Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка2/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
2 Ю. ВоЛнов

І тут згадали про Левіна-Когана, який все ще залишався в складі команди. Але сам він ви­словився цілком точно:

Гадаю, що повинен грати Войнов. Він має право на довір’я.

Мені здалося, що тренери дотримуються іншої думки: вони ще не забули моєї безпо­радної гри проти «Даугави». І коли до мене звернулися з питанням: «Витягнеш? Скажи чесно!» — я тільки знизав плечима, хоч мені дуже хотілося зіграти цей матч. Сподівався, що в разі удачі він може стати поворотним пунктом, після якого мої справи підуть вгору. Але разом з тим я боявся не виправдати до­вір’я старших і... промовчав.

Гаразд,— почув я і не повірив собі,— гратиме Юрко.

Левін-Коган перехопив мій погляд і кив­нув, ніби говорячи: «А ти дарма тремтиш від хвилювання, інакше і не могло бути. Все добре!»

Отже, я мав «виключити» Петра Демен- тьева. Ті, хто бачив його гру, знають, яким блискучим майстром фінтів, дріблінга був цей невисокий білявий футболіст, і зрозуміють всю складність завдання, яке було покладено на мене. Борис Якович уже вмів боротись з нескінченними хитрощами Дементьева. Я ж мав ще тільки підібрати до нього власний «ключик». Обдумуючи свою майбутню гру, я вирішив, що візьму його в кліщі, просто не дам грати — і все.

Я так захопився цим поєдинком, що навіть перевищив «план». Коли Дементьев раптом втік від мене- і вийшов до лицьової лінії, я ривком дістав його і надто сильно штовхнув грудьми. Нападаючий вилетів далеко за межі поля і опинився в ямі з піском, куди стриба­ють легкоатлети.

Я дуже поважав Дементьєва і ладен був провалитись крізь землю від власної грубості. Я так розгубився, що не здогадався навіть допомогти йому підвестись. Він це зробив сам, обтрусив з колін пісок і пішов до мене. Майнула думка, що зараз він скаже мені щось дуже образливе. Але Петро Тимофійович ска­зав несподіване:

Добре ти мене криєш, молодець. Проте не раджу звикати до грубощів на полі. По­гана звичка. Вона ганьбить хорошого футбо­ліста. Бери не силою, а вмінням. Сили в кож­ного дурня вистачить. Навіщо наслідувати по­гані звички?

Вибачте, будь ласка, я не хотів...

Він злегка плеснув мене по плечу.

Розумію, трапляється. Ну ходімо, гра триває.

Так я дістав ще один урок, який запам’я­тав на все життя.

4

Вісім років тому я провів свій перший між­народний матч. Грали ми тоді в Ленінграді 3 Румунськими футболістами. До зустрічі 3 «Зенітом» вони з рахунком 2 : 1 обіграли тбіліське «Динамо» і з таким же співвідно­шенням м’ячів програли зустріч московському «Спартаку». І ось тоді, коли проходила їхня третя гра, з нами, в моєму спортивному жит­ті сталася подія, що відкрила переді мною но­ві перспективи.

Ми мали територіальну перевагу, але, як це часто буває в футболі, програвали — 1:2. Матч уже наближався до кінця, а м’яч упер­то не йшов у ворота гостей. І раптом, опи­нившись на місці правого півзахисника, я по­бачив перед собою довгий відкритий «кори­дор», в кінці якого застигла постать румун­ського воротаря. Блискавично прийшло рішен­ня: а що коли я сам...

Мій ривок був несподіваним для всіх. Про­бігши метрів з десять, я ударив по м’ячу з та­кою силою, що він буквально просвистів повз воротаря і врізався в «дев’ятку». Гол!

Я не повірив власним очам. То був мій перший гол у серйозному футболі. І в ту ж мить я відчув таку насолоду, з якою ніщо не міг порівняти. Радість за нічийний рахунок змішалася в моєму серці з торжеством, яке охоплює людей, коли вони відкривають в собі щось нове, важливе для себе. Вперше я від­чув справжню силу свого удару, зрозумів, що і я можу забивати голи, можу стати шостим нападаючим, можу і, мабуть, повинен віднині грати по-новому, відмовившись від існуючого для півзахисника стандарту.

Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправиль­но. Безумовно, і раніше півзахисники забива­ли голи. Проте для мене було важливе не те, що і я забив, а як саме забив. Адже можна взяти ворота суперника і випадково, доби­ваючи м’яч, що відскочив від рук воротаря, можна опинитись поблизу воріт в момент ата-Юрій Войнов завжди вміє точно обрати місце для удару.

ки партнерів і вдало підставити ногу під про- стрільний м’яч, від чого він сам влетить в сіт­ку. Одне слово, можна по-різному забивати м’ячі. І все-таки ці голи я б вважав не зовсім повноцінними. Значно вагомішим буде гол, за­битий з так званого стандартного положення, передбаченого комбінацією, в якій має взяти участь і півзахисник. Я подумав, що при опра­цюванні далекого удару зможу вже спеціаль­но підключатись до атак шостим нападаючим, а Це, можливо, стане в пригоді моїй команді. Поки що я вчився руйнувати задуми своїх су­перників. Тепер переді мною відкривалась можливість стати, так би мовити, і творцем гольових ситуацій, а можливо, і самих голів,

І 'оскільки в мене права нога все-таки більше розвинута за ліву, то чи не варто мені зміни­ти номер на своїй футболці з «6» на «5»?

Якраз у цей час з «Зеніт» прийшов новий тренер — Володимир Іванович Лемешев, і я поділився з ним своїми планами. Подумавши, він погодився зі мною, але висловив і серйоз­ні побоювання:

А чи не вийде так, що ти надто захо­пишся грою в нападі і забудеш про свої го­ловні функції на полі? Чи вистачить у тебе сил робити безперервні ривки вперед і назад? Чи встигатимеш ти повертатись у свою зону після атаки? Чи не почне твій підопічний гу­ляти по полю, як по бульвару?

Що я міг відповісти!

Не знаю, давайте спробуємо. Кінець кінцем, за всякий експеримент інколи дово­диться і поплатитись. Хто знає, може, не :а- кою вже дорогою буде ця плата.

Перевірку мали зробити за кордоном. Ми вирушали в турне по країнах Скан­динавії. Першу гру повинні були провести в Хельсінкі проти збірної Фінляндії. Це було в 1953 році.

Але тоді мені не судилося не тільки пере­вірити себе в новій ролі, але навіть взагалі зіграти в першому матчі. Я злякався. Так, злякався. Хоч за моїми плечима був уже дво­річний стаж виступів за команду майстрів. Я раптом відчув, що боюсь цієї гри. Я був упер­ше за кордоном. Наче чорна хмара, сплив у моїй пам’яті матч з «Даугавою», коли я так вірив у свої сили і, незважаючи на це, дуже підвів команду. Хіба таке не може трапи­тись і у Фінляндії? Ні, краще вже зовсім не грати, ніж грати погано. Мені треба придиви­тись до обстановки. Я не хочу бути баластом для колективу. І я чесно признався тренеру: боюсь, не ставте.

Так і зробили. Я сидів на лаві запасних гравців, дивився, як грають товариші, нерву­вав. Зате пізніше, в Осло, ми зробили те, що було заплановано на Хельсінкі.

Звичайно, матч почався не з нашого експе­рименту. Насамперед ми постаралися «розга­дати» незнайомого суперника, потім послідов­но провели в його ворота три м’ячі. І тут було здійснено те, до чого готувалась уся лінія на­шого нападу. Форварди розіграли багатохо­дову комбінацію на підступах до штрафного майданчика. Я тим часом залишався позаду. Поступово боротьба за м’яч почала пересува- .тись у лівий сектор поля, а наш правий край повільно проходив уперед по своєму місцю, тримаючи захисника господарів поля в напру­женні. І ось окреслився той самий «коридор» між нападаючими нашої команди, який був потрібен мені для несподіваного ривка впе­ред. Я чомусь вигукнув «ха!» і одразу одер­жав пас. Не зупиняючи м’яча, «з ходу» пробив по воротах. Команда Осло була вимушена знов почати гру з центра поля.

Спроба вдалася. Я забив свій другий гол. Відтоді я остаточно закріпився на п’ятому но­мері. Але, природно, тоді я не міг ще знати, Що для мене починається зовсім нова гра, та сама гра, яка зрештою буде названа радян­ськими спортивними журналістами «агресив­ним півзахистом» і яка через кілька років зн°іїде своє «академічне» підтвердження в діях півзахисників збірної команди Бразі - лії — нового чемпіона світу.

Навчання... Тренування... Матчі... Непоміт­но пролетів ще один рік. Вже три сезони я виступаю в класі «А» і відчуваю, що акліма­тизувався в ньому. Вже минули ті дні, коли я виходив на поле і ніяковів, почувши прізви­ща відомих футболістів, проти яких мені до­водилось грати. З багатьма провідними май­страми радянського футбола я вже зустрічав­ся по кілька разів у офіціальних матчах, ви­вчив їх манеру гри, звик до неї і, здавалося, знайшов вірні рецепти для успішної боротьби з найгрізнішими суперниками. Але проти ди- намівців Києва чомусь мені було важче гра­ти, ніж проти інших команд. Не знаю навіть, чим пояснити це, але факт залишався фак­том.

Михайло Коман, лівий півсередній київсько­го «Динамо», кожного разу, так би мовити, ви­слизав з моїх рук. Дуель з ним ніколи не ви­ходила вдалою. Очевидно, тому, що Коман часто й несподівано переміщувався біля са­мих наших воріт, і я був вимушений грати в незвичній для себе зоні. Пориваючись вперед, я вже звично віддалявся від нашого захисту і, коли Коман примушував мене знову надовго повертатись назад, я втрачав можливість пе­реходити в атаку, нервував.

У п’ятдесят четвертому році мені випала честь уперше зіграти проти збірної команди Радянського Союзу. Ця товариська зустріч проходила з Ленінграді, виступав я за збірну міста.Матч мав принципове значення. Збірна СРСР готувалась до гри з національною збір­ною Угорщини і в Ленінграді перевіряла бойову готовність своїх ланок. У цій грі мені довелось опікати Сергія Сальникова — одного з найтехнічніших радянських футболістів.

Сальников — небезпечний суперник. До­сить високий, атлетичної будови футболіст, він тонко розуміє свою улюблену гру, завдяки віртуозній техніці легко виконує задумане, знає багато прийомів, як перехитрити свого опікуна, діє на широкому просторі, добре во­лодіє дріблінгом і вміло комбінує в один дотик.Зрозуміло, що вдала гра проти такого май­стра може дати велику насолоду спортсменові, і мені дуже хотілося не осоромитись.

Зустріч для ленінградців склалася вдало. Бувають такі матчі, коли виходиш на поле з великим піднесенням, з настроєм будь-що встояти проти грізного суперника. І чим він сильніший, тим більше це бажання, тим пал­кіше воно. Саме тому навіть провідні коман­ди інколи грають з відносно слабким супер­ником блідо і невдало, а виступаючи проти сильного, і самі залишають хороше вра­ження.

Вже через кілька хвилин після початку гри я забув про все на світі, повністю віддавшись виключно напруженому, по-спортивному зло­му двобою. І я був просто на сьомому небі від радості, коли наш нападаючий Марютін забив гол у ворота збірної. Щоправда, переможного рахунку нам не вдалося втримати: Гогоберідзе з одинадцятиметрового штрафного зрівняв йо­го. Та нічия проти збірної країни хоч кому зробить честь.

Мабуть, і я грав непогано, бо після матчу до мене підійшов тренер збірної Гаврило Дмитрович Качалін і звернувся з словами, до яких я аж ніяк не був підготовлений:

Молодець, Войнов. Ви сподобались мені і моїм колегам. Якщо у вас нема ніяких особ­ливих справ, мерщій додому, збирайте ре­чі і сьогодні ж разом з нами поїдете до Мос­кви.

Справи! Які можуть бути справи, коли тобі роблять таке запрошення! Хіба може бути для спортсмена більша честь, ніж виступати за збірну команду рідної країни! Мені здалося, що в грудях зупинилося серце і що земля за­хиталась під моїми ногами. Може, Качалін жартує, може, він помилився?

Ні, Качалін не жартував і не помилявся. Він серйозно дивився на мене, а тренер Ми­кола Михайлович Люкшинов, що стояв поруч, посміхався.

Збирайся, Юрко. А то на вокзал запіз- ни шся.

І ось я на правах рівного сиджу в поїзді поруч з уславленими футболістами Яшиним, Башашкіним, Нетто, Сальниковим, Парамо- новим, Ільїним, Симоняном та іншими. Вони, очевидно, розуміють мій стан, бо навіть не дивляться в той бік, де я примостився на кін­чику лави, жадібно ловлячи кожне їх слово. Але, розбираючи свої недоліки в грі зі збір­ною Ленінграда, вони говорять так відверто і так самокритично, що я розумію: хлопці хо­чуть підкреслити — я тепер свій в їхньому ко­лективі, і вони нічого не збираються від мене приховувати. Мовляв, слухай і мотай на вус, тепер тобі ділити разом з нами всі радощі і біди.

Наступного дня команда відпочивала, а потім нас зібрали в підмосковному селищі Та- расовці, де мав проходити наш тренувальний збір. І вже тут Качалін офіціально представив мене гравцям збірної. Посипалися поздоров­лення. Лев Яшин з задушевною теплотою ска­зав мені:

Ми раді, що в команду прийшов ще один молодий гравець. Ми вже стежили за тобою і віримо, що не підведеш. Але знаючи з власного досвіду, як важко стати корисним такій серйозній команді, я хочу тобі поради­ти, Юро, не ніяковіти на полі, діяти впевнено і сміливо. Пам’ятай, поруч з тобою гратимуть досвідчені товариші, і якщо в тебе щось не виходитиме, вони завжди допоможуть, прикри­ють, щоб ти міг перевести подих і зібратися з силами. Отже, не бійся свого дебюту. Вище голову, друже!

Але і після таких підбадьорюючих слів, я не міг позбутись боязкості. Щоправда, мене турбував зараз не дебют. Як три роки тому мені було не по собі перед відвертою розмо­вою з Левіним-Коганом, так і тепер я ніяко­вів, коли почував на собі погляд Олексія Па- рамонова. Всі гравці збірної, і він в тому числі, вже знали, що я можу вийти на поле тільки під номером «5», тобто під його номе­ром. І я ніяковів перед ним. Але Парамонов тримав себе так, ніби нічого не сталося, хоч, напевно, на душі у нього було нелегко. Я був дуже вдячний йому за цю тактовність.

За три дні до матчу ми поїхали на стадіон «Динамо», щоб подивитись на тренування угорців. Вони привезли бойовий склад: Гро- шич, Хідегкутті, Цибор, Божик, Кочиш — ці прізвища футболістів говорять самі за себе. Ми з захопленням стежили за їх технічною грою з м’ячем, по-товариському милувались своїми суперниками. Адже ми не могли при­пустити, що не всі вони чесні і порядні люди, що деякі з них пізніше виявляться мерзотни­ками, зрадниками своєї батьківщини, наза­вжди вкриють себе ганьбою. Щоправда, справжнє обличчя декого з них мені вдалося вгадати дуже швидко, в ході наступного мат­чу. Але від справжньої, повної істини я був ще далеко.

А поки що ми сиділи на порожній трибуні «Динамо» і слідкували за приїжджими фут­болістами. Тут мене покликав Качалін і на­казав особливо уважно стежити за Пушкашем.

Якщо гратимеш, то проти нього. Отож вивчай його.

Але нічого особливого я не помітив. Пуш- каш був невисокий, кремезний, я б сказав, важкуватий. Майже не бігав, ліниво бив з місця. Впадало в очі одне: він дуже сильно бив лівою ногою.

В ніч перед першим своїм матчем за збірну я майже не заплющив очей. Хвилювався. Встав рано, коли хлопці ще спали. Довго блу­кав по саду, прислухаючись до безтурботного співу птахів, до мирного і ласкавого шепотін­ня струнких берізок.

Потім довго і нудно тягнулись години, які відділяли нас від виходу на поле. Та от, на­решті, ми в роздягальні, мовчки збираємось на гру. Я в розпачі. Невже ніхто мені не ска­же зараз теплого слова, не дасть останньої поради? Цілий день, навіть коли давалась настанова на гру, на мене не звертали особли­вої уваги. З одного боку це радувало — зна­чить, довіряють, впевнені, а з другого — не­приємно дивувала така незрозуміла стрима­ність: повинні ж вони збагнути, що я пережи­ваю. Адже сам Качалін підкреслив удень, що ставити проти Пушкаша нікому не відомого гравця — певний риск.

Залишаються лічені хвилини до виходу.І тут до мене підійшов наш капітан Ігор Нетто.

Хвилюєшся? І правильно. Краще грати­меш. Хочу тобі порадити лише одне — грай так, як грав проти нас у Ленінграді. Сергію,— звернувся він до Сальникова,— легко тобі було тоді дихати?

Я хотів би, щоб так дихалося Пушка- шу,— відповів той.

Та досить вам його благословляти,— втрутився в розмову Парамонов,— хлопець за­лізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.

Останнє слово було за Качаліним.

Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє голов­не завдання — кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Фе- ренцу.

Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чу­довій формі, якій можна було тільки поза­здрити. Угорський ансамбль нападаючих мй звикли вважати неперевершеним і, чесно ска­зати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший — він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою коман­дою впоратися важко. Старі болільники — ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів,— говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.

Гра почалась бурхливими, навальними ата­ками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим са­мим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рів­новагу.

Виконуючи настанову тренерів, я переслі­дував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.

Спочатку я виконував тільки наказ. А хви­лин через п’ятнадцять для такого пересліду­вання з’явилася нова, особиста причина. Пуш­каш виявився надзвичайно грубою і неприєм­ною людиною. Навіть жорстокою. Я вже встиг звикнути до того, що в футболі головне — спортивне начало, чесна і красива гра, на яку не можуть і не повинні впливати особисті на­строї, взаємини. Я діяв проти Пушкаша саме в такій манері. Звичайно, при дуже щільній опіці можливі і поштовхи, і випадкові підніж­ки, бо я, півзахисник, не просто опікаю напа­даючого, перешкоджаючи йому грати, а праг­ну нейтралізувати його методом випереджен­ня — швидше за нього вийти на передачу, обійти в ривку, вискочити з-за спини на пас; своєчасно підставити під м’яч ногу і змінити напрямок його польоту тощо. І коли Пушкаш зрозумів, що мені вдається все це робити, він почав нервувати, а потім і лаятись. За все життя я не чув нічого подібного. Зрештою я не витримав і сказав йому:

Соромтесь, хіба ж так можна!

Тоді він боляче вдарив мене раз, вдруге. Звичайно, непомітно для судді. «Он який ти! — подумав я.— Ну, тепер я тобі взагалі не дам життя». Ні, я не відповідав ударом на удар, але в той день Пушкаш не грав.

Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець з важким, жорстоким обличчям. І не випадково, вті'кши з соціалістичної Угорщини після контрреволю­ційного заколоту, він знайшов пристанище са­ме в фашистській Іспанії.

І хто тепер переконає мене, що знутрішній склад людини не відбивається навіть в його спортивному характері! Хто заперечить, що ці якості не випливають одна з одної?

Я взагалі не згадував би тут цієї неприєм­ної зустрічі, якби доля, немов навмисно, не звела мене з Пушкашем саме в першій моїй грі за збірну СРСР, в тій самій грі, яка зро­била мене багаторічним постійним членом на­шої національної команди і її ветераном. Я з насолодою б викреслив з пам’яті поєдинок з Пушкашем, але як викреслити з неї перший матч у збірній? Це ж спогад на все життя. А в мене він зіпсований.

У перерві між таймами товариші запитали мене:

Ну, який він — твій Пушкаш?

Мій? Віддам кому завгодно. Справжній мерзотник. Лається, б’ється. Вперше бачу та­кого.- То й ти не панькайся з ним,— порадив гарячий Сальников.—Теж мені гість!..

Так, різні бувають гості. І ми, радянські люди, чия душа завжди відкрита, нерідко ще платимося за свою гостинність і довір’я.

Матч закінчився внічию — 1 : 1. Наша команда витримала важкий іспит і разом з нею, очевидно, я теж.

Невдовзі після цього я вдруге вирушив у закордонну подорож. Цього разу до Чехосло- ваччини, де «Зеніт» мав провести три това­риські зустрічі. Поїздка була невдалою. Два матчі ми програли (в Остраві і Братіславі), а один, в Празі, виграли, Настрій був зіпсова­ний. Ми повертались на Батьківщину присо­ромлені, принишклі. Але що поробиш — так вийшло.

Проте і ця поїздка була корисною, зокрема для мене. Я побачив нову, незнайому манеру гри, переконався, що наш почерк не найпро- гресивніший, що є чого повчитись і в друзів — насамперед їх умінню на швидкості, в темпі обробляти м’яч, вміло чергувати короткі паси з середніми, гостро атакувати навіть двома гравцями. Сподобалася нам їхня гра головою. Одне слово, нам, зенітівцям, було над чим подумати.

5

33

Спортивний сезон п’ятдесят п’ятого року я розпочав... у Індії; куди приїхав разом із збір­ною командою СРСР. І хоч як це дивно, саме тут, на чужій землі, я ближче познайомився

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка