Віктор ющенко недержавні



Сторінка3/10
Дата конвертації30.11.2016
Розмір6,26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

А більше — то була б ганьба, страмота така, що хоч у провалля кидайся. Батьки цього собі ніколи не дозволяли.

* * *

Із батьком пов’язана ще одна історія, яка змінила усе моє майбутнє життя.



Наприкінці року в сільській книгарні робили переоблік і переоцінювали некомплектні та пошкоджені книжки. Якось батько увійшов до хати із кількома картонними коробками книжок.

В одній коробці лежали вісім з десяти томів «Дитячої енциклопедії». Кожний том мав більше тисячі сторінок і сотні блискучих ілюстрацій: космос, земля, її будова, флора, фауна, географічні відкриття... Я її прочитав від дошки до дошки. Кожний з восьми томів енциклопедії був покреслений моїми нотатками, а її сторінки — затерті до дір. Я міг у подробицях розказати, про що на якій сторінці оповідає книжка!

Іще кілька коробок містили 18 томів «Всесвітньої історії». Так я вперше торкнувся Давнього Єгипту, Еллади, початків європейської історії. Вочевидь, що більшість матеріалу було не для дитячого розуму. Але у мене на горищі було сіно, розстелена на сіні ковдра, розкладені подушки. Там, у запахах різнотрав’я, я розглядав репродукції артефактів античної минувшини, подумки досліджував Трою із Шліманом або розшифровував єгипетські письмена із Шампольйоном.

Потім були вигадані пригоди Жуля Верна і справжні подорожі Роберта Пірі, Амундсена, Скотта, Седова, Пржевальського, Беллінсгаузена, українця Миклухо-Маклая. Я начитався про світові експедиції, про географічні відкриття і закохався у пригоди, у мандри, закохався у Землю.

Про що могла мріяти молода людина за таких обставин? Я мріяв про те, щоб стати географом або археологом. Більше нічого не хотілося. Хотів їхати на острів Пасхи, розкопувати іще не досліджені скульптури. Хотів дістатися Амазонії, бо басейн найбільшої річки світу був повний білих плям. Мріяв про далекі мандри. Уявляв, як розставлятиму намет десь у пісках і вивчатиму ієрогліфи на стародавніх руїнах. Книжки, які подарував на Новий рік батько, направили на цей романтичний шлях.

Мама сказала: «Будеш бухгалтером!»

Коли прийшов час обирати професію, то у нас в родині розпочалися серйозні розмови. Я хотів вступати на історичний, де уже з другого курсу починалася спеціалізація з археології.

Я добре пам’ятаю цей вечір. Мама каже: «Вітю, дивись, у нас у колгоспі бухгалтер уже старенький, невдовзі на пенсію буде виходити. То давай ти йди на економіста, на бухгалтера. Закінчиш інститут, приїдеш у село і будеш біля нас».

Це було немов грім серед ясного неба! Після війни у бухгалтери йшли ті, хто отримав якісь поранення і травми, часом — каліки, ті, хто не був годен до фізичної праці. І це сформувало мій стереотип щодо цієї професії. Я ж мав вуличне прізвисько Стрибок, бо взяв якусь нагороду на обласних змаганнях зі стрибків у висоту, у футбол грав у нападі! Абсолютно здорова людина: не кульгаю, ноги-руки на місці — чого ж я буду на бухгалтера вчитися?! Був страшенно ображений: «Мамо, ну подивіться на мене?!»

— Вітю, ми постаріємо — з ким нам жити? Біля нас нікого нема, крім вас двох.

Старший брат, Петро, у той час уже закінчив інститут і працював у Харкові. І так мама розрахувала: старший поїхав, а молодший син — біля нас нехай залишається. Це був абсолютно холодний, зважений, прагматичний розрахунок. Мамине рішення абсолютно ігнорувало мої мрії. Мушу визнати, у мене в ту мить навіть сльоза пішла. Але обговорювати рішення батьків не годилося.

Я підкорився.

* * *

Підкорився. Але мрії не втратив, а дух мандрів був такий само сильний.



У сусідньому селі був хлопець, який вчився у Тернополі на економіста. Я вирішив якось зустрітися з ним і порадитися: що то воно таке — вчитися на бухгалтера. Зустрічаємося: «Вітю, там кльово! Там лише чотири години до Карпат! Ми кожну суботу їздимо у гори. Ми ходимо на Говерлу по кілька разів на сезон, живемо у наметах, у нас таке цікаве туристичне життя!» Думаю собі: «Добре, острів Пасхи — далеко, Карпати — ближче. Вважаймо, що мрії про подорожі збуваються у дещо інший спосіб!»

Мене на три тижні звільнили від моїх корів. Я засів за підручники у своєму «кабінеті» на горищі й почав готуватися до вступних іспитів.

Розділ 5 ЛАВИНИ

Інший світ. — Перший поїзд у житті. — Донька чеського генерала. — Студент, чи не студент? — Alma mater. — Конспект Маркса—Енгельса—Леніна. — Джерела конформізму. — Як не стати співпрацівником КДБ. — Карпатська «Ленініана». — Брати і сестри. — Історія одного костюма. — В очікуванні лавини.

Ми готували експедицію на Говерлу на 22 квітня, на честь річниці народження вождя. Небезпечна пора. Квітень — це час, коли найвища гора Українських Карпат іще вкрита снігом. Весняне сонце пригріває, сніг тане, стає мокрим, важким. Південна сторона гори потроху вкривається фірновим панциром. Вночі сніг примерзає, злежується і перетворюється на монолітну плиту. А під нею лишається легший, пухкіший, часом більш розсипчастий сніжний шар. Ці два шари ніяк між собою не пов’язані, тертя між ними нема. Утворюється ефект торта «Наполеон» — сніжні «коржі» потихеньку пливуть під власною вагою по легших «кремових» прошарках. Будь-якої миті фірнова плита може тріснути, зламатися і рушити лавиною. Достатньо найменшого зусилля, щоб порушити нестійку рівновагу. І коли фірновий масив починає руйнуватися, рватися по швах — сніговий схил вибухає лавиною. Ззовні ці внутрішні напруження снігових пластів ніколи не помітні: сніг лежить і, здається, мирно спить. Але насправді він живе, рухається і тільки чекає нагоди, щоб зі швидкістю потяга рушити вниз і... стати для когось пасткою, а часом і могилою. Підступні гори у квітні.

Отже, наш похід був присвячений черговій річниці народження «засновника першої соціалістичної держави, вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Леніна» — так тоді писали у звітах. Саме тому сходження планувалося у цю небезпечну для сходжень пору.

Усе починалося, як зазвичай: це було не перше моє сходження на Говерлу. Як і завжди, наша студентська ватага приїхала у туристичну столицю Карпат — у Яремче, звідти ми дісталися до Ворохти і встали табором на туристичній базі на Заросляку, віддаленому присілку цього карпатського села. Це затишний куточок на березі ще вузенького і мілкого Пруту. Вода перемовляється із камінням, сосни наспівують щось вітру. Поза тим — тиша, спокій.

21 квітня ми з хлопцями, що були керівниками й організаторами цього сходження, вирушили торувати стежку: ми були підготовлені, займалися альпінізмом у спортивній секції, у Тернополі уже давно не було жодної вертикалі, яку б ми не використали як скеледром для наших поточних тренувань. Між іншим, одним з таких «тренувальних майданчиків» був високий паркан тернопільського пологового будинку. Отже, ми були підготовлені тренуваннями і змаганнями. Але решта були звичайні наші колеги-студенти, серед яких було досить багато дівчат і просто менш підготовлених фізично учасників.

Напередодні ми, як і годиться, зареєстрували наше сходження у Контрольно-рятувальній службі: ідемо 22-го. Проте стежку вирішили протоптати напередодні — щоб наступного дня було легше йти... Формально то було порушенням: не мало нас бути на горі того дня.

Володя Чвалюк, Олег Островський, Слава Ромуляк і я пішли готувати трасу. Ми залишили гору Пожижевську ліворуч і почали підійматися на Говерлу через Брескул. Існує кілька маршрутів на найвищу вершину Українських Карпат, але цей, хоч і не є найпростішим, був і залишається одним із найбільш мальовничих. Відроги Брескулу і Говерляни утворюють грандіозний кратер — котловину, де народжується річка Прут. Далі на північний схід синіють Горгани. Це один із найвеличніших краєвидів України.

Підйом на Брескул характерний тим, що спочатку треба йти по дуже крутій стежці. Це вимагає зусиль спочатку, але потім підйом стає легшим. Обраний маршрут цілком виправдовує себе, якщо йдеться про час. Можна було піти іншим маршрутом: через гору Пожижевську, повз метеостанцію. Але цей маршрут значно довший, а дні були ще досить короткими, тому ми вирішили піти коротшою дорогою.

Ми вже йшли кілька годин і піднялися до найкрутішої частини схилу Брескулу, коли побачили, що з метеостанції вибігло кілька людей і завзято махають руками.

Цей знак жоден із нас не сприйняв як знак перестороги. Ми сприйняли їх активність як бажання нас привітати, показати, що ми тут не одні серед білої безмовності гір. Ніхто з нас не прочитав це як «Хлопці, не йдіть!»

І раптом... Це було схоже на тріск потужного електророзряду, прикритого ватним одіялом. Бачу: все пливе. Усе рухається, як у сповільненому кіно. Увесь схил: сніг, хлопці мої — усе рухається, як єдине ціле. Усі орієнтири далеко, і ти відчуваєш цей рух радше тілом, вестибулярним апаратом, а не зором: ближчих орієнтирів нема, ялівець під снігом, а ялини тогорічні лавини злизали. Усе рухається. Повільно. Плавно. Секунди три це тривало.

За хвилю нас збиває з ніг. І ми летимо вниз.

Єдина думка: обхопити голову руками, щільніше у штормівку загорнутися і хоч би якось не потрапити на ялини, що нижче по схилу ростуть.

Лавина не крутить. Рухаєшся у тілі лавини, немов пливеш: то одним боком, потім повертає — ногами вперед летиш. За кільканадцять секунд лавина зупинилася.

Відкриваю очі. Живий.

Після гуркоту видається, що тиша абсолютна. Просто не існує звуків на світі. Аж раптом починаєш знову чути. Насамперед — як під тиском снігу ламається ялина. Тріск звучить як постріл! Коли лавина зупиняється, вона не перестає рухатися. Швидкість зменшується. Другий фронт тисне на той сніг, що уже зупинився, зчепився із рельєфом. Ти лежиш всередині й спиною відчуваєш, як у тебе армія бульдозерів позаду працює, тисне, тисне, тисне... Ялина тиску не витримала, зламалася.

Хвилини через три-чотири я почав чути голоси: один, другий — значить, хтось із хлопців вибрався!

Жах був у тому, що нічого не працює. Руки, ноги, голова — усе вмуроване у сніг, як у бетон. Не можна поворухнутися. Абсолютне відчуття безсилля, безпомічності. Страшно. Не описати, як страшно, коли ти знерухомлений і від тебе нічого не залежить!

У такі моменти ти сам нічого не можеш зробити. Тебе або знайдуть, або ні. Як не задихнешся, то через переохолодження життя згасне. Відлік іде спочатку на хвилини, потім — на секунди. Залишається сподіватися на друзів: є дружба, є відданість, є Божа поміч.

Мама навчила мене у дитинстві однієї молитви, але у ті хвилини я забув молитися. Та янголи мої не спали.

Я мав із собою фотоапарат. Простенький — інших тоді у студентів не було — фотоапарат «Зміна». Він висів у мене на шиї, і лавина викинула його на поверхню. Він — там, на горі, а я на глибині 30—40 сантиметрів під снігом, на паску. Світло-коричневий, зроблений із блискучого шкірозамінника чохол апарата виділявся на білому. Саме його побачили хлопці уже за декілька хвилин пошуків. Стара вірна «Зміна» врятувала мені життя.

Але гребти руками той сніговий бетон — то марудна справа. Хлопці здогадалися спочатку відкопати голову, щоб я міг вільно дихати. Потім вони руками почали розгрібати решту: плечі, груди... Треба було розкопати навіть ноги, бо просто витягти їх зі снігу не було жодної можливості! Під лавиною я пробув 12—15 хвилин. Хлопці встигли в останній момент.

Друзі відбулися порваними штормівками і кількома синцями. Володя Чвалюк кровив: він розсік одяг і шкіру, треба було зупиняти кров.

Витягли мене з-під снігу і почали фотографуватися самі, фотографувати лавину: який у неї фронт, яка довжина — страх був переможений дослідницьким завзяттям. Ми намагалися зрозуміти, що трапилося. Вище схилом зірвався сніговий карниз метрів сто завширшки, лавина пройшла метрів вісімсот, весь час розширюючись жолобом, що спускався у бік Пруту. Чи це ми зрушили той сніговий карниз, чи то ми просто опинилися не в тому місці, не в той час — що саме трапилось, ми так і не зрозуміли.

Вигляд ми мали кепський: одяг подраний, обличчя подерті, Володя ще й у крові. А ми на горі не зовсім законно, повторюся: наша група зареєструвалася на сходження на 22 квітня, на день народження вождя, а на 21-ше у нас дозволу не було. Ясно, якби про лавину дізналася Контрольно-рятувальна служба, нас із маршруту зняли б. Скажеш про лавину в групі — вістка полетить далі й далі, бо сенсація! Що робити? Вирішили сказати решті, що на маршруті ми посварилися і побилися. Приходимо, ввечері розповідаємо біля вогнища про вигадану сварку. Треба грати взаємну неприязнь, а почуття одне до одного як до найближчих друзів, як до братів. Бо врятувалися разом — а це такий спільний досвід, що пов’язує міцніше за кровні узи. Боюся, не повірили нам тоді у нашу байку про бійку!

З вершини Говерли відкривався краєвид на половину Карпат. Весняне надвечір’я — це той період, коли в горах переважає синій, блакитний, білий і рожевий кольори. На заході сонця ці кольори змішуються, краєвид перетворюється з емалі на акварель. У світі триває звична щоденна магія смеркання. Гори — це магія! Вони були і лишаються нею. Тільки фантазувати можна, якої потуги сили чаклували тут над тим камінням, щоб підняти його так високо до небес, щоб створити цю Божу красу!

Тоді, коли відбувалися мої перші сходження, був час, коли мене охопила лавина нових вражень. Я приїхав у край, де дивувало все. Після чарівної одноманітності рідного сумського лісостепу мене приголомшила величність гірського ландшафту, живі традиції, жива пам’ять про ті сторінки історії, про які у моїй дідизні воліли мовчати. Моє життя підхопила лавина нової інформації про світ економіки, яку видавали на-гора наші викладачі. Поза тим — лавина нових побутових вражень. Наприклад, до поїздки на навчання у Тернопіль я ніколи не бачив поїзд!

* * *

Соромно про це казати, але чи поїзд на ногах бігає, чи на колесах котиться — того я не знав, бо «у нас в Хоружівці такого не було». Авжеж, я свідомо гіперболізую, але так воно тоді видавалося: поїзд — то щось нове, невідоме, з якогось іншого, більшого світу. Як знайти своє місце, де його шукати, де таблички із номерами висять, як опустити свою полицю — усе це було новим досвідом, який я переживав напрочуд емоційно. Я вирушав у нове життя.



Поїзд був справжнім відкриттям: виявляється, вагони бувають загальні, плацкартні, купейні і міжнародного класу — СВ! Квиток до Тернополя у спальному вагоні коштував одинадцять радянських рублів, майже весь мій бюджет на місяць. І що робити, коли інших квитків, ніж у СВ, не було?! Коли нема вже надії купити інший квиток, купуєш те, що є. І потім їдеш цілу ніч до Тернополя із чеським генералом, який повертається із Північної Кореї, з демаркаційної лінії між Північчю та Півднем. А з ним їде його донька-красуня! І все це: генерал на шкіряних подушках, темно-червоні оксамитові фіранки, умивальник прямо в купе, чай у срібних підстаканниках, розповіді генерала про далеку країну — усе це тільки підсилювало відчуття, що світ навколо мене радикально змінився. Я опинився у цьому люксовому світі і почувався вкрай незатишно з огляду на присутність тієї дівчини: бо в останній момент відійшла підошва, черевик радісно посміхався до незнайомки, а мені було до почервоніння соромно за моє старе дране взуття, спадок старшого брата Петра.

Вступні іспити для мене минули якось без особливих вражень. Історія завжди була моєю улюбленою дисципліною, тож я легко впорався із цим іспитом. Іспит з української мови теж не коштував великих зусиль. Математику мені викладала мама, тому я просто не міг її не знати. Значно складнішим був «іспит з комунікації» — знайомство з однолітками, що виросли у місті. Не можу сказати, що з їхнього боку була помітна якась зверхність до нас, випускників сільських шкіл, але це були люди іншої культури, і я це відчував дуже добре. Щоправда, дехто з моїх одногрупників із самого початку вирізняли мене із загалу, мовляв, помітно, «що це вчительська дитина, а ми — з простих селян». Окрім того, я був єдиний у групі зі Сходу України, і це було підставою для жартів: «Ми з тебе, москаля, українця зробимо!» Але всі відмінності між нами дуже швидко стерлися. Наша група мала шифр «Б/С», що означало «бухгалтерія сільського господарства», проте ми цей «Б/С» швидко переклали по-новому: «Брати і сестри».

Братами і сестрами ми стали потім. Спочатку нам треба було стати студентами. Бо наближалася перша сесія. І вона наближалася у загальному настрою хвилювання, який культивували наші викладачі.

Був такий собі Олександр Миколайович Ткаченко, викладач політекономії, прекрасний лектор, але волів тримати нас у треморі перед першою сесією. Він гіпнотизував аудиторію як пітон кроликів: таким був вплив його запитань і його харизми на нас, його студентів. У перші місяці він раз по раз повторював: «Знаєте, дорогі мої студенти, що ви іще не студенти?! Ви ще тільки здаєте вступний іспит до інституту». Він гаряче радив не вживати слова «студент» по відношенню до себе доти, поки ми не завершимо успішно перший семестр. Сказати чесно, це було неприємно чути... особливо, коли тобі перед тим публічно вліпили двійку.

Олександр Миколайович часом влаштовував фронтальні опитування. Пара починалася із запитання, і поки він не отримував задовільної відповіді, він не зупинявся. «Що таке ціна товару?» Відповідає один — «Сідайте, двійка!» Підіймає другого, третього... Тринадцять чоловік підняв — двійки. Я був чотирнадцятим: «Ющенко, дайте визначення поняттю “ціна товару”». А я вже давно розслабився, бо я це визначення пам’ятав, як «Отче наш»: «Сума затрат і послуг, які витрачені на його виробництво». Я це визначення проторохтів і був абсолютно впевнений, що зараз почую «Молодець, п’ять!» А він каже: «Ющенко, сідайте! Два».

Я сідаю і не вірю власним вухам! Визначення я вивчив до автоматизму, до рефлексів і був упевнений, що до моєї відповіді не підкопаєшся; як я міг помилитися?! Відчував тотальний сором, перша думка була: не дай Боже мама та батько дізнаються, що їхній син довчився до того, що двійки отримує!

Я поспішив. Це було схоже на те, як діти наввипередки поспішають відповісти у школі і щось важливе у поспіху забувають сказати. Я пропустив дуже важливу змістовну складову визначення: вартість товару — це сума суспільно необхідних затрат і послуг... А це дійсно суттєва відмінність. Того дня Ткаченко виставив вісімнадцять двійок у журнал.

Для мене ця історія мала величезне значення: цей інцидент із вартістю товару став одним із тих поштовхів, щоб більш серйозно, відповідально ставитися до навчання від самого початку першого семестру.

* * *

У Тернопільський економічний інститут я вступив саме того року, коли цей заклад, колишній філіал Київського інституту наргоспу, вперше став самостійною освітньою одиницею. Тоді вважалося, що київська економічна школа була «номером першим» у всій економічній освіті і в економічній науці в Україні.



Спочатку це було приміщення звичайної школи. У середині шістдесятих перший набір був, здається, 75 чоловік. І становлення моєї Alma mater багатьма сторонніми спостерігачами у фаховому середовищі сприймалося дуже скептично. Тоді вважалося, що для становлення цієї школи треба десятки і десятки років.

У перші роки в інституті був страшенний дефіцит кадрів. Ректором інституту став кандидат економічних наук Леонід Олексійович Каніщенко. Це була геніальна людина, яка звалила на себе тягар перетворити периферійний навчальний заклад на провідну освітню інституцію. Треба бути дуже амбітною людиною і мати велику впевненість у своїх силах, щоб реалізувати таке завдання. Як вирішити кадрове питання, як заохотити переїхати до далеко не найбільшого міста викладачів із столичних Києва і Харкова, красуні Одеси, із чарівного Львова?! Це був виклик! Людина, яка бралася за такі завдання, мала бути або короткозорою, або мати дуже потужний розум. На щастя, тут трапився саме другий випадок. Енергія ректора передавалася решті викладачів. Для нас, студентів, Леонід Олексійович був як батько, ми зверталися до нього і в бідах, і в радостях.

Леоніду Олексійовичу вдалося зібрати яскравий викладацький ансамбль. У нас були магічні вчителі! Я не пам’ятаю, щоб якусь лекцію пропустив — і не тільки тому, що у нас якось не прийнято було заняття пропускати: нас оточували гіганти. Добре пам’ятаю лекції Івана Олексійовича Белебихи. Це був мастодонт, важковаговик у своїй дисципліні. Він вів «облік». Іван Олексійович був надзвичайно вимогливим, він сам був глибоким знавцем своєї дисципліни і нас привчав до такої ж глибини своєю вимогливістю. Він був першим, хто отримав професорську мантію у нашому інституті, став першим доктором наук. Професор Белебиха був людиною, яка стала для мене зразком, адже мало було мати фах, важливою була і його громадянська позиція.

Виявилося, що бухгалтерія є однією з найскладніших дисциплін серед усіх економічних наук. Ані фінанси, ані кредит, ані статистика не є такими складними, бо для того, щоб добре пізнати бухгалтерію, треба добре розуміти і фінанси, і кредитну практику, і статистику, й економічне планування. Бухгалтерія вимагає великого працелюбства, великої відданості, багатьох годин у бібліотечних залах. Чомусь мені видається, що для інших спеціальностей моєї Alma mater не була характерна така самоорганізація і самовіддача студентів.

Усе це допомогло добре пізнати економіку. Думаю, що не так уже багато банкірів уміють читати баланс різних підприємств. Я це до сьогоднішнього дня вмію, знаю структуру балансу. Так, та школа часом була архаїчна, мохом обросла. Але ця архаїка дозволяла зрозуміти первинні принципи економіки, давала розуміння зв’язку між принципами. Усе це закладало фундамент: правила італійського обліку дебету, кредиту, знання про взаємозв’язок усіх процесів, про те, що в економіці, як у фізиці, — коли щось десь убуває, то в чомусь іншому додається. Тобто починаєш розуміти, що в економіці ніщо нікуди не зникає в нікуди і не з’являється нізвідки. Ти маєш розуміти, як економічні процеси, що відбуваються на якомусь заводі, відображаються у документах. Ти маєш знати, як ці економічні процеси перев’язані нитками причинно-наслідкових зв’язків. Це була велика наука!

* * *


Перший курс був цікавий тим, що у нас був предмет «політекономія капіталізму»: ми вивчали різні економічні теорії, як ці теорії працюють. У нас був дуже хороший підручник московського економіста Еноха Яковича Брегеля. І ось одного дня команда з деканату: усі книжки Брегеля здати у бібліотеку! Ці книжки збирають і забирають, а наступного дня жодної з них навіть у читальному залі не можна взяти. Що сталося, ми дізналися потім: автор підручника виїхав у Ізраїль, а значить не можуть радянські студенти за книжками такого непатріотичного автора вчитися! Видали якісь інші книжки, а вони у жодне порівняння із Брегелем не йдуть: нудно, нелогічно, розділи напливають тематично один на інший.

Потім був курс соціалістичної політекономії. Читаємо, виявляється, що усе за Брегелем, тільки наприкінці розділу додають якусь специфічну «соціалістичну» ознаку. До визначення з капіталістичної економії достатньо було додати класову ознаку, і виходило таке саме визначення, тільки «соціалістичне». Це мало штучний вигляд, було притягнено за вуха й у студентів викликало тільки іронію.

Маркса, Енгельса і Леніна ми конспектували цілих два курси. До економічних викладок Леніна і ми, студенти, і наші викладачі ставилися поблажливо. Його економічні теорії були дуже політизовані, штучні, відірвані від економічної реальності. Інша справа — конспектування робіт Маркса.

Як це не дивно звучить, мені подобалося конспектувати «класиків». Більше того, мені навички конспектування досі видаються дуже корисними. Авжеж, це були колосальні витрати часу, але я вважаю, що коефіцієнт корисної дії такої практики був дуже високий. По-перше, конспект тренує зорову пам’ять, з іншого боку — додається іще й певна моторика. Від студентських часів я мав звичку конспектувати усі свої зустрічі та наради: як голова Національного банку, прем’єр чи президент. Цього не вимагає жоден протокол, і на перший погляд у тому нема жодної користі: я ніколи не відкрию тих конспектів. Проте ці нотатки дозволяли глибше сконцентруватися на змісті розмови, докладніше її запам’ятати.

Але конспекти «класиків» привчали ще й до аналізу. Ось маєш на столі «талмуд» на 600 сторінок, і з того треба зробити 30 сторінок конспекту. Треба збудувати каркас, визначити основні категорії, основні дискусії: у чому зав’язка полеміки, якими є аргументи інших шкіл, під впливом яких чинників формувалися ці аргументи. Найважливіше — треба законспектувати так, щоб не загубився лейтмотив, розвиток головної ідеї, логіка викладу.

Отже, Маркс був популярніший. Його теорія сприймалася як справжня наука, подекуди навіть занадто суха. Публіцистичність Леніна сприймалася іронічно. Навіть серед викладачів посилання на його праці не були популярні. Але цитата з Леніна була обов’язковою для проформи на початку лекції чи конспекту. До нього ставилися як до формальної необхідності. Не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників на клітинному рівні був просякнутий ленінізмом. Мені здається, що серед більшості було розуміння фальші, нещирості, ритуальності цього. І більшість розуміла, що ти береш у цій фальші участь. Так радянський лад виховував конформізм.

Радянський конформізм і звичка жити у фальшивому світі виховували усі пороки сьогоднішнього пострадянського суспільства. Мені видається, що у цьому є відповідь на запитання, чому у нас стільки нечеснот. Досить подивитися, які процеси відбуваються у бізнесі, у правоохоронній, у судовій системах, що робиться у міжлюдських відносинах — усе це наслідок антиморалі, яку створили комуністи.

У юнацькому віці розумієш, де правда, а де — неправда. Але навколо тебе комсомольські і партійні ватажки, преса, органи пропаганди стільки гралися із тим, що є правда, а що — неправда, що рано чи пізно це руйнувало природну систему моральних координат. Вони створили фальшивий світ. Я маю на увазі, що це був світ, збудований на фальші.

Уся система вчила нещирості і конформізму, співіснуванню із неправдою. Усі мусили миритися із неправдою, маратися у неправду. Я думаю, що все найогидніше, усе гниле у теперішньому українському суспільстві було породжене комсомолом і комуністичною партією. Безумовно, значною мірою це відбувалося через буденне життя і школу, вищу школу насамперед.

Це був початок сімдесятих, ми були дітьми хрущовської «відлиги». Я добре пам’ятаю ще від часів мого шкільництва, як батько із друзями на кухні обговорювали і сталінське минуле, і хрущовське сьогодення. Це були гарячі дискусії. Мій антикомунізм був успадкований від батька. І таких, як я, у нашій групі було досить багато.

Часом на семінарах доходило до дуже серйозної полеміки. Але кожний, хто мав у собі цю дрібочку антикомунізму, мусив ховати її якнайглибше в собі.

У нас була дуже симпатична викладачка Антоніна Красовська. Спеціаліст і лектор вона була хороший, а вела курс політекономії соціалізму — то наука вилами по воді писана. Скажу чесно, я був одним з тих, хто першим розпочинав дискусії на складні теми під час семінарів. І для неї це кожного разу був стрес, вона щоразу благала не заходити на край дискусії. 1972 рік уже «прикрутив гайки» і відчуття, що країна сповзає після «відлиги» у нові політичні холоди, було повсюдним. Одного разу до нас на заняття мав прийти ректор — Леонід Олексійович, який сам був спеціалістом з політекономії, і наша викладачка просто молила нас, щоб ми сиділи тихесенько як курчата і в політичні полеміки не заходили.

Студентська аудиторія політизувалася з півоберту — на Західній Україні коріння живе, не обрубане: практично у кожного з однокурсників хтось з близьких або сидить у таборах у ГУЛАЗі, або вже відсидів, або не сидів, але був дотичний до антикомуністичного спротиву. Наприклад, у нашої старости Марії Павлишин мама була зв’язковою ОУН. Приходиш до родини когось із друзів, сідаєш вечеряти, і рано чи пізно, дискусія приходить до однієї теми. Дід, вуйко, батько, сорокові — уся ця тематика була живою пам’яттю. Тому утримати таку аудиторію у певних рамках лояльності під час дискусій було дуже складно.

Вочевидь, навколо нас працювало КДБ. Засилля каральних органів було спадком сталінських часів, бо саме у цьому регіоні найдовше тривав опір комунізму. Так воно лишилося і в часи мого студентства. Атмосфера нашого студентства була наповнена кадебістським повітрям. Нас, хлопців, часом «співробітники» збирали для бесід.

* * *

Це був вечір, десь по п’ятій. Зима. Збирають нас одинадцять чи чотирнадцять душ. Приходить людина у штатському. І ця людина починає розмову. Про роботу у КДБ.



Власне, агітували іти працювати до органів. Загалом, у ті роки працювати у КДБ вважалося досить бажаною кар’єрою. Водночас порушувалися теми сорокових-п’ятдесятих, антикомуністичного опору. Для Тернопільщини це і на початку сімдесятих лишалося актуальною темою. І ось наш співбесідник досить ненав’язливо, від першої особи викладав ставлення до цього руху, до антирадянської діяльності. Якою була мета цих зустрічей? Думаю, що перевірка на лояльність: самою своєю присутністю на таких зустрічах ти ніби погоджувався із його словами, поділяв його оцінку тих подій. Це була профілактика дисидентства, інакомислення. Можливо, на цих зустрічах чи після них відбувався і попередній відбір штатних і позаштатних інформаторів.

Я знав, що десь п’ять-шість хлопців із нашого оточення були пов’язані із КДБ. У мене навіть зараз перед очима стоїть обличчя одного з них... Один наш товариш був і комсомольським божком, і профспілковим. Десь на третьому курсі нам стали відомі його зв’язки із КДБ, співпраця, зустрічі...

Таких хлопців було досить легко вирахувати. Ось, наприклад, починають у гуртожитку обговорювати якусь «слизьку» тему. У кімнаті — одинадцять-дванадцять хлопців. Теми порушують найрізноманітніші: минувшина, діди, батьки. І ти відразу бачиш тих хлопців, які «співпрацюють»: вони були дуже рафіновані у своїй поведінці у тих дискусіях. Такий не дозволяє собі оцінок тих питань, які ми обговорюємо. Як правило, він не є активним учасником дискусій — він спостерігає, він працює на прийом.

А послухати було що. Ми не дуже зналися на зворотному боці офіційної історії, але ми багато говорили про родинну історію, керувалися місцевою правдою про минуле. Комусь мама щось розповіла, комусь — тітка, бабуся. Розстріляні діти, розстріляні у сусідній хаті повстанці, перевдягнені на повстанців енкаведисти, назви конкретних сіл, де була ними спалена хата, згвалтована дівчина. А десь сімох у одній хаті розстріляли, біля хати закопали і на жодний цвинтар не понесли переховувати — у кого що болить, той про те і розповідає.

Я жив спочатку в кімнаті, де мешкало одинадцять хлопців, потім в іншій, там де було п’ять-шість колег. Згодом сусіди по кімнаті перетворювалися на родину. Спочатку говорили про заборонені теми обережно, а потім починали ділитися найскладнішими родинними історіями. Часом історія сама нагадувала про себе у найнесподіванішому місці та у найбільш, здавалося б, невідповідний для того час.

До секції альпінізму я записався у перші місяці навчання, спочатку навіть не до університетської, а до міської. Поруч був спелеоклуб. Час від часу ми робили спільні експедиції. На Тернопільщині є кілька гіпсових карстових печер, які визнані найбільшими в Європі. Ми допомагали у їх дослідженнях, робили карти. І ось одного разу ми виїхали у Більче, до знаменитої трипільською стоянкою печери Вертеба. Ми готуємо спорядження, а поруч місцеві корів пасуть. Починаємо говорити про наш спуск, а місцеві хлопці кажуть, що трохи далі був зручніший спуск. Ми питаємо, чому був? А хлопці пояснюють, що цей лаз підірвали. Хто? Кадебісти. Коли? Тоді-то. Але, кажуть, вам ніхто не дозволить там копати і відновлювати той хід. Там, у Вертебі, переховувалося декілька повстанців — може, від їх схованки досі щось лишилося. Заборонена тема — заборонене місце! Це була така історія, про яку не читали в книжках, але приходять якісь місцеві дядьки чи якась місцева бабця і розповідають. І ти несеш цю історію далі...

Про це не можна було говорити публічно. Цієї історії формально не існувало — просто не було цього! Я добре пам’ятаю, як я вступав у комсомол. З Хоружівки до Недригайлова ми йшли пішки бездоріжжям, гряззю, багнами, лісами і повторювали відповіді на запитання, які нам мали поставити під час цього ритуалу: скільки мільйонів тонн сталі у нас виробляється, коли був XIV з’їзд КПРС, хто такий Павлик Морозов... Цілі розділи моєї родинної історії лишалися поза цим еталоном. І тому я кажу, що комсомол привчав до фальші, до цинізму, бо між моєю реальністю, родинною історією моїх батьків і офіційною історією була прірва. Багатьох такий стан речей зламав.

Водночас комсомол примушував до нескінченної кількості ритуальних вправ. Наприклад, наближається річниця народження Володимира Ілліча Леніна. І я, як секретар комітету комсомолу нашого курсу, мусив організовувати кілька лекцій, присвячених його життю і діяльності. Зрозуміло, що це було нікому не потрібно. Вочевидь, це було нікому не цікаво. Але — «так треба»! І ми залишалися після занять, і хтось з викладачів чи старшокурсників робив доповідь. Або треба було покласти квіти до пам’ятника вождю. Можливо, хтось до цього ставився щиро, проте мені зараз видається, що це нікому було не потрібно, не мали жодного сенсу ці покладання квітів! Але — «так треба»! І ми йшли, і покладали. Так гартувався конформізм, угодовство.

* * *

Мушу сказати, що десь на четвертому курсі мене теж агітували йти працювати у КДБ. Для багатьох це була спокуса. Я вже згадував тут, що багато хлопців з нашого покоління вважали цю роботу престижною. Троє чи четверо моїх однокурсників, які були мені досить близькі, пішли працювати в органи. Мені це не подобалося, я бачив у такій роботі якийсь підступ. Але ця ситуація спонукала мене до роздумів, чи не перевестися мені на юридичний, бо саме в цей час мене зацікавило право. Можливо, варто стати юристом, міркував я тоді. З тими думками поїхав навідати батьків.



Приїжджаю додому. Сіли за стіл. Кажу: «Тату, хочу на юридичний перевестися». А в батька була дуже складна історія із прокурорами, слідчими, спостерігачами. Бачу, щось із батьком відбувається: закусив нижню губу, ложка у руці затряслася. Опанував себе, каже: «Знаєш, сину, я стільки у своєму житті стикався із прокурорами, що мушу тобі сказати: я не бачив більш несправедливих, нечесних людей! Я ніколи не допущу, щоб у моїй хаті висіла шинель прокурора!» Ложка в руці знову затремтіла. Більше цю тему ми не розвивали.

Потім, коли я став більше читати про режим, самвидавна, «підпільна» література доповнила емоції мого батька подробицями, яких мені бракувало у розумінні дійсності, яка нас оточувала. Але тоді скоригувати свій шлях допомогла саме опора на світогляд батька. Його погляди я прийняв як свої.

Про інший бік радянського ладу наше покоління дізнавалося дозовано, але коли я торкався сторінок своїх перших заборонених книжок — то було як знак, що існує багато людей, які думають про радянський лад так, як я, мій батько, мій брат. Ця думка мене вразила найбільше тоді: у СРСР існує ще багато людей, які думають так, як я. Я був не один,

Усе почалося ввечері у читальному залі нашої університетської бібліотеки. Хтось із хлопців тихенько передає мені стос трохи пожовклого паперу-кальки. Обтріпаний, «сліпий», бо це, мабуть, була п’ята чи шоста копія, відбита через копірку на «друкарці». І тихо каже: «На ніч!»

Це була ситуація із таким дещо конспіративним шармом. Я подивився, що мені дають. І розумію, що у країні, просякнутій тим кадебістським повітрям, це може бути занадто серйозно, небезпечно навіть! Але то було коло довірених людей, тих, хто був пов’язаний навчанням, комсомольською роботою, альпінізмом, — тих, хто мене з-під лавини викопував.

Це був «Іван Денисович» Солженіцина.

Я розумів, наскільки це може бути серйозно, але страшенно кортіло прочитати, знати і мати своє уявлення про цю книжку.

Але ж — «На ніч!» А як прочитати таке у гуртожитку, у кімнаті, де окрім тебе іще купа народу? Щоб ніхто не повідомив, куди треба?! Дочекався третьої ночі, обклався підручниками для конспірації і тільки тоді сів читати.

Це було відкриття: я не один!

* * *


Що мені насправді подобалося у комсомольській роботі — це організація сходжень, приурочених до цієї «Ленініани». Звичайно, це була тільки нагода, щоб вирватися з радянської реальності до природи, у Карпати. Який стосунок до Леніна могло мати сходження на Говерлу? Звісно, що жодного стосунку не було! Але під цей «проект» нам вдавалося отримати десь 700 радянських рублів, щоб група у двадцять-тридцять душ могла приїхати за відомим маршрутом: з Тернополя до Яремчі, потім у Ворохту, на десятий кілометр, до Заросляку і звідти вийти на сходження. Так виходило, що з радянської дійсності ми втікали за комсомольські гроші. Але квітень — це найнебезпечніший місяць у горах, чим закінчилося одне з тих сходжень, я вже розповів.

Згодом ми організували секцію в інституті, зв’язалися із студентським комітетом і час від часу знаходили гроші на такі експедиції. Усе треба було спланувати: маршрут, організувати харчування. У магазинах дефіцит був тотальний, тому продукти треба було виписувати через бази. А тому треба було усе це планувати заздалегідь, розписати раціон на тридцять-сорок чоловік на весь час походу. Тим вмінням планувати й організовувати такі експедиції я страшенно гордився.

Хтось казав: життя таке коротке, що ліпше починати з десерту. У нас тоді були страшенно популярні джеми «споживкооперації» з Чортківського плодово-ягідного заводу. Він виробляв десятки видів різних джемів. Ці джеми пакували у банки по десять кілограмів. Отже, ми брали таку банку, десь кілограмів тридцять манки — питання десерту було вирішено. Проте основна страва — то були макарони, до них знаходили рибні консерви, ковбасу. Ввечері — куліш з картоплею, салом, цибулькою. Біля варти то перетворювалося на справжній сабантуй — веселе свято під пісні з гітарою!

Ми співали всю тодішню похідну класику:

Люди идут по свету,

им вроде немного надо:

была бы прочна палатка,

да был бы не скучен путь.

Но с дымом сливается песня,

ребята отводят взгляды,

и шепчет во сне бродяга

кому-то: «Не позабудь!»

Ми співали Візбора, Висоцького, Доліна... «Бітлз» не співали.

Часом траплялися пригоди. Історію з лавиною знали лише кілька найближчих друзів. А ось історію, коли ми заблукали так, що не повернулися на заняття, пам’ятають усі учасники, а комсорг нашої групи Мирослава Галіпчак зберегла подробиці цієї історії у своєму щоденнику.

Це планувалося навіть не як похід, а як прогулянка. Перед тим було обговорення. Академічний прикріплений нашої групи

Богатирьов пропонував поїхати на екскурсію по Закарпаттю. Дівчата — і Мирослава, і староста нашої групи Марія Павлишин — запам’ятали мої аргументи у тій дискусії: «На Закарпатті нас очікує роль пасивного спостерігача!» В результаті ми зібралися на Говерлу.

Це була одна із наших перших поїздок. Ми домовилися про автобус і після занять у суботу поїхали у Ворохту.

Дорогою купили барана — після сходження планувалися шурпа і шашлик! Заночували на метеостанції Пожижевській. Вранці встали, поснідали, рушили в гори. І коли ми вже зайшли досить високо, почалася веремія: мжичка перетворилася на дощ, на нас опустилися хмари, і ми опинилися в тумані. Видимість — метрів п’ять! Не видно вже третього попереду тебе. Піднявся скажений вітер! Ми дійшли до старого польсько-чехословацького кордону — ті стовпчики стоять і досі на Чорногірському хребті — і зрозуміли, що ми тільки приблизно знаємо, де опинилися! Ми заблукали в тумані.

Я і кілька хлопців пішли шукати дорогу на вершину. Решта лишилася чекати.

Раптом туман зникає! Навколо світить сонце, золотить призахідним промінням далеку Говерлу, море хмар під нами і сиві оселедці нижчих вершин: коли гори димлять, пасма туманів нагадують чи то козацькі чубки, чи то прозорий вельон їхніх наречених. Ми опинилися у казці!

Казка тривала лише кілька хвилин. Ми проблукали в тумані більше години і повернулися до нашої команди. Ми розуміли, що треба вертатися: цього разу сходження не вийшло. Але пригода на тому не закінчилася: повертаючись, ми заблукали вдруге. Врешті-решт ми вийшли у село.

Питаємося: де ми? Кажуть: Лазещина, Рахівський район, Закарпаття. Дорогою до ворохтянського Заросляку, де лишився наш автобус, було кількадесят кілометрів. Надворі темно. І ми розуміємо, що цього дня ми вже туди повернутися не зможемо. А в цей час наші водії чекають на нас, приготували шурпу, м’ясо до шашлику...

Звичайно, це був скандал! По-перше, ми підвели водіїв. Треба було доплатити. Але грошей нема. Якось дівчата упросили водіїв сказати своєму керівництву, що автобус у дорозі зламався. Та це була тільки частина проблеми: адже ціла група у понеділок не з’явилася на заняття! Звичайно, коли ми дісталися Тернополя, організаторам був влаштований грандіозний «розгін». А хто організатор? — Ющенко! Мене викликають на килим до ректора. Від дверей до робочого стола Леоніда Олексійовича було десь два метри. Це були найдовші два метри у моєму житті!

* * *


Обід у студентській їдальні коштував 38 копійок. Стипендія була, здається, 28 радянських рублів — менше ніж по рублю на день виходило. На це ти мав прожити. На їжу сяк-так вистачало. Але хотілося іще у Карпати поїхати, вдягнутися красиво, фотоапарат хотілося, транзистор... Батьки, звичайно, нам усім допомагали. Але у мами і батька була різна тактика.

Приїжджаю додому — мама мені сумку назад збирає: сало у смалець залите, консервацію різну. Я мамі кажу: «Мамо, ну нащо мені те сало, ви мені грошей дайте!» А мама: «Вітю, не голодний будеш!»

Головним моїм благодійником був батько: час від часу він діставав коли десятку, а коли й 25 карбованців. Це його тактика була така, що ліпше триматися штанів, а не спідниці!

Проте мені хотілося більшої самостійності. Хотілося дівчат до кіно запросити, цукерками пригостити, не годилося на такі речі у батьків просити.

Спочатку ми, хлопці, йшли працювати на товарну станцію. Ми розвантажували вагони. Часом це були мішки з цементом, часом — ящики з консервами. Розвантажив вагон — отримав 10 рублів. Але одяг і взуття на тих роботах вбивалися із катастрофічною швидкістю! І це створювало наступну проблему: треба було купити новий одяг.

Я мріяв про костюм. Свій. Щоб був на мене шитий!

З малих років я доношував речі за старшим братом. Це насправді дуже пригнічувало, змучили мене ці недоноски: з малого малечку вдягають на тебе братів кожушок. А той кожух завеликий: рукави позавертали до ліктя, підростаєш — відкручують потроху. Отже, я мріяв про своє.

Можливість заробити була — студентські загони. Я поїхав у Кустанай, до Казахстану, і заробив свої перші великі гроші. Я працював теслею, каменярем, водієм вантажівки. У нашій бригаді водієм працював один п’яничка. І коли він напивався, за кермо сідав я, бо інакше можна було не дочекатися, коли він протверезіє і почне працювати. А як він нічого не возить — то ми нічого не робимо, а як нічого не робити — то звідки ж гроші візьмуться?! Хтось мав його заміщати, щоб робота робилася. Тим «хтось» став я, заразом навчився водити машину. Ми працювали як навіжені, і за те літо я заробив 725 рублів. То були страшні гроші для студента.

Перше, що я купив, — то були годинник і портфель з крокодилової шкіри. Годинник коштував 27, а портфель — чи то 30, чи то 34 рублі. Тоді усі божеволіли від так званих «дипломатів», а цей портфель був зроблений зі шкіри крокодила, переливався півтонами і видавався мені дуже красивим! Потім купую те, що було неймовірно популярне, — радіолу ВЕФ ризького заводу. І повертаюся у Тернопіль реалізовувати мрію про костюм. З костюмом вийшло складніше: купити його в радянських умовах було досить складно. Вдалося «дістати» костюмне сукно у дрібну смужечку, і з цього сукна в ательє мені зшили мій перший костюм. Так я витратив іще 76 рублів.

Наступна проблема — сорочки. Їх теж було складно купити. Можна було місяцями ходити у магазин, і все одно ти нічого не купиш! Іду в ательє, замовляю собі пару сорочок. І ці сорочки треба описати.

Мода того часу вже потрапила під західні впливи. Сорочки стали популярні яскравих кольорів. Їх я замовив по 11 рублів якогось лимонного кольору, з прострочкою червоною ниткою. Комірець був подовжений, як у білоруських «Піснярів», групи, яка була неймовірно популярна у СРСР. Одним словом — франт! Чорт знає що, звичайно, але тоді це видавалося «останнім писком моди»!

Проте і це був не кінець цієї історії. Купити у СРСР черевики мого 45 розміру — то було ще складніше, ніж сорочки! Підошву можна було купити окремо, а потім піти до майстра, щоб замовити взуття. Це ті реалії, які уже дуже складно пояснити сьогоднішньому поколінню: як то нема взуття чи сорочок?! А так було у СРСР: ніби усі працюють, а піди й щось купи! Так чи інакше, це були перші мої серйозні самостійні покупки у житті, з будзагону я привіз костюм, годинник, портфель з крокодила і фінансову незалежність. Тоді я ставився до побутових перипетій як до пригоди. Усвідомлення того, що в ті часи відбувалося із радянським суспільством, прийшло значно пізніше.

Радянське суспільство у 1970-ті усе більше нагадувало засніжений гірський схил перед сходженням лавини. Сніг усе ще має вигляд моноліту. Але всередині уже працювали невидимі сили. Під монолітом суспільної «верхівки» лишався легший, розсипчастий шар. Ці два шари суспільства між собою були пов’язані дуже слабо. «Моноліт» верхнього шару потихеньку плив під власною вагою по легших, нижніх прошарках. Будь-якої миті ця позірна, скріплена конформізмом монолітність могла тріснути, зламатися і рушити лавиною. Достатньо було найменшого зусилля, щоб порушити нестійку рівновагу. Зовні ці внутрішні напруження радянського суспільства були непомітні: здавалося, усе мирно спить — «застій». Але насправді суспільство тільки чекало нагоди, щоб вибухнути змінами.

Історія української Незалежності була подібна до гірської лавини: довгий час у суспільстві тривали малопомітні процеси, формувалися конфлікти пам’яті, накопичувалася критична маса економічних протиріч, і раптом сталося те, що сталося, — за декілька миттєвостей ми побачили зовсім інший історичний краєвид.

Розділ 6 МОЄ ШЕВЧЕНКОВЕ ЗАСЛАННЯ

Квашена капуста та обороноздатність соціалістичної Батьківщини. — Моє Шевченкове заслання. — Найщасливіше літо у житті. — Бухгалтер в етнографічній експедиції. — ЧП з БТР. — Листи з дому. — Нічна варта. — Її звали Елла.

Одного разу я чергував на кухні і мені наказали принести кілька відер квашеної капусти. Радянська армія відрізнялася від багатьох інших у світі тим, що мала своє господарство і часом навіть капусту квасила прямо у бойових частинах. Авжеж, капусту квасили руками самих солдат.

Приміщення, де зберігалася капуста, знаходилося метрів за двісті від самої кухні. Цей будиночок сиротливо пригорнувся до гірського схилу, трохи далі розташувалася наша «свиноферма» — сарайчик, де утримували з десяток свиней.

Місце з квашеною капустою мене дуже здивувало: посеред того приміщення над підлогою на третину метра піднімався бетонний бортик. Цей бортик оточував квадратну бетоновану яму, десь три на три метри розміром. Там, у тій ямі, і зберігався наш стратегічний запас квашеної капусти.

Біля ями стояли високі, майже до пояса мисливські чоботи і вила. У Хоружівці такі вила із тупими кінцями називали бурячними. Отже, вдягаєш ці чоботи, хапаєш ті бурячні вила і стрибаєш в яму, прямо на капусту.

Капуста під тобою чвакає, але просто так на вила не дається. Бо над самою капустою іще розсіл, а по тому розсолу плаває щось, що іще зовсім нещодавно було тією самою квашеною капустою, але вже трохи підгнило і спливло на поверхню. І оцю напівзгнилу капусту треба спочатку вилами у якійсь куток загнати. І потім, поки те гнилля «не повернулося», маєш швиденько накидати зі споду тієї, ліпшої капусти. Десь ото хвилин двадцять я ганяв по ямі капусту, завантажував відра і після цієї процедури був упевнений, що квашеної капусти я нанюхався на все життя і більше ніколи її їсти не буду!

Ця композиція назавжди залишиться у моїй пам’яті: вила, чоботи і гнила капуста. В принципі, оцей натюрморт був символом того, що відбувалося із Радянською армією у той час. Країна була страховиськом для всього світу, ядерної зброї було досить, щоб знищити не тільки Землю, а ще й Марс з Венерою. І гнила капуста. І постійно не вистачало онуч. «Союз нерушимый...»

* * *

Я служив у Вірменії, на кордоні з Туреччиною. Найближчими осередками цивілізації були село Ахурян і місто Гюмрі, яке у ті часи звалося Ленінаканом.



Ми жили у пустелі. Дерева там не росли. Єдине, що у тому краєвиді привертало погляд, був локатор протиповітряної оборони. Він постійно, з ритмічною монотонністю опускав і підіймав своє крило. Ця ритмічність викликала в армійських дотепників лише непристойні асоціації. Означення цього об’єкта було абсолютно нецензурним, але одним коротким словом визначало і ритм, і беззмістовність його рухів.

З кількох точок на схилі нашої гори ми могли бачити Туреччину. І там, і тут — по обидва боки кордону земля була випалена сонцем. Зранку і ввечері гори набували вохряних відтінків, у полудень коричневі гори ставали сизими. Я не можу згадати там хмар! Мені видається, що окрім короткої, але сніжної зими там повсякчас пекло сонце. Травичка з’являлася у квітні на пару тижнів і повністю вигорала вже у травні. Гори, які було зазеленіли, знову ставали сірими і брунатними.

Наші казарми були витримані у такій самій кольоровій гамі: самі будинки були складені з місцевого туфу і пофарбовані вохрою. Це був той жахливий жовто-коричневий відтінок, яким у СРСР із наполегливістю, гідною ліпшого застосування, фарбували лікарні, військові частини, склади, їх паркани і бозна-що іще. Казенний колір.

Казарми, кухня, склади — усе було одноповерхове і накрите сірим шифером. Усі будівлі, незалежно від свого призначення, нагадували бараки. Поміж цих кількох об’єктів розташовувалися плац, і стадіон, і бетонний фарбований Ленін посеред цього простору. Це був один із наймонотонніших пейзажів, які мені доводилося бачити у житті.

Кольорове розмаїття можна було побачити тільки на заході сонця. І тільки відтінки вечірнього неба нагадували, що один день чимсь-таки відрізняється від іншого. Поза тими миттєвостями наше життя було таке ж сіре, як і навколишній пейзаж. Час від часу ми чули із сусідніх частин: там якийсь хлопець застрелився, з іншої частини хтось втік через кордон. Не витримували хлопці.

У мене почалася депресія. Я раз по раз перечитував «Щоденник» Тараса Шевченка і мав якісь дуже подібні почуття: буденність видавалася обтяжливою і беззмістовною, а провідною думкою панувало очікування, коли це заслання закінчиться. Це був тяжкий час емоційних контрастів: перед тим я пережив найщасливіше літо свого життя. Або, принаймні, одне з таких літ.

* * *

На випускному вечорі ми залишили у заставу комсорга групи. Як і годиться, з такої урочистої нагоди ми побили кілька склянок. Трапилося це цілком випадково, але 1 рубль 98 копійок ми мали закладу компенсувати. Це трохи смішно, але ні у кого з нас не залишилося жодної копійки. Тож ми, хлопці, мусили йти по гроші до гуртожитку, а як застава залишилася наша кохана Мирося, незмінний комсорг групи. Потім було її весілля, а перед тим весіллям зникла електрика. Я поліз ремонтувати, а жінки під руку кричали: «Ой лишенько, та будь же обережним!» Щодня того літа було то весілля, то проводи. Це час, коли більш та менш веселі події напливали одна на одну, як у калейдоскопі. Водночас це були дні світлого, але непереборного смутку: наші дороги розходилися. Це були дні прощання. «Братів і сестер» розсіяло розподілом кадрів на просторі від Волині та Буковини до Луганська.



Настрій, який ми переживали у ті дні, нагадав мені почуття, що я відчув після того, як продзвенів останній шкільний дзвоник і наш клас пішов зустрічати світанок нового дня у ліс Шамрай. Це досить глибока долина, і там ми зустрічали сонце на кручі серед вікових дубів, велетів, яким було по 200—300 років, у таємному, магічному місці хоружівського парубоцтва. Проміння того ранку освітило інше життя: тобі не треба нікуди поспішати, а весь світ, усі дороги ще попереду! Тоді я згадав старовинну гравюру зі шкільного підручника географії, на якій мандрівник, що дійшов краю світу, доторкнувся просто простягнутою рукою до невідомого, до неба. Що далі — невідомо: межа пізнаного. Такі були відчуття. Після інституту цей настрій повторився ще гостріше.

Гуртожиток був уже майже порожній. Лишилися я і баба Тоня, яка, мабуть, сиділа на своїй вахті ще від 17 вересня 1939 року. Усе закінчилося. Я поїхав додому, відзвітувати батькам.

Приїжджаю, віддаю диплом батькові. Той каже: «Вітю, даси мені, як окуляри знайду». А я наполягаю, щоб він саме зараз читав. Мені видавалося важливим, щоб він побачив, чиє там прізвище написане, яка спеціалізація.

Батько подивився уважно, каже: «Скажи мамі, нехай накриває на стіл!» І відразу, як сіли: «Мамо, то давайте щось!» Це «щось» означало самогон, батько хотів «обмити» цей диплом. Того дня відбулася одна з найважливіших моїх урочистостей. Це були хвилини, заради яких варто жити, — то та радість, яку ти приносиш батькам: ані гроші, ані щось інше не дає стільки наснаги і щастя, як почуття виконаної місії.

У жовтні я мав іти в армію. Це було неминуче. Ніхто навіть не обговорював альтернативи. Треба йти, бо ти — мужчина. І це не були патріотичні міркування, це була норма, вимоги громади і суспільства були такі: армія для чоловіка є обов’язковою. Якщо ти не був в армії — ти не зовсім чоловік, неповноцінний якийсь чоловік. Такі були уявлення.

Але найближча перспектива — робота за розподілом. Я обрав село Яворів Косівського району Івано-Франківської області.

Яворів — це дивовижно цікаве село, і навіть не тільки тому, що це одна з найбільш мальовничих частин Українських Карпат. Яворів тоді був центром ліжникарства, килимарства. Місцевий колгосп називався «Сорокаліття Жовтня» і мав лише 300 гектарів орної землі, решта — сіножаті, полонини, тваринництво, але більше половини доходів давала торгівля народними виробами, як тоді називали — «народні промисли». По сьогоднішній день ніде в Карпатах не виробляють більше килимів, ніж у Яворові: ідеш, їдеш через село, а килими і ліжники на парканах розвішані на продаж!

Я приїхав до Яворова. Головний бухгалтер господарства — Марія Іванівна — прийняла мене як сина. Ми подружилися, я ходив до їхньої старої хати на полонину... Перше моє завдання на посаді помічника головного бухгалтера було етнографічним: треба було зробити облік сіна.

Це був кінець червня, час на косовицю. І я пішов із села по полонинах. На початку липня вже усе було скошене, усе сушиться, копиці складають. У горах тоді було таке правило: здається, з шести копиць власник полонини одну має віддати господарству. То звучить трохи дивно, адже у СРСР приватної власності на землю офіційно не було. Але полонини передавалися з діда-прадіда згідно зі звичаєвим правом: тільки власник косить свою полонину, і ніхто інший не зазіхатиме на твоє. Отже, треба було зробити облік того сіна, пройти від хати до хати, від сіножаті до сіножаті. Кожного дня відбувалися нові зустрічі з людьми, їх традиціями, звичаями, ремеслами, кухнею.

Саме тоді я пізнав, як Франц Йосиф, австрійський цісар, увійшов до кожної гуцульської родини. Його портрети траплялися по хатах навіть у 1975 році! Можливо, ці портрети не завжди знаходилися на центральному місці: десь валізка якась обклеєна зсередини, у когось літографія збереглася, і обов’язково обличчя цісаря можна було помітити на монетах серед жіночих прикрас з намистом. Його особистість обросла міфічними розповідями про те, який він був імператор, який добрий, скільки користі приніс цьому краю. Не знаю, чи зустрічав я десь теплішу пам’ять про правителя. Усі ті старі газетні вирізки, портрети — того не можна вигадати, до того не можна примусити чи указом прищепити: то була жива повага, справжня народна любов.

Треба бачити, як косять полонину! Саме під час тієї «експедиції» я побачив, як сорок косарів одночасно і синхронно змахують косами. Короткі коси із різьбленими руків’ями, орнаменти, розписи, мантачки з пісковику при поясі у спеціальних сумках з водою — ціла культура! Чотири десятки косарів стають один за одним перпендикулярно до схилу на такій відстані, щоб косою сусіда по п’ятах не дістати. І стоять спочатку, тими мантачками наводять коси, дзвін на всі Карпати стоїть! А потім усе це рушить: згори вниз коса працює. Іде шеренга — і за півгодини полонина скошена лежить.

На полонині я познайомився із Василем Васильовичем Тинкалюком. Він був патріархом цілої різьбярської династії. Я дивився, як він виварював грушеві, липові заготовки в окропі, як різав по дереву як по маслу, як з масиву проявлявся образ його творіння. Магія творення цього ремесла полягає саме у тому, як з дерев’яного кавалка народжується сюжет: вівчарі, трембітарі, вівці, смерічки, олені, орли. Я страшенно захопився тим ремеслом і на першу зарплату купив собі на базарі різці. Я порізав собі усі пальці, але без такого досвіду мистецтва не навчитися...

Говір у Карпатах інший, не такий, як у нас на Сумщині. Спочатку було складно зрозуміти: багато місцевих слів, багато іншомовних запозичень. Мене дивувала ця мова. Мене дивували продукти, які місцевий люд вживав: сир на Сході вдома майже не роблять. А в Карпатах є і бринза, і буц, і вурда, а до того коників та баранчиків із сиру крутять. У Карпатах це окреме ремесло із безліччю рецептів.

Я пройшов багато хат. Якось в одній з них, чи не найбіднішій з тих, де я був, переді мною на стіл поставили «лопатки». Страва з найпростіших: молочної зрілості стручки квасолі, порізані шматочками, тушковані та шкварками зі сметаною приправлені.

Простішої страви на світі нема — хіба смажена картопля. Але ті «лопатки» тоді так мені сподобалися, що навіть з’явилася наївна, юнацька думка: як повернуся з армії, то одружуся з тією, хто таку смакоту вміє готувати!

Коли я вперше прийшов у сільський клуб на танці, я був вражений: танцювали усі. Ціла громада приходила у вишиванках, і вишиті сорочки були обов’язковими, ніхто у казенній мануфактурі не приходив. Хлопці стають у коло, кладуть руки на плечі, і починається аркан! Це все було живою традицією.

На полонинах подекуди стояли хрести вдячності та любові. На полонині люди народжувалися, на полонині жили, там помирали. Скільки людських історій я почув за два перших тижні тієї роботи влітку 1975 року... Такою етнографією мені обернулася моя бухгалтерія.

* * *


Прямо з карпатських полонин мене призвали в армію. На мобілізаційному пункті у місті Косові мене ніхто не проводжав. Це було трохи сумно. Проводи в армію від самого дитинства викликали так само сильні емоції, як весілля, як поминки. На проводах було зазвичай не менше людей, а за значенням це були рівнозначні події у селі. Хлопця-призовника саджають на підводу і везуть «за городи» — за край села... Можливо, проводи в армію були трохи навіть тривожною урочистістю. То були такі проводи, як в інший світ, часом як поминки за живою людиною. З армії багато хто повертався калікою. А часом було чути історії, коли хтось втопився на флоті, хтось десь пропав — багато такого переповідали. Це був день, коли більше смутку, ніж радощів. Тривожно у такі дні.

* * *


І ось я опинився у Вірменії.

Одного дня була сильна спека. У нашій військовій частині у таку спеку ховалися хто куди, хоча затінку нам всім бракувало: дерев нема, голі гори, пустеля. Один заховався під БТР, між третім і четвертим колесами. Не можна сказати, що він розумно вчинив.

В армії твоє життя часом залежить не від тебе, а від когось іншого. Так сталося і цього разу. Несподівано БТР поїхав.

Той хлопець був живий іще якийсь час, і я не міг збагнути як: адже така важка техніка людину переїхала! То був перший випадок, коли на моїх очах помирає людина. Ця смерть вразила мене своїм безглуздям.

Мама ці небезпеки відчувала і просила у листах надсилати найдокладніші звіти про моє життя — ніби ці звіти були здатні оборонити від лиха! Я весь час отримував прохання: Вітю, пиши! Пиши, як служиш, що там є, де спиш, що за «караул»... Треба було слати донесення якнайчастіше, щоб мама спокійна була.

Листи в армії були єдиним можливим контактом із домом, із друзями, з коханими. Служба точилася від сніданку до обіду, від обіду до вечері, від листа до листа. У нас листоношею працював хлопець з Білорусі, Толя його звали. Коли цей Толя іде частиною, то всі до нього біжать, чи нема вістки з дому. Посада листоноші в армії була найпочеснішою: для Толі найкраще місце в їдальні, Толя в караули не ходить, на посту не стоїть. Щаслива людина.

Але часом листи губилися. Я не знаю напевно, але мені інколи видається, що це навмисно робилося, щоб «життя малиною не здавалося». Може, це перебільшення, але в Радянській армії було стільки безглуздя, що дивуватися тому не варто було.

Одного разу хлопці хотіли пограти у футбол. Перед вартою був вільний час. Зазвичай перед чергуванням усі лягають відсипатися, а тут захотіли м’яча поганяти. Але м’яч зберігав у своєму кабінеті особисто командир нашої частини підполковник Тофік Рзаєв. Наші стосунки із командиром частини були особливими: він чомусь виділяв мене. Це особливе ставлення полягало у тому, що він звертався до мене на прізвище, але завжди на «ви». Це «ви» було рідкісним явищем в армії: зазвичай усе відбувалося на «ти» і матом. Мене час від часу лишали при штабі, коли перед навчаннями треба було щось креслити або перед святами чергову стінну газету малювати. Можливо, усе це вкупі з моєю вищою освітою і сформувало ставлення підполковника до мене. Звичайно, хлопці час від часу намагалися цим особливим форматом стосунків скористатися і попросили мене сходити до командира за м’ячем.

— Товаришу підполковник, дозвольте звернутися!

— Звертайтеся!

— Можна попросити у вас м’яч, хлопці хочуть у футбол пограти?

Далі він видає тираду, від якої я за інших обставин сів би, але за тих обставин статут не дозволяв:

— Ющенко, що я вам хочу сказати! Ось сьогодні вас послали попросити м’яча. Знаєте, з чим ви завтра до мене прийдете? Щоб я вам кави налив! А післязавтра, знаєте, з чим ви прийдете? Щоб я вам жінку підвіз!

Я був не сказати як здивований такою відповіддю: ось він, м’яч, біля стола лежить, а командир, якого ми поважали, каже, що це щось позастатутне! Такі дивні, безглузді речі говорила людина, яку ми вважали досить розумною. Тим безглуздям була наповнена кожна хвилина нашого життя в армії.

Онучі. Ми носили сині байкові онучі. Тобто байковими вони були колись, і коли саме — того точно ніхто не знав. Бо раз за разом ми отримували саму основу, що складалася з грубих ниток. М’який ворс давно витерся, і лишилося щось, що зберегло статутний синій колір, але фактурою більше нагадувало домоткане полотно. Щотижня ми жили з мрією: прийде субота, і тобі видадуть свіжі онучі, може, нарешті кращі отримаєш. Але минав тиждень за тижнем, нічого такого не траплялося, і це сформувало у мене тверде переконання, що нових онуч у Радянській армії не існує. Але одного дня, перед Новим роком, у нас розпочалася інвентаризація, і командир, той самий підполковник Рзаєв, доручив мені зробити ревізію на складі. Приходжу, а на складі — прапорщик Геворкян і кілька сувоїв полотна, з якого ті онучі роблять. Сувої у діаметрі — майже метр. Того матеріалу на нові онучі усій частині на 10 років вистачило б.

Армія була таким досвідом, коли не жалкуєш, що він був, але жалкуєш, яким він був. Це могло би бути продуктивніше, корисніше для твого власного розвитку, для військової підготовки. Власне, проблема полягала у тому, що мої уявлення про армію не збігалися із дійсністю. Фільми, уся радянська пропаганда описували Радянську армію як щось величне. Я мав завищені сподівання. Видавалося, тільки-но увійдеш у ворота частини — і побачиш механізм, який працює, як годинник. Я мав сподівання, що цей механізм, не принижує людської гідності, а, навпаки, вивершує людину. У моїх уявленнях місія солдата є однією з найсвятіших. Але та армія, яку я побачив, була іншою. Мої уявлення і дійсність не збігалися. Армійська служба була часом, який мало чого навчив. Згорів той рік без сліду: ходиш по території, збираєш сміття, чи сніг прибираєш, чи на варті біля прапора стоїш вночі у порожній кімнаті.

У нічній варті був хоча б якийсь сенс, ми охороняли артилерійські склади. Проте взимку це було тяжке випробування, бо дві години на морозі, як собака на ланцюзі уздовж колючого дроту огорожі — то важко і безкінечно довго. Попри те, що нам видавали спеціальні кожухи, холод пробирав уже через 15 хвилин так сильно, що боляче було автомат у руках тримати. Маю сумнів, чи вдалося б ним скористатися, якби виникла потреба бойового застосування зброї. Вже за півгодини вартової служби на морозі руки відмовлялися слухатись.

Але найдурніше почувався той, хто мав охороняти пост №1, у ленінській кімнаті біля прапора нашої частини. Там стояв спеціальний подіум 30x30 сантиметрів, місця вистачало тільки для того, щоб поставити підошви чобіт.

Ніч. Усе спить. А ти мусиш стояти дві години, як олов’яний солдатик, при прапорі!

Багато часу забирала муштра: особливо у перші місяці служби ми відпрацьовували на плацу перешикування з колони у шеренгу, повороти і Бог знає що іще.

Кілька разів нас відправляли брати участь в операції-перехваті. Часом хтось порушував кордон з турецького боку. Часом хтось втікав з якоїсь із сусідніх частин, і треба було посилено патрулювати кордон і дороги навколо. І в одному, і в іншому випадку зброю нам не видавали: на такі операції ми ходили з порожніми руками. Автомат ми вперше у руки взяли тільки через півроку після присяги. Чому так відбувалося — того я не можу пояснити.

Вочевидь, було відчуття, що нас, солдатів, не особливо берегли. Такі ситуації траплялися дуже часто, нас підіймали по тривозі і давали команду шукати утікачів із сусідніх частин. Ламалися хлопці і тікали з армії, а ми їх мали шукати.

Хлопці ламалися через безглузду муштру, через позастатутні стосунки, через недоїдання. У нас був так званий «гірський пайок», але коли ми заходили до їдальні, хліб зникав з тарілок за мить: усі приходили дико голодні. Багатьох ламала дідівщина. Дуже знущалися над хлопцями із Середньої Азії. Вигадували образливі прізвиська для них, примушували прибирати туалет. Вони мусили прибирати його не лопатою, а ложкою. Хто скаже, що то не було принизливо?! Мені було жаль тих хлопців, я намагався компенсувати своїм теплим ставленням той дискомфорт, який їх оточував. Мені видавалися ті знущання неправильними, принизливими.

Нас, хлопців, що закінчили інститут, у частині було троє. Ми опинилися у ситуації «білих ворон». Основний контингент був на чотири роки молодший, а у тому віці — це дуже велика різниця! Інтереси були геть різні. І все це тільки посилювало відчуття, що ти втрачаєш дорогоцінний час, найліпші свої роки на якесь божевілля.

Але це божевілля батьки передавали дітям у спадок. У одного з наших офіцерів був син Саша. Що той хлопець міг бачити у частині? Ми його питаємо, ким ти хочеш бути? Він відповідає: «Прикордонним собакою!»

Хтось знаходив себе у наркотиках. Я знав, що деякі хлопці з Середньої Азії їх отримували у якийсь нелегальний спосіб. Саме в армії я вперше побачив наркотики. Але це мене здивувало: у нас тоді такі речі були непопулярні, і жодної внутрішньої потреби ми, хлопці з України, у наркотиках не мали.

Хтось знаходив себе у вині. Було таке дуже дешеве вино плодово-ягідне, його називали «чорнила». Ті «чорнила» були мрією солдата. І хлопці, які мали можливість виходити за межі частини, часом примудрялися проносити цей напій через КПП. Я добре пам’ятаю одне своє чергування на кухні, коли прийшли хлопці з «чорнилами» ховатися від командирів. Четверо їх було і дві пляшки того вина. За годину вони повпивалися так, що я мусив відводити їх по місцях і якихось таємних хованках. У повітрі вже пахло дембелем!

* * *


Її звали Елла. Ми почали зустрічатися з нею ще в інституті. Перші вісім місяців моєї армійської служби у нас тривало постійне і дуже тепле листування. Листи від коханої надходили регулярно. Це тримало. Підтримувало.

Не знаю точно, коли саме вона зустріла іншого хлопця. Мені надходили листи від моїх товаришів, що лишалися у Тернополі: спочатку один зустрів Еллу в певній ситуації, потім другий побачив її в парі, третій написав, що в неї хтось є... Не дочекалася... І це був найтяжчий момент за весь час служби: і сама служба була важкою, і те, чого ти найбільше чекав, найбільше сподівався, розклеїлося. Усі біди на один час збіглися.

Кожний прожитий день в армії був простромлений голкою на календарі. Літо добігло кінця. Потім проминули вересень з жовтнем. Я приїхав додому, зняв форму, повісив до шафи і наступного разу вже вдягнув форму головнокомандувача. Із погонами капітана.

Розділ 7 БАНКІР УЛЯНІВСЬКОГО БАНКУ

Мамині сльози. — Вечірній візит до Держбанку. — Земляки. — Співбесіда у великому кабінеті. — Проблема вибору та східноукраїнська патріархальність.

Уже починалася зима. Я приїхав із Сум додому пізно ввечері: «Мамо, є пропозиція роботи. В Улянівці». Мама, звичайно, хвилюється і навіть трохи обурена: «От лишенько, Вітю, та я ж хотіла, щоб ти з нами був!» Я маму намагаюся переконати, що то «за городами». У нас була така приказка: як щось розташоване досить близько, казали — то «за городами». А мама плаче! Давай шукати карту, дивитися, де Улянівка знаходиться. Бо ані мама, ані тато, ані я сам до цього у тій Улянівці не були. Тобто усі розуміють, що це дійсно поруч, за Тернами десь. Терни у наших околицях було особливим містечком: древнє, козацьке, торгове. І це було таким мірилом: коли щось поруч із Тернами, значить то насправді недалеко. З’ясували, що від Тернів до Улянівки десь п’ятнадцять кілометрів. А мама далі плаче. Я далі переконую, що то недалеко, що потім колись машину купимо, і як треба буде, то через годину я вже буду тут, вдома, у Хоружівці. А поки буду кожну суботу, кожну неділю приїжджати. Заспокоїлася.

Того вечора я отримав пропозицію очолити управління Держбанку в цьому містечку. Мені тоді було 22 роки.

* * *


Я повертався із армії з дуже простою мрією: мені хотілося створити родину, дітей хотілося, я прагнув звичайних сімейних клопотів, родинного тепла. У мене не було якихось грандіозних кар’єрних планів, радше професійні: я прагнув цікавої творчої роботи і думав уступати до аспірантури.

Повернувся до Хоружівки, з’їздив до Тернополя. Побачився з друзями, з колегами, порадився, попитав їх думки. З одного боку, я розумів, що роботу я знайду досить легко і маю на це ще певний час і можливість добре зважити кожну пропозицію. З іншого боку, хвилювання усе-таки було... Тоді я зробив коло по різних підприємствах у Сумах, на Сумщині. На той час економісти були у великому дефіциті, і я швидко зібрав портфель пропозицій: десь пропонували посаду головного економіста, хтось пропонував посаду головного бухгалтера управління. Якась із тих пропозицій мене влаштовувала більше, якась менше. Я міркував, що обрати.

Одного зимового вечора мені телефонує колега і каже, що він мав розмову з кимсь там в обласному банку, тобто в обласній конторі Держбанку СРСР, і домовився, щоб мене прийняли і вислухали.

Я йшов туди із суперечливими почуттями. З одного боку, до банківської справи я ставився як до таїнства. Мені від студентських часів видавалося, що банк — це найцікавіше, що може бути в професії економіста. З іншого боку, я уже мав цілий пакет дуже привабливих пропозицій, і можна було просто прийти і послухати, що там кращого можуть запропонувати.

Як було домовлено, досить пізнього, як на зиму, вечора я приходжу до заступника голови обласної контори Держбанку Івана Трохимовича Бойка. Почали говорити про професію. Я тягаю за собою сумку з атестатами, дипломами, курсовими, науковими статтями — на той момент я вже встиг написати їх кілька. Показую свої документи, відповідаю на запитання...

З найперших хвилин нашого спілкування було видно, що Іван Трохимович людина відкрита, щира. Він з якоюсь особливою добротою до мене поставився. Ми дуже довго говорили на професійні теми. Раптом він мене запитав, як ошпарив: «А ви Сашка Ющенка у Хоружівці знаєте?» А у нашому селі було десять чи більше родин Ющенків. Більшість з них між собою вже ніякі не родичі, за 300 років роди далеко один від другого порозходилися. Але якесь усвідомлення спільності було. Звичайно, того Сашка Ющенка я не міг не знати. «А то мій двоюрідний брат!» — каже Іван Трохимович. І вся наша подальша розмова переключилася з професійних питань на земляцькі. Виявилося, що сам він походить з Бобрика, невеличкого хутора поблизу Кулишівки, що заховався у мальовничому і дуже романтичному місці на березі Сули. І це земляцтво, що так раптово викрилося у нашій розмові, стало немов наступною сходинкою.

Іван Трохимович раптом набирає по внутрішньому зв’язку управляючого банком, Анатолія Петровича Сергєєва. Починає розповідати, мовляв, зараз у мене на прийомі такий-то молодий чоловік, закінчив інститут, економіст, бухгалтер, пройшов курс фінансів, кредиту... Анатолій Петрович його перериває: «Заводь його терміново до мене!»

То був найбільший кабінет, який я на той момент бачив. Мені здавалося, що тому кабінету кінця-краю немає. А переді мною стояв його господар. Анатолій Петрович пасував тому кабінету, вони обидва відповідали означенню «великий». І щодо Анатолія Петровича так можна було сказати не тільки тому, що він був дуже крупний чоловік. Одягнений він був із бюрократичним шиком, підкреслено по-діловому: сорочка, краватка, класичний костюм — усе було дуже високої якості і, вочевидь, підкреслювало високий статус. Але, попри високу посаду, різницю у віці і життєвому досвіді, він поставився до мене дуже доброзичливо, зацікавлено і по-батьківськи мило. І це налаштовувало на теплу розмову.

Я не міг зрозуміти чому, але відчував, що до мене є якась підвищена увага. Анатолій Петрович мав до мене тисячі питань! Звичайно, усе почалося з формальних речей, які стосувалися освіти. Він подивився мої атестати, дипломи, сказав, що гарний диплом, класна освіта. Іще його цікавили мої фахові схильності, де я ліпше підготовлений, специфіку яких підприємств я ліпше знаю: чи у промисловості, чи сільського господарства, чи торгово-збутових організацій. Його страшенно хвилювало, чи я одружений, чи є у мене дівчина. Потім я зрозумів, що це він перевіряв, чи можна мене відправити «до чорта в зуби». Навіть у банківській системі є такі теми, які ніким іншим, як сімейним чоловіком, не закриєш. Вочевидь, його це не з побутових міркувань турбувало, його цікавило, наскільки я мобільний професійно. Анатолій Петрович питав про побутові умови, які б мене влаштовували на новому місці, і видно було, що частина питань стосується роботи десь на периферії.

Я не можу сказати, що це було схоже на бесіду студента й екзаменатора. Це була радше бесіда батька із сином. Анатолій Петрович не намагався розставляти якісь пастки, спіймати на якомусь незнанні чи нерозумінні якихось процесів або принципів. Цього не було. Більше того, він намагався поділитися своїм життєвим досвідом. Він розповідав якісь історії зі свого власного життя.

Розповів, як він прийшов із армії і його направили на роботу у місто Щорс на Чернігівщині. Анатолій Петрович приїхав з дружиною вночі у місто, де не було ані готелю, ані знайомих — ночувати не було де. І першу ніч він спав просто на вулиці перед банком. Вони з дружиною загорнулися у його армійську шинель, і так минула перша ніч на новому місці.

Цю історію я і потім чув не один раз. Але у той день він її присвячував мені. Це було приховане прохання: не питай мене, чому я тебе посилаю так далеко, не залишаю в обласному центрі, бо ж я сам так починав! Він давав зрозуміти, якою була його школа життя. Давав зрозуміти, що у нього на той момент не було відповідей на десятки питань, починаючи з найпростіших, побутових. Він давав зрозуміти прості речі: будь мужчиною, будеш працювати — будуть відповіді на всі запитання. Але не варто чекати, що отримаєш відразу всі відповіді. Він тією історією пояснював, що багато речей сходиться на самому тобі, на тому, як ти сам будеш реагувати на виклики життя, на тому, як ти сам себе проявиш у тих чи інших обставинах. Врешті-решт, пояснював Анатолій Петрович, потрібний час, щоб розібратися, наскільки ти значимий професійно, що ти вмієш, що ти можеш і що ти зможеш. Як покажеш себе — то матимеш повагу.

У тій розмові був потужний педагогічний момент. Анатолій Петрович — голова банку — ділився тим, як він починав. І це був як дороговказ. Та розмова і для мене була потужним поштовхом. Це був енергетичний імпульс. Тоді я прагнув реалізуватися професійно. Такими були мої амбіції. У той момент я міг не думати, як забезпечити собі певний статус, статки, житло. Було зрозуміло, що багато чого швидко не зробиш і не заробиш. Але почни! Через рік, два, три вирішиться й перше питання, і друге, і третє. Треба було почати. Мені сподобалось.

Раптом Анатолій Петрович натискає на всі кнопки селекторного зв’язку. То мало вигляд, немов він обома руками якісь бетховенські акорди на клавіатурі органа зіграв. У кабінеті збирається чоловік двадцять. Він запросив усіх начальників управлінь, усіх начальників відділів. І Анатолій Петрович мене представляє, мовляв, дивіться: оце перед вами хлопець стоїть, це такий-то, такий-то, шукає роботу, прийшов до нас. І так це звучить, ніби рішення уже прийнято і я вже маю посаду. Це звучало, як великий аванс.

* * *

Які мене тоді охоплювали почуття? Безумовно, я був окрилений таким ставленням. Такі речі не можуть не справляти враження на молоду людину. Я розумів, що це була непересічна, нерядова розмова. Були сподівання, що, можливо, ця дорога приведе до професії. З другого боку, я ще не вийшов психологічно зі стану пошуку, я обирав. У мене був час, щоб поїхати додому, самому подумати, порадитися з батьками. Не буду приховувати, я прагнув працювати в обласному центрі, у Сумах. Бо після Тернополя по районних центрах мене не так уже і вабило працювати, йшлося просто про побутові умови, про середовище спілкування, яке вочевидь є різним у менших і більших містах. З третього боку, якщо ти хочеш мати хорошу практику і стати у своїй професії «першим номером» — треба починати з найпершого щабля. І тому по тій розмові радість боролася із сумнівами.



Можна було прийняти одну пропозицію, працювати в обласному центрі і виграти в короткотерміновій перспективі, але потім застрягти на тому професійному рівні і програти. А можна поїхати в Улянівку, і на перший погляд то була гірша пропозиція. І тому було досить тверезе розуміння, що в цьому випадку ти втрачаєш тактично, але стратегічно ця позиція дає тобі більше можливостей у довготерміновій перспективі. Врешті-решт, було зрозуміло, що посада керуючого районним відділенням Держбанку — то був інший рівень свободи і хороший майданчик для дослідів, бо я хотів також працювати науково, вступати до аспірантури. Я обрав Улянівку.

Звичайно, я намагався пояснити собі ту підвищену увагу керівництва обласного банку до моєї особи. Думаю, що у тій ситуації головну роль зіграли не так мої особисті якості і рівень освіти, як дуже простий факт: банківська справа у ті часи не була аж надто популярною серед чоловіків. 90 % банківського персоналу складали саме жінки. Утворився помітний дисбаланс, у банківській системі страшенно бракувало керівних кадрів чоловічої статі.

Для мене кар’єра ніколи не була самоціллю, не були самоціллю посади. Значно важливішим було професійне, фахове зростання, професійний досвід, його зміст. Тобто до змісту я ставився дуже відповідально. Саме такий підхід дозволяв підійматися на наступну сходинку. І це стосується усіх етапів: і головування у Національному банку, і прем’єрства. Але у тих умовах, взимку 1976 року, більше значення мало те, що для абсолютної більшості людей, які працювали у банку, я був як син, бо представляв наступне покоління — покоління їхніх дітей.

Вочевидь, така патріархальність стосунків, увага і бажання допомогти молодій людині на самому початку кар’єри не вимикали інших чинників. Бо далі для роботи уже не мали значення стосунки, коли хтось старший опікає молодшого. Тут вмикався інший чинник: твоя особиста відповідальність. Ти або працюєш ефективно, або нічого не виходить. Життя цікаве тим, що жодного шаблону немає, а кожний день подібний до ребуса, який не має стандартних рішень. Кожний день — це тест на твою ефективність. Але то було потім. Східноукраїнська патріархальність, земляцька солідарність, опіка старших колег для мого першого призначення, дійсно, зіграли визначальну роль.

Східноукраїнська патріархальність не є чимсь поганим. Я це багато разів відчував на прикладі свого батька. Він був дуже терпимим до чужих огріхів і помилок. Це не означало поблажливість. Просто він давав можливість усвідомити і виправити свою помилку. У координатах свободи це працює. Я пишаюся, що середовище, у якому я виріс, мене навчило такого такту, такої терпимості до інших. Я досить часто не бачу її у багатьох людей, які мене оточують. Дуже часто це помилково сприймається як слабкість або неспроможність на реакцію. Запевняю, це абсолютно не з тієї опери! Просто треба довіряти людям.

Розділ 8 СРСР ПЕРІОДУ НАПІВРОЗПАДУ

Номенклатурна робота. — Що таке Улянівка. — Мої амбіції. — «Розстрільна справа». — Світлана, Ліна та наші городи. — Дублянка. — Чому розпався Союз. — Як я не став москвичем. — Пропозиція, від якої неможливо відмовитися.

Якщо дивитися з Хоружівки, Улянівка лежить у протилежній стороні, ніж Київ. Але моя дорога у столицю розпочалася з того, що я поїхав у село.

Минає три, а може, чотири дні від того зимового вечора, коли мені влаштували «оглядини» у сумському Держбанку, і я знайомлюся із людиною, яка стала одним з тих, кому я найбільше зобов’язаний у професійному становленні. Микола Васильович Ковальов був заступником керуючого сумського Держбанку. Саме він повіз представляти мене як нового керівника банківського відділення в Улянівці.

Із Сум ми їхали десь годину, і весь цей час Микола Васильович роз’яснював професійні особливості моєї роботи, всі ці нюанси регламентів і відповідальність за їх невиконання.

Радянська банківська система була дуже регламентована. Усі розрахунки, управління кредитною практикою, статистикою, обліком, касою — усе це існувало у дуже жорстких регламентах. Було досить багато речей в економіці, за які існувала кримінальна відповідальність. З цієї точки зору, молода людина, яка вступала на цю професійну стежку, мала бути свідомою, що ця стежка іде мінним полем: управління цінностями, управління безпекою — це була сфера, де за кожним параграфом існувала цілком конкретна відповідальність, покарання, а часом і в’язничний термін.

Я відчував, що поруч зі мною сидить жива енциклопедія. Потім я мав змогу багато разів переконатися у цьому. У банківській справі того часу було дуже багато процедур, які не мали альтернатив: ти не мав права приймати рішення на власний розсуд, ти мав знати, як воно повинно бути згідно із чинним регламентом. Таких нюансів були тисячі. Часом у певних випадках ми, керуючі відділеннями, могли по півдня шукати вірну відповідь у нормативній базі. Але завжди були сумніви, і коли такі сумніви були надто нав’язливими, ми телефонували Миколі Васильовичу. Зазвичай після запитання у слухавці встановлювалася абсолютна тиша, а через 30 секунд у відповідь звучала повна і досконала інформація. Отже, хоча масштаб знань цієї людини вповні мені вдалося пізнати згодом, непересічність Миколи Васильовича стала ясною ще з розмови у машині, яка везла нас до відділення банку.

Представлення було обов’язковою процедурою з багатьох, які я ще мав пройти. Посада керуючого банком передбачала величезну кількість узгоджень, бо це була номенклатура, яка акцептується у райкомі партії, в обкомі, у Києві. Уся процедура призначення тривала кілька місяців.

Наша домовленість з керівництвом полягала у тому, що спочатку мене беруть на посаду економіста, а потім вже призначають керуючим, але з самого початку я приїжджаю, влаштовуюся у головному кабінеті відділення і виконую ці обов’язки, допоки не будуть виконані усі формальності... І тут «раптом» з’ясувалося, що я не є членом КПРС! Більше того, я не був навіть кандидатом у члени партії. А керівник відділення у тій системі координат просто не може не бути членом партії. У тій системі координат керуючий мав бути у системі партійної відповідальності.

З моїм банківським «хрещеним батьком» Іваном Трохимовичем Бойком ми кілька разів їздили до райкому партії. А у райкомі кажуть, що такі номери у нас не проходять, щоб керівник такої ланки був безпартійним.

Закінчилося це усе тим, що я стояв у кабінеті, де засідала парткомісія. А парткомісія — це гроно комуністичних дідусів, таке собі більшовицьке віче: чинний або колишній секретар парткому якогось заводу, секретар райкому з ідеології, теж колишній... Чомусь мені тепер видається, що там усі були колишні.

Я їх запитання чув уже кілька разів у своєму житті: скільки ми вугілля видобуваємо, скільки сталі виплавляємо, скільки зерна збираємо. Тільки про Павлика Морозова цього разу чомусь не питали. Така зацикленість на статистиці дивувала. Вочевидь, цей матеріал не був для мене складним, усе це я добре пам’ятав, проте мене не залишало відчуття, що ті запитання якось не пасують серйозності облич моїх «екзаменаторів».

Саме на цій співбесіді виникло питання, чим займалися мої батьки під час війни і чи були на окупованій території. Минав 1976 рік, вже більше тридцяти років, як війни нема, а з точки зору КПРС це були важливі питання. Коли я заповнював формуляр «особової картки», я чесно вписав, що мій батько служив у прикордонних військах, але був полонений. У тій системі координат це був «неправильний», підозрілий факт у біографії. Згодом, коли я наступного разу заповнював подібний формуляр, мені прямо дали зрозуміти: не пиши цього про батька, про полон, не треба псувати собі біографію. Я від таких пропозицій почувався ніяково: батько багато пережив у тих таборах, вижив — чому я мав би цього соромитися?! Від таких речей віддавало нафталіном, сталінськими указами, і вся ця ситуація породжувала дуже неприємні почуття.

Іще одна перевірка, яку я проходив, — то була перевірка Першим відділом, по суті це була компетенція органів держбезпеки. На таку перевірку зазвичай відводили 30 днів. Про те, що мій батько співпрацював з ОУН, я дізнався уже після його смерті. Про те, що за ним з якоюсь метою стежило КДБ, — про цю ситуацію ми знали вже у ті часи, хоча я не міг зрозуміти причин. І це створювало парадоксальну ситуацію: я не знав цих фактів біографії батька, а вони — скоріш за все знали або могли знати. Весь масив документів про батька зберігався в архіві обласного управління КДБ у Сумах. Але інформація з батькової справи тоді ніяк мені не зашкодила, я пройшов і цю перевірку. Тут можна робити багато припущень, чому так сталося. Може, причиною такого «недопрацювання» був той факт, що головою Першого відділу у Держбанку була Таїсія Іванівна Козеняшева, її чоловік був заступником голови облвиконкому і близьким другом Анатолія Петровича Сергєєва, голови банку та мого несподіваного покровителя. А може, сама система держбезпеки, як і весь Радянський Союз у ці роки, починала обростати жирком, її співробітники лінувалися копирсатися у стосах старих справ. Мені видається, що на Сумщині у той час вже від середини віку не народжувалося помітних антикомуністичних, антидержавних, націоналістичних проявів. Усе спало. КДБ теж.

Перший відділ до мене питань не мав. Я був затверджений керуючим Улянівського відділення Держбанку, незабаром отримав членство у партії і дещо несподівано для себе став часткою радянської номенклатури... Щоправда, номенклатура була різною: були «небожителі», а я до батьків їздив корів пасти і город садити.

* * *

Що таке Улянівка? Формально, це ніяке не село, а «селище міського типу», містечко. До адміністративної реформи 1963 року це був типовий районний центр. Потім відбулося укрупнення районів, Улянівський «влився» до Білопільського і колишній райцентр перетворився на «другу столицю» району.



Господарство цього краю було аграрним. Тут було десь під півтора десятка колгоспів та декілька радгоспів, один з найбільших у Сумській області цукрових заводів, оцтовий завод, різні торгові організації. Назви господарств цілком відповідали традиціям часу: колгосп «Зоря комунізму», колгосп імені Ульянова і колгосп «ордена Леніна імені Леніна»... Тут варто взяти паузу і спробувати замислитися, як пояснити сьогодні тим, хто у СРСР не жив, що таке «ордена Леніна імені Леніна». Думаю, для більшої частини нерадянських людей це звучатиме як абракадабра, яку важкувато переварити розумом і майже неможливо перекласти іншими мовами. Боюся, що для мене буде надто складним завданням, щоб пояснити усі ці нюанси радянської топоніміки, враховуючи те, що і Ленін, і Ульянов — то була одна і та сама людина.

З перших днів мене оточували Герої Соціалістичної Праці, які очолювали ці господарства. Тим, яке «Зоря комунізму», урядував Іван Володимирович Черненко, Герой Соцпраці, людина, яка цю нагороду отримала, здається, ще в ті часи, коли Сталін був живий. Цікава людина: він ріс сиротою, але став тим, кого у англомовному світі назвали б self-made man — «людина, яка зробила себе сама». Він був неймовірно підприємливим та активним, і не було нічого у аграрній сфері, чим би його господарство не займалося! Там виробляли усю мислиму сільськогосподарську продукцію, переробляли її на плодові вина, кальвадоси, консерви і Бог знає, що іще! Іван Данилович Мусієнко очолював колгосп імені Леніна і попри те, що теж отримав золоту зірку Героя Праці, був протилежністю до енергійного Черненка: цей поводився з аристократичним спокоєм і був дуже доброю людиною. Третій улянівський богатир — голова колгоспу імені Ульянова Володимир Федотович Колесник — був людиною, з якою я мав справи найчастіше, бо саме його землі оточували Улянівку з усіх боків. Авжеж, усі мої «генерали» були віку мого батька або й старші. Ці люди дуже багато навчили мене того, як формувати відносини між людьми, як формувати свій особистий статус, як підтримувати авторитет. Це була моя наочність у науці управління іншими людьми, а їх підприємства перетворилися на базу для моїх економічних досліджень. Звичайно, що окрім таких великих успішних господарств були менші, слабші і просто дуже бідні. Але разом це створювало цілу економічну палітру: кращого економічного зрізу для практики не могло бути.

Тогочасний банк відрізнявся від того, що ми зараз вкладаємо у це поняття. Тоді банк розглядався дуже часто як соціальний інститут. Для партійних органів і органів виконавчої влади банк був часом паличкою-помагалочкою. Величезна частина роботи банку в ті часи — це співпраця з райкомом партії та райвиконкомом. Якщо якісь економічні питання було складно вирішити звичними засобами і ресурсами, тоді усі зверталися за допомогою у банк. І статус, і авторитет банку були дуже високі. Коли я опинився серед членів виконкому, я побачив не тільки як працює економіка, але як діє ціле тодішнє суспільство, як працює місцева громада. На порядку денному виконкому часом стояли різні питання: і високе, і буденне, і важливе, і штучне, і надумане. Така практика примушувала тебе формувати свої погляди на питання, які були далеко поза твоєю професією.

Авжеж, я прагнув, щоб моє відділення стало найкращим в області. У нас тоді було більше двох десятків відділень, які змагалися між собою за низкою показників. Мені видавалося, що деякі показники можна було поліпшити за один або два фінансових роки. Інші показники таким швидким змінам не піддавалися: структура кредитних вкладень, об’єм прострочених кредитів, об’єм нових вкладень. Починаєш удосконалювати кредитну політику, доводиш її до конкретного господарства і розумієш, що тут або треба іншого голову колгоспу, або три роки строку, щоб цього переконати і щось змінити. А хотілося бути ідеальним уже із завтрашнього дня!

Амбіції у молодої людини — досягти мети якнайшвидше. І раптом трапляється якась несподіванка — і нічого не виходить, усе зупиняється, немов перед тобою стіна виростає! Я розумів, що ніколи не можна опускати руки. Часом дуже хотілося кинути усе. Але тут допомагали ті люди, які були довкола, у нашому маленькому банку. Звичайно, переважно то були люди старші, більш досвідчені, «гуру» у своїй справі. Десь за три-чотири роки у нас утворився ансамбль, оркестр, який зазвучав справжньою гармонією. Ми почали перемагати у змаганнях, наше відділення стало кращим в області.

Ця перемога несподівано ледь не обернулася поразкою: оскільки відділення мало хороші показники, до нас почали відправляти як до взірцевого банку всі мислимі і немислимі ревізії і перевірки. За результатами однієї з них я отримав жахливі висновки. Читаю, і так з їх змісту виходить, що нас усіх посадити треба, а до того розстріляти кожного другого!

* * *

Микола Петрович Ягодкін... Якщо уявити хмару, на якій Господь Бог сидить, то поруч, але трошки нижче на іншій хмарці буде сидіти Микола Петрович. У своїй справі він був другим після Бога. Архістратиг контролю і ревізій.



Микола Петрович працював заступником планово-економічного управління республіканського банку — Укрконтори Держбанку СРСР. Цей чоловік мав колосальний досвід, більш професійного, об’єктивного і лютішого ревізора у нас не було. Саме він очолив ту перевірку.

Отже, приїжджає другий після Бога. А у нас свої боги: наші Герої Соцпраці, які створили потужні сільськогосподарські підприємства. До банківських регламентів вони ставилися часом досить поблажливо. Усе, що тільки можна було собі уявити: касові операції, готівкові операції, діяльність найманих бригад — усе треба було здійснювати згідно з тими регламентами. Але із Героями Соціалістичної Праці, депутатами Верховної Ради УРСР про дотримання регламентів було складно домовлятися. Звісно, усе було в рамках закону, але певних нюансів у такому непростому діалозі було складно дотриматися...

Ревізія стосувалася діяльності найманих бригад, які займалися заготівлею лісу. Це була дуже гучна справа: гук було чутно повсюдно, тріски полетіли по всій Україні. Ліс заготовляли десь у Росії і відправляли у наші краї. Розрахунки із цими бригадами і товарність цих розрахунків викликали багато запитань у контролюючих органів. І тоді Центральний Комітет Компартії приймає рішення публічно висікти усі господарства, які займалися такими «комбінаціями» з лісом. З одного боку перевіряють господарства, а з іншого — банківські установи, які були касовими агентами по забезпеченню цих операцій. Перевірка охопила, мабуть, дві третини областей України.

Микола Петрович до мого відділення не заїжджав, а працюючи по звітах обласного банку, переважно по інших відділеннях, написав свій акт перевірки. У тому акті серед інших і мені на горіхи дісталося! Тон записки був такий, що не знаєш, чи посадять, чи на місці розстріляють — розгром повний! Звичайно, висновки перевірки кладуть на стіл першим особам і в обкомі партії, і в Києві — республіканському керівництву Держбанку.

У нашому відділенні на цьому напрямку працював Іван Петрович Гаряєв — зубр, економіст із фантастичним досвідом роботи, ліпшого спеціаліста у цій практиці я не знав, і я був абсолютно впевнений, що його робота, можливо, у тій політичній ситуації не буде оцінена на «п’ятірку», але й «трійки» точно не буде. Проте акт був розгромний, а я не міг зрозуміти, як таке може бути?! Буквально спати через той акт не міг! А в обкомі зі мною ніхто нічого обговорювати не хоче, кажуть: ось є документ, з тобою усе ясно, бачиш, що про тебе твої написали?! Мені захотілося в очі подивитися Миколі Петровичу — така то була професійна образа!

Передаю банк заступникові і відправляюся до Києва. Микола Петрович мав кабінет на другому поверсі будівлі Держбанку на вулиці Жовтневої революції, як тоді називалася Інститутська. Той кабінет був вузьким і довгим, немов пенал. У повітрі накурено, диму — хоч сокиру вішай, і десь там, у сизих хмарах темний силует. На столі безлад страшенний: стоси паперів, копиці з папок, десятки папок між мною і ним. За тим китайським муром із документів сидить Микола Петрович і смокче цигарку.

Вітаюся, намагаюся пояснити, навіщо приїхав, передаю стос паперів, десь із десяток договорів по 8—10 сторінок кожний. Він пробіг навскіс один документ, другий, третій... Відкладає перші, починає читати наступні. Продивився кілька комплектів документів, скидає окуляри: «Чого ви до мене приїхали?» І я намагаюся пояснити, що перевірку заочно проводили, що ми у наших типових договорах врахували усе, що тільки можна було врахувати, і що ці договори пройшли не одну перевірку з обласного банку — нормальні договори, одним словом!

— Ох! Як ви не любите критики! Ви мені про такі нюанси зараз розповідаєте, які я і не вивчав навіть! З документами у вас усе добре! Це я хотів, щоб усіх — і тих, хто правильно робить, і тих, хто неправильно робить, — усіх приструнити, щоб ніхто ніде навіть не думав красти на лісозаготівлях! Бо через ці операції з лісом крадуть стільки, що ця кримінальна тема стала на загальнодержавному рівні! — Ось що я почув у відповідь.

Мене це вразило. Виявляється, йшлося не про якісь нюанси документообігу, а про те, що сама ця практика є неправильною, що треба було змінити цілу практику, заблокувати існування цілого явища, яке стало загрозою, яке не вдавалося нормально відрегулювати! Я думав, що приїхав якийсь технократ, зробив легковажний висновок про якість наших папірців і поїхав. А він мав цілком інше бачення масштабів проблеми, іншу логіку. І це був урок: часом треба дивитися не на локальний фрагмент проблеми, а піднятися вище і побачити усе явище, увесь процес. Це був важливий урок, яким би банальним він не видавався.

* * *


Із Світланою мене познайомив мій улянівський приятель Толя Монастирецький. Толя був художником і центром тяжіння місцевої «богеми», тобто інтелігенції усіх типів і видів, яка тільки могла мешкати у нашому невеличкому селі-містечку.

Перші кілька років в Улянівці я ставив собі професійні завдання й особистим життям особливо не переймався. Мешкав я на квартирі в однієї бабусі, працював, вчився в аспірантурі, на дозвіллі щось собі майстрував у сарайчику, різьбив. Врешті-решт, якщо говорити про Улянівку, — це село, у якому було складно влаштувати собі культурне дозвілля. А ще це було село, в якому всі знали, де, що, як і в якому дворі вночі відбувалося чи що там удосвіта трапилося у тебе в хаті. Сільський телеграф добре працює: навіть якщо ти з кимсь просто пройшовся вулицею — це перетворювалося на предмет перешіптувань і обговорювань за твоєю спиною. Отже, особисте життя було під суворим контролем громадськості. І я себе спочатку обмежував у тому на користь професійним справам.

Світлана була молодшою на п’ять років, красива, юна, теж з вчительської родини. Вона і сама була педагогом, працювала вчителькою у спеціалізованій школі-інтернаті й опікувалася хворими дітками. Я любив дивитися, як вона із ними порається. То було дуже красиве видовище. Я пройнявся нею такою, яка вона була...

Наші романтичні стосунки тривали більш ніж півтора року: спільні прогулянки, пікніки з кулешем на осінньому чи весняному узліссі при ставку, вечірки у друзів. Навесні 1979 року ми зіграли два весілля: одне — у Хоружівці, друге — в Улянівці. Я запросив усіх своїх друзів: директорів, голів колгоспів, одним словом — усю місцеву еліту. А вдома зібралася родина. Це було досить скромне весілля. Церкви не було, ми не вінчалися. Через дев’ять місяців, як годиться, появилася наша перша дитина. Нас стало троє.

Ми приїхали у Хоружівку. Баба Катя забрала донечку собі на піч, агукає до неї і звертається, називаючи її весь час «Вітя». Питаємо: як ми її назвемо? Вона каже: Вітя, і все! Так винайшли «Вітя-Ліну». Дякуючи бабі Каті вийшло, що Віталіну назвали на честь батька.

Як Ліночка народилася, вона перевернула наше життя. Клопотів удома стало набагато більше: кожного вечора ванночка, марганцівка, води треба нагріти... Я був абсолютно щасливим, мені страшенно подобалося її доглядати, дивитися, як вона росте! Скільки таких щасливих моментів вона мені подарувала, незабутніх, дивовижних, сонячних: як почала підійматися, як зробила перші кроки... Кожний новий крок маленької дитини, твого первістка сприймаєш як маленьке диво.

Якось я поніс її у дитячий садочок. Лишилося метрів двадцять до ганку, я кажу: «Ліночко, ти тут сама пройди!» А була зима, сніг вище за Ліну лежить кучугурами, а вона іде стежкою, прокопаною поміж них. Дивлюся їй услід, а вона іде як пінгвінятко: кожушок на виріст, щоб і на другу й на третю зиму носила, і вона, у тому завеликому кожушку замотана, перевалюється з ноги на ногу... Я дивлюся, як вона йде від мене, і мені від того видовища так запекло у серці, защеміло... Воно таке беззахисне, від тебе залежне, у тому віці, коли хочеться захистити її, оборонити від бід, негараздів, від вітру навіть закрити. Так мене пройняла та її беззахисність! То був трохи сумний, щемливий спогад, але все одно з тих, дуже світлих, які розраджують душу.

Часом траплялися виховні епізоди. Щось моє пінгвінятко нашкодило по-дитячому, і треба було у куток поставити. Я зараз навіть не пам’ятаю, за що треба було покарати. Пам’ятаю, пояснив, що так не роблять, що ти не повинна так чинити і тепер маєш постояти, подумати і вибачення попросити. Тільки це був ще той вік, коли, боюся, воно не знало, що таке те вибачення і чому його треба просити у тих обставинах! Поставив її у куток, сам сиджу на дивані. Минає з півгодини, моя дитина вже рученятками по одвірку водить, пританцьовує, приспівує — у своєму світі живе дитина. Мені вже і вибачень від неї не треба, і смішно якось, і незручно, бо педагогічний момент розсипається. Я присів біля неї на підлогу, дивлюся, вона крок до мене зробила, але далі не йде. Я думаю собі: кажи вже щось, кохана, бо моя педагогіка закінчилася вже. Вона підходить, про вибачення забула, цілує мене. У той момент я був щасливий!

Іншим разом ми поїхали у Хоружівку. Це був той період, коли активно формується мова, Ліночці було півтора рочку. Мені дуже подобається старосвітська українська традиція, коли діти до батьків, до дідусів на «ви» звертаються. Ми з братом завжди зверталися до батьків саме так, хотілося, щоб і діти мої так робили. З тим були певні проблеми, адже в садочку, на вулиці більшість дітей говорить батькам «ти», і цей приклад народжує потужне протиріччя, яке належить терпляче і спокійно, але подолати: до усіх старших — тільки на «ви»! Отже, приїжджаємо до батьків. Дідусь бере Ліночку за руку, і вони ходять по обійстю: до корови, до поросят... І часом дитина збивається з того «ви» і говорить діду «ти», а я її виправляю. І тут вона прибігає з хліва заклопотана і навіть захекана трохи: «Тату, тату, а собачка — це «ви»? Собачка — «ви»?» І ніби нічого не значать такі епізоди, а з них складається щастя у житті!

Улянівка була радісним місцем для нас, ми сприймали її можливості як достатні, щоб ростити дітей і мати інші маленькі приємності життя. Батьки мешкали поруч, ми їх навідували кожного тижня. Саме у цей час брат Петро віддав нам свого «Жигуля», щоправда не нового, а відремонтованого після аварії. Тож ця машина дуже нам допомагала у комунікації.

Я заробляв 140 рублів на місяць. Це було приблизно стільки ж, скільки моя мама-вчителька отримувала у школі разом із пенсією. Зарплати у банківському секторі були значно нижчі, ніж у промисловості. Нас тарифікували десь на одному рівні з освітою. Що таке 140 рублів? Якщо міряти костюмами, то це два таких костюми, як я зшив собі, коли вчився в інституті. Але мої підлеглі у банку отримували ще менше: старший економіст отримував 115, економіст — 90 рублів. Так, я отримував дещо більше, ніж мої підлеглі. Але у той час я жив із відчуттям, що на ті 140 рублів родину не прогодуєш. Поза банком треба було мати ще й другу роботу: домашнє господарство. У ті часи ніхто не сприймав таку ситуацію як фатальну — усі так працювали. Розумію, що моїм колегам-банкірам на Заході таку ситуацію складно уявити. Ми ж щоп’ятниці відправлялися на наші городи, щось там садити, копати, збирати або просто пасти корів. Усі так жили. Це була моя відповідальність як батька: щоб ти своїх дітей виховував у належних умовах, щоб були нагодовані, взуті й одягнені. Очевидні речі. Але у тих умовах вирішення навіть найпростіших побутових питань було непростою справою.

Союз ішов до свого розвалу. Я добре пригадую, які бої були у магазинах за літр олії, кілограм цукру. Приходиш до магазину, а там крім зеленого горошку або болгарського перцю у жерстяних банках більше нічого нема, самі голі полиці. Така сама ситуація із костюмом, сорочкою, краваткою — нічого нормального не можна купити! Навпроти мого банку в Улянівці була книгарня. І щоб купити якусь цікаву книжку, треба було здати десятки кілограмів макулатури, а потім ходити щодня, щоб не пропустити, коли ту книжку до книгарні привезуть. Епоха тотального дефіциту створювала спеціальні стосунки із продавцем, коли щось продавали по блату, з-під прилавка, або за додаткову оплату, або за якусь подібну взаємну послугу. В принципі, з цього почалася повсюдність корупції у пострадянському суспільстві. Ти міг, звичайно, не входити у подібні стосунки. Але тоді мусив багато у чому себе обмежувати.

Моя мрія початку вісімдесятих була, як на той час, претензійною: я дуже хотів дублянку.

Цей елемент гардероба увійшов у моду на початку вісімдесятих, він швидко перетворився на предмет всеохоплюючої загальнонародної манії. Це була одна із статусних речей: маєш дублянку — ти чогось вартий у житті. Але просто у магазині купити її не було жодної надії.

Я домовився з одним приятелем, директором бази, і десь півтора року чекав, коли їм на базу щось таке перепаде. Раптом привозять, він телефонує: «Андрійовичу, вези гроші, можеш забирати свою дублянку!» Грошей, як завжди, нема, і ми усією родиною їдемо до батьків позичати, і поки їдемо — спілкуємося зі Світланою, і весь час, щохвилини звучить слово «дублянка»: який колір, як давно хотів і тому подібні відповідні ситуації малозмістовні розмови. Приїжджаємо до Хоружівки, мама, звичайно, проти: вона вважає, що це недоречні розкоші. Тато змилостивився, знайшов ті гроші. їдемо назад, Ліна плаче. Я її питаю: «Чого плачеш, донечко?!» А вона: «І я хочу дублянку!» — «А що таке дублянка?» — «Не знаю...» Дійсно, дорослі люди півдня обговорюють, а дитина слухає і навіть не може уявити, про що йдеться! І їй видається, що йдеться про щось страшенно важливе! Цей діалог з донею теж міг би видатися найбанальнішою розмовою, яку не варто тут наводити, але саме у той момент я замислився: а дійсно, про що це ми говоримо стільки часу?! Чи це справді важливо? У ту хвилину мені ніяково стало: то пуста справа була. А з таких пустих справ складався весь той час. Ми витрачали життя на казна-що, на метушню.

* * *


Тепер я маю відповідь, чому розпався СРСР. Він сам себе проїв.

Є два принципи організації економіки. Перший принцип — відкрита і вільна конкуренція. Другий — регламентована адміністративна економіка.

Часом адміністративна економіка може виграти у ринкової. Іноді трапляються ситуації, коли держава має швидко відреагувати на якийсь виклик. Відповідь на цей виклик можна легко знайти у ручному регулюванні. А ринкова економіка реагує на виклики повільніше, вона потребує більше часу для саморегуляції.

Ринок виграє тоді, коли він працює як стабільна система. Ринкова економіка добре працює, коли вона усталена, коли закладені принципи, коли усі практики і регламенти перетворюються на традиції. Треба багато часу, щоб ринкова економіка відполірувала механізми регуляції, бо це процес комунікації суспільства. Суспільство має домовитися між собою про механізми, традиції, практики — і тоді ринкова економіка працює, як годинник. Інструменти ринку опрацьовуються у змаганні між попитом і пропозицією. І у тому балансі між цими двома чинниками формується найбільш правильна відповідь. Але ще раз мушу наголосити: це балансування вимагає часу.

Адміністративна економіка може виграти у швидкості реагування. Але вона працює з наслідками проблеми, і це її вада. Сьогодні вдалося відрегулювати проблеми з виробництвом молока, завтра — на м’ясі «прорве», а післязавтра — трапиться криза із плодово-овочевою продукцією. Намагання відрегулювати зі столиці найбільшої імперії світу, де і скільки капусти сіяти, не могли не вплинути на ефективність такої економіки. Як можна відрегулювати, скільки треба відвезти тієї капусти у Мурманськ чи Архангельськ? Як це можна вгадати? Як хтось може запланувати, скільки радянському народу захочеться з’їсти тієї капусти протягом року? Як можна точно запланувати попит? Це ті запитання, на які адміністративна економіка не може дати відповідь. Планова економіка не здатна забезпечити раціональний баланс попиту і пропозиції. Чим глибша зарегульованість економіки, тим більше вона дає збоїв, тим більше така економіка народжує щоденного абсурду.

Так, адміністративна економіка може дуже швидко перекинути з пункту А в пункт Б великі товарні обсяги і вирішити локальну кризу. Але для того, щоб повністю розпоряджатися ресурсами, щоб мати можливість так легко перекидати товари, щоб забезпечити швидкість реакції — для реалізації цього всього необхідно, щоб не було приватної власності! Треба, щоб уся власність була державна. Адже як нема приватної власності — можна взяти актив у одному місці, передати його в інше, ні в кого не питаючи, щоб не було конфлікту відносин власності. Але відсутність власності робить з людини кріпака. Відсутність власності робить з людини раба! Раб не може працювати ефективно, він не зацікавлений у результатах власної праці. І тому адміністративна економіка можлива тільки в авторитарному суспільстві, де люди не так мотивовані приватною власністю, як діють з примусу. Така економіка рано чи пізно сама себе проїсть.

У нашій банківській сфері це стало помітно вже у вісімдесяті. Проте усвідомити масштаб проблеми, так само як у ситуації із згаданою вже ревізією по лісозаготівлях, вдалося лише з відстані певного часу.

На початку вісімдесятих Союз «доїдав» нафтодолари. Ці ресурси утворилися внаслідок світової енергетичної кризи. Проте внутрішніх ресурсів для відновлення економіки не було. СРСР щороку закупав великі обсяги американського та канадського зерна. І так витрачав свої «нафтодолари». У той самий час те, що відбувалося у вітчизняному сільському господарстві, було складно назвати розквітом. У кращому випадку стан, у якому перебувала економіка, можна було назвати стагнацією, застоєм.

Кінець сімдесятих і початок вісімдесятих були часом класичного застою в економіці. Вона була неефективною, попри це, роль банку навіть у неефективній економіці була величезна. Банк був конторою, яка покривала усі дефіцити. Звичайно, це відбувалося не на банківській основі. Слово «кредит» перетворилося на фікцію і викликало тільки посмішку. По суті, уряд проводив політику субфінансування сільського господарства через банківську систему. У радянському сільському господарстві гроші топилися мільярдами. Усі чекали, як кожного року ЦК КПРС і Радмін СРСР приймали рішення про списання боргів підприємствам сільського господарства. Дуже багато господарств нічого не заробляли і нічого банкам віддати не могли. Тому в сільське господарство через банки переливалися ресурси з інших джерел (наприклад, ті самі нафтодолари). Так СРСР проїдав свої ресурси. Рано чи пізно вони мали закінчитися.

Слово «кредит» використовувалося у сільському господарстві хіба для насмішки. Адже ціна встановлювалася регульована, фіксована, свою ти поставити на товар не можеш. І що робити, коли ціна не покриває витрат?! Відповідно, не може бути прибутку, а як не маєш прибутку — звідки брати кошти на повернення кредиту?! Партія і уряд встановлювали, скільки ти маєш посіяти, що ти маєш посіяти, по якій ціні продаватимеш — усе це доводило до абсурду й економіку, і банківську діяльність. Банк втрачав свою сутність кредитної установи і перетворювався на установу фінансову, простіше кажучи, на касу, через яку ресурси перекидалися державою із «пункту А в пункт Б». Довго така економіка не могла існувати. Це означало, що фінал комуністичної економіки був передбачуваним: СРСР очікувало банкрутство.

* * *

Десь під кінець мого улянівського десятиліття я ледь не переїхав до Москви.



Один із парадоксів радянської дійсності полягав у тому, що у цілому економіка була неефективною, але дуже часто в економіці працювали спеціалісти високого рівня. І до питання їх підготовки докладалися серйозні зусилля.

У Московському інституті міжнародних відносин працював спецфакультет. Цей факультет готував спеціалістів для закордонних банківських представництв, для тих відділів союзного Мінфіну, які опікувалися зовнішньоекономічною діяльністю СРСР. Зазвичай відбір слухачів відбувався серед тих молодих спеціалістів, які вже проявили себе професійно. Того року на Україну прийшла рознарядка на дві особи.

Мушу визнати, що я не маю жодного уявлення, у який спосіб ця рознарядка докотилася з Москви до Улянівки. Я не знаю, як і хто приймав це рішення, які затвердження й узгодження воно проходило. Тоді було багато нічим не виправданих таємниць. Це була одна з таких дивно утаємничених процедур. У результаті я поїхав до Москви, пройшов там потрібні співбесіди. За п’ять-сім днів повідомляють результати. І мене, і другого кандидата з України, з Черкащини — Петра Міхєєва — нас обох приймають на цей спецфакультет.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка