Віктор ющенко недержавні



Сторінка4/10
Дата конвертації30.11.2016
Розмір6,26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Ми повертаємося з Москви додому, й у нас якось сама собою зав’язалася бесіда: а на якого зеленого дідька нам та Москва потрібна?! Нам і вдома, у нашому краю добре.

Повертаюся до Сум, пишу заяву і йду до голови банку Анатолія Петровича Сергєєва — саме тієї людини, яка мене приймала на роботу пам’ятного зимового вечора майже десятиліття тому. Приходжу, кладу заяву на стіл, між нами починається діалог:

— Анатолію Петровичу, я не хочу їхати до Москви!

— Ти що, хлопчик?! Я ж казав раніше: думай! Я ж не можу тепер це назад «відкрутити»!

Анатолій Петрович кип’ятився, бо це рішення пройшло через купу узгоджень в усіх мислимих і немислимих комітетах. Гострий діалог у нас вийшов, але врешті-решт домовляємося, що у тій заяві про відмову я посилаюся на стан здоров’я. І так — «за станом здоров’я» — я до Москви не поїхав. Петро, як потім з’ясувалося, теж.

* * *

За якийсь час до тих подій була ще одна нагода для відрядження до Москви. Там я домовлявся, щоб для мого відділення банку дозволили відкрити експериментальну програму. Суть ідеї полягала у тому, щоб при менших обігових коштах реалізувати більшу програму виробництва. Ішлося про оптимізацію тих практик, які ми використовували у банку і які досить часто були недостатньо досконалими. Я поїхав до Держбанку СРСР, де мене зустрів Віктор Васильович Кочкарьов, керівник належного напрямку. І він дає дозвіл на провадження цієї експериментальної практики кредитування.



Рано чи пізно, до мене у відділення прийшла чергова комісія з Києва. Її очолював керуючий Укрконторою Держбанку СРСР Василь Данилович Буряк — дуже тактовна людина, велика рідкість як для того, так і для сьогоднішнього часу. Разом з ним приїхав головний ревізор — Володимир Дмитрович Щуцький. Він із собою привіз керівника управління агропромислового комплексу. Перевіряли цей напрямок діяльності нашого відділення і ось дійшли до того, що кредитування у нас відбувається у дещо інший спосіб. Почали перевіряти, починаються розбіжності із загальноприйнятою практикою.

У нас розпочалася довга полеміка. Ми сидимо у кабінеті: я, економіст, який вів цей напрямок, і наші ревізори. Дискусія тривала чотири години! Мені видавалося, що я піонер у цій сфері, що за рік-два наші напрацювання можуть стати базовими для всієї системи і що такий досвід треба сприймати позитивно. Не можна сказати, що мені опонували по всьому фронту, були й нюанси, щодо яких не було згоди. Це була фахова дискусія, я навіть сказав би технічна дискусія. Говорили довго. У висновках мені щось наказали підправити, щось прийняли. І поїхали геть.

Минає півроку. Раптом до мене у банк телефонує заступник керуючого Республіканським банком Олександр Георгійович Чепель.

Тут треба пояснити, хто такий Олександр Георгійович. Керуючим Укрконторою Держбанку СРСР був Василь Данилович Буряк. Ця людина була диригентом цього великого оркестру, він був центром тяжіння у республіканському банку. Чепель був антитезою до цієї тези. Він теж був досвідченим професіоналом, але дуже жорстким організатором. Якщо Чепель іде коридором — миші сидять у норах і намагаються на очі не потрапляти. Десь так його описували колеги.

Чепель говорив дуже коротко. Відчувалося, що для нього не було аж так важливо, чи його почують. Головним було для нього сказати, що він хоче. Олександр Георгійович був впевнений, що його слова були завжди правильними, і, в принципі, так воно й було! Він говорив завжди на «ви», сухо, підкреслено без інтонацій.

— Вікторе Андрійовичу, добрий день! Я — Чепель. Від імені керівництва Республіканського банку я хочу запросити вас на роботу в республіканську контору Держбанку.

Я відчуваю, що він іще щось хоче сказати. Запитую, на яку посаду.

— Зараз я пропоную вам посаду заступника начальника управління... — І називає дуже довгу і складну назву відділу, який був пов’язаний діяльністю із Агропромом.

Був травень 1985 року. Саме в цей час у СРСР почалися реформи, які увійшли в історію під назвою «Перебудова». У Москві кілька міністерств об’єднали в одне — Агропром. Ідеологом реформування АПК був Мураховський. За московським прикладом так само вчинили у Києві. Це був один із найбільш гучних прикладів економічного реформування горбачовського часу. Саме тоді народилося розуміння, що СРСР потребує глибокого реформування. Нові вітри і віяння потребували нових людей.

Згодом я дізнався, що ця розмова була результатом тогорічної перевірки на чолі із Щуцьким. Він залишився під великим враженням від нашої дискусії в Улянівці. Та суперечка стала квитком до Києва. Чепель похвалив мої напрацювання та експериментальні практики кредитування. Проте його запрошення було абсолютно несподіваною справою. Я зовсім не думав про кар’єру в Києві. Мені видавалося, що рано чи пізно, я очолю якийсь більший банк у Сумах чи деінде. Несподіванка з несподіванок! Отже, ми домовилися, що я зателефоную йому наступного дня. Треба було прийти до тями. Позатим я розумів, що почув пропозицію, від якої було неможливо відмовитися.

Розділ 9 ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Мої тривоги. — Час змін. — Марні спроби реформувати СРСР. — Україна в лапках і без лапок. — Телепень з ЦК КПУ. - ГКЧП. - Мушка.

Незалежність проголосили у суботу. Так сталося, що я взагалі не пам’ятаю день 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада проголосувала Акт державної самостійності України. Коли я намагаюся відновити у пам’яті картини тих днів, мені нічого не вдається. Я не можу згадати День Незалежності.

На початку того року у батька стався інсульт. Кожну п’ятницю я сідав у машину і їхав до нього. Батько був при свідомості. Він почувався ніяково, бо не любив себе, коли був слабкий. Йому було ніяково через свою безпомічність, через безпорадність. Для його характеру то було найбільше приниження!

Кожна моя поїздка починалася з того, що я голив батька. Мама не терпіла неголених, не дай Боже, щоб я чи Петро не поголилися! І тільки я приїжджаю, мама каже, що батька голити треба. Я беру нове лезо, вправляю до станка, намилюю гарненько батькову щетину. І часом лезо вряди-годи, але смикне за якусь волосинку. Я бачу: батько губу зубами закусує чи від болю, чи від роздратування. Як ми з братом малі були — то перша ознака, що від батька тікати треба, бо гряде буря, бо батько у гніві. А тепер він тілом не може рухати і тільки губами показує... Я до нього кажу тихесенько: «Тату, тату, та я ж розумію! Я ж розумію...» Бачу, що боляче зробив... У нього була одна сторона паралізована. Він поклав свою руку на мою, пробує контролювати мої рухи. А я відчуваю, що татова рука безсила, що він не може моєю рукою водити... Не можу цього забути. Не можу забути, як він пробував навіть у такому стані мати власний вплив, не хотів терпіти приниження власною безпомічністю. Боровся.

Ми батькові купили спеціальні ходунки — сподівалися, що він іще піде, що він побореться. Була надія, що тато переборе все це... Не вийшло цього. Не знадобилися ті ходунки.

Того дня до нас із батьком зайшла мама. Щось до батька каже, однією рукою поправляє ковдру, а другою рукою знімає йому шкарпетку і мені щось показує. На великому пальці ноги до половини нігтя видно щось темно-синє. Мама продовжує до батька говорити: якісь звичні теплі слова звичним спокійним тоном... А мені нишком показує на той палець... Ми вийшли з кімнати, я питаю: «Мамо, а що ви показували?» А та каже: «То, сину, гангрена».

Я не пригадую, щоб щось у житті мене вдарило сильніше за ці мамині слова. Аж до того моменту я не допускав у думках, що може трапитися щось фатальне.

А ще я мамі здивувався. Сам собі думаю: як так — вона бачить усю цю фатальність його стану, але нормально говорить, порається на кухні, бігає по хаті, з усіма спілкується... Яка у людини сила?! Я не міг би так! Я б впав у розпач відразу, не зміг би це приховати...

Вочевидь, батькові операцію вже не можна було робити, він би не зміг її перенести.

Так почалося змагання зі смертю... Почали колоти знеболювальні... Це жахливо було. Кожної п’ятниці чи суботи приїдеш до нього, говориш, як він гарно виглядає, як на поправку все йде, який він красивий, як я його поголю... А всередині знаєш, що все це не так. Це було важко.

* * *


Від 1985 року я працював у Києві. То був трохи дивний час: я мешкав у гуртожитку для працівників банку, Світлана з дітьми (вже народився Андрійко) тимчасово залишилася в Улянівці, батьки господарювали у своєму обійсті в Хоружівці. Мало того, що я мусив повсякчас їздити туди й назад звичним маршрутом між домами близьких мені людей, до тих роз’їздів додалися поїздки по всіх областях із групою апарату Республіканського банку із різними перевірками, з обміном досвіду, або — як зараз сказали б — з тренінгами для регіональних відділень. Рідних я бачив не часто, і це було причиною великого дискомфорту. Усю свою енергію, як і за часів мого улянівського холостякування, я спрямовував у працю. Ті відрядження були цікаві з професійної точки зору, бо вони допомогли багато чого навчитися, а з іншого боку, ці мої мандри були можливістю побачити всю Україну. Смуток за родиною не зникав, залишався і в роз’їздах, проте тільки-но з’явилася можливість для об’єднання родини, вдалося вирішити житлове питання — вибухнув Чорнобиль! Після того минуло ще більш ніж півроку, поки ми наважилися перевезти дітей до столиці.

Ми замешкали на Троєщині. Віддаленість цього київського району і сьогодні є предметом багатьох не дуже смішних жартів, а тоді ми поселилися просто «на краю світу», у крайньому будинку на вулиці Миколаєва, 22. Район був збудований на намитих ґрунтах, на піску, і коли кілька років підряд тривали безсніжні зими, вітер здіймав пилові бурі, засипав очі піском. Щоранку мене можна було легко зустріти в автобусі, що їхав до станції Петрівка, звідки я діставався до банку підземкою. Щоденна робота перемежовувалася побутовими клопотами. Якось нам вдалося «дістати» палас із синтетичного волокна, і це була радість на кілька років. Перед тим неймовірних зусиль була варта покупка меблевого гарнітуру — так званої «стінки». Ця історія з меблями тривала десь півтора року. Знайшли, купили — іще одна радість! У щоденній метушні складно було обернутися по сторонах, обдивитися і зрозуміти, що країна стоїть на порозі великих перемін. Ми більше переймалися побутовими питаннями. Зміни трапились несподівано.

* * *

Із днем проголошення державної Незалежності у нашій історії усе ясно: цей момент, цей політичний акт чітко зафіксований в усіх календарях і підручниках. Але економічні й адміністративні процеси, які привели до державної Незалежності, розпочалися раніше і закінчилися пізніше, ніж догорів захід сонця того спекотного політично літнього дня. СРСР пішов по національних швах іще у 1988 році. І я зараз говорю не про національний рух, не про дисидентів, а про технократів з банків і міністерств. Економічні процеси часом випереджали політичні. Тільки ці процеси були менш помітні суспільству: преса про них не писала або писала дуже мало, а значить суспільна свідомість не могла їх зафіксувати.



Вітер віяв з Москви: якби там не почалися зміни в управлінні економікою, ніхто не зміг би сказати точно, коли б перетворення почалися знизу, з радянських колоній. СРСР працював, як суперцентралізована держава. І це страшенно усе гальмувало. У Москві було достатньо професійних спеціалістів, які розуміли природу проблем. Саме тому в банківській системі почалися процеси, які були спробою радянського уряду подолати кризові протиріччя в економіці. Почалися спроби інсталювати елементи вільної економіки в економіку адміністративну. Ці спроби потребували, з одного боку, — більшої свободи у регламентах роботи банківської системи на місцях, а з іншого — структурних перетворень. І так вийшло, що більша свобода у регламентах і нова структура закінчилися втратою Москвою контролю над тим, що відбувалося, наприклад, у Києві. Якби не зміни у Москві, якби не реформа банківського сектора, яку розпочали там, український банківський проект без цього прикладу розвивався б значно повільніше. Врешті-решт, тоді ще все вирішувала Москва, і подібну місцеву ініціативу просто не дозволили б. Про що йдеться? Наприкінці вісімдесятих почалася реформа банківського сектора. Москва запропонувала створити на базі Держбанку СРСР кілька галузевих банківських установ. У той час розпочалася адміністративна реформа: союзні галузеві міністерства були об’єднані за напрямками. Створювалися гіперміністерства на зразок Мінагропрому СРСР, які займалися усім у галузі сільського господарства: і виробництвом, і переробкою, і торгівлею. Раніше це були практично не пов’язані сектори. Але ці зміни в державному адмініструванні означали, що треба подібну галузеву структуру запровадити і в банківській системі. Тоді почалася робота над створенням Агропромбанку, Соцбанку, Промбудбанку, Експортно-імпортного банку. Це був виклик часу: СРСР або зможе реформувати свою економіку, або збанкрутує. І реформа банківської сфери була частиною спроб щось змінити у негативних тенденціях. Це була спроба змінити адміністративну модель і підняти ефективність господарства.

Вочевидь для цього була потрібна не тільки нова структура, але й інший зміст банківських практик: треба було модернізувати і запровадити нові режими регулювання для кредитної політики, змінити розрахункові і касові регламенти. Повторюся: це був виклик. І далеко не всі у банківській системі були готові відповідати на цей виклик. Ми дуже швидко з’ясували, що найскладніше було змінити психологію.

Приїжджаємо до Полтави з перевіркою. Там, у полтавському відділенні накопичилася величезна кількість прострочених кредитів. У СРСР, як я вже розповідав, питання прострочених кредитів часто вирішувалося за рахунок списання. Але якщо запроваджуються певні ринкові механізми, то варіант із списанням боргів не може бути застосований. По суті прострочений кредит — то був новий кредит, тільки виданий без жодних договорів і умов. І виходить парадоксальна ситуація: недбалий позичальник забирає гроші у тих, хто міг би скористатися тими грошима ефективно. Тобто такі прострочені кредити були одним із елементів радянського абсурду: по суті СРСР допомагав кредитами не ефективним господарникам, а навпаки — тим, у кого руки не з того місця виросли! За рахунок таких кредитів ми утримували банкрутів.

Прострочений кредит був нормальною практикою в економіці радянського сільського господарства. В реальній економіці так бути не могло. Проте проблема була психологічна: цю логіку на місцях (і не тільки на місцях) дуже часто не могли сприйняти. Тоді ми роздали завдання по погашенню прострочених кредитів.

А потім усе це дуже чітко контролювалося. Кількох керуючих відділеннями на Полтавщині ми були змушені звільнити. Зате після цього усім стало зрозуміло, що ніхто не буде панькатися з тими, хто не виконує завдання. Олександр Кірєєв, який їздив тоді зі мною до Полтави, запам’ятав фразу Вадима Петровича Гетьмана: «Ну, систему не треба відразу чіпати, але варто хоча б одного вигнати з таким тріском, щоб затрясло всю систему!» За якийсь час питання з простроченими кредитами у Полтаві було вирішено. Це вже був психологічний злам і поворот у бік нормальної банківської практики, коли кредити треба повертати, а тим, хто не повертає, нових кредитів не видають. Сьогодні це видається абсолютно зрозумілим, а тоді, наприкінці вісімдесятих, у цьому треба було переконувати.

Наша «полтавська вікторія» була локальною перемогою. Проте така психологія працювала повсюдно, господарства на місцях намагалися і далі не повертати кредити, чекали на списання, бо звикли до регулярних списань і відстрочок, які приймав ЦК. Економічно це означало крах, свого роду дефолт цілої радянської економіки.

Нові ідеї і нові механізми з елементами ринковості уже були запроваджені, а психологія господарювання не встигала за змінами. Систему треба було змінювати, а люди до цього були не готові психологічно.

Десь після нашої «полтавської вікторії» я був призначений на посаду заступника голови правління Українського республіканського банку Агропромбанку СРСР.

* * *

Вадим Петрович Гетьман був тією людиною, якій доручили створювати український Агропромбанк. Спочатку це був республіканський підрозділ Агропромбанку СРСР, але згодом виникає ідея створення на його базі акціонерного комерційного банку. Це був 1990 рік. За п’ять років до цього за цю ідею, мабуть, розстріляли б! Коли я тільки приїхав до Києва, було абсолютно неможливо уявити, що в СРСР за згодою ЦК будуть створені акціонерні комерційні банки! Безумовно, вивести з-під контролю держави цілий сектор економіки — це була велика політика! Тут треба віддати належне мудрості і досвіду Вадима Петровича: я не знаю іншої людини, яка б могла зрушити з місця такий масив питань.



Робота була фантастично цікава. Треба було розділити баланси, провести купу майнових процедур, розібратися, як організувати акціонерне товариство, як виписати усі потрібні регламенти для його функціонування. Москва усе ще задавала певні регламенти і по кредитній практиці, і по розрахунковій, але нові регламенти дозволяли більш вільно почуватися, ці рамкові практики давали значно більше простору для маневру. І ці новації створили можливості для банківської автокефальності, яка серйозно змінила нашу практику роботи в Україні.

1990 рік задавав інший політичний тон, у повітрі віяло новою національною дискусією. У банківській сфері ми також відчували, що нас не влаштовує загальносоюзна схема. Тоді ми починаємо розуміти, що Україна має перейти до незалежних акціонерних банків. Ми ще не знали, яким буде політичне розв’язання проблем Радянського Союзу. Проте розуміли, що на порядок денний треба ставити створення національного акціонерного комерційного банку. Іще раз наголошую, що велика заслуга у цьому була Вадима Петровича Гетьмана. Так народжується ідея банку «Україна».

Мене Вадим Петрович запрошує спочатку на посаду заступника керівника планово-економічного відділу, а згодом я став його першим заступником. Одним з моїх завдань була реєстрація банку «Україна» у Держбанку СРСР.

У Держбанку СРСР трохи пручалися: вони мали десятки зауважень по статуту. Відчувалося, що вони теж розуміли, до чого йдуть політичні процеси, не дуже хотіли нас відпускати, але врешті-решт зареєстрували.

Банк «Україна» став першим комерційним банком України. Уже по наших слідах пішли інші банки. І це був дуже незвичний проект. Зазвичай, коли створюють нові банки, вони розростаються з чогось меншого за масштабом. Наша ситуація була нетипова, оскільки ми мали взяти готову мережу відділень колишнього Агропромбанку з усіма їх балансами, з кредитами, з активами, з нерухомістю, якою вони володіють. Ми повинні були впорядкувати усю цю величезну конструкцію. Це було умовою того, що банк «Україна» відбудеться.

Треба було провести десятки і сотні формуючих рішень. Але оскільки це був перший подібний проект в Україні, то не було кому зателефонувати, не було такого розумного радника чи просто доброго колеги, в якого можна було запитати: «Слухай, а як ти чинив у таких ситуаціях?» Час від часу ми переймали практики європейських банків. Коли ми робили структуру статуту банку чи положення про той чи інший вид роботи, ми дуже часто брали за основу кілька закордонних аналогів і на такому фундаменті закладали свою практику. Проекти ми обговорювали на правлінні з Вадимом Петровичем, і після обговорення ці проекти перетворювалися на циркуляри, які ми розсилали по всіх структурних відділеннях. Усю практику треба було створювати з нуля. Я був дуже гордий, що нам вдалося реалізувати такий проект. Ми були першими!

* * *

Якщо хтось думає, що створити банк — то як з гори збігти, то це трохи не так. Ми мали проблеми як з психологічною інерцією «на місцях», так і з пережитками минулого у «верхах». Іще коли Агропромбанк не перетворився на банк «Україна», трапилася показова історія. Вона трохи вибивається із хронології, ці події відбувалися до створення банку «Україна», в Агропромбанку, але варто цю історію згадати саме тут. Ця історія добре ілюструє відповідь на питання, чому розвалився СРСР.



Час від часу на засідання правління Агропромбанку приходили наші куратори із економічного відділу ЦК КПУ, простіше кажучи — з Банкової. Вадим Петрович запрошував або начальника відділу ЦК, або когось із інспекторів. Сфера моєї відповідальності — планово-економічне управління, управління кредитних ресурсів, фінансова і зовнішньоекономічна діяльність, зарплата і преміювання. Тобто у сфері моєї відповідальності знаходяться усі ключові питання банку. Відповідно усі доповіді на правлінні по цій тематиці завжди готував я. Того разу я мав доповісти економічний план на черговий квартал. Ключовим питанням була процентна політика банку.

І тільки я кажу, що нам у банку треба розглянути питання процентної політики, цей куратор з ЦК аж на місці підскочив: «Як?! Яка процентна політика?! Політика — це прерогатива ЦК, ви туди не лізьте!» Я не витримую й у відповідь намагаюся пояснити, що процентну політику формує банк. Цей розділ плану проектував поведінку банку, це була тактика, яку банк мав застосовувати до різних клієнтів, враховуючи різну вартість пасивів, з якими ми працюємо. Це питання видавалося мені настільки важливим для тактики, настільки технічним, щоб обговорювати з партійними функціонерами. Це була регламентна процедура для 600 наших відділень по всій Україні. І цей регламент треба було коригувати щоквартально. Процентна політика мала бути чіткою відповіддю правління, як чинити у тому чи іншому варіанті ситуації. А той телепень вступає і багатозначно вказує пальцем угору: «Яка політика?! Політика формується ТАМ!»

Ця ситуація пояснює, чому впала комуністична система. Таких захалявних економістів у партійних органах була тьма-тьмуща! Вони не мали практичного досвіду, вони не розуміли суті термінів, не мали належних знань, але дозволяли собі диктувати рішення досвідченим практикам.

Вочевидь, у Держбанку СРСР категорії «процентна політика» не було. Усі процентні ставки були, умовно кажучи, встановлені декретом Раднаркому під час Жовтневої революції: 0,5 % по такому-то кредиту, 1 % — по іншому, а якщо ти проштрафився, прострочив кредит — тобі 2 % нарахують. Авжеж, у тих умовах ніхто про процентну політику не говорив! Але ми вже встали на комерційні рейки, банк має заробляти свої гроші, нам треба думати, щоб вони поверталися, нам треба думати, щоб вони принесли прибуток вкладникам банку. Процентна політика — це дуже делікатна тема, це одна з граней основ конкурентоспроможності банку, яка вимірюється дуже обережно, філігранно навіть! А нам кажуть: ні, хлопці, ви навіть не згадуйте тут ці слова! Нам кажуть, що «процентна політика банку» — це щось буржуазне, це з чужого нам лексикону! Не можу передати, як мене роздратували ті слова: те, що є одним із суттєвих інструментів у реформуванні банку, не сприймалося куратором взагалі. То була формула загибелі, якщо комерційному банку вказувати і далі, що він роздаточна контора, а не економічний інститут, який є мірилом ефективності усієї економіки. То були люди вчорашнього дня, керманичі, які посадили СРСР на економічну мілину.

* * *

ГКЧП почалося несподівано для всіх. Я тільки-но повернувся від хворого батька, мені було складно думати про щось, окрім його здоров’я і поточних робочих питань. Усю ту ситуацію я згадую ніби у легкому тумані: людей на Хрещатику, вертоліт, який із не зовсім зрозумілою метою кружляв над Майданом. Залякували? Не маю відповіді! Пам’ятаю, як усі на вулицях обговорювали візит генерала Вареннікова. І це все. Це всі вуличні картини тих неспокійних днів, які я здатний відтворити з пам’яті.



Боюся помилитися, але мені здається, що саме у ті дні усі банки отримали довгу телеграму від першого й останнього прем’єр-міністра СРСР Валентина Павлова. Телеграма була на півтори сторінки і встановлювала регламенти, коли і з якою частотою банки мають перераховувати залишки коштів з бюджетних рахунків трьох бюджетних рівнів, які ми обслуговували. Практично йшлося про інкасацію усіх бюджетних коштів з території України.

Вадим Петрович дає мені цю телеграму прочитати, каже: «То який у тебе план є?» Відповідаю: «У мене є план не перераховувати, але треба подумати, як то ліпше зробити, щоб вас завтра не звільнили». Ми провели консультації серед членів правління, а пізно ввечері обговорили його з іншими заступниками. Приймаємо рішення, що ніяк реагувати на цю телеграму Павлова не будемо. Оскільки у нашому банку були бюджети майже всіх районів України, то це швидко стало відомим, і після нашого рішення інші банки теж прийняли подібне рішення. Так Україна перестала платити Москві.

Але це ще не була справжня Незалежність.

* * *


Може, не саме тоді, а трохи пізніше преса писала, як той чи інший банкір відпочиває десь на Канарах, розповідала, чим снідає, чим вечеряє, — народжувалося нове панство. А я в п’ятницю ввечері сідав у машину, брав з собою Ліну, і ми їхали до батьків у Хоружівку. Корів пасти.

Це і тоді, і сьогодні смішно звучить: стоїть посеред вигону банкір у батьківській фуфайці і корів пасе! Батьків у цьому сенсі мало цікавили мої регалії і посади. У родині ми прийшли до такого порозуміння, що хоч де б я не був «за городами» — то я приїжджаю і роблю усю роботу, яку треба по господарству робити. Приходить черга пасти — то треба пасти. Ліночка цю справу теж полюбила, і мені то було в радість. Проте виснажлива і складна то була справа: жити на дві родини і корів їздити пасти за триста кілометрів!

Але корови були особливою любов’ю батька. Корови у нас були двох «сортів»: або Квітка, або Зірка. Квітка народжує Квітку, і всі потім Квітками називаються, династія утворюється. Проте остання звалася Зірка, у неї на лобі була якась світла цяточка.

Якось приїжджаю з Києва, весь уже страшенно грамотний. Кажу батькові, мовляв, є нова модна чеська порода кіз, яка молока дає майже стільки ж, скільки корова, то давайте Зірку продамо і на наступному тижні я цих кіз привезу. Хвалю тих кіз і сподіваюся, що батько прийме мудру пропозицію сина, бо мама вже погодилась. Батько каже: «Вітю, оце поки я живий — ніякої кози у нас у дворі не буде. Спочатку мене на цвинтар віднесіть, тоді заводьте скільки хочете тих кіз! Зірку я нікуди не віддам!»

Він так це сприймав, що поки в хаті є чоловік — не годиться, щоб кози у дворі водилися, у його свідомості то було атрибутом вдовиць чи неповноцінних якихось родин. І от працюю у банку, кошу траву, сушимо сіно, пасемо чергу з Ліною — і нічого не зробиш: батько хоче так! Ми так його любили і так поважали, що проти думки батька ніхто нічого ніколи не скаже.

Та ось прийшов той час, коли корови перестали бути актуальним питанням.

Пам’ятаю, як батько захворів, він лежав на дивані, а повз диван, уздовж усієї стіни проходила труба до батареї. Батько завжди обома руками тримався за цю теплу трубу. Я потім цю паралель усвідомив: скільки він тепла недоотримав у своєму житті. І від нас, його синів, у тому числі. Не про те йдеться, що ми не віддавали йому наше тепло, ідеться про те, що ми могли б дати його більше. То потім розумієш, що не так багато від тебе як від дитини треба: чи приласкати, чи обійняти, зігріти душею... Батько, щоправда, такі речі не дуже любив і називав їх «кокетством», казав: та не треба, та потім, та завтра, та на тому тижні... А тоді дивлюся на нього, як він лежить паралізований, і думаю: скільки було таких розкішних нагод висловити батькові свою любов?! Але уже було пізно...

У нас ніколи не було великих собак. Батькові вони нагадували про концтабір. Може, тому у мами собаки з кожним роком усе меншали й меншали. Вона сама виводила ті «породи», і врешті-решт вивела Мушку. Вона була розміром як кіт, але гавкала. Це була вершина маминого селекційного мистецтва. І батько, який вважав кокетством усі ласки, на старості літ полюбив цю собачку. Він лягає спати, а Мушка — біля нього, тепла життю додавала. Від дня проголошення Незалежності минуло трохи менше року.

Труну поставили під яблунею. Біля труни влаштувалася вірна Мушка. Я так і запам’ятав той липневий день: Мушка на варті, яблуня із недозрілими яблуками і покійний батько, який вірив у Незалежність, але так і не встиг скористатися її плодами.

Розділ 10 ГОЛОВА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ

Чутки з вулиці Грушевського. — Я «хворію». — Розмова з Головою Парламенту. — Вибір без вибору. — Поганий Дід Мороз і вушка для Нацбанку. — Мішки.

Чутки про моє призначення головою Правління Національного банку почали кружляти ще на самому початку 1993 року. Моє ім’я усе частіше згадували у високих кабінетах на вулиці Грушевського. У Парламенті кілька тижнів тривали консультації. Врешті-решт ці сигнали стали особливо нав’язливими. Я почав міркувати, як так зробити, щоб мене оминула чаша сія. Найліпшим місцем для таких роздумів, за давньою традицією українських політиків і держслужбовців, була і залишається лікарняна палата у Феофанії. Ці хитрощі допомогли на декілька днів: ніхто мене не чіпає і навіть ніхто, здається, не шукає. Я приймаю якісь процедури, ходжу після обіду гуляти в ліс... Лікарняний режим подарував мені три-чотири дні відносного спокою. Аж увечері раптом прибігає сестричка, каже: «Вас кличе до телефону Голова Верховної Ради». Моє серце відчуває, з якого приводу має бути розмова, прошу сестричку: «Скажіть, що ви мене не знайшли!» Так я виграв іще один день!

Наступного дня історія повторюється, тільки вже вдень. Знову приходить сестричка і каже, що мене розшукує Голова Верховної Ради. Тільки цього разу вона каже: «Вікторе Андрійовичу, підійдіть, бо я не можу сказати знову, що я вас не знайшла, інакше мене з роботи виженуть!» Відчувалося, що сестричка цією обставиною була дуже схвильована, вигляд вона мала розгублений і беззахисний... Бачу, що цього разу варіантів не залишається: треба йти до телефону.

Вітаюся. З іншого боку — Іван Степанович Плющ. Він був феноменальним Головою Парламенту, його репліки розбирали на цитати і переповідали у громадському транспорті: «Депутат Заєць, не стрибайте по залу!» Це людина, яка має талант цілісного бачення проблеми. Це великий комунікатор, але він не був до кінця оцінений суспільством і реалізований у своєму потенціалі для України. З Іваном Степановичем ми були знайомі раніше: я інколи брав участь у різних заходах у Парламенті, у слуханнях на профільних комісіях; окрім того, здається, він кілька разів за різних обставин був у банку «Україна», якщо не помиляюся, на щорічних акціонерних зборах. На той момент ми були вже на «ти». Він звертався до мене по батькові, але у дещо специфічній вимові — Андрейович.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Хворієш?

— Хворію.

— Тяжко?

— Та тяжко!

— А чим ти хворієш?

І тут я відчув, що на мене відро холодної води вилили: я не знаю, що сказати! Намагаюся згадати, що у мене колись у житті боліло і що не боліло, але я десь про це чув. Починаю розповідати: там коле, там свербить, там стріляє, там пече... Думаю, що хвилини за три я встиг йому розказати, що у мене «болить».

— Це все?

— Все.


— Андрейовичу, оце, може, половина того, що у мене є зараз! Що я тобі скажу, у нас на комісії розглядали твою кандидатуру на голову Національного банку, то я хочу, щоб ти приїхав. Одягайся, сідай у машину, я тебе чекаю.

Це був час перерви між засіданнями Парламенту. Нема куди діватися — сідаю в машину, їду.

На тій комісії перебрали кількох можливих кандидатів: виконувача обов’язки голови Нацбанку Бориса Маркова, заступника голови Нацбанку Миколи Сивульського й іще кількох колег. Іван Степанович називає усіх тих фігурантів і каже: «Складається така ситуація, що прохідних фігурантів немає, тому тебе будемо пропонувати на голову Національного банку».

Які чинники тут подіяли у першу чергу, мені сказати складно. Багатьом я взагалі не був відомий, у політичні кола вхожим не був — я спілкувався з абсолютно іншими людьми. З другого боку, я був першим заступником голови правління найбільшого банку, і це зіграло певну роль.

Отже, протягом нашої розмови у кабінеті Голови Парламенту я разів десять повторив «не можу». На кожне моє «не можу» Іван Степанович знаходив контраргументи, і треба сказати, що він це робив «з лету», не напружуючись. Час минає, вже за чверть четверта, йому треба йти відкривати вечірнє засідання Верховної Ради, і відчувається, що він уже нервує, кип’ятиться — у цей стан він досить легко вміє входити. Іван Степанович тоді каже: «Знаєш що, я зараз іду відкривати засідання Парламенту й оголошую питання про призначення голови Національного банку першим завтра зранку. Ти завтра прийдеш, вийдеш на трибуну і скажеш Парламенту, що ти не можеш! У мене нема сил на тебе більше!»

Я похнюпився, вийшов із кабінету, сиджу у приймальні і дивлюся по телебаченню трансляцію: виходить Іван Степанович і доповідає Парламенту, що він провів співбесіду і завтра першим питанням розглядатиметься обрання голови Національного банку — усе, як обіцяв.

Це вже була та ситуація, коли вийти на трибуну Парламенту, і сказати: «Люди добрі, дякую за довіру, але я не піду» — мало б абсолютно несолідний вигляд. А за якийсь дуже короткий проміжок часу намальовується зустріч із прем’єр-міністром Леонідом Даниловичем Кучмою. І що в цій ситуації робити?!

Я повертаюся до Феофанії, перевдягаюся і йду в ліс.

Треба було мати план «А» і план «Б». План «А» полягав у тому, що Парламент мене спокійнісінько «прокотить» на голосуванні і я повернуся до звичних справ у банку «Україна». Але все одно треба буде виходити на трибуну і щось доповідати. І оцей план «Б» я пішов формувати. У ліс.

Я мав вагомі причини не хотіти посади голови Національного банку.

У парламентських збуреннях на той момент «згоріли» два міцних фахівці: перший голова Національного банку Володимир Матвієнко і другий — Вадим Гетьман. Мені і тоді, і зараз ці відставки видаються результатом незрілості українських політиків того часу: адже для того, щоб щось змінити у фінансовому і банківському секторах, запровадити нові практики і дочекатися результатів їх запровадження, був потрібний щонайменше рік. Деякі економічні процеси можна було взяти під контроль тільки у середньотерміновій перспективі, для цього потрібні були два-три бюджетних цикли. Володимир Павлович пропрацював на цій посаді 10 місяців, Вадим Петрович — дев’ять.

Ми не мали Національного банку від часів Української Народної Республіки, але, враховуючи короткотерміновість цього досвіду, можна сказати, що ми не мали такої інституції ніколи. Треба було створювати свою платіжну систему, вчитися проводити емісії власної валюти, створювати стандарти обліку, безпеки, звітності, кредитної практики, запроваджувати сотні нових регламентів — усе це було предметом глибокого професійного дискурсу. Проте до питань будівництва банківської системи у Парламенті долучалися усі, хто хотів. І навіть ті, хто не міг сказати щось путнє.

На початку дев’яностих для багатьох учасників тієї дискусії створення Національного банку і запровадження національної валюти були в першу чергу атрибутами державного суверенітету, а не економічними інструментами. І це іноді народжувало емоційні рішення і такі повороти у дискусії, які були далекими від фахових. Рівень дискусії на початку української Незалежності нагадував картини, які я спостерігав і раніше, іще за часів СРСР, в останній рік його існування. Іноді мені доводилося бути присутнім на різних заходах у Верховній Раді УРСР, коли керуючий Укрконторою Держбанку СРСР Василь Данилович Буряк робив чіткі прикладні доповіді. Проте його аудиторія у стінах Верховної Ради часто була не готова до сприйняття фахової дискусії. Аргументи керуючого розбивалися об «авральщину» і псевдореволюційність, під якими часом ховалася звичайна непрофесійність, брак знань. Сам тон розмов був іноді знущальний, морально принижував головного банкіра республіки. Мені ці картини нагадували сюжети із булгаковського «Собачого серця»: тоді співали другі скрипки, і голос справжнього профі не було чути.

Частина економічних проблем утворилася зовнішньополітичними чинниками. Розлучення із СРСР народило кризу платежів. Москва заблокувала нам тоді близько 500 мільярдів карбованців. Нам теж були винні — у парламентській залі тоді звучала сума десь у 475 мільярдів. Але платежі не йшли. Економіка падала катастрофічними темпами, це означало проблеми із виконанням бюджету. Проблеми стосувалися усього спектра економіки, але цапом-відбувайлом раз по раз ставав голова Національного банку.

У перші роки Незалежності свою перспективу я пов’язував виключно із роботою у банку «Україна». Тоді це був найбільший комерційний банк країни, який мав близько 600 відділень. Ми обслуговували від третини до 40 % національного бюджету. Це був банк, про який я мріяв, це був банк, який мав стати системним, мав шанси стати № 1 не тільки в Україні! Усе краще, на що я міг сподіватися у перспективі, було пов’язане із банком «Україна». Наша країна має унікальні чорноземи, український народ плекає давні аграрні традиції, а у той час почалося формування нового фермерського класу — усе це створювало красиву перспективу для сільського господарства і серйозний потенціал для банку, який обслуговував аграрний сектор. Вочевидь, що не за рік, і не за два, але пшениця, молоко і м’ясо могли стати для України тим, що для інших економік є нафта і газ. Це була українська надія. І моя теж. Декілька сотень років тому англійський економіст Вільям Петті стверджував: «Праця — батько багатства, а земля — його мати». Гадаю, це одна із формул українського процвітання.

Іще на самому початку квітня 1992 року я вперше отримав пропозицію перейти працювати до Національного банку України. Тоді новообраний голова центробанку Вадим Петрович Гетьман запропонував мені посаду одного із заступників голови НБУ. Ми довго дискутували, я мав ті самі аргументи, що й у розмові з Головою Парламенту через дев’ять місяців по тому. Але вирішальним аргументом у тій нашій розмові з Гетьманом стала одна фраза: «Вадиме Петровичу, ми не можемо обидва кинути банк «Україна». Тоді він це сприйняв, і я залишився працювати у банку своєї мрії.

І ось тепер, після дещо несподіваної відставки Вадима Петровича з посади голови НБУ, я отримав пропозицію прийти на його місце. То був насправді складний вибір. У тих економічних і політичних умовах ніхто не міг сказати жодному претенденту, скільки він протримається на цій посаді: півроку, рік чи усе-таки більше.

* * *


День 25 січня 1993 року почався для мене із дискусії у Парламенті. Для багатьох було просто не зрозуміло, хто такий Ющенко і чого це його Плющ так тягне у нове крісло. Один з промовців так і сказав тоді: я утримуюся від голосування, і не тому, що є якісь претензії до кандидата, просто я вперше цю людину бачу і вперше про неї чую!

З питання призначення нового голови НБУ доповідав заступник Голови Парламенту Володимир Борисович Гриньов. Власне, він і розповів у сесійній залі про консультації, які тривали півтора місяця, відтоді, як Гетьман подав у відставку в грудні минулого року.

Суть короткої промови Володимира Борисовича полягала у тому, що Парламент цього разу не має права на помилку і не може допустити, щоб через короткий проміжок часу новий голова центробанку пішов у відставку: «Я пропоную дуже жорстке рішення від Верховної Ради: якщо ми сьогодні висловимо довіру Ющенку, то варто оголосити мораторій на рік, а краще — на два роки, щоб ми не висували пропозицій щодо заміни керівника Національного банку. Ми не маємо сьогодні банківської системи в Україні, тому це потрібно зрозуміти. А створення банківської системи — дуже важкий і тривалий процес. Якщо ми не зможемо проявити тут деяку стратегію і дати людині можливість реалізувати себе, то ми покажемо власну неспроможність. На мій погляд, кандидатура Ющенка за професійними якостями найбільш гідна з п’яти кандидатур, які розглядалися протягом останнього часу. Безумовно, всі вони дуже цікаві, але він, мені здається, сьогодні найбільш кваліфікований серед інших. Відтак, це найбільш підходяща кандидатура, яка може очолити цю чи не найважливішу нині позицію в нашій державі».

Дискусія після цього точилася про те, з ким консультувався віце-спікер Парламенту. Гриньов назвав імена двох перших голів Нацбанку, згадав голову Асоціації комерційних банків України та членів її Ради, посилався на численні консультації із представниками комерційних банків і обласних управлінь НБУ. Не всі сприйняли слова віце-спікера позитивно, і час від часу у дискусії як альтернативи лунали імена інших кандидатів: заступника голови НБУ Миколи Сивульського і голови парламентської Комісії з питань економічної реформи Володимира Пилипчука.

Хтось із комуністів тоді заявив, що Ющенко не має виробничого досвіду. Василь Данилович Синько, тодішній голова Київської обласної ради, у цей момент не витримав: «Як то у нього нема досвіду, якщо уся його професійна діяльність проходить у банківській сфері?! Чи ви що хочете, щоб він ще й на ферму ходив і вилами полову кидав?!»

Врешті-решт, Іван Степанович згорнув дискусію: «Так, усе. Ющенко Вікторе Андрійовичу, прошу вас!» Так я вперше вийшов на трибуну Парламенту.

Добре, що розгляд цього питання трапився після Різдва і новорічних свят: я був поганим Дідом Морозом. Того дня я мусив говорити лише неприємні речі.

Говорив я тоді про те, що кризові явища, які були спричинені переформатуванням командної економіки на ринкові механізми, спричинять фільтрацію підприємств на предмет їх доцільності, результативності, придатності у нових умовах. Що означало, що виживуть не всі.

Я пояснював, що як уряд, так і Національний банк у таких умовах будуть змушені визначатися із пріоритетами. Врятувати усіх ми не могли. І це треба було визнати з самого початку.

Треба було роз’яснити механізми, якими можна було б діяти в умовах кризи. Я говорив про жорстку монетарну політику, про стримування грошової маси. Адже драма, свідками якої ми стали на початку дев’яностих, полягала у переплетенні кризових економічних явищ з інфляційними процесами. Я казав про те, що у корені багатьох проблем лежить саме інфляція. Казав, що інфляція є проблемою монетарною, а якщо говорити точніше, це була проблема витрат. Проблема витрат для уряду, адже треба було навчитися працювати із дефіцитом бюджету. Я говорив, що теза бездефіцитного бюджету є привабливою, але в тих умовах нереальною, і стабілізація бюджету триватиме роками, допоки нам вдасться досягти цієї мети.

Закінчував я тим, про що напередодні ми говорили із прем’єр-міністром Кучмою: про незалежність Національного банку від уряду, про стабільні гроші і ціни та про управління дефіцитом бюджету.

Тоді я наголошував, що умовою вдалих реформ є розв’язані руки центробанку. Моя думка звучала приблизно так: ніде у світі ми не знайдемо абсолютно незалежного центрального банку. Більше того, можна наводити приклади центральних банків деяких країн, де робота з урядом у контексті реалізації його програм є статутним завданням центрального банку країни. Проте ніякого юридичного підпорядкування Національного банку Кабінету Міністрів не має бути. Ми могли і мали говорити про оперативний альянс і гармонію інтересів, які вирішуються в особистих контактах і в контактах на рівні відповідних підрозділів того й іншого інститутів. Але не більше того.

Я практично нічого не говорив про грошову реформу й інші популярні теми, бо був переконаний, що грошова реформа є наслідком досягнення макроекономічної стабільності, жорсткої бюджетної політики, помірної інфляції. В принципі, така програма була антипопулістською і не могла бути популярною.

Після доповіді почалися запитання. Відповідаючи на одне з них, я почав було говорити про національні платежі, які на якомусь етапі «...ми будемо знову вимушені пропускати через єдине вушко — Національний банк...» На що Іван Степанович блискавично відреагував: «Вікторе Андрійовичу, ми не хочемо, щоб цим вушком був лише Національний банк. Ми хочемо, щоб Національний банк був ініціатором банківської політики, щоб ці вушка були широкі і їх було дуже багато. Тому що в усьому світі банки сприяють виробництву, а в нашому суспільстві вони поки що гальмують виробництво, душать виробника. Так що хтось про ці вушка має думати!» Зал вибухнув оплесками!

Потім було багато слів, запитань, зауважень і звинувачень. Хтось хвалив мене за професіоналізм, хтось ганьбив, хтось сварив Плюща за влаштований диктат і небажання розглядати інші кандидатури, які видавалися більш доречними в цій ситуації. Було досить багато реплік риторичного характеру: а що буде, якщо Голова і Президія помиляються?

Іван Степанович знову бере слово:

«Ми вносили кандидатури, ми обирали. І що з цього виходить? А виходить те, що ми будемо вносити кандидатури доти, поки не прийде така людина, яка зуміє організувати роботу банківської системи в Україні. Сьогодні ми зупинилися на кандидатурі Ющенка Віктора Андрійовича. Вам дали можливість обговорити її. Просимо підтримати цю кандидатуру. Я вношу на ваш розгляд проект постанови:

“Верховна Рада України постановляє: Призначити Ющенка Віктора Андрійовича головою Правління Національного банку України”.

Прошу проголосувати за цей проект як постанову».

У той момент я не дуже був щасливий: «за» проголосувало 287 депутатів. Хто знав, що з цього моменту почнеться справжня пристрасть?!

Ця історія затягнулася на 7 років.

* * *


Заходжу до Національного банку. Проходжу центральний вхід. Будівля чарує вишуканим романтизмом фасадів, і головний операційний зал також блискуче спроектований... Тільки враження гнітюче, як за часів УНР: ось-ось до Києва увірвуться більшовики під орудою Муравйова, бо увесь вільний простір завалений сірими мішками. Вони створювали відчуття тимчасовості. Мішки лежали повсюди. У підвалі під усією будівлею був довгий-довгий коридор, там мішки тягнулися у безкінечність. Я запитую: «Що це?» — «Це непроведені платіжні документи». Так, у перший день роботи як голова Правління Національного банку я на власні очі побачив наслідки платіжної кризи: тисячі сірих мішків із мільйонами стандартних папірців у них. Сюрреалістичний вигляд мав Національний банк України в січні 1993 року.

Цьому всьому треба було дати лад.

Розділ 11 ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ

Мама просить емісію. — Подолання хаосу. — Родзинка на руїнах економіки. — ДАІ хоче знати валютний курс на завтра. — Гриби Івана Степановича. — Конверт із хрестиком. — Прем’єр просить у мене «кредит». — «Їх держава хліб не купує!» — Як приборкати гіперінфляцію. — Подолання психологічної кризи.

Найбільш болючим із самого початку було питання емісії. Її від Національного банку вимагали всі: міністри, аграрне лобі у Парламенті і... моя мама.

Одного разу я приїжджаю до Хоружівки. Тоді це була довга і досить виснажлива дорога. Втомився, лягаю на печі. Мама сідає поруч і починає розповідати: хто родився, хто одружився, хто помер — одним словом, свою звичну сільську хроніку. Я засинаю, прокидаюся — мама про Голодомор оповідає, потім — про війну, про життя після війни... А потім утворилася пауза, дивлюся, мама свій фартух рукою погладжує, щось там роздивляється дуже уважно, якісь неіснуючі порошинки-волосинки визбирує у явній нерішучості:

— Вітя, я тебе щось хочу попросити!

— Кажіть, мамо, що ви хочете мене попросити?

— Вітю, зроби їм ту емісію, бо мені соромно на село ходить!

Думаю, якби я у той момент запитав її, що таке емісія, мама не змогла б знайти відповіді. Слово «емісія» вона чула протягом дня кількадесят разів: мама дивилася новини і слухала радіотрансляції з Верховної Ради, де весь час звучало питання про те, що НБУ не хоче «зробити емісію». Газети, радіо, телебачення — усі тільки і говорили, що Нацбанк не дає грошей на се і те, на п’яте-десяте!

Наприклад, виходить на парламентську трибуну велика (в усіх значеннях цього слова) людина — Анатолій Степанович Даниленко — або навіть просто бере слово на різних позапленарних консультаціях у Парламенті, і далі звучить промова, зміст якої я чув разів 150, але по суті він ніколи не мінявся: «Шановні депутати! В Україні все сохне, все дохне, їсти нема чого — Нацбанк не дає грошей!» Або Олександр Миколайович Ткаченко, майбутній Голова Парламенту, виступає з аналогічними вимогами. Вони були потужними лобістами Агрокомплексу в Парламенті і були у позитивному сенсі небайдужі до цієї тематики. Проблеми села їм боліли, і це були насправді щирі почуття. І ось вони дуетом співають одну пісню: «Зробіть емісію!» Чи мій добрий друг — Юрій Михайлович Карасик, який був у той час міністром сільського господарства України — виходить на засіданні уряду і говорить: «Вікторе Андрійовичу, нам треба емісію, нам треба закупити зерно, у нас в міністерстві нема ані копійки, Мінфін не виділяє — урожай гине на полі!»

Отже, у новинах Нацбанк стає притчею во язицех, бо, виявляється, без Нацбанку не можна ані посіяти, ані зібрати врожай! Сільська тема була лише однією з багатьох, коли від центробанку вимагали додаткових коштів. Така картина повторювалася перед телекамерами десятки, а може, і сотні разів: дайте емісію! І так виходило, що в усіх бідах винний НБУ й особисто його голова — Ющенко Віктор Андрійович.

Десь так ці новини і сприймалися у Хоружівці, де біля магазину завжди знаходився наш сільський «Гайд-парк». Уся ця тематика там гостро обговорювалася: «Варваро Тимофіївно, що оце ваш Вітя емісію не дає?!» Мамі було усе важче і важче ходити «на село» — до магазину — і слухати такі розмови, а тому — «Вітю, зроби їм ту емісію!» Так парламентські й урядові дискусії дістали мене на маминій печі.

Проте емісію робити було не можна. Навіть коли мама просить.

* * *

Чому не можна було робити емісію? Для цього треба пояснити, що відбувалося в Україні на початку дев’яностих — у перший рік української Незалежності і потім, коли я став головою Нацбанку.



Сказати, що після розпаду СРСР у банківській системі розпочався хаос, — це нічого не сказати! Перші складнощі у роботі банківської системи, які відчули і пересічні люди, і господарські структури, — це був параліч розрахунків. За нормативами розрахунки мали здійснюватися протягом п’яти днів по Україні і протягом трьох днів — у межах області. Такими були наші нормативи. Проте в реальності у той час нормативи регулярно порушувалися. Платежі здійснювали за системою МФО — міжфіліальних оборотів. Щоб не замучити складними визначеннями і пояснити простіше, скажу, що МФО працювали як система кодування змісту операцій, що здійснювалися через відкриту поштову систему. Це були паперові носії, які банк накопичував повні мішки протягом лише одного операційного дня, і далі їх розсилали контрагентам звичайною поштою або телеграфом. Проте пошта у 1992 році почала працювати, якщо м’яко сформулювати, дещо гірше, ніж раніше: платіжки навіть у межах області могли рухатися зі швидкістю похоронної процесії або повільніше. Звичайні поштові відправлення, листівки, що були відправлені з нагоди Нового року, приходили у кращому випадку до Восьмого березня — на Міжнародний жіночий день, у гіршому — до Міжнародного дня солідарності трудящих, на Перше травня! Так тоді працювала пошта. Адже залізниця, якою поштовики відправляли платіжну документацію, часом відміняла поїзди. Усе це на цілі декади і навіть місяці зривало терміни платежів. До того ж це була епоха, коли тисячі платежів не просто втрачалися — тисячі платежів підроблялися поза банківською системою! Про те, що відбувалося у міждержавних розрахунках тих часів, треба писати кримінальні романи!

Частину платежів відправляли телеграфним кодом. В умовах монобанкової системи, в СРСР це працювало як швейцарський годинник. Але згодом цей код, вочевидь, нелегально з’явився буквально у кожному кооперативі, і почалися спроби запуску грошей від імені банків. Швидко з’ясувати, що відбуваються якісь махінації, було практично неможливо. Контрагенти у тій банківській системі могли відсилати платіжки протягом року, а звірка платежів, так звана «квітовка», відбувалася у березні. Часом можна було здогадатися, що відбувається щось аномальне, коли ти жодних платежів не відправляєш, а тобі приходить підтвердження, що від твого імені хтось щось десь заплатив. На банківському сленгу це чомусь прозвали «чеченські авізо». В результаті таких «чеченських авізо» у тебе в платіжному балансі «вилазить» якась неймовірна, казкова, фантастична сума, але уже минув час і жодних кінців знайти неможливо! Траплялося іноді й таке, що і в комерційній банківській системі з’являлися банки, репутація яких залишала бажати ліпшого. Мені доводилося чути історію, як аж до кінця 1990-х років тривала судова тяганина навколо платежу з Тернополя у Вірменію за поставлене на початку 1990-х взуття. З Тернополя гроші, здається, відправили, але до Вірменії платіж нібито так і не дійшов. Мені траплялася інформація, що тільки протягом одного 1992 року у подібних оборудках з банківської системи було викрадено грошей у еквіваленті 70 мільйонів доларів — значні кошти для того часу! У той період за подібними фактами відкривали величезну кількість кримінальних справ, але гроші пропали, довіра до банків була підірвана, а сама система перестала ефективно працювати.

Єдина для усього СРСР банківська система перестала існувати із його розпадом. Проте навіть до 1993 року усі міжнародні платежі колишні союзні республіки мусили проводити через Москву. Тобто остаточно незалежною ані українська банківська система, ані Україна в цілому до цього моменту іще не була. Україна тривалий час після проголошення Незалежності залишалася у єдиній системі міжфіліальних оборотів, у фінансових тенетах Москви. Єдине платіжне вікно було у російській столиці, усі колишні радянські республіки платили через Москву, а Москва гальмувала проводку цих платіжних документів. У республіках платіжна криза спричинила економічний колапс. Москва вибірково пропускала платіжні документи, багато чого там просто блокували, а те, що пропускали, — відносили до національного боргу України.

Це була груба методична помилка: усі оплати, які йшли з України через Москву, сальдувалися. Тобто якась територія купила більше, ніж продала, — і виникає негативне сальдо, яке відносили на субрахунок України. Насправді це був дефіцит торговельного балансу, який був оплачений: адже ніхто безоплатно жодних товарів чи послуг не відпускав. Просто за певний період ми купили більше, ніж продали, — наше негативне сальдо було звичайною констатацією цього факту. У тій ситуації Нацбанк виступав тільки як касовий інститут, який збирає інформацію про те, скільки в сторону інших республік було зроблено товарних операцій чи операцій по послугах, яке сальдо оборотів. Але Москва оформила це сальдо як різницю між платіжними оборотами і перетворила на національний борг України. На жаль, український уряд прийняв це як державні зобов’язання. Це було щось більше, ніж хаос! Це було щось жахливіше за хаос! Але мені складно підібрати слова для визначення.

Частина платежів не проходила зовсім. Нацбанк врешті-решт відкликав з Москви платежі, які не пройшли, і п’ять чи шість місяців наші працівники розбиралися із змістом тих мішків, які я побачив у перший день своєї роботи як голова НБУ.

Великою психологічною проблемою перших років української Незалежності було те, що керівники промислових підприємств і сільського господарства часто не розуміли, не могли прийняти, що в умовах не адміністративної, а ринкової економіки найважливішим є не виробити, а продати продукт: результати вашої праці мають бути комусь потрібні на ринку! Мало того, що цієї простої речі часом не розуміли, а коли розуміли, намагалися продати і навіть продавали, — то платіжна криза призводила до зупинки чи фактичного банкрутства навіть таких підприємств. Їхні гроші губилися десь, і ніхто точно не міг сказати де! Наприклад, десь між Тернополем, Києвом, Москвою і Єреваном, як у тій історії з вірменським взуттям. До того ж не можна було купити валюту, бо в країні нема валютного ринку, і це питання ніяк не було відрегульоване. У країни не було власного валютного ринку. Навіть критичні запити на зразок тих, коли треба було закупити ліки за кордоном, навіть за умов такої гарячої потреби просто їх неможливо було реалізувати легально, запити на валюту реалізовували через посередників у Москві. Платіжну кризу треба було вирішувати швидко. Ми почали будувати власну платіжну систему.

Нацбанк звернувся по технічну допомогу до міжнародних фінансових інституцій. У той час у нас у банку працювало кілька радників із центральних банків або міністерств фінансів різних західних країн, нам допомагали експерти Міжнародного валютного фонду, Світового банку й Європейського банку реконструкції та розвитку й Американської агенції з міжнародного розвитку. Наші іноземні консультанти аналізували поточні системні виклики і шляхи реагування на них. Багато наших проектів ми весь час звіряли із думками західних радників. Не обов’язково їх думку враховували у кінцевому рішенні, але завжди їх рекомендації глибоко вивчалися. Організація власної нової електронної платіжної системи була одним із прикладів таких дискусій із нашими іноземними експертами.

Суть однієї з дискусій навколо цього питання полягала у тому, хто має бути власником нової платіжної системи? Західний світ ішов до створення подібних систем через кооперацію комерційних банків. Декілька десятків банків об’єднувалися у кліринговий дім і організовували власну платіжну систему. Такі системи могли бути національними, регіональними, проте головне, що ця система будувалася на приватно-акціонерній основі: жодних державних грошей у її розбудову не вкладали. Така платіжна система існувала виключно у комерційній орбіті, але в регуляторних нормах, які встановлював центральний банк. І нам радили так зробити наші іноземні консультанти.

У їх позиції було багато раціональних аргументів: наприклад, раптом виникає збій у системі і хтось розкриває код — хто несе збитки за розрахунками між двома суб’єктами? Держава? А чому держава має нести відповідальність, коли по дорозі гроші розгубили два бізнесмени? Адже безпека їхніх грошей — це питання їх відповідальності! Тобто з розробкою концепції нової платіжної системи було багато складних правових моментів. Я добре пам’ятаю, як у цій дискусії наші думки з експертами Світового банку, МВФ, Американського агентства з міжнародного розвитку розійшлися радикально. Так, вони були абсолютно праві і виходили зі своєї хрестоматії. Але наші умови були іншими. У тих умовах, щоб покінчити із корупцією, зловживаннями, які з’явилися було у системі міжфіліальних розрахунків, щоб знищити усі ті «чеченські авізо» — для подолання всього цього негативу був тільки один шлях: ми мали створити таку платіжну систему, безпека якої контролюється Національним банком, ми мали створити таку систему, де повністю нашими силами виписується методологія всього процесу, нам був потрібний на 100 % свій продукт.

Окрім того, був і другий аргумент. Ми розуміли: в умовах, коли стара платіжна система знаходиться у стані колапсу, в економіки просто нема часу чекати, коли сформується ініціатива, коли через групи комерційних банків будуть створені клірингові дома і платіжна система буде організована за класичними західними взірцями. У нас не було часу, у банків — необхідних ресурсів, щоб запровадити цей проект якнайшвидше, до кінця фінансового року. Тому Нацбанк — з одного боку — надавав усю ідеологічну підтримку для того, щоб кожний системний банк сформував власну внутрішню платіжну систему, а з іншого боку, міжбанківські розрахунки ми прагнули централізувати на рівні НБУ й у такий спосіб запровадити єдину клірингову систему для всієї країни.

Минав 1993 рік, і Парламент мене чи не щотижня викликав зі звітами про ситуацію на платіжному ринку країни. В одному із виступів я попросив Парламент встановити піврічний мораторій на такі виступи голови Нацбанку: будь ласка, давайте я не буду приходити сюди щотижня розповідати, як ми будемо усувати успадковану з минулого проблему платіжної політики! Говорю, що у нас є план, що ми працюємо день і ніч, щоб цей план виконати. Пояснюю, що ми ставимо мету організувати по всій Україні виключно електронну систему зв’язку. У цей момент не свистіли, здається, але рівень недовіри до тих слів відчувався буквально у повітрі: дуже скептично і навіть іронічно Парламент сприймав мій оптимізм у розв’язанні платіжної кризи. Але ми домовилися, що півроку по платіжній системі мене Парламент не заслуховує.

Десь у той самий час відбулася іще одна розмова з Головою Верховної Ради. Іван Степанович якось питається: «Що вам треба, щоб отой безлад зі старою платіжною системою закінчити?» Авжеж, ідеться про законодавче забезпечення нової системи. Відразу з’являється розуміння ризику: питання складне і може потонути у хвилях парламентської дискусії. У результаті Верховна Рада приймає соломонове рішення, яке було сформульоване дуже лаконічно: «Національному банку України до 1 січня 1994 року розробити і запровадити систему електронних платежів».

* * *

Куратором і батьком нової системи платежів став Анатолій Стефанович Савченко. Його департамент спрацював так, що вже 1 жовтня 1993 року система електронних платежів діяла. Якщо раніше платіж міг йти по пошті, на поїздах, волами, собачими упряжками із непередбачуваними затримками, то тепер платіж формально можна було провести за 10 хвилин, а насправді — у режимі реального часу.



Можливо, мало хто відчував, яка різниця між паперовими носіями й електронною системою. Проте ми тоді провели обрахунки, і виходило, що перехід на електронну систему може щороку приносити приріст внутрішнього валового продукту до 0,5 %. І це — тільки результат зміни механізму! Перехід з платежів «на волах та собачих упряжках» на сучасні електронні носії на декілька десятків днів прискорював використання коштів. По суті суб’єкти господарювання отримували кредит, або додаткові обігові кошти. І все це давало той приріст ВВП на 0,5 % щороку. Це дуже класний економічний результат як для простої зміни механізму!

Ми створили загальнонаціональну систему швидше, ніж комерційні банки створили свої внутрішні платіжні системи.

І тому до кінця року стара і нова системи співіснували. Від січня 1994 року система електронних платежів була введена у промислову експлуатацію й об’єднала більшість банківських установ України. Пошта, вокзали і телеграф тепер були не потрібні. Епоха сірих мішків із макулатурою у банках закінчилася.

Цікаво, що повністю на електронні платіжні системи на той момент не перейшли навіть деякі з найбільш розвинутих західних країн. Росія взагалі пішла іншим шляхом, вона взялася за створення таких собі «кущових центрів» організації міжбанківських платежів, і я думаю, ця країна на багато років програла від того рішення.

Потім можна було почути: платіжна система — родзинка на руїнах економіки України. Ми зробили крок з XIX відразу у XXI століття: це була і залишається одна з найбільш сучасних платіжних систем світового рівня. Це була революція в економіці.

Дійсно, для української економіки створення платіжної системи було цілком рівнозначне революції. На початку Незалежності було загальним уявлення, що досить буде ввести національну валюту, як вже цей факт вирішить усі економічні питання. Але для того, щоб валюта працювала, щоб кров економіки побігла по судинах, треба, щоб запрацювали канали. Якщо економіка працює на старих, іржавих, затромбованих радянських судинах, які не відділяють жовч від крові, то такий організм, така економіка жити не буде! У 1993 році Нацбанк здійснив операцію, яку можна порівняти із пересадкою серця. Тільки окрім нового серця ми імплантували в організм української економіки ще й нові судини.

Цю аналогію із валютою — кров’ю економіки можна продовжити. У 1993 році українська економіка нагадувала організм, який був поранений у багатьох місцях і страждав від багатьох зовнішніх кровотеч і внутрішніх крововиливів. Неконтрольований бюджет і емісію можна було порівняти із прорваною артерією, з якої ллється кров. То була одна з найбільших проблем, але не єдина. Треба було налаштувати валютний ринок: без насичення крові киснем ззовні організму загрожувала асфіксія. Аж як би добре не працювали серце і сосуди — кисень туди не потрапляв, адже легень у цьому організмі просто не було, і їх теж треба було терміново виростити.

Найгірше у цій ситуації було те, що найбільший крововилив — емісійне покриття бюджетного дефіциту — Нацбанк не міг тоді зупинити. У 1993 році, коли мене обрали головою, Парламент уже затвердив бюджет та план емісії. Рішення по емісії тоді приймалися поза Нацбанком: тоді його усе ще формулював Парламент і затверджував президент. 1993 рік був найскладнішим для мене, адже Національний банк не мав жодного впливу на ці процеси: ця політика була уже сформульована, уже був запланований великий дефіцит бюджету. Нацбанк працював у контексті цих рішень тільки як касова, розподільча установа. Безумовно, це треба було змінити. Проте поки ми отримали можливість змінити економічну модель, інфляція злетіла до неймовірних показників: індекс споживчих цін у 1993 році сягнув сумного антирекорду у 10 256 %! Це був час, коли ціни у магазинах могли змінюватися просто протягом одного дня. Наступного, 1994 року модель взаємин у трикутнику Парламент—уряд—Нацбанк уже була дещо відкоригована. І хоч індекс споживчих цін того року сягнув неприйнятних для нормальної ситуації 500 % — у порівнянні з тогорічним інфляційним божевіллям такий результат, принаймні, створював позитивну тенденцію і ґрунт для ліпших сподівань.

Для того щоб зупинити гіперінфляцію, потрібно було змінити і модель стосунків між Кабінетом Міністрів та Національним банком, особливо в частині покриття дефіциту бюджету. Треба було приготувати ще одну революцію — ментальну, а також змінити психологію державного економічного регулювання. Але подібні зміни у свідомості вимагали багато часу.

Паралельно із цим слід було запустити «легені економіки», адже легального валютного ринку в Україні як такого не існувало. Проте тут можна було впоратися швидше, ніж з емісійним питанням.

Ця історія трапилася уже в той момент, коли Нацбанк створив основні інструменти валютного ринку і можна було трохи розслабитися. Мені здається, що це було літо 1997 року, коли ми приборкали інфляцію, довели її показники до притомних 10 % і запустили в обіг національну валюту — гривню. Того дня я прокинувся рано на світанку і вирішив, поки є кілька годин до початку робочого дня, швиденько з’їздити на дачу в передмістя і, поливаючи городину, про щось актуальне подумати.

На виїзді з міста мене зупиняє інспектор Державтоінспекції, називається і просить пред’явити документи. І просто у цей момент я розумію, що не маю при собі жодних документів: ані водійських прав, ані паспорта! Тільки візитні карточки лежать у гаманці: Ющенко Віктор Андрійович, голова Національного банку України.

Ситуація для мене незвична: по-перше, просто соромно через власну забудькуватість, а по-друге, не знаєш, як у такій ситуації поводитися. Тягнуся до бардачка — роблю вигляд, ніби документи там лежать, а насправді просто час тягну, щоб зібратися із думками. Отже, я «посилено шукаю» документи хвилини півтори, і врешті-решт кажу: «Нема. Забув. От тільки картки є».

Інспектор бере візитну картку, читає, обходить машину, сідає на пасажирське сидіння поруч зі мною, і далі відбувається приблизно такий діалог:

— Значить, ви — Ющенко?

— Ющенко.

— Голова Національного банку?

— Голова Національного банку.

— То ми зараз перевіримо: скажіть, який курс долара буде сьогодні?

Дивлюся на нього і кажу:

— А я не знаю!

— Як так ви не знаєте, який буде курс?! Ось, бачите, а Ющенко б знав!

І в цей момент я усвідомлюю, наскільки моєму співбесіднику ця ситуація має видаватися підозрілою: якийсь чоловік представляється головою Нацбанку, а який буде курс валют — не знає!

Я його насправді не знав. Що робити?! Пояснювати, що Нацбанк не є установою, яка призначає курс? Вочевидь, для лекцій з політики валютного регулювання був не той час і не те місце. Авжеж, я міг досить точно завтрашній курс спрогнозувати, виходячи із наявних тенденцій. Проте прогнозувати — це не те саме, що знати точно. Це просто не було б правдою. Нацбанк уже досить довгий час не призначав курс національної валюти, а був лише одним із гравців на ринку попиту і пропозиції. Впливав, але не визначав. Та чи треба було ці нюанси пояснювати інспектору Державтоінспекції?! З ним ми якось розійшлися без роз’яснення основ валютного регулювання.

Але у 1993 році ринкові механізми валютного регулювання — ці економічні «правила дорожнього руху» — треба було пояснювати усім, хто це хотів чути: у Парламенті, уряді, перед пресою.

Коли я прийшов у Нацбанк, курс встановлювали адміністративно. Був відповідний департамент — валютне управління, яке встановлювало за узгодженням із Правлінням Нацбанку валютний курс, і той курс часом тримався місяцями незалежно від того, які насправді тенденції відбуваються на ринку попиту-пропозиції. У нас не було біржі, у нас не було майданчика, який би формував індикацію. Вочевидь адміністративна валютна політика подавала неправильні сигнали не тільки щодо валютної кон’юнктури, але і щодо кон’юнктури економічної. Для того щоб економіка мала правдиві індикатори, треба було якнайшвидше сформувати інший — ринковий принцип формування національного валютного курсу.

Безумовно, першою відповіддю на цей виклик було створення єдиного валютного майданчика, де б сходилися покупці і продавці і в результаті торгів формували справедливу індикацію, яку Нацбанк не обов’язково мав би повторювати, але яку мав би враховувати.

Річ у тім, що Нацбанк не має і не може протистояти макро-економічним тенденціям! Наприклад, якщо тенденції на валютному ринку вказують на девальвацію, а Нацбанк на це не зважатиме і буде підтримувати той самий курс, то рано чи пізно така політика призведе до банкрутства, бо валютні резерви на підтримку такого курсу схуднуть і прийде момент, коли для підтримання такої політики не залишиться ресурсів. У таких умовах завжди відбувається курсовий обвал. Іншими словами, у 1993 році ми не мали барометра економічної погоди, проте мали потужний суб’єктивний чинник, який помітно заважав економічному середовищу і надто приблизно формував індикацію вартості грошей або просто спотворював її.

Коли Національний банк запускав валютний ринок, спочатку ми сформували монополію, потім почали паралельно запускати міжбанківські ринкові механізми. Врешті-решт, ми вийшли на повну керованість валютних потоків: як на пропозицію, так і на попит. Залежно від того, яка була політика Національного банку щодо біржового курсу, залежно від того, які були поточні засади економічної, торговельної, бюджетної політики, — залежно від усіх цих чинників формувалася наша поведінка на валютних торгах. Якщо національна валюта занадто укріплюється, Нацбанк починає збільшувати її пропозицію і викуповувати надлишок іноземної валюти. Або навпаки — у протилежній економічній ситуації треба виходити на ринок і продавати зі своїх резервів валюту, щоб не відбулася девальвація національної грошової одиниці. Тобто Нацбанк має можливість впливати на валютний курс, але утримувати його не адміністративними методами, а виходити на ринок як гравець зі своїми пропозиціями: або продаєш, або купуєш. І таким чином це є абсолютно ринковий метод, який дозволяє відправляти економіці сигнали щодо ціни на гроші. Десь так це працює.

Таким майданчиком для ринкової регуляції валютного курсу і водночас барометром економічної погоди на першому етапі мала стати валютна біржа. Коли влітку 1993 року ми впритул підійшли до реалізації цього проекту, у мене виникла думка, що Вадим Петрович Гетьман міг би найкраще відповідати викликам часу на посаді директора валютної біржі. Ми переговорили з ним, і він охоче зголосився. Вадим Петрович швидко зібрав кістяк команди, і в липні 1993 року у нас виник гарний курсо-утворюючий майданчик — Українська міжбанківська валютна біржа. Основною проблемою було те, що ми не мали національних правил купівлі-продажу валюти. Тому всю валюту ми закуповували в Росії, у Москві. Нацбанк розробив відповідні інструкції, ми встановили регулятори, а за певний час знайшли одне з найкращих придатних для біржі приміщень. Це був історичний Контрактовий дім — місце, яке було центром головної економічної події старого Києва, славного Контрактового ярмарку. Отже, врешті-решт, ми створили електронну біржу, з якою Нацбанк до сьогоднішнього дня ефективно співпрацює в організації валютного ринку і курсоутворення. Тоді це був один із потужних проривів в організації національного валютного ринку.

Я не можу сказати, що в історії із регулюванням валютного обігу в Україні тих часів усе було ідеально і просто. Часом траплялися конфліктні ситуації, які були спричинені різним баченням тих чи інших економічних питань, різною філософією їх вирішення, світоглядними і психологічними розбіжностями між тими, хто приймав рішення.

Загалом я був позитивно вражений рівнем співпраці з Юхимом Леонідовичем Звягільським, який очолив уряд України восени 1993 року, у найбільш складний для економіки час. Він виконував свою роботу у статусі виконуючого обов’язки, коли Парламент гудів як вулик і був джерелом серйозної політичної нестабільності. Але в наших, у цілому позитивних, стосунках одного разу трапилася така ситуація, коли між урядом і Нацбанком пробігла кішка. Йшлося саме про регулювання валютного ринку.

Юхим Леонідович безперестанно дивував мене своєю енергією. Треба віддати належне: я не знав іншого прем’єр-міністра, який би працював більше. Сонце зійшло — Юхим Леонідович уже на роботі. Якщо я, як голова Нацбанку, о дев’ятій вечора піду з роботи — о десятій він мене буде шукати. Бо він іще в кабінеті, бо його робочий день іще не закінчився і йому треба терміново щось обговорити із головою Нацбанку. Власне, так і сталося того вечора. Було вже близько пів на одинадцяту годину ночі, і я був поза тодішніми можливостями телефонного зв’язку. Як потім з’ясувалося, прем’єр-міністр хотів обговорити гаряче і болюче питання регулювання валютного ринку. Нацбанк уже досить довгий час був у надто складному діалозі з урядом навколо цього питання.

Так співпало, що саме наступного дня у пресі виходить моя досить критична стаття щодо урядової політики в цьому питанні. Я не міг змиритися з політикою валютного регулювання, яку здійснював український уряд: ішлося про розподіл валютних активів у ручному режимі. Від цього страждала національна валюта, мене це турбувало, це було непрофесійно, і тому я протестував. Але наші розмови ніякого впливу не мали. Я побачив, що не можу нічого зробити переговорами, і тоді в якійсь з центральних газет опублікував свою статтю з критикою діяльності уряду в цьому питанні. Цей виступ тоді дуже обурив Юхима Леонідовича.

Приходжу наступного дня до нього, а прем’єр-міністр брови тримає десь на підборідді, на мене не дивиться, а якщо дивиться — то як зубр на червоний прапор світового пролетаріату, просто як чорна хмара зустрів мене. Ми помирилися швидко, але я знаю, що ця історія йому дуже боліла. Мені здавалося, що у тій політичній ситуації Звягільський був дуже одинокий, у багатьох економічних питаннях він не відчував політичної підтримки анізвідки. Авжеж, у моїх інтересах було підтримувати український уряд, підтримувати прем’єр-міністра. Проте ця підтримка могла доходити тільки до тої межі, де інтереси уряду не шкодили інтересам стабільності національної валюти. І це був саме той випадок.

Мабуть, треба розповісти цю історію докладніше... Голова Національного банку повинен вміти говорити слово «ні». У наших стосунках з урядом це траплялося десятки і десятки разів, може, навіть сотні разів. На одному із засідань уряду на чергове моє «ні» віце-прем’єр Валентин Ландик реагує: «У нас голова Нацбанку — людина, що всі добрі справи зводить нанівець! Ліпше викинуть його з вікна!» Це звучить на засіданні уряду. Звучать ті слова напівжартом, але з антуражем засідання Кабінету Міністрів такі жарти, вочевидь, дисонують. Особисто ми були у нормальних стосунках із Ландиком, але тема грошей у нас була яблуком розбрату — давався взнаки конфлікт інтересів уряду і Нацбанку.

Саме тоді Валентин Ландик був віце-прем’єр-міністром України з питань зовнішньоекономічної діяльності та інвестицій. І вони намагалися запровадити абсолютно неринковий механізм на валютному ринку.

Промисловість потребувала коштів в іноземній валюті. І тоді у Кабінеті Міністрів та Верховній Раді формується спільна ініціатива: разом із Віктором Івановичем Сусловим, головою парламентської комісії, вони розробили такий валютний механізм, коли 50 % валютної виручки клієнти мали обов’язково перераховувати до спецфонду та ще й за якимсь регульованим валютним курсом. Уряд регулярно збирався і ділив цю виручку між конкретними клієнтами, у ручному режимі. Це мало дуже сумнівний вигляд не тільки з точки зору порушення ринкових принципів — цей механізм був сумнівним навіть з точки зору моральних ризиків. Це була потенційно корупційна модель, хоча я, безумовно, переконаний, що ані прем’єр-міністр, ані інші посадовці, які брали участь у розробці цього рішення, корупційної вигоди не мали. Тут радше варто припускати психологічну складову — пережиток адміністративної, командної економіки. Але це була провокативна схема. Корупційний ризик був, а коли не працюють ринкові принципи, рано чи пізно ручне регулювання призводить до тіньових процесів.

Я розумію, що без партнерів, без союзників не вдасться закрити цей механізм ручного розподілу валютної виручки. Але, вочевидь, у цьому питанні не Національний банк політику виписує: це компетенція уряду, ці правові норми уряд формулює. Ми у Нацбанку розуміємо, що у цьому випадку ми є лише виконавцями цієї політики: наша компетенція — механіка виконання рішень, а уряду належить ідеологія. І ця ідеологія у цьому конкретному питанні є абсолютно неринковою, до того ж дискримінаційною у стосунку до тих, хто заробляє на зовнішніх ринках. Ця ідеологія примушувала їх ховати гроші за кордоном. У результаті іноземна валюта в країну не потрапляє, утворюється дефіцит валютної пропозиції, і, я починаю розуміти, що це загрожує обвалом курсу українських грошей. Переговори між урядом і Нацбанком у цьому питанні зайшли у глухий кут. І прем’єр ходить на мене ображений.

Телефоную Голові Парламенту і кажу: «Іване Степановичу, уже більше сил нема! Ми просто котимося до краху: уряд в ручному режимі розподіляє виручку в іноземній валюті — 50 % забирають! Клієнти, безумовно, на таку модель реагують хитрощами і намагаються заховати виручку десь за кордоном. Країна збезводнюється валютною пропозицією, курс національної валюти стає під питанням. Іншими словами, це — колапс! І у нього є тільки одна причина: ми прийняли неправильний механізм використання валютної виручки». І я досить довго пояснюю Івану Степановичу, як формується така залежність, чому це таке важливе питання, чому від такого механізму треба відмовитися, чому уряд варто спонукати, щоб він переписав правила: ми так національну грошову одиницю не втримаємо, стабільною вона не буде! Довга тирада — бо механіка процесів не є аж такою простою, щоб її коротко і просто пояснити. Складний момент.

Іван Степанович каже: «Слухай, ти до мене завтра зайди, там, наприклад, о пів на десяту, а на десяту я Ландика запрошу, щоб ви якось помирилися».

Приходжу до Івана Степановича і пояснюю, чому треба стимулювати суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, щоб якомога більше виручки привозили в Україну, чому не треба у них відбирати 50 %, що мають бути якісь стимули. Спочатку треба дати можливість, щоб бізнес повірив, що держава з бізнесом працює чесно. І це дозволить валютним коштам повернутися в Україну. Не знаю, чи вдалося мені пояснити чітко, чи не вдалося, але я, принаймні, спробував пояснити Івану Степановичу, чому питання неринкових механізмів розподілу валютної виручки зараз актуальне для Голови Верховної Ради і для Уряду України.

Приходить Ландик. Валентин Іванович не любив сорочки із довгими рукавами і навіть на піджаку у затятій дискусії намагався рукави до ліктів загорнути. І чим виший градус дискусії — тим вище рукави на піджаку підіймаються! Того разу його руки мерехтіли у повітрі, жестикуляція — як вітряк крилами махає: «Іване Степановичу, він же нам нічого не дає! Нам скільки грошей треба на трубопровід, на дорогу, на обладнання! Ну він же нам нічого не дає! Він же нас душить! Ми не знаємо, на кого він працює...» Я дивлюся на цей вибух емоцій і думаю, як же Іван Степанович пояснить йому, що, в принципі, уряд повинен бути сам у першу чергу зацікавлений у тому, про що я говорю.

Іван Степанович каже: «Валік, от у нас, у Пущі, є державні дачі, і там до них підходить ліс... І ось Віталій Андрійович Масол, він — великий грибник, він дуже любить збирать гриби. Але він ходить з пізнього ранку. А інший мій сусід, — тут він називає когось із міністрів, — той ще більший фанат, ніж Віталій Андрійович! І от поки Віталій Андрійович встане, поки по хазяйству щось там зробить — потім піде по гриби... А той другий уже о пів на шосту ранку пройшовся по лісу, і навіть по ділянці Масола, і все позрізав!» Я сиджу, слухаю Івана Степановича і думаю, яке відношення гриби мають до валютного ринку? Дивлюсь на Івана Степановича здивовано, він це бачить, завершує: «Валентине, от що я тобі хочу сказать. Ну, ти дай можливість, щоб вони зійшли, ті гриби! А потім уже з ножем ходи!»

Це він так зрозумів мою аргументацію: дайте можливість, щоб валюта зайшла в Україну, зробіть так, щоб принципи валютного регулювання були такі, що мотивують, щоб валюта поверталась в Україну, а потім уже ходіть з ножами і зрізайте врожай!

Найцікавіше, що ці гриби на Валентина подіяли. І згодом ми у питанні регулювання валютного ринку порозумілися.

Таких епізодів на початку моєї роботи у Нацбанку було дуже багато: сотні, може, тисячі. Для ринкової економіки треба було створювати нові регламенти. Багато економічних явищ виникало стихійно, і реагувати на них Нацбанк мусив аврально. Форматування валютного ринку під нові ринкові умови продовжувалося ще багато років, і Нацбанк не міг не зачепити чиїхось інтересів.

На тому самому валютному ринку треба було значні кошти виводити з тіньового ринку і проводити декриміналізацію цієї сфери. Простіше кажучи, вуличних міняйлів-кидал бути не повинно. Звичайно, це було питання компетенції МВД, але і Нацбанк долучався до того, щоб вивести з тіні хоча б частину валютних операцій. У 1995 році ми провели серію заходів, які були спрямовані на виведення валютних оборотів з тіні. Влітку того року ми заборонили використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу на території України. Були заборонені так звані пересувні обмінні пункти. Восени ми зробили більш жорсткими вимоги для функціонування пунктів обміну валют: вони не могли відтоді працювати без касових апаратів. Вочевидь, логіка цих дій полягала у тому, щоб перевести усі неконтрольовані валютні операції з «вулиці» у банківську сферу. Усі ці дії відбувалися у логіці нашої економічної терапії: ми продовжували боротися із дрібними крововиливами назовні, кров мала текти тільки там, де мала текти, — по судинах.

Але у «дикі дев’яності» кров текла не тільки по судинах, але й деінде, іноді — буквально на вулицях міст. Час від часу новини повідомляли про перестрілки просто у центрі столиці. У моєму колі спілкування, у дев’яностих убили п’ятеро банкірів, яких я знав особисто і досить близько. А тут Нацбанк починає боротьбу з одним із найбільш криміналізованих сегментів економіки... Вочевидь, ми не могли не перейти дорогу тіньовому бізнесу: може, не на мільярди, але на сотні мільйонів ми перерозподілили валютні потоки з «вулиці» у банківську сферу.

Квартира голови Нацбанку знаходилася неподалік головної будівлі, у будинку на розі Інститутської і Липської — у тихому і завжди дуже престижному районі Києва. Проблема була тільки одна — квартира знаходилася на першому поверсі. З точки зору безпеки це було дивне рішення.

Одного разу зранку я йшов на роботу. Перед вхідними дверима було пару сходинок біля поштових скриньок. Я спустився, дістаю із скриньки пошту. Серед надходжень — конверт. На тому конверті не було жодних позначок, і це видавалося досить дивним. Я його відкриваю: усередині був лист. На майже повністю чистому аркуші було надруковано зовсім мало тексту: чотири імені у стовпчик. Авжеж, я знав їх усі: перші три імені були досить відомими у той час, усі ці люди загинули за більш чи менш загадкових обставин протягом останніх років. Четвертим було надруковане моє ім’я. І хрестик ліворуч синім чорнилом хтось поставив від руки...

Коли хочуть убити — то не листуються. Я вийшов, викинув той конверт на смітник. Я розумів, що це був засіб тиску, але дещо іншого ґатунку. Думаю, що це був спосіб якось вплинути на родину: налякати дружину, яка зазвичай забирає пошту зі скриньки, створити відповідний нервозний настрій, залякати близьких мені людей, перетворити моїх близьких на засіб тиску.

Залякати не вийшло, але настрій зіпсували.

* * *


Подолання платіжної кризи, створення електронної платіжної системи, перемоги на ниві валютного регулювання були важливими справами, але у порівнянні з головним викликом часу то були дрібнички. Головним викликом часу була гіперінфляція. У 1991 році показники інфляції уже виражалися тризначними числами, йшлося про сотні відсотків. Наступного, 1992-го Україна мала уже чотиризначні показники: інфляція підскочила за дві тисячі відсотків. А в 1993-му українська економіка встановила світовий антирекорд — індекс споживчих цін сягнув 10 256 %!

Гіперінфляцію можна було приборкати. Але для цього уряд мав навчитися формувати жорстку бюджетну політику та покривати дефіцит бюджету неемісійними засобами. Для декого в Парламенті й уряді це було складно зрозуміти: а де брати гроші, як не в Нацбанку? Проте Національний банк мав припинити кредитувати уряд. Для цього треба було зробити український центральний банк незалежним від уряду.

Отже, перші три роки моєї роботи минули у Бермудському трикутнику між трьох ключових понять: гіперінфляція — емісія — незалежність Національного банку. Для того щоб здолати гіперінфляцію, треба було мати максимум незалежності і мінімум емісійного навантаження на грошову масу. А це означало складний діалог з урядом і Парламентом.

Найдивовижніше у цій історії, що це вдалося: Нацбанк і Кабінет Міністрів порозумілися. У результаті у 1994-му ми мали інфляційні показники у 20 (двадцять!) разів нижчі за тогорічні — 501 %. У 1995-му показники інфляції ще лишалися тризначними, але у 1996-му ми прийшли знову до відносно «пристойних» двозначних показників. За чотири роки українська економіка пройшла дорогу від 10 256 до 10 % інфляції у рік. Такий чудовий ефект був результатом дуже тяжкого порозуміння.

* * *

Я добре пригадую той день у Парламенті. Триває засідання, і на тому засіданні вирує чергова розборка навколо емісії. Я сиджу у ложі, де зазвичай сидять представники незалежних інституцій: Прокуратура, Суд, Нацбанк. Уряд навпроти мене сидить у своїй ложі, і Юхим Леонідович як виконувач обов’язків прем’єр-міністра над своїми парламентськими володіннями скелею здіймається. На трибуні хтось черговий раз шкуру знімає з голови Нацбанку. Звучало це все неприємно — гра йшла в одні ворота. То був навіть не бій, а побоїще: кожний, хто виходив, виступає проти Нацбанку — звучать погрози, мені обіцяють відставку: давай емісію!



Я виступив, розказав про монетарну політику, яка була затверджена на рік у Парламенті, пояснив, що чітко знаходжусь у межах цієї політики і нової дискусії зараз ми відкривати не будемо!

Звичайно, мені образливо було чути усі ті обвинувачення і погрози. Хоча що ті емоції?! Ти повинен робити свою справу! Але нема де дітися, відчуваю спустошення через свою самотність: і в переносному значенні — надто мало в Парламенті однодумців, і в буквальному — біля мене нікого поруч. Ані Генпрокурора, ані Голови Верховного Суду немає — сам у ложі сиджу. Це було спецпитания Нацбанку, нікого з них і не мало бути у Парламенті того дня. А все одно самотньо. І хто б міг подумати, що так зле може бути, коли Генпрокурора поруч нема?! Раптом хтось мене за плече торкає — у пустій ложі! Повертаюсь: Юхим Леонідович стоїть у наступному ряду, перехилився до мене через спинку крісла і бере мене за плече. Прийшов підтримати. Далі треба мовою оригіналу, щоб не розгубити усієї чарівності інтонацій:

— Витенька, слышь, Витенька, я тебе скажу: эмиссии мы не допустим! Ми не допустим инфляцию! Я тебя буду всё время защищать, я поддерживаю то, что ты делаешь! Витенька, ты можешь зайти завтра ко мне в восемь, утречком?

— Так, зайду.

Приходжу на восьму ранку в будинок Кабінету Міністрів. Треба сказати, що Звягільський ще раніше починав. Він був «жайворонком», одним із «ранніх» прем’єр-міністрів. Заходжу, він знову починає свою пісню:

— Витя, я тебя не сдам! Я поддержу тебя! Никакой эмиссии, никакой эмиссии! Никаких, там, роста цен. Слышь, Витенька, дай кредит!

— Юхим Леонідович, так це емісія!

— Не-е! Не-не-не — никакая не эмиссия! Дай кредит!

Отак. Це зараз досить набрати в Інтернет-пошуку слово «емісія», і в будь-якій електронній енциклопедії буде написано: «Центральні банки не кредитують уряд для покриття бюджетного дефіциту, оскільки такі гроші не матимуть відповідного товарного покриття і призведуть до зростання цін». Але тоді тільки-но завершився 1993 рік. Десятиліттями, увесь час перед Незалежністю ставлення уряду до державного банку було як до касової контори, яка не мала своєї думки: її функції — перераховувати, що скажуть! Інша модель економіки. Інша психологія управління. Інший час. І все це я розумів. Та під час розмови із Юхимом Леонідовичем я почувався дещо розгубленим, адже за моїми відчуттями то був не той момент, щоб прописні істини з хрестоматії читати! Не час був і не місце, щоб прем’єру, на якому вся відповідальність за країну, у якого десятки і сотні невідкладних справ у порядку денному, пояснювати основи ринкової економіки. Наш діалог із урядом тривав іще досить довго, допоки ми вийшли на спільне розуміння проблеми.

Звісно, відповідно до закону про тогорічний бюджет НБУ мав видавати кошти уряду на кредитній основі. Правління НБУ затвердило квартальні і місячні об’єми цього кредитування уряду, і цей жорсткий графік пояснював, чому з такими боями банк розставався з кожною сумою.

Тут треба «на полях» зазначити, що я мав добру співпрацю з кожним прем’єр-міністром. Поки я очолював Національний банк, в Україні змінилося шість прем’єрів: від Кучми до Пустовойтенка. Кожний із них був цікавий і як людина, і як керівник. Юхим Леонідович, наприклад, знав увесь мій розклад дня, і навіть куди і в яке відрядження я їду. Він не відпускав мене навіть на 2—3 дні, щоб я не залишив директиви, як ці дві доби повинен працювати центральний банк. Володимира Семеновича Стельмаха, першого заступника голови НБУ, він називав не інакше, як «мудрий дяк». І кожного разу, коли я мав кудись летіти, мене проводжав прем’єр. Юхим Леонідович кожний раз в аеропорту просив нотатника і казав: «Вітінька, я тебе прошу, напиши резолюцію Стельмаху, щоб той сьогодні чи завтра видав гроші». Авжеж, йшлося про планову суму, яка була затверджена вже у Парламенті, проведена через бюджет. Правдою було і те, що я усі ці бюджетні гроші намагався «притримувати», заощаджувати, Нацбанк розставався із цими грошима — як то кажуть — «зі скрипом». Адже попереду кожного дня у прем’єра завжди дуже багато питань, тому просто не може бути такого, що він приходить, а у мене каса для уряду була порожня. Де б я не був, куди б не летів, час від часу на аеродромі з’являється Юхим Леонідович із однією піснею: «Витенька, напиши этому своєму мудрому дьяку!» І я писав на аркуші з його робочого нотатника щось на зразок вітальної телеграми Стельмаху: «Зберіть правління, розгляньте суму і в рамках емісійного плану на квартал допоможіть».

* * *


Отже, чому для Національного банку так важливо було не вдаватися до емісійних джерел покриття дефіциту бюджету? Ми жили у країні, у якої практично не було бюджету: бо цей бюджет не виконувався, національні борги росли, економіка падала, і падала темпами не в 5% і не у 8%, а в значно більших, катастрофічних масштабах.

Вочевидь, влада за звичкою радянських часів розглядала Національний банк як джерело ресурсів, у більшості випадків не розуміючи, що це джерело є правдивим і ефективним виключно за певних умов економічного розвитку. Через таке нерозуміння функцій центрального банку була запроваджена модель, коли прийняття всіх ключових рішень — грошове регулювання, емісія — знаходилося поза межами НБУ. Ці рішення приймали або на Банковій, або на Грушевського. То була хибна модель: країна занурилася у пучину гіперінфляції.

Чому так сталося? У багатьох представників тодішнього політичного класу сформувалася ілюзія, що, в принципі, у нас все добре: і економіка могла б працювати краще, і ми могли б підвищити пенсію та зарплату — от тільки Національний банк не дає грошей. Як тоді часто говорили у Парламенті: «В обігу мало грошей». У НБУ бачили кредитний мішок, дійну корову, яка повинна покривати бюджетні дефіцити. Елементарне нерозуміння базових законів економіки і призвело до того, що першою жертвою став центральний банк.

Країна занурювалася у життя, коли бюджетний дефіцит знаходився не в межах двох чи трьох відсотків ВВП, а в обсягах, які тепер навіть уявити складно! За останні роки ми вже настільки звикли до відносно низьких показників бюджетного дефіциту, що навіть нарікаємо уряду за слабку політику контролю видатків, якщо цей показник зростає, скажімо, з 1,8 до 3,1 %! Тоді дефіцити заходили за 10 % і більше. Проте це були формальні показники, а була ще й прихована частина дефіциту, яку було складно оцінити з низки причин. Думаю, реальний дефіцит бюджету був набагато більший за 15 %.

Це був результат нездатності Парламенту та уряду збалансовано сформувати базові економічні тенденції, планувати й управляти видатками держави.

Проте уся ця політична клініка, метастази злоякісних утворень у політичній сфері — усі ці симптоми визначали характер дискусії з центральним банком. НБУ протягом двох перших років свого існування працював під тиском постійної критики у Парламенті. В кінці кінців це спричинило серйозне ослаблення монетарної політики. Ослаблення монетарної політики означало гіперінфляцію. Політична безконтрольність і, разом з тим, невміння формувати засадничі речі для держави у перші роки її існування метастазами перекинулися на центральний банк. Він був змушений діяти за наявними політичними правилами і робити емісію під урядові видатки. Іще раз мушу підкреслити, що Нацбанк у системі координат перших двох-трьох років української Незалежності був лише виконавцем рішень, які формулювалися у парламентських і урядових стінах. Нацбанк не був незалежним у своїй діяльності. У тих умовах Нацбанк не міг забезпечити фінансову стабільність.

Фінансова стабільність є золотим правилом економіки розвитку. Про це написано тисячі тисяч досліджень, але коротко суть їх така: економічне зростання настає тільки за умов досягнення фінансової стабільності.

У тому полягають вимоги економіки, вимоги бізнесу до держави: дайте стабільні ціни, дайте стабільні гроші. Якщо ви дасте стабільні гроші — ви можете починати фінансовий цикл. По циклу ти закладаєш реальні ціни, цикл закінчується через 8 місяців, утворюється додана вартість, яку можна реалізувати й отримувати доходи. Це — абетка ринкової економіки. Але що відбувається, якщо ціни перемінні? Темпи розвитку цих цін стають більшими, ніж економічна вигода. Адже через 7 місяців ти отримуєш продукт, де додана вартість менша.

Спробуємо задіяти звичну для українського ока наочність: наприклад, у нас є тарілка борщу, яка коштує 5 гривень. Полумисок із борщем — це валовий продукт, а 5 гривень — наявна грошова маса. Тобто цей валовий продукт обслуговує ця грошова маса. Далі ми абстрагуємося від багатьох нюансів обігу. Проминув квартал. Нічого не змінилося в економічній динаміці: наша тарілка з борщем залишилася такою, якою була: борщ до неї ані долили, ані з’їли. Проте НБУ за рішенням Парламенту випускає іще 10 гривень. Грошей в обігу стало вже 15 гривень! І виходить, що наша миска борщу, наш валовий продукт коштує вже ці 15 гривень. Таким чином, борщ став ніби втричі дорожчий. Інфляція виросла на 300 %. Вочевидь, дохідність виробництва борщу на 300 % не може піднятися. Виникає парадокс: не так борщ став дорожчий, як гроші знецінилися. Знову спрацював закон попиту і пропозиції. Значить, такі ігри з емісією — це дорога до економічного банкрутства, до кризи, до економічного застою, до депресії.

Дуже важливо, щоб кількість грошей в обігу і конкретний стан економіки знаходилися у відповідному ціновому балансі. Якщо центральний банк має вільну доктрину і сильний монетарний курс — він проводить жорстку політику і контролює, щоб кількість грошей відповідала вартості того полумиска борщу. Треба, щоб він коштував 5 гривень і через квартал, і через рік — щоб ціна була стабільна. Тоді той, хто займається виробництвом, може планувати витрати, оновлювати обладнання, створювати додаткову вартість, мати дохід. А емісія ламала усі плани, створюючи умови для нових обертів інфляції. Емісія руйнувала економіку.

Тут, можливо, варто послатися на експертну думку мого товариша Олександра Івановича Кірєєва, який працював поруч зі мною у банку «Україна», а потім — у Правлінні НБУ та на багатьох інших важливих державних посадах. Ось що він час від часу повторює: «У перші роки Незалежності банки могли випускати грошей більше, ніж вони реально мали», а також згадує, що окрім природного емісійного центру — Національного банку — стихійно утворилося іще кілька сотень емісійних центрів. Через низку загальноекономічних обставин і елементарний недогляд з боку державних інституцій, банки і їх філіали отримали можливість створювати «віртуальні» гроші. Наприклад, є певний залишок на рахунку клієнта, і банк може за рахунок цих коштів видати кредит іншому клієнту. Той їх віддає у кредит наступному клієнту. А до того ті гроші можуть бути використані для розрахунків власником рахунку теж. Виходить, що одним карбованцем розрахувалися у двох, а часом — у п’яти-шести місцях! По суті це означало не контрольовану державою емісію. Така «недержавна емісія» підливала олії у багаття інфляції.

Згодом Нацбанк подолав цю проблему, і подолав досить швидко: ми запровадили дуже жорсткі вимоги щодо руху грошей по кореспондентських рахунках, і ця проблема зникла. Між іншим, цю проблему ми теж успадкували з останніх років існування Радянського Союзу. Система МФО в останні роки її існування теж мала бути реформована, оскільки СРСР відмовлявся від монобанкової системи. Інструмент кореспондентських рахунків треба було вводити тоді ж, коли відбулася реформа банківського сектора, коли були створені перші спеціалізовані державні банки, коли радянська система усвідомила необхідність створення акціонерних комерційних банків. Запровадження інструменту кореспондентських рахунків мало б відбутися ще наприкінці вісімдесятих. Але з різних причин не відбулося. І в результаті гроші у країні почали плодитися самочинно і безконтрольно, як кролики.

Грошова маса неконтрольовано збільшувалася, це спричинило гіперінфляцію. Гіперінфляція зумовила ситуацію, коли усі намагалися позбутися грошей і вкласти їх у товар. Адже ціни на товари весь час зростали: якщо ти сьогодні не купиш кілограм цукру, скажімо, за 5 карбованців, через тиждень у тих умовах він коштуватиме 15, а ще через деякий час — 50 карбованців! Гроші переставали бути засобом накопичення. Вони втратили цю функцію, бо дуже швидко знецінювалися. Будь-який товар в умовах гіперінфляції стає ліпшим засобом накопичення багатства, ніж гроші. Усі почали викидати з кишень гроші, а виробництво продовжувало падати: тобто те, що люди не трималися за гроші, у тих умовах сприяло наступному витку інфляції. Коли ж гроші втрачають цінність — тоді починаються прямі товарні розрахунки: товар міняють на товар. Наприкінці XX століття в економіці ми повернулися до Середньовіччя. Почалася бартеризація економіки: телевізори почали міняти на шкарпетки, шкарпетки — на КамАЗи. У цьому сенсі бартер — то дуже весела штука, адже треба порахувати, скільки шкарпеток коштує телевізор. Проте економіці було не до сміху: шкарпетками не заплатиш податки, а гроші втратили функцію засобу платежу. Коли нема податків — нема з чого платити зарплати і пенсії. Ми прийшли до парадоксу: держава емітувала усе більше й більше грошей, а вийшло, що у людей грошей нема!

Для того щоб вилікувати економіку від гіперінфляції, треба було, щоб проти «хорошого» і щедрого уряду стояв хтось «поганий» і скупий та не давав урядовцям робити нічим не підкріплені емісії.

* * *

І все було б добре, і логіку Нацбанку щодо емісії на Грушевського могли б сприйняти, але ж «треба годувати народ»! Ще одним фактором, через який в уряді і Парламенті не наважувалися відмовитися від емісійного покриття бюджетного дефіциту, були так звані державні закупівлі зерна.



Кожного року уряд через своїх агентів — Мінхлібопродукт, а потім через Міністерство сільського господарства — закуповував у різний час від 7 до 9 мільйонів тонн зерна. Далі, протягом року через виробничі об’єднання хлібопродуктів уряд це зерно продавав, видавав у кооперацію, підприємствам державної торгівлі, державним хлібним заводам — «годував народ». І кожного року держзакупівлі спричиняли інфляційний сплеск.

На закупівлю цього зерна йшли мільярди коштів. Оскільки в держави цих коштів не було, через Парламент приймалося рішення поза Національним банком про емісію. За командою з Грушевського Нацбанк вмикав друкарський верстат. Що відбувалося далі? Через тиждень вибухає валютний курс. Через три тижні вибухають ціни. Аграрії бурчать, що їх обдурили. Вони бачать, що їхні гроші через три тижні з’їла інфляція, і виявляється, що своє зерно вони продали у три-чотири рази дешевше. Такі некрасиві речі відбувалися тому, що держава платила не реальними грошима, а віртуальними. Насправді то були фіктивні гроші, адже емісійні гроші — то не справжні гроші. Проте ця історія відбувалася кожного року: дайте емісію, бо «треба народ годувати»!

То був якийсь сюрреалізм: хтось видумав, що держава повинна закупити зерно, далі помісячно або навіть і потижнево передавати його до системи хлібопродуктів чи споживкооперації — тим, хто випікає хліб, потім ті передають випічку у торгівлю, і все це формує державний або державно-кооперативний ланцюжок. Насправді, виробництво хліба мало б бути приватним питанням. Так само, як ми шиємо костюми або черевики. Я багато разів говорив, виступаючи на різних нарадах щодо хлібозаготівель: «Ви сидите усі в гарних костюмах, але їх держава не шила — їх шила приватна структура. Ви ходите на роботу в краватках, але держава їх не купує. Ви ходите у черевиках, а держава їх не шиє. Як так виходить, що ви кожний день голі й босі не ходите?! Так чому, коли ми доходимо до хліба, ми кажемо, що хліб має пекти держава?! У держави є зайві гроші? — Ні, немає! Держава пенсіонера не може обслуговувати, держава не може на гідному рівні обслуговувати вчителя, медика, солдата, студента, вченого. То хай держава займеться своєю роботою, а не хліб пече!» Будь-яка комерційна справа державі завжди гірше дається, ніж приватній структурі. Для мене це був виклик і великий клопіт: треба було відучити державу займатися тим, що для неї не було характерним. Врешті-решт, якщо не змінити місію держави в організації зернового ринку — це було б джерелом інфляції і постійною загрозою стабільності гривні. Це були пережитки радянського минулого, адміністративної економіки. Але багато хто в уряді та Парламенті не хотів цього розуміти, а часом просто боявся щось змінювати.

Наближався відповідний сезон, і я розумів: якщо завчасно про «годувати народ» не подбати — мені знову курс знесуть емісією під хлібозаготівлі.

Я шукаю собі в цей час союзника, телефоную Плющу і кажу: «Іване Степановичу, от якщо зараз ми це питання на самому високому державному рівні не вивчимо і не вирішимо, нам ані успішної грошової реформи не бачити, ані економічної стабільності і росту!»

Він мене запрошує до себе:

— Що ти хочеш?

— Іване Степановичу, у нас зараз є нагода поставити крапку в тій історії, що нас кожний рік літом паралізує. Ідеться про те, коли держава, у якої немає грошей, через сфальшовані емісією гроші купує правдиве зерно. Ця операція зриває стабільність купонів, і ми так ніколи не прийдемо до реформи національної валюти.

Він мене уважно вислухав, і я викладаю свою мрію:

— Іване Степановичу, давайте ми візьмемо літак, зберемо у цей «Ноїв ковчег» міністра фінансів, міністра сільського господарства, міністра промисловості, міністра економіки, десь міністрів сім-вісім, Національний банк, Голову Парламенту і такою делегацією вилетимо в Чехію! Я домовився із прем’єр-міністром Вацлавом Клаусом, щоб ми півдня поспілкувалися, зокрема по цій державній закупівлі хліба.

І ми домовилися з Головою Парламенту, щоб полетіти у такому складі у Прагу і влаштувати державний переворот у закупівлях зерна.

У мене була і залишається велика дружба із Вацлавом Клаусом, віднедавна колишнім президентом Чехії. Колись раніше він був міністром фінансів, а коли відбувалася ця розмова з Іваном Степановичем, Клаус очолював чеський уряд.

Вацлав Клаус — це один із моїх улюблених економістів Європи, це людина, яка принесла дуже багато раціонального у нові фінанси, у реформування країн пострадянського простору. Він зробив значний внесок у славетну чеську оксамитовість 1989 року, яка так багатьом сподобалась. Але водночас він був і монетаристом, і економістом досить радикального типу, можна сказати — тетчерівського ґатунку. Свого часу він випускає епістолярій, послання світові: «10 економічних заповідей XXI століття». Спочатку ми у НБУ його переклали і поширили серед депутатів Парламенту, а в 1995 році цю роботу видали окремою книжечкою. Я активно сприяв цьому виданню, бо мені видавалося дуже важливим, щоб в українському Парламенті ці заповіді прочитали і добре вивчили. Тоді у нас багато принципових рішень було попереду, а ця невеличка, але важлива робота могла допомогти.

Щоб мати хоч якусь уяву про суть тієї дискусії наприкінці 1993 року, варто перечитати півсторінки тексту. Ці думки дають уявлення про той концепт реформування української економіки і політики, який сформулював Вацлав Клаус. Я не можу гарантувати дослівності цитати — це радше конспект-рефлексія на один з публічних виступів Клауса, який перегукується із згаданою роботою та відповідає на найважливіше питання часу — як рухатися до свободи. Сподіваюся, що зміст його відповіді я передав вірно. Отже, як рухатися до свободи:

Системна трансформація не є вправою прикладної економіки або прикладної політології — це процес, який включає в себе людей та впливає на їхнє щоденне життя. Він створює нові групи переможців і переможених. І це змінює відносну політичну та економічну міць і стан різних соціально-економічних груп, руйнуючи первісну політичну, соціальну та економічну рівновагу.

1. Щоб бути успішними, політичні лідери повинні сформулювати і «продавати» громадянам країни позитивне бачення майбутнього суспільства. Перше завдання полягає в його формулюванні; бачення повинно бути позитивним (не тільки негативним), воно повинно бути ясним, воно повинно мотивувати, воно повинно говорити до сердець чоловіків і жінок, які провели більшу частину свого життя у духовно порожньому комуністичному режимі.

2. Друге завдання — «продати» своє бачення — є набагато складнішим. Воно вимагає звернення до народу: треба сперечатися, пояснювати, відстоювати, агітувати. Це вимагає більш ніж ефективної системи комунікації, більш ніж ефективних інформаційних технологій, більш ніж вільних і незалежних медіа. Це вимагає формування стандартних політичних партій, тому що без них політики не мають ніякої реальної основи влади.

3. Необхідний набір кроків щодо реформування включає в себе як зміни інститутів, так і зміни поведінкових і нормативних правил. Інституційні зміни вимагають часу. Проте зміна правил може і повинна відбутися дуже швидко. Велика частина розбіжностей щодо швидкості перетворення (шокової терапії або поступовості) можуть бути усунуті, якщо буде чітко вказана швидкість цих двох концептуально різних завдань перетворення.

4. Така фундаментальна зміна всього суспільства не може бути продиктована апріорі — за допомогою заздалегідь підготовлених процедур. Схеми реформування повинні бути вільними, невибагливими і гнучкими. Мрії соціальних інженерів усіх ідеологічних кольорів організувати або керувати всім процесом системного перетворення у жорсткий спосіб є помилковими, оманливими та суперечливими. Це має бути прийнято як даність, як важливу теорему перетворення: неможливо централізовано планувати народження і зростання вільного суспільства і ринкової економіки.

5. Реформи мають бути сміливими, цілеспрямованими, рішучими, а отже — болючими: бо економічна діяльність на основі пільгових цін, на штучно створених і тепер неіснуючих вимогах і на захищених ринках повинна припинити своє існування.

6. Одномоментний стрибок цін після їх лібералізації є неминучим.

7. Різке знецінення, яке неминуче буде введене перед лібералізацією зовнішньої торгівлі, зміщує обмінний курс значно нижче паритету купівельної спроможності.

8. Нерівність по доходах та майну виросте до безпрецедентного рівня.

9. Витрати, які мусять нести люди, треба широко розподілити: в іншому випадку втрачається крихка політична підтримка. Треба говорити правду, не обіцяти речей, які не можуть бути реалізовані, врешті-решт, збереження довіри до програм реформування та до політиків, які реалізують їх, — усі ці три умови є абсолютними імперативами.

Економічна і політична логіка, яку пропонував Вацлав Клаус, стосувалася також і викликів, пов’язаних із проблемами, через які ми готувалися до вильоту в Прагу.

Отже, завершується листопад 1993 року, прилітаємо у Прагу. Сідаємо на якийсь не той аеродром: сніг іде, хуртовина, нас ніхто не зустрічає, автомобілів нема. Іван Степанович нервується, лає посла: одне слово, візит почався «плідно».

Приїжджаємо до уряду. Прем’єр-міністр Чехії розповідає про свій досвід реформування економіки. Той досвід був складний. Можна десятки історій розповідати, як проводилася чеська приватизація, як розчищалися бюджетні видатки, знімалися привілеї із чиновників. Доходимо до основної теми, заради чого зібралися на ковчезі усі ці різні люди: починаємо говорити про державні закупки зерна.

Іван Степанович уже мав сформовану позицію, розуміє, що питати треба, запитує у Вацлава Клауса:

— Скільки тонн зерна закуповує чеський уряд?

Клаус — це людина, яка працювала міністром фінансів країни, тобто що купувалося, що продавалося державою, людина достеменно знає, але тут він сидить приголомшений, не знає, як відповісти Івану Степановичу. Прем’єр-міністр опустив трошки окуляри, з-над окулярів на Плюща дивиться і всім своїм виглядом запитує: «Повторіть, я не розумію, про що ви питаєте мене!»

Іван Степанович до нас повертається: «Ну, може, він не знає?» І знову до нього:

— Ну, скільки мільйонів крон ви витрачаєте на закупівлю хліба для держави?

— Та ми не купуємо хліба. Ми не купуємо зерна для держави.

— Ну, що у вас немає тюрем, армії?

— Та є тюрми, — каже Клаус, — є армія, але ми їм даємо бюджет, а де вони купують, ми не знаємо: там є процедура, хто меншу ціну ставить на зерно — там вони і купують. Але де саме вони купують — того ми не знаємо.

— І що, у вас немає цих державних закупівель на рік — «годувати народ»?

— Ні, немає. То бізнес витрачає свої гроші, складує, варить, парить, у торбинки замотує, продає. Ми з держбюджетом ніякого стосунку до цього не маємо!

Іван Степанович перехиляється за крісло до нашого міністра фінансів. Це був Григорій Олександрович П’ятаченко, і він сидів десь через три крісла від голови нашої делегації. Іван Степанович до нього повертається і голосним шепотом, яким дітей лякають, звертається до нього: «Григорію Олександровичу, ви чуєте? Їхня держава не купує зерно!»

Це було найбільше відкриття для цієї делегації! Григорій Олександрович, правда, тоді нічого не сказав у відповідь. Але поверталися ми звідти уже з перемогою, принаймні, в тому сенсі, що на цей рік держава купувати зерна не буде. Мої аргументи в уряді почули з інших вуст, і це було дуже важливо для фіналізації цього питання: врешті-решт ми перекрили ще одну дірку в бюджеті, а головне — зняли один з ключових чинників девальвації гривні і гіперінфляції споживчих цін.

Але кинути питання зернового ринку зовсім напризволяще мені видавалося якось не зовсім правильним. Тому ми просто у Національному банку організовуємо аукціон з продажу зерна. Я думаю, що за 300 років банківської практики в цьому світі — це був один-єдиний аукціон з продажу зерна, який проводився у головній операційній залі центрального банку. Ми прагнули показати хліборобу, що насправді поза урядом, на нашому ринку він має ліпшого покупця — покупця, який може заплатити дорожче, який здатний його, хлібороба, авансувати, і при цьому ці операції не спричинятимуть девальвації національної валюти, бо це ринковий покупець!

Я зробив такий невеличкий оргкомітет, ми запросили до торгів, можливо, до сотні учасників ринку — як виробників зерна, так і потенційних покупців. До якоїсь частини учасників я особисто передзвонив: хлопці, приїжджайте, нам треба провести перші в Україні зернові торги. Мовляв, ми покажемо, як це робити, а потім ми готові передати комп’ютерну програму і допомогти організувати хлібну біржу України. Проте зараз давайте ми розпочнемо з першого аукціону, покажемо, що для виробників і покупців є площадка, куди можна приходити в перспективі щоденно і в режимі реального часу проводити купівлю-продаж зерна.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка