Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка3/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
о Ю. Войнов

з своїми майбутніми товаришами по коман­ді — киянами Олегом Макаровим, Віталієм Голубєвим і Віктором Фоміним. Вони теж тренувались у складі збірної.

Перед тим як розповісти, який урок чекав мене тут, я хочу сказати кілька слів про цей незвичайний край — край разючих контрастів.

Всі ми, мабуть, звикли з дитинства до дум­ки, що Індія — це якась казкова країна, до якої треба добиратися через сім морів. Це і так, і не так. Країна справді екзотична. Але не така вже й далека. Тепер, наприклад, наші повітряні лайнери ТУ-104 долають величезну відстань надзвичайно швидко — всього за сім годин. Отже, завдяки радянській авіації, Індія географічно значно наблизилась до нас. Та хіба тільки географічно! Всі ми радіємо тій дружбі, яка дедалі більше зближує народи двох великих країн. Воно й зрозуміло. Радян­ський уряд багато в чому допомагає Індії. Тут можна зустріти наших інженерів і техніків, будівельників і викладачів вищих учбових за­кладів. Тут можна побачити і наших тренерів, які передають спортсменам стародавньої кра­їни свій досвід і знання. Так, зокремл, в Індії тричі гостював відомий київський волейболіст заслужений майстер спорту Михайло Піменов, який не тільки тренував команди штатів і збір­ну команду країни, але й готував для Індії ка­дри тренерів, щоб вони могли довести націо­нальний волейбол до сучасного міжнародного рівня.

Між іншим, приїзд до Індії Піменова та інших наших тренерів ознаменував важливий поворот у розвитку фізичної культури в країні.

Вперше за всю історію Індії її уряд взяв на себе витрати по підготовці спортивних кадрів. Уряд хоче вивести свою країну з стану відста­лості, в даному випадку і в галузі спорту. Ста­новище, до якого довели колонізатори всі га­лузі життя країни за довгий час свого госпо­дарювання — жахливе, і індійці не бажають з ним далі миритися. Вони докладають чима­ло зусиль, щоб знищити сліди гіркої спад­щини. В країні розгорнулось велике проми­слове будівництво, вживаються рішучі заходи до піднесення сільського господарства, підви­щення життєвого рівня населення.

Народ Індії, особливо прості люди, над­звичайно високо цінять безкорисливу допомо­гу Радянського Союзу. Країна швидко прогре­сує. Але разом з тим вона ще не позбавилась неприємних контрастів. Ми бачили поруч з розкішними кварталами в Делі, Бомбеї, Каль­кутті, Мадрасі брудні, вузькі вулиці, а блиск смокінгів і крахмальних манишок багатіїв не може прикрити ганчір’я численних жебраків.

Є в Індії і інше, що вражає вас, особливо, коли ви вперше приїхали сюди. Навіть в сто­лиці країни можна побачити корів, які вільно ходять по бруківці, автомобілі їм дають до­рогу. Причина проста — корови вважаються в Індії священними істотами. Такою ж пова­гою оточені і йоги—священні старці, які Цілими роками не миються і не розчісують во­лосся. Маленькі веселі мавпи можуть напасти на вас прямо посеред вулиці і зробити якусь неприємність. На кожному кроці можна зустрі­ти «таємничих» заклинателів змій, які за ру- Ш1° примусять огидну істоту показувати вам

різні фокуси. Важко швидко звикнути до всьо­го цього. Викликає подив і те, що тамтешні спортсмени, члени певних каст, носять великі бороди і виходять на майданчик в чалмах.

Хороших стадіонів для футбола ми майже не бачили. Щоправда, в Бомбеї (індійці звуть його своїм Парижем — такий він красивий і багатий архітектурою) ми побували на дуже великому стадіоні, що вміщує тисяч шістде­сят глядачів. Але ця прекрасна споруда роз­рахована на любителів крикета, який дуже по­ширений в країні. А як же футболісти? Во­ни— на другому плані. Дивно. Так само див­но, як, наприклад, те, що в індійських школах відсутні уроки фізичного виховання. Крике­том, волейболом, частково легкою атлетикою діти займаються сяк-так після навчання. Саме тому далеко не всі олімпійські види спорту поширені в Індії. Власне кажучи, є ще одна, на мій погляд, важлива причина того, що не всі види спорту процвітають у такій великій багатонаселеній країні. Річ у тім, що спор­тивними справами керують федерації, які очо­люються переважно тими людьми, що... не мають до спорту ніякого відношення і не зна­ють його як слід. Президент федерації, як правило, символічна особа. Він обирається з середовища багатих і шановних громадян, щоб надати певній федерації більшої солід­ності. А поточними справами керують секре­тарі федерацій, які одержують за свій труд копійки. Прагнучи заробити їх якомога біль­ше, вони по сумісництву працюють в різних федераціях. Зокрема секретар всеіндійської волейбольної федерації мав... двадцять три посади в різних спортивних представництвах і організаціях. Ясно, що одній людині таке на­вантаження не під силу, і робота, природно, страждає. А тренери, які більше виконують функції представників команд і адміністра­торів, взагалі грошей за свій труд не одержу­ють і працюють від випадку до випадку. От­же, в розвитку фізичної культури є серйозні недоліки. Але ми віримо, що ці огріхи невдов­зі залишаться позаду. Недарма ж сюди приїж­джають фахівці з різних країн, в тому числі і з нашої. А навесні 1960 року відкрився пер­ший в країні інститут фізкультури. Цей захід, очевидно, докорінно змінить усе спортивне життя Індії.

Наші тренування і товариські зустрічі з ін­дійськими футболістами проходили у важких кліматичних умовах. У містах півдня вологість повітря була такою великою, що навіть одяг, який висів у шафах, часто не можна було ви­користати за призначенням без попереднього прасування. Легко уявити собі, як ми почува­ли себе в грі. Зробиш ривок-другий, і вже тре­ба відпочити. Про спеку я й не кажу. Дово­дилось, незважаючи на місцеві умови, суворо виконувати весь розпорядок дня, складений тренерами.

І ось тут, на індійській землі, мені з нового боку відкрилась суть обов’язків члена збірної команди країни.

Зрозуміло, що місцеві футболісти не могли нам чинити серйозного опору. Команди були слабкими, і ми легко обігрували їх. Збірна СРСР провела дев’ятнадцять матчів і всі ви­дала. Скажу одверто, мені ці ігри досить швидко набридли, оо просто нецікаво Оити слабшого. І тоді я почав робити те, до чого відчув смак у «Зеніті»: рватися вперед, щоб забивати голи. Мені здавалося, що я маю мо­ральне право використати тренувальний час з найбільшою користю для себе і, отже, для всієї збірної. До того ж кожному футболісто­ві приємно забивати голи. Півзахисник щодо цього винятку не становить.

Коли мої зусилля давали реальний резуль­тат, я почував себе на висоті. Не хотілося від­ставати від Нетто, який часто брав участь у атаках і успішно завершував їх. Думка була проста: якщо я і в цьому не поступатимусь нашому капітанові, то збірна матиме двох півзахисників-«голмейстерів». Які можуть бути заперечення?

Та під час розбору чергової зустрічі тренер Качалін суворо звернувся до мене:

Яке ви маєте право більшу частину гри проводити біля воріт суперника, хто дозволяв це робити? Скажіть, ви мали таку настанову?

Я в цій грі забив два м’ячі і вважав, що діяв в інтересах команди, тому слова тренера мене образили.

Ви ж самі говорили, що на полі необ­хідна творчість. Ось я і робив, як радили. Що в цьому поганого?

Чудово! Значить, ви творили. А Нетто, ваш партнер, знав, що ви підете на ворота? Ви попередили його про це?

Ні, не попередив.

А що він мав після цього робити?

Контролювати центр.

Але навіщо йому контролювати і вашу, зону? Як? Адже він не знає, що ви через мить залишите її? А якщо в момент вашого ривка саме в вашу зону увірветься противник? Що тоді, хто буде винний?

Мені це здалося просто смішним.

Гавриле Дмитровичу, хто ж це увір­веться? Ви ж самі бачите, що ми граємо на* багато краще, ніж індійці.

Можливо. А коли замість них на полі буде збірна Югославії або Англії, як ви га­даєте, зможе вона скористатись з вашої по­милки?

Зможе. Але тоді я не буду рватись упе­ред. -

Де гарантія? Ви ж робите, що вам за­манеться.

Я тільки знизав плечима.

Здається, ви не можете мене обвинува­тити в недисциплінованості. Якщо ви мені за­бороняєте це робити, то я не буду.

Ви забуваєте, що для нас існують дві форми дисципліни — побутова й ігрова. Вони можуть і не узгоджуватись між собою. Забо­ронити можна лише те, що відомо. А я тепер не знаю, коли і чого чекати від вас.

Я почував роздратування. За що мене так лають, що я такого особливого зробив? І, вва­жаючи себе правим, я з надією обвів погля­дом товаришів: мовляв, виручайте, хлопці. Я не сумнівався, що вони на моєму боці.

І тут трапилось уже зовсім несподіване. Яшин, Нетто, Симонян, Башашкін в один го­лос почали «добивати» мене. Вони говорили, Що я не мав права принципово змінювати план гри без домовленості з тренером і коман­дою, що моя отака «самостійність» може зав­дати прикростей у відповідальних матчах, що мене варто добре провчити за цю суперечку з тренером і за порушення основи основ фут­бола — ігрової дисципліни, яка вимагає від усіх нас точного виконання наміченого пла­ну гри.

Від такого штурму голова пішла обертом. Я думав: як же проявити власну творчість, коли того вимагатиме конкретна ігрова си­туація?

Так, втлумачували мені, індивідуальна творчість не тільки має право на існування, але просто обов’язкова на полі. Але,, вияв­ляється, вона можлива в певних напрямках, заздалегідь обговорених і затверджених пе­ред грою.

Одне слово, мій експеримент дістав рішучу відсіч з боку всього колективу. Навіть здало­ся, що я раптом став чужий цим хлопцям. Як виправити таке становище? Адже я хотів зро­бити як краще.

В пригніченому стані йшов я з тих зборів команди. Скаржитись нікому було. Колектив підтримав тренера. Було ясно, що я неправий. Тим більше, що на боці товаришів більший досвід і більші знання.

По дорозі до готелю паш тренер сказав мені:

Молодець, Юрко. Вірний план намітив.

Я здивовано поглянув на нього.

Вибачте, але ж ви тільки що казали...

А тепер говорю — молодець. Правильно міркуєш. Тільки треба було спершу домови­тися зі мною, з командою, а вже потім діяти.Надто велика відповідальність лежить на збірній, щоб кожен робив усе, що спаде на думку. Тоді ніколи в житті не буде в нас монолітного колективу, не буде ансамблю. А те, що ти пропонуєш нам, навело мене на цікаву ідею. Розумієш, Нетто любить атаку­вати і вміє це робити. Але до його почерку вже поступово звикають наші суперники, вони знають його. А ти для них поки що загадка. Якщо чергувати — розумієш, чергувати — ваші рейди вперед, то це буде непоганим сюр­призом для багатьох іноземних команд. Саме чергувати! Суперники пильнуватимуть Нетто, і раптом б’є Войнов. Вони почнуть за тобою уважніше стежити, у Нетто розв’язані руки.

Я зрозумів: можна опрацювати такий ва­ріант гри, який нагадуватиме клапани порш­ня. То один вперед, другий назад, то навпа­ки — залежно від ситуації. Я одразу захопив­ся цією перспективою, не здогадуючись, що недалекий вже той день і той матч великого офіціального міжнародного чемпіонату, коли саме наш «двоударний» півзахист вирішить Гюго долю на користь СРСР. І саме на мою долю випаде забити важливий гол у резуль­таті узгоджених дій з Ігорем Нетто.

Звичайно, приємно згадувати лише хороше. Епізод, коли проти тебе виступає вся коман­да,— не кращий із спогадів. Але я вважав за доцільне пригадати цей давній епізод заради молодих футболістів, які тільки входять у справжній футбол. Адже далеко не всі вони правильно розуміють, що таке ігрова дисциплі­на, як не розумів колись цього і я. Лише З ДО­СВІДОМ приходить переконання, що без ігро­вої дисципліни не можна навіть мріяти про успіх на полі. Звичайно, тренери теж інколи помиляються. Але план — це план. Якщо він вироблений і схвалений, то його не можна на ходу змінювати так, як раптом захочеться то­му чи іншому гравцеві. Досить так зробити одному, і вся команда в цілому може не вико­нати настанови, бо буде зруйнована певна ланка, а разом з нею — і чіткість малюнка гри команди.

Якщо, наприклад, Юрій Ковальов виходить на поле під номером «9», а потім грає позаду, в лінії півзахисту, то робить він це не тому, що так йому зручніше, і не тому, що він гра­вець широкого діапазону, якому потрібен вели­кий оперативний простір, більший, ніж іншому форварду. Він це робить тому, що саме так було намічено планом гри для нього: допо­мога півзахисту з організацією атак із тилу.

Або, якщо молодий футболіст побачить лівого півсереднього Валентина Бубукіна не в нападі, а біля своїх воріт, де він нібч допомагає захистові, то хай він не думає, що Бубукін вирішив проявити власну ініціати­ву і поспішив на допомогу своїм товаришам. Ні, це тренери, враховуючи його індивідуальні можливості, дали йому відповідну вказівку. План! На ньому грунтується майбутня пере­мога, його треба точно виконувати. На жаль, цю важливу істину ми привчаємось поважати лише з роками. А як важливо, щоб футболісти одразу звикли діяти за планом, вносячи в нього по ходу матчу свої корективи таким чи­ном, щоб вони не були несподіванкою ні для тренера, ні для партнерів!З Індії я їхав переконаний, що само тільки так і треба робити і що я ніколи біль­ше не порушу цього святого правила футбола.

Наближався час світового футбольного чемпіонату. Але, щоб потрапити в його фінал і поїхати до Швеції, ми повинні були ще ви­грати відбіркові матчі з командами Фінляндії і Польщі. Збірна Радянського Союзу заздале­гідь готувалась до цих відповідальних зустрі­чей, збирала нові сили, усувала недоліки. Тим часом у моєму особистому житті теж наміча­лась серйозна подія.

В Ленінграді я часто хворів. Не минало жодної весни або осені, щоб я довгий час не проводив у ліжку. І ось лікарі запропонували мені змінити клімат. Переді мною постала не­обхідність розпрощатись з прекрасним Ленін­градом. Треба було хоч на кілька років пере­їхати на південь. Але куди?

Кинути футбол я вже не міг. Отже, треба було оселитись у такому місті, де можна було

б і підновити здоров’я і грати далі в команді класу «А». Такими командами були «Молдо­ва», «Шахтар», тбіліське «Динамо» і «Дина­мо» Києва. Я дедалі більше схилявся до киян, звичайно, якщо вони знайдуть можливим прийняти мене в свій колектив.

Бажання переїхати до Києва було не ви­падковим. Я вже кілька разів побував тут і полюбив чарівну природу України, її столицю, людей. Мені дуже подобалась комайда дина- мівців. Схильність футболістів цього клубу до тонкої комбінаційної гри, їхня неабияка тех­ніка завжди імпонували мені. Можна було б вважати честю для себе, що така команда

дасть мені притулок. Очевидно, кияни стежи­ли за моєю грою і дали їй відповідну оцінку,

бо коли я звернувся до них, вони одразу пого­дились на мій переїзд.

Зустріли мене в колективі виключно тепло і сердечно. Сергій Коршунов, Михайло Коман, Віктор Терентьєв, Олег Макаров, Віктор Го- лубєв, Віктор Фомін, Георгій Граматикопуло, Віктор Каневський, Ернест Юст, Тиберій По­пович та інші члени команди буквально з від­критими обіймами прийняли мене в свою дружну сім’ю. Спочатку я думав, що прожи­ву на Україні недовго. Але, забігаючи напе­ред, хочу сказати, що дуже швидко відмовив­ся від попереднього плану. Я залишусь тут назавжди, бо в цьому благодатному місті знайшов свій справжній дім.

Переїхав я взимку, коли землю вкривав товстим шаром незайманий сніг, коли старі каштани нагадували казкові ялинки — так ви­блискували на сонці вкриті сріблом гілочки. Дніпро спав під крижаною ковдрою. І все ж зима тут була якась особлива, м’яка, ласкава. І я довго, годинами гуляв по Києву, з радістю знайомлячись з ним.

У Києві я вперше почав грати' в футбол на снігу. Це входило в план підготовки команди. Здавалось, що мчиш по полю на ковзанах, і треба було здобути неабияку спритність, щоб втримати рівновагу і навіть у таких умовах правильно контролювати м'яч, грати в темпі і точно. Це була для мене незнайома і корисна школа.

А весняний тренувальний збір ми провели п Мукачеві. Досі я ніколи не бував в Закар-патгі. А. побувавши там, дуже захопився при­родою цього куточка республіки. Не знаю як кому, а мені хочеться порівняти Закарпаття з Швейцарією і думаю, що таке порівняння бу­де вірним.

Закінчились тренування, починався новий сезон— 1956 року. Чемпіонат країни вступаз у свої права і мушу сказати, що я чекав його з таким же нетерпінням, як колись чекав пер­шого свого матчу в класі «А». Хотілось якомо­га скоріше ділом відповісти своїм новим това­ришам на їх щире ставлення до мене, на їхню гостинність. Я хотів також показати керівни-нам команди, зокрема тренеру Олегу Олек­сандровичу Ошенкову, що вони недарма дали згоду на мій перехід у «Динамо». Щоправда, мій піднесений настрій був дещо зіпсований тим, що перший матч нового чемпіонату дина- мівці Києва проводили проти одноклубників

з Ленінграда — моїх недавніх земляків.

Ця зустріч відбулась у Баку. З перших же хвилин гри українці взяли ініціативу в свої руки і вже не втрачали її аж до фінально­го свистка. Ми ж першими і відкрили рахунок. А потім, незважаючи на явну територіальну перевагу киян, м’яч довго не хотів вдруге пе­ретнути лінію воріт команди Ленінграда.

Я почував себе непогано, бо мені здава­лось, що грав я корисно для свого колективу. Аж ось трапилось те, що б спорті вважається трагедією. Під час атаки ленінградців, коли я відтягнувся на свій штрафний майданчик для допомоги захистові, м’яч несподівано ударився об мою руку, і суддя призначив пе­нальті в ворота київського «Динамо». Штраф­ний удар, природно, був реалізований, раху­нок став нічийний. День, до якого я готувався як до свята, був зіпсований. Адже саме через мене команда втратила на самому старті очко, яке, так би мовити, вже лежало в її кишені. А що таке очко в футболі? На старті змагання воно ще не має великого значення. Але на фініші одне очко може вирішити долю призо­вого місця, а то й пересунути команду в сере­дину турнірної таблиці. І це очко втрачено через мене. Було від чого схопитись за голову.

Зате в середині сезону, на Першій спарта­кіаді народів СРСР, збірна команда України.в основному представлена динамівцями, обі­грала тих же ленінградців з рахунком 2 : 1, і цей реванш дав нам почесне трете місце. Ми повернулись на Україну призерами найбільшо­го змагання за всю історію радянського спор­ту. Ми пишались цим.

У дні відпочинку між календарними ігра­ми, коли ми бували дома, я продовжував своє знайомство з Києвом. Ще з шкільних ро­ків я був пристрасним книголюбом і театра­лом. У Києві, в своїй новій квартирі, я зібрав досить велику бібліотеку. А щодо театрів, то ми їх з дружиною відвідували кожного віль­ного вечора. А в Києві, як відомо, є що і по­бачити, і послухати. Ми з насолодою знайо­мились з майстерністю видатних митців: Уж- вій, Романова, Халатова, Пономаренка, Доб- ровольського, Білоусова, Гмирі, Руденко, Апух- тіна, Тимошенка і Березіна. Кілька разів хо­дили дивитись вогняні танці ансамблю Вір- ського. Ми стали постійними відвідувачами фі­лармонії, театрів музкомедії і драми, хоч ще погано розуміли українську мову. Одне сло­во, ми з головою поринули в культурне жит­тя міста.

У Києві по-новому пішли і мої спортивні тренування. Старший тренер команди Олег Олександрович Ошенков ставив перед коман­дою завдання, які бувало досить важко вико­нати. Вважаючи, що над технікою повинен працювати переважно сам футболіст, він дуже багато уваги приділяв розучуванню тактичних новин. Мені здається, що це правильно.

І справді, хіба можна вимагати, щоб тре­нери з кожним з нас окремо працювали над технікою? Чи не залежить вона передусім від нашої сумлінності і серйозності? Щоправда, тренер повинен робити свої корективи, роз’яс­нити правильне виконання того або іншого технічного прийому, якщо він не виходить у спортсмена, але неможливо вимагати від ньо­го, щоб він ставив техніку всім без винятку гравцям. Для цього ніякого тренувального ча­су не вистачить.

Інша справа тактика. Вона стала в нас го­ловним напрямом учбової роботи. І, скажу по щирості, лише в Києві я вперше почув від Ошенкова такі слова, як «оперативний про стір», «стандартні положення» тощо.

Хай читачів не дивує те, що я часто вжи­ваю слово «вперше». Мені здається, що тим і цікаве життя, що воно, як повноводна річка, до краю насичене новим, і ми можемо щодня почерпнути для себе щось незнайоме, відкри­вати маленькі таємниці, збагачувати себе і нагромаджувати необхідний досвід. Як бачи­те, моє життя складалось так, що буквально рік у рік я робив якісь відкриття для себе, пе­реходив з однієї сходинки на другу, більш високу. Ось тому-то я і вимушений так часто звертатись до послуг слова «вперше».

Так от про тактику. Ми схилялись над ма­кетом, переставляли фігурки футболістів, ди- вилисв, що можна зробити, щоб вони не були скуті захисниками суперника. Були тут і про­риви крайніх, і численні переміщення, і зустріч крайніх нападаючих та півсередніх на пере­хресних напрямках, і підключення до атаки гравців другого ешелону тощо. Навіть те, що я вже полюбив робити (удар з далекої від­стані), переставало бути індивідуальним «вина­ходом, а ставало тактичною формулою, яка може бути втілена в життя лише при тій умо­ві, що товариші своїми відволікаючими ма­неврами забезпечать мені необхідний опера­тивний простір. І те, що я інколи дозволяв со­

бі в «Зеніті», віднині ставало одним з моїх головних обов'язків. Мені в системі тактичних ходів «Динамо» відводилась роль шостого на­падаючого.

По-іншому зрозумів я і слова «стандартні положення». На перший погляд вони начебто приховують в собі елемент консерватизму — «стандартні». Але я переконався, що непра­вильно розумів хорошу думку. Щоб пояснити, що саме мав на увазі старший тренер нашої команди, наведу одне з стандартних положень, розучених нами з ним і не раз використаних на практиці.

Кутовий подає Віктор Фомін. Подає стан­дартно: різко, низом, так, щоб м’яч пройшов до дальньої від нього штанги. В момент його удару Терентьєв біжить до ближньої від кута штанги і «тягне» туди за собою одного з за­хисників, Коршунов вдає, що хоче перехопи­ти м'яч в центрі воріт, а Коман вривається в простір між ним і дальньою штангою. І ніхто з суперників не знає, що Терентьєв пропу­стить м'яч, якщо він не буде в ідеальному по­ложенні для взяття воріт, і Коршунов підні­ме ногу, щоб пропустити його далі, і тільки Коман виконає завершальний удар.

49

Кутовий подає Граматикопуло. Подає теж стандартно, як намічено. М’яч високий, різа­ний. Приціл — на ближню від кута штангу.

4 Ю. ВойновТут сольне виконання віддається Коршунову: він стрибає вище від інших партнерів і краще грає головою.

Інший варіант. Ми завжди знаємо, хто са­ме вкидатиме м'яч із-за бокової лінії, куди він полетить, кому буде адресований. І, звичайно, знаємо, як з цього положення зав’язати комбі­націю.

Ясно, що макети, розрахунки на папері і навіть численні репетиції на полі далеко не завжди збігаються з тим, що відбувається у грі. Адже наші суперники — теж досвідчені футболісти. Але стандартні положення тим і хороші, що вони враховують і силу інших команд, і індивідуальні можливості окремих спортсменів. Чим більше таких стандартних положень має на своєму озброєнні команда, тим більше клопоту завдасть вона своєму су­пернику.

До числа прогресивних тактичних шукань я відношу, зокрема, і запропоновану Ошенковим побудову команди за схемою 1—3—3—4 (во­ротар, троє захисників, троє півзахисників і четверо нападаючих). Кілька років тому ця схема була зустрінута мало не в штики. Деякі недалекоглядні товариші приписували їй за­хисний характер, казали, ніби вона суперечить духу всього радянського футбола, головною ри­сою якого є тільки наступ. Уявляю собі, що б сказали ці горе-тактики, якби тоді знали: у світі вже народилась ще більш (звичайно, зов­ні) захисна схема, бразільська — 1—4—2—4. Саме ця побудова дала бразільцям рішучу пе­ревагу над усіма іншими командами світу.

Суть, природно, не в самій схемі, не в по-
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка