Віктор ющенко недержавні



Сторінка5/10
Дата конвертації30.11.2016
Розмір6,26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вочевидь, хліб — це знакова тема. Зерно є товаром, який несе колосальне соціальне навантаження. У жодному суспільстві немає байдужих до того, яка ціна на зерно і як працює зерновий ринок. Це питання, яке не здатний обійти жоден уряд, жодна держава. Так само, як неможливо обійти питання ціни на національні гроші. Ціна на хліб і ціна на гроші — то два рівнозначні за вагою питання. Це питання національної ваги.

Валютний курс і ціна на хліб часом поводяться у подібний спосіб. Певні природні чинники впливають на те, що ціна на зерно високо піднімається, і, звісно, через декілька тижнів це приводить до того, що так само зростає ціна на хліб. Хліб — соціальний продукт, і значне зростання ціни викликає гостру соціальну реакцію, що невигідно будь-якому уряду. Тому уряд намагається тримати політику ціни на хліб на такому рівні, який би був комфортний для суспільства. Разом з тим, бувають періоди, коли великий врожай знецінює зерно: ціни на хліб падають і економіка виробника так просідає, що він сам стає проблемою для держави. Враховуючи, що це виробництво ризиковане, зерновий ринок потребує державної регуляції. Але потребує державної регуляції ринкового типу. Підкреслюю: не адміністративного, а ринкового типу. Такого, який здійснюється, наприклад, у Канаді, де працює біржа, яка створена у партнерстві між державою і приватними структурами.

Біржа формує національний зерновий фонд у подібний спосіб, як формуються валютні резерви Нацбанку. Приходить рік, коли зерна мало і ціна на зерно є високою, — тоді біржа проводить інтервенцію зі своїх фондів, викидає на ринок запаси і зменшує ціну на зерно. Приходить рік, коли високий урожай зумовлює малі ціни для виробника, — тоді біржа виступає активним покупцем, створює попит, піднімає ціну і формує свої запаси на майбутнє. Така біржа не є комерційною установою, яка заробляє, вона є установою, яка реалізує державну регуляторну політику в цьому секторі економіки. У такий спосіб ціна на зерно утримується у якомусь коридорі, який забезпечує гармонію і для суспільства, і для виробника. Це ціла політика, яка регулюється ринковими засадами. І от моя мрія була така: давайте ми для такої зернової держави, як Україна, — яка, безумовно, на зерновому ринку світу буде грати перші ролі, рано чи пізно буде у першій п’ятірці, — відпрацюємо модель національної політики.

І ми проводимо аукціон у стінах Національного банку. Цей аукціон дає ціни на продукцію сільгоспвиробника на 30—40 відсотків більші, ніж пропонувала держава на закупки чергового року. У гарному розумінні ми зробили таку собі провокацію: ми показали, що держава насправді є не найкращим покупцем, у неї немає грошей, вона неплатоспроможна так, як інші гравці ринку. Це не властива для держави функція хліб ростити-молоти-пекти. Ми переорієнтували ринок на іншого гравця. Таким був основний посил цього експерименту.

Ми провели зернові торги і цим самим показали, що починаючи від цього року в Україні загрози, яка існувала над національною валютою, — залпової емісії для потреб уряду по закупці зерна — більше не існує. Через певний час у приміщенні Мінхлібопродуктів розпочались регулярні торги зерном, а згодом запрацювала біржа. Ми перекрили ще один внутрішній крововилив в економіці.

Від 1993-го і аж до 1998 року українські політики сперечалися, чи голова Нацбанку повинен бути членом уряду. Я керувався хрестоматійним положенням: голова Національного банку не має брати участь у засіданнях уряду. Інституційно уряд і НБУ є протилежностями. Уряд — вічний позичальник. Національний банк — вічний кредитор. Уряд — це головний агент держави. Національний банк має бути, з одного боку, також провідником інтересів держави, а з іншого — працювати на користь звичайного громадянина, пересічного виробника товарів та послуг. Саме тому я завжди відстоював у назві центрального банку слово «національний». Це ключове слово, що відображає баланс раціональних стримувань і противаг в ім’я національного розвитку. Саме у цьому полягає різниця між поняттями «національний» і «державний» банк. Але формально, допоки ми прийшли до розуміння цього статусу Національного банку та його голови, п’ять чи шість років я мав формальний статус члену уряду. Врешті-решт, на тому етапі вмикався суб’єктивний чинник, кожна моя участь у засіданні уряду часто приводила до конфліктів: уряд просить емісію, а голова Нацбанку виходить на трибуну і каже «ні». Це слово я повторював на засіданнях Кабінету Міністрів сотні разів, а хто любить чути слово «ні»?! Треба було, щоб Національний банк України став незалежним від уряду.

Це була одна із успадкованих від часів Радянського Союзу інституційних проблем: Держбанк СРСР не був незалежною установою. В умовах адміністративної економіки у тому не було потреби. Держбанк СРСР перебрав на себе дуже багато функцій, які були у Міністерства фінансів.

У той період, коли я працював в Українській конторі Держбанку СРСР, був момент, коли радянський центральний банк мав би зупинитися, завершити нав’язану комуністичним ладом практику, перестати бути касовою установою, забути про позицію «чего изволите?» і почати вибудовувати свою незалежність, формувати пряму відповідальність за якість грошей, їх стабільність. Але у тих умовах незалежність центрального банку могла почати формуватися тільки як результат зміни державної політики. А політики — вірніше комуністичні діячі — часто цього не розуміли. Боюсь, вони просто не знали про те, що незалежність центрального банку є необхідною умовою стабільності грошей. Політична диктатура тоді була понад усе.

Відносини між Мінфіном і Національним банком є дуже складними у кожній країні: це відносини між вічним кредитором і вічним дебітором. Проте ці стосунки можна і треба гармонійно збалансовувати. Хтось має контролювати уряд, щоб він не перетворився на марнотратника.

Взірцеву історію подібних стосунків надає країна, яка пережила найжахливішу в історії гіперінфляцію, — Німеччина. Ця країна дала світу приклад того, як гроші не працюють. Німеччина показала, як сірники або мило стають більш твердими грішми, ніж національна валюта: після Першої світової війни нову рейхсмарку міняли на один трильйон старих. Коли Німеччина вийшла із Другої світової війни, німцям так само кілька років не вдавалося налагодити фінансову стабільність. Але саме Німеччина провела банківську реформу і збудувала таку банківську систему, з якої брала потім приклад чи не половина усіх країн світу. Коли Людвіг Ерхард, міністр фінансів в уряді Конрада Аденауера, декларував проведення економічної реформи, то ця реформа почалася з того, щоб зробити національний Бундесбанк незалежним від уряду. Керівництво держави прийняло рішення, що віднині Німецький центральний банк повинен бути у Франкфурті, а уряд та Міністерство фінансів повинні працювати у Бонні. Навіть через такі географічні символічні жести ідеологи реформ прагнули показати, що ці інституції не повинні щоденно перетинатися — у них різні місії.

Ми поставили за мету сформулювати нові принципи взаємодії між Національним банком та урядом, взявши за основу німецьку модель. Такий підхід був, до речі, однією з умов, яку треба було виконати до проведення грошової реформи. Адже центральний банк потребує належних повноважень, щоб захистити національну грошову одиницю, у тому числі і від тиску уряду. Але для цього треба було прийняти новий закон і змінити статус Нацбанку.

Врешті-решт, ми вийшли на новий закон і таким чином запровадили ті принципи, той рівень незалежності Національного банку, яку він має сьогодні і яку тепер ніхто не намагається піддати сумнівам. Незалежність Національного банку України сьогодні акцептована і суспільством, й інститутами влади. Проте для усвідомлення цього знадобилося багато років.

Крок за кроком ми підходили до того, що десь у 1995 році ми почали обговорювати з президентом країни Леонідом Даниловичем Кучмою можливість проведення грошової реформи. Проте для введення національної валюти треба було запровадити ще досить багато підготовчих заходів. Найбільшою проблемою залишався бюджет країни, його дефіцит, і особливо — що було дуже важливим для місії центробанку — спосіб покриття бюджетного дефіциту.

До 1995 року весь бюджетний дефіцит покривався за рахунок емісій Нацбанку. Це була одна з найбільших проблем, яка заважала розпочати грошову реформу. Саме тому кожний раз у наших розмовах із урядом, з прем’єр-міністрами Віталієм Андрійовичем Масолом та Євгеном Кириловичем Марчуком, із президентом Кучмою тема керованості бюджетного дефіциту перетворювалася на одну із найбільш важливих. Нам треба було перейти на інший спосіб його покриття: не через емісію грошей Національного банку, а емісією державних цінних паперів урядом. Ми наближалися до порозуміння. Уряд врешті-решт підтримав позицію Нацбанку. Якщо сьогодні я можу переплутати дні народження моїх дітей чи онуків, то я ніколи не забуду час і обставини, коли на ринку цінних паперів Національний банк України вперше розмістив перші місячні і піврічні облігації Українського уряду. Тоді це було щось революційне, невідоме і тому — надзвичайне. Національний банк мав закласти у політику резервування нові мотиви, які б спонукали комерційні банки купувати облігації уряду як гарячі пиріжки. Тепер це звична практика, дрібний епізод.

Якщо вдаватися до аналізу статистики, можна легко побачити, що на початку 1990-х років виробництво в Україні падало, а бюджетні дефіцити, навпаки, зростали. Рівень реальних пенсій і зарплат зменшувався, і цей стан справ народжував багато утопічних проектів порятунку ситуації. Таких проектів було багато, проте більшість з них пропонувала лише одну ключову відповідь — друкарський верстат.

Україна пішла шляхом слабкої монетарної політики: головне — побільше надрукувати грошей. Друкарський верстат народив дві спіралі, два торнадо: стрімку динаміку цін і дещо менш стрімку динаміку зарплат. Адже слабка бюджетна та монетарна політика приводять до того, що інфляція розвивалася вищими темпами, ніж заробітна плата. Коли такі процеси тривають роками, не тільки у політичних колах, але й у владних колах усе голосніше починає звучати ідея, що цю хворобу — постійне відставання темпів заробітної плати — можна вирішити тільки за рахунок нових емісійних вливань. Це було великою, фундаментальною помилкою! До чого призвело в економіці таке рішення, я вже пояснював: ми отримали парадоксальну ситуацію, коли держава емітувала усе більше й більше грошей, а виходило, що у людей грошей нема, бо ці гроші знецінилися.

Місія Нацбанку полягала у тому, щоб домогтися фінансової стабільності. Фінансова стабільність мала приборкати інфляцію. Проте для цього треба було максимально швидко прийти до жорсткої монетарної політики, до обмежувального бюджету.

Мова йшла про цілу серію досить серйозних, радикальних реформ. Ми мали різко скоротити рівні емісійної підтримки діяльності уряду й особливо його галузевих програм. Уряд мав навчитися раціоналізувати свої видатки, сформувати так свою видаткову політику і дохідну базу, щоб був досягнутий баланс із мінімальним дефіцитом бюджету.

Водночас ці реформи мали дати відповідь на питання: як зробити так, щоб стимулювалося зростання рівня заробітної плати і соціальних програм? Відповідь була простою і очевидною: треба не зарплату піднімати до високого темпу інфляції, а інфляцію опускати до рівня — або і нижче — можливих приростів зарплати і соціальних програм. Залишалося тільки переконати в цьому уряд, парламентське лобі та профспілки.

* * *

Наприкінці 1993 року 10 256 % гіперінфляції мали б зробити очевидним для всіх, що через емісію рівень заробітної плати наздоганяє інфляцію так само успішно, як собака наздоганяє свій хвіст. Так усе могло крутитися безкінечно довго: вмикався друкарський верстат, і чергова порція емісії знову піднімала ціни, а тоді треба було знову піднімати заробітну плату, щоб вона наздогнала ці ціни. Економічна ситуація зробила наступний оберт, минає квартал — і знову інфляція є такою, що зарплати не можуть наздогнати ціни, треба робити нову емісію на заробітну плату. І так продовжується без кінця, за законами геометричної прогресії.



Я розумів, що ця дискусія із урядом і Президентом України не могла бути аж такою простою, що цю гру не можна виграти за один тільки 1993 рік. Але ми активізували обговорення беземісійного покриття бюджетного дефіциту. У мене тоді була одна мрія: через політику центрального банку, безумовно у співпраці з Мінфіном, зробити стабільні ціни і гроші — це було умовою стабільності, відновлення, економічного зростання.

Багато хто в уряді і Парламенті вважав, що спочатку треба стабілізувати економіку, а потім — гроші і ціни. Нас, прихильників іншої позиції, тоді дещо іронічно називали «монетаристами». Але саме наша позиція було єдиною вірною у тих умовах: спочатку треба було стабілізувати гроші та ціни, а наслідком цього мала стати стабілізація економіки. Іншими словами, догма вимагає спочатку досягти фінансової стабілізації, а потім прийде економічна. Сьогодні це розуміють усі. Проте так було не завжди.

Коли ми тільки починали цю дискусію, я очікував, що Міністерство фінансів почне атакувати такі пропозиції Національного банку. Ця дискусія то розгоралася, то затухала. На Банковій та Грушевського траплялися періоди метушливої активності, коли тиск на Національний банк збільшувався.

Я розумів, що мене будуть звинувачувати в тому, що ініціативи Національного банку будуть переобтяжувати бюджет. Адже уряд повинен запозичити основну суму кредиту, а потім ще й обслуговувати відсотки. А уряд до цього нікому відсотків не платив! Натомість тут йому треба в бюджет закласти суми на обслуговування запозичень: а це небачено, бо в нього і так дефіцит! Це був розрив психологічного шаблону — «у нас у Хоружівці такого не було!» Іншими словами, виходила така собі абракадабра: треба платити більше, щоб платити менше. Але це була абсолютно логічна абракадабра, адже гіперінфляція обходилася економіці дорожче.

Проте з кожним місяцем, з кожним кварталом позиції Національного банку, президента й уряду зближувалися, ми домовилися: запроваджуємо беземісійні інструменти.

Якщо взяти стандартну ситуацію, то сто років тому чи не в кожній країні Заходу питання беземісійного покриття бюджетного дефіциту найбільше цікавило уряд і запровадження таких інструментів було ініціативою самого уряду. У нас практика емісійного покриття бюджетного дефіциту привела до того, що атрофувалася сама мотивація уряду шукати ресурси на ринку. Уряд претендував на «право першої ночі», вважав, що він особливий клієнт і тому може особливо фінансуватися, включати друкарський верстат.

Позиція Нацбанку була протилежна: уряд — це рядовий клієнт економіки, він має працювати на тому ринку, на якому працює цукровий завод, колгосп, великий підприємець чи проста людина. Уряд від них нічим не відрізняється — він є простим позичальником. Проте оскільки уряд належить до категорії вічної, то навпаки — позичати уряду завжди є велика честь! Адже уряд є інституцією першого рівня кредитоспроможності. Уряд — це установа, яка ніколи не збанкрутує. Це вічна установа, яка буде завжди обслуговувати свої зобов’язання, а значить немає ризику для тих інститутів, які бажають кредитувати уряд.

Десь наприкінці 1994 року ми дійшли у переговорах із Кабінетом Міністрів до узгодження плану урядових запозичень на внутрішньому ринку. Я був дуже зацікавлений у тому, щоб цей механізм запрацював. Щоправда, Мінфін у цю затію не дуже вірив і досить часто заявляв, що у наявній економічній ситуації урядові цінні папери — це безглузда ідея, адже ці облігації не будуть користуватися попитом. У Мінфіні боялися, що уряд ніхто не захоче кредитувати, адже довіра до уряду була дуже слабка. Були побоювання, що кредиторів не зацікавлять відсоткові умови. І я це добре розумів, тому ми робили усе, щоб урядові запозичення сподобалися на ринку. І, безумовно, ми серйозно підігрівали політикою Національного банку інтерес до цих запозичень.

Національний банк дуже добре попрацював з комерційними банками. Ми запровадили діалог із майбутніми кредиторами; я провів декілька нарад з ними і пояснював: як тільки-но уряд приймає рішення щодо випуску цінних паперів — ми переходимо до нового типу бюджетної політики. Цей тип бюджетної політики передбачав, що дефіцит бюджету покривається не емісією грошей Нацбанком, а випуском урядом України цінних паперів. І я закликав банкірів до того, що тільки-но уряд підтримає цю ідеологію, першим його партнером мають стати комерційні банки.

Звісно, у банківському колі теж було багато побоювань, застережень, дискусій, тому в Нацбанку запрацювала постійно діюча нарада з комерційними банками. Ми намагалися донести ідеологію цього проекту. Безумовно, ми розуміли, що одного фінансового патріотизму у такій справі буде замало, треба було запровадити відповідні стимули. Тому ми з самого початку, ще до випуску урядових облігацій, внесли корекцію у політику Нацбанку. Ми дещо змінили політику рефінансування комерційних банків і запропонували стимул: комерційні банки, які викуповували облігації уряду, отримували стовідсоткову підтримку через рефінансування з боку Нацбанку. Такі інструменти Нацбанку спонукали комерційні банки вийти на той ринок, який вони ще не знали, в якому вони не працювали, де вони не хотіли працювати, бо не мали великої довіри до урядових запозичень.

З іншого боку, і у Міністерства фінансів не було досвіду в організації ринку внутрішніх запозичень: за останні сімдесят-вісімдесят років це була перша спроба спрямувати уряд позичати гроші на тому самому ринку, де позичає звичайна людина, де позичає бізнес. Позичати, замість того щоб користуватися друкарським верстатом — для багатьох це була революційна ідея. Це було нечувано, щоб уряд став рядовим позичальником! Це була революція в оптимізації політики видатків держави.

Звичайно, спочатку цей інструмент викликав певну недовіру. Пам’ятаю, треба було робити певні жести і я, як голова НБУ, викупив кілька десятків облігацій, так само як мої співпрацівники та колеги з Мінфіну.

З початку 1995 року Мінфін почав емісію цінних паперів. Ми запропонували, щоб уряд вийшов з емісією короткотермінових цінних паперів: на 3 місяці, на 6 місяців, щоб усі учасники ринку звикли до цього інструменту. Короткотермінові облігації рясно стимулювалися Нацбанком за допомогою інструментів рефінансування. Нам вдалося досить легко запустити цей механізм. Ми спостерігали за ним протягом двох років і бачили його ефективність: емісія цінних паперів є здоровою, ринковою альтернативою друкарському верстату.

Поступово уряд почав розуміти, що таке фондовий ринок, де беруться гроші і яка їх ціна. А тим самим ми уникнули загрози дестабілізації національної валюти. Ми сформували модель, коли міністр фінансів уже не апелює до голови Національного банку, щоб той зробив емісію. Історія з емісійним покриттям бюджетного дефіциту закінчилася. Так ми зняли найбільш серйозну загрозу дестабілізації майбутньої національної валюти, загрозу, яка могла зірвати проведення грошової реформи.

Мені видається, що ця історія трапилася на самому початку 1996 року, адже вона має виразно різдвяний настрій.

Я прилітаю з якогось відрядження. В аеропорту мені кажуть, що прем’єр-міністр просив терміново із ним зв’язатися. Я набираю телефонний номер Євгена Кириловича Марчука. Треба віддати належне Євгену Кириловичу, він був, мабуть, найтактовнішим з прем’єрів, досить часто у нас бракувало такої високої інтелігентності в уряді:

— Чи не могли б ви зараз заїхати до мене? Де ви зараз?

— В аеропорту. Приїхати можу.

І я з аеропорту в обідню пору, в неділю їду до прем’єр-міністра. Заходжу до нього, Євген Кирилович сидить без піджака, у сорочці на своєму робочому місці. Перед цим у нього була урядова делегація з Китаю. Він зустрічався з прем’єр-міністром Китаю у себе в кабінеті, якісь враження залишилися, дуже урочисті, від цієї зустрічі. І з цим настроєм Євген Кирилович мене зустрічає. Раптом каже: «Давайте вийдемо на балкон».

У прем’єр-міністра з кабінету є два виходи на балкони: один виходить у бік вулиці Грушевського. Виходиш — колони праворуч закривають будинок парламенту, зліва — готель «Дніпро», Український дім, а перед тобою — засніжені дерева, і таке враження ніби ти стоїш серед лісу. Марчук у сорочці виходить — хоч холодно було, — каже: «Вікторе Андрійовичу, подивіться, що це за чудо!» Тоді перейшли через кімнату відпочинку на другий балкон, а там тільки дахи: шифер, бляшані димарі, клубки диму. Це виглядало як дві протилежності одного світу, як «інь і ян», світ, опанований людиною, і світ, створений Богом. Якийсь дуже ліричний момент був...

Повертаємося до кімнати відпочинку, там сидять міністр фінансів і ще кілька міністрів. Скромно накритий стіл, і видно, що на мене чекали. Прем’єр-міністр починає говорити: «Якби у цій країні ми обирали кращого, якби у нас був конкурс на кращого серед урядовців, то я сказав би так — кращим у минулому році у нас був Віктор Андрійович Ющенко і та робота, яку зробив Національний банк!»

Я відчував, що то не були лестощі. Це були слова оцінки, які дуже важливо чути від партнера. Цю розмову я добре пам’ятаю і хотів би сказати Євгену Кириловичу, що то були дуже важливі знаки взаємоповаги.

У мене були гарні відносини з усіма урядами. Я насправді щиро хотів бути поруч з ними, бо розумів, що основне навантаження з модернізації країни лягає на уряд. Я можу спонукати якісь процеси, я можу багато з урядових ініціатив підтримувати: Нацбанк володів значними ресурсами для реформ. Нацбанк не міг заявити щодо чогось, що це — виключно урядові проблеми, що це не наші проблеми. Я думаю, що без допомоги Нацбанку уряд мав би можливість вирішити проблеми перших років української Незалежності, проте вирішив їх пізніше і не так якісно. Я весь час демонстрував, що Національний банк — це партнер уряду. Проте партнер не в тому, щоб безоглядно робити найпростішу роботу — неконтрольовану емісію, а щоб ми всі навчилися берегти стабільність національних грошей. Фінансова стабільність була першоосновою для сотень тисяч бізнесменів, які почали генерувати енергію української економіки. Ми трошки змінили нашу країну.

Коли в січні 1996 року ми з прем’єр-міністром Євгеном Марчуком стояли на балконі будинку Кабінету Міністрів, ми уже добре знали результати фінансового року. Ми подолали платіжну кризу і відрегулювали валютний та зерновий ринки, ми рухалися до беземісійного покриття бюджетних дефіцитів. Ми дивилися на фінансові результати року і вже могли прогнозувати, що гіперінфляція приборкана. Прийшло усвідомлення, що ми виходимо на новий етап економічного розвитку, і не тільки економічного, — Україна знаходилася за крок до запровадження ще одного символу Незалежності, до появи нового атрибуту державності. Ми готувалися зустрічати Леді Гривню.

Розділ 12 ОПЕРАЦІЯ «ГРИВНЯ»

Монетний двір, що тимчасово не працює. — Альтернативні концепції грошової реформи. — Що буде, якщо «забрать і поділить». — Трохи банківської кухні. — Час «Ч». — «Зрадники» на грошах. — «Скарби України» та інші гуманітарні проекти. — Загроза дефолту. — Коли МВФ каже «НІ». — Ключове слово.

Після того як Національний банк України випустив в обіг гривню, я мав візит до Ізраїлю. Центральний банк цієї країни був одним з тих, хто надавав Україні технічну допомогу в організації фондового ринку. Саме цій тематиці, здається, і була присвячена та поїздка. Мене зустрів голова правління банку, мій хороший товариш Яків Френкель. Потім, коли була Помаранчева революція, він приїжджав на київський Майдан, носив помаранчеву стрічку і як дитина був захоплений революційним духом київської юрми. Того дня я привіз йому сувенір та інший привід для радощів — перші карбовані монети українського Нацбанку:

— Друже, оце у нас тимчасово не працював монетний двір, а тепер ми його знову перезапустили, і це — його перша продукція.

— А скільки років у вас не працював монетний двір?

— Десь 900 років!

Френкель цей жарт підхопив:

— Давай підійдемо до вікна!

Підходимо. За вікном майже на кожному стовпі можна було побачити стандартну білу табличку, яка за форматом і стилем нагадувала дорожні знаки, що позначають назву населеного пункту. На тих табличках синіми літерами єврейського алфавіту було щось написано. Яків підвів мене до вікна і питає:

— Ти бачиш ту табличку?

— Бачу.

— А ти знаєш, що там написано?



— Не знаю.

— А там написано: «Єрусалим — столиця Ізраїлю всіх часів». Тут у нас єврейської держави дві тисячі років не було. Тимчасово.

Так він повернув мій жарт.

Близько 900 років Україна не мала власного монетного карбування. Тільки у короткий період української Незалежності 1918—1920 років тут було з’явилися власні паперові гроші. І ось прийшов час, коли в Україні знову з’явилися і свої монети, і свої банкноти. Можливо, це звучить занадто пафосно для початку розділу, але виробництво грошей — то ознака державності. І коли ти дотичний до цього — це щось-таки значить у житті.

Проте для того, щоб випустити у світ українську гривню, треба було вирішити тисячі питань. Деякі з цих питань були наскільки неочевидними для неспеціаліста, настільки важливими для успішності грошової реформи. Наприклад, треба було визначитися із концепцією реформи: проводити її за конфіскаційним сценарієм чи навпаки? У владі були прихильники обох концепцій.

* * *


Президент Кучма ставився до роботи Національного банку із досить великою довірою. Я б сказав, що в цілому він сприймав наші підходи до проведення реформи конструктивно. Кучма у процеси прийняття рішень Нацбанку не втручався, він бачив: контора свою роботу робить, жодного ручного управління у підготовці грошової реформи не треба. Проте у його команді були люди з різними позиціями у цьому питанні. Групу радників президента очолював Анатолій Васильович Гальчинський, людина іншої економічної школи, іншого світогляду. Він був прихильником конфіскаційної моделі, а значить — одним із опонентів тієї концепції грошової реформи, яку пропагував Нацбанк. У Парламенті його однодумцем був голова Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Віктор Іванович Суслов. У нашому трикутнику діалог формувати було значно тяжче. І голова парламентського комітету, і керівник групи радників мають свої аргументи, їх позиція є важливою. Проте складність цього діалогу полягала не в змаганні, хто зможе знайти вагоміші аргументи. Гальчинський був речником президента з економічних питань, людиною, яка ретранслює думки президента. Але він водночас був і тим, хто формує те, що думав президент. Отже, найбільша складність цієї ситуації була в тому, що ти не розумієш, з ким ти дискусію ведеш: з Гальчинським чи з Кучмою. Тут з’являвся елемент політики.

Дискусія щодо концепції грошової реформи тривала від самого 1993 року, який був одним із найбільш економічно складних у новітній історії України. Дефіцит бюджету ніким не міряний, інфляція галопує, соціальна ситуація гіршає і гіршає з кожним кварталом. Тоді сформувалися дуже великі борги по зарплаті, шахтарі сиділи на бруківці перед Кабміном і грюкали касками на пів-Києва — страйки загострювали політичну ситуацію. Щоб погасити зарплатні борги і вгамувати політичні пристрасті, треба було знайти кількадесят мільйонів. У такому контексті група економістів і політиків у Парламенті висуває концепцію: давайте ми зробимо конфіскаційний обмін карбованців на гривню.

Ідея фіскальної грошової реформи означала досить просту річ: «забрать і поділить». Якщо хтось приносить, умовно, 10 000 — тому міняють один до одного, а той, хто має для обміну 50 000, — для нього уже вмикають якісь понижуючі коефіцієнти, тобто зверх певної суми вмикається конфіскаційний механізм. Отриманий у результаті нерівноцінного обміну ресурс за задумом авторів цієї концепції перекидається на компенсацію бюджетного дефіциту — заборгованості по зарплатах гасять, шахтарі щасливі їдуть додому, на вулиці Грушевського стає тихо. На мій погляд, це був дуже сумнівний сценарій.

Дискусія навколо тієї концепції то активізується, то згасає, і у таких коливаннях навколо невпевненої рівноваги позицій минає майже два роки. Аж раптом я починаю відчувати, що у мене з’явився серйозний партнер — новий прем’єр-міністр Євген Марчук. Євген Кирилович спочатку нічого не говорив, але він так поводився, що жодних слів уже не треба було.

Марчук був прем’єр-міністром з позитивним набором якостей: він умів чути і сприймати різні позиції, вислуховувати різні думки і бути доволі безстороннім у прийнятті рішень. Поза тим, мушу визнати: позиція Нацбанку завжди знаходилася у привілейованому становищі. Проте симпатії прем’єра не були випадковою примхою — вони сформувалися на підставі взаємного розуміння. У нас не могло не бути розбіжностей, а потім траплялися і непорозуміння, часом навіть конфлікти, але в той період бачення багатьох проблем і їх розв’язань було спільним.

Я думаю, що було дуже добре, що саме Марчук був прем’єр-міністром на етапі підготовки грошової реформи. Вперше ми проговорили годину, а може, півтори з цього приводу, і у мене склалося відчуття, що він добре зрозумів рецепт грошової реформи, який пропонував Нацбанк. Ми говорили про довіру. Ми говорили про те, що грошова реформа у всіх складових її концепції має базуватися на довірі.

І ось, користуючись підтримкою прем’єра і тим, що до президента час від часу потрапляєш на різні наради, я переконую Леоніда Даниловича, що конфіскаційний принцип реформи нам категорично не підходить. Треба було переконати президента Кучму, що довіра є потужним економічним чинником. Насправді було досить просто пояснити, як це працює. Негативні приклади з радянського минулого у Леоніда Даниловича були просто перед очима. Досить було їх тільки нагадати і роз’яснити, як фіскальні методи спрацюють у ринкових умовах.

Уявімо ситуацію: нова національна валюта розвезена по усіх районах і лежить у сховищах комерційних банків — довго секретом це бути не може, і всі розуміють, що незабаром треба чекати грошову реформу. А чекати грошову реформу люди будуть з недовірою.

Достатньо було будь-яких чуток, будь-якої вигаданої бабцями на лавочці «страшилки», щоб утворився ажіотаж, який хвилею здатний знести усе. Тільки-но народ почує, що реформа матиме конфіскаційний характер, — усі побіжать до магазинів і зметуть з полиць геть усе, прагнучи отоварити свої гроші. У той момент ми мали настільки малі товарні запаси, настільки незначні запаси валюти, що будь-яка паніка на ринку зривала і курс, і ціни. Отже, ціни підстрибують вгору, курс летить вниз — за перші три дні у нас інфляція піднімається до 400 %. І ці 400 % — то тільки квіточки, бо спрогнозувати ажіотажний попит і паніку на ринку методами економічного аналізу вкрай складно. У таких умовах інфляція може зростати у геометричній професії, усе закінчується колапсом для економіки, і все через те, що чинник недовіри надто великий.

Історично ставлення людей до грошової реформи було підозрілим: знову в тебе щось забиратимуть. Усі реформи, які проводив СРСР, проходили з експропріаційними лейтмотивами. І грошова реформа 1947 року, і наступні реформи у 1961 та 1991 роках — усі вони відклалися у пам’яті людей із певним негативом. Завжди у населення щось забирали. Фіскальний характер реформ був ключовою стратегією при Совєтах. Поза обміном грошей, грошова реформа супроводжувалася сплеском репресивної активності КДБ та міліції. Усе це разом не могло не народжувати недовіри і відповідних песимістичних очікувань. Саме тому через негативний історичний досвід тільки-но людина чує про конфіскаційний характер реформи, вона біжить в обмінний пункт з десятикратною до вчорашнього дня потребою в іноземній валюті чи поспішає у магазин за сіллю, милом, цукром та крупою, — створюється ажіотаж, і всі ціни та курси летять догори дригом! Гіперінфляція виникає не через емісію, а через недовіру людей до держави та її дій, ціни ростуть не з монетарної причини, а через брак довіри. Це працює як спазм, як гіпертонічний криз для економіки. Єдині ліки проти цієї симптоматики — політика довіри.

Мені вдалося переконати президента у двох речах, які дозволили знівелювати цей чинник недовіри.

Річ перша: давайте ми розпочнемо грошову реформу з відкритого оголошення про початок її проведення. Подібного у радянській практиці не було.

Зазвичай усі реформи оголошували зненацька: напередодні пізно ввечері оголошують грошову реформу по телебаченню, вранці газета «Правда» виходить, а магазини й ощадкаса відразу приймають гроші на нових умовах.

Так було і в 1991 році, коли останній радянський уряд Валентина Павлова провів конфіскаційну грошову реформу, міняючи старі купюри великих номіналів на нові. Реформу оголосили несподівано у програмі «Час» уже по дев’ятій увечері, на весь обмін відвели три дні, а хто не встиг поміняти свої рублі — той не встиг. Реформа стала однією з причин, чому довіра до радянського уряду впала, а сам СРСР незабаром розвалився.

Грошову реформу Павлова тоді ще добре пам’ятали, дехто і через п’ять років зберігав сторубльовки, які так і не зміг обміняти. Я переконав Кучму, що нам зненацька нічого робити не треба, бо від того «зненацька» ми втратимо контроль над цінами. Це буде соціальна революція і повний економічний колапс. Треба оголосити про проведення реформи заздалегідь, повідомити: «Шановні громадяни, через тиждень, такого-то числа ми хочемо провести реформу». Це — перше.

По-друге: ми маємо наголосити на нефіскальному характері реформи і за той тиждень переконати, що не має значення, в Україні ви чи поза її кордонами: де б ви не були і скільки б грошей не мали — ми поміняємо вам усе, що ви принесете.

У необхідності і правильності цих двох кроків мені вдалося переконати спочатку прем’єра, а потім — президента. Але наші опоненти в Адміністрації Президента та у Верховній Раді прагнули зробити ведмежу послугу і владі, і президенту, і людям: давайте обмежимо обмін двома тижнями, давайте якусь частину купонних коштів завдяки цьому не обміняємо, а зарахуємо в актив уряду, і хай уряд видає з тих коштів заборгованості по зарплатах.

Я цього не міг зрозуміти: звідки це бажання весь час щось у когось забрати?! Це руйнувало довіру і до реформи, і до дій держави, і до нових грошей. Якщо слово «довіра» є ключовим для цілої реформи, то навіщо намагатися обманути людей у якихось дрібницях?! У Національного банку була зовсім інша концепція. Для Нацбанку усі гроші рівні: не має значення, чи то гроші багатої, чи бідної людини, принесли їх учора, чи сьогодні, Нацбанк ставиться до всіх — до білих, до червоних, до синіх, до блакитних — одинаково: це державні зобов’язання перед окремою людиною. Ми не можемо робити якусь переоцінку грошам: оці — добрі, а оці — погані. Для цього у держави є інші органи: податкова, міліція, прокуратура, суд. Якщо ж Національний банк буде вирішувати, що чиїсь гроші недостатньо добрі, то недовіра буде до усіх грошей, до усіх державних зобов’язань!

Зараз це має вигляд якоїсь дрібниці, але у таких дрібницях відображалася уся філософія реформи. Коли у наших дискусіях ми підійшли до питання про термін обміну купонів на гривні, сторона, яка ратувала за фіскальний режим, весь час наполягала: давайте два тижні дамо на проведення реформи, і після того нехай навіть на запах тих купонів не чути буде — не будемо приймати більше! Дискусія була фантастично важкою. Я цього не розумів: чому держава поспішає так некоректно відмовитися від своїх казначейських зобов’язань, які вона випустила рік чи два тому? Давайте спробуємо уявити ситуацію: хтось там через рік знайшов у себе вдома 100 000 купонів і приносить до Національного банку. Як ми маємо вчинити? Це ж не фальшиві гроші, це офіційні державні зобов’язання! Це справжні гроші, які людина заробила руками і головою. Чого б Національний банк мав відмовлятися від своїх зобов’язань? Такими діями ми розривали би капіляри, з яких складається довіра! Таким був контекст розмови із президентом, яка все вирішила.

Я добре пам’ятаю, як я прийшов до Леоніда Даниловича, шукаючи підтримки для нашої концепції грошової реформи. Того дня я розповів президенту історію, як у США обмінювали навіть через 50 років ті долари, які були випущені чи то у 1912-му, чи то у 1916 році. Кажу: «Леоніде Даниловичу, ви уявляєте, яка це моральна держава, яка гідна влада?! Якщо існують зобов’язання американської держави — вони приймаються до виконання навіть і через півстоліття! Ми мали б чинити у подібний спосіб і тим показати: не спішіть в обмінні пункти, не поспішайте у магазини, не треба летіти догори дригом наввипередки, щоб якнайшвидше позбутись тих купонів: ми виконаємо наші зобов’язання, ми їх приймемо, коли вам буде зручно. Навіть через рік, через два, через п’ять!»

Саме через такі аргументи я отримав право провести реформу за нефіскальним сценарієм, а сам термін обміну купонів був згодом продовжений з двох тижнів до кількох років. Для мене це було принципове питання: показати, наскільки серйозно держава підходить до виконання своїх обов’язків, наскільки вона поважає свої гроші, а ще більше — шанує гідність своїх громадян. Ми мали продемонструвати, що ми будуємо: суспільство довіри чи щось зовсім інше!

Отже, питання концепції грошової реформи видавалося остаточно вирішеним: я мав підтримку президента і повне порозуміння із прем’єр-міністром щодо змісту реформи, характеру та темпів її проведення. Раптом за три місяці до початку реформи, наприкінці травня 1996 року Марчука відправляють у відставку. Причини відставки згодом обросли фольклорними дотепами на зразок «за створення власного політичного іміджу». На зміну Марчуку приходить Лазаренко.

За кілька тижнів до початку грошової реформи у Кабінеті Міністрів відбувається майже секретна нарада. На тій нараді я доповідаю новому прем’єру концепцію грошової реформи та стан її підготовки. І на тій нараді несподівано знову звучать аргументи на користь конфіскаційного сценарію: як я зрозумів з дискусії, новий прем’єр-міністр мав прихильність саме до такого варіанта реформи. Але на тому етапі змінити щось у попередньому рішенні було досить складно: доктрина грошової реформи не формується за один день, і змінити її в один момент неможливо, за кожним таким рішенням — сотні документів, тисячі сторінок різноманітних регламентів.

Формально такі важливі рішення приймають дві людини: президент і прем’єр. Але позиція президента є вирішальною. Це — пункт № 1. Пункт № 2: якщо позиція прем’єр-міністра входить у конфлікт із позицією президента — дивись пункт № 1. Це такі правила. Тому та нарада мала характер ритуальних танців. Позиція президента щодо концепції реформи була незмінною. Лишалося рахувати дні до часу «Ч».

* * *

Тема введення в обіг національної валюти домінувала з самого першого року української Незалежності. Дехто навіть і в Нацбанку тоді мав переконання, що Україна буде однією з перших країн колишнього СРСР, яка запровадить нові національні гроші. Багатьом тоді видавалося, що запровадження національних грошей саме по собі допоможе вирішити більшість економічних проблем часу. Введення гривні сприймалося як одне з «гарячих» питань тодішнього порядку денного. Із ним дуже поспішали. Дизайн національних грошей почали розробляти ще у квітні 1991 року — за три місяці до офіційного проголошення Незалежності України. Перші гроші, що були надруковані у Канаді, приїхали в Україну у жовтні 1992 року, за три місяці до того, як мене призначили головою Національного банку. Ті гроші пролежали у сховищі майже чотири роки — чекали слушного моменту.



З точки зору звичайної людини, випустити валюту не повинно бути складно: треба надрукувати красиві кольорові папірці, розвезти по банках і магазинах, урочисто махнути рукою і сказати «Поїхали!», як Гагарін перед польотом у космос. Комусь, можливо, могло видаватися, що Національний банк дарма зволікає із грошовою реформою. Мабуть, треба пояснити, чому так сталося.

До того, як випустити в обіг гривню, Національний банк мав розв’язати три ні з чим не порівнювані за масштабом задачі. З перспективи сьогоднішнього часу кожна з тих задач видається чимсь грандіозним на зразок єгипетських пірамід і кожна з них здіймалася до небес горою проблем. Отже, Національний банк мусив:

1) зупинити інфляцію, що означало запровадити більш жорстку бюджетну політику і вийти на поміркований дефіцит національного бюджету (приблизно 3 % від ВВП). Емісію грошей на покриття бюджетного дефіциту треба було замінити емісією цінних паперів уряду України. А окрім того, треба було сформувати фондовий ринок, відмовитися від практики державних закупок зерна, переглянути практику бюджетної підтримки окремих галузей економіки. Я не зупинятимусь тут на нових задачах, які виникли у соціальній і пенсійній політиці;

2) збудувати нову, сучасну платіжну систему, яка б у декілька разів прискорила обіг грошей і платіжних документів, а окрім цього — сформувати національний валютний ринок, створити валютну біржу, перевести банківський облік на світові стандарти, створити систему банківського нагляду;

3) остання важлива, хоч і не основна задача — створити власне виробництво банкнот і монет.

І все це треба було робити одночасно і досить швидко, протягом кількох фінансових років. Але ніхто в Україні не мав готових рецептів швидкого вирішення цих задач. Для кожної задачі треба було знаходити свої оригінальні рішення.

Інфляційний пік у 10 256 % ми знівелювали за неповних чотири роки й отримали рівень інфляції 10 % річних. Із розбудовою нової електронної платіжної системи так само, як і з питаннями валютного регулювання, ми впоралися протягом 1993 року. Першу гривню ми надрукували менш ніж через півтора року, як був закладений український Банкнотно-монетний двір.

Створення Банкнотно-монетного двору — це, мабуть, найбільш наочний приклад, скільки всього треба було починати від фундаменту. Повторюся і наголошу на тому: у нас не було навіть спеціалістів, які знаються на друкуванні грошей чи карбуванні монет.

Перший досвід карбування монети в Україні був досить сумним. Для карбування монет рішенням Парламенту й уряду була виділена частина потужностей одного з луганських заводів. Він спеціалізувався на виробництві патронів для стрілецької зброї. Національний банк іще до мого призначення головою його Правління закупив належне обладнання і технології і передав цьому підприємству. Зону карбування монет обнесли огорожею з колючим дротом і запустили виробництво. Згодом мій заступник — Руслан Васильович Арешкович — поїхав у відрядження до Луганська. Він повернувся з відрядження і був дуже роздратований побаченим. «Прохідний двір!» — кип’ятився Руслан Васильович. Того разу він пройшов із чимсь металевим у кишені крізь рамку металодетектора на вході до виробництва. Коли з’ясувалося, що рамка не працює, дістали ручний детектор-«щуп», але той теж не діяв! Отже, система безпеки працювала, як у відомому анекдоті: заходь, хто хоче, бери, що хочеш! Готову продукцію там зберігали у непристосованих приміщеннях. Здається, для зберігання готових монет там використовували якийсь колишній об’єкт цивільної оборони, простіше кажучи, старе радянське бомбосховище. Але в один «прекрасний» день там прорвало трубу, і все бомбосховище залило водою. Будь-які гроші — і банкноти, і монети — воду не люблять, і наші копійки швидко втратили товарний вигляд. Досить велику кількість монет тоді треба було утилізувати, бо в такому вигляді випускати їх в обіг було неможливо. Безумовно, подібні ситуації працювали як аргументи на користь швидшої заміни тимчасових рішень постійними.

Рішення про розбудову монетного двору було прийнято ще восени 1991 року. Саме тоді Нацбанк отримав від Верховної Ради та Кабінету Міністрів усі необхідні важелі для вирішення цього питання. Від того моменту розбудова цієї інституції була виключно внутрішньою компетенцією Правління.

Банкнотно-монетний двір ми створювали на базі одного з майданчиків, який був задіяний у програмі демілітаризації — колишній завод «Алмаз», один з підрозділів «Арсеналу». Ми прийняли кладовище бетону, де було декілька колишніх виробничих модулів, розміщених на диво нераціонально. Одним словом, це був приклад якогось феєричного радянського мракобісся! Поза тим у нас з’явилася територія у Києві, де було досить простору для організації виробництва грошей та створення національної комори — місця зберігання коштів і цінностей.

У ті роки в країні майже нічого не будувалося, і в тих реаліях ми витрачали на капітальне будівництво астрономічні суми. Через це у Верховній Раді час від часу обурювалися, бо виходило, що один Національний банк будує більше, ніж уся країна. Але коли ми розпочали випуск банкнот та цінних паперів на власних потужностях, ми дуже швидко зекономили значно більші суми. Коли ж до нас прийшли міжнародні замовлення і ми почали випускати гроші та цінні папери для інших країн — Банкнотно-монетний двір почав не тільки заощаджувати, але й якусь вигоду від міжнародних замовлень давати.

Далеко не всі держави світу мають власне виробництво грошей. Деякі невеликі за населенням країни замовляють гроші на банкнотних фабриках інших країн. Проте обслуговування банкнотами, монетами, бланками цінних паперів для майже п’ятдесятимільйонної країни — це ціла економіка виходить. Спочатку Україна теж замовляла друкування гривні у Канаді та Великій Британії. Проте за нашими підрахунками виходило, що власне виробництво організувати дешевше, ніж витрачатися десятиліттями на закордонні замовлення. Врешті-решт, іще раз згадаю фразу: виробництво грошей є ознакою державності!

Красиві гроші — то було півсправи. Зазвичай дизайн та рівень захисту грошей взаємообумовлені між собою. Відповідно треба було збудувати такий виробничий цикл, який міг би повністю забезпечити і якість дизайну, і високий рівень захисту від підробок. Наприклад, у нас була дискусія, чи використовувати технології так званого «орловського друку». Багато країн цю технологію не використовують, бо це досить складна технологія, проте такий друк забезпечує зовсім іншу естетику і рівень захисту. Своїх спеціалістів треба було навчити, і ми відправляли на навчання співробітників до наших партнерів у Англії, Австрії та Швейцарії, які допомагали нам створювати виробничі потужності. Загалом у технічному оснащенні українського Банкнотно-монетного двору брали участь 78 компаній з 11 країн світу.

Ми співпрацювали з найбільш прогресивними монетними дворами та банкнотними фабриками. Коли розроблялась концепція українського монетного двору, ми виходили з того, що це має бути один з кращих монетних дворів світу. На той час найкращим був австрійський монетний двір. Якщо говорити про світовий рівень, я б іще відзначив банкнотно-монетний двір Південно-Африканської Республіки, де дві третини виробничих процесів — це автоматизовані процеси. Ці два монетних двори слугували нам за взірець, на який було варто орієнтуватися. Коли ми підбирали технології, ми відразу домовлялися з різними виробниками, щоб паралельно організовували навчання фахівців по обслуговуванню техніки і по роботі на цьому обладнанні.

Банкнотно-монетний двір ми запустили у 1995 році. Спочатку він друкував тільки банкнотний ряд. Згодом запрацювало монетне карбування. Потім відкрили цех по виробництву державних нагород та ювілейних медалей. Тепер ми маємо один з трьох найкращих банкнотно-монетних дворів у світі.

У банківській справі складно бути вундеркіндом і знати все. Зрушити такий обсяг задач можна, тільки якщо маєш зіграний оркестр однодумців. Злагоджена команда є запорукою успішності. І те, що вдалося зробити Національному банку у перші роки свого існування та на етапі підготовки грошової реформи, є ще одним підтвердженням цієї тези.

Багато хто з моїх колег очікував великих кадрових зрушень після призначення нового голови і були дуже здивовані, коли цього не відбулося. Стабільність колективу і довірливі стосунки, які ця стабільність народжувала, видавалися мені більш важливими, ніж якісь радикальні кадрові зміни. Багатьох членів Правління та керівників департаментів я знав іще від часів своєї роботи у Держбанку. До старожилів з часом долучалися нові люди, і головним мистецтвом було аранжувати їх усіх у новий колектив, щоб він зазвучав гармонічно.

Мені вдалося сформувати дуже гарне Правління, яке чудово спрацювало також і під час підготовки грошової реформи. Першим заступником я поставив Володимира Семеновича Стельмаха, людину з міжнародним банківським досвідом. Саме на нього та на іншого мого заступника — Валентина Павловича Терпила — лягло основне навантаження щодо розробки концепції і плану майбутньої грошової реформи. До них як розробник основних документів, потрібних для проведення реформи, долучився ще один мій заступник — Олександр Іванович Кірєєв. Усе це були кроки, які зробили банківську систему сучасною, а грошову реформу — успішною. Врешті-решт, я вважаю, що ми створили один з трьох найкращих монетних дворів світу, і це — завдяки зусиллям Руслана Васильовича Арешковича, іще одного мого заступника і самодостатнього професіонала у галузі капітального будівництва.

Я розумію, що багатьом ці рядки буде не дуже цікаво читати, але я хотів би показати не тільки свою вдячність колегам за добре зроблену роботу, я також прагну хоча б коротко продемонструвати обсяг непублічної, але дуже важливої праці, без якої не могла б народитися прекрасна Леді Гривня.

Національний банк працював, як добре зіграний ансамбль. Я намагався вибудувати довірливі стосунки серед членів Правління і в колективі загалом. Знаю, що для багатьох спочатку досить дивно було чути слова: «Я — доступний голова!» Проте саме довіра й усвідомлення відповідальності за свою справу були рисами того гарного стилю, який склався у нас у той час у Національному банку. Кожний отримував усю необхідну свободу дій, адже найбільш ефективно працюватиме тільки вільна людина. У цьому трикутнику між довірою, відповідальністю і свободою народжувалася ефективність команди.

Як працювала наша команда? Мені видається, що Національний банк працював, як швейцарський годинник! Я пишаюся колективом, який був створений у НБУ. Мені видається, що, з одного боку, у нас були досить професійні і рівні стосунки, а з іншого — досить товариські і навіть приятельські. Я не пам’ятаю, щоб якісь події чи рішення розколювали позицію Правління. Повноваження голови Правління були досить широкими, і багато рішень формально можна було б проводити поза колективним обговоренням. Але я з самого першого дня взяв курс на те, щоб продемонструвати Правлінню його високий статус, і не дозволяв собі проводити якісь рішення поза обговоренням на Правлінні, за спинами його членів. Це була ілюстрація моєї довіри до колег, я хотів тим показати, як високо я ціную ті колективні рішення, які ми приймаємо, і цей стиль взаємної довіри.

Правління збиралося раз на тиждень, на ньому ми зазвичай встигали обговорити досить велику кількість питань. Кожний керівник департаменту мав свою тематику, готував, доповідав проект рішення, і це було питання виключно його компетенції.

Подібний порядок я встановив потім і в уряді: на засідання ми виносили 40 питань і більше. За це мене багато критикували, президент у тому числі. Але перед тим ми встановили, що у нас є чотири профільні комітети і вони працюють як малий уряд. Урядові комітети попередньо акцептують усі рішення і передають на засідання уряду. Якщо Юрій Іванович Єхануров як перший віце-прем’єр розглянув якісь профільні питання по економічному блоку, а потім виносить від імені комітету на засідання уряду, то мені залишалося запитати, чи є якісь пропозиції, заперечення або зауваження щодо проекту, або чи є ті, хто його не поділяє в цілому. Нема потреби заслуховувати питання у повному обсязі, якщо профільний, секторальний віце-прем’єр це питання розглянув і воно не викликає заперечень фахівців. Цей порядок спершу пройшов адаптацію саме на засіданнях Правління Національного банку.

У нас був абсолютно вільний обмін думками. Свобода дискусій не вступала у протиріччя із дисципліною, а дисципліна формувалася як усвідомлена необхідність і без приниження: кожний відчував повагу до себе. За сім років наше коло потроху перетворювалося на родину. Я не знаю іншої державної установи, де б склався настільки дружний, відкритий і національно свідомий колектив. Мені видається, що цей дух взаємної довіри та відповідальності і був секретом успіху Національного банку України, який дозволив провести досить багато ефективних рішень та успішних реформ.

Національний банк виконав своє домашнє завдання: інфляційні показники були стабілізовані, ми розбудували усю потрібну інфраструктуру та необхідні інструменти управління і контролю. Десь у серпні 1996 року я відчуваю, що наближається час «Ч»: треба приймати формальне рішення і казати: «Поїхали!»

Я зателефонував до президента Кучми:

— Леоніде Даниловичу, було б добре, якби зараз вийшов указ про проведення реформи!

Розмова відбувалася у п’ятницю просто напередодні Дня Незалежності. Прийшов той час, коли рівень підготовки до реформи було просто небезпечно приховувати далі. Готівка уже була розвезена по всіх обласних і районних центрах, зберігалася в установах комерційних банків, і тому від центральної влади і Національного банку були потрібні відкриті дії, щоб не викликати хвилю недовіри і стихійних рухів.

Леонід Данилович питає:

— А що б ти хотів зараз, які кроки потрібні?

Я пояснюю, що перш за все було б добре, якби був підписаний указ про проведення реформи. Потім треба, щоб ми з прем’єр-міністром пішли на телебачення, оголосили указ та додали до оголошення концептуальні пояснення змісту реформи. Безумовно, йшлося про те, що стосується людського інтересу, щоб він був задоволений у всіх нюансах, які можуть виникати у пересічного українця. Чую у відповідь:

— Добре, давайте тоді йдіть на телебачення і проголошуйте проведення реформи. Я зараз зателефоную прем’єру і дам йому доручення.

Минає певний час, телефонує президент і каже, що замість прем’єра на публічні окопи піде перший віце-прем’єр — Віктор Михайлович Пинзеник. А указ, вважай, що вже підписаний.

Це була головна новина, яка викликала колосальний резонанс. Не буду приховувати, що я дещо остерігався політичних маніпуляцій навколо цієї теми. Не є великою таємницею, що будь-яка навіть найліпше організована справа може бути розкритикована з міркувань чиїхось політичних амбіцій, якоїсь особистої кон’юнктури, яка у подібних випадках зазвичай вступає у конфлікт з національним інтересом. Такі коментарі часом здатні збурити, розколоти суспільну думку, посіяти недовіру. Саме тому подібні коментарі видавалися чимсь небезпечним тоді. Але в цілому таких негативних оцінок було не так вже й багато. Переважали позитивні оцінки.

Кожний день я по 3—4 рази виступав на телебаченні та проводив прес-конференції про хід реформи. Нацбанк тоді гудів як вулик, мої заступники також були залучені до інформаційної кампанії, кожний мав свій напрямок: перший роз’яснює техніку проведення реформи, другий — її ідеологію, третій — специфіку проведення тих чи інших операцій.

До самого пізнього вечора Національний банк узагальнював інформацію, яка надходила з регіонів, і зранку ми вже знали, скільки купонів поміняли за минулу добу і скільки їх лишилося поміняти. Обсяг готівкової грошової маси ми собі добре уявляли, але був іще один чинник, про який ми багато жартували: дивіться, мовляв, щоб не вийшло, що ми на гривню поміняємо більше купонів, ніж ми випустили за всі минулі роки. Авжеж, ішлося про підробки. На велике щастя, у той час купони не підробляли масово. Як не дивно, цьому дуже допомогла інфляція: купони настільки швидко знецінювалися, що виробляти фальшивки було просто невигідно. Якщо подивитися статистику, то можна легко з’ясувати, що під час реформи Нацбанку вдалося вилучити певну кількість фальшивок. Але це був абсолютно непроблемний рівень.

Потім у нас було кілька досить гучних випадків, коли зловмисники пробували підробляти гривню. Проте подібні ситуації були епізодичними. Хоча і з цього ми робили висновки. Коли ми оновлювали дизайн національної валюти, до візуальних і технологічних аспектів захисту підхід був такий, що гривня має бути захищена не гірше за більшість інших європейських валют. Звичайно, високий рівень захисту робив дещо дорожчим виготовлення банкнот, але ми на багато років убезпечили гривню від фальшування. Загалом, українську гривню менше підробляють, ніж валюти багатьох наших сусідів.

Якщо говорити про незадоволених реформою, то таких людей був абсолютний мінімум. Отже, якби мене зараз запитали, чи я хотів би щось додати в ідеологію реформи або змінити якісь нюанси її проведення, я сказав би, що Національний банк провів реформу за вищим розрядом. Нам вдалося сформувати високий рівень довіри до самої реформи та порядку її проведення. Ми утверджували націю в іще одному атрибуті — у сильних і красивих національних грошах. За оцінкою експертів, українська грошова реформа була визнана однією з найуспішніших у всій Європі від моменту завершення Другої світової війни!

* * *


І про незадоволених.

Тільки ми випустили в обіг гривню, на другий чи на третій день мені телефонує Олександр Миколайович Ткаченко, тодішній перший заступник Голови Верховної Ради, колишній міністр сільського господарства УРСР і Герой Соціалістичної Праці. «Здрастє» він сказав, але відчувається, що говорить сухо і через силу, намагається стримувати себе, чую — Олександр Миколайович у гніві. Зі слухавки бринить скрегіт металу в добре поставленому голосі:

— Вікторе Андрійовичу! Хто вам дав право на грошах розміщати портрети зрадників?

— Олександре Миколайовичу, там нема зрадників.

— Там є зрадники! На десятці!

— Мазепа — не зрадник, Олександре Миколайовичу.

А він так покректав мені в слухавку і каже: «Вікторе Андрійовичу, очевидно, ми вчили різні історії». Взагалі-то, він усе, правильно сказав: ми знали абсолютно різні версії нашої історії і книжки різні читали.

Ініціативи прибрати портрет гетьмана Мазепи з банкнот з’являлися час від часу з певною регулярністю, тож з такою самою регулярністю я мусив виходити і пояснювати, що портретний ряд на українських банкнотах — це данина вдячності тим, хто відігравав історичну роль у нашому національному і державному становленні. Я собі міркував, що навіть той чоловік, який нічого ніколи не читав про українську історію і до кінця не знає, хто ми є, — він подивиться на гривню, і, може, щось у ньому зміниться?! Може, така людина знайде когось, щоб запитати, що там до чого на тих грошах намальоване?! А може, й книжку відкриє?!

Кожна банкнота несе заряд інформації про Україну. Кожна банкнота — це як послання з минувшини, як послання від засновників Української держави та від батьків нації у майбутнє. Там зашифровані часом потаємні смисли: погляньте на банкноту у 500 гривень! Про що вам скаже фонтан зі старовинного фоліанта, зображений на тій банкноті? «Неравное всем равенство» написано старокнижною — «Нерівна всім рівність». А я додам іще з тієї мудрої книжки: «Бог схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні». Може, ці слова на банкноті — то гарний привід зазирнути у добру книжку, подумати над тією вісточкою з далекого сторіччя від мудрої людини, згадати його ж, сковородинівське: «Пізнай себе»? Може, ці слова про кожного з нас у цьому світі?

Або погляньте на купюру в одну гривню — на звороті перших випусків здіймалися колони Давнього Херсонесу. Пізніше, після мене, був один голова Нацбанку, який сказав, що це — руїни і їх треба прибрати з грошей. І прибрав. Не можу погодитися, що це — руїни! То не руїни — то символ нашого становлення, то місце, звідки пішла та духовна ідеологія, яка мою націю виколисала і з якою в запліччі вона по сьогодні ходить, навіть коли часом забуває про це! Це місце Хрещення, знаковий момент нашої історії, корінь нації.

До кого не звернися на тих грошах — той ряд наших апостолів невипадково постав: усі вони там для того, щоб ми сильніше прийняли свою ідентичність, щоб ми ліпше зрозуміли, хто ми є, щоб ми чули глибше, що ми одна родина, одна сім’я. Тому так важливо, щоб з того банкнотного ряду на нас дивилися очі саме тих людей: князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, поетів Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, історика і засновника новітньої української державності Михайла Грушевського, філософа Григорія Сковороди. Я не думаю, що колись постане питання цей ряд змінити: переконаний, що той вибір був дуже правильний. Творці української гривні розставили ясні акценти: ті, хто на грошах, не несуть нічого, що руйнує нас, але разом з тим вони спонукають трошки по-іншому подивитися на наше сьогоднішнє буття. Кожний з них — творець, мудрець, консолідатор, символ.

Я розумію, що значить у 1996 році видати десятку з портретом Мазепи: для людей, що виросли на радянському, імперському історичному міфі, було просто невідомо нічого, окрім його «зради» в обставинах московсько-шведської війни та псевдоанафеми по ній! З радянських, чи з імперських підручників неможливо було дізнатися нічого: ані справжні його мотиви у тій непростій ситуації, ані факт, що той, кого потім публічно відлучали від Христа, збудував в його ім’я та славу більше храмів, ніж фундатори християнства на цій землі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, разом узяті. Я глибоко переконаний, що людина, яка боролась за нашу Незалежність, — вона є героєм. Ми колись правильно прочитаємо його місію — місію Івана Степановича Мазепи. І може, просвітницька робота Національного банку когось спонукає до якихось нових для себе почуттів?! Почуттів, що приведуть до розуміння місії чоловіка, який 300 років тому так глибоко і відчайдушно замислився про нашу державну Незалежність?!

На п’ятому році Незалежності, яка для багатьох була проголошена так несподівано, навіть у Правлінні Національного банку не кожний легко приймав деконструкцію старих імперських міфів. Я знаю, я бачив, як тяжко для багатьох у той час було прощатися із звичним, нав’язаним радянською школою баченням власного минулого. Іще вчора багатьом здавалося, що ти живеш у чіткій системі координат, у світі, в якому все визначено і розкладено по полицях. І раптом старі твої уявлення розсипаються у пісок, пісок витікає крізь пальці, і ти стоїш у пустелі непевності: хто ти, звідки, часткою якої спільноти ти є?

Якщо ми говоримо про Нацбанк як інститут — він від самого початку, від 1991 року був інституцією чітко національною. Мені видається, саме так його місію сприймали і Володимир Павлович Матвієнко, і Вадим Петрович Гетьман. Безумовно, і для мене іншого бажання не було: це не мала бути державна інституція, ми творили національну інституцію. Слово «національну» я хочу підкреслити: національне — це набагато вище, ніж державне. Національна інституція працює на людину, працює на бізнес і, безумовно, працює на уряд, але для національної установи, для Національного банку інтереси уряду та інтереси звичайної, пересічної людини є рівнозначними. Уряд — це рядовий клієнт твоїх функцій. До уряду не повинно бути преференцій. Пошана і повага, яку ти проявляєш до своїх... Тут не скажеш навіть «клієнтів»! Це слово трохи не пасує. Може, ліпше сказати — «сторін»?! Так-от: пошана і повага, яку ти проявляєш до іншої сторони, є обов’язковою й однаковою, незалежно від того, хто перед тобою: твій уряд чи твій громадянин. Це проявляється у дрібницях. Часом це проявляється у зовсім непомітних дрібницях. Я добре пам’ятаю один характерний і ніби непоказний випадок: під час підготовки до грошової реформи, виписуючи концепт, ми опрацьовували регламенти обміну, час обміну карбованців на гривні. Тоді ми зважували найгірші варіанти життєвих обставин, які можуть виникнути у людини під час реформи: за подібних обставин вона отримує послугу чи ні?! Тобі треба передбачити, щоб твоя функція була на сто відсотків виконана: не на дев’яносто дев’ять, а на всі сто! Це не робилося із пафосом. Це робилося просто фахово. Але це ми робили із почуттям національної місії — ти створюєш один із національних символів України. І тому ти мусиш бути ідеальним: якщо банк національний, а не державний — це означає щось високе, класне і досконале.

Звичайно, тут можна було б досить розлого розмірковувати щодо служіння нації, щодо важливості у цьому контексті принципу незалежності Національного банку — і це все теж має величезне значення. Але для мене було надзвичайно важливим, як мої колеги у банку знаходили себе у національній місії.

Абсолютна більшість персоналу в Національному банку спілкувалася тільки українською. Але якщо говорити про керівництво, було декілька людей, які не говорили українською, бо вони були росіянами за походженням. Я до цього спокійно ставився. Я уже згадував тут теплими словами Руслана Васильовича Арешковича, людину, яка збудувала Банкнотно-монетний двір, а потім очолила його. Він походить із чесної, талановитої, добре знаної професійними традиціями родини, він росіянин і завжди спілкується російською мовою. Минає кілька місяців, як він переходить на роботу до Національного банку, дивлюся — тризуб на лацкані з’явився. Це чутливо для мене було. Це був дуже важливий знак.

А іншим разом, якось вранці на доповідь приходить директор департаменту монетарної політики Наталія Іванівна Гребеник. Не знаю, навіщо я це пам’ятаю вже 20 років, але вона була одягнена у кофточку кольору стиглої вишні... Заходить, вітається. Я очі підняв, дивлюсь на неї, а на лівій стороні — тризуб з’явився. Я тоді нічого їй не сказав, але внутрішньо дякував. Чомусь мене це зачепило: це ж жіноча кофточка, це не лацкан піджака, вдягнути на кофточку тризуб — це щось значить. Я був безмежно вдячний їй тоді. Минуло, можливо, 10—12 років, допоки я на якомусь заході їй зізнався у тій своїй вдячності: «Наталіє Іванівно, я це побачив! Ви не подумайте, що я того знаку не побачив. Я тільки не знав, як сказати, щоб це не прозвучало занадто буденно, щоб не принизити буденністю значення тих слів... і пафос небезпечний, бо фальшиво звучить!» Зрозуміло, що і в Наталії Іванівни, і в Руслана Васильовича це був прояв солідарності, усвідомлення спільних цінностей і місії. Я недарма згадую, як подібні ситуації емоційно мене зачіпали: це ж не за директивою робилося — мої колеги робили це через відчуття, що ми сповідуємо одні цінності, ми живемо за одним статутом, ми одну родину представляємо. Це, може, для когось звучить як тасування якихось геть неважливих дрібниць, але з таких дрібниць складалося тоді щось справді значне і дійсно важливе.

* * *


Ось іще один приклад.

Ця історія ілюструє тезу, що Національний банк у першу чергу діє в інтересах нації. З іншого боку, це теж була одна із тем підготовки до грошової реформи, оскільки зачіпала питання творення золотовалютних резервів країни.

Минав 1993 рік. Якимсь шаленим темпом відбувається процес збіднення, який торкнувся мільйонів громадян. В усьому панує чорний ринок, у тому числі й у торгівлі золотом. Тисячі тисяч людей у той час здавали усе найдорогоцінніше, що було в їхніх родинах, просто щоб вижити тоді, коли їхні підприємства закривалися чи просто там переставали платити заробітну плату. Я досить часто був свідком таких ситуацій. І на засіданнях Правління ми не один раз порушували питання про організацію ринку банківського золота в Україні: рано чи пізно ми повинні були вийти на функцію формування золотовалютних резервів України. Якщо щодо регулювання валютного ринку були очевидні, ясні плани, то з організацією ринку золота було значно складніше. Не буде надто великим перебільшенням, якщо скажу, що тут геть усе було в тіні, що чи не всі обороти відбувалися поза фінансово-банківськими установами. Тисячі національних скарбів залишали Україну і входили в оборот Росії або Центральної чи навіть Західної Європи. Треба було діяти активніше.

Ми проводимо через Парламент закон, який передбачає проведення операцій із банківськими металами. Організовуємо майже в усіх областях пункти скупки і починаємо скуповувати лом банківських металів у населення, міркуючи, що ми формуємо національний резерв, який забезпечить стабільність національних грошей. Минає десь два роки, Банкнотно-монетний двір запускає цех з карбування монет, ми почали карбувати срібну і золоту монету, почали переплавляти лом банківських металів у банківські злитки. Я добре пам’ятаю, як ми збудували комору для зберігання національного резерву, як туди потрапили спочатку перші сотні кілограмів банківського золота, а потім і перші тонни. Це був ренесанс функцій центрального банку. Саме такою була основна мета, лейтмотив цієї роботи.

Час від часу я оглядав ті коштовності, які здавали люди до пунктів Національного банку. Дуже часто це був не просто лом — це були справжні національні історичні цінності. У мене не підіймалася рука відправити на переплавку оклади старовинних ікон, персні вісімнадцятого століття чи коштовні кубки, що передавалися в українських родинах з давніх часів. Тому я негласно розпорядився, щоб такого роду речі проходили експертизу як скарби національного значення, щоб їх не переплавляти. Минає кілька кварталів, і ми розуміємо, що таких унікальних артефактів накопичилося стільки, що Правління мусить якесь рішення приймати: закон нам дозволяє працювати тільки з банківськими металами у банківському вигляді. Національний банк не працює із срібними ложками та золотими тарілками — Нацбанк працює зі зливками срібла та золота, і все: такий закон. І тут до нас у черговий раз із перевіркою приходить Рахункова палата.

Тут треба сказати, що подібні перевірки майже завжди мали політичні витоки: це була команда «фас», яка стосувалася голови Нацбанку. Було дуже багато некоректного у цих перевірках, адже окрім Парламенту жодна інша державна установа не компетентна здійснювати перевірку Національного банку. Тим більше, якщо перевірка стосується монетарної політики. Монетарна політика — це власна політика самого Нацбанку, це його продукт, який здійснюється відповідно до річної монетарної директиви, це професійна компетенція Правління Нацбанку і більш нікого. Виключно Правління Нацбанку несе відповідальність за це. Згідно із законом жодна кореляція політики НБУ ззовні неприпустима: це порушує принцип незалежності центрального банку. На щастя, такі політичні ревізії вдавалося нейтралізовувати завдяки добрим стосункам із головою Рахункової палати. Валентин Костянтинович Симоненко був і є людиною амбітною, але розумною: він добре усвідомлював, коли, хто і для чого хотів використати Рахункову палату в політичних «розборках». Проте, які б там особисті стосунки не були між нами, Національний банк мусить працювати згідно із законом. Позаяк у нас у коморі накопичилася купа речей, які ми зберігаємо у лігатурній вазі та не переплавляємо на банківські злитки, ми балансуємо на межі дозволеного.

А серед тих речей у нас зберігається кубок Кочубея! Скажіть хто-небудь, будь ласка: як мені прийняти рішення, щоб цей кубок Кочубея переплавити?! Або величезні тарілі з маєтків Потоцьких, чи вироби Фаберже — це що, усе на переплавку?! Це сотні виробів: не одна, не дві і не три сотні! А як усе це не буде переплавлене — постає питання відповідальності.

Виникає дилема. Ти або дієш за законом і знищуєш історичні цінності, попри те, що ти у повній мірі розумієш: це є актом вандалізму! Або мусиш порушувати закон. Бо кубки Кочубея і яйця Фаберже законом не передбачені. Що робити у такій ситуації?

Я домовляюся з президентом, щоб він якось заїхав у Нацбанк увечері після роботи, коли вже нікого немає. Ми з Леонідом Даниловичем ідемо до сховища, і він роздивляється наші запаси золота і срібла. Це було перше українське золото: перше наше — переплавлене на нашому дворі, із нашим клеймуванням! Леонід Данилович після огляду золотого запасу дуже радий, дуже задоволений і майже щасливий. Потім я кажу: «Леоніде Даниловичу, треба ще до однієї кімнати зайти!» Заводжу до тієї кімнати, де наші скарби зберігаються. Головний касир проводить екскурсію і пояснює, яка річ чим унікальна: усі ці кубки, персні та інші коштовності із гучними іменами. Наприкінці поклали на стіл щось на зразок книги відвідувачів, Кучма якісь добрі слова залишив. Проте відчуває, що ця екскурсія — то не тільки заради самої приємності штука, питає:

— А чого ти мене приводив сюди?

— Леоніде Даниловичу, є одна проблема! Якщо діяти за законом — усе це треба переплавити до завтрашнього вечора. А у мене рука не піднімається, і Правління не готове прийняти таке рішення.

— І яка пропозиція?

— Леоніде Даниловичу, відрегулюйте це своїм указом!

Треба віддати належне: Кучма подібні вузли досить легко розрубував. Він умів покладатися на думку фахівців і не боявся приймати рішення, які розв’язували подібні правові колізії. Проект указу був підготовлений, я передав його в президентську канцелярію. Так у Національному банку з’явився музей «Скарби України».

Я мав мрію, щоб цей музей створив свою постійну експозицію в одній з будівель Національного банку, щоб туди передали на зберігання коштовності із золотої комори Інституту археології, золотої комори Нацбанку та деяких інших зібрань. У Лондоні національною скарбницею є Тауер, де можна подивитися історичні коштовності і куди приходять сотні тисяч людей за рік. Мені видавалося, що щось подібне потрібно було б створити у Києві: зібрати в одному місці ті скарби, які проста людина не може сьогодні побачити, бо вони знаходяться у закритих запасниках.

Окрім кубка Кочубея та інших подібних виробів, які Національний банк ситуативно «виловив» на ринку, у зібраннях музею опинилися ще кілька дуже цікавих колекцій.

У 1994 році під час відрядження на Волинь я потрапив до музею певного виробничого об’єднання, яке займалося видобутком напівдорогоцінного каміння. Саме у тому невеличкому містечку на Волині я вперше в житті побачив топази довжиною у три метри! Для мене це було справжнє відкриття. Мені тоді також показали величезну колекцію бурштину, у якій було багато шматків вагою по півкілограма і більше. За традицією, кожний такий бурштин мав би бути із власним іменем і легендою. Це було чергове відкриття нової, невідомої мені до цього грані моєї країни.

Якщо не помиляюся, виробниче об’єднання називалося «Кварцсамоцвіти». Переважно вони видобували топази і берили, які використовували у мікросхемах для космічної промисловості. Це була ціла економіка. Але і музей, і те об’єднання перебували тоді у страшенних злиднях. Ринок зупинився, ніхто нічого у них не купує: у них не було коштів навіть для того, щоб опалювати свої приміщення, не говорячи про виплати зарплати. Одним словом, повна депресія.

Після довгої розмови ми вийшли на рішення, яке б допомогло роботі цього підприємства. Найкраще було б, щоб його включили у структуру Міністерства фінансів, але цього відразу ніхто обіцяти не міг. Для початку було б досить, щоб вони просто повірили, що центральна влада знайде якесь рішення. Тому Національний банк закупив частину їх запасів, і так у нас з’явилася велика колекція бурштину, топазів та берилів.

Коли я показував президенту цю частину наших запасів, це теж було одне з тих питань, яке я хотів, щоб було відрегульоване. Така колекція мала б бути предметом національної гордості, а вона пропадала, тоді хотілось її врятувати. Так ця колекція опинилася у музеї скарбів.

Тривалий час у Національному банку зберігається колекція речей останнього китайського імператора Пуї. Там була якась детективна історія з тим, як ці предмети опинилися в Україні. У цій історії було місце і зрадам, і НКВС себе проявило у певний спосіб. Врешті-решт, через багато-багато років ця колекція була зібрана людиною, яка цікавилася цим надбанням. Мені дуже хотілося, щоб Нацбанк викупив цю колекцію. Проблема полягала в тому, що ринкова вартість цієї колекції, звичайно, відрізнялася від лігатурної вартості металу, з якого були зроблені коштовності. Але купувати за такою ціною — це поза компетенцією Національного банку, для цього було потрібне спеціальне рішення. Я не знайшов способу, як зреалізувати цю ідею, але довгий час ця колекція перебувала у нас на зберіганні. Мені видавалося, що держава мала знайти спосіб, щоб подібні колекції потрапляли до національних музейних зібрань. Я, на жаль, не встиг цього зробити.

Національний банк проводив багато гуманітарних акцій.

Ми організовували збір коштів на відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Печерської лаври.

Я пам’ятаю, як на ці збори коштів прийшов британський співак Кріс де Бург. Він був тоді з концертом у Києві. Ми зв’язалися з ним телефоном, чи не міг би він приїхати і взяти участь у благочинній акції? Він каже, що в принципі згодний, але треба тоді день вильоту міняти і квиток інший купувати. Я попросив один банк, і він перекупив йому квиток. Кріс де Бург той вечір провів із нами. Це було дивовижно: на третьому поверсі Національного банку була організована експозиція вцілілих решток зруйнованого Успенського собору, оклади ікон, десятки речей, понівечені вибухом. Вони світилися поміж колон великого залу якось по-особливому, і вся атмосфера була якоюсь особливо теплою і незабутньою. Мені здається, що це була перша подібна благочинна акція такого високого рівня.

Якщо я не помиляюся — ці суми я відтворюю по пам’яті, — під час того вечора, коли до Нацбанку прийшло кількасот меценатів, ми зібрали близько 100 тисяч доларів на відбудову храму. А тоді, коли я став прем’єр-міністром, уряд включив у бюджет 2000 року 70 мільйонів гривень для відбудови двох цих храмів, бо їх відновлення вважалося символічним для держави. Ми жили у країні, яка не будувала нічого, де бракувало завзяття, позитивного настрою та впевненості у власних силах. І тому мав постати якийсь символ відродження. Що могло бути ліпшим символом, ніж відбудова двох найвеличніших храмів, зруйнованих більшовиками?!

Національний банк узгодив це питання із президентом: давайте частину коштів для їх відновлення віддамо державних, але залишимо ці два храми на балансі держави. Цей статус обидва храми зберігають досі: вони державні за власністю, але службу там правлять різні українські церкви.

Ми намагалися не забувати про гуманітарний напрямок роботи: пізніше ми організували у Нацбанку виставку робіт Івана Георгія Пінзеля із зібрань Львівської картинної галереї, якою опікувалася свята людина — Борис Григорович Возницький. Так Пінзель вперше приїхав до Києва. Це теж був благодійний захід, щоб підтримати галерею, коли вона була у досить важкому стані.

Десь у 1996 році ми розпочинаємо великий благодійний проект на підтримку спадщини Тараса Григоровича Шевченка у Кирилівці, Моринцях, Будищі. Коли я вперше потрапив до музею у Моринцях, мене зустріла директор музею. Вона вийшла із залізної іржавої будки: старий радянський газетний кіоск — це була дирекція музею Тараса Шевченка, генія, пророка, батька нації. Ця іржава будка сприймалася як моральне приниження. Це було хохляцтво у хімічно чистому вигляді, і таке ставлення до спадщини страшенно мене бісило. Врешті-решт, такий стан музею — то не було питання дефіциту грошей, то був дефіцит національної гідності.

Сьогодні там, де босий Тарасик бігав, є дерев’яне адміністративне приміщення, поставили церкву, фондосховище, проведена реконструкція всього, що тільки можна було реконструювати, і держава туди ні копійки не поклала — тільки благодійні внески. Я дружньо спілкувався із колегами-банкірами, і серед нас не було жодних дискусій: робити цей проект чи не робити. Кожний з 16 банків вибрав собі фронт роботи і, співпрацюючи із директором музею Людмилою Михайлівною Шевченко, робив свою справу.

Якось ми усі поїхали і посадили у Моринцях садочок. Перед тим на цьому місці росло три старі яблуні, лопухами та кропивою все поросло. Усе змінили!

Так само було у Кирилівці: там замінили експозицію, і не тільки її. Тоді ми провели повну реконструкцію хати дяка, куди бігав вчитися босоногий Тарасик: нижні вінця зрубу за сотні років почали трухлявіти і розсипатися. Реставраторам вдалося тоді врятувати стіни, що пам’ятали дитинство Тараса. Анатолій Іванович Гайдамака осучаснив концепт експозиції, і сьогодні кожна людина, яка відвідує музей Тараса Григоровича, звідти виходить українцем! Хоча там зберігаються лише два автентичні експонати: стара лава і стіл з хати Шевченка. Решта — це творчий погляд художника, але погляд такий, що кров б’є ключем! Усі ті жорна, стрічки, ярма — усе це звучить лейтмотивом: як із кріпака, із босого хлопчика постає художник номер один в імперії.

Я дуже пишаюся нашими гуманітарними проектами: це тема, яка тоді не була на устах влади, керівників міністерств та місцевих адміністрацій. Так спільні зусилля банків та інших жертводавців підіймають з руїн Успенський собор, з нуля відтворюють Михайлівський Золотоверхий монастир, відроджують батьківщину і спадщину Кобзаря. І відповідь на питання, як це зробити, дуже проста: не будь байдужим! Усе починається з тебе. Від тебе одного залежить дуже багато на цьому світі.

* * *

У серпні 1998 року Росія оголосила дефолт. Менше ніж через місяць українці сповна відчули на собі проблеми сусіда. Влітку того року наша національна валюта плавно коливалася навколо курсу 2 гривні за один американський долар. Трохи більше ніж за два тижні вересня цей курс перестрибнув з позиції 2,25 на 3,37 гривні за долар. Гривня девальвувала приблизно на третину своєї вартості. Варто пояснити, що трапилося.



Багато кажуть, що російська криза була вписана у світовий контекст. Це тільки частково правда. Російський бюджет залежний від коливань світових цін на газ і нафту. І в цьому сенсі, коли у світі попит на енергоносії почав зменшуватися, ціни на них поповзли вниз. Але не цей чинник був головним у російській кризі, криза на ринках «Східних тигрів» не впливала на російську ситуацію.

Коли ми говоримо про девальвацію національних валют, то у кожної країни була своя болячка. Кожна нещасна родина нещасна по-своєму: у Росії була проблема — великі зовнішні зобов’язання. У якийсь момент зовнішні зобов’язання РФ перевищували резерви російського центробанку на третину. Це трохи нагадувало айсберг: резерви розмивалися кризовими процесами в економіці у такий самий спосіб, як підводна частина айсберга розмивалася водою теплої течії. Коли вага верхньої частини айсберга — зовнішніх зобов’язань — переважила вагу резервів, могутній айсберг російської економіки перевернувся догори дригом! Резерви російського центробанку оцінювалися, здається, у 24 мільярди доларів, а зобов’язань було набагато більше — щось близько 36 мільярдів. Рано чи пізно цей дисбаланс мав дати про себе знати.

Як тільки це сталося, я телефоную Анатолію Чубайсу. Навесні 1998 року він пішов з посади міністра фінансів, але прекрасно орієнтувався у своїй парафії. Отже, я набираю телефонний номер Анатолія, і ми довго-довго говоримо про ситуацію, яка склалася у фінансах, бюджеті, на російському грошовому ринку. Треба було накреслити план, чого нам в Україні варто остерігатися у фінансових, монетарних, валютних стосунках із Росією.

Чубайс досить довго і докладно пояснював, що трапилось. Вони досить довго утримували курс, а потім у декілька етапів його «відпускали». Рубль зробив кілька стрибків і потім обвалився — у результаті за півроку курс змінився з 6 до 21 рубля за долар — рубль девальвував майже в чотири рази.

Яка була проблема в основі цієї кризи? Рівень зовнішніх державних боргів став настільки високим, що уряд не міг його обслуговувати. Він не знайшов ресурси заміщення, або реструктуризації запозичень. І тому прийшов момент, коли держава офіційно повинна була заявити, що вона неплатоспроможна і не здатна обслуговувати свої зобов’язання.

Коли держава не може виконати свої зобов’язання, відразу виникає девальвація. Якої вона буде глибини — залежить від багатьох факторів, починаючи від психологічного. А психологічному фактору меж немає, і на маленькому епізоді він може продемонструвати карколомні кульбіти. Врешті-решт, і просту арифметику ніхто не відміняв: якщо немає чим обслуговувати декілька мільярдів доларів, то треба або шукати процедуру реструктуризації і домовлятися з інвесторами, а якщо ця робота не була зроблена — оголошувати дефолт і в рамках дефолту на інших умовах реструктуризувати й обслуговувати ці борги. Тобто Росія не впоралася зі своїм державним боргом та зі своїми державними витратами. Це привело до неплатоспроможності Росії.

На жаль, наша економіка дуже пов’язана з російською економікою. «На жаль» я говорю не тому, що це погано в принципі, саме по собі — просто такий потужний зв’язок створює проблему недиверсифікованих ризиків. Коли якісь відносини здатні формувати потенційні ризики, то такій країні треба розробляти пакет диверсифікації ризиків. І коли я сьогодні слухаю, як виступає прем’єр-міністр чи хтось із членів уряду і каже, що гордиться тим, що у нас третина національного торгового обороту іде в сторону Росії, я запитую: «Чим ти гордишся? Чого пишатися тим, що ти всі яйця поклав в один кошик?!» Той «кошик» може виставляти щодня непрогнозовані політичні й економічні умови до твого виробника. Це як у тому старому жарті: коли ти позичив людині декілька тисяч — вона залежна від тебе, коли ти позичив декілька мільйонів — ти залежний від неї. Абсолютно такий самий підтекст виникає у наших торгових відносинах: не може бути предметом гордості, що твій експорт чи імпорт такий однобокий, що його третина належить одному ринку! Це може бути гарно у гарний час, але це дуже погано у поганий час. Те, що зараз з України сукають мотузки, що якийсь пустодзвін у московському міністерстві визначає об’єми товарних потоків з України, — це все результат подібних перекосів у наших економічних стосунках. Чому у багатьох країнах, особливо у таких чутливих питаннях, як енергоносії, існує закон: більше 30 % з одного ринку не можна брати енергопродуктів — це баланс між доцільністю і безпекою. Теоретично цей ринок може дати і 40 % потрібного тобі продукту, і навіть 60 % набагато дешевшого бензину чи газу. Але тоді починає голосно звучати питання національної безпеки: це ризик для нації потрапити у залежність від одного виробника чи одного ринку. Навіть якщо криза трапиться раз за 20 років — така залежність знищить усі здобутки твоєї економіки, відкине економіку на десять років назад, до значно гірших показників.

Вочевидь, російська криза мала прямий вплив на український валютний ринок. Вона напряму трансформувалася в обмеження дій українських суб’єктів господарювання, якщо російський покупець неплатоспроможний. Просто українська фірма відвантажує товар, а грошей за нього російська фірма повернути не може. І так триває 90 днів, та ще й у масштабах цілої економіки, бо — дефолт. Безумовно, на Україну така ситуація не могла не вплинути.

Проте парадокс був у тому, що ми не дали переповзти російській кризі в Україну. Багато хто критикував уряд і Національний банк за девальвацію гривні на 30 % і вважав, що це програш. Як на мене, це була досить скромна плата за глибоку і, на жаль, односторонню орієнтацію української економіки у бік Росії.

Російська валюта девальвувала майже у три з половиною рази — з 6 до 21 рубля за американський долар. Якщо Україна девальвує свою валюту на третину, а не в чотири рази — це значить, що Україна сформувала вірну реакцію на ситуацію в Росії. Думаю, що це є прикладом того, як треба виходити з криз.

Якщо продовжувати морські аналогії, то будь-яка економічна криза подібна до стихійного лиха, до цунамі. Якщо ця хвиля йде — ти нічого не можеш вдіяти: ти не можеш зупинити, заморозити, висушити цунамі. Ти можеш тільки шукати ефективних засобів порятунку. Твій дім на березі все одно змиє, твоя задача — знайти човен чи рятувальний пліт, щоб на ньому врятувати щось менше, але найцінніше.

У такій ситуації 33 % девальвації — це дешева ціна за порятунок, це рятувальний плот для економіки. Росія на декілька років втратила економічну динаміку, заплатила за кризу падінням валового продукту. Це непорівняльна ціна із тією, що заплатила Україна. Ми легко відбулися у 1998 році.

Як цього вдалося досягти? Я повторюся: як тільки був оголошений дефолт — були заморожені розрахунки із суб’єктами господарювання. А це значило, що український валютний ринок отримав дефіцит поставки валюти. Коли виникає дефіцит іноземної валюти на ринку — вона починає дорожчати, якщо ти хочеш стабілізувати курс — ти маєш врегульовувати його резервами Нацбанку.

Якщо обсяг цих неплатежів сумісний із резервами Нацбанку, то ще можна ризикнути і використовувати їх для підтримки курсу. Але якщо твої резерви прогнозовано менші, ніж цей дисбаланс на ринку, — ти програєш, вочевидь треба проводити політику розумної девальвації! Якщо запізнитися із такими діями — зволікання призведе до неконтрольованого обвалу валютного курсу.

У цьому сенсі українська ситуація в контексті російської кризи 1998 року була схожа не так навіть на цунамі, як на несподіваний відплив. Коли корабель опиняється у мілкій затоці, вода раптово відступає, і парусник економіки лягає на мілину; можна скільки завгодно бігати до криниці з відрами і намагатися наповнити море: спітнієш, змокнеш, із сил виб’єшся, а результат буде прогнозований — відром море не наповниш! Треба було знайти асиметричне рішення.

Я пригадую, як у одинадцятій кімнаті Верховної Ради екстрено збираються всі, хто належить до відповідальних інститутів: прем’єр-міністр Валерій Павлович Пустовойтенко, представники комітетів Парламенту, міністерств, Нацбанку. Рішення, яке ми прийняли, було приблизно такого змісту: давайте доручимо зараз Національному банку розробити план реакції на кризу і недопущення погіршення ситуації на економічному і валютному ринках.

Мені не дуже подобалася позиція уряду із цього питання і здавалося, що основна відповідь на питання знаходиться у площині довіри суб’єктів господарювання і населення до валютно-курсової політики. Наскільки я пам’ятаю, було три ключових елементи того рішення. По-перше — утримати бюджет, бюджетний баланс, щоб уряд не сформував якісь нові додаткові загрози для стабільності економіки і валютного ринку. Я маю на увазі, що уряд мав бути уважний до своїх видатків і не робив власноруч нових проблем у бюджеті. Друге питання — треба було за допомогою внутрішнього кредитування компенсувати суб’єктам господарювання ті борги, які застрягли у Росії. Третє питання — поміркована курсова політика, яку солідарно підтримують і звичайні люди, і суб’єкти господарювання.

Курсова політика. Нацбанк мав, з одного боку, якось перекрити іммобілізацію ресурсів суб’єктів господарювання, платежі яких застрягли в Росії. Це означало емісію. З іншого боку стояло протилежне завдання: як не допустити обвалу національної валюти. Ці завдання були протилежні і суперечили одне одному. Якийсь час ситуацію вдавалося утримувати «гомеопатичними засобами»: Правління прийняло декілька постанов, щоб підтримати рефінансування іммобілізованих у Росії коштів, тижнями розсилало банкам інформацію та директиви щодо ситуації на валютному ринку — усі боялися карколомного зриву курсу.

І ось, коли навіс неплатежів з Росії сягнув таких масштабів, що ми не можемо перекривати його через рефінансування, тоді виникло питання «хірургічного втручання», тобто — девальвації гривні.

Це було дуже неприємне рішення. Гривня була молода, стабільна, красива... Але що ти можеш протиставити економічному цунамі? Так чи інакше треба було впоратися із цим зовнішнім чинником.

Ми прийняли болюче, але разом з тим дуже раціональне й ефективне рішення. Ми мали девальвувати гривню одноразово. Треба було зробити командними методами цей девальваційний стрибок. Це некрасивий стрибок, але це дозволило б відразу зафіксувати новий курс і далі не падати. Створити стабільність другого порядку.

У тому була невелика хитрість: досить було один раз ціну на гроші перенести за економічно прогнозовані параметри падіння курсу, і ви не допустите неконтрольовану інфляцію. Цей спосіб здається нелогічним, але це як в онкології, коли пухлину вбивають за допомогою хіміотерапії, дуже болючої процедури.

Якщо у подібних умовах Центральний банк за один-два операційні дні не здійснює керованої девальвації грошової одиниці, яку б із довірою сприйняв ринок, — розпочинається погана історія національних грошей. На ринку тоді вже не чути соло

Національного банку як регулятора — усе гучніше і гучніше звучать голоси валютних спекулянтів, а сам ринок вповні підпорядковується не так економічним, як психологічним чинникам.

Російська помилка полягала в тому, як казав Анатолій, що вони боялися відразу відпустити курс: спочатку вони дійшли до 6 рублів за долар, потім — до семи, а потім валютні резерви закінчилися і курс зірвало. Це призвело до психологічного ефекту, до паніки на ринку. Я вже розповідав раніше у цьому розділі про важливість психологічного чинника: якщо починається паніка, то навіть коли вже нема економічних причин курсового падіння — паніка учасників ринку продовжує працювати як негативний, неконтрольований і непрогнозований чинник на ринку.

Ми розуміли, що наших золотовалютних резервів недостатньо, щоб погасити цю економічну пожежу. Ми могли підкидати на валютний ринок декілька десятків мільйонів доларів, спалити за 10 днів усі золотовалютні запаси країни, але потім курс усе одно мав би обвалитися неконтрольовано через паніку на ринку. Тому, у протилежність до дій російських колег, ми пішли зовсім іншим шляхом.

Досі чути критику тих наших кроків. Мені видається, що навіть деякі економісти не зрозуміли логіки як масштабів проблеми, так і логіки її вирішення.

Тут варто зробити невелике пояснення.

Ми добре розуміли, що НБУ не може через комерційні банки надати суб’єктам господарювання України такої кредитної підтримки, яка б компенсувала неплатежі від суб’єктів з Росії. Це були дуже серйозні емісійні суми, які відразу сформували б нову хвилю девальвації гривні й інфляції цін.

З іншого боку, ми не мали у достатній мірі золотовалютних резервів, які б абсорбували дефіцит платіжних засобів на ринку при незмінному курсі гривні. Іммобілізація платіжних засобів українських підприємств через фінансову кризу в Росії складала на цьому етапі близько 3 мільярдів доларів. Але в середньо-терміновій перспективі об’єм «заморожених» обігових коштів і кредитів був набагато більшим.

Кожного дня я проводив планове спілкування із пресою і телебаченням. Національний банк мав чесно доносити до громадян України, до учасників ринку ситуацію навколо попиту і пропозиції конвертованої валюти на ринку та свою курсову політику. Ми мали пояснити, як оптимізується через кредити НБУ платіжна політика комерційних банків і суб’єктів господарювання. Така інформаційна політика сформувала високий рівень довіри до дій Національного банку і не дозволила вибухнути панічним настроям на ринку.

Коли Національний банк оголошує про девальвацію національних грошей — він оголошує про наше збідніння: це означає знецінення наших гривневих заощаджень, зменшення фінансових можливостей підприємств і держави. Це погана новина. Але спробуймо поглянути об’єктивно на можливі альтернативи: Росія девальвувала свою валюту майже на 400 %, Україна — приблизно на 30 %. Я вважаю, що різниця є!

Вочевидь, треба було знайти «золоту середину» між тим, яку частину цього тягаря бере на себе економіка, суб’єкти господарювання, а яку — фінансово-банківська система, Національний банк України?

Основні дії з мінімізації наслідків російської фінансової кризи лежав на НБУ. Але ціною цих дій могла бути втрата довіри до гривні. Брак довіри до національної валюти сам по собі здатний спричинити самостійну валютну кризу — цілий каскад платіжних, фінансових, валютних взаємозалежностей із дуже складними для всіх наслідками.

Правління Національного банку тоді прийняло одне із найскладніших рішень після проведеної у вересні 1996 року грошової реформи: треба було наважитися на помірну девальвацію гривні та досить серйозну, у декілька мільярдів, кредитну підтримку на міжбанківському ринку. Це було необхідно для подолання кризи неплатежів — несподіваного «подарунка» російської фінансової кризи.

Коли курсові графіки продемонстрували некрасиву криву з 2,25 до 3,37 гривні за долар — це сприймалося як програш. Але в результаті ми виграли на тому, що не дали вибухнути непрогнозованій паніці на валютному ринку, зберегли золотовалютні резерви і створили нову стабільність курсу гривні та оминули загрозу внутрішньої платіжної кризи. Після російського дефолту курс рубля стрибав як навіжений: з позиції 6 рублів за долар 17 серпня 1998 року він підстрибнув до 21 рубля 9 вересня, через тиждень рубль знову укріплюється до позиції 8 рублів за долар, а наступного тижня крива курсу знову стрибає до 17, тримається там певний час, потім знову падає вниз до 13, затим знову крива повзе, повзе, повзе і доповзає до тієї самої позначки 21! Який вигляд мали коливання курсу гривні у той самий час: з позиції 2,25 гривні за долар протягом менш ніж трьох тижнів курс підіймається до позиції 3,37—3,41 і далі стабілізується й у таких параметрах тримається до лютого місяця наступного, 1999 року, коли знову відбулися невеликі курсові коливання. Національний банк України продемонстрував зовсім іншу тактику. Сподіваюся, що ці приклади є достатніми для того, щоб продемонструвати різницю у підходах і наслідках нашої діяльності.

Якщо під цією темою накреслити жирну підсумкову лінію, варто іще раз наголосити на тому, наскільки важливими були той діалог і та довіра, яка склалася між НБУ, урядом і учасниками ринку.

Довіра — це економічний фактор, це фактор стабільності, фактор розвитку, ключовий елемент, що спонукає нас до солідарних дій. І коли Нацбанк оголошує важкі, часом неприємні рішення, це не означає, що у ці рішення закладені якісь маніпуляції чи якісь спроби когось ошукати, — Нацбанк приймає на себе відповідальність за дуже неприємне, непопулярне, але чесне рішення. Треба у таких ситуаціях чесно сказати: «Знаєте, усе те, що трапилося, не було наслідком моїх помилкових дій; в економіці склалися такі диспропорції, які призвели до кризи. Це стихійне лихо, форс-мажор, економічне цунамі. Тому ми повинні зробити переоцінку співвідношень грошей до наших активів. Чому? Тому що гроші, на які ми сподівалися, до нас не прийдуть. Трьох мільярдів доларів у нас не буде! Економіка України їх загубила. Ми робимо девальвацію, тобто ми робимо переоцінку національних грошей і збалансовуємо їх відношення до тих активів, які в нас залишились. Ми не можемо зупинити цунамі, але ми можемо запропонувати вам рятівний човен».

Це не є поразка. Дії Національного банку у 1998 році — це гарна хрестоматійна практика. Це приклад подолання форс-мажорів, які виникають на зовнішніх ринках і рикошетять в українську економіку! Ми врегульовували кризу меншою кров’ю через монетарні дії.

В уряду просто не було інших важелів: йому ніхто не дасть запозичень, щоб цей обвал перекрити. Нам ніхто не пропонував цих мільярдів доларів: ні Європейський, ні Світовий банк. Це була така реальність.

Думаю, і тоді, і сьогодні мало хто із політиків сприймав цю ситуацію як наслідок деформованих, однобоких, часом — нераціональних і політично узалежнених українсько-російських господарських зв’язків. Це те, що чекає на розумну ревізію і модернізацію. Звичайно, цей епізод мав і політичну складову: через рік добігав кінця термін президентської каденції, і будь-які негаразди в економіці боляче били по планах діючого президента переобратися на другий термін. Хоча, безумовно, ця криза була неприємною новиною для всіх — незалежно від того, йдеш на вибори чи не йдеш. Ми розплачувалися за неефективну організацію національної економіки, неефективну організацію і структуру торговельних відносин. І звичайно, на цьому було дуже багато опозиційних спекуляцій. Бо завжди є ті, хто крокує до влади під гаслом «Чим гірше — тим краще!» Але якщо порівнювати, як Україна вийшла із цієї кризи, з тим, що відбувалося у Росії, то український — це, безумовно, кращий варіант відповіді на проблему.

* * *


За сім років не могло не бути помилок. В історії Національного банку України був один епізод, який я сприймаю як найбільш гострий виклик, як найбільш неприємний інцидент, який трапився майже у самому кінці моєї банківської кар’єри.

Раніше я вже розповідав, як важливо було, щоб уряд навчився сам відповідати по своїх зобов’язаннях, щоб уряд сам почав через фондовий ринок запозичень, а не через емісію покривати дефіцит державного бюджету. Уряд не мав весь час стукати у двері Нацбанку і кидати країну емісійними кульбітами у вир девальвації й ослаблення національної валюти. Проте 1998 рік був феноменально важким, і звичайних інструментів не вистачало. Уряд мав великі проблеми: можливості зовнішнього запозичення для покриття бюджетних витрат різко скоротилися. Уряд не міг знайти закордонні банки, які б могли викупити урядові цінні папери. Банки у тих умовах не вірили у зобов’язання уряду.

У той час Національний банк проводить переговори щодо можливості розміщення своїх резервів із закордонними комерційними банками першої групи. Ішлося про те, щоб частину резервів Нацбанку покласти у банки першої групи, які підтримають емісію уряду України і зможуть викупити зобов’язання українського уряду.

Отже, минає декілька місяців, Нацбанк диверсифікував свої резерви, розмістив їх у тих банках, а закордонні комерційні банки викуповують облігації уряду. І тут як грім серед ясного неба у бік Національного банку посипалися звинувачення у фальсифікації статистики. Суть звинувачень полягала в тому, що наші дії нібито мали характер маніпуляцій з метою стимулювання операцій з облігаціями українського уряду. Тобто коли Національний банк переводить свої резерви в якийсь — нехай навіть і першокласний — банк, а той банк викуповує на таку суму зобов’язання уряду — то це має вигляд якоїсь договірної комбінації.

Тому це було розцінено як операції, що вимагають корекції наших показників у стосунках з Міжнародним валютним фондом. А наслідком цього стає те, що Україна позбавляється права на запозичення. Ці питання досить складно пояснювати без глибокого занурення у професійну термінологію, у всій цій історії дуже багато банківської статистики і просто бухгалтерії.

Тому просто скажу, що це було найбільш неприємне, що у мене було в практиці банкування.

Я пам’ятаю, як досить пізно ввечері, по дев’ятій годині до мене у кабінет заходить дорога для мене людина і високий фахівець Олдінг-Смі, керівник департаменту МВФ, керівник групи по Україні. Сідає і в бесіді оголошує мені, що вони у МВФ встановили залежність між запозиченнями і депозитним розміщенням Нацбанку, тому вони будуть коригувати програму, а значить Україна не отримає чергового траншу допомоги.

Допомога МВФ іде у валютні резерви Національного банку, вона не спрямовується уряду. Проте якщо збільшуються резерви Нацбанку — збільшується можливість маневру у курсовій політиці, в питаннях рефінансування і багатьох інших питаннях. Такі речі складно пояснити «на пальцях». Одним словом, ця зупинка була дуже неприємним кроком для Національного банку, то був серйозний удар по колінах. Уся ця історія потрапила на газетні шпальти, і лейтмотив публікацій звучав у етичній тональності, у категоріях маніпуляцій і якоїсь зумисної нечесності, якої, звісно, не могло бути.

Питання стало предметом розгляду у Парламенті. Це був скандал. А за дужками цього скандалу було те, що мені видавалося: я роблю певну послугу уряду. Думаю, прем’єр-міністр сам не дуже розумів, звідки і як в умовах кризового року знаходяться зовнішні покупці урядових цінних паперів, чому ці цінні папери купують у такій непевній ситуації, враховуючи, що можливості цього ринку були тоді досить обмежені. Мені видавалося, що уряд мав би це розуміти і підтримати нас, стати на захист дій Національного банку. Він не став. Прем’єр-міністр, який мав би розуміти, що ці операції спрямовані на підтримку його діяльності, не сказав жодного слова подяки. Морально це було дуже важко приймати. Ця операція допомагала не Нацбанку, це була допомога для уряду. А уряд або не розумів, або не мав мотивації, щоб проявити якусь солідарність у цій ситуації.

Можливо, усе це звучить як щось дуже технічне, але мені цей скандал коштував дуже багато сил: два місяці я ходив як чорна хмара. То був найбільший скандал за дві мої каденції у Нацбанку. З одного боку, це було питання етики, з іншого — питання професійних амбіцій. Мені здавалося, що я працюю на користь нації, на користь країни. Я вважав, що у тій ситуації уряд не міг сподіватися на чиюсь іншу допомогу, ніж дії Національного банку. Але коли нам почали дорікати, слово підтримки, яке я хотів почути, не прозвучало: від кривого дерева — і тінь крива.

* * *

Вочевидь, історія Національного банку України варта окремої книжки, яку має написати якась інша людина, а не я. Тут іще треба довго розбирати архіви, на дотик перебирати вузли фактів і процеси, які відбувалися в самому банку і навколо нього. То справа майбутнього. Але вже тепер я б хотів назвати кілька речей, які видаються мені найбільш важливими на цьому етапі існування українського центробанку.



На перше місце я поставив би повноцінне становлення Національного банку і банківської системи України. Ця система працює в класичних, здорових, усім зрозумілих регламентах. Це було найскладніше завдання — перетворити складову радянської командної економіки на систему, яка працює на зовсім інших принципах, має радикально відмінну психологію й ідеологію.

Водночас я розумію, що для багатьох за перше місце у цьому рейтингу змагається запровадження національних грошей — гривні. Адже для багатьох запровадження гривні не було суто економічним явищем. Для багатьох поява національних грошей була проявом іще однієї з ознак державності, важливої для національного почуття і підтримки національного духу. Грошова реформа, яку дуже давно очікували, стала у 1996 році першим острівцем стабільності, першим кристалом, з якого почалося формування цінової стабільності, нормалізація бюджетних процесів, врешті-решт, з грошової реформи почалася стабілізація економіки. Це був відправний пункт економічних реформ, який засвідчив, що українська нація подолала гіперінфляцію і вийшла на дистанцію економічної стабілізації.

Третій важливий момент — створення Банкнотно-монетного двору. Ми отримали один із найліпших у світі інструментів для виробництва паперових грошей і цінних паперів, карбування монет та виготовлення державних нагород.

Вочевидь, цей «рейтинг» є досить умовним, адже те, що я по порядку називаю на четвертому місці, було передумовою грошової реформи і запровадження гривні. Адже без створення сучасної електронної платіжної системи не відбулося розв’язання платіжної кризи. Ця платіжна система стала тепер подібна до повітря: кожний з нас не помічає її існування, користуючись, наприклад, банківськими картками, але якби вона у якийсь момент перестала існувати, цей факт відразу відзначав би кожний. Електронна платіжна система зіграла роль серцево-судинної системи, по якій біжить кров економіки — гроші. Думаю, що це той крок, який приніс найбільший економічний ефект для країни. Жодний інший інструмент не приніс більшого поштовху для економічного росту. Її запровадження додало приріст у 0,5 % ВВП щороку у порівнянні з базовими показниками.

П’ята позиція — організація валютного ринку, створення валютного біржового майданчика та цільного валютно-курсового механізму ринкового типу.

Наступним я назвав би вихід на світові стандарти обліку в Національному банку і комерційних банках України.

Сьома позиція — це становлення системи прозорого й ефективного банківського нагляду. Стандартизований облік і нагляд до сьогоднішнього дня запобігає системній банківській кризі. Ми знаємо банкрутство окремих банків, але ми в Україні ніколи не мали справи із системною банківською кризою. Це — завдяки упереджувальній системі нагляду, резервування і моніторингу за відповідними нормативами ліквідності, яку ми ввели у практику в середині 1990-х років. Іншими словами, ми створили термометр, який автоматично вимірює температуру в банківській системі. Завдяки системі банківського нагляду Національний банк України може заздалегідь зауважити, коли окремі банки та вся банківська система починає проявляти якусь хворобливу симптоматику.

Я думаю, що перехід від практики емісійного кредитування дефіцитів національного бюджету до випуску урядом державних цінних паперів був найголовнішою подією у сфері державних фінансів першого десятиліття української Незалежності. То була бюджетна революція: уряд став рядовим позичальником на ринку кредитування. Ментально ці зміни давалися важко.

Усі ці зміни разом були високо оцінені світовим професійним середовищем. У 1997 році наші зусилля були визнані світом. Національний банк України і його голова увійшов у п’ятірку кращих центральних банків і банкірів світу. Це було приємно. Приємно, що наш довгий шлях до стабілізації був оцінений так високо.

Національний банк у той час був чимсь більшим, ніж просто центральний банк — емісійний центр, точка перетину економічних координат. Вочевидь, ця структура грала помітну політичну місію — через організацію державних фінансів, упровадження національних грошей, через формування кредитної стабільності та практику банківського нагляду. Ми створили там цілий світ: інституції та відносини, які були важливими для національного становлення. І коли ми говоримо про успішність чи неуспішність Нацбанку, вочевидь, перший фактор успіху — це довіра. Довіра до кожного слова і дії, до кожного розпорядження чи рішення, яке приймало Правління Національного банку. Якщо до дій центрального банку є довіра, усе решта — дрібниці. Але довіра до національних установ є результатом ефективності їх роботи, для цього треба робити по совісті, щоб кожне твоє рішення було аргументоване і донесене до людей. Щоб творити довіру, Національний банк має прозоро, аргументовано та своєчасно доводити сенс своїх дій до ринку і нації. Гадаю, що жодна інша державна установа — міністерства, відомства і власне Кабінет Міністрів — не спілкувалася із суспільством більше, ніж Національний банк. Ключове слово успіху — довіра. Це була основа мого світогляду та переконань, credo — те, у що я справді вірував.

Розділ 13 ДОРОГІ МЕНІ ЛЮДИ

Історія на заході сонця. — Чорновіл кличе на вибори. — Уроки Гетьмана. — Вбивство і версії. — Коли кохання згасає. — Моя Катя. — Нові береги.

Трохи менше ніж за рік до своєї трагічної загибелі Вадим Петрович Гетьман приїхав до мене на дачу у Безрадичі. Він був з якимсь своїм приятелем. Візит трапився трохи несподіваний. Тому я щось там нашвидкуруч готую, смажу, а вони захід сонця спостерігають: є у мене одне місце біля хати, де гарно видно верби, а за ті верби лягає сонце і крізь листя світить червоне марево.

У Вадима Петровича тоді був план, і в той день добре відчувалося, що ті думки у нього в голові весь час крутяться. План стосувався мене: я випадково почув його слова у той момент, коли він не бачив мене. Вадим Петрович розмовляв зі своїм другом... У Гетьмана була улюблена, я б сказав, характерна поза: руки у кишені, а сам трошки розкачується з п’яти на носок. Це навіть не поза, це була його іконографія: він на половині фото так стоїть: руки заклав у кишені, піджак розстебнув, грива сивого скуйовдженого волосся... Він міг стояти так і привітно посміхатися із будь-ким: з комуністом Симоненком... Думаю, він навіть із дияволом міг стояти у тій позі. Вадим Петрович був на порядок мудріший усіх. Я дуже любив його за це. І ось він стоїть, руки в кишенях, розкачується, дивиться на сонце і говорить своєму товаришу: «Щоб стати президентом України, треба мати хоч одну успішно завершену справу! Ну, а дівчата його і так люблять!»

Вочевидь, він вважав, що проведена грошова реформа — це те, з чим можна виходити до людей на президентських виборах. Грошова реформа у його координатах була доказом дієздатності. Електорат завжди хотів окрім слів бачити на терезах якусь зроблену справу. I ось ця справа зроблена. А оскільки «жінки і без реформи його люблять» — то це був самий час іти. Це Вадим Петрович так собі міркував.

Отже, минав 1997 рік. До президентських виборів лишалося трохи більше ніж два роки. Саме в той час почалася моя друга каденція як голови Національного банку. А Вадим Петрович — і не він один — дуже хотів, щоб я пішов у політику. Я, навпаки, уникав тих розмов. Гетьман знав, що розмови на цю тему мене дратують. Усі знали про мою нехіть до політики, і тому, коли я з’являвся поруч — присутні з поваги зазвичай одразу змінювали тему і починали говорити про щось інше, що абсолютно не змінювало того факту, що усе моє оточення без винятку було заряджене позицією Гетьмана.

Цим Вадим Петрович мені дуже нагадував Чорновола. В’ячеслав Максимович, жива легенда, один з батьків української Незалежності та багаторічний політв’язень радянських таборів, щодо мене мав таку саму позицію: «Ідіть на вибори!»

Мені видається, що ця розмова відбулася в останній перед його загибеллю день народження, в грудні 1998 року. Я прийшов привітати В’ячеслава Максимовича у його офіс на Липській вулиці. Він попросив кількох присутніх залишити нас наодинці. Ми всілися на дивані при журнальному столику, на якому стояли якісь доречні нагоді напої, трохи якихось наїдків та цукерки. Ані я, ані він — ми обидва нічого не пили і не їли, тільки розмовляли. Бачу: В’ячеслав Максимович потроху підсідає усе ближче і ближче до мене. Він був дуже делікатною людиною, вочевидь, він не хотів, щоб його слова сприймалися як якийсь тиск або спроба поставити у незручне становище, і тому почав «скорочувати» дистанцію до більш неофіційної. Розмова була досить довга, але намір, основна інтенція була саме такою: «Вікторе Андрійовичу, час йти на вибори!» Відповідаю: «Ні, В’ячеславе Максимовичу, ще не час: зараз ми з національними ідеями не пройдемо!»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка