Xviii. Історична необхідність



Скачати 402,08 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.01.2017
Розмір402,08 Kb.
  1   2   3

XVIII. Історична необхідність


За полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо зникають з поля зору питання, надзвичайно важливі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, по-друге, як ці переміни відбувалися в історичній реальності.

“З боку українського народу перехід до нового етноніма був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячи­ми колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміж­них із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”1.

Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній тер­мінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю2. Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму, за обставин повного політичного та культурного безправ’я не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву “Русь-русин” іншою наз­вою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву – “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”1. Про потребу змінити етнонім висловлювалися багато тогочасних українських патріотів. Ро­зуміння цього процесу постійно наростало: “У міру того, як поняття малоросійської політичної нації, малоросійських прав і свобод ставали надбанням історії, національна самосвідомість української верхівки починала орієнтуватися на інші, зокрема на геогра­фічні та етнічні знакові символи. Проте в кінці XVIII – на початку XIX ст. цей процес був далеким від свого завершення. Про це свідчить, зокрема, наявність різних найменувань української території та народу: окрім “Малоросія”, це також “Україна”, “Русь”, “Росія”, “Южная Русь” та деякі інші, похідні від названих”2. Однак поступово та неухильно, все ж таки, відбувався процес вибору єдиної назви.

“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось, як виняткове надбання південно-західного народу (тобто українського). Тоді останній зоста­вався ніби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживало­ся іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Оскільки у старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалася “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своєму частковому мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковому, своєрідному, повинен був знайти собі іншу назву”1.

Так писав знаменитий професор Київського (і Петербурзь­кого) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти іншу самоназву писав і славнозвісний професор Львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не вину­ват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”2.

Як бачимо, два українські патріоти-інтелектуали, що одно­часно жили по різні сторони імперіалістичних кордонів (один – у Росії, інший – в Австрії), однозгідно пояснюють причину змі­ни етноніма. Таку ж причину подають і вчені-чужинці: “Нама­гання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, – зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, – пояс­нюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”3.

Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міл­лер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIX ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”4. Російсь­кий академік Корш виступив 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної си­туації українців у Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографіч­не становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” – не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “рус­ский”. Логічно думаюча людина скаже: “Так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він – “русский”. Ми – так само “русские”. Виходить, він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский” і грунтуються непорозуміння – не завжди щирі – наших політиків, теоретичних і практичних, щодо малоросів або українців”1.

Наскільки гострою політичною необхідністю для нашої уярмленої нації стала проблема переходу на новий етнонім, ми можемо скласти собі уявлення із слів М. Грушевського, який особисто значною мірою спричинився до того, що ми тепер звемося українцями.

“Літературне відродження XIX ст. приймає назву українсь­кого для означення нового національного життя. Для того, щоб підкреслити зв’язок нового українського життя із старими тра­диціями нашого народу, виникла складна форма Україна-Русь, українсько-руський: старе традиційне ім’я пов’язувалося з но­вим терміном українського відродження і руху. Проте останнім часом дедалі ширше вживаються і в українській, і в інших літе­ратурах прості терміни Україна, український не тільки стосовно сучасного життя, а й коли ідеться про попередні його фази, і ця назва витісняє поступово всі інші. На означення ж усієї сукуп­ності східно-слов’янських груп, у філологів званих звичайно руською, доводиться вживати назву східно-слов’янська, щоб уникнути плутанини русского в значенні “великоросійського”, русского у значенні “східно-слов’янського”, і нарешті руського в значенні “українського” (як воно ще й до сьогодні в повній си­лі зостається в ужитку Галичини, Буковини і Угорської Русі). Така плутанина дає причину до постійних ненавмисних і нав­мисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське сус­пільство в останній час твердо і рішуче прийняти назви Україна, український.

У цій неясності, плутанині термінології відбилася важка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному куль­турному і політичному житті, хоч він належить до найчислен­ніших народів Європи. Компактною масою займають українці велику та родючу територію, а своєю історією і витворами свого духа вони довели, що володіють видатними здібностями, бага­тим обдаруванням і мають право на осягнення свого особливого місця у вселенській історії. Розбивши політичне життя україн­ського народу, опустивши його на дно економічного, культурно­го, а разом з тим національного упадку, несприятливі історичні умови покрили забуттям світлі і славні моменти його минулого життя, прояви його активності, його творчої енергії і на цілі століття кинули на розпуття політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів сусідів, як етно­графічну масу, позбавлену націо­нальної фізіономії, без тра­дицій, навіть без імені”1.

На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, істо­ричне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передо­всім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба від­ріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”1.

В аналогічний спосіб пояснювали історичну потребу зміни українцями етноніма В. Окунь-Бережанський та інші україн­ські вчені: “…для відріжнення рідної Руси від Великої Руси як Московщини стали називати свою Русь Україною і з тої назви витворили слова: “українець – український”2. Ця проблема стала постійним сюжетом для українських авторів у дорево­люційні часи. “Наш нарід в межах російського царства, аби відріжнити свою народність від московської, мусив цілком закинути слова “Русь” і “руська” мова (на означення нашої землі і мови), а натоміть мусів уживати лише слів “Україна” і “український3. Пояснюючи причини зміни етноніма, профе­сор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити, що наш нарід і московський нарід – то одно, – тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а рос­сіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”4.

Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX ст. на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “ру­ського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, – але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “рус­ский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “русь­кий” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”1.

Причини переходу на новий етнонім відомий український публіцист пояснював так: “Історія дала нам нове ім’я, мало що молодше та краще від старого, забраного ворогами, ужи­того до своїх поганих гнобительських цілей, що се новійше, здоровійше ім’я не допускає вже ніякого баламутства, не робить нашої землі ні польською толокою, ні московською займанщиною, тільки нашим власним прадідним добром, на котрім наш нарід повинен стати своїм виключним паном”2.

У книжці, яка вийшла на початку революції, знову знахо­димо аналогічні аргументи. “Там же, де українці мали зноси­ни з московцями, треба було відзначити себе, як окреме плем’я”3.

Більш-менш свідомий процес зміни назви можна спостері­гати вже з XVII ст.

Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилася скасуванням геть­манщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнарод­них відносин зникла, проте український народ виявив безпре­цедентну пружність, бо саме в той період почав масово освоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. укра­їнський етнос укоренився від поліських боліт до хвиль Азов­ського і Чорного морів. “Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать доку­ментальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII ст. по кінець XVIII ст. і в основному (хоча, зро­зуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто у часі він фактично повністю збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української держав­ності. І все ж, незважаючи на ці обставини, саме тоді продов­жувало спостерігатися географічне поширення назви “Україна” на всі землі, заселені власне українською спільнотою. Термін “український” (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше почав зустрічатися у тогочас­них джерелах. Вислови “нація”, “національний” стали більш вживаними як у розмові, так у писемних документах (особливо це характерно для другої половини XVIII ст.). Безпосередньо корінні жителі класифіку­валися як “нація русинів”, “малоросійська” чи “українська нація” і т. ін.”1. Варто сказати, що героїчна боротьба козаків зі степом почалася на декілька століть раніше. Всесвітньовідомий англійський історик Арнольд Тойнбі відзначав, що запорозькі козаки здійснили “безпрецедентний подвиг”, утворивши новий суспільний прошарок, “який організував своє життя в такий новий і незвичний спосіб, що це надало змогу осілому суспіль­ству вперше за свою історію не тільки вистояти в боротьбі проти євразійських кочовиків, не тільки покарати їх раз чи двічі за допомогою короткочасних месницьких походів, а пере­могти їх уже по-справжньому: відвоювати в номадів територію і змінити її ландшафт, перетворивши кочові пасовиська на се­лянські ниви, а стійбища – на осілі села”1.

Необхідно підкреслити, що зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну спра­ву. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин віків, а другий – штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх оманлива зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин – руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. Уперше для Геть­манщини (приблизно Полтавська та Чернігівська області на сьогодні), яка внаслідок козацького військового союзу з Мос­квою вже з 1667 р. поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дош­кульно відчули, як плутанина термінів ставить під загрозу на­ціональну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необ­хідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”2.

Перехід на новий мовний символ народу, на етнотопонім Україна був для Русі процесом болісним і затяжним. Із Ліво­бережжя розповсюдження нової назви йшло на захід разом з поширенням Російської імперії. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народне ім’я: Україна, не визбуваючись, одначе, прав до старого історичного імені Русь”3. Дослідник історії України другої половини XIX ст. відзначив, що “українські активісти початково користувалися поняттям “Русь”, яке в їх системі, як і в польській, принципово відрізнялося від поняття “Россія”, що означало всю імперію. Поступово вони переключилися на термін Україна, щоб уникнути постійної плутанини між їх трактуванням поняття “Русь” як “Україна” і значенням цього терміна як спільного для всіх східнослов’янських земель. Українофілам довелося також утверджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти традицію минулих двох сторіч, які акцентували спільність імені для всього східнослов’янського населення”1.

Як уже було сказано, перехід на нову назву був процесом затяжним, повільним і драматичним. “Щойно по Хмельниць­кім (в XVII), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці) стали в нашого народу загибати назви “Русь”, і “Русини”, а натомість приймаються імена “Україна” і “Укра­їнці”2. Однак конституція Пилипа Орлика з 1710 р. встано­влювала устрій для майбутньої республіки, яка мала б назву держави “Війська Запорозького й Народу Руського”. Назва “Україна”, як бачимо, тут ще відсутня.

Аж до другої половини XIX ст. російські бюрократи в да­лекому Петербурзі, заколисані солодким колоніальним міфом про “єдіную, нєдєлімую”, не добачували небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”3. Створена 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу мала офіційну назву “Українська”. Лише з 1835 р. Слободсько-Українську губернію перейменовано на Харківську.

На початку XIX ст. у межах Російської імперії з’явилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Укра­инский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Укра­инского сборника” (1838, 1841), а також упорядковані М. Мак­симовичем альманахи “Украинец” (1859, 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефо­діївського братства “Книга битія українського народу”, П. Куліш – віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнічних регіонів, що надавало терміну “ук­раїнський” загальнонаціонального значення1.

Царський уряд не відразу здогадався, яка ідеологічно-ре­волюційна сила ховається за назвою “Україна”.

“Україна відігравала для Росії винятково важливу і бага­топланову геополітичну роль: робила останню соліднішою, більш європейською, перетворювала її в державу з певними національними традиціями, численними культурними над­баннями, служила своєрідним мостом для проникнення через морські транспортні шляхи (Босфор і Дарданелли) в країни Середземномор’я, а також далі, особливо на південь, південний схід і схід Азії. Усе це призвело до того, що, врешті-решт, більшість росіян узагалі не уявляє свого існування без України, яка до того ж постійно поставляла Росії “етнічний матеріал” для прискореного зростання її населення”2. У російських шко­лах вивчався напам’ять такий хрестоматійний вірш О.К. Тол­стого про “Малороссию”:



Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу,


И до земли висит их плод тяжелый,
И чист, и тих, и ясен свод небес…

“Выезжая на малороссийскую равнину,– писав відомий педагог К. Д. Ушинський,– с какой бы то ни было стороны: с великорусской ли, срединной, холмистой возвышенности, с белорусских ли песчаноглинистых пространств, ограниченных с юга течением Десны, из лесистой ли Литвы по берегам Припяти, из южных ли степей, недавно населенных, – вы не­вольно замечаете, что въехали в особенную страну, страну какой-то тишины, неподвижности, словом, в страну вековечно земледельческую. Этот характер вековечной равнины, с неза­памятных времен кормившей и продолжающей кормить многие поколения одного и того же племени, ярко отражается и в характере населения, крепко связанного с своею землею, тихого, неподвижного, в котором весь быт сложился по усло­виям земледелия, у которого все обычаи, все предания, все песни проникнуты земледельческим характером… В велико­русе вы не заметите той привязанности к земле, он не заду­мается бросить свою деревню надолго и даже выселится из нее навсегда…”1.

Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котля­ревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумі­лий, невизначений і стосувався тільки частини України. Молод­ші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневсь­кий, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового націо­нального імені впливала, безперечно, мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва “Україна” набрала широкого розповсюдження.

Про вплив на вибір нового етноніма Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль у поширенні етно­німа “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоча сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Однак “завдяки популярности творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”1. Водночас у журналі “Основа”, в якому співпрацювали друзі Т. Шевченка, неодноразово вжи­ваються найменування “русин”, “русинські письменники”, “русинська мова”2.

“Назви – “українець”, “український”, у Шевченковім “Кобзарі” не зустрічаємо, Шевченко уживає для означення субстантивного і ад’єктивного імені членів української нації нашої традиційної назви – “козак”, “козацький”.

Подай же руку козакові
і серце чистеє подай!

або:


А над дітьми козацькими
Поганці панують.

Зате назва “Україна” вживається постійно. У Шевченка назва “Україна” охоплює всю територію, заселену нашим народом”1.

Я. Рудницький так пояснює відсутність терміна “українець” у творчості Шевченка: “Шевченко систематично уникав назви “українець”, що ця назва, за його часів, ще не містила ніякої національно-державної традиції, не нагадувала про історичну спадщину, радше пасувала для означення етнічно-мовної “народности”, аніж державнотворчої нації – а Шевченкові йшлося саме про цю останню. Адже таких словосполучень, як “українська незалежність” або “українська самостійність”, за життя Шевченкового взагалі ще не існувало, а існувала для означення того самого поняття – “козацька воля”. І для нас повинно, насамперед, важити не те, яких саме мовних виразів (своєї доби) великий поет вживав у своїх творах, а те, який ідейний зміст він у них вкладав, і з якою національно-політичною конструктивною метою”2.

Не можна не згадати тут іншого генія українського роду – Миколу Гоголя. На молоду українську інтелігенцію, поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”. “Так вот она, Сечь! Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля и казачество на всю Украину!”. “…А что мне отец, товарищи и отчизна?” – сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречный осокор, стан свой… “Кто сказал, что моя отчизна Украйна?”3. Або знамените гоголівське запитання: “Чи знаєте ви українську ніч?”.

О. Пріцак пов’язує утвердження слова “Україна” з утво­ренням 1805 р. Харківського університету. “Це був перший університет західного типу. Саме звідтам починається промі­нювання світських ідей в Україні”1.

Вивчення етнографії та фольклору, яке під впливом живо­творних ідей романтизму набрало широкого розвитку, вияви­ло міцну етнічну неподільність українського народу, хоч і роз­дертого загарбниками на частини. Ця обставина, до речі, бентежила тих догматичних етнологів, які вважали, що єдність етнічної спільноти грунтується на зовнішних атрибутах: на спільній державі, на спільному економічному ринку, на спіль­ній юриспруденції, спільному війську і т. ін. Вирази зди­вування щодо нетиповості українців, які, попри відсутність згаданих атрибутів, залишилися єдиним народом і зуміли об’єднатися врешті-решт, подибуємо до сьогодні: “Разючий приклад українського народу, землі якого більшу частину його історії входили до держав, створених іншими етносами”2. Додаймо, що такими нетиповими народами виглядають євреї та вірмени. Єдність українців проявлялася в однорідних звичаях, віруваннях, способі життя, у піснях, думах, прислі­в’ях, приказках, казках та інших формах усної творчості, а також у спільних ідеалах, аналогічних мотивах, у подібності висловів, зворотів, подібності етимологічних форм та фоне­тичних особливостей мови3.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал