;

розвиткові наукових зв‘язків та співпраці соціологів України з зарубіжними вченими, у тому числі української діаспори , міжнародними та міжрегіональними соціологічними організаціями;

соціологічному консультуванню та експертному обслуговуванню державних, кооперативних та інших організацій та закладів, підприємств, об‘єднань згідно з їхніми запитами.

151. . Поняття соц. дослідження, його завдання

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур. Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких, як правило, завдань:

опис певної соціальної реальності;

пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);

прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);

практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

152. Поняття процедури, методології, методики і техніки соц. дослідження

Процедура – певна послідовність усіх операцій, комплекс організаційних та пізнавальних дій дослідника.

Методологія – система принципів, визначених діалектичним підходом до об‘єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і характеристик об‘єкта в їх різноманітних зв‘язках і відносинах з іншими об‘єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.

Методика – сукупність технічних заходів, зв‘язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв‘язок.

Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.

153. Соціологічні методи і способи дослідження

Соціологічний метод за Н. Смелзером – це правила та способи, за допомогою яких установлюється зв‘язок між фактами, гіпотезами та теоріями.

Соціологічний метод за І. Поповим – це сукупність способів збирання, обробки й аналізу інформації.

Залежно від загальної спрямованості соціологічні дослідження умовно поділяють на емпіричні та теоретичні. Соціологи, вирішуючи конкретні завдання, проводять емпіричні дослідження, мета яких – встановлення та узагальнення фактів через пряму чи опосередковану реєстрацію подій, характерних для досліджуваних явищ, процесів, з використанням спеціальних методів та методик. Наукові працівника у своїх теоретичних дослідженнях виявляють і аналізують загальні соціальні закономірності, тенденції розвитку процесів у різних сферах соціальної діяльності, вирішують методологічні проблеми.

Визначальною ознакою теоретичних досліджень є їхня спрямованість на вдосконалення й розвиток концептуальних засобів науки, емпіричні ж дослідження лише прикладають до об‘єктивної дійсності вжє готові розумові концепції.

154. Види соц. досліджень, їх призначення

Є три типи соціологічних досліджень:

Розвідувальне призначене для формування проблеми, мети, завдань, описової гіпотези;

Описове – для перевірки описової гіпотези, повного кількісно-якісного описання об‘єкта;

Аналітичне – для виявлення причинно-наслідкових залежностей в об‘єкті.

155. Функції соц. дослідження

Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:

дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ, процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.

прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних проблем.

156. Етапи організації соц. дослідження

Організація будь-якого прикладного соціологічного дослідження передбачає розподіл функцій і здійснюється в чотири етапи:

розробка програми і робочого плану дослідження;

здійснення підготовчо-організіційних робіт;

збирання емпіричного матеріалу;

аналіз результатів дослідження і розробка рекомендацій.

Найбільш важливими є початковий етап, на якому розробляють програму, котра визначатиме загальні обриси дослідження, а також його робочий план.

157. Програма соц. дослідження, структура

Програма – це документ, що в ньому всебічно обгрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.

Розробка методологічної частини програми включає формулювання й обґрунтування проблеми, визначення об‘єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об‘єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність, обґрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних.

158. Поняття проблеми, значення її правильного формулювання і обґрунтування в організації соц. дослідження

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка