Віктор ющенко недержавні



Сторінка2/10
Дата конвертації30.11.2016
Розмір6,26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Віктор

ЮЩЕНКО

НЕДЕРЖАВНІ

ТАЄМНИЦІ


Літературний запис і упорядкування Олександра Зінченка



Харків

«ФОЛІО»

2014

ББК 66.2(4УКР) Ю 98

Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам’яті / В. А. Ющенко; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків: Фоліо, 2014. — 511 с.

«Недержавні таємниці» — це щира розмова третього Президента України Віктора Ющенка про приватні сторінки біографії: про кохання і кар’єрні повороти, життя і смерть найдорожчих людей. У книжці він оповідає, як перетнулися долі батьків — Андрія і Варвари, про диво віщих снів і гіркий полиновий хліб дитинства.

Чому бандити не сидять у тюрмах? Чому президент Ющенко відмовився повертати у дію Конституцію 1996 року? Чи планувала Юлія Тимошенко державний переворот у вересні 2005 року? Що зруйнувало таємний союз БЮТ та Партії регіонів улітку 2009 року? Чому насправді розпалася помаранчева команда? Що відбувалося за лаштунками Майдану? Хто і чому отруїв опозиційного кандидата в президенти у вересні 2004 року? Як подолати найбільшу в історії повоєнної Європи гіперінфляцію? — Відповіді на ці та багато інших гострих і болючих запитань ви знайдете у книжці Віктора Ющенка.

«Недержавні таємниці» — не тільки колекція призабутих уже фактів новітньої історії, але й захоплююча оповідь про подолання тягаря радянського минулого, про те, як і чому змінювалася Україна протягом останніх 60 років.

© В. А. Ющенко, 2014

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2014

ISBN 978-966-03-6749-4

Моїм батькам,

Моїй Каті,

Дітям та онукам,

Братові Петрові,

Яким я зобов’язаний усім у житті



МАЙДАН ЗА ВІКНОМ


Ця книжка мала починатися інакше — з історії звичайного дня. Таких звичайних днів було вже досить багато з того моменту, як я покинув президентський офіс. Але коли робота над рукописом добігала кінця, почалася геть нова історія — подія, що повністю змінила задум того, якими мали бути перші сторінки цієї книжки. Ця подія також розпочала і нову сторінку української історії. Ідеться про Євромайдан.

Ніч на 11 грудня 2014 року я запам’ятаю надовго. Про те, що на київському Майдані Незалежності зростає температура, моя родина дізналася з телевізійної трансляції. У ту ніч розпочалася спроба штурму мирної маніфестації українських громадян, які виступали проти припинення євроінтеграційного курсу та свавілля міліції. Це була фантасмагорична і по-своєму гіпнотична картина: у відблисках ліхтарів чорні каски бійців спецпідрозділів міліції мали вигляд мокрих блискучих волоських горіхів, яких повільно прокручує у водоверті темна вода лісового потоку, Усе було в постійному русі, мішалося між собою, перебувало у стані неспокою. Чутно було наростаючої сили і напруги заклики зі сцени Майдану: «Не застосовуйте силу! Це мирний протест! Це мирний протест!!!» Ці хвилини змішали відчуття огиди від дій міліції та почуття гордості за мирну силу звичайних українських громадян. Це проймало найглибше.

Була вже глупа ніч, коли з повідомлень, які надходили до мене звідусіль, почало формуватися усвідомлення якоїсь критичності, відчуття того, що може статися щось непоправне і зле, що настає найважчий час для Майдану. Дружина плаче. Врешті-решт, Катя не витримала і поїхала на Майдан. Кілька друзів з Майдану телефонують, доповідають, яка там ситуація... Я намагався зупинити конфронтацію у доступний мені спосіб: телефонував куди тільки можна в Україні і поза країною, сподіваючись якось вплинути, зупинити те, що я бачив на екрані телевізора, про що я чув по телефону від Каті і друзів з Майдану.

Тієї ночі усі були налякані можливістю непоправного. Усі були налякані процесами, які відбулися раніше: вночі останнього дня листопада і в перший день грудня, коли міліцейські спецпідрозділи пролили кров демонстрантів і журналістів на Майдані та перед Адміністрацією Президента на вулиці Банковій.

Десь на четверту годину ранку я дізнався з кількох різних джерел, що метою цих дій міліції був не розгін мирних протестів на Майдані, а розчищення від наметів і барикад проїжджої частини між вулицями Михайлівською та Інститутською, що перетинають Хрещатик на Майдані Незалежності. Катя прорвалася до генерала, який керував операцією, і той запевнив, що жодного розгону не буде. Вона зателефонувала, що в неї і на Майдані все о’кей. І вже по п’ятій годині ранку з’явилося відчуття, що далі штурмувати Майдан побояться.

Кожного ранку в усі ці бурхливі дні я, як звичайно, їхав у свій невеличкий офіс. Тепер моє місце роботи — це громадська організація, яка називається «Інститут Президента Віктора Ющенка». Кожного ранку я заходжу в його двері, цілую Іру та Валю, які працюють зі мною вже майже десять років, ще з часів президентства, і тепер забезпечують життєдіяльність нашого інституту, та відчиняю двері мого кабінету. Його вікна виходять на Майдан. І в ці дні мене не залишає відчуття, що я весь час перебуваю саме там, на Євромайдані. Мені навіть не треба вмикати телевізор, щоб почути, що говорять промовці з його сцени: достатньо відчинити вікно чи вийти на балкон. З балкона видно кілька місць, з якими я міцно пов’язаний своїми спогадами: звідти добре видно вулицю Інститутську і силует Національного банку, світло-сірі стіни Будинку уряду на вулиці Грушевського та президентського офісу на Банковій. Але на першому плані лежить Майдан. Це — особливе місце: на Майдані сьогодні відроджується українська нація, тут зараз народжується новий політичний курс країни.

Навіть коли вікна зачинені, мій кабінет вібрує від вигуків: «Слава Україні!» — «Героям слава!» Це хвилюючі вібрації. Вони глибоко зачіпають моє серце.

Найдивовижніше у цій історії те, що новий політичний курс країни на Майдані сформулювали діти, студентська молодь. І це найцікавіший момент у цьому прекрасному громадському русі, найбільш важливий його момент: порядок денний у нашому суспільстві починає формувати нове покоління!

Я щиро дивуюся зі студентів: вони сформулювали найголовніший план — Україна має бути в Європі спочатку як асоційований, а потім як повноправний член. Майдан робить колосальну роботу, коли на найвищому політичному вістрі здіймає одну політичну вимогу: європейська інтеграція! Я щиро дивуюся зі студентів, які так влучно, без здрібнення та метушні щодо другорядних питань, виокремили найбільш злободенну тему — євроінтеграційний курс. Мене це дуже дивувало, бо це насправді є не по літах далекоглядною позицією! Це дійсно системне, мудре мислення, адже всі інші питання знаходять відповіді у цьому курсі. Якість життя, питання корупції, питання якості освіти, охорони здоров’я, питання якості влади і демократії — відповіді на всі ці питання закладені у європейському курсі України.

З іншого боку, існування двох майданів — це теж важливий показник. Він сигналізує, що існують два паралельних життя однієї нації. В Україні є сили, які намагаються продемонструвати, що є дві країни з різним способом мислення, з різними устремліннями і цінностями. Думаю, усі ці протиріччя є відображенням того, що процес становлення нації іще триває, а в країні є люди, яким іще довго треба шукати канали порозуміння поміж собою. Авжеж, не йдеться про те, що ми є якісь безталанні і нездатні до єдності. Але треба усвідомити, що за спинами мільйонів українців є різний індивідуальний та суспільний досвід. І тому дуже важливо зрозуміти, чому ми різні. Ми не протилежні — це очевидно: ми ніколи в минулому попри історичні міфи не вбивали одне одного у братовбивчих війнах! Я продовжую наполягати, що моя нація ніколи сама з собою не воювала і не буде — які б потрясіння і буревії на проносилися над Україною! Нас дуже часто пробували розділити, були й такі епізоди, що ці спроби могли видаватися комусь успішними. Це не так, і я впевнений, що через процеси, які відбуваються зараз у країні, ми врешті-решт прийдемо до порозуміння. Хочу вірити, ми сильнішими вийдемо з цього конфлікту. Мені видається, що частина подій, які ми спостерігаємо у ці дні, виглядають саме як політична експлуатація різних уявлень про минуле і майбутнє України. Але ці уявлення не носять антагоністичного характеру. Вони є просто відмінностями. А політики намагаються ці відмінності осідлати та показати, що ми не просто різні — ми протилежні, ми готові ненавидіти один одного! Це помилкова політика. У найближчий час ми побачимо багато сумних результатів такої політики, на нас чекає іще багато важких ночей, але — сподіваюся — наближається час порозуміння і національної єдності.

Думаю, багато хто буде дивуватися з таких передбачень. Насправді підставою для цього оптимізму є наші діти. Кожного вечора я переглядаю в Інтернеті ті найяскравіші публікації та фотографії з Майдану, які моя дружина знаходить на різних електронних сторінках. Без сліз розчулення і гордості на це неможливо дивитися: на ті невеликі і більші вчинки, на ті молоді обличчя, на їх малі, значніші та зовсім дорослі ініціативи, які живуть в організмі Майдану. Можливо, не скромно про це згадувати, але коли моя донька Софійка вперше повернулася з Майдану, вона на своїй сторінці з гордістю підписала фото: «Отак треба захищати Україну!». Вона відчувала себе у єдиному строю із іншими. А я тішуся, що вона у свої літа є відповідальною, що у неї є місія і вона пишається цією місією. Очі наших дітей свідчать, що у нас все буде добре! Ми пройдемо ці іспити.

Власне, саме про це я і прагну говорити на сторінках цієї книжки. 60 років з тисячолітньої української історії мені вдалося спостерігати з різних позицій: з точки зору малого хлопця-підпаска сільської «черги», звичайного тернопільського студента, радянського прикордонника, голови Національного банку, прем’єр-міністра та президента незалежної Української держави. Це були 60 років усвідомлення помилок минулого, роботи над тими помилками та спроб звільнення від їх тягаря. Вочевидь, прем’єр чи президент часто не може говорити вголос про свої емоції, мотиви деяких вчинків та реакції на ті чи інші виклики. Усі вони тривалий час залишаються приватними таємницями, які у свій час не варто демонструвати, але потім вони не повинні перетворитися на білі плями історії — адже без цього часом не зрозуміти усіх причинно-наслідкових зв’язків. Деякими таємницями я прагну поділитися на сторінках цієї книжки. З іншого боку, я заздалегідь прошу вибачення у тих, хто сподівається знайти тут відповіді на всі свої запитання. Є деякі епізоди, подробиці яких пам’ять виявилася нездатною утримати. Деякі сюжети і проблеми я б волів приберегти для іншої книжки, сподіваючись на нові зустрічі зі своїм читачем. Врешті-решт, у моєму переліку недержавних таємниць є й такі, яким варто іще якийсь час полежати на споді зачиненої на ключ шухляди.

Національна єдність є найважливішим викликом для 46 мільйонів українців сьогодні. Відсутність єдності була і залишається головним неперсоніфікованим чинником суспільної дисгармонії останніх років. Шлях до національного порозуміння складний. Думаю, що 46 мільйонів українців іще не одне десятиріччя ходитимуть степом та ковилою у пошуках відповіді на це запитання. Ця відповідь не буде сформульована «сьогодні на сьогодні». Але рано чи пізно ми прийдемо до національного Круглого столу. Ми маємо прийти до єдності через діалог, а не через конфлікт. Цю ідею має пропустити через своє серце кожний з 46 мільйонів українців — у цьому полягає ключовий мотив і відповідь на запитання, для чого написана ця книжка.

І мені видається, що саме про це гудить сьогодні Майдан за моїм вікном.

Щиро,

Віктор Ющенко



P.S. Коли ця книжка була написана і зверстана, на вулицях Києва загинули перші захисники Євромайдану. 22 січня 2014 року символізм Дня Соборності був перекреслений надзвичайними подіями. Молодих українських патріотів уперше в історії атакували із надзвичайною жорстокістю. Був створений жахливий прецедент — убито активістів, які відкрито заявили про свою позицію. Це непоправні людські втрати, які викликають глибоке співчуття і моральне обурення. Ми стали свідками жахливих розправ на підставі антидемократичних законів, які засудили всі міжнародні інституції включно з Верховним комісаром ООН з прав людини, а також незаконних дій правоохоронців і відкритої ненависті до учасників протестів. Подальші події можуть мати трагічні наслідки для Української держави. Я не можу знати, чим закінчиться ця історія, але хочу сподіватися, що влада знайде в собі сили припинити насильство. Національна єдність, демократія, незалежність, цілісність та суверенітет України повинні стати засадами для політичних рішень, які мають відвернути нас від трагедії громадянського протистояння та ризиків втрати державності.

Розділ 1 ДОРОГИ МОЇХ БАТЬКІВ

Обіжисвіт. — Мама залишається. — Хоружівські жахіття. — Баку—Біломорканал. — Із таборів — в університети. — Окупація Польщі. — Клятва на мертвій кобилі. — Червень 1941-го. — Звичка тікати. — Ростовський орел та номер з Освенцима. — До американців на танку. — Сни моїх батьків. — Перша зустрічна. — Інше кохання.

Кохання мами і батька є результатом довгої черги випадковостей і щасливих збігів. Дороги моїх батьків розійшлися іще у дитинстві і могли вже ніколи не перетнутися. Простіше уявити, що хтось струснув коробку із деталями, а вони самі склалися докупи у годинник, який тієї самої миті запрацював і почав відлік часу.

Батькова одіссея почалася іще до війни і тривала 12 років. Його шляхи пройшли через Баку, Ладогу і Біломорканал, Ростов і Харків, Мінськ, Слонім і Білосток, Нюрнберг, Лейпциг і Прагу, пролягли теренами дев’яти сучасних країн: України, Росії, Грузії, Азербайджану, Білорусії, Польщі, Чехії, Німеччини та Франції. Батько побачив Голодомор та Біломорканал, зв’язався було із малолітніми крадіями, а потім вступив до факультету іноземних мов, кинув його, встиг взяти участь у радянській окупації Польщі і недовго повоювати з німцями десь під Мінськом... Потім були німецькі табори, тюрми і втечі. Мамині дороги ніколи не були такими довгими і заплутаними, але й простішими назвати їх теж не можна.

Мій батько — Андрій Ющенко і мама — Варвара Черненко народилися у Хоружівці із різницею менш ніж у півроку. Мама народилася у листопаді 1918 року, а батько — у квітні 1919-го. Вони пішли у школу в один рік, але вчилися у різних, «паралельних» класах. Мама завжди дивувалася, мовляв, скільки себе пам’ятаю — ніколи у школі на Андрія не задивлялася, не цікавий він їй був.

Збереглася шкільна фотографія батька: він сидить серед однокласників у ламаному картузі і має вигляд звичайнісінького хулігана. Не дивно, що мама не звертала уваги на такого: галай-да, бурлака, обіжисвіт.

Мама була з роду Климців, а батько — Гаркунів... Власне, вони були Черненки і Ющенки, але у селі певні прізвища повторювалися, і тими прізвищами у побуті не послуговувалися. Частіше мешканці моєї рідної Хоружівки використовували прізвиська — давня, козацька іще традиція. Так от Климці завжди були лагідної, спокійної вдачі, дуже чемна, дружна родина. І, як прийнято у наших родинах, старших називали на «ви» і говорили майже пошепки. Ангельська родина була. А Гаркуни — навпаки. Повна протилежність, гарячої вдачі родина. Лід і вогонь! Поєднання непоєднуваного.

Батько і мати востаннє перед війною бачилися восени 1932 року, а наступного разу — уже по війні, у серпні 1945-го. У них було значно більше шансів ніколи більше не побачитися, ніж знову зустрітися і покохати одне одного.

* * *


З висоти пташиного лету Хоружівка нагадує великий хрест: кілька менших і більших яруг перетинаються тут майже під прямим кутом, створюючи характерну фігуру. Поміж пагорбів, на яких розлого, мальовничо і трохи вайлувато розляглося село, у раменах цього хреста розташувалися ставки: Зененків, Панський, Хусь, Круподерин та один з найменших — Каленченків ставок.

Від ранньої весни до пізньої осені верби полощуть у ньому свої сиві коси. Каленченків ставок — одне з найбільш романтичних місць у Хоружівці. Тут не буває багато люду навіть попри те, що з нашого «кутка», зі Шпаківки, лежить найкоротший шлях до школи, у центр села. На його греблі зустрічалися долі. Тут освідчувалися у коханні.

Але восени 1932 року тут трапилася зовсім інша історія. Тієї осені світ набув відтінків сірого, чорного і брунатного. Моїй мамі іще не виповнилося чотирнадцяти років. Того дня вона йшла до школи. Вогке запинало ховало вже найближчі дерева і кущі. Зі свинцевих низьких хмар падало щось, що вже не було туманом, але іще не перетворювалося на дощ — холодна листопадова мжичка. Гілки дерев від вологи ставали іще чорнішими, а сірі глинища обабіч дороги набували якогось невиразного, невизначеного, слизького відтінку.

У тому глинищі поблизу греблі Каленченкового ставка мама побачила щось темне. Щось там лежало — під дощем чорнів мокрий ворох шмаття, подекуди присипаний зів’ялим вербовим листям.

Мама підійшла ближче. Купа мотлоху набула рис людської постаті. У кількох метрах від узбіччя стежини, просто у глинищі, звідки селяни брали чим мазати хати, лежав мертвий хлопець. Мама упізнала його обличчя. То був її однокласник. Його звали Ваня. Іван Токмань. Він не дійшов до школи чотириста метрів чи трохи менше того... Іван Токмань, як і вона, йшов у школу, упав і помер від голоду.

Мама розповідала: «Іду після обіду додому, а Ваня лежить. Другого дня іду в школу — лежить. Третього дня іду в школу — лежить. Його навіть не було кому забрати! Пішов через чотири-п’ять діб сильніший дощ, глинище обвалилося і, хай Бог простить, до сьогоднішнього дня там лежить!»

Тієї осені ранок у Хоружівці починався з того, що обійстя і вулиці об’їжджала підвода, збираючи мертвих людей. Але до Каленченкового ставка заїхати підводою було складно, а відкопувати Іванове тіло з глини, вочевидь, уже не було кому з його рідних.

Наприкінці 1932 року підвода почала їздити тричі на день. І тому сьогодні у Хоружівці кладовищ більше, ніж магазинів: магазинів — чотири, а кладовищ — чотирнадцять. Дві третини площі кожного того цвинтаря — то могили без хрестів, «горбки», жертви «голодовки».

Тоді від голоду помер мій прадід — Іван Гаврилович Ющенко. Потім повимирали родини його братів.

Усе почалося з нищення моралі. Було у селі дві церкви — їх зруйнували комуністи на початку радянської епохи. Був цвинтар при церкві — зрівняли із землею могили найбільш шанованих мешканців села. Так знищили і пам’ять, і мораль, посіяли розбрат. Зерна розбрату і ненависті зійшли на початку тридцятих. Мама багато розповідала, як це було.

Дворами ходила бригада «яструбків-активістів» із залізними палицями. Ширяли своїми щупами під поріг, шукали сховане зерно.

Якось «яструбки-активісти» прийшли і до маминої хати. У той час не було вдома ані її матері, ані її батька. Примусили її, дитину, лізти на горище, бо саме там зерно дуже часто ховали. Мама розповідала: «Я лізу драбиною, один лізе за мною. А їх п’ять лобів стоїть мужчин! Вони мені такі страшні тоді були... Як я боялася! А вони все шукали, де ж заховано. Один на дворі під сіно шурнув палицею, а вона й посунулася у землю. Затупали ногами всі — перевіряли, чи нема там схованки, а сусід підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього тут землянка була, а тепер там яма, тому ваші ключки лізуть». Тоді вони пішли».

У Голод мамина родина врятувалася завдяки двом обставинам. «Активісти» не забрали корову і не знайшли дідову схованку. Того зерна не було багато. Мамин батько — дід Тимофій — пересипав кільканадцять кілограмів жита у діжку і закопав на городі. І це зіпріле жито врятувало мамину родину. Навесні його перетирали із липовим листям і пекли «маторженики».

Справжнім порятунком було молоко дідової корови. Тим молоком родина навіть ділилася із сусідами. Мама часто розповідала про вчителя української мови Анатолія Костянтиновича і згадувала, як той говорив: «Ви мої рятівники, ви врятували мою родину!»

Але одного разу через те молоко на маминих очах загинула людина.

І до війни, і через багато років після її закінчення у нас у селі не було звичаю закривати хати. Я добре пам’ятаю: приходиш до будь-якого сусіда, і, якщо нікого в хаті нема, стоїть ціпочок у дверях — як знак, ніхто на замки не зачинявся.

Тож одного дня до хати увійшов хтось із сусідів. Під столом стояв кисляк у глечику. Він схопив його, вочевидь, не розуміючи, що робить, випив весь той кисляк — і майже відразу помер.

У нашому селі були випадки людоїдства. Потім, коли я був на Соловках, директор музею розповідав, що спеціально для українських жінок, які у 1932—1933 роках їли своїх дітей, там зробили спеціальний табір. І мене тоді жах пройняв: адже, думаю, з мого села декілька жінок були на тих Соловках клятих.

Мама пережила жах Голоду, перебуваючи у його епіцентрі. Батько вирішив від тих жахіть утекти.

* * *


Коли батько наважився тікати з дому, йому не було і чотирнадцяти. Він відчув, що в Україні гряде щось нечувано жахливе. Він вирішив, що треба рятуватися втечею. Але у нього були одні пофарбовані бузиною полотняні штани, які постійно терли ноги. І ті штани, сорочка та звичайна селянська свита — то й був весь його гардероб. Значить, шлях один: туди, де тепло, — на Південь.

Потім батько розповідав: «Ото, думаю, приходе зима, голод у селі гуляє, їсти нема, взяв у торбу останній шматок сала, що воно у вулику зберігалося, і пішов».

Спогад про цей кусень сала назавжди лишився докором сумління: потім батько усвідомив, що своїм вчинком він залишив без провізії батька та матір. Він згадував цю історію багато разів і кожного разу каявся у скоєному.

Батько прийшов пішки у Ромни. Там утворилася зграйка таких, як він, малих волоцюжок. Повз станцію один за одним проходили товарняки, часом тільки пригальмовуючи, часом зупиняючись на довший час. Так виник план: залізти на платформу вагона і, слідкуючи за сонцем, рухатися на південь.

Далі лишалося дочекатися, поки якийсь із поїздів призупиниться, залізти на товарняк із такими, як і він, десяти-тринадцятилітніми шибениками і сподіватися, що кожна нова станція буде ближчою до омріяного Півдня.

Поїзд їхав чи то півтора, чи то два тижні. За бортом платформи пролітали під гуркіт коліс незнані і небачені краєвиди: ліси змінилися степами, часом на горизонті було видно гори. Були дні, коли поїзд стояв цілий день на станції і нікуди не рухався. Тоді вони стрибали з вагона і йшли на «полювання»: то десь зі столу щось потягнуть, то щось — із кошика в когось, адже хоружівське сало закінчилося дуже швидко.

Раптом поїзд зупинився: день стоїть, другий стоїть. Хлопці розуміють, що треба собі шукати інше пристанище. Батько іде на вокзал. І це був перший вокзал у його житті. Піднімає очі: Баку.

* * *


Омріяний Південь приголомшив. І не тому, що Баку оточило його чужими чорнявими обличчями, гомоном іншої, незрозумілої мови, звуками прибою та чорними силуетами нафтових вишок у помаранчевому на заході сонця морі. Причина збурення його емоцій була дуже простою і навіть примітивною: у цьому місті батько вперше за кілька місяців побачив, як люди обідають, їдять досхочу, лишають об’їдки. Треба було опанувати мистецтво виживання. Мистецтво це полягало у тому, щоб упіймати момент, коли люди з-за столу вже встали, а об’їдки після них іще не прибирали...

Батькова зграйка мешкала на вокзалі. Як довго ці перелітні пташенята гніздували у залі очікувань — цього він напевно і сам не пам’ятав, коли розповідав цю історію. Натомість час, коли у батьківській долі трапився новий поворот, він запам’ятав дуже добре.

Була глуха ніч, третя година. Хлопці розляглися на підлозі вокзалу під якоюсь колоною, аж раптом крізь сон батько відчув копняка. «Відкриваю око, — розповідав він, — бачу перед собою яловий блискучий чобіт, піднімаю вище голову — у білій формі стоїть той, кого можна було б сьогодні назвати міліціонером».

Батько чомусь ніколи не називав того офіцера міліціонером. Можливо, то був місцевий енкаведист. Він копнув батька іще раз носком свого такого блискучого чобота, копнув прямо у груди. Почав щось кричати своєю мовою, а батько, звичайно, не розуміє, що той каже! І вставати страшно.

Картину батькового приниження не складно уявити: він обіймає свого мучителя за ногу, цілує чобіт у халяву, в носок, просить: «Дядєнька, відпустіть мене!» А той знай собі тягає його по підлозі, по всій тій залі очікування! Скінчилася ця сцена тим, що батька вхопили за вухо, підвели на ноги і повели до відділка.

Коли Архів Служби безпеки України оприлюднив документи з батьківської теки, там було зазначено, що «Ющенко Андрій Андрійович, 1919 року народження, уродженець села Хоружівка Недригайлівського району Сумської області, у 1937 році був засуджений трійкою НКВС за злочинну діяльність». У моїй пам’яті ця історія відклалася саме із прив’язкою до часів Голодомору. Важко стверджувати напевно, але після випадку в Баку сталося надто багато подій, щоб вкластися у короткий проміжок часу між роком засудження і 1939-м, коли батько був мобілізований до Червоної армії. Помилки у документах з батьківської теки виключати не можна.

Подробиць «суду» батько ніколи не розповідав нікому в родині. Після Баку дороги привели батька на північ, до Ладоги, на Біломорканал.

Батька можна було б назвати «доходягою»: його підгодовували старші співув’язнені. Без їх допомоги він би не пережив сталінських таборів. Норма була чотири куби на день, тачка із землею могла важити до 70 кілограмів. Не виконуєш норму — скорочують пайок. Яких трудових подвигів можна було чекати від голодного підлітка?! Коли наприкінці літа 1933 року канал закінчили будувати, Йосиф Віссаріонович приїхав і сказав два слова: «Узковат и мелковат». Це — як докір тисячам українців, які його копали, докір моєму чотирнадцяти- чи п’ятнадцятилітньому тоді батькові.

Потім, після Біломорканалу, у батька був «ростовський період». У таборі, вочевидь, у батька з’явилася нова компанія. Після таборів відкривалися нові можливості: Одеса-мама і Ростов-тато — дві бандитські столиці.

Батько поїхав у Ростов і пробув там місяць чи півтора. У Ростові він почав усвідомлювати, що його життя може замкнутися у кримінальному колі, що уся його життєва перспектива — короткі інтервали на волі і значно довші за колючим дротом таборів. Тоді він сам собі сказав: таке життя не для мене! І вирушив до Харкова.

* * *

Харків у ті місяці іще дихав столичністю. Попри те, що молода радянська бюрократія уже сиділа на валізах, готуючись переїжджати до Києва, нові будівлі і пам’ятники усе ще створювали відповідний антураж — усе викликало батьків захват. На той момент це було найбільше місто у його житті. Чорні силуети шпилів Нюрнберга і теракоту черепичних дахів Праги він побачить набагато пізніше.



У Харкові батько вступає на робітфак. А робітфак давав право вступати до університету. Звичайно, до університету треба було здавати іспити. І на тих іспитах з батьком трапляється чергове диво.

Коли батько вирішив вступати до університету, він обрав... факультет іноземних мов! З однієї причини: тоді на це відділення був найменший конкурс.

Саме тоді з батьком трапляється низка дивних, але важливих збігів обставин.

Мій батько гарно малював. Перед іспитом він купив добре ілюстровану книжечку українських байок. Батько перемальовував з неї картинки у міському саду Шевченка. І в екзаменаційних питаннях першим йому трапилося саме це — українські байки!

Відповісти на друге питання було б значно складніше. Якби не іще одна випадковість. У Харківському університеті працював викладач із Хоружівки.

У ті роки із села мало хто виїжджав. Більшість залишалася у селі, і якщо хтось робив кар’єру у Ромнах — то була велика людина. Якщо в Сумах, то за полярністю він був уже як член Політбюро. Але якщо хтось у Харків поїхав, у столицю, то така людина була популярніша за Юрія Гагаріна!

Цього викладача у Хоружівці знали всі: де він народився, де жив, у якому «кутку». Щиро кажучи, батько прагнув потрапити на іспит саме до нього, але хто таке може гарантувати?! І от він потрапляє на іспит саме до цього викладача.

Витягує на іспиті білет, там — два питання: перше — з історії літератури... Байки! Передмова до тієї книжечки з картинками дуже батькові допомогла, викладач вислуховує і каже: «Добре. Наступне питання, будь ласка!» А от друге питання було вже профільне. Батько не знав, що відповідати.

І хочеться якось знак подати: мовляв, ми ж один одного повинні зрозуміти, бо ж ми з одного села. Але як про це сказати? Батько розповідав: «Мучусь, мучусь, а потім кажу: “Ви знаєте, у нас у Хоружівці цього не було”. Викладач на це реагує жваво: “А ви що, з Хоружівки? А звідки?” — “Шкодівка”». А Шкодівка — це такий куточок у Хоружівці... У нашому селі ніколи не було вулиці Леніна. Більше того — вулиць не було, не функціонувало це слово у побуті: казали — «кутки». Були Шкодівка, Голубівка, Багачівка, Шишківка, Токманівка і Литва із наголосом на першому складі.

«— А ви знаєте мого батька?

— Знаю.

— А де він живе? — перевіряє його трошки.



— Та на Шпаківці ваш...

— Точно».

Більше питань не було. Батько вступив до університету «по блату». У колі близьких, коли щось дивне трапляється, я часто згадую одну репліку: «У нас у Хоружівці такого не було!» Це татові слова.

Закінчити університет перед війною батько не встиг. Трапився якийсь скандал, тоді батько сказав, що не буде більше вчитися у цьому університеті, що він переводиться до Києва. Конфлікт мав якесь політичне підґрунтя. І батько йде з університету.

А в 1939 році його мобілізують. Пакт Молотова-Ріббентропа уже підписаний, поділ Європи між Гітлером та Сталіном уже розпочався. Батько стає кавалеристом. І його відправляють на кордон, який весь час рухається на захід.

А в 1941 році «кордон» почав рухатися назад — на схід.

* * *

Коли батько оповідав цю історію, моя дитяча уява малювала сірі рвані хмари у небі, завивання вітру в дротах, каркання вороння, гавкіт собак конвою і далекі постріли. Війна точилася за сотні, а може, вже і тисячі кілометрів від того місця, де був мій батько. Ті постріли не були перестрілкою між ворогами — конвоїри дострілювали тих, хто вже не міг іти сам.



Узбіччям добре асфальтованого шосе, часом призупиняючись і пропускаючи зустрічні вантажівки, рухалася така сама, сіра як небо, колона військовополонених. Було чути постріли. Вони давно нікого не лякали. Ці звуки були частиною звичної реальності. Колона йшла далі. Тривав марш смерті.

Мій батько того дня обдумував чергову втечу. Він був одним з тих, хто повільно рухався разом із тією колоною. Їх конвоювали з одного табору в інший.

Заховатися нема де: дорога, багно на узбіччі, якісь шпали звалені при дорозі, і коняка мертва поруч лежить — дуже непевна хованка. Батько сів на ці шпали і каже сам собі: «Оце якби мені народити сина, тоді можна помирати. Поки я не народжу сина — я не помру! А поки не помру — буду тікати з німецького полону».

Батько заховався за того коня, а колона пішла собі далі.

Коли батько оповідав цю історію, він казав: «Оце так хотілося, щоб у мене був син! Щоб продовження моє було».

Про що залишалося мріяти, коли навколо тільки смерть? Про дітей, родину. Тому і заховався. Це був відчайдушний вчинок: його могли застрелити на місці. Йому поталанило: конвой так і не помітив утікача. Це була одна з його семи чи восьми втеч.

* * *

Батько потрапив у полон на польсько-білоруському порубіжжі. 28 червня 1941 року його 29-ту моторизовану дивізію Червоної армії розбили.



Через вісім днів від початку війни рано-вранці на нього та кількох інших хлопців натрапляють німці. Далі були чотири роки німецьких таборів і в’язниць.

Гортаючи пожовклі сторінки старих архівних документів, за автобіографіями батька та табірними обліковими картками я можу приблизно відновити маршрути його воєнних доріг. Насправді це дуже дивно, коли ці папірці через багато років потрапляють до твоїх рук і розповідають ті подробиці, про які ніколи не говорив батько.

Перший великий табір, до якого потрапив батько, називався «Острув Мазовецька». Табір знаходився на території окупованої нацистами Польщі, приблизно за сотню кілометрів на північний схід від Варшави.

У серпні 1941 року батька етапували за 700 кілометрів — у Східну Німеччину, до табору «шталаг IV В Мюльберг», що був розташований на північний захід від Дрездена. У цьому таборі він був зареєстрований за номером 117654 IV В.

4 вересня 1941 року батька переводять у «шталаг IV G Ошатц». Тут він працював у кам’яному кар’єрі на березі Ельби.

На початку жовтня серед полонених почалася епідемія дизентерії та висипного тифу. У листопаді та грудні смертність серед радянських військовополонених сягнула свого піку, і до наступної осені не дожило і половини бранців. А батько вижив.

У лютому 1942 року батька переводять до Лейпцига, у команду «Лейпциг ЗАКIII», яку використовували на одному з концернів, що у мирний час виробляв сільськогосподарську техніку, а у війну — амуніцію.

30 квітня 1943 року батька знову повертають до табору «шталаг IV В Мюльберг», а влітку перекидають за півтисячі кілометрів на будівництво злітної смуги авіабази Штольп-Райтц на півночі Польщі. У жовтні цього ж року він потрапляє до наступного табору — «шталаг 5 Вольфен» поблизу Лейпцига, а звідти — транзитом — до «шталаг 344 Ламсдорф».

У біографії батько згадує, що після цього він потрапив до табору в Нюрнберзі. Якщо вірити архівним документам, це трапилося на початку листопада 1943 року, коли він був етапований до табору «шталаг XIII D Нюрнберг». З Нюрнберга він тікає на схід. У автобіографії він пише, що до Львова. У тих краях його ловлять, відправляють назад до Нюрнберга. Але він тікає знову — тепер вже у бік Франції.

Усі ті втечі закінчувалися однаково: його знову ловили. Обставини того, як це відбувалося, були різними. Одного разу — у Німеччині — батько постукав до місцевого байєра. За пару днів той його все одно «здав» поліції, але спочатку напоїв міцною гарячою кавою. Той смак і аромат залишився із батьком на все життя: пам’ятаю, кава була у нас у хоружівській хаті завжди. Як батько примудрявся діставати в умовах радянського дефіциту — то для мене досі залишається загадкою!

Під час іншої втечі, у Польщі, батька спробував було закрити у льосі польський селянин. Батько тоді встиг втекти з того підземелля, але поки там сидів — з’їв банку варення і добряче замурзався. А потім страшенно дивувався, коли всі люди, яких він того дня зустрічав дорогою, весело йому усміхалися.

Отже, батька знову ловлять і відправляють, як він пише, у «штрафний табір 318», що знаходився на південному заході Польщі. Звідти він знову тікає. Його знову ловлять, і він потрапляє до Освенцима.

У батька був витатуюваний орел на всі груди. Я завжди був впевнений, що це — згадка про сталінські табори. А під лівим крилом цього птаха був вибитий номер з Освенцима: 11367.

В архіві табору Аушвіц-Біркенау збереглася реєстраційна картка батька із цим номером: прізвище, ім’я, дата народження, віросповідання — православ’я, громадянство — СРСР. Місце проживання у картці чомусь позначене — Харків, Сумська, 39. Далі: зріст, колір волосся і очей. До картки також внесені номер і назва дивізії, у якій служив на початку війни. Як місце, де потрапив у полон, замість Слоніма чомусь вказаний Білосток, а у даті замість 30 червня 1941 року — 6 липня. В Аушвіц він потрапив 24 лютого 1944 року, а 20 жовтня його переводять до Фльосенбурга.

В автобіографії батько пише, що з Освенцима до Фльосенбурга їх перевели за «бандитизм» — вони побили поліцаїв. Етап нараховував 300 душ. Двадцять п’ять наважилося на втечу, про яку батько багато розповідав після війни.

Із самого табору було вкрай важко втекти. Відомо лише кілька випадків втеч з Аушвіц-Біркенау. Втеча батька не була винятком — вони не наважилися тікати із самого табору.

Їхній етап завантажили у вагон-«теплушку». У когось був шматок залізного прута, мабуть, обруч з діжки. І вони почали по черзі вишкрябувати дошку вагона, де із зовнішньої сторони знаходився замок.

Батько розповідав: «Тремо-тремо, тремо-тремо, але весь час терти не можна, бо у передній частині вагона німецька охорона сидить, у своєму приміщенні. Але ми їм димову завісу влаштували. У вагоні стояла «буржуйка». То ми кинули до неї чиїсь гумові калоші. Тому конвой зайде, постоїть пару хвилин, наковтається диму і до себе вертає. Привчили їх, що нема чого сюди ходити. Викурили ми конвой, одним словом!»

Коли дошку перетерли, батькова команда дочекалася чергової перевірки конвою. Він прийшов, відчинив двері, заглянув і навіть не заходив усередину. Вибивають дошку, відкривають замок.

Звертаються до полонених: «Хто готовий тікати?». Їх було 27 чоловік у вагоні. Двоє відмовилися. І замість тікати починають суперечку... Батько розповідав, що з тими двома якось особливо жорстко поговорили, побили навіть, але вони так і не пішли із більшістю, залишилися у вагоні. Врешті-решт, батько вискакує, падає на сусідню колію і розбиває собі обличчя. Цей шрам залишився на переніссі на все життя. Міг би вбитися чи покалічитися, переламати ноги, утім, трапилася іще одна щаслива випадковість: трохи побитий, з роз’юшеним носом, але утік.

Насамперед треба було змінити одяг. Вони підійшли до якогось двору і познімали з мотузки, що там висіло після прання: штани, сорочки... Але одяг був мічений іменами. Прізвища — слов’янські. Із тим новим ім’ям батько цілу легенду вигадав: мовляв, він з родини білого офіцера, який боровся проти червоних, мовляв, ми все життя мріяли, щоб побороти більшовиків. Але насправді це не мало жодного успіху. Попри те, що він змінив ім’я, його таки спіймали, але аж... у Празі.

Батька відправляють до в’язниці гестапо у Карлсбаді. Кінець кінцем там з нього вибили правду про табори, адже він мав номер із Освенцима.

А звідти, як пише батько, його етапують до Бухенвальда. У Бухенвальді він пробув лише тиждень. Звідти 1 грудня 1945 року його доправляють-таки до Фльосенбурга. Там у батька з’явився новий номер — 38034.

У нас у родині збереглася стара гравюра, яку батько привіз з Німеччини: фортеця, а перед нею десь четверо коней біжать прямо на художника. Цей силует батько бачив кожного дня з табірного плацу у Фльосенбурзі. Тут він зустрів кінець війни.

Британська авіація усе навколо бомбить. Німецька охорона втекла. Якийсь союзницький літак-розвідник пролітає над табором, починає кружляти. Весь табір виходить подивитися, що відбувається. З літака зробили фото. Я бачив це фото у музеї: кілька тисяч людей стоять на плацу між бараками і дивляться у небо. Десь там стояв і мій батько.

Андрій Ющенко був одним із 102 радянських в’язнів, які уціліли у Фльосенбурзі. Загалом у тому таборі вижило близько півтори тисячі в’язнів. Мені траплялася інформація, що перед звільненням табору більше 10 тисяч бранців були вивезені СС на південь і знищені під час «маршу смерті». Мій батько був великим щасливчиком.

23 квітня 1945 року той табір звільнили американці. Спочатку приїхали мотоциклісти, а через чверть години — танк. Машина розвертається посеред табору і здіймає у повітря купу пилу. З танка вилазить офіцер і просить іще трохи потерпіти: ми вам завтра надамо допомогу. Залазить знову в люк, люк закривається, танк іде. Батько, не чекаючи, стрибає на броню і так потрапляє у розташування американської частини.

Батько оповідав: «30 кілометрів польовими дорогами проїхав. Брудний, як мавпа, сиджу — упізнати неможливо, що я людина. І коли танк зупинився, пил осів, американські солдати, що обступили мене, такий регіт підняли — смішним, бач, їм це видавалося!»

Звичайно, спочатку довіри ані у нього до американців, ані у американців до нього не було. Але допомогли злізти з танка, бо самому йому було важко. Показали, куди треба йти, щоб помитися. А батько боїться: думає, що цього разу точно у крематорій відправлять! Чотири роки таборів дарма не минають! Жодного конвою із ним не було, то він собі думає: я туди не піду, я їх обдурю. Метрів 150 пройшов у вказаному напрямку, а потім попрямував в інший бік. Вештається частиною, зустрічає іншого офіцера, а той його знову відправляє митися.

Наступне випробування їжею. У Фльосенбурзі недогодовували, а тут — у складському наметі при кухні і галети, і тушонка, і все, що забажаєш! Батько набирає, скільки може взяти. Хтось це бачить, зупиняє його, мовляв, не бійся — більше проблем із їжею у тебе не буде!

Так батько потрапив в американську армію, а оскільки він англійську трохи знав, то його взяли на службу. Там була група, яка займалася пошуком есесівців. І батько був якось долучений до цієї роботи. Кілька місяців він так працював, а до них весь час вербувальники приходили з радянського боку. Мовляв, на вас чекають матері, на вас чекає родина! Хлопці, давайте додому! Батько добре знав слова Сталіна, що нема військовополонених, є самі зрадники. І тому то був тяжкий вибір.

Батько мав обирати: або цілий світ і всі мислимі і немислимі його дороги, або СРСР, де він уже бачив і Голодомор, і Біломорканал, і де, можливо, знову чекають табори: жодних ілюзій стосовно цього не було. Проте разом із батьком у таборі був старший товариш з колишніх білих офіцерів. Саме ця людина його і переконала: «Знаєш, Андрію, я заможний, маю будинки у Відні та Парижі, але щасливим поза батьківщиною уже не був. Не поведися на цю спокусу!» Саме цей чоловік йому і сон витлумачив.

* * *

Однієї неспокійної ночі батькові у таборі наснилося: стоїть багато жінок, а серед них — Варка з паралельного класу хоружівської школи. Кольорів нема, усе примарно, картинка проявляється як на чорно-білій світлині. Усе тьмяне, нечітке і напівпрозоре. Але в руках у Варвари — зірка, і ця зірка сяє ясним золотавим і блакитним сяйвом. Батько отямився від сну, але видіння залишалося перед очима. «Це — твоя майбутня дружина», — пояснив той чоловік.



Мамі батько приснився за інших обставин.

Вона кохала іншого хлопця, який так само пішов на фронт. Одного дня мамине серце стрепенулося, закололо, закалатало частіше. У цей момент мама ясно усвідомила, що сталося щось зле і невиправне. Вона запам’ятала той день і через багато років знайшла його ім’я у Книзі пам’яті. Усе співпало: він дійсно загинув саме в той день, коли її серце стрепенулось дивним болем.

Коли німці пішли — а це був уже кінець 1943 року, — почала працювати школа, і мама повернулася до свого вчителювання. Саме тоді їй сниться, як вона повертається зі школи тією самою греблею Каленченкового ставка. Мороз. Усе іскриться. Небо синє. Золоте сонце сяє нестерпним для очей блиском, але вітер такий, що збиває з ніг, кучугури намітає... «Виходжу на лід, а у снігових переметах щось видніється, — розповідала потім мама. — Я стаю на коліна, починаю розгрібати сніг долонями, пробую зрозуміти, що це за дивний прямокутник, а під снігом і кригою проступає людське обличчя — фотографія Андрія Ющенка з Гаркунів».

На той момент батьки не бачили одне одного більше десяти років. Вони ніколи не були і не могли бути близькими людьми: за десятиріччя вони обоє змінилися і стали геть чужими одне для одного. І лишилися б чужими, якби не ці дивні сни.

* * *

Після американської армії батько потрапляє до фільтраційного табору. А після «фільтрації» його призначають у команду з демонтажу одного із заводів у Штейнау.



Вони розбирають цей завод, ставлять на платформу. Пізнього літа 1945 року їдуть додому. Вочевидь, то був ризик з німецьких таборів потрапити у радянські. Але батько був такою людиною, яка не мислила себе на чужині, просто він не міг жити ніде, окрім як на українській землі. Він був невиправний патріот, готовий навіть до опору, до самопожертви заради свого краю. Україна тягнула його як магніт. Йому було важливе його українство: він був палкий прихильник українського мистецтва, літератури... Шевченко, наш Тарас Григорович, був його кумир над кумирами: він його фантастично глибоко знав, і якщо домашні дискусії заходили у глухий кут, останнім аргументом завжди було «що сказав Кобзар» з того чи іншого приводу. Я не думаю, що він був аж надто схильний до ностальгії — він був сильною, дуже сильною людиною, і сентименти йому були не притаманні. Складно сказати напевно, чому він вибрав такий ризикований шлях додому. Він вибрав ту путь, яку вибрав.

Батько доїжджає до Конотопа. Поїзд має їхати далі — на Урал. І батько розуміє, що він або зараз знову тікає і йде пішки у свою Хоружівку, або уже ніколи в Україну не повернеться. Він зістрибує у Конотопі та йде пішки 70 кілометрів полями — день і ніч.

Батько вийшов на пригорок, звідки вже Хоружівку видно, бачить: село, жінки на полі, жнива... Каже сам собі: яку дівчину першу побачу — на тій женюся. Дурна думка, взагалі-то... Думаю, він так міркував, бо за десять років мандрів та поневірянь уже забув, що таке домашнє життя. І тільки-но він почав спускатися з пригорка, 50—60 жінок біжать назустріч. Кожна біжить свого зустрічати. А він — один.

Першою добігає баба Катя, Катерина Гордіївна — Варина мама. За нею — Варка, дівчина з його неспокійного табірного сну.

Десь за тиждень вони зустрілися на греблі Каленченкового ставка. Ці молоді люди не бачилися 12 років. Вони були незнайомцями — надто багато вони бачили, надто сильно змінили їх роки лихоліття. Щось сталося на тій старій греблі: мама відчула, що саме цьому хлопцеві вона може виплакати своє горе. У серпневому вербовому присмерку вони оповіли одне одному свої сни. Мама виплакала на батькових грудях минуле кохання і знайшла нове. За кілька місяців, 31 грудня 1945 року, батьки зіграли весілля. А 15 вересня 1946 року збулася батькова мрія про сина.

Розділ 2 ОБСТАВИНИ НАРОДЖЕННЯ

Петя захищає Сталіна та шукає Вітю у капусті. — Незвані гості. — Розмова на околиці лісу. — Співпраця з ОУН. — Міністр держбезпеки цікавиться долею батька. — Провал справи Хитрого. — Ворожі голоси. — Друг. — День Радянської армії. — «Слава Богу, все в порядку!»

У 1953 році помер Сталін. Батько добре запам’ятав той день. Як тільки це стало відомо, директор Хоружівської школи зібрав усіх в учительській, щоб повідомити новину. «Я всередині ледь не вибухнув! — згадував батько. — Я боявся, що мою радість буде занадто помітно. Тоді чимшвидше вискочив з кімнати, зі школи і побіг додому».

У кожного вчителя вдома замість ікон у красному кутку мав висіти портрет Сталіна. Не мати в хаті світлого лику вождя було б надто відвертою демонстрацією. У батька на стінах також були портрети Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Але найповажніше місце мав посідати Йосиф Віссаріонович на повний зріст у казенній дерев’яній рамі!

Отже, батько вбігає в хату, хапає віденський стілець — чомусь саме так урочисто називали досить скромний предмет домашнього вжитку із характерною подвійною гнутою спинкою — і, не знімаючи чобіт, лізе знімати осоружного «батька народів». Раптом чує, що хтось його хапає за ноги! Петро обійняв його за чоботи, як колись сам батько обіймав чоботи енкаведиста у Баку, і реве-плаче на весь голос: «Тату, не знімайте!» Кожного разу, коли я згадую цю родинну історію, я уявляю ту картину: стара хата, долівка, піч, рушники, батько на стільці та малий Петя, що молить батька — в’язня сталінських таборів — не знімати Сталіна.

Коли тато вийшов з кімнати, Петро вирізав з букваря портрет генералісимуса і гвіздками прибив на місце замість старого. Петрові було шість з половиною років.

У 1953-му — у той рік, коли помер Сталін, — моїй мамі виповнилося 35 років. У ті часи у селах у такому віці уже не народжували. Батькова мрія про сина уже здійснилася. Батьки вчителювали й опікувалися господарством. Цих клопотів цілком вистачало, щоб заводити іще одну дитину. До того ж над батьківською хатою почали знову згущатися темні хмари нових випробувань.

Більшість членів родини про них навіть не здогадувалася. Але саме у цей час батько опинився у центрі спецоперації, яку зорганізував колишній НКВС, що після війни був переформатований у Міністерство державної безпеки.

Тоді, на самому початку 1950-х, міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Ковальчук влаштував «розгін» своїм підлеглим у Сумському управлінні МДБ за недостатню активність в оперативній роботі з українським націоналістичним підпіллям. Єдине ім’я, яке згадує головний чекіст Української РСР у своєму розпорядженні, було ім’я мого батька — Андрія Андрійовича Ющенка: «не можна виключати, що у Сумську область він повернувся зі спеціальним завданням».

Але маленького Петра усі ці складні чекістські розклади не обходили. У наших сусідів того року народився хлопчик. Петро тішився тим, що у його ліпшого приятеля — Володі Давиденка — народився молодший братик. Хлопчика назвали Вітя. У сусідській родині усе крутилося навколо немовляти, тільки і було чути, що про Вітю. І Петро почав вимагати собі теж «братика Вітю»: бо як це у нього такого ж нема?!

Одного разу він вчепився у рукав діда Андрія і почав тягнути його на город. «Чого тобі там треба?» — дідові, вочевидь, нікуди йти не хотілося. Петро не відстає: «Підемо у капусту братика Вітю шукати!» Дід не стримався: «Та що це ти до мене ходиш — із тим питанням до матері йди!» Мама зніяковіла, але питання із тим, як назвати молодшого сина, на порядку денному більше не стояло. От тільки батька майбутнього Віті могли заарештувати кожної хвилини.

Подробиці цієї історії випливли на світ божий тільки наприкінці 2010 року, коли батька і мами уже давно на ньому не було. Саме тоді в архівах колишніх радянських спецслужб знайшли документи, які дозволяють мені тепер сказати: в принципі, жодного «братика Віті» у Петі могло не бути, якби ця історія склалася трохи інакше.

* * *


Мама добре пам’ятала, як ця історія почалася... Хоча «почалася» — то не зовсім правильне слово: мама випадково стала свідком одного із дрібних епізодів у довгому ланцюгу подій, що вели у минуле батька, у перші повоєнні роки.

Отже, того дня до нашої хоружівської хати зайшли двоє: «Слава Україні!» Була рання весна 1950 року.

Мама потім згадувала: «Я стою біля дверей, аж раптом заходять — обидва у смушкових шапках, у вишиванках під кожухами. У мене все потерпло: це мало вигляд якогось маскараду!» Вочевидь, мама не розуміла, що це була провокація чекістів.

— А де Андрій Андрійович?

— А де ж йому бути?! У школі, на уроках!

Гості пішли і знову з’явилися пізно ввечері.

Цього разу вони застали батька вдома. Він потім казав, що з тієї розмови вертався із переконанням, що співрозмовники будуть стріляти йому у спину. Але вони мали інший план.

* * *


Батько цих планів не знав. Проте одного разу він вже мав подібну зустріч із незваними гостями, які з’являлися нізвідки і зникали в нікуди.

Коли мама тільки чекала на появу первістка, батька відправляють працювати директором школи на Західну Україну, у тодішню Станіславівську область, до Корщевського району, до села Велика Кам’янка.

Його відправили туди відразу після весілля, у січні 1946 року. Тоді радянська влада направляла у західні області України десятки тисяч «східняків» — учителів, лікарів і партійних працівників.

Після того як у західних областях попрацювали нацисти, а потім і чекісти, після обмінів населенням між СРСР і Польщею — після усіх тих подій вчителів і лікарів там серйозно бракувало. Вчителями були переважно поляки, серед лікарів було досить багато євреїв. Перших — переселили комуністи у Польщу після війни, других винищили нацисти під час війни. Українців, кому бракувало лояльності до нової влади, «підчистили» радянські спецслужби. їх відсортували від решти і відправили до таборів Сибіру, Казахстану та Колими — із тавром «українського буржуазного націоналіста».

Вчителів насправді бракувало. Проте ця акція мала насамперед іншу мету: йшла кампанія з «радянізації» Західної України. Вчителі зі Сходу мали викладати учням основи Конституції СРСР, історію ВКП(б) і розповідати про те, який хороший товариш Сталін.

Це суперечило планам українського підпілля. Часом воно діяло невиправдано жорстко, вбиваючи вчителів-східняків, яких сприймали за представників ворожого ладу.

Одного разу мого батька хтось прямо запитав у районному відділі освіти: «Андрію Андрійовичу, чому вас досі не вбили? Ми маємо підозри, що ви співпрацюєте із бандитами з ОУН!» Не знаю, чи то жарт такий був, не знаю, що батько там відповів — нам, своїм синам, він розповів, чому його не вбили «лісові брати» взимку 1946 року. Адже нагода була.

Я був у тій хаті, де замешкав батько. Вона знаходилася на околиці Великої Кам’янки, просто на узліссі. Ґаздиня, вочевидь, співпрацювала із повстанцями, можливо, була зв’язковою, можливо, мала якісь інші функції. Одного зимового вечора до хати заходять хлопці у формі... А до цього у цьому селі уже трапилося кілька трагедій, коли «радянізаторів» ліквідовували. У цей момент батько зрозумів, що його не знищила гулагівська система, йому пощастило вижити у бою, його не вбили нацисти в Освенцимі... але тепер, зараз — з’являється реальна небезпека бути застреленим українцями, що борються за Незалежність!

Утім, тієї ночі батькові вдалося порозумітися із повстанцями. Він прямо сказав, що не є комуністом, що приїхав сюди вчити дітей української мови та арифметики. І по тих словах смерть знову від нього відступилася — батько переконав гостей, що він не є їх ворогом.

Згодом уже дехто з них свідчитиме про нього органам держбезпеки. Саме ці свідчення і лягли в основу справи Хитрого — таку кличку дали батькові чекісти.

Отже, підставою для початку «агентурної розробки» батька з боку МДБ були свідчення учителя географії Велико-Кам’янської середньої школи, де батько директорував, який також співпрацював з ОУН. За його словами, батько підтримував постійний зв’язок із ОУН, проводив із повстанцями заняття з історії України: як писав слідчий — в «антирадянській націоналістичній версії», пояснював походження і значення українського тризуба, розповідав про виникнення національного руху, «Спілки визволення України» та «Української військової організації», і навіть — це підкреслювалося особливо — допомагав діставати чистий папір!

Інші заарештовані підпільники свідчили, що директор Велико-Кам’янської школи Ющенко допомагав підпіллю грошима, був добре знайомий із програмою ОУН, неодноразово розповідав про виникнення і розбудову української самостійної держави.

Мабуть, уже восени 1947 року батько відчув, що навколо нього відбувається щось підозріле. Він вчинив те, що вже звик робити у випадках небезпеки, — втік з Великої Кам’янки назад, у Хоружівку. Але не зник з поля зору спецслужб.

У листопаді 1948 року розпочалася операція з агентурної розробки Хитрого. МДБ припускало, що ОУН почала розширювати мережу своїх агентів на схід. Ось що мав на увазі міністр держбезпеки, коли писав про свої підозри щодо Андрія Ющенка: мовляв, той виконує «спеціальне завдання» українського підпілля.

У 1949 році до батька був направлений агент під кличкою Лихий. Той зустрів батька і повідомив йому, що прибув у Сумську область за наказом проводу ОУН. Батько відповів, що організувати будь-яку підпільну роботу тут буде дуже складно, і на тому розпрощалися.

Наступного разу Лихий з’явився з іншим агентом спецслужб — Дорожним. Саме їх поява так налякала маму навесні 1950 року.

Згідно з архівними документами, ця зустріч відбулася 18 березня 1950 року і тривала десь півтори години. Дорожний відрекомендувався провідником ОУН з району, де батько працював директором школи. «Провідник» запитав батька, чи знає він людей, відданих справі? «Є тільки одна людина у Хоружівці, яка віддана справі, і ця людина стоїть перед вами! Яким я був, таким залишився, таким і помру, тому невипадково прийшов зараз у ліс на цю зустріч!» — Ця батькова відповідь уже тягнула на новий термін у ГУЛАГу. Але чекісти мали інший план щодо нього. Їм, вочевидь, не було аж так цікаво схопити одного ворога радянського ладу, адже нагору треба було відрапортувати про знешкодження цілої підпільної мережі. Для цього треба було довго працювати.

У середині січня 1954 року, за п’ять тижнів до мого народження, МДБ приймає новий план агентурної розробки Андрія Ющенка. До нього мали підіслати нового агента — людину, яку батько знав особисто, когось з його оточення у Кам’янці, когось, хто міг би увійти до нього в довіру. На щастя, агент захворів і не зміг виконати свого завдання.

До цього і після цього до батька підсилали інших агентів. Один з них попередив батька, що це все — провокація держбезпеки, а сам втік і був затриманий десь на кордоні. Батько надалі усіляко ухилявся від подібних контактів. Це був провал для чекістів, але вони продовжували розробку Хитрого.

Спецслужби покладаються на агентів у найближчому оточенні батька. Згодом з’ясувалося, що ним був один з його найближчих друзів. Батько знав лише, що його «розробляють» спецслужби, але нікому у родині про це не говорив. У лютому 1954 року нічого не було ясно напевно.

Мама інтуїтивно відчувала, що щось негаразд. Коли батько вмикав «Голос Америки» чи БІ-БІ-СІ, мама починала вмовляти: «Виключи, я тебе прошу, чуєш — люди йдуть?! Виключи, бо ж тебе посадять!» Але жодні мамині вмовляння на нього не діяли. Батько знав увесь розклад усіх «ворожих голосів», і ця хатня війна «Андрію, виключи це!» — «Не буду!» тривала роками. Я це добре пам’ятаю: зимові вечори, хату, що була обплутана мідним дротом антени, та батька, який схилився над приймачем, що передає щось з «Німецької хвилі» чи то якусь іншу програму з Ізраїлю або з Лондона... Звичайно, що усе це голосно і бурхливо обговорювалося потім із друзями на кухні. Серед них завжди був той, хто у документах спецслужб проходив як агент Мороз.

Серед тих, хто збирався тоді на нашій кухні, був і найближчий приятель батька — вчитель креслення і малювання Федір Іванович Голуб. Вони могли годинами обговорювати поезію Шевченка і політику партії. Сварилися, мирилися, грали у шахи. Федір Іванович забирав з дому мольберт і пензлі, малював у нашій хаті, міг залишатися ночувати, і вони з батьком говорили, говорили, говорили... Він не просто дружив із батьком, у них були однакові характери — непримиренні, непокірні, вони однаково совєтів ненавиділи.

Через багато років після смерті Федора Івановича ми дізналися, що саме він був одним з агентів, які опікувалися батьком. Мама тоді не витримала із наріканнями: «Ось бачиш, Андрію, яким Федя був!» — «Нормальний Федя був! — відрізав батько. — Мав би доносити, але не доносив!»

Такими були обставини мого народження. Кожної миті могло трапитися щось, що залишило б Петра без братика Віті.

23 лютого 1954 року в клубі була самодіяльна вистава з нагоди Дня Радянської армії. Мама випровадила з дому чоловіків, попросила свою маму, Катерину Гордіївну — бабусю Катю, — нагріти води. На печі заховався Петя і спостерігав. Коли мама народила, поява братика Віті була для нього якоюсь магією... Баба Катя у цей момент вголос порахувала пальчики на ногах, руках, розсунула ніжки і полегшено видихнула: «Слава Богу, все в порядку!»

Розділ 3 ПОЛИНОВИЙ ХЛІБ

Контракт із бабою Катею. — Горбки і монголи. — Полиновий хліб Платона Майбороди. — Земля мого діда. — «Веди, Вітю! Веди!» — Буряки на морозі. — Баба Катя виглядає сина Петра.

Якось бабуся Катя кличе мене до себе: «Вітю, є контракт!» Авжеж, того слова вона не вживала. Я навіть не впевнений, чи вона знала слово «контракт», але сенс був саме такий: давай укладемо угоду. Предметом нашої угоди була коза.

Отже бабуся запропонувала: «У мене є три кози. Кожного ранку ти їх ведеш пастися, припинаєш до ціпка, в обід знову приводиш — я даю їм води, яку ти також маєш принести. Потім по обіді знову відводиш на пастівень і ввечері приводиш назад. Літо працюєш, наприкінці літа одну козу продаємо, і всі гроші — твої!» Це були мої перші шкільні канікули, я закінчив перший клас, уже мріяв і про велосипед, і про фотоапарат «Зміна», а тому цю угоду прийняв із великим ентузіазмом.

Минає червень, липень, врешті-решт продаємо ту козу. І бабуся, як ми чесно домовилися, віддає мені 28 радянських рублів. Я приходжу додому, і перша думка: а де ж заховати, щоб мама не знайшла? Куди не покладеш — мама знайде: на шафу — знайде, на припічку покладеш — теж. Що робити?!

Вітаміни тоді продавалися у картонній баночці з металевими дном і кришечкою. Ця баночка мені видалася цілком надійним «сейфом». Я виклав з неї драже, поклав туди гроші, взяв лопату і пішов на город. Закопав я свої заощадження у картоплі й абсолютно щасливий повернувся до хати. Але минає година і... треба ж гроші перерахувати!

Іду назад на город. Копнув в одному місці — нема, копнув в іншому — нема. Копаю-копаю — знайти не можу. Наступного дня уже й прикмети забув, які було собі намітив. Чотири дні шукав, копав — нічого не знайшов: пропали гроші! Це був один з найтрагічніших моментів мого дитинства! 28 рублів — були, і нема! Ані велосипеда, ані фотоапарата! І поскаржитися нема кому, бо сам винний.

Першого вересня іду до школи. А тоді було таке негласне правило: діти ідуть до школи — дорослі починають копати картоплю. В обід приходжу з навчання, а мене мама кличе. Дістає цю баночку: «Вітю, це ти заховав?» — «Я заховав. Це ті гроші, що мені бабуся за козу дала. Мамо, віддайте мені назад!»

Мама тих грошей не віддала: «Тобі бабуся давала, а ти їх загубив! Отже, їх у тебе нема. Проте я їх усе одно на тебе витрачу: штани, черевики тобі куплю, може, піджак який!» Але ж я мріяв про фотоапарат!

Але завдяки цій історії мені стали зрозумілі три речі. По-перше, гроші просто так не даються — їх треба заробляти. По-друге, усе таємне рано чи пізно стає явним. По-третє, город — то не найкраще місце для збереження грошових заощаджень!

Деякі висновки я зробив відразу, деякі — трохи згодом. А ще завдяки цій історії я вперше почув про Голод.

Тих кіз я кожного ранку відводив пастися на пустирище неподалік бабусиної хати — «на горбки». Це пустирище безпосередньо прилягало до цвинтаря, горбки мали вигляд могилок, але не мали ані хрестів, ані пам’ятників. Я питав бабусю: а що це за «горбки»? Але вона тільки відмахувалася від мене: то монголи там лежать, і не питай нічого! Не хотіла розповідати!

Але згодом ця історія почала складатися докупи. На горищі, де був мій «робочий кабінет», де я розкладав на сіні ряднину і читав книжки, — там весь час висіли три-чотири великих мішки із сухарями. Кожного року мама і бабуся нарізали хліб, сушили у печі, виносили сухарі на горище, а я нічого не міг зрозуміти: «Мамо, нащо ви це робите?!» А мама постоїть, бувало, з хвилину, помовчить, похитає головою: «Дай Боже, Вітю, щоб ви цього не пережили!»

Минуло ще багато років, перш ніж я дізнався, чому мама і бабуся усе своє життя сушили так багато сухарів про запас.

* * *


Білого хліба у нас в селі не було. Скільки я себе пам’ятаю — був темний, житній. Татова мачуха, бабуся Маруся, застилала лаву рушником, потім витягала хліб з печі і накривала його другим рушником. Цей хліб мав запах у тисячу разів кращий за усі, які я коли-небудь відчував! Жодні парфуми, жодна «Шанель № 5» не йде у порівняння із запахом свіжовипеченого хліба!

Поки скоринка іще міцна і гаряча, її треба якнайшвидше натерти часником. І це — найсмачніша страва! Потім, коли скоринка «відійде», стане м’якішою, хліб уже не буде таким смачним.

Кожного ранку мама чи котрась з бабусь пекли хліб і готували борщ або юшку. І з цього запаху починався чи не кожний наш день.

Лише згодом до села почали привозити хліб з Недригайлова. Він аж ніяк не був кращий за домашній. Але до магазину, де його продавали, кожного дня вишиковувалася величезна черга.

Хліб продавали не у самому магазині, а збоку — через ляду. До прилавка було досить високо і я у свої шість чи вісім років не міг навіть дотягнутися до нього. А посковзнутися під тією лядою було дуже просто — десятки чобіт перетворювали землю навколо магазину на багнище.

Один з перших походів у магазин за хлібом я запам’ятав як найбільше приниження мого життя.

Це був самий початок 1960-х. Тато з самого ранку йде на роботу до школи, мама — теж, брат — на уроках. То бабуся за хлібом мене посилала. Тоді я навіть годинника не знав, не вмів визначати час. Бабуся дивилася на годинника, давала мені зав’язані у носовичок копійки і відправляла за хлібом.

Люди починали збиратися, «займати чергу» десь о десятій годині ранку, а хліб з райцентру привозили ближче до третьої дня. Під магазином вишиковувалися десятки, може, навіть сотні людей: мені видавалося тоді, що навколо тієї хлібної ляди стояла величезна юрма народу. Не у черзі одне за одним — упорядковано й організовано, а саме юрмою, натовпом: штовхаються, сваряться, лаються.

Поруч із нашою хатою мешкала бабуся, колишня вчителька — Маргарита Володимирівна. Їй було років 90, мабуть. Сама по хліб вона вже не могла ходити. І часом мене просили для неї купити хліба. Просиш дві буханки, а тобі не дають. Дали одну — і йди звідси! Кожного разу вибухали скандали, часом доходило навіть до бійок, бо хліба тоді привозили мало і його завжди не вистачало для всіх.

Я бачив, як люди виривали хліб одне в одного. І мені ця черга перед хлібною лядою видавалася найбруднішим місцем з усіх, що я бачив.

Одного разу йшов мокрий сніг. Під ногами чавкало слизьке болото. Ляда зі скрипом відкрилася. Почали давати хліб. Натовп колихається хвилями — кожний тисне, проштовхується до прилавка. І тільки-но я схопився за хлібину, як хтось виштовхнув її у мене з рук! Хліб упав униз — туди, де бруд і чужі чоботи... А другої хлібини ніхто не дасть — і мусиш той рятувати!

Падаю під ноги натовпу, намагаюся знайти свою хлібину навпомацки. І відчуваю, що там уже п’ять чи шість рук його шукають, намагаються вхопити! А хліб у болоті, у снігу качається, а я його намагаюся спіймати, собі повернути, відбити від чужих рук: у багні, під чиїмись ногами! У цей момент я відчув себе скотиною, я відчув, що до мене ставляться гірше, ніж до скотини!

Хлібину я врятував. Але ця історія якось особливо боляче ударила по мені. Було страшенно гидко. Бо це не хліб упав — то було гріхопадіння. Я став свідком морального падіння людей, до якого призводила уся та радянщина, увесь той комуністичний лад!

Мені ця історія досі щемить: це був еталон приниження людського, всього того морального, найкращого, що прищеплювали мені мої батьки. Потім мені здавалося, що того дня я торкнувся дна. Згодом це спрацювало як урок, як мотив, як запобіжник: ніколи не втрачай людськості, ніколи не втрачай гідності, роби усе, щоб ніколи в житті так не опускатися! У певному сенсі це було щеплення людяності проти звірства. «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає». Мені було тоді шість років.

* * *

Одного дня до нашої хати завітав композитор Платон Май-борода. Платон Іларіонович тоді вже був фантастично відомий. Його пісню «Рідна мати моя» співали, здається, навіть у Франції, а в Україні і досі співають чи не на кожному українському весіллі: пісня перетворилася на народну.



Гостя привів близький родич батька, поет Олекса Ющенко. Родинне обійстя Олекси Яковича було просто через вулицю. Отже одного літнього дня на порозі нашого дому з’явилися одночасно композитор і поет.

На кухні починається метушня: беруться яєчню та сало смажити, зелену цибулю та огірки мити. От тільки хліба нема! Треба мерщій бігти.

На щастя, наприкінці 1960-х хліб у магазині можна було купити уже без черг і принижень. Але бігти треба далеченько. То я вирішив скоротити. За нашим обійстям було пустирище, що поросло полином, котрий ріс високий, немов дерева. Хліб я приніс дуже швидко.

Аж раптом Платон Іларіонович каже: «Гіркий хліб!» І то не в поетичному значенні. Хліб буквально мав гіркий смак.

Мама не вірить: «Та не може бути!» — «Та ось — скуштуйте!» Мама куштує, а він дійсно гірчить і полином віддає. Роблять слідство, чи не ходив я полиновим пустирем: «Вітю, як же ж так?! Нащо ти там ходив?! Просили ж тебе уважати, щоб дивився... Ну, як оце таким можна буть?!.»

Я розумів, що полиновий пилок гіркий, тож тримав хлібину високо над головою і був упевнений, що цих «заходів безпеки» буде цілком достатньо. А виявилося, що ні, недостатньо.

Мама сварить: виконується педагогічний момент. Та Платон Іларіонович не витримує і каже: «Пішли, козаче, покажеш мені, де той полин!» І вони — Майборода, Олекса Якович та мій батько — ідуть на пустирище, ходять, пригорщами той полин ламають, між долонями перетирають, а Платон Іларіонович примовляє до батька: «Андрію, ти понюхай! Ти понюхай, як він пахне! Який степ! Як степом пахне!» Він набрав собі того полину цілий оберемок, заявив, що вдома повісить над роялем для натхнення... І далі вже поточилася інша, якась дуже поетична розмова, а я був «помилуваний».

* * *


Те пустирище за нашим обійстям мало свою історію.

Родина користувалася 75 сотками городу. Наділ колгоспника був 25 соток. А вчителям давали у два рази менше: 25 соток на двох. Коли помер дідусь Андрій, колгосп відрізав «зайві» 25 соток, і у нашої родини лишилося 50. Коли померла бабуся Маруся, відрізали ще 25. Та земля ніяк не оброблялася і заростала полином. Ось і утворилося пустирище, яке так надихало своїм степовим ароматом Платона Майбороду. Жодної іншої користі з того полину не було.

Земля гуляла. Батько не міг на це спокійно дивитися.

Ранньою весною земля починала парувати. Земля «дозрівала» — і батько впрягав до плуга коня. Моїм обов’язком було цього коня вести. Батько йшов за плугом. Із кожним рядком ми наближалися до забороненої межі.

У нас у селі був фінінспектор. Усі кликали його Ільком. У нього був «символ влади» — коричневий шкіряний портфель із металевими кутами. Із тим радянським клейнодом він ходив по дворах описувати майно: поросят, корів, гусей, курей, бджолині сім’ї, дерева у садку... На все це потім нараховувався податок. Раз на два роки фінінспектор приходив переміряти землю — чи бува хтось не приорав собі зайвого. Отже, Ілько іде селом — собаки гавкають, жінки лаються, бо у кожному дворі якісь клопоти і щось не так!

Щовесни ми з батьком доходили до тієї межі, за яку перейти — означає наразитися на неприємності з боку фінінспектора. І щовесни батько мені каже: «Вітю, давай чотири-п’ять разів пройдемо по відрізаній землі, пригорнемо трошки сюди, до городу!» І так кожного року потроху «пригортали».

Одного разу мама нарешті зауважила, що ми з батьком вкоїли. Здійнявся галас: «Андрію, не чіпай це! Не дай Бог отой Ілько прийде!» А батько не слухає, йде собі за плугом і тільки примовляє рішуче: «Веди, Вітю! Веди!»

Десь, здається, на початку 1980-х приймають постанову, що цю відрізану землю можна обробляти. Батько вже потроху втрачав сили. І тому за плугом ходив я, а коня водити згодом почала моя старша донька. Одного разу втомлений батько сидів на ослінчику під дубом, який колись давно його батько посадив собі «на хрест». Я орю — батько дивиться. Кажу: «Тату, може, давайте зоремо 3—4 метри тієї землі, яка не оброблялася від похорону діда Андрія?» Батько глибоко зітхнув, його слова були наповнені сумом: «Знаєш, Вітю, оце якби зараз покійний Ілько встав з домовини, прийшов та знову відрізав половину того, що ми садимо зараз, — я б йому вдячний був!»

Ці слова для мене звучать як символ втрачених можливостей цілого покоління. Якби батькові у двадцять років дати цю землю, він би руками, пальцями цю землю перебрав би, щоб вона дала щастя і багатство. Його покоління не просило б ні в кого нічого: ані добрив, ані механізації — усе власними силами, однією лопатою перевернули б! Але у нашій історії була чорна смуга комунізму, яка забрала цілу культуру, гідність, традицію. Адже для села шматок землі — то найвища цінність: візьми, Андрію, цей наділ, і той, і ще шматок землі приріж! Але час минув. Ціле покоління залишилося нереалізованим, дожилося, договорилося до того, мовляв, нехай і те, що є, забирають, бо воно уже не потрібне.

Життя моїх дідів і батьків — то було мученицьке життя. І не тільки через війни та Голод, а через повсякденність злиднів і рабську працю. Щоосені жінок зганяли чистити цукрові буряки.

Я це добре пам’ятаю: сидять жінки на купах гички і оті два проборчики у буряка від землі вичищають. І так вичищають, що їх хоч зараз у борщ класти можна! Зараз ніхто ніде так не чистить той буряк. А тоді усе було доведено до ідіотизму. Колгоспна система механічною підневільною працею доводила людей до рабського стану, до втрати людської гідності.

* * *


Ми жили дуже бідно. Усі жили дуже бідно. Якщо тримаєш поросят або корову — то родина виживала. Але для того, щоб прогодувати родину, треба було чимсь нагодувати скотину.

Якось у грудні, коли уже почалися морози, тато запряг коня у воза, і ми усією родиною поїхали збирати буряки на полі. У колгоспах ніколи так не збирали врожай, щоб нічого не лишалося. І після того, як «усе зібрали», ціле село іще півтора місяця ходить на поле із заступами, добуває мерзлі буряки для худоби.

Я був у гумових чоботах. Гумові чоботи і так не найкраще взуття для морозної погоди, а вони іще й на три розміри більші були. Десь, можливо, через пару годин я замерз: усе закоцюбло. Пальці без болю не розведеш. Батько ніколи сам не одівав рукавиць і мене так привчив: інакше не по-чоловічому це якось було, козаки так не роблять — так мені здавалося у дитинстві. Отже, у гумових чоботах, без рукавиць на крижаному вітрі я змерз і став грітися біля коня. Руки йому на шию покладу — і здається, що вже не так сильно їх зводить від холоду.

Минає десь хвилин двадцять, батько з мамою вибирають ті буряки. Я мав би підносити їх до воза. А я не можу з місця зрушити від холоду! Кажу батькові, що замерз і не можу більше ці прокляті буряки носити. Він один раз поплескав мене по плечах — відпочинь. Сам за мене носить. Минає іще хвилин десять, батько питає: «Вітю, може, допоможеш?» Я кажу: «Тату, не можу, бо я замерз». Батько йде і працює далі. У третій раз батько підходить і каже: «Пішли матері допоможемо, принесемо ті буряки». А я знову відмовляюся. Батько повертається мовчки, але встигає головою кивнути кілька разів. Так він докорив мені. Докір не був жорстокий, але я себе відчув підло.

Я і до цього дня не знаю, як судити цей епізод. Чи у мене насправді такий стан був, що я слів не знаходив, щоб сказати, як сильно змерз, а батько цього не зрозумів? Чи то з мого боку була слабкість, і батько цю слабкість побачив і дав зрозуміти головний урок: чоловіки так не роблять? Не знаю.

Було холодно. Декілька годин на вітрі у полі, у чоботах гумових — ніби усе працює «на мою користь», виправдовує мене. Але тоді від батькового погляду мені закололо.

У тому погляді я прочитав розчарування: мені здалося, що я не справдив батькових сподівань на мою допомогу. І у мене велика педагогіка вийшла з оцього епізоду. Цю історію я носив усе життя, але розповідаю вперше: щось я неправильно тоді вчинив. Можливо, зараз уже не висієш так на решеті, що саме воно там неправильно. Але я думав, що батько надіявся, що я своїми маленькими рученятами щось зможу допомогти, може, сподівався на солідарність якусь... Зараз я починаю розуміти ліпше, по своїх дітях: мені так гарно, коли діти поруч і щось допомагають, а ти щось кажеш їм, показуєш, пояснюєш, вчиш. І коли діти відмовляються твою науку приймати — почуваєш себе зле. Це життя.

Покоління моїх батьків і батьків моїх батьків бачили світ іншим. Вони міряли його іншою міркою. Намагалися свій досвід виживання передати поколінню, яке тих жахіть не бачило. Це було покоління, що мало дуже гіркий хліб. Полиновий хліб.

Мене завжди дивувало, як бабуся Катя говорила про смерть. Для неї смерть була буденною річчю. Зуби почистити, стакан води випити, померти — у її системі координат це були речі одного порядку буденності. Баба Катя про смерть говорила часто, спокійно, сміливо, без страху.

Тепер я починаю розуміти чому. У дитинстві мене це весь час дивувало і навіть лякало.

Баба Катя втратила на війні молодшого із синів — Петра. Війна закінчилася у сорок п’ятому, бабуся прожила іще багато років. Кожного дня вона йшла до паркану і довго вдивлялася у дорогу. Її питали, чого вона чекає. І кожного разу вона відповідала, що сина виглядає... І якби то була єдина втрата моєї бабусі! Катерина Гордіївна бачила у житті щось, що було набагато страшніше за смерть.

* * *


Баба Катя у той час уже жила разом із нами. Вона мала свій куточок на печі, куди я часто забирався до неї. Стосунки між дітьми і старшими людьми — то особливі стосунки. До своїх онуків старші люди мають часом навіть більше тепла, ніж до своїх дітей. Онуки це відчувають.

Того дня я мав кудись бігти. Бабуся сиділа на печі. Зазвичай, ми цілувалися з бабою Катею. Цього разу я взяв її за руку, але чомусь не поцілував вітаючись. У той момент я відчув, що бачу її в останній раз. Так буває: серце щось говорить, а дурна голова своє робить. Підходжу до неї, дивлюся на неї, виходжу з хати, а в голові крутиться: «Я бачу її востаннє». Мені досі болить, що у той момент я не повернувся і не попрощався із нею. Досі почуваюся винним: покоління полинового хліба заслуговувало більше мого тепла, але я це зрозумів запізно.

Розділ 4 МОЇ МРІЇ

Плюс електрифікація усієї країни. — Дід Четвертак та його «черга». — Мрія № 1. — «Пригоди Гекльберрі Фінна». — Перша вчителька. — Двійка від мами. — Батько бореться із курінням. — Як я кинув палити. — Бібліотека на горищі. — Важкий вибір між археологією та географією. — Буду вчитися на бухгалтера.

Фразу Леніна «Соціалізм — це радянська влада плюс електрифікація усієї країни» я дізнався значно пізніше. Значно пізніше я замислився над її абсурдністю: адже для того, щоб соціалізм перестав бути соціалізмом в окремо взятому населеному пункті, достатньо було, щоб вибило пробки! Так-от, згідно з визначенням Леніна, у Хоружівку соціалізм прийшов приблизно в той час, коли Юрій Гагарін полетів у космос.

Звичайно, що після польоту людини у космос усі хлопці почали мріяти стати космонавтом. Усі страшенно раділи тому успіхові. Але уся ця історія з космічними подорожами — це було десь дуже далеко. Диво електричного освітлення було домашнім, ближчим, зрозумілішим.

Перше, що я зауважив, — у селі з’явилася нова машина. Те, що вона з’явилася, я з’ясував за слідами на дорозі: у селі було дві машини, і жодна не залишала таких слідів. Протектор цієї машини мав ромбики і нагадував мені вафлі. Це було дуже дивно і незвично. Деякий час я навіть номер тієї машини пам’ятав — настільки я був вражений! Отже, у селі з’явилася спецтехніка, і незабаром почали встановлювати стовпи і розтягувати дріт.

Я добре пам’ятаю, як до нашої хати зайшов сусід і батьків приятель Степан Семенович з інструментами і почав робити електропроводку: звивати чорні проводи у косичку, прибивати до сволока, до стелі білі фарфорові чашечки ізоляторів. Жодних абажурів не було. Лампочку вставили у патрон, що звисав зі стелі на проводі, — ось і вся естетика. Так до нас у хату увійшло електричне освітлення.

До цього у побуті ми користувалися каганцями. Каганець мав вигляд такого собі каламарчика із жерсті з отвором, куди вставляли гніт, — «космічні технології», одним словом. Світло каганець давав тьмяне, але саме з таким освітленням почалася для мене школа. Бо дроти провели, лампочку повісили, але працювала ця система від генератора, і вмикали її спочатку тільки на дві години. Часом із електрикою траплялася халепа: або десь дроти порвало, або інша якась аварія сталася. Ті аварії траплялися чи не щодня. Світло вимикалося, і батьки знову мусили запалювати каганець. Отже, електрика у нас у Хоружівці ніби була, але насправді нічого не працювало. Якщо знову згадати визначення Леніна, то виходило, що соціалізм у нас у Хоружівці був дві години на добу і то не щодня!

Але коли ця система запрацювала врешті-решт нормально, уже не від місцевого генератора, а від мережі, тоді ми побачили, що це за диво. Сьогодні я усвідомлюю, що та лампочка мала потужність чи то вісімнадцять, чи то двадцять п’ять ват і світила так собі. Але у нашій хаті ніколи до цього не було так світло ввечері. Це було диво.

Отже, коли у нашому селі з’явилася електрика, коли Гагарін полетів у космос — радість була шалена! Попри хлібні черги, що усе ще тягнулися до магазину, попри виснажливу і майже безоплатну працю колгоспників, попри усі ці негаразди здавалося, що настає інший час, що відтепер усе буде інакше, що ціле людство вступає до якоїсь нової ери. Це був час надії і мрії. Час мрії про краще життя.

Щоправда, коли у селі почули, що Гагарін у космос полетів, дехто перепитував: куди-куди полетів?! І у кожному дворі було своє тлумачення, що таке «космос».

1961 рік: Гагарін полетів у космос, у Хоружівку провели світло, я пішов у школу.

* * *


Тоді на запитання «Ким хочеш стати?» усі хлопці відповідали: космонавтом. Потім стало зрозуміло, що усі космонавтами не стануть, і почали відповідати, що стануть льотчиками. Я зі своїми інтересами визначився пізніше. І ці інтереси примушували балансувати між складним вибором: я хотів бути або археологом, або географом. Мені хотілося відкривати щось нове.

Околиці Хоружівки для цього прекрасно надаються. Кожний вихід із дідом Четвертаком на нове пасовисько або прогулянка із батьком, братом, старшими друзями до дальшого чи ближчого ставка перетворювалися на експедицію першовідкривачів. Навколо були ліси із загадковими назвами — Мисочка, Шамрай, Полулях... У сусідньому селі, у Кулешівці, стояв пам’ятник мамонту. Залишки цієї викопної тварини знайшли тут ще у XIX столітті, і це була, здається, перша подібна знахідка на теренах усієї Російської імперії. Той пам’ятник зберігся і дивував і своїм виглядом, і написами на його гранях: «Тут проходив кордон між Росією та Польщею». Це, щоправда, народжувало дисонанс: а де ж була Україна?! Поїздка у Недригайлів чи Ромни перетворювалася на поїздку в інший світ, а подорож у Суми — то вже був політ у космос!

Кожного ранку о пів на шосту я виганяв нашу корову на пастівень. Моїм партнером у цій справі був дід Олексій, наш сусіда і вічний трудяга. Ніхто його, правда, не називав «дід Олексій», а тільки по старій козацькій традиції на прізвисько — дід Четвертак. Щоправда, чого він був Четвертак — того ніхто не казав. Четвертак — та й по тому!

Це звалося «пасти чергу». Корів на нашій вулиці, у нашому «кутку» було десь із чотири десятки. І кожний двір мав по черзі виставити другого пастуха у поміч діду Четвертаку. Тому — «черга». Часом школярі пасли за сусідів, за хрещеного чи хрещену, якщо ті просили. Часом пасли просто за плату: день такої роботи оцінювали у «рупь», тобто в один радянський рубль. Але не казали рубль, казали саме «рупь»!

Ранкова роса о пів на шосту ранку — то справжнє випробування! Черевики ми взували тільки з першого вересня, а все літо бігали босоніж. І ось спочатку треба з п’ять хвилин по росі побігати, щоб ноги закоцюбли і перестали відчувати холод. Бо роса часом видавалася холодною, як крига.

У полудень починалося блаженство. Обідали саме у цей час, а не о другій, як зараз, — адже снідали о п’ятій ранку. Я набирав на пасовиську торішньої нехворощі, хмизу та старих, сухих гілочок, і ми з дідом Четвертаком починали смажити сало. Дід ножем вирізав з ліщини прутик десь 70—80 сантиметрів завдовжки, загострював кінчик немов олівець... Тримаєш сало на вогні, воно починає темніти, присмажуватися, стікати жиром, кладеш його на шматок паляниці. Врешті-решт воно починає хрустіти по краях, і з цього моменту настає оце омріяне блаженство. На обід мама зазвичай давала пляшку молока, хліб, сало, яйця, огірки, помідори.

Сонце висить у зеніті, тиша дзвенить стрекотом коників-стрибунців. Але обід — то лише перерва у роботі. Дід сидить, керує, а ти крутишся, бо він ціпком показує: тих корів віджени туди, а тих — піджени сюди. Підпасок йому шотландського собаку заміняє.

Ціле літо проходило у клопотах. Щодня треба було принести картоплі чи буряків худобі, курей нагодувати, корову подоїти, до того ж нашим із братом Петром обов’язком було сушити торф. Його привозили на двір іще вогким. Торф треба було сушити ціле літо, переставляти нижні брикети нагору, верхній ряд — униз, а те, що вже висохло, — відносити у хлів. Батьки у школі були навіть влітку, тому все це ти маєш робити сам: ніхто тебе не контролює, у 7—8 років ти — доросла, самостійна людина.

Моєю найбільшою мрією того часу було потрапити у піонерський табір. За сім-вісім кілометрів від Хоружівки було село Коровинці, і там був піонерський табір. Кілька сусідських дівчат там відпочивали і потім щодня розповідали про горни, барабани, вечірні ватри, і мені здавалося, що там був рай на землі — так романтично все це звучало! Але до піонерського табору я так ніколи і не потрапив, треба було допомагати батькам із господарством.

Батьки зробили з мене трудоголіка. Я дуже вдячний мамі і батькові, що вони привчили мене дивитися на роботу як на відпочинок, як на релаксацію. Через таке виховання я не дуже люблю море, пляж, просто нуджуся там. Найліпший відпочинок для мене — фізична праця. Мамине виховання було макаренківським, вона через працю виховувала: зробив справу — біжи у футбол грай. Дуже чітка мотивація. Тому швиденько усе зробиш і біжиш до ватаги!

* * *

Та одного разу наша хлоп’яча вольниця ледь не коштувала мені життя.



Неподалік нашої хати був цілий каскад ставків. Зараз вони уже втратили своє «економічне значення», а на початку 1960-х їх використовували, наприклад, для того, щоб коноплі вимочувати. Цілі снопи конопель занурювали у воду, перш ніж обробляти їх і робити з них прядиво, мотузки чи домоткану тканину. Снопи накладали у кілька шарів: спочатку один, а потім — навхрест інший. Для нас, хлопців, ці конопляні «острови» були забавою: а що буде, як підпірнути під такий «острів»?! 1 не второпав я, що чим ближче снопи конопель занурені до берега, тим ближче вони до дна, тим менше простору між снопами і дном.

Пірнаю, пропливаю пару метрів: згори снопи давлять у спину, а груди у пісок упираються. Пробую пробитися, а снопи понамокали і стоять як стіна, не зрушити! Вони набрали води, і кожний сніп важить кількадесят кілограмів. Борсаюся. Розвернутися не виходить. Повітря бракне, рефлекси розривають легені, відчуваю, що іще мить — і не втримаюся, наковтаюся води. І все — кінець історії!

Я точно пам’ятаю розмову із собою: «Оце зараз ще один раз спробую відштовхнутися руками і ногами від дна!» Упираюся у дно, спиною — у сніп. І далі сталося диво: я зрушив цю гору. Як — того я ніколи не збагну. Підняв спиною ті снопи. Випірнув. Врятувався.

* * *


Колгоспний сад був для нашої ватаги садом спокус. Чомусь нам, шести-семирічним хлопцям, здавалося, що за парканом того саду і груші, і яблука кращі, смачніші. Але це тільки одна причина залізти у той сад. До того ж то була іще й пригода: зробити щось недозволене. Це було бравадою перед іншими хлопцями — своєрідний іспит на дорослість: перелізти через паркан, набрати яблук і втекти.

Пасемо корів. Поруч — Волошин ставок, сад неподалік. Яблука уже достигають. А просто пасти корів нікому не цікаво: треба собі якусь пригоду вигадати. Нас було п’ятеро хлопців. І ми точно знали, що дідусь-сторож знаходиться у своїй гамазеї, у затінку, і в обідню пору мав втратити пильність. Попри це, ми вирішили на всяк випадок здійснити стратегічний маневр і «зайшли з тилу» — з частини саду, яка була найвіддаленіша від сторожа. Тільки ми залізли на яблуні, тільки нарвали половину того, що хотіли нарвати, тільки нам здалося небо в алмазах і все йшло просто пречудово, аж раптом біжить сторож. І на наш подив — ніякий то був не дід, а молодий чоловік років тридцяти. Розвідка у цій операції нас підвела: дід пішов додому чи мав якісь інші справи деінде, а сад того дня охороняв його син.

За кілька хвилин він переловив усіх нас і вчинив допит. Найголовніше у такій ситуації допитатися — чий ти є. Як скажеш, що ти син Андрія Андрійовича, вчителя, — куди ти вже тікатимеш?! А сторож нас усіх збирає, ідемо до наших корів. Він нас перед стадом вишикував і хвилин тридцять пояснював, чому до колгоспного саду лазити не годиться. І ми, і корови уважно усе це слухали. Тільки флегматичним коровам було байдуже, що з нами буде. А ми хвилювалися, бо ж абсолютно не зрозуміло, якою буде кара. Як тут не хвилюватися?!

Сторож нас здивував, бо наказав яблука забирати з собою. Сидить на поваленому дереві і «мораль» читає, але ж розмова — то ніби й не кара, і ми уже не знаємо, що і думати. Аж тут команда: «Знімайте труси!» Звичайно, ніхто труси знімати не хоче: соромно. З одного стягнув, з іншого: «А тепер заганяйте череду, пора гнати корів додому!»

І от ідеш без трусів — яром, кушами... Я і сьогодні пам’ятаю кожен метр тієї стежки через Лубенців яр поміж соняшниками, поміж городами: аби ж ніхто не побачив!

Не побачили! Ані мама, ані батько так і не дізналися. Сторож той теж нікому нічого не сказав. Але сорому було стільки, що не пам’ятаю, чи ми потім колись наважувалися до колгоспного саду лазити!

* * *

Мамина педагогіка була макаренківської школи. На відміну від батька, який жодного разу за все життя не підняв руку, не сказав міцного, чи просто грубого слова, мама могла при нагоді наздогнати ганчіркою чи віником — що у руках тримала. Заводієм пустощів частіше виступав старший брат Петро. Відповідно і покарання частіше відбував він. Але одного разу трапилася ситуація, коли під домашнє слідство потрапив я сам.



Солодощів ми часто не бачили. Їх просто було складно купити. Усього було мало. Усе було в дефіциті. Із солодощів для нас був доступний тільки цукор.

Мама знала про нашу з Петром пристрасть і кожного разу ховала той мішечок в іншому місці. Мама не мала великих запасів. Це був невеличкий полотняний мішечок, а його вміст важив щонайбільше півтора кілограма. Тому помітити нестачу було дуже легко. І треба було знайти такий спосіб, щоб і солодкого поїсти, і мама нічого не помітила.

Мама і батько йдуть до школи, Петя командує: «Вітю, шукай, де мама цукор заховала!» Отже, Петро керує, каже, що робити, — я й роблю... Перелік цих місць був обмежений і нам добре відомий: за комином, у шафі, за скринею — загалом з десяток подібних «схованок». Десь протягом півгодини ми знаходили, де мама заховала цукор цього разу. Беремо чорний хліб, у водичку його спочатку, а потім — у цукор вмочуємо. І цукор пристає до хліба, але не видно, що цукор брали.

Ми наловчилися потім класти на те саме місце і у той самий спосіб зав’язувати, щоб мама не зауважила. І все йшло добре. До певного моменту.

Якось мама гукає: «Ви сьогодні цукор брали?» А Петра нема, Петро — у школі, і за обох мені відповідати. «Ні, не брали!» — «Брали. Я бачу, що ви брали!» А я не можу збагнути, як вона здогадалася! «Вітю, ти мені неправду кажеш!» А мамина педагогіка полягала не в тому, щоб покарання якесь страшне вчинити: їй важливо було, щоб визнав провину і вибачився. Я бачу, що нема куди подітися, признаюся... А сам стою і думаю: «Ну як вона могла це збагнути, що ми лазили в тій торбині?!» Мама бере торбу, розв’язує, а там цукор склеївся. Петро хліб у воді задовго тримав, вода з хліба у цукор стекла, і цукор кіркою взявся. І коли мама відкрила торбинку, то побачила, що цукор сухий мав би бути, а тут таке...

Коли батько гнівався, він ніколи не кричав. Але коли він закушував нижню губу, а ложка, чи що він там мав у руках, починала дрібненько дрижати — у цей момент ліпше було тихенько вибачитися і зникнути з очей подалі. Педагогіка моїх батьків була побудована не на покаранні, а на любові. Коли ми з братом робили щось, чого робити було не варто, ми бачили, як батьки засмучуються. І потім уже намагалися не завдавати болю батькам, бо самі почувалися зле. Це був один із базових мотивів: не засмучувати маму і батька.

Коли я вчився у школі, потім — в інституті, та навіть і через багато років після його закінчення — я дуже часто ловив себе на тому, що наді мною нема жодного контролю, але ж не дай Боже маму чи батька чимсь засмутити! Вони дуже високо підняли моральну планку своєю любов’ю до нас із братом. І мені не хотілося цю любов чимось образити.

Батькова любов була непоказна, скупа любов. То була така любов, що не афішується. І було лише кілька випадків, коли він продемонстрував її.

Одного разу батько посадив мене на раму велосипеда. Кудись ми їхали стежкою уздовж дороги. І стежка, як часто це буває у селі, йшла насипом десь у метр заввишки понад самою дорогою. Щось батько не побачив, не втримав керування — і за мить ми удвох летимо з велосипеда. На дорозі пилу сантиметрів десять лежить. І ми збиваємо той пил, курява піднімається — не видно ані мене, ані батька! Велосипед лежить. Я лежу. Батько підхопився, схиляється до мене, до рук торкається, пестить, питається, чи нічого не болить. І він так ніжно, якось по-жіночому мене підіймає з того пилу...

Батькова педагогіка — то була педагогіка любові.

* * *

Батько намагався створити ідеальний світ навколо себе. Він не пам’ятав своєї мами, бо вона померла невдовзі після пологів... Батька виховала мачуха, бабуся Маруся — добрий янгол мого дитинства. Стосунки батька та бабусі Марусі не вкладаються у стереотип стосунків мачухи і пасинка. Він був до неї чемний, поважав як рідну матір і звертався до неї тільки на «ви». Але у мене було відчуття, що він був недолюблений, що він недоотримав справжньої материнської любові. Його поневіряння на чужині додали наснаги цьому прагненню створити свій ідеальний світ. Йому хотілося родини, сина, свою хату, і щоб у тій хаті були мир, любов і взаємоповага. Свій ідеальний світ він прагнув творити на любові.



Батько міг бути суворим, але ніколи не був злим. Він був, здається, єдиним вчителем у школі, якого учні не нагородили прізвиськом-кличкою.

Брат Петро колись був свідком, як Андрій Андрійович повернувся до школи з курсів підвищення кваліфікації. Учні влаштували овацію під крики «Ура!».

До батька зверталися інші вчителі, щоб він допоміг навести лад у занадто веселому класі.

Учні його поважали і боялися. Він сам ніколи не курив і був затятим борцем із курінням серед учнів. А у школі єдине місце, де можна було заховатися і закурити, — то був туалет у шкільному саду. Десятки, можливо, сотні історій були пов’язані із його боротьбою з тютюном. Кажуть, хтось навіть з’їв цигарку, аби тільки Андрій Андрійович його із нею не побачив. Бо це була б кара небесна!

І ось якось на самому початку школи я вирішив спробувати закурити. Що це за дивна ідея стрільнула до голови?! У нас у родині ніхто не курив: ані батько, ані діди — тобто прикладу для наслідування бути не могло. Може, через допитливість: а що воно буде?

Десь на пасовиську я заховався за селом, щоб ніхто не бачив. Закурив одну цигарку, другу... І так накурився, що втратив свідомість! Опритомнів, бачу — пізно вже, сонце сідає! І корови мої вже давно самі додому пішли. А мені так зле, що передати не можна: нудить і в голові паморочиться. Біжу додому, а в душі молюся, аби мама з батьком не почули запаху: бо як сьогодні не почують — ніколи курити не буду! Прибігаю додому, лізу на горище. А вже темніє і батьки сина шукати починають. А я сиджу, як миша, — хоч би ніхто не почув, що я курив! На вечерю спустився зі схованки, з’їв борщу з часником. Пронесло. Не почули, що курив. Отак я в першому класі кинув курити.

* * *

Був іще один випадок таких не зовсім зрозумілих для самого себе дитячих пустощів. Одного разу я вирішив прогуляти школу! Причини не було жодної. Просто кілька хлопців часом школу прогулювали — і мені стало цікаво: як це буває — прогуляти школу?! Це було таким проявом «дорослості» — ото ти справжній мужчина, якщо школу прогуляєш! Це був другий клас.



Отже, іду яром, проходжу повз ставок, де топився, і вирішую не йти у школу. Заняття тривали години три. І ці три години треба було десь пересидіти. Я їх пересидів на зрубаному клені. Поруч пробивався другий, молодий кленок. Я сидів, дивився, як тягнеться той молоденький пагінець, і думав собі: якого дідька я не пішов до школи, це ж так нудно — школу прогулювати!

Мою першу вчительку звали Галина Федорівна Авраменко. Коли вчителька йшла селом, було видно, що іде хтось особливий. Довга чорна спідниця, чорні черевики, біла шовкова блуза, піджак — Галина Федорівна вдягалася дуже скромно, монохромно, аскетично. Тоді так вдягалася уся сільська інтелігенція. Це дещо нагадувало уніформу. Ніхто собі не дозволяв вдягнути спідницю з півоніями чи щось у яскравий горошок. Була інша культура вбрання.

Бідність була загальною, тобто школи теж були бідними, жодної наочності у класах тоді не було: ані таблиць, ані малюнків — тільки дошка і крейда. Галина Федорівна підходила до навчання творчо. З її великої чорної шкіряної сумки з’являлися жолуді, горішки, яблука, грушки сушені, кислички — це усе було нашою наочністю. На цьому матеріалі ми вчилися додавати, віднімати і ділити. І це було весело!

У нашій школі тоді вчилося більше чотирьохсот учнів. І в одному приміщенні вони не вміщалися. Тому окрім головної будівлі для навчання пристосували іще три. Одна з них — велика — казали «куркульська» — хата, яку ми прозвали «курятником». Три ряди парт. Нас було двадцять п’ять у класі. Так почалися мої університети.

До вчителів було особливе ставлення — як до напівбогів чи небожителів. Таке ставлення зобов’язувало і їх тримати себе по-особливому. І це стосувалося усього суспільства: до вчителів приходили радитися у справах, укладати якісь листи і папери — вчителі у селі були й адвокатами, і нотаріусами, а часом і мировими суддями. Моє ставлення було якимсь особливо трепетним. Його не пояснити. Іде вчителька коридором: «Галино Федорівно, що вам допомогти, може, крейди принести, ганчірку піти помити?» Як це тремтіння народжувалося — тепер не пояснити. Можливо, з дрібниць.

Якось Галина Федорівна була у нас у гостях — часом у батьків збиралися на вечерю колеги. Вечеря закінчувалася співами. І раптом я чую її, Галини Федорівни, голос: «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, ай-ай-ай, ох-ох-ох». Як вона виводила приспів тієї пісні «Ой, у вишневому садочку»! Мала фантастичні вокальні здібності. Ми з Петром сиділи на печі, мов зачаровані.

Батько співав тільки одну пісню: «Розпрягайте, хлопці, коні!» Я колись запитав його: «Батьку, а чого ви інших пісень не співаєте?» — «Синку, та тоді, коли треба було пісень вчити, я в концтаборі сидів — не було коли цей репертуар вивчати!»

* * *


Сину вчителя часом бути складно. Бо до тебе, до твоїх вчинків, до поведінки вимоги завищені і з боку батьків-учителів, і з боку інших людей. Часом було відчуття, що те, що було іншим учням дозволено, мені було заборонено. Навіть не заборонено, але просто розумієш, що ти не маєш права так вчинити.

Я не міг цієї історії знати, якби не друзі з паралельного класу. Приходить якось мама у той клас і вирішила поділитися, як вона тільки-но мені, своєму синові, двійку поставила. Напередодні я пробігав по леваді весь вечір, грав у футбол. Мама на цей футбол весь вечір дивилася. А зранку викликала мене першим. Я уроків не вивчив і отримав двійку. Мама ніколи не питала ввечері: а ти уроки зробив? Про це і мови не могло бути — ти маєш їх вивчити!

Мама учила нас алгебри, геометрії і тригонометрії. Мені алгебра була менш цікава, а геометрію я дуже любив, мені подобалося креслити графічні розв’язання задач... Проте часом мама була настільки прискіплива, настільки сувора, що навіть до образ доходило! Таким був суспільний запит: не дай Боже ти рідній дитині на бал більше поставиш. Менше — можна!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка