Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка4/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Дуель Войнов — Симонян.

матковій розстановці гравців команди, коли вона починає матч. А в тому, як користуються своєю схемою футболісти, як і коли здійсню­ються переміщення гравців з лінії нападу в півзахист, захист і назад, хто виконує ці пе­реміщення, який рівень технічної підготовки футболістів. А про це якраз забували. Бачили тільке одне — кияни грають з трьома півза­хисниками, значить, вони посилюють лінії за­хисту за рахунок нападу, бо саме з лінії на­паду відтягують назад одного гравця. Як же можна вважати таку побудову прогресивною?

На жаль, тоді Ошенков швидко відмовився від свого задуму. Але цінна ідея ніколи не ги­не. Мине кілька років, і не тільки динамівці Києва почнуть грати за системою 1—3—3—4,

її підхоплять і інші радянські команди. Зу­стрінемо ми цю ж побудову і за кордоном. Більш того, граючи саме в такому ключі, ми, динамівці, через п’ять років станемо волода­рями золотих медалей чемпіонату країни. І якого чемпіонату! В ньому братимуть участь не 12 команд, як завжди, а 22. Поступово ми прийдемо і до того, що почнемо інколи випус­кати на поле... четвертого захисника, Ануфрі- єнка, а наш центр захисту в цьому варіанті нагадуватиме «чистильника». Тоді нам вже ні­хто не скаже, що ми граємо в захисному пла­ні, бо і напад «Динамо» буде дуже агресив­ним. Але все це попереду, коли нарешті всі зрозуміють, що тактика невичерпна, що її тре­ба безперервно оновлювати і збагачувати, бо інакше неможливо розраховувати на успіх. І я дуже радий, що прийшов у команду «Ди­намо» саме в той час, коли тут почались шу­кання нового, почався, безумовно, прогресив­ний процес.

Мені вже тоді це дуже подобалось. І я з повною готовністю виконував усе, що вимага­ли тренери. Розбившись на двійки і на трійки, ми годинами розучували напрямки перемі­щень, свої виходи в несподівані для суперни­ка точки, створювали «коридори» для вико­ристання в нападі півзахисника, розучували стандартні положення і вчились точно вико­ристовувати їх. Звичайно, не менше уваги ми приділяли і шліфуванню технічних прийомів, і загальнофізичній підготовці. Адже навіть найпередовіша тактика залишається мертвим скарбом, якщо індивідуальні виконавські мож­ливості футболістів обмежені. Хочу звернути лише увагу на те, що ми спеціально розучува­ли тактичні комбінації, націлені на завоювання оперативного простору, в той час як у інших командах тренування переважно зводились до роботи над технікою і виконання ударів по воротах. Т 1-ий стиль роботи динамів- ців рано чи пізно мав дати позитивні наслід­ки. Коли саме? Тоді, коли всі ланки команди будуть укомплектовані здібними, технічними гравцями. На жаль, процес оновлення коман­ди дещо затягнувся, тому і наші радощі при­йшли з запізненням. Але ми всі роки вірили і знали, що вони прийдуть, не обминуть нзс.

Перша така «ластівка» залетіла до нас че­рез рік, коли Ошенкова вже не було в коман­ді (його заступив В. Шиловський). На полі республіканського стадіону імені М. С. Хру­щова ми приймали уславлену бразільську ко­манду «Васко да Гама»— одного з незмін­них лідерів південноамериканського футбо­ла. До цього ми тут же грали з бразільською командою «Баійя», але вона не справила на нас великого враження, ми перемогли її без особливих труднощів.

Інша справа — «Васко да Гама». Ми так багато чули про неї, нам стільки розповідали про її силу, що здавалось неможливим вирва­ти в неї перемогу. Більшість знавців проро­кувала нам у кращому випадку нічию. І дій­сно, коли почалась гра, ми були просто враже­ні віртуозною технікою гостей. Ми ще ніколи не бачили такого володіння м’ячем. Було схо­же, що на полі не футболісти, а естрадні ар- тисти-жонглери, до ніг яких м’яч буквально прив’язаний. Але, незважаючи на атлетичну бу­дову бразільців, на їх витривалість і доско­нале володіння м’ячем, динамівці перемогли і цю команду з переконливим рахунком — 3 : 1.

Ця радісна і психологічно дуже велика для нас перемога була здобута завдяки гнучкій тактиці. Не знаю, чи то була в бразільців роз­відка боєм напередодні чемпіонату світу з футбола і вони приїхали для того, щоб вста­новити рівень майстерності радянських'команд і окремих футболістів, чи взагалі наша гра на той час була більш зрілою, ніж у представни­ків Нового Світу, але тільки на рахунок гнуч­кої тактики з нашого боку і досить однома­нітної з боку бразільців я відношу перемогу динамівців над ними в 1957 році.

Перший гол у цій грі забив я і саме з то­го стандартного положення, яке ми розучува­ли за планом тактичної підготовки «Динамо». Сталося це так.

Михайло Коман вивів у прорив лівого крайнього Віктора Фоміна, який помчав до лівого кутового прапорця. Туди ж, ніби для його підтримки, перемістилися Коман і наш центральний нападаючий Сергій Коршунов. Можна було припустити, що саме звідси слід чекати удару по воротах. Тому захисники бра­зільців підтягнулись до правого сектора свого штрафного майданчика. Звичайно, про мене, півзахисника, який залишився далеко позаду, вони забули і не звернули уваги на те, що я раптом почав набирати швидкість, біжучи по звільненому для мене місцю правого півсеред­нього.

Я йшов уперед, знаючи, що зараз Фомін не проб’є по воротах, а різко і несподівано відки­не м’яч назад у поле, мені. Так було заду­мано в нашій комбінації, і всі ми перебували в її стандартних точках.

Так воно й сталося. Довгий пас Віктора на­зад— і м’яч у мене у ногах. Не гаючи часу, я сильно б’ю метрів з тридцяти. Для бразіль- ського воротаря це було такою несподіван­кою, що він навіть не поворухнувся. Гол!

Зрозуміло, що удар міг бути не досить сильним або недостатньо точним. Тоді для бразільців усе закінчилось би благополучно. Але не це головне. Принциповим є той факт, що гол був забитий саме так, як ми розучува­ли комбінацію, з стандартного положення. І воно пізніше ще не раз добре послужить нам.

Отож мені здається корисним, щоб усі на­ші команди мали в своєму арсеналі багато та­ких стандартних положень. Не слід лякатися неприємного на слух слова. Формалізм тут ні до чого. Важливий зміст поняття. А він, мені так здається, тепер усім зрозумілий. Можли­во, вся тактика й складається з великої кіль­кості стандартних положень, природно, не ста­тичних. Ці положення можуть вдосконалюва­тись, збагачуватись новими варіантами, але

вони кінець кінцем створять на полі той вже не стандартний малюнок гри, який зветься в нас взаєморозумінням між гравцями, повною зіграністю.

6

Взагалі 1957 рік був для мене насичений в галузі спорту різними важливими подіями. Насамперед — відбіркові ігри всесвітнього футбольного чемпіонату. Настав час великих випробувань: збірна команда СРСР мала вперше взяти участь у такому великому і від­повідальному змаганні. І тренери, і ми, грав­ці, та й вся наша громадськість з нетерпінням чекали старту першості. Одне — товариські міжнародні зустрічі і зовсім інше — офіці­альні.

Я пригадую, що коли футболісти «Васко да Гама» програли динамівцям Києва, ми не по­мітили на їхніх обличчях навіть тіні смутку. Це нас здивувало, і гості охоче пояснили нам свою точку зору на професіональний футбол. Під час гастролей їх мета — заробіток. А щоб і за' кордоном глядачі йшли на матчі професіо­налів з такою охотою, як це роблять їхні спів­вітчизники, треба їм показати справді висо­кий клас. Отже, не перемога важлива для професіоналів, хоч, природно, приємніше ви­грати, ніж програти, а естетична насолода, яку вони мають подарувати» глядачам своїм ми­стецтвом. Ось чому вони і не переживали то­ді, в Києві. Можливо, так само міркують і інші професіонали.

Але як вони поведуть себе в офіціально­му турнірі? Адже чимало професіоналів візь­муть у ньому участь. Як вони діятимуть в умо­вах, коли кожне очко, так би мовити, оціню­ватиметься на вагу золота? Цього ми, при­родно, не знали і по своїй наївності сподіва­лись, що ті команди, які себе в товариських матчах проявили не дуже сильно, очевидно, матимуть такий же вигляд і під час офіціаль­ної першості.

Зокрема, саме так ми оцінювали можли­вості збірної Фінляндії, з якою нас зводив від- бірковий матч. В цій першій зустрічі, яку ми вважали не дуже серйозною, на нас чекав не­приємний сюрприз.

Проти збірної Фінляндії ми спершу грали в Москві. Збірна СРСР вийшла на матч з ві­рою в досить легку перемогу. Настрій був під­несений. Адже радянські команди вже стіль­ки разів зустрічались з фіннами і завжди ви­гравали без особливих зусиль. З динамівців Києва за збірну грали воротар Олег Макаров, лівий крайній Віктор Фомін і я.

Але все вийшло не так, як ми сподівались. Наші суперники не думали програвати. Вони сміливо зустріли наш штурм, стійко обороня­лись і при першій же слушній нагоді самі пе­реходили в атаку. Ні точні і різкі удари Сер­гія Сальникова, ні рвучкі прориви Микити Симоняна, ні хитромудрі передачі Анатолія Ісаєва не досягали мети. Наші форварди ніяк не могли провести хоч єдиний гол у ворота фіннів. І тут ми зрозуміли, що коли справа до­ходить до офіціальної першості, кожна коман­да знаходить у собі сили, щоб грати набагато краще, ніж вона це робить звичайно. В осо­бі фіннів ми зустріли гідного суперника. По­яснювалось це двома причинами: вони грали виключно добре для себе, а ми діяли нижче своїх можливостей, бо вийшли на матч без бойового настрою. Ми навіть могли попла­титись за це: фінни забили нам гол.

Проте все закінчилось благополучно. Ми перемогли з рахунком 2:1. Характерно, що обидва голи забили півзахисники — перший я, другий — Ігор Нетто. Вийшло саме так, як колись у Індії говорив Качалін. Дует півзахис­ників виступав у ролі додаткових нападаючих.

Гравці збірної Фінляндії поставились до своєї поразки оптимістично. Вони відверто го­ворили, що чекали розгрому, а виявляється, програли з мінімальним рахунком. Виходить, що фінни можуть грати проти радянських футболістів досить успішно. І якщо в Москві вони так програли, то у себе на батьківщи­ні, в повторному матчі, спробують взяти ре­ванш.

Багато говорили і ми про цю невдалу гру. Почувала себе наша команда так, ніби на її голову вилили крижану воду. Ми не сумніва­лись, що могли зіграти значно краще. Чому ж так вийшло?

Все проаналізували, все з’ясували для себе, виступали критично, незважаючи на автори­тети визнаних наших майстрів і ветеранів. Вирішили в Хельсінкі зіграти якнайкраще, щоб закріпити свою репутацію в спортивно­му світі.

Так і зробили. В повторному матчі збірна Фінляндії зазнала від нас нищівної пораз­ки — 10: 0!

З поляками, яких теж треба було перемог­ти, щоб потрапити до фіналу, ми зіграли три матчі. В Москві ми перемогли їх з рахунком 3:0, але в Хожуві радянські футболісти про­грали— 1:2. Довелось грати ще раз. Вирі­шальна зустріч була проведена на нейтраль­ному полі в Лейпцігу. Перемогли ми — 2:0. Ці два голи спалахнули, як вогні семафору. Вони відкривали нам шлях до Швеції. Коман­да торжествувала і разом з нею, я знаю, всі радянські болільники.

Між іншим, в Лейпцігу ми побачили пря­мо-таки розкішний стадіон на 100 тисяч місць. Ця велетенська спортивна споруда виникла в останні роки як база для учбово-тренуваль­ної роботи місцевого інституту фізичної куль­тури. Крім стадіону, лейпцігський спортивний вуз має в своєму розпорядженні й інші пре­красні бази.

В цьому ж році мені довелось зіграти ще два відповідальні міжнародні матчі. Збірна СРСР виїжджала до Болгарії і Угорщини. В обох іграх ми перемогли (4:0 і 2:1).

Нарешті, в кінці сезону я вирушив за оке­ан, до Південної Америки. Про цю подорож мені здається доцільним розповісти доклад­ніше, бо я бачив країни, де футбол вважаєть­ся спортом номер один і звідки вийшло чи­мало міжнародних зірок, таких як ді Стефа- но, Діді, Вава, Пеле, Беліньо, Жільмар, Орландо та інші.

7

Виїхав я до Південної Америки в складі московського «Динамо». Товариші-одноклуб­ники попросили мене замінити їх хворого пів­захисника, і, оскільки професіонали ніколи не цікавляться, хто і за кого грав у себе вдо­ма, я дав свою згоду зіграти кілька матчів за столичний клуб нашого товариства. Адже для мене, як і для інших моїх товаришів, подо­рож до Південної Америки становила вели­кий спортивний інтерес: радянські футболісти ще ніколи там не виступали і, отже, ми ма­ли, так би мовити, «відкрити» футбольну Аме­рику. Ми чули, що саме там виховуються та­кі майстри (до перелічених вище можна дода­ти Сіворі, Балтазара, Зізіньо, Монтуорі), за яких європейські професіональні клуби ладні платити буквально сотні тисяч доларів. Що ж це за футбольний край? Наше знайомство з південноамериканським футболом почалось у Бразілії, коли першого грудня нас запросили на черговий матч першості країни між клу­бами «Васко да Гама» і «Флуміненсе». Він проводився на найбільшому стадіоні країни «Маракана».

Перша несподіванка чекала нас уже на підступах до цього стадіону. Тут перед вхо­дом у багатьох місцях встановлені спеціальні вертушки, які пропускають глядачів на три­буни по одному. Тут же стоять досить оригі­нальні автоматичні лічильники, які точно фік­сують, скільки чоловік пройшло через вер­тушку. Контролер відриває від вашого квит­ка корінець і кидає його в запечатану урну. Кількість корінців повинна збігатись з показ­никами лічильника.

Ця «подвійна бухгалтерія» старанно обері­гає інтереси власників стадіону. Якщо кіль­кість корінців не відповідає показникам лі­чильника, контролери мусять з своєї кишені сплатити вартість квитків. Зрозуміло, що ні­чого подібного ми в себе не бачили і тому на деякий час зупинились біля контролерів, щоб подивитись, як вони працюють.

Про кількість місць на велетенському ста­діоні «Маракана» говорять різне. Нам сказа­ли, що він вміщує 215 тисяч чоловік, пізніше в пресі ми зустріли іншу цифру— 225 ти­сяч. Досі ми такої великої спортивної споруди ще не бачили. Проте вона позбавлена будь- яких архітектурних прикрас і тому милуватись не було чим. Місць для сидіння небагато. Більшість глядачів протягом усього мат­чу стоїть. Це важко, бо чимало глядачів збираються на стадіоні задовго до початку гри.

Поле стадіону «Маракана» оточене глибо­ким бетонованим ровом і колючим дротом. І рів, і дріт мають захищати футболістів і суд­дів від надміру темпераментних глядачів. До речі, саме через цей рів на стадіоні немає бі­гової доріжки. Тому він дуже відрізняється від наших стадіонів і підкреслює, що тут пов­новладно царствує футбол.

Футболісти виходять на поле з двох під­земних тунелів, розташованих у протилежних кінцях поля. Суддя з’являється з третього ту­нелю. Така «географія» підземних ходів має одну мету: хоч в якійсь мірі запобігти бій­кам футболістів, які інколи виникають після гри.

Гравці «Васко да Гама» та «Флуміненсе» вийшли на поле, і одразу понад п’ятдесят фо­токореспондентів кинулись туди ж. Ми поба­чили, що передматчева розминка футболістів не має нічого спільного з нашою. Власне ка­жучи, вони майже не торкались до м'яча. Хви­лин п'ятнадцять-двадцять гравці обох команд фотографувались у різних позах, і на цьому підготовка до матчу закінчилась. Дивно, але факт.

Першими після свистка судді кинулись в атаку наші майбутні суперники, футболісти «Васко да Гама». Але незабаром.рахунок від­крили нападаючі «Флуміненсе». В цей час на одній половині стадіону почалось щось неймо­вірне. Я кажу «на одній половині» тому, що болільники різних команд в Бразілії не сидять поруч, а займають протилежні місця на ста­діоні. Коли б не це, кожний гол, мабуть, су­проводжувався б справжнім побоїщем.

Коли «Флуміненсе» відкрила рахунок, її болільники почали кричати, стрибати, розма­хувати в повітрі прапорами свого улюбленого клубу, стріляти з пугачів. Величезний стадіон трохи нагадує колодязь. Зверху його накриває козирок, як на стадіоні в Лужниках. Акустика тут чудова. І коли почалась стрілянина з ба­гатьох тисяч пугачів, ми мало не оглухли. Це була справжня канонада. Здавалось, що десь поруч розпочався бій. Ми тільки перезир- нулись між собою: так, кепські наші справи, в таких умовах просто неможливо буде грати.

Команди пішли на відпочинок, і одразу з тунелів вийшли двадцять чоловік. Вонг несли в руках різні реклами і щосили вигукували назви товарів тієї чи іншої фірми. У цей же час, заглушуючи всіх, радіодиктор волав на весь стадіон:

Пийте кока-кола. Пийте тільки кока- кола!

Він навіть обіцяв, що ті, хто систематично питиме цей «божественний» напій, зможуть стати атлетами, такими ж чудовими, якими е славні бразільські футболісти.

Після відпочинку правий край «Васко да Гама» віртуозно обвів двох суперників, про­рвався до кута штрафного майданчика і кра­сивим ударом зрівняв рахунок. Все це було зроблено справді майстерно.

Цього разу тріумфувала друга половина стадіону. Знову здійнялась страшенна стріля­нина. А радіодиктор, закоханий в американ­ський напій, не розгубився і заволав:

Пийте кока-кола, тільки кока-кола, і ви будете забивати такі ж красиві голи!

Ось, як бачите, від чого залежить футболь­на майстерність!

Матч виграли футболісти «Васко да Гама» з рахунком 2:1.

Відверто кажучи, ми боліли за цих хлоп­ців, бо вважали Тх своїми давніми знайомими. Крім них, ми більше нікого не знали на цьому велетенському стадіоні. Ну, і як же не поболі­ти за своїх знайомих!

Після цієї зустрічі ми вже могли зробити певні висновки щодо гри бразільських футбо­лістів у, так би мовити, домашніх умовах.

Насамперед про захист. Він носив явно зонний характер. Звичайно, ми оцінили це як прояв консерватизму, бо ще не знали: саме така манера невдовзі дозволить збірній Бра- зілії виступати на першості світу одразу чо­тирма захисниками, і це виявиться залізною стіною перед їх воротами для форвардів на­віть найсильніших команд інших держав. Тоді така гра захисту «Васко да Гама» нам не спо­добалась: ми вже віддавали перевагу персо­нальному захистові і навіть щільній опіці на підступах до штрафного майданчика. Однак всі ми визнали, що тамтешні захисники навіть в умовах зонної гри діють досить ефективно. Пояснювалось це кількома причинами: чудо­вою орієнтацією в складних ситуаціях, спокій­ною і точною грою, вмілою підстраховкою один одного. Крім того, вони надзвичайно до­бре грають головою, перехоплюють майже всі верхні передачі, і вирішальною їх зброєю є точний вибір місця.

Ми звернули увагу, що навіть у дуже скрутні хвилини захисники «Васко да Гама» і «Флуміненсе» не рятувались вибиванням м'яча в аут. Вони прагнули правильно зупи­нити м’яч, оволодіти ним і точно передати його партнерові. До того ж пас, як правило, адре­сувався саме нападаючому, щоб той міг не­гайно перейти в наступ. А якщо додати, що в єдиноборстві з суперником захисник на деякий час «прив’язує» його до себе, то стане ясно, що він допомагає своєму товаришу з нападу: той позбавляється зайвого опікуна, одержує точний пас і, не гаючи часу, зав’язує комбіна­цію. Гра захисту, особливо команди «Васко да Гама», нам сподобалась.

А от про півзахисників я такого сказати не можу. І ось чому: вони переважно захища­лись, їхнім діям явно бракувало наступаль­ного духу. Ми в той день майже не бачили, щоб гравці другого ешелону перетинали цент-ральну лінію поля. Як відомо, в командах СРСР півзахист грає інакше, і ми ніяк не могли зрозуміти, чим пояснюється така «скромність» моїх колег з бразільськик команд. Можливо, суперники, що були на полі, добре знали один одного і вирішили не рис­кувати, закрити свої підступи на надійний за­мок. І ми зрозуміли після цього тих бразіль- ських спортивних журналістів, які з жалем констатували, що останнім часом гра їхніх команд (в тому числі і національної збірної) має переважно захисний характер. Цікаво, що

65

5 Ю. Войновпівзахисники «Васко да Гама» у Києві діяли енергійніше і, почуваючи загрозу поразки, не раз ішли в атаку. А тут все було навпаки.

У Києві бразільські нападаючі в основно­му пробивалися до воріт по центру. Вдома вони не зрадили свою манеру і тому те, що пізніше робитиме на чемпіонаті світу правий крайній Гаррінча, буде для нас великою не­сподіванкою. З трибун стадіону «Маракана» ми не побачили активних дій сьомого і оди­надцятого номерів. Вони були відтягнуті да­леко назад і саме звідти або включались у атаки, або прагнули зав’язати їх у тилових глибинах. Це теж було несхоже на нашу ма­неру гри, бо в радянських командах крайнім нападаючим відводилась дуже велика роль. Потім, після виступу динамівців у Бразілії, тамтешні футболісти казали, що їм дуже спо­добалась гра наших крайніх, бо своїми стрім­кими проривами вони помітно розв’язували руки гравцям центральної трійки. І хто знає, можливо, зустрічі з радянськими командами підказали бразільцям саме те, що згодом зро­било їх напад ще агресивнішим.

Ми не бачили жодного удару з дально'і ди­станції. Як і на стадіоні імені М. С. Хруїііова, бразільці прагнули будь-що пройти малб не до самих воріт і пробити з такого положення, коли промахнутися неможливо. Очевидні, це пояснюється їх бажанняМ продемонструвати високу індивідуальну техніку, за допомогою якої вони можуть обійти кількох суперників і вийти на бажану точку. Адже глядачам треба показати таку віртуозну гру, щоб вони не по­шкодували грошей і знову прийшли на матч.

Хіба ж можна забувати професіоналам про комерцію?

Воротарі часто відбивали м'яч кулаками, не рискуючи брати його «намертво». Зловживан­ня цим прийомом не дуже сподобалось нам, бо зрештою така гра небезпечна. Але ми бачили, що бразільські воротарі краще за наших бо­рються з пенальті, зовсім не вважаючи, що одинадцятиметровий удар безнадійний для них. Потім ми довідались, що в Південній Америці судді дуже часто призначають пе­нальті (інколи навіть без достатніх підстав), тому нерідко матч збирає тут «рясний врожай» одинадцятиметрових ударів і воротарям хоч- не-хоч доводиться навчитйсь ефективної бо­ротьби з цією вищою мірою футбольного пока­рання.

Наші спостереження переконали нас, що на той час бразільський футбол ще перебував у стані «розкачки». В бесідах з компетентними людьми ця думка міцніла тому, що вони скар­жились на надто вже солідний вік гравців на­ціональної збірної. Не знаю, кривили бразіль- ці душею чи ні, але коли вони називали нам прізвиїца братів Жалма, Нілтона, Сантоса, Ро- берда* Жоела, Еварісто, Пепе, Діді, Балтаза- ра, тої при цьому хитали головою і глибоко зітхали: мовляв, на наступній першості світу з такими гравцями нічого буде робити. Я прі*гадав ці зітхання тому, що в Швеції не побачив, крім Діді, названих футболістів. їх замінили молоді, надзвичайно сильні і чудово підготовлені спортсмени. Куди ж поділись старі футболісти і звідки взялися нові зірки? Очевидно, коли ми вели ці мирні розмови,

в Бразілії вже йшла підготовка нової націо­нальної збірної, про яку було вирішено нічого не говорити. Таке принаймні моє враження. Але я не засуджую за таку хитрість бразіль­ців: своя сорочка ближча до тіла, їм не хо­тілося передчасно розкривати головні козирі своєї збірної.

А тим часом нам заклопотано говорили:

Знаєте, Зізіньо заявив, що грає останній сезон. Як обійтись без нього — неможливо уявити.

Брати Сантос, мабуть, не поїдуть до Швеції. Ст^рі. От біда!

Ми щиро співчували.

Під час перебування в Бразілії ми не раз говорили один одному, що далеко не все тут нам подобається. Це стосувалось надто жорст­кої гри наших суперників, їх твердих полів, не подобались нам їхні роздягальні з грубими лавами і цвяхами для одягу в стінах, нас дра­тували і канонади пугачів, що супроводжува­ли і нашу гру з «Васко да Гама», яку ми зве­ли внічию — 1:1.

Побували ми, звичайно, і на чудовому се- микілометровому пляжі Копакабана, який сла­виться в усьому світі. Широка смуга найдріб- нішого піску відділяє блакитні простори оке­ану від справді фешенебельних готелей в сти­лі модерн. У них все до послуг людини, бо люди, які тут відпочивають,— це, як правило, представники найзаможніших верств населен­ня — місцева і приїжджа буржуазія. Кілька днів у ролі «буржуа» побували і ми, радян­ські футболісти, бо і нам дали можливість по­жити в одному з готелів. Ми прокидались рано і вибігали з дзеркальних дверей, щоб через кілька секунд поринути в теплі хвилі Атлан­тики. Що й казати — купатися, відпочивати, загоряти тут справжня насолода. Але все це — до 13—14 години. А потім сонце починає так пекти, що навіть звиклі до нього південноаме- риканці шукають порятунку від нестерпної спеки в готелях і пансіонатах.

Але і в ці години життя пляжу не зупи­няється. На ньому встановлено безліч фут­больних воріт, і саме сюди приходять хлоп­чики разом із своїми тренерами і суддями, щоб пограти в футбол. їх збираються тут сотні. Починаються тренування, матчі під безжаліс­ним сонцем, в страшенну спеку, на гарячому піску. Грають хлопчики босоніж. Залишають вони пляж приблизно о 17 годині, коли при­ходять знову відпочиваючі.

Спостерігаючи тренування юних бразіль- ських футболістів, ми зрозуміли, звідки в них така висока індивідуальна техніка. Той, хто тренуватиметься роками на піску, не може не стати технічним футболістом.

Цей пляж є кузнею бразільських футболь­них талантів. Саме сюди періодично приходять тренери провідних команд і відбирають собі майже цілком готових гравців. Тренери зна­ють, що з ними вже не доведеться працювати над технікою. А це дуже важливо, бо тоді можна більше приділити часу тактиці. Знають і юні гравці, що тренери не звернуть на них уваги, якщо вони не продемонструють справді високу техніку. Саме тому вони і працюють над нею, обравши для цього найважчі умови. Цим шляхом ішли всі кумири хлопчиків, ним ідуть і вони, не знаючи втоми і зневіри. Адже справа варта заходу. Футбол — чудовий біз­нес. Заради нього можна і постраждати. Це в Бразілії знають навіть діти.

Після Ріо-де-Жанейро столиця Уругваю — Монтевідео здалась нам невеликим, затишним містом. Я був радий, що Бразілія залишилась позаду, бо мав на це особисту причину. Там я виступав під номером «9», хоч грав третього півзахисника. Все ж дев’ятка на футболці ба­гато до чого зобов’язує, і в ролі центрального нападаючого я так вимотався, що нетерпляче ждав переїзду до Уругваю, де тренери обіцяли залишити мене самим собою.

Прибувши до Монтевідео, ми одразу по­трапили на матч між відомою командою «На- сіональ» і клубом, який посідав останнє місце в чемпіонаті країни. І тут на стадіоні ми по­бачили рів, дріт і почули остогидлу канонаду пугачів. Але цього разу ми ще були свідками і справжньої бійки. Захисник ударив напа­даючого бутсом по голові... і почалось. Пізні­ше, коли ми вже були в Чілі, нам розповіли, що в іншій грі футболісти «Насіоналя» всту­пили в бійку з футболістами «Пеньяроля», який в чемпіонаті країни йшов на другому місці.

Я тому згадую ці два епізоди, що, на мою думку, вони дуже характерні для всього уруг­вайського футбола. Незважаючи на високу ін­дивідуальну майстерність, уругвайці вдаються до грубощів, які часто мають трагічні наслідки. Це ми відчули і на собі. Коли Мами- кін мав зробити вірний гол, один з гравців «Насіоналя» спокійнісінько зламав йому ногу. І хоч ми мали на полі явну перевагу, все ж почали діяти скуто: боялись, щоб таке не пов­торилося.

Взагалі грати проти уругвайців було не дуже важко: вони ще більше, ніж бразільці, дотримуються зонного захисту. Інколи нам на­віть здавалося, що навколо кожного захисни­ка окреслене незриме коло, межі якого він не сміє переступити. Тому, хоч ми багато чули про хорошу, впевнену гру уругвайських захис­ників, але в єдиноборстві з ними почували себе цілком вільно.

Хороше враження залишили в нас темпе­раментні, дуже швидкі нападаючі уругвайців. Характерною особливістю їх гри є застосу­вання довгих діагональних передач, які вико­нуються невимушено, точно і на високій швид­кості. Не одразу ми пристосувались до них. І тільки в другому таймі, щільно закривши на­падаючих, стали ефективно перешкоджати та­ким передачам.

Загалом уругвайці трохи поступались нам у фізичній підготовці, хоч тренувальний про­цес у них майже не відрізняється від нашого. На тренуванні, яке ми спостерігали, вони ба­гато уваги приділяли загальним вправам і тільки після тривалої і посиленої розминки перейшли до вправ з м’ячами. І тут ми звер­нули увагу на те, що індивідуально кожен з 25 гравців працює значно більше від нас.

Проте впадало в очі, що і висока техніка уругвайців, які двічі були чемпіонами світу, і їх ігровий темперамент якось дивно поед- нуються з своєрідною спортивною жорсто­кістю. Прагнучи перемоги, вони заради неї ідуть на дуже грубу, силову гру.

Місцеві любителі футбола скаржились нам на те, що великої шкоди підготовці національ­ної команди завдають власники клубів, які, крім своїх прибутків, нічого не визнають. Так, менажери «Пеньяроля» не дали в збірну Уругваю своїх власних футболістів Мартінеса, Родрігеса і Мігуеса перед чемпіонатом країн Південної Америки тільки тому, що домови­лись провести на вигідних для себе умовах кілька матчів і вирушили за кордон, у Мекси­ку. Через це Уругвай зайняв лише четверте місце.

Великі надії покладають в Уругваї на мо­лодого Амброзія, який замінив у збірній краї­ни блискучого Скіафіно. Добре зарекоменду­вав себе центральний захисник Карло^ Кор- реа. Його гра визнана бездоганною.

Побували ми також у Чілі. Місцеві спор­тивні діячі не наважились виставити проти нас жодної клубної команди. Вони бачили наші матчі в Бразілії і Уругваї і прийшли до ви­сновку, що жоден чілійський клуб не встоїть проти росіян. Але і збірна країни грала наба­гато слабіше за наших попередніх суперників. Та які курйози трапляються в футболі! По­милка Кєсарева (він недбало відкинув м’яч воротареві Бєляєву) дала можливість чілій- цям перервати передачу і забити гол у пусті ворота. У 1960 році, коли динамівці Тбілісі ви­ступали в Англії, місцеві нападаючі тричі ско­ристалися аналогічною помилкою і тричі за­бивали голи Сергію Котрикадзе. Отже, недба­ле відкидання м’яча і гра захисника з воро­тарем може дорого коштувати команді. Саме таке трапилось і з нами в Чілі.

Господарі поля, забивши нам випадковий гол, мало не танцювали від радощів і негайно застосували «зверхбетон», стягнувши до свого штрафного майданчика майже всю команду. Пробитись крізь такий щільний оборонний ру­біж ми не зуміли. Позначилось на результаті гри, очевидно, і те, що ми просто не звикли виступати тоді, коли вдома у нас ніч, і спати тоді, коли у нас день. Адже матчі тут почи­наються об 11 годині вечора, коли в Москві 6 годин ранку.

На цьому закінчилось тритижневе перебу­вання радянських футболістів у Південній Америці. Подорож за океан, безумовно, дала нам велику користь: зустрічі з сильними су­перниками сприяють твоєму зростанню. А що південноамериканці сильні футболісти — ві­домо давно. Ми повертались на Батьківщину, ще і ще раз пригадуючи все те цінне, що по­бачили в грі наших колег по спорту, аналізую­чи свої та їхні недоліки. Адже декому з нас доведеться зустрітися з ними знову, вже на офіціальних змаганнях у Стокгольмі. І таку розвідку «боєм» ми, здавалось, використали непогано.

Але не тільки спортивні спогади вивезли ми з Південної Америки. Ми переконались, що навіть у таких далеких капіталістичних кра­їнах, «за тридев’ять земель», прості люди з ве­ликою симпатією ставляться до нас, посланців країни соціалізму, цікавляться всіма без ви-, нитку сторонами нашого життя, хочуть мати

правдиву, точну уяву про нього. Наш супут­ник викликав і за океаном таке враження, яке можна порівняти з вибухом атомної бом­би. З приводу цього нас вітали так, ніби ми були інженерами і техніками, які створили цей фантастичний корабель.

Запам’яталась мені і зустріч з одним емі­грантом. Не знаю, як і де він дізнався, що я з Києва, але підійшов одразу до мене і заго­ворив українською мовою. Старий вже чоло­вік, занесений на чужі краї вітром війни, він плакав, коли говорив про Україну і проклинав себе, що занапастив своє життя.

Як повернутись назад, порадьте, як це зробити?—благав він, хапаючи мене за руку.

Що я міг відповісти йому? Що батьківщи­на не костюм, який можна міняти коли і як завгодно, що ніякі сльози не змиють ганебної плями зради? Це була важка і неприємна роз­мова.

Клопочіть, — знизав я плечима, — мо­же, є обставини, які допоможуть вам.

Не знаю, не знаю, — бурмотів він, — я так чудово жив. А тепер? Помру на чужині, як собака.

Не минули наших очей і контрасти, які ми бачили за океаном. Розкіш і жебрацтво, полу­м’яні неонові реклами багатих кварталів і повна відсутність електрики у гірських райо­нах країни. Одне слово — типовий «краєвид» великих та малих капіталістичних міст і країн.

І коли нарешті був зіграний останній матч, коли стало відомо, що ми вже вилітаємо до­дому, всі члени нашої спортивної делегації по­легшено зітхнули. Ми залишали землю, над якою світило сліпуче сонце і в повному свят­ковому вбранні ніжилась у його проміннях екзотична зелень. Ми мали повернутись туди, де вже випав сніг, і
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка