Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка1/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Юрий Войнов
НА ФУТБОЛЬНИХ МЕРИДІАНАХ

Одного разу, повертаючись додому, я зу­стрів у парадному листоношу. Ми були зна­йомі не перший рік і, вітаючись, обмінялися міцним рукостисканням.

Газети вже у вашій скриньці.

Дякую.

Хлопець завжди поспішав, але на цей раз чомусь затримався, його очі хитрувато посмі­хались.

Щось трапилось?

Він підморгнув.

На вас чекає сюрприз. Уважно пере­гляньте польського «Спортовця». Вітаю від усього серця.

Від усього серця... Польський «Спорто- вець»... Я був заінтригований.

І ось журнал у мене в руках. На розво­роті одинадцять фотографій футболістів різ­них країн. Серед них упізнаю себе. Виявля­ється, закордонні журналісти та спортивні оглядачі склали збірну Європи з футбола. Зви­чайно, символічна збірна. Вона ніколи не існувала і навряд чи існуватиме. Але знавці

зфутбола проголосували саме за такий склад збірної, якби вона мала бути організована, і, зрозуміло, мені було приємно побачити своє прізвище серед найсильніших футболістів на­шого континенту.

Цього вечора я поринув у спогади. Не знаю, що саме розворушило їх: анкета поль­ського журналу чи ніжна музика Глазунова, що линула з радіоприймача, але якось не­сподівано для себе я опинився в тісному колі милих моєму серцю, далеких образів юності. І так само несподівано народилось бажання розповісти молоді про своє спортивне життя. Мені здалося, що їй, можливо, буде корисно знати, як звичайний заводський хлопчик про­йшов шлях від цехової команди до збірної країни і навіть до збірної (хай і символічної) Європи. Подумав, що варто також розповісти про те, що я бачив під час своїх численних подорожей з м’ячем по світу. Так виник за­дум написати цю книжку.

2

Народився я 1931 року в місті Калінінгра- ді, Московської області, на п’ять років пізні­ше від свого брата Володимира, який нині працює конструктором на столичному заводі малолітражних автомобілів. Моє дитинство було нелегким. Дуже рано довелося зазнати мені великого горя, яке назавжди залишило в душі глибокий слід: мій батько, Микола Сер­гійович Войнов, старий кадровий робітник, у 1942 році загинув на полі бою.

Моя мати, Поліна Опанасівна, влаштува­лася на підприємство, де раніше працював батько, і незабаром стала контролером ВТК. їй було нелегко одній ростити двох синів, го­дувати, одягати і вчити їх. І я ще хлопчиком мріяв оволодіти якоюсь професією і зняти з плечей матері хоч частку того тягаря, який вона несла на собі. Не раз я уявляв собі той день, коли прийду на знайоме підприємство, де стільки років працював батько, стану на його місце. Це було б так чудово!..

І от після закінчення семирічки я поступив у ремісниче училище. Але на той час у моєму житті виникла ще одна мрія — навчитися доб­ре грати в футбол.

Вперше я познайомився з цією грою в пі­онерському таборі в 1943 році. Тоді вона ще не полонила мене. Наші хлопці більше за­хоплювалися хокеєм, який є одним з найпо- пулярніших видів спорту в Калінінграді. Але чомусь саме футбол захоплював мене дедалі більше, і незабаром я став одним з постійних гравців вуличної «команди».

Ми складали гроші, які батьки давали на сніданки, і купували собі хоч і погані, але справжні м’ячі; тренуватись ходили на око­лиці міста; боялися, що старші хлопці відбе­руть у нас ці м’ячі. Такі випадки вже були, і ми не хотіли рискувати.

Грали ми у важких «умовах» — у лісі, в полі. Але, мабуть, саме такий «нефутбольний» грунт допоміг нам швидше оволодіти азами техніки. І коли в ремісничому училищі я по­знайомився з тренером Миколою Івановичем Червяковим, який сам у минулому виступав

на першості республіки за калінінградську команду, той одразу сказав мені:

В тебе, Юрко, непогано виходить. Як­що серйозно тренуватимешся, можливо, ста­неш справжнім футболістом.

Звичайно, бутсів у нас не було. Тоді мої черевики завжди мали такий вигляд, що мати тільки за голову хапалась. Одного разу, коли я захекавшись прибіг додому, вона глянула на обідрані носи й відірвані підошви моїх не­давно куплених черевиків і мовчки заплака­ла. Затремтіли губи і в мене. Згадавши, що вдома на рахунку кожний карбованець, я з особливою гостротою відчув усю глибину своєї провини і відважився на те, що мені здавало­ся справжнім героїзмом:

Не плачте, мамо! Даю вам слово, що більше ніколи не гратиму в футбол. До самої смерті!..

У дитинстві кожна щира обіцянка здаєть­ся непорушною. Сам віриш: нема в світі та­кої сили, яка б примусила тебе відмовитись від свого слова. Але хто ж не знає, що, пам'ять і воля в дитинстві помітно відстають од благородних душевних поривань. То чи слід дивуватись, що вже через кілька днів я знову гасав по полю старого, покинутого стадіону, де звичайно відбувались «криваві» поєдинки кращих вуличних команд. Ні, я не кривив ду­шею, коли давав матері слово. Та футбол — це футбол, і тут уже нічого не вдієш. Та хоч я міг тоді ганяти (і таки ганяв) м’яча ці­лими днями, зрозуміло, що до початку мого справжнього спортивного шляху було ще да­леко.У 1949 році здійснилась моя перша мрія: закінчивши училище, я з свідоцтвом слюсаря четвертого розряду почав працювати. Через місяць я приніс додому свою першу зарплату. Це був найщасливіший день у моєму житті. Мені здавалося, що тепер мати може негайно покинути роботу і нарешті перепочити. Я на­віть уявив себе главою сім’ї, вирішив, що своїми грішми допоможу братові закінчити ін­ститут. Але мати розсудила інакше. Ми по­їхали до Москви і купили мені костюм.

А ще через деякий час на вулицях Калі- нінграда можна було побачити добре вдяг­неного юнака, який усією своєю поведінкою підкреслював, що він уже цілком доросла, за­можна і самостійна людина. Та ось цей по­важний молодий робітник помітив, що на од­ному з майданчиків хлопчаки грають у фут­бол, і в ту ж мить, забувши про все на світі, з ходу кинувся в бій. Минуло кілька хвилин, і він з жахом почув, що його новенький кос­тюм цілком недвозначно тріщить.

До пізньої ночі юнак разом з своїм другом Миколою Козловим зашивав одяг, щоб мати нічого не помітила. Але вона все ж гірко зіт­хнула:

Ох, Юрку, і коли ти станеш дорослим?

Ніби дорослі не люблять футбол!

Колектив фізкультури нашого підприємства був схожий на колективи всіх великих радян­ських підприємств. Ми мали свою спортивну базу, на якій розгорнули роботу численні сек­ції. З нашого колективу вийшло чимало хоро­ших хокеїстів, борців, футболістів, гімнастів, баскетболістів. Але найпопулярнішою секцією

була футбольна. Кожний цех мав свою коман­ду, і футбольні турніри на першість підприєм­ства завжди проходили в цікавій і напруженій боротьбі, за якою стежила вся наша громад­ськість. Тоді я ще й не здогадувався, як да­леко заведе мене футбольний шлях, розпоча­тий у цеховій команді.

Якось, після чергової гри на першість під­приємства, до мене підійшов тренер команди’ Микола Олексійович Гуляєв і сказав:

Приходь на наші тренування.

Тільки тепер, коли моїм керівником став досвідчений спортивний спеціаліст, я нареш­ті зрозумів, що таке справжній футбол. Ледве встигнувши відпочити після зміни, я поспішав на стадіон. Там я робив те, що мені здавало­ся просто безглуздим: бігав, стрибав, викону­вав важкі і малоцікаві вправи. І коли нареш­ті мені дозволяли торкнутись м’яча, я вже не мав сили побігати з ним так, як бігав колись, серед гравців вуличної команди.

Навіщо все це? — запитував я тренера.

Пізніше зрозумієш. А поки що виконуй все, що від тебе вимагають, інакше ніколи не станеш справжнім спортсменом. Запам’ятай на все життя: спорт не терпить легкодухих. Працюй до сьомого поту і лише при цій умові збереш рясний врожай.

І я працював. Так працював, що, повер­таючись додому, просто падав на ліжко від втоми. Футбол тоді не давав мені тієї насоло­ди, на яку я розраховував. Він навіть починав лякати мене. Були такі дні, коли я казав со­бі: «Кину все до біса, не можу, не хочу так жити». Казав і... знову біг на стадіон, щоб уве-

чері знову знесилено впасти на ліжко. Бо­же мій, що то була за скажена робота! Єди­ною розрадою були книжки, які я прочиту­вав пачками.

Так минуло два роки. І тоді до мене при­йшла нова велика радість: я був запрошений до ленінградської команди «Зеніт», що висту­пала в класі «А».

Відмовитись од такого запрошення я, зви­чайно, не міг. Але виникла нова тривожна думка: а як же завод, як моя професія? Мій тренер, мій добрий Микола Олексійович, який радів не менше за мене, з приводу цього за­уважив:

Звичайно, на заводі тобі тепер важко буде працювати. Але спеціальність слюсаря залишиться при тобі назавжди. А, граючи за «Зеніт», ти можеш учитись і здобути нову, другу спеціальність — стати викладачем фіз- виховання з вищою освітою, можеш і тренером стати. Проблема не в цьому.

А в чому ж?

Знаєш, Юрко, відверто кажучи, боюсь я за тебе.

І він заговорив зі мною так, як, мабуть, говорив би батько: м’яко, терпляче, занепоко­єно. Ні, він не думав, що велике фізичне на­вантаження, характерне для ігор команд кла­су «А», захопить мене зненацька. Не думав він також, що мені не вистачить працьовито­сті й впертості. Але мій тренер вважав, що тех­нічно я ще не досить підготовлений до тако­го різкого стрибка вперед і може статися, що на самому старті виступів серед майстрів я переживу велике розчарування і воно боляче

У

поранить юнацьку душу. І якщо таке трапить­ся, я «зламаюсь» уже на все життя і ніколи з мене не вийде хорошого гравця.

Запрошення дуже почесне,— умовляв він,— але давай, Юрко, почекаємо ще рік.

Та я всіма своїми думками уже був у Ле­нінграді і тому заперечливо похитав головою. Ех, дарма ми в молодості не слухаємо дорос­лих! Коли б я знав (або хоч здогадувався), який правий Гуляєв, як далеко він бачить, обов’язково послухався б його і не пережив би того, що випало потім на мою долю. Але тоді я був переконаний, що Гуляєв просто не­дооцінює мене і рішуче сказав:

Ні, поїду.

Тренер помовчав, потім зітхнув:

Як хочеш. Може, ти маєш рацію. Зреш­тою, не я, так інші тренери допоможуть тобі стати на ноги. Але запам'ятай: якщо буде важко, не соромся, повертайся на завод, у свою рідну команду. Приймемо тебе з радістю. Не соромся! Ми даємо тобі путівку в великий футбол, ми ж тобі і допоможемо в скрутну хвилину!.. А тепер — лети, голубе!..

з

1951 рік. Я в складі «Зеніта». Виходжу на тренування разом з уславленими футболіста­ми Марютіним, Івановим, Комаровим, Леві- ним-Коганом, Смирновим та іншими. Аж не ві- риться, що потрапив у таку компанію. Я — най­молодший у команді. Проте всі ставляться до мене з повагою, ніби я вже не перший рік ви­ступаю за майстрів провідної групи команд. На душі і радісно і тривожно. Для мене ясно, що в основний склад команди можна увійти лише замінивши когось з ветеранів. Кого ж судилося мені «вивести» з гри, як саме це ста­неться, як я буду дивитись в очі людині, котр^ тільки тим і винна переді мною, що старша за мене і їй уже час на відпочинок? Не я один живу радощами великого футбола. І от я буду змушений в когось їх відібрати. В кого? Хто віч?..

Непомітно надійшов день від’їзду на пів­день, де мав проходити наш учбово-тренуваль­ний збір. Настав час і перших контрольних ігор. І тільки тепер я дізнався, що маю заміни­ти півзахисника Левіна-Когана, якого знає вся країна. Я багато чув про нього, звик до дум­ки, що це прекрасний гравець, і мені здава­лося, що він діє на полі бездоганно. І ось я маю...

Мені чомусь захотілося вибачитись перед ним, і одного разу я навіть звернувся до нього з такими словами:

Борисе Яковичу, прошу вас, не поду­майте...

Він догадався, що я хотів сказати і, засмі­явшись, поплескав по плечу:

Ну, що ти, Юрко! Діалектика життя має свої закони. Не думай про це, забудь.

І я покірно замовк.

Минали дні тренувань. Левін-Коган тепер усе частіше сидів на лаві запасних, а я грав на його місці. Бачив, що він пильно стежить за мною, немов вивчаючи кожний мій рух, кожний крок. Що думав старий майстер про

її

себе, яку оцінку давав мені? Я не знав цього. Але знав інше: висловлюючись мовою шахі­стів, мій перший дебютний хід буде останнім ходом його ендшпіля. І від цього на душі ста­вало сумно. Не думав я раніше, що мені до­ведеться увійти в команду такою дорогою ціною.

Якось після чергової контрольної гри він підійшов до мене і сказав:

Ходімо, хлопче, погуляємо.

Я знову розхвилювався. Ми прийшли з ним до моря. Вода м’яко хлюпотіла біля наших ніг, ведучи свою замріяну, нескінченну розмо­ву. Далеко-далеко, над самим обрієм, повільно згасали теплі рожеві барви дня. Сонячний диск неквапно сповзав у воду, і вона синіла, темнішала буквально на очах. То була така хвилина, коли не хочеться ні про що говори­ти, віддаючись до кінця величній тиші, яку порушує тільки сонне шепотіння втомленої хвилі.

Але говорити треба було, і я чекав, що ска­же Борис Якович. Він поклав мені руку на плече.

Сядьмо. — Ми опустилися на теплу гальку.— Скажу тобі прямо, мій юний друже, що я з задоволенням передаю тобі своє міс­це. Я знаю, про що ти думав усі ці дні. Дар­ма хвилювався. Ми не такі люди, щоб заздри­ти один одному і не розуміти, чого вимагає від нас життя. Так нас виховували тридцять чотири роки.

Але ж ви ще самі...— спробував я запе­речити. Та він перервав мене:

Ніяких «але». Все правильно. Тепер я переконався, що мені більше нема чого роби­ти в команді. Перейду на тренерську роботу. Щоправда, ліва нога в тебе ще слабувата, та й сил треба мати більше. Проте все це нажив­не. А щоб ти якнайшвидше увійшов у найкра­щу форму, я і хочу тобі запропонувати спе­ціальні вправи. Давай разом, після загальних тренувань, попрацюємо з м'ячем на піску. Це важко, але користі дає багато. Якщо бажаєш, то будь ласка. Я до твоїх по­слуг.

Того вечора на березі Чорного моря я по­думав, що Левін-Коган говорить саме так, як слід говорити кожній людині, яка «віджила» своє, і повірив, що, крім радості за мене, він справді нічого не відчуває. Якою ж все-таки егоїстичною і короткозорою буває юність, ко­ли їй щастить!

Лише через деякий час я в повній мірі зро­зумів, що саме робить Борис Якович: адже роботою зі мною він сам прискорює свою від­ставку. І одного разу я сказав йому:

Знаєте, після тренера Гуляєва ви дру: га людина, в голосі якої я чую батьківські нотки. Я на все життя збережу до вас почуття глибокої вдячності.

Не поспішай, Юрко, з висновками,— засміявся він.— Ти ще багато таких зустрінеш на своєму шляху.

Для мене настали особливо важкі дні. З дозволу тренера Г. Ласіна я перейшов на «тризмінне» щоденне тренування. Вранці на березі моря цілу годину виконував спеціаль­ну зарядку. Опівдні босоніж грав з м’ячем на піску, робив короткі і швидкі пробіжки.

А ввечері виходив на поле разом з усією командою.

Я помітно схуд і загорів. Але втоми не бу­ло. Навпаки, в кожній клітині мого тіла дзве­ніла нова, напружена сила. Так мені вдалося до певної міри ліквідувати свою ахіллесову п’яту — фізичне відставання. Принаймні так мені здавалося, бо я ще й досі не уявляв собі, Що значить грати в класі «А».

І ось уже мій перший календарний матч. На тбіліському стадіоні команда сЗеніт» мала помірятись силою з футболістами команди ВМФ.

Скажу відверто: я розгубився. Ще ніколи я не відчував під ногами такий чудовий фут­больний грунт, не бачив таких високих, вщент заповнених трибун, не чув такого незвичного шуму великого стадіону, не почував такої від­повідальності за результати гри. І я грав, наче уві сні. Я був переконаний: роблю не те, що слід. Коли на трибунах вибухав сміх, мені здавалося, що це на мою адресу. І кров, як молот, важкими хвилями била мені в голову. Я знав, що після матчу мене чекає нищівний рознос.

І я був надзвичайно здивований, коли після гри старші товариші поздоровили мене з вда­лим дебютом. Досі не знаю, були вони тоді цілком щирими чи ні. Від теплих слів ветера­нів, від їх усміхнених очей я мало не розпла­кався. І тут же припустив помилку, яка також характерна для всіх юних: подумав, що все гаразд, що я знайшов себе і тепер уже завжди гратиму добре — саме так, як сподівалося ке­рівництво команди, коли запрошувало мене до неї. Моя уява занесла мене так високо, що я втратив здатність (принаймні на певний час) об’єктивно оцінювати свою гру.

В наступному матчі наша команда зустрі­лася з ризькою «Даугавою». Я знову грав під номером «шість» і вже не сумнівався, що сво­го підопічного нейтралізую за всіма правила­ми футбольного мистецтва. Я прагнув пере­слідувати його буквально по всьому полю, як тінь. І дуже швидко відчув, що не справляюся

з своїми обов'язками. Що трапилось — не ро­зумів. Ноги підгиналися піді мною, я не знав, що робити далі — грати в зоні або щільно три­мати «вісімку» суперника. Одне слово, я забув, чого мене вчили і не приносив своїй команді майже ніякої користі. І якщо «Зеніт» в той день зазнав жорстокої поразки з рахунком 1 :4, то чимала вина за це лягала і на мене. «Все,— вирішив я,— кінець, тепер зі мною не будуть панькатись. Гуляєв був правий. Я ще не доріс до класу «А». Мерщій назад, додомуі»

Тепер я вже не сумнівався, що товариші по команді відвернуться од мене: навішо я їм потрібний, коли граю так невдало? Адже під боком є ще Левін-Коган. Він, правда, набага­то старший за мене, але значно досвідченіший. Поставлять його знов у півзахист і будуть шу­кати кращу, ніж я, заміну. Якби, думав я, ме­ні доручили бути тренером команди, то саме так я і зробив би з бідолахою Войновим.

Але в поїзді до мене підсів воротар Лео­нід Іванов — гравець збірної СРСР. Він обій­няв мене за плечі, тихо сказав:

Мабуть, це через мене ми програли матч з таким великим рахунком.

Я здивовано подивився на нього, бо мені здавалося, що саме Іванов — гордість «Зені- та» — грав сьогодні краще за інших. В уся­кому разі я особисто не помітив у нього по­милок. Він зрозумів мій погляд і, нахилив­шись до самого вуха так, щоб його не чув ніхто, крім мене, довірливо продовжив свою думку:

Ось ти, мабуть, гадаєш: Іванов — воро­тар збірної команди країни і вже справжній бог у футболі. Дурниці. Скажу тобі по секре­ту, що я теж часто помилки припускаю. Розу­мієш? Якби ти знав, як часто навіть у досвід­чених спортсменів трапляються прикрі зриви.

Ну, і що ви робите в таких випадках?

Я з надією чекав його відповіді, бо вірив:

зараз почую щось таке, що стане мені в при­годі на все життя, буде рецептом від усіх бід. Але Іванов сказав те, що я вже досить часто чув від інших,— цілком стереотипні слова:

Я стискався, як пружина, і ще більше працював над собою, не знаючи втоми, не да­ючи собі передихнути. Аж поки не добивався свого.

Пізніше, коли в мене вже буде ім'я в спор­тивному світі, а багаторічний досвід все-таки інколи не позбавлятиме мене від помилок, я ще не раз з глибокою вдячністю пригадаю і оціню ці слова досвідченого воротаря. Такі ви­знання даються людині важко. А тоді, в поїз­ді, мені здалося, що він просто хоче відволікти невдаху-півзахисника від його сумних думок. Тому я був розчарований і відповів без підне­сення, так, для форми:

Зрозуміло. Буду працювати.

І все ж бажання втекти з команди непо­мітно розвіялося: заговорила гордість. Обмір­ковуючи сказане Івановим (він, між іншим, розповів мені чимало епізодів з своєї біогра­фії, які свідчили, що в нього, воротаря, є свої вразливі місця), я вирішив спробувати зро­бити так, як він радив. Якщо Іванов не гу­бився в таких ситуаціях, то чому я так зане­пав духом?

Я попросив тренерів дати мені додаткові завдання, спрямовані на розвиток витривало­сті й техніки, і два тижні після загально­командних тренувань так налягав на них, що лікарі взагалі тимчасово заборонили мені грати.

Нарешті настав день матчу, до якого наша команда готувалася з особливим піднесенням. Ми мали зустрітися з своїми земляками, фут­болістами ленінградського «Динамо». Обидва колективи в побуті дружили між собою. Але на полі між ними завжди розгорались запеклі поєдинки: адже вони представляли у всесоюз­ному чемпіонаті місто Леніна, і кожна коман­да прагнула захищати його спортивну славу краще, ніж суперник. Ще за кілька днів до цього матчу ленінградські газети писали про винятковий інтерес, який являє собою черго­вий поєдинок двох команд міста, робили прог­нози відносно майбутніх їх складів тощо. В «Зеніті» останнє питання також всіляко де- батувалось. Не подаючи голосу, я мовчки ви­слуховував усі «за» і «проти». Наших трене­рів дуже хвилювало, як саме нейтралізувати віртуоза обводки Петра Дементьєва, який за­вжди чинив «Зеніту» численні неприємності.

17

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка