Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка10/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ЩО від такого напруження сили його тануть з кожною хвилиною. Я мріяв лише про одне — щоб Олег не вибув з гри, протримався до її кінця. Тим часом він пошкодив собі руку, вда­рившись об штангу. Трохи пізніше боляче вда­рився головою об землю.

Юро,— благав він,— замініть мене, я підведу вас!

Олег, Олежко,— заспокоював я його,— ще трохи, ну кілька хвилин! Ти не пропустиш гола, я знаю!

Нарешті фінальний свисток. Ми перемо­гли — 1:0. Перший, кого ми кинулись качати і цілувати, був воротар Макаров. Так, завдяки йому наші ворота залишились недоторканими.

Зараз, пригадуючи ці події, я не можу зро­зуміти, зокрема, як він врятував нас в одній з гострих ситуації, йому пробили в правий ниж­ній кут воріт. Він в падінні дотягнувся до м’яча і відбив його. Але недалеко. Хтось мит­тю вдарив удруге в лівий кут. Здавалось, аб­солютно неможливо врятуватись. Але Мака­ров взяв і цей м’яч!

П’ятнадцять сезонів грає він у воротах ки­ївського «Динамо», «переживши» багатьох ін­ших воротарів. А форму зберіг високу. Весь минулий сезон Макаров грав так, що його ко­леги могли б просто позаздрити киянинові.

Ось чому я рішуче заперечую, коли навіть від авторитетних знавців чую:

А знаєте, цьому футболістові вже час піти на відпочинок, йому ж за тридцять!..

Ні, не вікові дані повинні визначати — грати такому-то футболістові чи ні. Тільки спортивна форма, стан здоров’я, моральна підготовка можуть бути єдиним критерієм. Про це свідчить гра не тільки Макарова. На­приклад, харківський воротар Микола Уграї- цький, старший за Макарова на рік, весь ми­нулий сезон також демонстрував чудову май­стерність і в свої 34 роки зробив для «Аван- гарда» більше, ніж могли б зробити його мо­лоді колеги. Саме Уграїцький виявився най­більш «невразливим» воротарем чемпіонату минулого року.

Ми повернулися до Києва в чудовому на­строї. За два тури динамівці скоротили розрив у очках між собою і торпедівцями до одного. І тепер ми мали зустрітися з лідером, який тривалий час очолював турнірну таблицю. Ну що ж, побачимо — хто кого!

Перед початком матчу мені довелось почу­ти розмову між Вадимом Синявським і нашим коментатором. Вони обмінювались думками з приводу матчу, який мав зробити одну з ко­манд головним претендентом на золоті медалі. Синявський не без іронії дивився на киянина і зрештою сказав:

Я наперед висловлюю вам своє співчут­тя, колего!

Взагалі в той день я побачив у нашому дво­рику на стадіоні багато представників Феде­рації футбола СРСР, які приїхали подивитись на «матч сезону». Багато хто пророкував пе­ремогу автозаводців.

Сам я в тому матчі не брав участь — у ме­не боліла нога. Тренер Соловйов вирішив, що мені треба відпочити. З лави запасних я чудо­во бачив усе, що діється на полі.

Обидві команди вийшли на матч у бойових складах. За «Торпедо» виступали всі сім фут­болістів, що входили до збірної СРСР — Ме- дакін, Іванов, Метревелі, Батанов, Маношин, Воронін, Гусаров. За «Динамо» грали Мака­ров, Кольцов, Щегольков, Сучков, Сабо, Ту­рянчик, Базилевич, Серебреников, Канев­ський, Трояновський (він вийшов у другому таймі), Лобановський і Біба.

Вже з перших хвилин стало ясно, що торпе- дівцям важко. Метревелі був швидко і надій­но «заблокований». Він навіть перейшов з сво­го правого краю на лівий. Був нейтралізова­ний також Іванов. Наш півзахист щоразу по­чав підключатись до атак, і півсередні моск­вичів усе частіше відтягувались на захист своїх воріт. А це знизило активність нападу авто­заводців Зустріч здебільшого нагадувала гру в одні ворота. Чемпіон нічого не зумів проти­ставити срібному призерові. До того ж авто- заводцям був не під силу темп гри. Вони ви­глядали надто втомленими, бо весь сезон гра­ли майже тим самим складом. А наші резерви були такими солідними, що тренери раз у раз давали відпочити тому чи іншому гравцеві. Так, саме наявність повноцінних і боєздатних резервів вирішувала в заключній фазі чемпі­онату долю кожної команди.

Я зрозумів, що результат матчу, по суті, уже ясний. Мова могла йти тільки про кіль­кість голів. А їх усе не було. Наші не досить влучно вели обстріл воріт. Добре грав і воро­тар торпедівців Глухотко.

Та ось почався другий тайм. На полі з’я­вився Валентин Трояновський. І тут же була введена в бій наша «важка артилерія». Троя­новський несподівано ударив по воротах зда­ля, а Глухотко не сподівався, що йому нава­жаться бити з такої відстані. Непередбач­ливий воротар був змушений провести м’яч очима. 1 : 0.

Минуло кілька хвилин, і знову дальній удар досяг мети. Цього разу снайперське вмін­ня продемонстрував Андрій Біба. Тільки те­пер, коли рахунок став катастрофічним, торпе­дівці зробили останню спробу активізуватись. У першому таймі лише Метревелі зумів тричі пробити по наших воротах. Тепер уся п’ятірка торпедівських форвардів кинулася в атаку. Але психологічно матч уже був програний чемпіоном, і його запалу вистачило ненадов­го. Цікавий поєдинок був дещо зіпсований грубою поведінкою півзахисника торпедівців Валерія Вороніна, якому за неодноразове по­рушення правил суддя запропонував залиши­ти поле.

Цей матч висунув нас на перше місце з 35 очками. У «Торпедо» стало на очко менше. Ще одну перемогу здобув «Спартак»— над «Локомотивом»—4:1, а армійці перемогли ростовських одноклубників. Перші місця роз­поділялись так: «Динамо»—35 очок, «Торпе­до»— 34, ЦСКА — 33, «Спартак»—31. Бо­ротьба набувала надзвичайної гостроти. Кож­на помилка, кожен зрив могли дати найнепри- ємніші наслідки. І з бажанням здобути ще од­ну перемогу, яка закріпила б наше лідерство, ми вирушили в Харків — на поєдинок з «Авангардом». Але ми знали, що харків’яни без бою не віддадуть нам два очка. Так воно й сталося. «Не пішла» в нас гра. Слизьке поле і дощ зіпсували зустріч. Позначилось на ній і те, що ми надто вірили в свою перевагу. То чи варто дивуватись непередбаченому розвиткові подій? Вже на перших хвилинах матчу прикра помилка захисників коштувала нам гола. А харків’яни, переконавшись, що не такий страшний чорт, як його малюють, сміливо і дружно перейшли в напад. Багато небезпеч­них моментів створив біля наших воріт їхній нападаючий Микола Корольов — атлетично побудований спортсмен, що володіє гармат­ним ударом. Але подвоїти рахунок господарі поля не зуміли.

Лише після відпочинку деяка територіаль­на перевага була на нашому боці. Проте ми ще довго не могли відігратись. Нам перешко­джав це зробити насамперед воротар Уграї- цький. Він не раз з честю виходив з дуже важ­ких ситуацій. А взагалі захист харків’ян, з яким ми вперше зустрілися в спортивній бо­ротьбі, проявив себе з найкращого боку. Було просто дивно: заслужений майстер спорту Олександр Пономарьов, старший тренер «Авангарда», сам у минулому такий блиску­чий нападаючий, зумів прищепити своїм вихо­ванцям смак до оборони і побудував справді надійну захисну фортецю. Але про це трохи далі.

Ще одну нічию ми зробили в наступному турі з столичними залізничниками. Але вона принципово відрізнялась від попередньої. Тра­пилося ось що. Атаки розпочали кияни. Наша команда прагнула в цей день зіграти якомога краще з двох причин. По-перше, у столиці Ук­раїни проходив XXII з’їзд Комуністичної пар­тії республіки, на трибунах стадіону імені М. С. Хрущова було багато делегатів з’їзду, і нам дуже хотілося порадувати їх перемогою. По-друге, потрібні були очка, бо в поперед­ньому турі торпедівці розгромили «Пахтако- ра» (6:0) і наздогнали нас.

Спочатку все йшло гаразд. Без особливих труднощів наш напад перегравав захист «Ло­комотива». Особливо гостро грали Серебрени­ков, Базилевич і Каневський. Як завжди, «плів мережива» в зоні лівого крайнього Лобанов­ський, виводячи своїх партнерів на завер­шальний удар. Перевага динамівців посилю­валась дедалі більше. Нарешті дальній удар Каневського досяг мети. М’яч, пробитий з ве­личезною силою, врізався в сітку під верх­ньою перекладиною. Ще кілька атак, і Канев­ський знову вразив глядачів віртуозним уда­ром 3 дальньої дистанції.

Ми сподівались, що доля матчу уже вирі­шена. Та ось після перерви на полі з’явився ветеран «Локомотива» Віктор Ворошилов. Гра одразу набула іншого характеру. Тепер заліз­ничники починають демонструвати і бажання і вміння боротись за перемогу до кінця. Зреш­тою їм вдалося відіграти обидва голи. Так ми віддали очко, яке вважали вже своїм. А наш головний конкурент «Торпедо» переміг ЦСКА

На цей раз В. Серебреникову не вдається обіграти трьох захисників і воротаря «Локомотива».

(3:0). Автозаводці знову обійшли нас на одне очко. Щоправда, ця перемога лідера відсуну­ла від нас армійців на чотири очка. Та з’яви­лась нова загроза — спартаківці виграли у тбіліського «Динамо» і майже впритул набли­зились до нас (37 очок у нас, 35 у них).

Гострота боротьби досягла свого апогею. Ще ніколи шанси кількох команд одразу не були такі однакові або приблизно рівні. Але то був останній тур «неясності». Починаючи з наступного, ми стали стрімко відриватися од своїх «переслідувачів». Однак ще мало хто ві­рив у нашу перемогу. Більшість знавців спор­ту вважали, що після двох перемог підряд торпедівці нарешті розігралися на повну силу і тепер їм відкрито шлях до золотих медалей. Блискуча репутація автозаводців гіпнотизува­ла свідомість багатьох знавців футбола, пере­шкоджала їм правильно оцінити наші колек­тиви. І коли в шостому турі «Торпедо» вдруге програло «Спартаку», це справило враження вибуху. А коли вони після цього зазнали по­разки і від єреванського «Спартака», то всі, нарешті, зрозуміли, що чотири поразки у фі­налі — не випадковість.

Неважко зрозуміти те завзяття, з яким торпедівці готувалися до поєдинку з новим лі­дером, тобто з нами. То була їх остання на­дія виправити становище, остання спроба по­вернути собі лаври найсильнішого. Перемога і тільки перемога! Ось про що думали автоза­водці напередодні матчу.

Прекрасно усвідомлюючи всю складність ситуації, яка виникла на фініші чемпіонату, ми не менш наполегливо готувались до вирі­шального поєдинку. Команда мобілізувала все, що було в межах її можливостей. Ми сві­домо відмовились продовжувати боротьбу за Кубок СРСР, бо інакше були б вимушені про­тягом десяти днів зіграти п’ять матчів на пер­шість СРСР і в розиграші Кубка. Таке наван­таження — непосильне для команди, яка пре­тендує на провідне місце в чемпіонаті. Логіка підказувала, що не треба гнатися за двома зайцями. Ми вибрали того, на якого націли­лись з самого початку.

З’явився в динамівців ще один стимул, який запалював нас. Уже чугуївська команда «Старт» стала володарем Кубка країни для команд колективів фізкультури. Наші юніори завоювали золоті медалі у всесоюзному турні­рі. Україна послідовно забирала головні фут­больні призи. Черга була за нами. І ми дуже хотіли вписати в літопис українського спорту ще одну незабутню сторінку.

І ось настав день вирішального матчу. Ста­діон імені В. І. Леніна в Москві переповнений. Десятки фотокореспондентів оточили коман­ди, коли вони вишикувалися в центрі поля. Телевізійні камери націлили свої всевидющі «очі» на гравців і суддів. Станції різних міст країни приготувалися приймати трансляцію матчу по телебаченню і радіо. Сьогодні чемпі­он міг «підремонтувати» свою репутацію, а якщо ми переможемо, то міг народитись і но­вий чемпіон. І в таку хвилину я був знову при­речений на пасивність. (В Москву мене при­везли лише з метою показати мою ногу до­свідченому лікареві-спеціалістові). Я відчу­вав, як завмирає в грудях серце, як тремтять коліна від хвилювання. Все мало вирішитись сьогодні.

Свисток судді. Поле ожило. Змішались си­ні і білі футболки. Затамували віддих глядачі. Торпедівці одразу запропонували шалений темп. Кияни охоче прийняли його.

Спочатку деяка перевага на боці киян. Ось проходить майже до самих воріт Лобанов­ський. Кидок Глухотка рятує москвичів від вірного голу. Ще мить — і по центру прори­вається Серебреников, якого точним пасом виводить на зручну позицію Сабо. Але Сереб­реников дещо запізнюється з ривком, і цього досить, щоб воротар встиг кинутись йому в ноги.

Поступово ініціатива переходить до авто- заводців. Всю силу волі, всю майстерність, все полум’я палких спортивних сердець вкла­ли вони у вирішальний матч, і це швидко по­мітили всі присутні.

Дивлюсь на Соловйова. Він кусає губи, щось собі шепоче, забуваючи про сусідів, же­стикулює. його обличчя передає все, що пере­живає тренер. То воно відбиває відчай, то на ньому спалахує надія, то з очей ллється ра­дість, щоб через мить розтанути в іронічному виразі. Мабуть те саме відбивається і в мене на обличчі, коли я дивлюся на поле. А там вирують пристрасті. Перший тайм, хоч він і пройшов під знаком переваги чемпіона, закін­чився мирно. І це добре для обох команд, бо в такій зустрічі навіть єдиний гол нерідко стає і останнім.

Другий тайм почався навальними атаками москвичів. Протягом п’ятнадцяти хвилин вони тиснули на позиції «Динамо» так, що, здава­лось, от-от Макарову доведеться витягати м’яча з сітки. І це сталося. Після подачі куто­вого Метревелі в високому стрибку оволодів м’ячем, що пройшов над Макаровим, і спокій­но послав його в ворота киян. Пізніше Олег пояснив, нам, чому він трохи запізнився з стрибком. М’яч потрапив у проміння прожек­торів, і воротар на якусь долю секунди пере­став бачити його. Але тоді ми цього не знали. Бачили тільки, що м’яч у сітці, а наші гравці, похнюпившись, ідуть до центра поля. Десятки тисяч глядачів скочили з місць, вітаючи вели­кий успіх своїх земляків.

Гра триває. Кілька хвилин динамівці не можуть отямитись, в їхніх діях відчувається деяка розгубленість. Нарешті бойовий дух по­вертається до хлопців. Кияни переходять в рішучий наступ, розуміючи, що втрачати їм уже нічого. Особливо пожвавились дії моїх то­варишів, коли на полі з’явився Каштанов. Ось він уже б’є по воротах, але Глухотко на місці. Згодом він створює нову гольову ситуацію, та м’яч летить за лицеву лінію. Кутовий...

Майже вся динамівська команда опиня­ється біля воріт «Торпедо», і майже всі автоза­водці кидаються на захист своїх воріт. Куто­вий подає Лобановський. Робить він це, як завжди, віртуозно, як ніхто зараз в країні не може цього зробити. М’яч відскакує до Турян- чика. Той, падаючи на спину, в акробатичному стрибку забиває гол, який може зробити честь найкращому нападаючому. Тепер уже кияни один одного обнімають, цілуються. 1:1. Нічия, рівнозначна перемозі! Нічия, яка позбавляє торпедівців останніх шансів на оволодіння завітним золотом. І вони це теж розуміють, хоч мають попереду ще дві гри. Тепер у нас

42 очка і два матчі в запасі, у них — 39 очок, у «Спартака» — 38, у ЦСКА — 35, у «Локомоти­ва»— 36.

Ну що ж,— каже капітан автозаводців Валентин Іванов, потиснувши руки суддям і обертаючись до нашого капітана Віктора Ка- невського,— все ясно. Поздоровляю з великою перемогою.

І на очах всього стадіону цілує Віктора.

Так, усе ясно! Ми тепер майже цілком пев­ні, що титул чемпіонів країни вперше завоює не московська команда — вперше за двадцять п’ять чемпіонатів Радянського Союзу. Але на всякий випадок нам потрібні ще два очка. То­лі навіть теоретично нас не зможе наздогнати жодна команда.

Коли ми повернулися до Києва, де мали грати знову з «Авангардом», нам не раз дово­дилось чути:

Та й чого вам хвилюватись. Харків’яни ж наші земляки. Невже вони не розуміють становища, невже не віддадуть два очка!

Ми тільки розводили руками. Звідки така наївність? Хіба в радянському спорті можли­ві компроміси з совістю, з поняттям спортивної честі? Ні, ми знали, що харків’яни не складуть зброї, не подарують нам. два очка, як не пода­рували б їх і ми. Якщо ти справді сильний, доведи це на ділі. А різні комбінації — це не для радянських спортсменів.

У день матчу ми побачили, що наші при­хильники почали «боліти» по-новому. Вони з’явились на стадіон, з транспарантами і за­кликами, написаними білими літерами на чер­воних полотнищах. «Тільки перемога!», «Дина- міцві, давайте золото!» — читали ми над трибунами.

Кияни підтримували нас. А москвичі праг­нули морально підтримати... харків’ян. Перед самою грою на їх адресу надійшла телеграма від торпедівців, в якій вони закликали футбо­лістів «Авангарда» перемогти нас. Якби так сталося, торпедівці могли б ще зрівнятись з нами в заключному турі при умові, що ми і в ньому зазнали б поразки. Звичайно, на такий збіг обставин важко розраховувати, але ж, як відомо, в сцорті все трапляється. Ось чо­му автозаводці надіслали саме таку теле­граму.

Матч ми звели внічию — 0:0. Виходячи на гру, ми не знали, що в Ташкенті торпедівці програють «Пахтакору» — грозі фаворитів пе­редостанню свою зустріч з рахунком 0:1. От­же нам залишалось боротись і з харків’янами на повну силу. Але наші земляки знову про­демонстрували винятково чіткий захист.

Тут треба сказати, що харків’яни відіграли в цьому сезоні надзвичайно корисну роль для розвитку радянського футбола. Олександр Пономарьов використав бразільську систему побудови оборони, але принципово вдоскона­лив її. У бразільців три захисники і один пів­захисник діють на полі так, що їх взаємне розташування нагадує ромб. А Пономарьов поставив своїх чотирьох захисників по фрон­ту, що помітно зменшило (точніше — звузило) оперативний простір на підступах до штраф­ного майданчика «Авангарда». В небезпечних ситуаціях до цих чотирьох захисників приєд­нувалися ще два-три футболісти. Авангардівці інколи йшли навіть на те, щоб тримати в на­паді лише двох-трьох гравців. Більше того, вони віддавали суперникові і центр поля, що досі вважалось у нас дуже небезпечним і рис­кованим. Але далі вони форвардів не пропуска­ли. Ось чим пояснюється той факт, що за весь сезон харків’яни пропустили найменше голів серед всіх інших команд — тільки 25.

Не зуміли зламати їхнього опору і ми. Піс­ля фінального свистка судді матчу над стаді­оном імені М. С. Хрущова пролунав голос диктора. Він повідомив, що «Пахтакор» взяв гору над «Торпедо». Все! В чемпіонаті була поставлена остання крапка. Ми стали чем­піонами країни, незалежно від результатів останнього туру.

Я дивлюсь на стадіон і не вірю своїм очам: він палає тисячами саморобних смолоскипів. Я багато мандрував по світу, але такого бурх­ливого прояву радості ніде не бачив. Люди об­німаються, як рідні, цілуються, щось вигуку­ють, і майже в кожного в руках газета, охоп­лена полум’ям. В небо злітають ракети — білі, жовті, зелені, червоні. Десь взявся і оркестр. По трибунах пробігають проміння прожекто­рів кінорепортерів. Над стадіоном, заповнюю­чи вечірнє небо, пливе і шириться нескінчен­не «Ура-а-а!».

Час розходитись по домівках, але глядачі не залишають трибун. Вони гчмагають, щоб їхня улюблена команда знову з’явилась на по­лі. І хлопці виходять, ледве встигнувши поми­тись. їх підхоплюють на руки, несуть повз па­лаючі трибуни, качають, обнімають, бажають здоров’я, нових успіхів. І ще й ще злітають у небо ракети, гримить «Ура!», штормовими пе­рекатами вриваючись на вулиці Києва, лину­чи всіма магістралями нашого чудового міста.

А в цей час у роздягальні знімають остан­ні епізоди цього дня кінорепортери, цілуються, поздоровляючи один одного, тренери Соловйоз і Пономарьов, а ми, футболісти, приймаємо від своїх поклонників своєрідний приз — де- в’ятикілограмовий шоколадний торт.

Але і після цієї перемоги нам не можна відпочивати. Залишається останній матч — з московським «Локомотивом». Сидячи в ек­спресі, який везе нас у столицю, ми говоримо один одному:

Давайте тепер, коли можна вже не ду­мати про очка, покажемо все, на що здатна наша команда.

Не забувайте, — нагадує Соловйов, — що в Москві ви вже гратимете як чемпіони. От­же треба довести, що це високе звання діс­талося нам не випадково. Покажіть найвищий клас, хлопці!

І команда зіграла цей матч у відмінному стилі. Хлопці діяли вільно і невимушено, ім­провізуючи по ходу гри. Якби залізничники відібрали в нас два очка, вони могли б ще бо­ротись за призове місце. Але це було їм не під силу, хоч першими відкрили рахунок вони.

Ось Андрій Біба метрів з 35 забиває у від­повідь такий гол, що на трибунах здіймається овація. Ось Віктор Каневський примушує Мас- лаченка знову двічі виймати м’ячі з сітки, за­бивши їх з такою силою,-що після гри воротар «Локомотива» чесно визнав:

Мені здалося, що м’яч прорвав сітку і полетів на трибуну. Я спершу навіть не зро­зумів, де саме він пройшов у ворота.

Без усякого напруження довівши рахунок до 4 : 1, ми перестали грати, бо матч уже втра­тив будь-який інтерес. На ворота замість Ма­карова став Клюєв і... пропустив два м’ячі. Але це вже не мало ніякого значення. Ми до­билися головного — показали, що команда київського «Динамо» може продемонструвати футбол справді високого класу.

То була для нас остання гра в чемпіонаті країни, але не остання в сезоні. Ми мали ще провести три товариські матчі проти англій­ських команд: «Астон Вілла», «Евертон» і «Ар­сенал» Ми дуже втомилися за сезон і з ра­дістю скористались маленьким відпочинком перед виїздом за кордон.

Тільки тепер ми могли спокійно проаналі­зувати всі свої матчі, .пригадати все цікаве, підбити остаточні підсумки. «Динамо» Києва набрало 45 очок, забило 58 м’ячів, пропустило 28 — на три більше, ніж харківський «Аван­гард». Тринадцять турів підряд ми пройшли без поразок. Команда здобула 18 перемог, зробила 9 нічиїх і тільки тричі йшла з поля переможеною. Баланс торпедівців був набага­то гірший — 19 перемог, 3 нічиї, 8 поразок. У фіналі тільки наша команда не знала гірко­ти поразки і не віддала жодній іншій команді двох очок. Нарешті, граючи на своєму полі, ми втратили мінімум очок — три. Інші 12 матчів ми вдома виграли.

Але головне полягало не в цих цифрах, а в самому факті. Чверть століття розігруються в нашій країні чемпіонати з футбола. І ніколи не було випадку, щоб хоч одна периферійна команда зуміла обійти 5—6 столичних клубів і зайняти перше місце. Саме київським дина- мівцям судилося порушити традицію, яка ро­била команди Москви гегемонами радянського футбола.

Я пишу все це для того, щоб, скажімо, принизити роль столичних клубів у радян­ському спорті і, навпаки, вихвалятися заслу­гами нашого колективу. Ні, не в цьому річ. Московські команди завжди задавали і задава­тимуть тон у футбольному житті країни, на­решті вони були і залишаються основою на­ціональної збірної СРСР. Але тільки той, хтоПриз чемпіоніву центрі уваги. Адже він уперше на Україні!

в повній мірі може уявити собі складність бо­ротьби за першість, зрозуміє, якого успіху до- сягли кияни. Отже,, як не пишатись цим? І хі­ба треба, боячись здатися нескромним, прини­жувати таке спортивне досягнення? Нарешті, наш успіх — це ще один успіх усієї республі­ки, яка в сезоні 1960 року довела, що взяла курс на справді висококласний футбол, а в се­зоні 1961 року, йдучи цим курсом, відвоювала всі перші місця в радянському футболі. Адже через кілька днів після нашої перемоги Укра­їна святкувала ще одну, не менш видатну — «Шахтар», керований нашим колишнім трене­ром Олегом Олександровичем Ошенковим, переміг «Торпедо» і перевіз з Москви до До­нецька Кубок СРСР.

Ллє ми, динамівці, вважаємо, що наша пе­ремога не була б можливою без того фунда­менту, який був закладений всіма попередні­ми гравцями провідної української команди. Роками нагромаджувався ігровий і спортив­ний капітал, створювалася власна футбольна школа. Покоління футболістів віддавали на­шому клубові все краще, на що були здатні, стверджували, вдосконалювали, доводили по­ступово до справжнього блиску стиль високо­технічної, комбінаційної, атакуючої гри, жодного разу не звернули на шлях силової, не- комбінаційної гри. Навпаки, все регресивне, все малокультурне вони рішуче усували з своєї гри, добиваючись тільки найефективні­шого сполучення атлетизму і техніки. Так гра­ли десятки, сотні футболістів, яким доводилось захищати спортивну честь київського «Дина­мо». І серед них були справді видатні майстри футбола, такі як Кузьменко, Шиловеький, Щегодський, Іздковський, Трусевич, Махиня, Гончаренко, Голубєв, Лерман, Лівшиць, Го- ляков, Севастьянов, Коман, Товт, Лавер, Зуб- рицький, Гребер, Фомін, Зазроєв, Терентьєв, Коршунов, Граматикопуло, Юет, Гулевич та багато-багато інших. Це вони закладали ос­нови нашої перемоги. А нам пощастило довес­ти до логічного кінця все те, що стало ха­рактерною особливістю динамівського стилю.

Наша перемога грунтується на спортивних традиціях клубу, на високій свідомості і по­рядку, забезпечених керівництвом Соловйова, Терентьєва, Комана, на правильному підборі гравців, на дружбі і єдності колективу, які са­ме тепер досягли свого найвищого рівня, на палкій волі і працьовитості, на зрілій техніці кожного гравця окремо і команди в цілому, на різноманітній і гнучкій тактиці, нарешті на су­ворій ігровій і побутовій дисципліні. Тільки поєднання всіх перелічених компонентів мог­ло вивести «Динамо» на перше місце в країні. Великою заслугою нашого тренера Вячеслава Дмитровича Соловйова є те, що йому вдало­ся досягти найкращого сплаву всього того, що довгими роками, з покоління в покоління, збиралось представниками нашого клубу до­купи, розвинути і вдосконалити традиції команди, збагатити їх новими ідеями. В цій нелегкій роботі йому допомогли самі гравці — високотехнічні, зрілі, культурні в усіх відно­шеннях футболісти. Члени команди багато працюють над собою, вчаться. А навчання — це загальна культура, без якої неможлива і спортивна, ігрова культура. Це моє глибоке переконання.

21

Короткий відпочинок закінчився, і ми знову в дорозі. Не можу сказати, щоб ми їхали в Англію з палким бажанням грати. Ще до від’їзду ми зрозуміли, що опинимось у нерів­них умовах з нашими суперниками. У англій­ців сезон щойно почався, а ми були вкрай ви­снажені і чемпіонатом, і своїми переживання­ми. Ми звикли виходити на поле тільки з од­ним наміром — перемагати в міжнародних матчах. А тепер я бачив і почував на собі, як стомилась команда і, об’єктивно оцінюючи її можливості, не чекав нічого втішного від на­шого англійського турне.

Так воно й вийшло. Матч з бірмінгемською командою «Астон Вілла» приніс першу пораз­ку — 1:2. Я не можу сказати, що ми грали по­гано. Але не було в діях динамівців тієї свіжос­ті і запалу, які конче потрібні для перемоги. До того ж суддівство матчу було пристрас­ним. Досить сказати, що арбітр не зарахував гол, абсолютно чисто забитий Базилевичем. Ми навіть висловили своє обурення таким не­об’єктивним суддівством.

На гру з «Евертоном» динамівці вийшли вже з твердим бажанням відігратись за пер­шу поразку. В команду наче вдихнули нову силу, і вона заграла по-справжньому. Скажу прямо, я особисто вважаю, що то була наша найкраща гра в сезоні. Але... Завжди знахо­диться якесь «але», що зводить нанівець зу­силля цілої команди. Цим «але» в даному ви­падку було елементарне невезіння.

Уявіть собі ситуацію. Напад повністю пе­реграє захист. Форварди наближаються до во­ріт суперника буквально впритул — їх розді­ляють лише кілька метрів. Воротар, рятуючи становище, кидається вперед. Ворота порожні. Форвард у вигідному положенні. Він б’є, і гол, вдається, неминучий. Але м’яч потрапляє або в чиюсь спину, або в ноги. І так траплялось кілька разів. Базилевич і Каневський мали не одну можливість забити гол навіть з близької відстані. Проте на шляху м’яча кожного разу опинялась штанга чи захисники, які встигли стати на лінії воріт. І саме в них потрапляв м’яч. Ну чим ще, як не невезінням, можна по­яснити такі епізоди — приємні для англійців, прикрі для нас!

Глядачі супроводжували майже весь матч оплесками на нашу честь. Після гри газети писали, що динамівці Києва — один з най- сильніших клубів, який коли-небудь відвіду­вав Британські острови. Але ми все-таки до­зволили забити собі два голи, не відповівши на них жодним. Це була несправедлива по­разка, яка нас дуже засмутила.

У третьому матчі, з «Арсеналом», ми за­довольнились нічиєю знов-таки при повній своїй перевазі. Таким чином турне було невда­лим. Але позитивним в цій подорожі є те, що ми ближче познайомились з новим англій­ським футболом. Це знайомство безумовно, збагатило нас новими спостереженнями, які в свій час стануть у пригоді.

Насамперед ми побачили чудово організо­вану колективну гру. Ще тоді, коли англійці виступали в Києві, ми помітили, що в них ін­дивідуальна майстерність почала підкорюва- тись тенденціями колективної гри. Тепер же ми переконались: у цьому прогресивному починанні англійці досягли чималих успіхів, що треба обов’язково врахувати радянським командам. Адже раніше ця риса була власти­ва тільки їм. Тепер вона поширилась на чи­мало команд світу, в тому числі і на ан­глійські.

По-друге, ми побачили принципово нову ат­летичну гру. Англійці грають дуже різко. Спостерігаючи матч між «Астон Віллою» і «Арсеналом», ми дивувались, як гравці при такій манері боротьби не травмують один од­ного і залишають поле цілими і неуіукодже- ними. Почали пильніше придивлятись. А по­тім і на собі випробували цей стиль. Але жо­ден з нас не зазнав ніяких травм. І тут ми зрозуміли, в чому справа. У англійців різка, часом зовні безжалісна гра тому не приво­дить до прикрих наслідків, що вони йдуть не на футболіста, а на м’яч, — і тільки. Предме­том опіки стає не стільки суперник, скільки м’яч. Це дуже важливо і відкриває нові мож­ливості для атлетичної боротьби на полі. Цей атлетизм в минулому був характерний для ЦСКА. Але його гравці припускали чимало грубощів, тому такий стиль був різко засу­джений в радянських футбольних колах. Англійці ж розв’язали цю проблему по-но­вому.

Сподобалась нам і підстраховка воротаря. У нас можна побачити, як у скрутному стано­вищі хтось із захисників встигає стати на во­рота, коли воротар залишає їх, щоб перетну­ти шлях м’ячу. У англійців на ворота стають кілька чоловік, утворюється жива стіна, про­бити яку важко. Самовідданість — ось що до­помагає британським футболістам захищати свої воргота навіть тоді, коли ситуація безна­дійно програна. Але нам не сподобалось, що прагнучи забити гол, вони дозволяють собі грубі напади на воротаря. Вони звикли за­штовхувати його в сітку, як м’яч. Спробували гравці «Евертона» зробити таке і з Борисом Разинським, нашим новим воротарем, який пе­реїхав у Київ з Москви.

По-новому грають і захисники англійських команд. Загалом користуючись послугами бра- зільської системи, вони і тут проявили себе самостійними інтерпретаторами. Так, наприк­лад, їхній захисник, оволодівши м’ячем, рішу­че йде вперед і бере участь в атаці, починаючи або розвиваючи її. Він не боїться залишити свою зону, бо його надійно підстраховують. Партнер по захисту негайно перекриває спо­рожнілу зону, а один з півзахисників відтягу­ється назад. Такі систематичні рейди часто ставлять суперника у важке становище, бо англійський напад здобуває кількісну пере­вагу. І треба заздалегідь передбачити такий варіант (рейд захисників), щоб виділити нові сили для опіки. В усякому разі, ми спочатку не знали, хто повинен взяти на себе боротьбу з захисником, тим більше, що вони йшли вперед з обох країв. Гадаю, що це цікава новина.

Треба осмислити і дії крайніх нападаючих. Справа в тому, що вони, так би мовити, б’ють безприцільно. Прорвавшись до лицевої лінії, крайній нападаючий навішує м’яч на штраф­ний майданчик. Він розраховує не стільки на комбінацію, скільки на вміння товаришів доб­ре грати головою. В цей момент, коли він на­вішує м’яч, на ворота суперника мчать всі вільні гравці. Але я не певен, що така гра крайніх є творчою знахідкою. Інша справа — гра головою. Навчитись це робити так, як ан-
Тренери київського «Динамо»: В. Терентьєв, В. Соловйов та М. Коман.

глійці навчились — безумовно варто і навіть конче необхідно.

Одне слово, поїздка в Англію стане нам в пригоді. Звичайно, неприємно повертатись на Батьківщину з програшами. Але я певен, що ми можемо і будемо успішно змагатись з ан­глійцями. Для цього потрібно лише одне: рів­ні умови. Адже і в невигідних умовах ми до­вели островитянам, що перевершуємо їх і в техніці, і в комбінаційній майстерності.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка