Xxi. Магічне слово



Скачати 242,83 Kb.
Дата конвертації29.01.2017
Розмір242,83 Kb.

XXI. Магічне слово


Відомий українофоб Шульгін писав у білогвардійському денікінському журналі: “Добре відомо, що більшість револю­цій було здійснено “магічними словами”, яких маси не розу­міли. Одним із таких магічних слів виявилася в 1917 році назва “Україна1. 1917 р. якраз і розпочалася кривава бороть­ба, зокрема і за утвердження нового етноніма. “Боротьба навколо назви “Україна” та її похідних (“українець”, “україн­ський”, “українство”, “українськість”) була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово – це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енер­гія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі”2. Грізним і ненависним для колонізато­рів зробилося в часи Визвольних змагань магічне слово “Ук­раїна” також і на західноукраїнських землях.

Немає такого національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависті, злоби й нападів і пропаганди, як назва території й народу: “Україна”, “українці”, “український”3. І росіяни, і поляки здавна намагалися всіляко бойкотувати та обмежувати терміни “Україна, українець”4. На початку XX ст. польський мовознавець проф. Брікнер протестував проти назви “Україна”, мовляв, треба назву “Русь” відступити, за його вис­ловом “москалям”, а триматися назви “малороси”. Іван Франко так йому відповів: “Можемо на се відповісти шановному істо­рикові польської мови, що в творенні назв так само як і загалом у творенню нових язикових форм історична традиція грає пев­ну важну, але зовсім не виключну і навіть не першорядну роль. Нація існує не для язика, а творить і ненастанно перетворює собі язик відповідно до своїх потреб; історикови, заким оці­нить, а тим паче осудить якийсь новотвір, випадало би війти по змозі в причини, які викликали його і довели до побіди над старшими формами; без такого зрозуміння він ризикує зроби­тися не істориком, а доктринером, що задля якогось улюбле­ного і переціненого прінціпа готов живу дійсність натягати або вкорочувати на прокрустовім ліжку. Де мова про польські те­ми, там проф. Брікнер дуже добре пильнується, щоб не впасти в таке доктрінерство; супротив інших народностей се нічого, можна. А не слід би”1. Голос проф. Брікнера був непоодино­кий. “Дехто ще й нині підсуває злобну брехню, немовби то назву “Україна”, “український” завели перед десятьми літами пруссаки та Австрія”2. Навіть і тепер є в Польщі сили, які ви­ступають проти термінів “Україна”, “українець”, називаючи їх австрійською вигадкою, або вигадкою німецького генераль­ного штабу, або московською інтригою3. Генеральною такти­кою польських асиміляторів була якраз війна з етнонімом “українець”. Стосовно населення Волині та Полісся стверджу­валося, що там немає жодних українців, а тільки етнічна маса без певного імені4. 1939 р. польський уряд затвердив таємний план асиміляції волинських українців. Згідно з цим планом, “сам термін “українець”, “український” потрапляв під заборо­ну. Замість них пропонувалося вживати терміни “русин”, “русь­кий” і такі нейтральні терміни, які нічого спільного з націо­нальністю не мали, як “православний”, “волиняк”, “поліщук”, “тутейший”. На думку творців програми, це повинно було в кінцевому рахунку привести до повної асиміляції українців”1.

В офіційних державних публікаціях післяверсальської Польщі (1918–1939 рр.), зокрема у затверджених сеймом зако­нодавчих актах, на означення поняття “український” вживався термін “рускі”, а в дужках “русіньскі”, щоб не сплутати з росій­ським. Услід за Брікнером авторитетний проф. Ніч виступив на сторінках впливового мовознавчого журналу “Jzyk polski” із закликом не вживати в польській мові термінів “Україна”, “ук­раїнець”. Саме життя, як відповів йому ліберальний польський діяч Леон Василевський, змело цю смішну в своїй недалекогляд­ності і, додаймо, просто нерозумну теорію маститого польського мовознавця2. До полеміки навколо наших етнознавчих термінів втрутилася тоді видатна польська письменниця Марія Домбров­ська. У статті “Вересень у Заліщиках” вона, зокрема, писала: “Принялося останнім часом, що руське населення, обняте польськими кордонами, само себе зве українцями й вважає образою своїх національних почувань, коли про нього гово­риться: – русини. Тому поляки з чуткішою совістю, а головно ті, що тямлять, наскільки болючим і небезпечним є ображуван­ня національних почувань, уживають слів “українці” й “україн­ський”, хоч би й не погоджувалися на все, що підкладає шові­ністична демагогія під ті слова. Інші, більш грубошкірі або неприхильні для національних меншин, уживають тільки слова “русини”. І це підсилює розпалені національні антагонізми. Коли весь народ прийняв цю назву як власне ім’я і як вираз своїх змагань до державної назалежности й суверенности, то виникло це головно з конечности підкреслення своєї відруб­ности від Росії, що руський, по-польськи русинський народ, разом з його назвою, культурою й історією силувалася втягну­ти в свій заборчий організм. Назв “Україна” й “український” царська Росія ніколи-ніколи не хотіла признати. А для Польщі ця назва повинна бути найвищою мірою симпатична”1. На таку доброзичливу позицію видатної письменниці, ймовірно, вплинула новела “Сини” її сучасника – видатного українсь­кого письменника Василя Стефаника, де є такий промовистий епізод:

“ – Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату,– каже, – тепер ідемо воювати за Україну”. – “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, – і справив шаблев у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, – каже, – білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові”. Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. “Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”.

Однак українофобськи налаштовані панівні кола післявер­сальської Польщі, звичайно, не звертали уваги на поодинокі письменницькі голоси. Після приєднання до Польщі 1919 р. Галичини польські шовіністи стали її офіційно називати Східна Малопольска (Wschodnia Maopolska), у побутовій мові “Східні креси” (Kresy Wschodnie). Це образливе для га­лицьких українців поняття шовіністи скопіювали від німців. Прусський уряд після третього поділу Польщі назвав Варшав­ську область “Новою Південною Пруссією” (Neu Sd Preussen). “Варто зауважити, що суперечки про назви різних фрагментів українських земель завжди мали виразний політичний під­текст. Наскільки без великого спротиву прийнято термін “Ga­licja Wschodnia”, прив’язуючи (щоправда, в штучний спосіб) до давнього галицького князівства, не згадуючи вже про “Західну Україну”, то термін “Maopolska Wschodnia”, поширюваний владою Річпосполитої Польської в міжвоєнний період, ніколи не був апробований українськими жителями. Оцю “Ma Polska” трактували вони на рівні з колишньою “Ma Rosj”1.

Кураторія Львівського шкільного округу, до якого входила майже вся Галичина, видала в березні 1923 р. циркуляр, яким заборонила вживати слово “український”, а наказала всюди “на печатках, свідоцтвах і інших документах та у шкільній науці уживати виключно слово руський (ruski) замість при­нятого слова український (ukraiski)”2. Етнонімічна війна в Галичині запалала знову. Галицькі українці стали всіма засобами боротися проти польської заборони. Посипалися відкриті протести на “непрактикований в культурному світі розпорядок, щоби живому народови відобрати його назву, а накидати другу, якої він не хоче! Відноситься це до назви “український”, яку шкільна влада заказує уживати в українсь­ких школах!”3 Цей же автор відзначив, що польська влада “з українських шкільних книжок викинула всі місця, де мова про Україну та саму назву “український”4. Від Наукового товари­ства ім. Шевченка К. Студинський і В. Гнатюк підписали протест (справжнім автором був Богдан Барвінський), де го­вориться: “Нема на світі такої влади, котра могла б живому народові заборонити уживання його національного імені, а накинути таке, якого він не хоче або не може уживати”1.

Громадськість західноукраїнських земель, які перебували під польською кормигою, відразу зрозуміла великодержавни­цькі наміри Варшави. “Теперішні власть імущі в Польщі йдуть пробоєм, не церемоняться, не декларують гарних фраз, а без обиняків заявляють, що вони хочуть звести нас на нашій пра­дідній землі до ролі безгласної меншости. І змагаючи до цеї ціли, стараються відібрати нам навіть наше національне ім’я. Як колись Росія перехрестила Україну на “Малоросію”, так вони Східну Галичину перехрещують на “Малопольску”, а в останніх місяцях урядове заводять в школах термін “русіньскі” замість “український”. Зразу йдуть в напрям викорінення на­віть почування єдности з рештою українських земель”2. У шові­ністичній польській пресі тоді залюбки писалося, що україн­ській “безличності” немає меж. “Сам український народець, – писали польські газети, – є спокійний, поштивий. Треба тільки звільнити його від проводирів. Назва українці походить від украдений, бо вони нас, поляків, добре обікрали. Справжньої української інтеліґенції немає, є тільки парубки в краватках, деякі у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей. Україн­ської мови властиво також немає, є тільки польський говір, як діялекти кашубський, гуральський. Таким є руський діялект. Це говір парубків і дівок від стайні, гною та болота. Вирази “свіньо українска, пшеклєнти українєц” були повсякденні”3.

Вигаданий польськими політиками термін “Малопольська Всходня” стосовно Галичини не мав жодних історичних під­став. Коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські панівні кола користувалися російським досвідом. “Польська преса, наука й державно-політичні органи не тільки назву “Малоросія” переробили на “Малопольска”, але й ши­роко послуговувались іншими такими “науковими” надбан­нями включно до валуєвської аргументації”1.

Подібне робилося і під румунською окупацією. До Першої світової війни на Буковині, що перебувала тоді в межах Авст­рії, було 216 народних шкіл з українською мовою навчання, 117 змішаних, 4 гімназії, 1 реальна гімназія, 2 учительські се­мінарії, 4 фахові школи, 4 кафедри в Чернівецькому універси­теті. Окупувавши 1918 р. Буковину, румунська влада вела хижацьку політику тотальної асиміляції українців. Усі україн­ські школи та інші навчальні заклади було закрито. Українська мова була заборонена, заборонено співати українських пісень, урядовцями змінювалися прізвища на румунські, не вільно було мати синьо-жовті відзнаки, а жандарми били за ношення сорочок-вишиванок. “Назву “українці” вживається тільки тоді, коли ходить про українську іреденту [визвольний рух], а так зрештою в ужитті є назва “рутени”2. Та ж сама політика “сис­тематичної насильної румунізації” проводилась у Бессарабії3. У 30‑х рр. заборонено вживати українську назву міста Чернівці. Треба було писати: “Чернауць”. Тоді ж по всій Буковині “бого­служення в церквах й урядування в церковних урядах мусіло відбуватися тільки по румунськи”4. Згідно із засадами право­слав’я, дозволяються національні церкви (грецька, болгарська, сербська, російська, румунська). Православні Буковини вима­гали, щоб їх архідієцезію з “orthodox-romana” перейменовати в “українсько-румунську” або просто “орієнтальну”. Пропозицію відкинуто1. Існувала лише Румунська православна церква. “Згідно офіціяльного румунського погляду буковинські українці є тільки українізованими румунами (!), що мусять вернутися до своєї національної мови”2. Румунські шовіністи оголосили про свій намір протягом одного покоління зробити один мільйон русинів добрими румунами, згідно зі старою приказкою “Тато рус, мама рус, я Іван Молдован”3.

Аналогічні явища етнонімічної війни спостерігалися на Закарпатті під угорською окупацією. Угорський уряд, особ­ливо в XIX ст., вкрай суворо обмежував контакти закарпатців з їхніми галицькими братами. В угорських публікаціях на­селення Закарпаття означувалося термінами “orosz”, часом “кisorosz”, “magyarorosz” (“мадяро-російський”), “uhrorusz” (“угроруський”), “ruszim” (“руський”) або “ruten”. Однак тер­мін “рутен”, яким угорці презирливо називали закарпатських українців, теж вилучили з ужитку як такий, що має “руський корінь”. Для закарпатських українців було запроваджено най­менування “греко-католицькі мадяри”4. У березні 1939 р., одно­часно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині захопити Закарпаття. На оборону стали відділи “Карпатської Січі”, які не в змозі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська. Настала повторна окупація Закарпаття Угорщиною. Як вона проходила, можна судити із листа-протесту президента Карпатської України Августина Волошина. “Угорські власті не задовольняються тим фактом, що за час окупації Карпатської України тисячі українців, серед них діти шкільного віку обидвох статей, розстріляли або нечувано жорстоким способом вбили, вони скасували всі українські культурні організації та спілки, серед них понад 300 читальних залів культурного об’єднання “Просвіта”; всі видання української літератури та преси заборонено, всі україн­ські народні, професійні та середні школи закрито, виконання службових обов’язків українською мовою переслідується, а тепер заборонено навіть розмовляти і співати пісні рідною ук­раїнською мовою”1. До слова, після війни, 1945 р., Августина Волошина замордували у московській Луб’янці – тюрмі НКВД.

Ще в квітні 1849 р., коли Угорщину потрясли революційні події, “Головна Руська Рада” у Львові прийняла депутацію під керівництвом Адольфа Добрянського із Закарпаття, яка заяви­ла, що русини Угорщини бажають з’єднатися із своїми галиць­кими братами в один адміністративний край в рамках Австрій­ської імперії. Однак з різних причин це зробити не вдалося. Після Першої світової війни, за Сен-Жерменським договором, Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У цьому договорі бу­ло відзначено: “Чехословаччина зобов’язується зорганізувати землю русинів на полудні Карпатів, як автономну одиницю, забезпечену найширшою автономією, яку можна погодити з єдністю держави”2. Ці умови не були дотримані, а Угорщина не бажала змиритися з втратою Закарпаття і стала підбурювати населення етнонімічними аргументами: “Всі єдиногласно випо­віжте, ож ви не хочете ні чехів, ні румунов, ані украінцов, ви русинами хочете зостатися при Угорщині, при котрой до тепер жилисте”3.

Демократична Чехословаччина, до складу якої Закарпаття входило в 1919–1938 рр., теж проводила політику етноніміч­ної плутанини. Чомусь самі назви “українець”, “український” звучали тоді для багатьох чехів неприємно, терпко, як бун­тарські1. Урядово Закарпаття у чеській термінології називали Підкарпатська Русь. Назви “Україна”, “українець” були неба­жані. Урядова назва населення була “Rusin” (“русин”) і відпо­відно прикметники: “rusinsky” або “podkarpatorusky”. Остання назва могла також означати підкарпатського росіянина. І коли в чеських офіційних публікаціях і документах трапляється тер­мін “rusky”, то інколи не можна зрозуміти, чи то йдеться про підкарпатських русинів, чи то про росіян. На Закарпатті здавна існувала москвофільська течія (підтримувана в різний час Росією, Угорщиною, а згодом Чехословаччиною), яка, за логі­кою етнонімічної війни, не любила термін “русин”. Закарпат­ські москвофіли для затемнення проблеми використовували кілька інших назв: “карпаторосс”, “угро-росс”, “карпато рус­ский” або просто “русский”. Особливо полюбляли дві останні форми. “Многі з наших інтелігентів знають цілими роками філозофувати про те, чи я “русскій”, чи “угроросс”, чи “карпато­русскій русс”, чи “мадяр-орос”, але народовецького українства бояться, як чорт свяченої води, бо то тверда ідея, яка вимагає праці для народу”2.

Відомо, що в першій половині ХХ ст. простий люд Закар­паття називав себе традиційно “русин”3. Перша щоденна ук­раїнська газета Закарпаття так і називалася “Русин” (виходила в 20‑х рр.). У ранніх творах видатних закарпатських письмен­ників В. Гренджі-Донського і Ю. Боршоша-Кум’ятського бачимо лише назву “русин”, яку вони справедливо вважали архаїчною формою, що передувала назві “українець”. Бурхли­вий хід політичних подій наприкінці 30‑х рр. XX ст. у Чехосло­вацькій республіці привів до того, що Закарпаття відокреми­лося у самостійне державне утворення. Відбулися вибори, зібрався законодавчий орган – Сойм Карпатської України.

15 березня 1939 р. Законом число 1 Сойм Карпатської України ухвалив:

§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є Карпатська Україна.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крає­вий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: “Ще не вмерла Україна…”

“Таким чином вияснилося, що різні штучно насаджені назви цієї гілки української землі в роді “Подкарпатска Рус”, “Карпато-Рутенія”, та ін. були кожночасно виявом волі зай­манців Закарпаття, а не волі самих мешканців його. І коли в пам’ятні березневі дні 1939 року народ Закарпаття устами своїх легальних представників виявив волю до самостійного життя, перший сеймовий закон – це було устійнення офіцій­ної назви країни: “Карпатська Україна”. Закарпатські українці заявили перед усім широким світом свій кровний і духовний зв’язок із братями решти України й їхніми волелюбними прагненнями та змаганнями”1. Проголошення незалежності “Карпатської України” сприяло активізації українського виз­вольного руху. “Цей німий і бездушний народ, на виробленні імени якому могла століттями жирно пастись чужоземна ви­нахідливість – в одній термінології – “рутени”, “угро-руські” і навіть – “мадяри, що говорять по “руські” і “мадяри греко-католицької віри”, в другій – “русини, русскі, або просто лемки, бойки, тутешняки і т. д.” – цей “народ – не народ” викресав зі себе такого горіння чин, що осліпив сліпучим полум’ям народи”1.

Окупувавши 1939 р. Закарпаття повторно, угорські асимі­лятори взялися за випробуваний метод: етнонімічну плутанину. Однак “ми вже давно перестали бути темними “угроросами”, ми вже знаємо нині хто ми є й куди ми маємо дивитися. Спекуляція з назвами: “русин, русскій, угророс” залишається раз на все для мадяронських спекуляцій, що з тою назвою любили би нас втягнути в своє ярмо”2. Будапешт став пере­конувати українське населення Закарпаття, що лише в тісному зв’язку з короною св. Стефана, тобто з Угорщиною, можливий їх розвиток. “Се же рок минув, як народ Подкарпаття вернувся до матерной держави. Вернувся, бо серце сего народа тягло єго туди назад; але і вічні закони природи домагалися сего. Бо каждоденний живот руського народа і господарське положення цілого Подкарпаття тісно є зв’язано з частями держави положе­ними на юг”3. Такі заяложені аргументи колонізаторів добре відомі.

На Закарпатті запанував антиукраїнський терор. Понад 10 тис. українців було загнано в тюрми і концентраційні табо­ри, близько 5 тис. з них загинуло. Опір окупантам вели струк­тури ОУН. “Підпільний орган крайової екзекутиви Організа­ції українських націоналістів на Закарпатті журнал “Чин”, випущений влітку 1941 р., подав 69 пунктів звинувачення Угорської держави в геноциді українського населення Закар­паття. Закарпатські українці продовжували боротьбу з воро­гом, не дали створити із себе новий народець – русинів, що мав стати слугою святостефанівської корони. Журнал закли­кав: “Українці й українки Закарпаття! Тепер ми вже не самі! Це не тільки наше бажання, це бажання 50 міліонового україн­ського народу. Ми всі хочемо, щоб Закарпаття належало до України”1.

На Закарпатті широкий всенародний перехід до іменувань “Україна”, “український” став можливим з 1945 р. “Стара на­ціональна назва “русин”, “руські” найдовше збереглася на за­хідних землях колишньої Русі… Дуже похвально, що жменька карпатських русинів не лише не асимілювалася з чужим ото­ченням, а й зберегла давню народну назву, традиції, скарби культури своїх предків”2.

На прикладі маленького Закарпаття бачимо, як, паразиту­ючи на живому тілі України, окупанти сподівалися, що, підтри­муючи драконівськими адміністративними заходами етноні­мічну плутанину, доводячи її до цілковитого хаосу, їм удасться знищити український народ як такий, або, в крайньому випадку, розчленувати його на дрібні частини, щоб кожна з них мала відмінний етнонім: малороси, русини, русняки, поліщуки, лемки і т. д. “Многі нас називають ще руснаками, русинами, подкарпаторуськими русами, рутенцями, росами, угроросами, карпаторосами, татроросами, угорськими русна­ками і біда знає ще якими і чиїми ще “росами”3. Колонізатори із зворушливою одностайністю заявляли, що українці – це не етнонім, а назва небезпечної політичної партії, яка прагне вигнати їх – чужинців – із свого отчого дому. Тому вживання термінів “українець”, “Україна” треба категорично заборонити.

Асимілятори одностайно роздували і роздувають зараз ши­рокомасштабний пропагандивний обман, ототожнюючи україн­ську національну ідею з шовінізмом, тобто вони намагалися змішати миролюбний, гуманітарний, справедливий український ідеал, ідеал самозахисту і права на самовизначення, з тією кри­вавою оргією ненависті та дикою жадобою загарбання чужої землі, що є властивий саме їм: російським, польським, угорсь­ким, румунським великодержавним шовіністам.

Несподіваний спалах етнонімічної ворожнечі вибухнув на Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) на початку 1991 р. Тут стали гостро протиставляти синонімічні за змістом етноніми “русин-українець”. Сутність проблеми вияснив відомий учений і громадський діяч Пряшівщини доктор Микола Мушинка: “Сучасний курс “деукраїнізації русинів”, послідовно наса­джуваний товариством “Русинська оброда” і підтримуваний офіційною політикою словацького уряду і словацькими за­собами масової інформації, вважаю кроком до їх повної словакізації. Цей курс побудовано на явній фальсифікації не­далекого минулого і є політичною спекуляцією”1.

Авторитетний карпатознавець О. Мишанич назвав більш точно справжнього ініціатора політичного русинства в Закар­патті: “Паразитуючи на народному русинстві, на прихильності місцевого населення до своєї давньої етнічної самоназви “русин”, ідеологи політичного русинства дивляться на закар­патців як на біомасу, етнічно-племінну єдність, яка ще не стала народом і наприкінці XX ст. ніби не здатна до національного самовизначення. Доки Російська імперія шукатиме й захища­тиме свої інтереси в Карпатах, доки Україна не визначиться у ставленні до імперських коридорів у Європі, – доти житиме й політичне русинство”2.

Як бачимо, на західних рубежах української етнічної тери­торії до сьогодні продовжується процес зміни етноніма. Що­правда, штучно гальмований антиукраїнськими силами. “Ви­гідніше мати на своїй території невеликий “окремий” народ… ніж частину великого народу, що живе у сусідній державі. Таку ж зручну для себе політику ведуть нині Словаччина і Польща, побоюючись територіальних претензій з боку України”1.

Не підлягає сумніву, що активізація русинства “зумовлена зовнішньополітичним фактором, оскільки в цьому зацікавлені – прямо чи посередньо – суспільно-політичні сили в сусідніх із Закарпаттям країнах, близького і далекого зарубіжжя (про це свідчать, зокрема, численні публікації, заяви вчених-етнографів підбадьорливого характеру в Росії)”2.

Політичне русинство, за словами О. Мишанича, “хоч і вірно прислужується інтересам Угорщини, насправді є п’ятою колоною Російської імперії в Карпатах, захищає тут інтереси Росії. У цьому плані воно продовжує роботу колишніх “русо­філів”, “москвофілів”, недавніх “інтернаціоналістів”, які під інтернаціоналізацією розуміли послідовну й агресивну руси­фікацію”3.

Цікаво, що проти назви “Україна” виступали і деякі гітле­рівські бонзи в роки Другої світової війни. Ось як на цю тему писав у таємному звіті представник партайляйтера Мартіна Бормана при Генеральному штабі Вермахту: “Коли ми самі закріпимо назву “Україна”, то українці будуть з неї виводити певні права і захочуть колись самі правити своєю державою, крім того, будуть домагатися, щоб до сучасної України при­єднати ті українські території, які тепер до неї не належать, як Трансністрію, Львівську Галичину і Карпатську Україну”4. Зауважимо, що стратегічний провал німецької політики в Ук­раїні як у Першу, так і в Другу світову війну певною мірою зумовлений некомпетентністю істориків Німеччини, які, тра­диційно спираючись на великодержавні російські схеми, не­адекватно описували етнічні процеси у Східній Європі.

Наскільки частина російського суспільства, вихована в українофобському дусі, донині затуманена чадом шовінізму, свідчить такий дикий факт. Під час обговорення на сесії Вер­ховної ради Криму постанови про функціонування російської мови в Криму депутат М. Бахаєв сказав з трибуни: “Нема такої української мови. Це мова простолюду. Це мова, яка штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше – нема і такої нації “українці”1. Як відзначає російський істо­рик О. Міллер, “відхід України означає знехтування тими зв’язками та цінностями, які, здавалось, повинні були встояти після краху комунізму, і тому цей відхід був так хворобливо пережитий – точніше сказати, переживається дос – в Росії”2.

Героїчна боротьба Української Повстанської Армії в 1942–1950 рр., що була проявом волі народу утворити самостійну Українську державу, остаточно закріпила нове етновизна­чальне ім’я на західноукраїнських землях. Хоча тут треба заз­начити, що “більшовицький режим, хоч нібито й “возз’єднав” українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між “двома Українами” – східною й захід­ною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як “своїх”, тобто де‑факто як “різновид” росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та реґіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до “націоналістів”, тобто до потенційних “зрадників”1.

Етнонім “українці”, отже, треба розглядати як новий етап у консолідації українського етносу на його найвищій, націона­льній стадії розвитку, тобто на тій стадії буття нашого народу, коли він уже повністю дозрів до створення своєї власної націо­нальної державності. Тому-то наші вороги завжди намагалися “розмити” в нашому народі оце збірне національне поняття “українець”, висуваючи на перший план якісь локальні, часто штучні назви типу руснак, лемко, новорос, поліщук та ін. До цього ряду можна б зарахувати новопосталий термін “русско­язычный”. Однак, коли народ усвідомив себе єдиною нацією, йому більше не страшні ідеологічні диверсії в галузі етноніміки.

“Назва Україна є символ українських національних змагань до волі, самостійності й соборності. В цьому аспекті перестає бути сутнім питання, яке походження, чи первісне значення назви, з одного боку, й становища “визнання” чи “невизнання” її іншими, з другого боку. Ще в пам’яті живого українського покоління урядові заборони номенклатури: українець, україн­ський, Україна на західноукраїнських землях під Польщею (ру­сін), чи Чехословаччиною (подкарпатські рус), так як давніш у царській Росії (малорос).

А проте, незважаючи на тиск, заборони й т. п., назва Україна – власне як символ українських змагань до волі, самостійності й соборності – глибоко жила в надрах народу, перетривала не одне лихоліття й перемогла всупереч усім протидіям, “указам”, заборонам і натискові. Як вияв збірного тріумфу українства – перемога назви Україна є й буде для всіх свідомих українців за­порукою кінцевої перемоги і здійснення тих ідеалів, які ця наз­ва символізує і за які змагалися, боролися і умирали кращі сини Українського Народу”1. Чужоземне поневолення нерідко є про­логом до відродження нації, якщо вона духовно не зломлена. “Що поляки називали “Малою Польщею”, злучилося з тим, що росіяни називали “Малоросією”, і постала Велика Україна”2.

XX сторіччя – це не лише сторіччя тоталітаризму і світових воєн, але також найбільша в історії епоха деколонізації. Ретро­спективно воно постає символом закінчення певної епохи – епохи колоніальних імперій. Крах цих імперій проявився у грандіозній формі: стали незалежними понад сто нових держав.

24 серпня 1991 р. було проголошено Акт незалежності України. 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум під­твердив Акт незалежності України понад 90 відсотками голо­сів. Державу під назвою Україна незабаром визнав увесь світ. Так переможно закінчилася боротьба нашого народу за нове національне ім’я.

Правда історії, з ретроспективного погляду на проблеми етнонімії, полягає в тому, що, незважаючи на тривалі зусилля, антиукраїнські асиміляторські плани не дали сподіваних ре­зультатів. Українофоби не раз домагалися тактичних успіхів, однак стратегічних наслідків вони не досягли. Політика етно­циду, етнонімічної плутанини, яку століттями проводили імперіалістичні кола Росії та Польщі, закінчилася провалом. Східноєвропейська історія з проголошенням незалежності України набрала іншого виміру: сили конфронтації приречені щезнути. Так як на добро всієї Європи і світу призупинилося одвічне франко-німецьке протистояння, так само мусять при­пинитися російсько-українські і польсько-українські антаго­нізми. Настає ера цивілізованих, добросусідських відносин. На сцені історії час українофобів минає безповоротно.



Шульгин В. В. Малая Русь // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 1. – С. 4.

Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Від­родження, 1997. – С. 25.

Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С. 26.

4 Lypyskyj W. Nazwa “Ru” i “Ukraina” i ich znaczenia historyczne // Z dziejw Ukrainy. – Krakw, 1912. – S. 53.

Франко І. Рецензія // ЗНТШ. – 1903. – Т. 56. – С. 30.

Д-р К. та М-К. До історії українсько-польських взаємин. – Станисла­вів, 1926. – С. 4.

Sutowicz P. Mity czy za prawda czyli kilka sw o historii // Nowy przegld wszechpolski. – 1994. – Czerw. – S. 42.

4 З трибуни: Промови українських послів і сенаторів у польському сеймі і сенаті. – Львів; Луцьк; Холм; Берестє, 1925. – С. 106.

1 Україна – Польща: важкі питання // Матеріали II міжнародного семі­нару істориків. – Варшава, 1998. – С. 28.

Wasilewski L. Ruski, rusiski czy ukraiski? // Sprawy Narodowociowe. – 1927. – № 4. – S. 31.

1 Wiadomoci literackie. – 1935. – 31 padz.

Serczyk W. A. Ukraina midzy Wschodem a Zachodem, czyli jeszcze raz o tym samym // Warszawski zeszyty ukrainoznawcze. – Warszawa, 1994. – Z. 2. – S. 23.

2 Похід проти слова “український” // Діло. – 1923. – 15 черв.

Герасимович І. Українські школи під польською владою. – Станиславів, 1924. – С. 9.

Герасимович І. Збройна і культурна війна. – Львів, 1925. – С. 12.

1 Пропамятне письмо Наукового Товариства імени Шевченка у Львові з приводу заборони польською Кураторією Львівського Шкільного Округу національного імені українського народу. – Львів, 1923. – С. 7.

2 Отвертими очима! // Діло. – 1923. – 3 серп.

3 На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі. – Прага, 1931. – С. 80.

Кибалюк Неофіт. Розсадники польського православ’я // Краківські Вісті. – 1940. – 19 лип.

2 Під румунським постолом. – Париж, 1937. – С. 11.

3 Радянська Буковина. 1940–1945: Док. і матер. – К., 1960. – С. 126.

Пігуляк І. М. Українська православна церква в румунськім ярмі. – Вінніпег, 1927. – С. 17.

Пігуляк І. М. Українська православна церква в румунськім ярмі. – Вінніпег, 1927. – С. 26.

Кузеля З. Українці в Румунії // Розбудова нації. – 1928. – Ч. 9. – С. 324.

Стоцький С. Наука рускої мови в школах середних на Буковині. – Чернівці, 1893. – С. 7.

4 Закарпатська область: Короткий довідник. – Ужгород, 1947. – С. 35.

Вегеш М. М., Туряниця В. В., Чаварга І. М. Смерть президента (Останні дні життя і смерть президента Карпатської України Августина Волошина). – Ужгород, 1995. – С. 36.

2 За рідне слово! – Мукачів, 1937. – С. 41.

3 Прокламація до Угро-руського народа. – Будапешт, 1919. – С. 15.

1 Час. – 1939. – 7 лют.

Маковецький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 19.

Їжак. Українець чи русскій? – Мукачів, 1938. – С. 7.

Барвінський Б. Назва “Україна” на Закарпатті. – Вінніпег: Накл. Брат­ства Карпатських Січовиків, 1952. – С. 5.

1 Карпатська Україна в боротьбі. – Відень, 1939. – С. 229.

Маковицький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 13.

3 За народ Подкарпаття. – Унгвар, 1940. – С. 4.

Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні джерела закарпат. регіон. сепаратизму. – К.: ТОВ “Вид‑во Обереги”, 1999. – С. 15.

Красовський І. Тільки з рідним народом… – Львів: Обл. упр. по пресі, 1992. – С. 9.

Маковицький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 12.

Мушинка М. Політичний русинізм на практиці // Нове життя. – 1991. – Ч. 47/48. – Додаток.

Мишанич О. Політичне русинство – українська проблема // Сучасність. – 1996. – № 7/8. – С. 148.

Красовський І. Тільки з рідним народом… – Львів: Обл. упр. по пресі, 1992. – С. 35.

Макара М., Мигович І. Карпатські русини в контексті сучасного етно­політичного життя // Український історичний журнал. – 1994. – № 1. – С. 124.

Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні дже­рела закарпатського регіонального сепаратизму. – К.: ТОВ “Вид‑во “Обе­реги”, 1999. – С. 22.

Каменецький І. Україна в тоталітарних схемах нацизму // Український історик. – 1972. – № 3/4. – С. 114.

1 Бюлетень Української Центральної інформаційної служби. – 1997. – 9 жовт. – С. 3.

Миллер А. Конфликт “Идеальных отечеств” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 82.

Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і “розбудова держави”. – К.: Критика, 2000. – С. 18.

Рудницький Я. Слово й назва “Україна”. – Вінніпег: Накл. Укр. кни­гарні, 1951. – С. 130.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до незалежної держави // Сучасність. – 1996. – № 12. – С. 62.








База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка