Український націоналізм І. Націоналізм як світова проблема на згадку слова «націоналізм»



Сторінка1/6
Дата конвертації11.12.2016
Розмір0,93 Mb.
  1   2   3   4   5   6


УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
І. НАЦІОНАЛІЗМ ЯК СВІТОВА ПРОБЛЕМА
На згадку слова «націоналізм» у пересічної радянської людини в уяві може виникнути образ чогось відсталого, дикунського, кровожадного й небезпечного. Це й не диво, бо саме так намагається партійна пропаганда вже десятками років змальовувати національні прагнення поневолених російським імперіалізмом народів радянської імперії до національної самобутности й політичної незалежности, до визволення з-під важкої руки «старшого брата». У післявоєнній добі, граючи на струнах існуючої серед народніх мас ненависти до кривавих нацистських наїздників під час війни, партійна пропаґанда, намагаючись скомпромітувати націоналізм в очах людей, залюбки утотожнює його з нацизмом і фашизмом. В такому утотожненні, націоналізм — це брутальна філософія расової ненависти до людей інших націй, філософія національного шовінізму й імперія-лізму з усіма страхіттями війни як засобу піднесення «величі» нації. Европа 20-го століття пережила аж дві жахливі війни, викликані імперіялістичними амбіціями окремих народів. Не диво, що для багатьох слово націоналізм викликає в уяві привид повторення страхіть минулих воєн, і вони сподіваються раз на завжди звільнити світ від цих страхіть через проповідування ідей інтернаціоналізму, братерства людської спільноти, не поділеної національними межами.
Для багатьох втеча від націоналізму є втечею від відповідальности за долю власної нації і оправдання власного бажання як найкраще влаштувати своє життя у покірній співпраці з російським окупантом, з партією й урядом. Націоналізм і прив'язання до нації, чи то в усвідомленій формі чи теж як підсвідоме відчуття приналежности до спільноти, накладає на людину співвідповідальність за долю цісї спільноти й моральний обов'язок боротися за належні їй права. Заперечення ж націоналізму дає змогу втекти принаймні морально від цих обов'язків і скритися за ширмою доволі загальних кличів відповідальности за людство. Інтернаціоналізм цих людей — це по суті політичний нігілізм і неґативізм в ім'я досить примітивних інстинктів вдоволення своїх особистих потреб і служіння особистому Я, відкинувши потреби спільноти. Велику ролю у витворенні негативного ставлення до націоналізму серед т. зв. «прогресивних» людей зіграла й марксівська теорія клясового характеру історії й людських взаємовідносин. Не заглиблюючись у критику цієї теорії, помилковість якої доказала новітня історія національних визвольних рухів хоч би серед народів Азії й Африки, де боротьба за визволення проходила й проходить під гаслом нації а не кляси, варто вказати хоч би на такі історичні факти.
Не дивлячись на свій інтернаціоналізм, Карл Маркс в душі був таки німецьким патріотом. Так, наприклад, під час франко-пруської війни він цілком відкрито радів і гордився перемогою німецьких армій, дарма що ця перемога означала перемогу пруської реакції. Він також неоднократно вихваляв «генія» німецького народу у підкоренні й асиміляції слов'янських народів і зовсім таки рішуче висловлювався за остаточну асиміляцію чехів і інших «віджилих» слов'янських народів німцями.
Сталін чомусь проголосив був останню війну Вітчизняною війною, а не «пролетарською», «клясовою», тощо. Очевидно йому йшлося про те, щоб духово змобілізувати до тієї війни народні маси, а єдиним лозунґом, який міг був це зробити був національний лозунґ. А що спільного з клясовістю мав після перемоги тост Сталіна за «великий російський нарід, нарід-переможця»? Врешті, всі російські радянські автори творів на тему Великої Вітчизняної Війни цілком відкрито пишуть про «російських вояків», «російську зброю», «російську перемогу», не турбуючись хоч би з чемности згадати, що чейже до перемоги причинилися також і українці, білорусини, грузини і інші народи так званої «радянської сім'ї». Отже, не клясові, а національні почування зіграли головну ролю у війні; партія цього свідома і тому свідомо підтримує російський націоналізм, водночас нещадно поборюючи націоналізм поневолених росіянами народів.
Врешті, однією з важливих причин ворожого ставлення до націоналізму, особливо серед політиків Західньої Европи й Північної Америки, є політичний консерватизм. Націоналізм, чи то як процес кристалізації етнографічної групи в окрему політичну спільноту, свідому своєї етнічної й духово-культурної окремішности від інших етнографічних груп, чи теж як політичний рух, що змагається за оформлення цієї окремішности в політичний твір — державу, незалежну від політичних впливів інших держав, є революційний, змагається за зміну існуючого суспільно-політичного ладу. Таким був жидівський націоналізм на протязі кількох тисяч років, проповідуючи ідею «вибраности жидівського народу» й «дане Богом» право до Обіцяної Землі. Досить сильні елементи націоналізму можна бачити й у західньо-европейському протестантизмі, який був рухом не тільки за релігійну реформацію, але й за унезалежнення від політичних впливів римських пап. В Англії ще в половині 14 століття виданий був закон, який забороняв папам призначувати осіб на церковні пости в Англії й зніс право відклику до папських судів. Навіть Франція, хоч і не пішла за протестантизмом, то все ж в 1438 р. так званим Вуржськими Праґматичними Санкціями знесла папську владу в країні. Революційним був і націоналізм Французької Революції, яка дала нову концепцію нації як братерства людей однієї історично-духової спільноти і перетворила лояльність до особи володаря, що дотепер був символом і навіть уосібленням нації за духом відомого вислову Люї XIV «Держава — це я», у лояльність до тієї невидимої духової спільноти-нації. Хвиля революційних зрушень, яка перейшла по Европі в половині 19 століття і найбільше себе виявила у «весні народів» 1848 р., була також інспірована націоналізмом, бо ж її ідеї політичних реформ в дусі лібералізму були мотивовані не тільки соціяльними міркуваннями, але в першу чергу ідеєю вищости нації-народу над особою володаря. Нація стала найвищою вартістю, якій мусіли підпорядковувати свої інтереси всі її члени включно з володарем.
Завершивши своє визрівання у чітких політичних національно-державних формах, західній націоналізм перетворився з революційного руху в консервативний патріотизм, тобто в ідею збереження й закріплення тих політичних форм національної спільноти, які нація досягла в добі її революційного націоналізму. Тому нікому й на думку не приходить обвинувачувати французів, англійців чи американців у «реакційному націоналізмі», коли вони разом з Де Ґолем говорять про «велич Франції», співають «Британіє володій!», або ставлять свою країну за зразок іншим. Для західнього європейця й американця націоналізм тотожний з націоналістичними рухами сучасного століття, які змагаються за національно-політичне визволення чи то шляхом політичної революції, чи теж через збройну революцію. Як революційні рухи, вони є за зміну існуючого стану речей і через це неминуче стають в колізію з національним консерватизмом старих держав, які прагнуть зберегти «статус кво», щоб цим, мовляв, зберегти мир у світі.
Тому ми є свідками парадоксу, що деякі, наприклад, американські політичні діячі, які теоретично визнають принцип свободи людини і свободи націй і принцип самовизначення народів, проголошений президентом Вілсоном, підтримують здійснення цих принципів тільки там, де це здійснення може пройти без великого порушення існуючого політичного стану, а зате замовчують, а то й заперечують їх там, де їх здійснення означало б справжню революцію в традиційних міжнародніх взаємовідносинах.
Все ж націоналізм є не тільки фактом, якого нехтувати не сміє ніхто в 20-му столітті, але, як ще кількадесять років тому ствердив Вінстон Черчіл і як підтвердили події останніх кількох десятків років, він є рушійною силою світових подій нашого часу. Англійський соціолог і економіст Джон Стюарт Мілл ще сто років тому ствердив, що конечною передумовою для існування системи свободи є «щоб державні кордони збігалися з кордонами окремих національностей», бо система свободи неможлива в умовах держави, складеної з кількох національностей. Швайцарія є щасливим вийнятком заперечення цього правила; зате вже навіть у модерній історії багатьох навіть і «демократичних» країн бачимо чимало доказів того, як насильне об'єднування різних національних груп в одній державі приводило до обмеження свободи не тільки меншостевих національних груп, але навіть і для пануючої національности, коли політичні проводи перетворювалися в тоталітарні режими, ніби то в ім'я рятування цілости держави.
Націоналізм є рушійною силою духово-культурного розвитку і політичного життя, і проблемою нашого світу не є як цю силу приборкати й зліквідувати, а радше як її спрямувати й використати для розгорнення всієї її енергії для дальшого людського проґресу. На думку американської письменниці Барбари Уорд, страшно було б уявити собі світ «без національних різниць, без різнородностей культур і темпераментів, без можливосте контрапункту й гармонії в міжнародньому житті».1) На щастя, національні різниці й національні почування настільки сильні, що часом навіть тисячеліття поневолення й чужих асиміляційних намагань неспроможні їх вбити. Клясичний приклад цього дає історія теперішнього В'єтнаму, колишнього Аннамського королівства, яке від 3-го століття перед народженням Христа до 1428 року було під китайським пануванням і не піддалося асиміляційним впливам китайців.
Ті, які бачать в націоналізмі тільки неґативні сторони нездорової міжнародньої рива-лізації, яка, мовляв, веде до світових неспокоїв, переочують далеко важливіший його аспект особливо в сучасному етапі людської історії: намагання зберегти національну окре-мішність так у духовому, як і політичному відношенні є в сучасну пору найбільшим за-боролом проти намагань комунізму накинути світові, як висловився був Джон Стюарт Мілл, сіру «одностайність думання й дії», перетворити світ у керовану з центру комуністичної влади юрбу людських комах, позбавлених індивідуальности і вільного думання. Націоналізм це перенесення в площину міжнародніх взаємин принципів суспільно-політичної демократії. Демократична система також не є досконала, поскільки вона, визнавши за людиною й окремими людськими групами широкі права індивідуальної свободи, створює передумови до існування внутрішніх суспільних конфліктів, зловживань правом свободи і нездорової конкуренції. А все ж, не дивлячись на ці недоліки демократичної системи, ми її готові захищати перед системами, які мають на меті ліквідувати її недоліки через знесення індивідуальної свободи і встановлення диктатури однієї групи чи однієї людини.
Сучасний світ стоїть перед двома небезпеками: з одного боку повне заперечення свободи й гідности людини в тоталітарній комуністичній системі, з другого — небезпека поширеної в Західньому світі філософії індивідуалістичного нігілізму. Ця остання проявляє себе в суспільному неґативізмі, заперечуванні таких «віджилих», на думку прихильників цієї філософії, вартостей, як любов до нації, віру у вищі суспільні ідеали, у цинізмі до суспільних потреб і в ідеалізації необмеженої і незв'язаної ніякими суспільними обов'язками особистої свободи. Задоволення особистих інстинктів стає метою життя, богом, «золотим биком», якому поклоняється молоде покоління і якому потурають і старші. Мойсей врятував жидівський нарід від цієї небезпеки духового розкладу своїми десятьма заповідями, «карами Божими» і візією Обіцяної Землі. Після-християнський Рим не видав свого Мойсея і, роз'їджений і ослаблений хворобою духового нігілізму й матеріялізму, упав під навалою східніх варварів. Перед сучасним світом стоїть та сама альтернатива: або попасти під панування нових східніх варварів з їхньою тоталітарною системою, в якій людина має бути перетворена в бездушне знаряддя виробничих процесів і позбавлена особистої гідности, або віднайти візію «Обіцяної Землі», візію призначення нації й обов'язків людини перед нацією й суспільством. Таку візію пробував дати американцям Джон Кеннеді, закликаючи їх не питати, що нація має їм дати, а питати, що вони можуть зробити для нації. Таку візію дає націоналізм, зобов'язуючи людину працювати для нації й усвідомити свої обов'язки перед нею та поставити інтереси нації вище особистих вузьких інтересів.
II. ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Український Націоналізм треба розглядати в двох аспектах: 1) як процес самоусвідомлення національної окремішности від інших етнографічних груп-націй і 2) як ідеологічний і політично-програмовий рух з чітко виробленою програмою мобілізації національних сил до боротьби за визволення, закріплення і розбудови української держави та впорядкування людських взаємовідносин в цій майбутній державі українського народу.
В першому, згаданому вгорі, аспекті, український націоналізм не є новим явищем, інспірованим, як це суґерують вороги українських національних аспірацій, зовнішніми силами. Елементи свідомости української національної окремішности помітні вже в ранній княжій добі. Так. наприклад, літописець передає такі слова князя Святослава Завойовника до його дружинників: «Від предків дістали ми мужність... Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам... Поляжемо, а не осоромимо землі нашої». Так само княжий епос 12 століття, «Слово про Ігорів похід» говорить про Україну як про одну національну спільноту, хоч і поділену між багатьох князів. Автор «Слова» картає князів за те, що не об'єднаються для захисту української землі. Треба відмітити, що він не вважає тодішньої Московщини за частину однієї української нації, бо, вичисляючи українські князівства, не згадує між ними Московсько-суздальського князівства.
Свідомість національної спільноти й окремішности вже зовсім ясно видна в творах 16 століття. Так, наприклад, перекладач Євангелія на українську мову Василь Тяпинський, у половині 16 ст., нарікає на занедбання української мови провідними українськими людьми, «в такім славнім, в такім колись талановитім народі руськім» і просить Бога дати йому «або згинути з батьківщиною, коли вона має до решти згинути, або, коли вона буде подвигнена, вибрести разом з нею з недолі». Українські автори 16-17 століть дуже часто в своїх творах відкликаються до княжих традицій України. Це саме бачимо і в універсалах Богдана Хмельницького, а його пляни Козацької Держави аж по Вислу цілком виразно вказують на усвідомлення однієї української національної спільноти в її тогочасних етнографічних межах. І Хмельницький і його наслідники цілком виразно розглядали створену Хмельницьким Козацьку Державу як національну державу українського народу і як рівноправного чинника з іншими сусідніми державами у міжнародніх взаємовідносинах. Вимушений військовою конечністю договір Хмельницького про персональний союз з Московщиною в 1654 р. виразно застерігав за Україною національно - державну незалежність, включно навіть з правом незалежних міжнародних дипломатичних зносин.
Гетьман І. Виговський заявляв московському послові: «Нехай Великоросія буде Великоросіею, Україна - Україною». А автор «Історії Русів», написаної в 60-их роках 18 століття в дуже яскравому українському націоналістичному дусі з постійним підкреслюванням домагання українського народу до політичної самостійности, передає таку заяву гетьмана Павла Полуботка, ув'язненого й замученого царем Петром І: «Заступаючись за Батьківщину, я не лякаюся ні кайдан, ні тюрем, і краще мені найгіршою смертю вмерти, ніж дивитися на загибіль моїх земляків... Коли за всяку кров пролиту на землі впімнеться її рід, то яка помста буде за кров українського народу пролиту, від крови гетьмана Наливайка до сьогодні, пролиту великими потоками тільки за те, що він шукав волі й кращого життя на своїй власній землі і думав думками природними всій людськості?»
Повна ліквідація цієї національної незалежности Москвою після поразки союзних шведсько-українських військ Карла XII і Мазепи під Полтавою в 1709 р. і русифікаційні намагання московських окупантів з метою повного знищення свідомости національної окремішности в Україні включно з забороною вживання української мови не зуміли знищити українського націоналізму, про що свідчать чужинці, які в 18 і 19 століттях подорожували по Україні. Один з них Ґеорґ Коль, писав у 1838 р.: «Прості люди з народу.... беруть бандуру й, співаючи, оповідають цілу історію народу, від величі Києва, Чернігова й інших славних міст їхньої батьківщини, про колишніх великих князів, про гетьманів... про їх поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про з'єднання з москалями... Нарешті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Україну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не всихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почування й патріотизму серед українців... Нема сумніву, що коли врешті знов розпадеться велетенське тіло російської імперії, Україна... відірветься від неї і стане незалежна».
Саме з тих народніх низів вийшов і на тих, згадуваних Колем, народніх історичних думах виховався в першій половині 19 століття поет Тарас Шевченко, твори якого стали на протязі 19 століття й в початку 20 століття політичною програмою українського національно-визвольного руху. Оповідаючи про історичне минуле України і про її національне й соціяльне поневолення Московщиною, Шевченкові поезії, під зовсім виразним впливом французької революції (Шевченків заклик «Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» дуже нагадує слова Марсельєзи «хай нечиста кров наїзників зросить наші ниви») кличуть до боротьби за національне визволення і за встановлення справедливої соціяльної системи, основаної на гідності людини.
Шевченків «Кобзар» став для українців 19 і початку 20 століття тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої 2-тисячлітньої діяспори. Заборонені російською окупаційною владою (сам Шевченко провів останні 13 років свого досить короткого життя у в'язниці й на засланні) твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи серед нього національні традиції і свідомість національної окремішности. Не дивно, що коли в 1917 р. під час російської революції українці в російській армії почали організувати окремі українські військові полки, багато з них були названі іменами героїв української козацької доби, згадуваних у творах Шевченка.
Шевченкова вогняна поезія була висловом тих почувань, які жили в Україні і які висловив Шевченків сучасник і товариш з Кирило-Мефодіївського Братства, Василь Білозерський:
«Христос відкрив людськості рівність і братерство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували християнський закон і почали гнобити слабших... В такому самому жахливому положенні найшлося і наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто і тепер вона, «є як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Коли довше потриває теперішній порядок, в якому все що українське зневажається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на власній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Україна загубить свій відвічний скарб. Невже ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні!... Ніодин з слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витривалість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значення боротьби своїх предків, залишимося спокійними свідками неправди, коли нічого не навчить нас приклад пропавших народів, коли ми не подбаємо про власне майбутнє, тоді зовсім заслужено стріне нас доля народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»
Ідеєю боротьби за національну незалежність від Росії проникнуті твори й інших поетів і письменників 19 століття, І. Котляревського, П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка і інших. Провідний мотив їхніх творів найкраще можна передати словами Франкового вірша:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка