Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка11/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
22

А вдома нас чекала радісна подія — вру­чення золотих медалей. Прекрасний Жовтне-

вий палац був переповнений ще задовго до по­чатку цієї церемонії. Заступник голови прези­дії Федерації футбола України письменник Любомир Дмитерко теплими і сердечними словами малює шлях нашого сходження на найвищий щабель в радянському футболі, ви­словлює глибоку подяку від громадськості всієї республіки за спортивний подвиг.

А потім на авансцену виходить голова пре­зидії Федерації футбола СРСР Валентин Гра- наткін. Один за одним до нього наближаються гравці «Динамо». Вони одержують дипломи і золоті медалі. А я дивлюсь на них, і на думку спливають епізоди незабутніх футбольних ба­талій. Мені здається, боротьба ще продовжу­ється, а цей радісний вечір — лише короткий відпочинок, після якого хлопці знову пере­одягнуться в «бойову форму» і скажуть:

Ну, мерщій на розминку.

Ось одержують медалі наш воротар Олег Макаров, захисник Микола Кольцов, який швидко злився з новим колективом. Далі йде за нагородою Володимир Щегольков. Він на­віть зараз неквапно наближається до Гранат- кіна. Абсолютний спокій і врівноваженість — ось його кращі риси. Але ніхто не знає, чого коштує йому зовнішній спокій, без якого цент­ральний захисник не може стати надійним ке­рівником оборони.

Медаль у руках Анатолія Сучкова. Він щасливо посміхається і одразу стає схожим на французького кіноактора Жана Маре. Але навряд чи зміг би той улюбленець публіки проявити таку мужність, яку не раз демонст­рував на полі наш Анатолій. Я пригадую, як в одному матчі він підставив під удар ногу і... Ні, не хочеться думати про це сьогодні.

А ось на сцені і Володимир Ануфрієнко — високий, кудлатий, чомусь надто суворий. Він зростав на моїх очах. Колись губився на полі. Поступово став універсалом. В захист — будь ласка! В півзахист — теж можна!

Тепер підходить до Гранаткіна Василь Ту­рянчик — герой «торпедівського» матчу. Він ще не раз примусить говорити про себе. Адже завжди, коли команді скрутно, Василь рішуче йде вперед і... виручає.

Йосип Сабо — його партнер, партнер Ло­бановського, мій партнер. Наймолодший серед нас, можливо, і найперспективніший. Хтось сказав про нього — півзахисник нового типу. Це правда.

А ось поспішає і веселий Олег Базиле­вич. Він звик поспішати. Здається в нього стільки швидкості в кожному русі, що її ви­стачить на двох футболістів. Недарма ж ка­жуть—«реактивний Базилевич». Він майстер загострень. Я б сказав, і «майстер» характе­ру — завжди веселий, життєрадісний.

Віктор Серебреников не приховує посмішки. Очевидно тому, що радість завжди вирує в ньому. Він виніс на собі в сезоні найбільше навантаження, бо пропустив тільки один матч. У 29 інших бився за перемогу з усіх сил.

Гранаткін тисне руку нашому капітанові. Каневський солідно відповідає тим же. Чудо­вий форвард, найкращий наш снайпер! 18 го­лів на його цьогорічному рахунку.- Все робить для команди,

Валентин Трояновський приймає медаль і поспішає на місце. Він любить залишатись у тіні. «Валет» — так ми звемо його — трудів­ник, яких не часто зустрінеш. Наш стратег, наш всюдисущий форвард, який може виручи­ти навіть захисника, його «вузька» ділянка— все поле. У Лобановського одразу підвищуєть­ся настрій, коли Трояновський бере участь У грі.

О, Валет!—захоплено вигукує він. — Валет усе вміє. Розумієте — все!

А сам Лобановський! Він одержує медаль під бурхливі оплески всього залу. Це й зрозу­міло. Віртуозне володіння м’ячем, бездоганне виконання кутових і штрафних ударів. Пере­важна більшість голів забита з його допомо­гою і участю. Лобановського нерідко опікають двоє-троє суперників. Але все дарма!

Андрій Біба! Гол тбілісцям, пам’ятаєте? Рідкісний по красі удар і... два очка. Взагалі, який гол вважати нам «золотим»? Гол Васи­ля? А може, цей гол Біби? Адже кожен з них — крапля золота в нашу спільну чашу.

Один за .одним проходять по сцені мої то­вариші, мої друзі. І серце повниться гордістю за них, за нашу команду. Минуть роки, але цей склад київського «Динамо» ще довго зга­дуватиметься болільникам, аматорам фут- бдла!

23

Минають дні, тижні. Вже відсвяткували ми одруження Базилевича, присвоєння звання заслуженого майстра спорту Олегу Макаро­ву. Наші керівники стали заслуженими трене­рами. Хлопці повернулись до навчання і пра­ці. Почались звичайні будні команди: футбол на снігу, акробатика, плавання, легка і важка атлетика. Частина команди тренується в скла­ді збірної СРСР, готуючись до поїздки в Чілі на першість світу. Закипіла робота і в Москві, і в Києві. Адже нелегко буде нам у новому се­зоні. Проти чемпіонів усі команди грають з подвоєною енергією. Але я вірю в наш колек­тив. Він молодий, працьовитий, дружний. У команди непогані резерви — наші юніори. Можливо, спортивне щастя ще не раз посміх­неться нам. А це повинно трапитись, бо ми продовжуємо наполегливо штурмувати висоти спортивної майстерності. Попрацювати, при­родно, є над чим, як завжди є чому вчитись. У нас є ще чимало недоліків. Ми знаємо їх і прагнемо усунути. В цій самокритичності — запорука дальшого прогресу.

Пережили ми наприкінці такого славного для нас сезону і кілька неприємних хвилин — прощалися з ветеранами і тими, хто не піді­йшов для «Динамо». Дуже сердечно проводили ми Володимира Єрохіна, який зробив стільки хорошого для нашої команди. Шкода, що спортивна форма не дозволила йому бути се­ред нас, коли ми завойовували золоті медалі, йому не вистачило одного сезону. По-товари­ському попрощалися ми і з Каштановим, Клюєвим, Меншиковим. Що ж, вони молоді гравці, в них ще все попереду. При серйозній роботі над собою ці юнаки можуть ще стати добрими футболістами.

...Здається, я сказав усе, що хотів. Звичай­но, я не міг перелічити всі країни, де побував, і всі матчі, в яких брав участь. Перших, ма­буть, уже десятки, других — сотні. На жаль, пам’ять не зберігає все без винятку. В ній за­лишається тільки те, що справило найбільше враження. Тому я розповів лише про окремі етапи свого спортивного життя. Хай дарують мені читачі, що, назвавши свою книгу «На футбольних меридіанах» і, отже, маючи намір в основному розповісти тільки про цікаві фут­больні подорожі, я немало сторінок присвятив техніці і тактиці футбола, грі півзахисника. Мені здається, що так і треба було зробити, бо всяка книга, в тому числі і моя, повинна да­вати підростаючому поколінню спортсменів якусь конкретну користь.

Зараз, коли я дописую ці рядки, вже по­чинається черговий футбольний сезон. В мене знову мало часу. Тренування, навчання в ін­ституті, робота з молодим поповненням ко­манди, численні виступи на підприємствах Києва і зустрічі з трудящими — все це до кін­ця заповнює робочий день. А хочеться ще й почитати, і театр відвідати, пограти з сином Андрійком. Тому я радий, що встиг закінчити свої нотатки ще до того, як м’яч знову рушив у піврічну подорож.

Новий сезон буде нелегким. Структура ро- зиграшу першості країни знову зазнала змін. Тепер у фіналі зараховуватимуться лише ті очка, які здобуті в попередніх іграх у інших учасників фіналу. Отже, радянський футбол збагачується ще однією новиною — страте­гією. Тепер треба так маневрувати своїми си­лами, щоб перемагати саме в тих зустрічах,

,./ знову тренувальна гра. Чемпіони готуються до нового сезону.

які можуть вплинути на кінцевий результат у фіналі. Там уже не десять команд з двадцяти двох боротимуться за титул чемпіона, а два­надцять. Отже, з кожним роком усе важче. Та це й добре. Так цікавіше.

Але час кінчати, хоч хотілося б ще й ще го­ворити про події року, який став золотим для нашої команди. Такий фініш — мрія кожного футболіста. Нам же ще дуже радісно й тому, що ми завоювали звання чемпіонів у рік, коли відбувся історичний XXII з’їзд Комуністичної партії, коли був покладений початок безпо­середньому будівництву комунізму. І яке ж то чудове почуття, коли успіхи всієї країни до­повнюються твоїми особистими! Ні, цього ро­ку мені, як і моїм товаришам, ніколи не за­бути.

...Зараз навколо мого стола кружляє си­нок. Він — моя найбільша радість у 1961 році. За рік життя малятко навчилося ходити і... одним ударом розбивати скляні речі. Поки що це його улюблене заняття. Але мине час, ста­не на ноги мій Андрійко. Ким же ти тоді бу­деш, синку? Чи любитимеш футбол, як я, чи гратимеш на великому зеленому полі? Мені дуже хотілося б повторитись у тобі, хотілося б, щоб колись диктори оголошували перед матчем: «...під номером п’ять — Андрій Вой­нов», як це зараз роблять, коли на поле вихо­дить Володимир Федотов — син покійного кла­сика радянського футбола Григорія Федотова. Чому б і тобі, Андрійку, не піти по слідах батька!

А втім, я не знаю, чи станеш і ти футбо­лістом. Та це, власне, не так уже й важливо. Куди приємніше те, що я вже напевно знаю сьогодні — ти житимеш при комунізмі. Ти по­бачиш те, про що людство мріяло віками. Ось в чому твоє головне щастя!..

А поки що, хлопчику, набирайся сил! Мені теж треба потурбуватись про це. Все ж — тридцять один... в такому віці слід пильно стежити за собою, якщо хочеш ще пограти. А я не збираюсь складати зброї.

...Останні рядки, останні речення. На душі

і хороше і трохи сумно. Добре, що завершена робота над книгою. Сумно, що настав кінець розмови з читачем, в якій я висловив усе, що думаю, чим жив так багато років. Вдалася мені книга чи ні — про це вже судити іншим. Скажу тільки одне: я був би надзвичайно ра­дий, якби вона хоч чимось допомогла на­шим молодим футболістам.
1961-1962 рр.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка