Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка5/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
уолодні вітри, і морози, мабуть, боляче щипали за вуха і щоки. Але є холод, тепліший за жарке сонячне проміння, і є сонце, яке не зігріває душу. З нас було досить південноамериканського сонця. Зайняв­ши місця в літаку, ми поздоровили один од­ного:

Нарешті!..

8

Настав рік найвідповідальнішого для ра­дянських футболістів іспиту — рік світового чемпіонату. Ми, гравці збірної, почали сезон далеко від Батьківщини. Знов потужний ТУ-104 підняв нас у повітря і поніс за моря- океани. На цей раз під його крилами пропли­вала вся наша країна. Ми летіли в братній Китай. Розрахунок був простий — використати прекрасні кліматичні умови для тренувань.

Китайські друзі зустріли нас як рідних. Все тут було до наших послуг, на кожному кроці нас чекала гостинність, щирість і всі­ляка допомога. Китайські товариші і самі чу­дові спортсмени. Вони розуміли, що значить готуватись до світової першості. Я не сумні­ваюсь, що мине небагато часу, і китайські команди доб’ються і у футболі таких самих успіхів, яких вони вже досягли в інших видах спорту.

А цих успіхів у них чимало. Перші великі сюрпризи китайські спортсмени приготували вже до III дружніх ігор молоді, які проходили в Москві в дні Всесвітнього фестивалю. Тоді баскетболістки Чехословаччини, які перед тим завоювали третє місце на світовому чемпіона­ті, тільки в другій додатковій п’ятихвилинці зуміли зламати оборону китаянок. Тоді ж пла­вець Лі Чун-дже подолав стометрівку за 57,2 секунди, що було новим рекордом ігор, а штангіст Чень Дзінь-кай впевнено завоював золоту медаль у напівлегкій вазі і штовхнув 139,5 кг, встановивши новий світовий рекорд. Це був перший в історії спорту рекорд китай­ського важкоатлета. А хіба не показово, що і в галузі легкої атлетики, такого складного виду спорту, місцеві хлопці і дівчата почали добиватись результатів екстракласу. Це на­самперед стосується чудової спортсменки Чжен Фен-жун, яка стала рекордсменкою сві­ту в стрибках у висоту.

А якою несподіванкою для спортивної гро­мадськості всіх країн був видатний успіх Жун Го-туаня, що завоював звання чемпіона світу з настільного теніса!

Весь Китай у риштованнях новобудов. І нам, спортсменам, було дуже приємно пере­конатись, що одночасно з новими промислови­ми велетнями народ будує і величезну кіль­кість нових спортивних баз — стадіонів, май­данчиків для ігор, басейнів, футбольних полів тощо. Буквально в кожному місті, селищі те­пер можна побачити спортивну базу — велику або малу.

І це не випадково. Народ прагне бути здо­ровим і сильним, щоб успішно виконувати на­креслення свого уряду. Ось чому виробнича гімнастика стала в народному Китаї таким же звичайним явищем, яким є, наприклад, ранкове вмивання. Ми бачили зарядку заліз­ничників на пероні вокзалу. Закінчивши впра­ви, вони одягалися і приступали до своїх служ­бових обов’язків. Ми бачили вже літніх ки­тайців, які виконували найпростіші фізичні вправи безпосередньо на вулиці або в сквери­ках. На кожному підприємстві комплекси ви­робничої гімнастики в певні години роблять усі без* винятку робітники та службовці.

Ідея самооздоровлення — не нова. Вже давно існує в Китаї народна гімнастика «ушу», вправи якої міг виконувати кожний, хто бажав зміцнити своє здоров’я. Але тільки після того, як народ узяв владу в свої руки, тут були створені умови для масових занять фізичною культурою. Це одразу дало блискучі наслід­ки: гімнастикою почали займатися всі — од старого до малого.

Найбільше спортивних баз у столиці краї­ни — Пекіні. Тільки футбольних полів тут по­над двісті, кілька десятків відкритих басейнів. Цікаво відзначити, що пекінські футбольні поля, так само як басейни і тисячі ігрових майданчиків, ніколи не залишаються порож­німи. Спортивне життя вирує на них до пізньої ночі. Крім того, на базі старого іподрому збу­довано закритий манеж для легкоатлетів — такий великий, що в ньому тренуються в. бігу навіть бар’єристи.

Нещодавно в Пекіні почав діяти інститут фізкультури. Це справжній спортивний комбі­нат. Тут багато столів для малого теніса, май­данчиків для баскетбола і волейбола, футболь­них полів, і на всіх одночасно тренуються ти­сячі юнаків і дівчат. Взагалі про масовість спорту в Китаї можна розповісти таке, що ін­коли скидається на вигадку. Так, наприклад, коли проводились змагання з марафонського бігу, то лише одна провінція Шандунь виста­вила кілька тисяч спортсменів-марафонців. Просто фантастичні цифри! Ми переконались на власні очі, що в країні спорт люблять усі, і перестали дивуватись, коли бачили семи- восьмирічних хлопчиків, які на втіху своїм батькам робили сальто прямо посеред вулиці. Слід зауважити, що акробатика не менш по­пулярна серед китайців, ніж настільний теніс або, скажімо, баскетбол. Пояснюється це тим, що акробатика є невід’ємною складовою ча­стиною і національного балету, і гімнастичних вправ.

А як сумлінно працюють над собою китай­ські спортсмени, з якою повагою ставляться вони до своїх тренерів і інструкторів, як терпляче виконують все, що ті вимагають! Зро­зуміло, що така сумлінність дає прекрасні ре­зультати. Я пам’ятаю, коли китайські волей­болісти приїжджали на Україну, щоб повчи­тись цієї гри. Наші тренери і спортсмени по­казали їм, як треба правильно подавати м’яч, чисто приймати його і в яких ситуаціях куди пасувати, щоб забезпечити якісний напад партнерів. Минуло кілька років, китайські во­лейболісти знов побували на Україні. І що ж? Дівчата обіграли всі команди, з якими вони зустрічались, навіть збірну республіки. Хоро­ше враження справила і гра чоловіків.

А хто з киян не пам’ятає першого виступу китайської національної збірної з футбола на полі стадіону імені М. С. Хрущова в матчі проти місцевих динамівців? Тоді кияни легко перемогли своїх суперників з рахунком 4:1. А тепер клас гри футболістів настільки зріс у Китаї, що його команда спромоглася пере­могти в офіціальному змаганні навіть збірну Угорщини.

Чим пояснюється такий різкий прогрес? Насамперед — винятковою працездатністю спортсменів і серйозністю, з якою вони ставля­ться до тренувань. Китайці люблять і вміють трудитись. В Китаї ми жили і тренувались поруч з іншими місцевими друзями-футболіс- тами. І до кінця тренувального збору вони встигли створити цілу книгу про методику на­шої роботи, внісши в неї тільки те. що було їм раніше незнайоме і що становило певний інте­рес. Отже, легко зрозуміти, як глибоко вони осмислили все, що їм було потрібно. Ще одна цікава деталь. До Ігоря Нетто і до мене ки­тайські футболісти звернулись з проханням прочитати лекції про гру півзахисту, бо він у них був не досить сильний. Попросили вони також розповісти, як взагалі працює збірна СРСР. У призначений день ми прийшли в аудиторію і просто не повірили своїм очам: нас вже чекали близько тисячі слухачів. Перед кожним з них лежали блокноти і олів­ці. Було видно, що хлопці приготувались кон­спектувати все, що почують від нас.

І справді, з перших же наших слів вони по­чали писати. В приміщенні панувала така ти­ша, що було чути навіть дихання людей. Зате, коли ми закінчили свою розповідь, запитання посипалися як з рога достатку. І знову кожна відповідь записувалась.

Китайський футбол сьогодні явно на підне­сенні. Нині для нього характерні дуже висока рухливість гравців усіх ліній, вміння діяти і комбінувати на швидкості, хороша фізична підготовка і виключно цупкий захист. Щоправ­да, китайські нападаючі ще недостатньо во­лодіють сильним ударом, дещо зловживають поперечними передачами поблизу воріт, фі­нальні частини матчів проводять слабо. Але зрозуміло, що ці недоліки не так уже й важко усунути.

Ми провели тут шість ігор, перемогли в п’я­ти і в одній вимушені були задовольнитись нічиєю. Грали ми з повним напруженням, зу­стрівши в особі китайських футболістів справ­ді серйозних суперників. Навряд чи слід під­креслювати, що грають китайці дуже корект­но. Ми жодного разу не бачили з їх боку нав­мисної грубості. І це нам особливо приємно згадувати, бо невдовзі ми провели ще один тренувальний матч з футболістами іншої кра­їни, і саме в цій грі наш капітан Ігор Нетто зазнав такої важкої травми, що по суті став глядачем на чемпіонаті світу. Але про це — далі.

Китайський спорт впевнено виходить на ве­лику міжнародну арену. А мине небагато часу, і не залишиться жодного виду спорту, в якому не довелось би серйозно рахуватись з коман­дами Народного Китаю. Інакше і не може бути, бо і комуністична партія країни, і її уряд постійно піклуються про розвиток масо­вого спорту, про надання можливості населен­ню всієї країни займатись фізичною культу­рою, не шкодують коштів, щоб забезпечити своїх спортсменів всім необхідним. Яскравим доказом цього є новий пекінський стадіон на сто тисяч місць, який нагадує наші Лужники.

Ми вилітали з цієї країни, сповнені радіс­них вражень, знаючи, що розсталися з вірними і щирими друзями, про чудові досягнення яких у всіх галузях життя ми ще не раз почуємо.

9

До початку фінальної частини VI чемпіона­ту світу з футбола, в якій вперше мали взяти участь і представники Радянського Союзу, за­лишались лічені місяці. В нашій країні все йшло своїм звичаєм: проводились змагання, забивались голи, підраховувались очка. Але думками всіх болільників, гравців і тренерів дедалі більше починав володіти Кубок Жюля Ріме.

Звичайно, причиною цього було не те, що цей кубок, який важить понад кілограм, зроб­лений з чистого золота і його за всіма озна­ками можна вважати дуже цінним спортив­ним трофеєм. Всі розуміли, що цим кубком буде нагороджений справді найсильніший фут­больний колектив — такий, що не знає рівних на зеленому полі. Підігрівав пристрасті ще один фактор: роками точилася велика неофі­ціальна.битва між футболістами Європи і Пів­денної Америки, і всім не терпілося дізнатись, який же континент на цей раз виявиться силь­нішим.

Спортивна преса присвячувала все більше уваги наступним змаганням у Швеції. Одне слово, спортивне повітря світу дихало грозою: його мали от-от прорізати перші блискавки.

Природно, ми пильно стежили за тим, що діється в різних країнах.

По суті чемпіонат почався ще наприкінці 1956 року — відбірковими іграми. На поча­ток 1957 року стали вже відомі дванадцять команд, які завоювали право продовжувати змагання. Це збірні команди Англії, Франції, Угорщини, Чехословаччини, Австрії, СРСР, Югославії, Шотландії, Бразілії, Аргентіни, Парагваю і Мексіки. Ще два фіналісти були звільнені од відбіркових ігор — команди Шве­ції (як представник країни, де проводиться чемпіонат) і ФРН — як переможець минулого чемпіонату.

У лютому 1958 року став відомий ще один, п’ятнадцятий фіналіст — команда Ірландії, яка перемогла італійців. Але мали відбутись ще дві зустрічі, які повинні були виявити шіст­надцятого учасника фінального турніру. В цих зустрічах збирались помірятися силою футбо­лісти Уельсу й Ізраїлю. Та оскільки у півфіналь­них іграх відбіркових змагань азіатсько-афри- канської зони зустрічались між собою Ізра­їль — Індонезія і Судан—Єгипет, то єгиптяни і суданці заздалегідь відмовились від можли­вого матчу з ізраїльцями на знак протесту про­ти політики, яку проводив уряд їх країни. А футболісти Індонезії з почуття солідарності з народами, які борються проти колоніалізму, також відмовились від матчу з ізраїльцями.

Отож могло виникнути дивне становище: команда Ізраїлю без жодного матчу, без єди­ної перемоги здобула б право на участь у фі­налі. Це було б явною несправедливістю. І спортсмени багатьох країн, щоб запобігти цьому, запротестували. Тоді міжнародна феде­рація футбола (ФІФА) шляхом досить склад­ного жеребкування визначила суперника для ізраїльців. Ним стала команда Уельсу.

Нарешті були зіграні і останні два матчі між цими командами. В обох перемогли валій- ці з однаковим рахунком 2 : 0.

Тепер можна було вже складати і турнірні таблиці. Не буду нагадувати порядок змагань, він, мабуть, добре відомий всім любителям футбола. Зазначу лише, що розклад ігор був дуже напружений і треба було мати багато сил, щоб успішно провести в короткий час таку кількість виключно важких матчів. Адже фінал проводився з 8 по 29 червня, а турнір починався з 7а фіналу, причому, цей відрізок чемпіонату передбачав ігри за круговою систе­мою і лише наступні три — з вибуванням команд після поразки. Отже, нас чекало вели­ке напруження.

Готуючись до поїздки в Швецію, збірна СРСР провела кілька контрольних матчів. Беру на себе сміливість сказати, що ми в хо­рошому стилі перемогли сильних футболістів Болгарії (4:0) та НДР (3:1). 18 травня ми зустрілись із збірною Англії, якій судилося бути нашим суперником в Швеції під час ігор !/в фіналу.

Цей останній матч, природно, мав велике значення і для нас, і для грізних синів Аль- біона. Обидві сторони розуміли: відбувається заключна перевірка сил, іде наиретельнішл розвідка. І ми доклали чимало зусиль, щоб зіграти якомога краще. Але, як відомо, цей матч не дав перемоги жодній стороні, він за­кінчився мирним рахунком — 1:1.

Та, одверто кажучи, тоді англійці грали краще за нас. Особливо багато неприємностей завдав нам їх центральний нападаючий Кеван. Він високий на зріст, грає коректно, але різко, і хоч не відзначається досконалою технікою, надзвичайно рухливий і добре грає головою. Він без особливих зусиль оволодівав майже всіма високими м’ячами і саме головою забив гол Яшину. Пізніше наш воротар розповідав, що бачив як упевнено переграє Кеван Кри- жевського і, розуміючи, що треба боятися його удару головою, спеціально виходив з воріт на навісні передачі вперед, але все-таки не зумів перешкодити Кевану забити м’яч головою.

Англійці завдали травми Нетто. Не думаю, що це було зроблено навмисно. Але нам від того не стало легше. Ігор надовго вибув з строю. Ми навіть не знали, чи зможе він грати в Швеції. Це дуже зіпсувало всім нам настрій. Насторожувало також і те, що Ко­стянтин Крижевський, наш центральний за­хисник, так і не зумів повністю нейтралізувати Кевана. Щоправда, ми знали: сумлінний Ко­стянтин серйозно проаналізує свій поєдинок з «дев’яткою» англійців. Але поки що на душі було неспокійно.

Не був я задоволений і самим собою. В Москві я грав проти лівого півсереднього збірної команди Англії Хеймса, який діяв на дуже широкому фронті, часто навіть захища-
Матч СРСРАнглія. Войнов «кидає» товаришів у атаку.

ючись разом з гравцями лінії оборони. Тому мені доводилось робити чимало виснажливих рейдів, щоб не випускати з поля зору небез­печного інсайда. Через два роки такого самого суперника я зустріну (під час другої подорожі в Новий Світ) в особі бразільця Діда з коман­ди «Фламенго» і знову вловлю себе на тому, Що гравці такого широкого маневру ставлятьЮ. Войнов виводить динамівиів Києва на матч проти «Тоттенхем Хотспур».

переді мною надто складні завдання і що для них спеціально треба підготувати щось нове в своїй грі. Так от, у Москві мені зрештою на­бридло переслідувати Хеймса навіть тоді, ко­ли він сам безпосередньо нічим не загрожуваз радянській команді. І я вирішив дати йому пограти.

Вирішив — і одразу відчув, що зробив ве­лику помилку. Хеймс, наче барометр, зреагу­вав на «зміну погоди» на футбольному полі, збагнув, що дістав «свободу» і негайно поси­лив свій тиск на наші позиції. Мені довелось знову взяти його під свою опіку. Висновок на­прошувався сам собою: якщо мені і в Швеції доведеться грати проти Хеймса, треба буде за ним пильно стежити. Як це робиться, я вже знав. Сім років, проведених мною в класі «А», і чотири роки в збірній країни збагати­ли мене, як і інших товаришів, ігровим до­свідом.

Останні тижні перед виїздом у Швецію на­ша збірна проводила в напружених тренуван­нях. Ми працювали двічі на день, наполягали на техніку, бо в деяких наших товаришів вона ще залишала бажати кращого. Наші тренери вивчали «почерки» окремих зарубіжних грав­ців і разом з нами визначали план дій проти них. Одне слово, готувались не шкодуючи ні сил, ні часу.

Тим часом міжнародна преса приділяла де­далі більше уваги наступним футбольним ба­таліям. Відомі оглядачі, спортсмени, тренери робили прогнози, оцінюючи шанси різних команд. В передстартовій «лихоманці» в ті дні перебували всі без винятку болільники. Зви­чайно, ми були в курсі всього, що писалося в іноземних газетах. Найчастіше можливими переможцями чемпіонату називали команди Південної Америки, Радянського Союзу і збір­ну Англії. Запам’ятались мені слова тренера збірної Румунії Попеску, який заявив, що до четвірки найсильніших потраплять команди Аргентіни, -Бразілії, СРСР і, можливо, Англії. Такої самої думки дотримувались і численні інші любителі прогнозів. При цьому вони гли­боко аналізували відбірковї -ігри, піякреслю- вали- їх виключно бойовий--ха'р^ктер І-справді, в цих-іграх-середнє число-м-ячі-в, що прип-а-да- ли на один матч, становило чималу циф- РУ — 3,9.

Широковідомий угорський журналіст Шан- дор Барч писав, що в Швеції виступатимуть команди тільки найвищого класу або такі команди, що небагато чим поступаються най- сильнішим. Серед цих, безумовно, сильних, Барч називав нашу збірну і команди Півден­ної Америки.

Європейська преса прийшла до висновку, що наша команда наближається до фіналу першості світу з найкращим балансом попе­редніх міжнародних матчів. З восьми зустрі­чей в 1957 році збірна Радянського Союзу шість виграла, одну звела внічию і тільки одну програла. Взагалі на нашу адресу писалося немало хороших слів, і можливо, така висока оцінка в певній мірі притупила нашу пиль­ність.

Дуже високо оцінювала зарубіжна преса і шанси команди Англії, хоч вона напередодні заключного етапу чемпіонату і зазнала серйоз­них змін в своєму складі. Особливо популяр­ною стала ця збірна після того, як завдала переконливої поразки бойовій команді Фран­ції (4 : 0). Писалося, що англійці тепер грають в стилі росіян, що до своєї звичайної манери вони додали швидкість, витривалість, силу. Англійський оглядач Мейзл запевнив весь спортивний світ, що його земляки вже вміють грати в будь-якому темпі і змінювати на ходу ритм матчу, як це в свій час з великою май­стерністю робили угорці.

Але нас більше хвилювали південноамери- канці. Ми теж вважали, що в них дуже великі
Суперники часто прикріплюють до Войнова двох опі­кунів.

шанси на перемогу, от тільки не знали, кому саме віддати перевагу. Адже дві найсильніші команди Південної Америки — Аргентіни і Бразілії — в іграх між собою добилися нічий­ного балансу (3:0, 2:1, 1:3, 0:2 — тобто 6:6). А це означало, що обидві вони будуть твердим горішком для кожної європейської команди.

Щоправда, перед самими змаганнями ми, завдяки болгарській спортивній пресі, дізна­лися, що ці команди по-різному готуються до вирішальних поєдинків. Бразільці значно по­силили свої захисні лінії і в основному уком­плектували збірну досвідченими гравцями. Ар- гентінці ж зробили ставку на молодих футбо­лістів, які володіють високою швидкістю і вір­туозною технікою. Газети запевняли, що ар- гентінці не збираються імпровізувати на полі, що вони мають кілька відмінно розроблених схем і всією командою реалізуватимуть їх як у нападі, так і в захисті.

Спортивні журналісти нагадували нам і про футбольну стратегію, доводячи, що тех­ніка і тактика ще не все. Згадували повчальні уроки минулого п’ятого чемпіонату, коли не­сподівано для всіх володарями золотої корони найсильніших стали футболісти ФРН. Це, справді, повчальна історія. Коротко суть її така.

Тренер західнонімецької команди Зепп Гер- бергер зумів перехитрити угорців, які впевнено ішли до перемоги, і вміло скористався з їх труднощів. Як це вийшло?

У 7в фіналу жеребкування звело збірні Угорщини і ФРН (крім Туреччини і Південної Кореї). Тоді угорці легко перемогли німців з рахунком 8 : 3. Це було в 1954 році, і я добре пам’ятаю, що всі тоді пророкували перемогу угорцям. А коли в наступних матчах вони впевнено виграли ще й у команд Бразілії та Уругваю (з однаковим результатом 4 :2), з цьому уже ніхто не сумнівався.

У фіналі фаворити зустрілись у вирішаль- йому поєдинку за перше місце з німцями, яким раніше завдали такої жорстокої пораз­ки. Гру угорці повели з піднесенням, і вже через кілька хвилин рахунок став 2:0. Це була їх улюблена тактика — одразу забити гол-два і приголомшити суперника. Та на вісімнадця­тій хвилині рахунок став нічийним — 2:2. Зрештою перемогли німці 3 : 2.

Секрет Гербергера полягав у тому, що він на,гру 1/в фіналу виставив запасних гравців. Цим він приспав пильність угорців, дав мож­ливість основному складу команди добре від­почити і здійснив бойове хрещення своєї мо­лоді в матчі з сильним суперником. А коли у фінальній грі німці вийшли на поле, угорці не побачили тих, хто грав проти них раніше. Команда була майже повністю оновлена. І ви­явилось, що поки угорці боролися з дуже силь­ними суперниками з Південної Америки, втрачали сили і гравців, які зазнали травм, німці спокійно відпочивали і зберігали сили для вирішального матчу. Це і стало страте­гічною сенсацією тренера Гербергера, про яку довго згадували в спортивних колах. Тепер, перед фіналом шостого чемпіонату, нам знову нагадали про неї. Мовляв, будьте розумними, хлопці, не витрачайте свої сили, правильно будуйте плани гри.

Але добре все це радити тим, кому не до­ведеться самим виступати на полі. Ми, звичай­но, все це брали до уваги, але використати цін­ні і дружні поради не могли. Ми вперше ви­ступали в таких змаганнях і не вміли ще ма­неврувати так, як це могли собі дозволити ін­ші учасники всесвітніх першостей. Ми просто не мали права рискувати. Нам треба було грати з повним напруженням. Так думав наш колектив, не здогадуючись, що ми зрештою та­ки підемо на хитрість і це нам дорого кошту­ватиме.

Однією з останніх новин, яка долетіла до нас перед виїздом у Швецію, була звістка про те, що, нарешті, вирішено, якими гратимемо м’ячами. Це теж серйозне питання, бо від яко­сті м’яча багато що залежить.

Перед фіналом організатори чемпіонату влаштували спеціальний конкурс м’ячів. На ньому було виставлено різними іноземними фірмами 102 зразки. Жоден з них не мав на собі знаків фірми і можна було тільки здога­дуватись, кому м’яч належить.

У першому турі конкурсу 36 м’ячів не про­йшли іспит. П’ять з них мали вагу понад 450 грамів, десять—менше 400 грамів, двадцять один м’яч не відповідав потрібним розмірам. Майже ідеальним був визнаний лише один м’яч під номером 70. Представники Англії (Роус), Італії (Барассі), СРСР (Гранаткін) і Уругваю (Вілліціо) поставили на ньому свої підписи на знак того, що цей м’яч може слу­жити еталоном. Фірмі, якій він належав, було замовлено 100 таких «близнят». Але ця фірма могла бути названа лише після фінального матчу, а м’яч з підписами членів жюрі збира­лись розіграти в лотереї.

Нарешті всі приготування закінчені. Зали­шаються лічені дні до нашого від’їзду. І тут трапилася несподіванка, яка все переплутала в нашій команді. Через грубе порушення ре­жиму окремими футболістами колектив був змушений розпрощатися одразу з трьома грав­цями основного складу. В лінії нападу і за­хисту почали негайно робити серйозні зміни, на ходу виправляти становище. Це був для всіх нас жорстокий удар. І хоч усі ми розумі­ли, що гравців, які вибули, просто неможливо на ходу замінити рівноцінними, ми не вважа­ли можливим клопотати за тих, хто грубо по­рушив норми моралі. Настрій колективу був зіпсований. Так інколи егоїзм одиночок ста­вить під загрозу колективний успіх, спільну справу багатьох.

10

І ось ми в Швеції. Радянська команда при­була сюди 1 червня, за тиждень до початку змагань. Мені здається, що саме повітря Сток­гольму було насичене футболом. Жовто-го­лубі емблеми першості можна зустріти скрізь. Вони — на стінах будинків, у вітринах, на ко­робках сірників, на галстуках. Газети виходять з фотознімками футболістів такого розміру, Що самим фото можна накрити шахівницю. Нас знімають кіно- і фоторепортери, газетярі знаходять нас навіть у їдальнях, щоб спита­ти про якусь дрібницю. Радіо, телебачення, преса — все живе одним: футболом. Веле­тенські м’ячі звисають з електропроводів, з дахів. Швеція на час першості стала футболь­ною столицею світу.

Поселили нас у Хіндосі, невеликому місті за сорок кілометрів од Гетеборга, на затишній туристській базі. Почували ми себе тут чудо­во: тиша, зелень, чисте повітря, хороші умови для тренувань. Мали ми там і футбольне поле, а недалеко від нього — озеро, на березі якого потім часто відпочивали, переживаючи радощі і невдачі.

Тут жили і футболісти Бразілії. Разом з нами, командою Англії і збірною Австрії вони входили в одну підгрупу, де мав бути розігра­ний перший етап змагання — Ув фіналу. Вони, так само як і ми, стежили за пресою і знали її категоричну заяву: майбутній переможець першості світу вийде саме з нашої підгрупи. Тому бразільці, зрозуміло, побоювались нас, як і ми їх.

Але це не завадило нам подружитись. Ра­зом ми ловили рибу в озері, згадували попе­редні зустрічі в Києві, Москві і Ріо-де-Жаней­ро. Бразільці виявились веселими хлопцями і чудовими музикантами. Майже щодня вони влаштовували самодіяльні концерти, і можу запевнити, що цим концертам могли б позазд­рити навіть деякі професіональні артисти естради. Цікаво, що майже кожен бразіль- ський футболіст вміє грати на кількох інстру­ментах. Крім того, всі вони добре танцюють Отже, ми не нудьгували в їх компанії, з насо­лодою знайомлячись з народними піснями і танцями Бразілії.

Свій перший матч ми провели з командою Англії. Знову побачили тих, з ким зовсім не­давно грали в Москві. Але на цей раз на по­лі змінилась розстановка сил. Якщо вдома ми по суті програвали англійцям, то тут з перших же хвилин захопили ініціативу і дов­го повністю володіли нею. Відчувалось, що всі ланки нашої команди впевнені в своїх силах і грають злагоджено. Але в ході матчу, коли ми вели вже рахунок (2:1) і всі бачили, що англійці навряд чи відіграються, вони почали діяти з зайвою різкістю і це призвело до не­приємності.

Ось проривається по лівому краю Фінней. Він прагне за всяку ціну забити гол. йому в ноги кидається наш воротар Лев Яшин. Фін­ней, мені здається, міг перестрибнути через воротаря, тим більше, що Яшин уже перехоп­лював м’яч. Але лівий крайній англійців у за­палі боротьби все ж налетів на нього і вдарив Яшина по голові.

Яшин на кілька хвилин знепритомнів. Ми підбігли до нього, почали робити штучне ди­хання.

Нарешті він розплющив очі і тихо шепоче:

Досить, мені краще. *

Одразу на душі полегшало. Всі ми граємо набагато спокійніше, коли знаємо, що ворота захищає наш Лев. Так, на цей раз обійшло­ся. Капітан Райт вибачився перед нами.

Потім сталося таке, що викликало загаль­не обурення. Наш захисник порушив прави­ла за межами штрафного майданчика. Але угорський суддя Жолт призначив пенальті. Це було несправедливе рішення, та ми не мали права сперечатись. Рахунок став 2 : 2. Так ми втратили дуже дороге очко і були змушені за­довольнитись нічиєю. Ніколи я не думав, що на таких відповідальних змаганнях знайдеть- ря арбітр, якому совість дозволить так без­жалісно і грубо покарати команду.

Нашими наступними суперниками були ав­стрійці. Вони явно відмовились від «віденсько­го мережива», висунули вперед двох високих, фізично сильних інсайдів, які разом з цент­ральним нападаючим Буцеком прагнули весь час тиснути на наші оборонні лінії. Ми знали, що австрійці вміють сильно і точно бити по воротах з різних дистанцій і тому застосували щільну персональну опіку по всьому полю. Це дало позитивні наслідки: нападаючі і пів­захисники команди Австрії втратили можли­вість вільно бити по воротах.

Але вони не втрачали надії на злам в грі, явно не збирались передчасно складати зброю. З кожною хвилиною зустріч ставала напруже- нішою, бо австрійці, всупереч нашим розра­хункам, витримали запропонований нами ви­сокий темп.

Аж ось Анатолій Ільїн точно вийшов на коротку діагональну передачу і без обробки м’яча пробив по воротах. Гол! Ми кинулися поздоровляти нашого найкращого бомбардира і ще впевненіше повели наступ. У цьому матчі я перестав відчувати скутість, яка дратувала мене досить довго в матчі з англійцями, часті­ше підключався до лінії нападу, як це робив не раз у київському «Динамо». Але, на жаль, забити гола не зумів.

Ми гадали, що доля матчу вже вирішена, коли на нашу голову знову звалилося пеналь­ті. На жаль, цілком справедливе. Хорошого настрою — як не бувало. Адже пенальті — це вірний гол. Якщо рахунок буде зрівняно, австрійці почнуть грати з піднесенням. І то­ді вже важко сказати, як далі піде бо­ротьба.

Пригнічені невдачею, ми залишаємо межі штрафного майданчика, на якому готується до удару Буцек. Обличчя хлопців бліді від хви­лювання. Наш капітан Микита Симонян (Нет­то не грав ні в першій, ні в цій грі) мало не кусає губи. Всі ми не зводимо очей з Яшина, який завмер у воротах, ледь висунувши впе­ред зігнуті руки. Буцек дивиться на м’яч май­же цілу хвилину. Кілька разів він з силою ви­дихає повітря, щоб заспокоїтись. Буцек до­свідчений футболіст, його удар, як відомо, від­значається винятковою силою. Розв’язка не­минуча...

Нарешті він відходить на кілька кроків назад, уважно дивиться на нашого воротаря і починає розбіг... Я відвертаюсь. Чую удар!

В першу мить я не зрозумів, що сталося,

бо одразу мене просто оглушило ревіння три­бун. Потім дивлюсь і не можу повірити своїм очам. Яшин лежить в кутку воріт і притискує до грудей м’яч, а Буцек стоїть на тому ж міс­ці, звідки ударив по м’ячу, і, схопившись ру­ками за голову, хитається з боку на бік.

Ні, треба бути Яшиним, щоб взяти такий м’яч! Тепер усі переконались, що наш во­ротар — найкращий на чемпіонаті.

Окрилені цією удачею, ми кидаємось упе­ред. Я без зупинки передаю м’яч Симоняну, той з ходу переадресовує його Валентину Іва­нову. Удар — голі Рахунок 2 : 0.

Після цього австрійці по суті припиняють наступальні дії. Вони розуміють, що матч про­грали. Отже, в нас уже три очка.

На своїй базі ми зустрічаємось з бразіль- цями. Вони наші наступні суперники, але це не заважає їм щиро поздоровити нас з щойно

97

7 Ю. Войнов здобутою перемогою. Адже — сусіди, давні знайомі. Тепер ми маємо зустрітись з ними. Але про це, звичайно, ні слова.

Ще один день живемо так, ніби не нашо­го матчу з нетерпінням чекають всі любителі футбола і тут, у Швеції, і далеко за її ме­жами. Як завжди, воротар Жільмар довго ба­виться своєю улюбленою грою — неквапно на­кидає кільця на цвяхи, вбиті в дошку. Вава майстерно перебирає струни гітари і замрія­но наспівує мелодійну пісеньку. Раптом він питає мене:

Чого ти так дивишся, не впізнаєш?

Ніяк не можу звикнути до твоїх вуси­ків, раніше їх не було,— пояснюю я.

Вава сміється і хитро підморгує:

Це я хочу бути соліднішим.

Поруч з ним сидить Гаррінча. його облич­чя засмучене. Він більше за інших тужить за домом, хоч і його товариші вражають своєю явною тугою за батьківщиною. Вони це ніяк не можуть приховати. Щоб ота туга була меншою, щоб вони і в далекій північній Шве­ції почували себе як вдома, їм привезли на да­чу чимало записів бразільської музики, націо* нальних кінофільмів. У них навіть є лікар- психолог, який щодня слідкує за настроєм команди. Ностальгія бразільців, по-дитячому експансивних і безпосередніх, справжня хво­роба. І саме так борються з нею.

Але мені здається, що Гаррінча потрібна особлива підтримка, і я кажу йому:

Не варто так горювати, друже. Потерпи ще трохи, і невдовзі вирушиш назад, повер­нешся в Ріо.

На мій подив, він відповідає не те, що я чекав почути:

Це я і сам знаю. Мене дратує інше. На­віщо я приїхав сюди? Мені не дають грати, а я в хорошій формі. В дуже хорошій. Якщо ме­не і проти вас не поставлять, кину все до біса і втечу додому. Слово честі!

Я слухаю переклад і думаю, що, мабуть, Г аррінча ставиться до нас справді як до дру­зів, якщо говорить так відверто. Він знає, що я такий же спортсмен, як і він сам, і правиль­но зрозумію його щирість, забувши, що в Швеції ми запеклі суперники. Мені подобаєть­ся така відвертість і тому я відповідаю на неї в унісон:

Я знаю, що ти справді добре граєш. Тому я вітаю рішення твого тренера. Посидь ще один матч.

Ми дивимось один на одного і сміємось. Звичайно, це жарт, і Гаррінча знову зітхає.

його таки поставили проти нас. Вийшов на поле і наймолодший член команди — шістнад­цятирічний Пеле, той самий Пеле, якому су­дилося стати однією з найяскравіших зірок чемпіонату. Тут, у Швеції, його слава бом­бардира злетить так високо, що коли він по­вернеться на батьківщину вже як чемпіон світу, вдова одного мільйонера запропонує йому свою руку і весь свій капітал, хоч буде вдвічі старшою за нього.

Матч бразільцям ми програли.

Поразки бувають різні. Трапляються і ви­падкові, як та, наприклад, що її зазнало мо­сковське «Динамо» в Чілі. Але бразільцям ми програли закономірно. Вони були сильнішими за нас, і це, хоч і прикрий, але факт. Вава за­бив нам два голи з таких положень, які мож­на назвати класичними. Не важко уявити со­

бі силу команди, яка зуміла створити подібні положення в зустрічі з іншою командою, що вважається далеко не новачком у футболі. Нам здавалося, що Віктор Царьов виключив з гри Пеле, я був упевнений, що цілком знешко­див Зіно, ми бачили, що наш напад не боїть­ся «бетону» бразільців. А голи влітали в наші ворота.

В перерві між таймами Ігор Нетто, який в той день вийшов на поле, сказав:

Так, товариші, матч, очевидно, програ­ний. Але мене вражає те, що ми ніяк не мо­жемо перехопити ініціативу. Такого ще не бу­вало. Ніде правди діти: нам треба ще багато чого вчитись.

Він мав рацію. Хоч у кожного з нас був уже чималий спортивний стаж, але ми зрозу­міли, що відстаємо в питанні тактики. Ми не творили на полі, а діяли лише за кількома схемами.

Та мені здається, що були ще дві вирішаль­ні причини, які привели нас до поразки в цьо­му принциповому матчі. Перша: вже на тре­тій хвилині зустрічі Діді хитрим фінтом обма­нув Нетто, кинув м’яч у розріз між нашими захисниками, і Вава блискуче використав цей старий, але класичний прийом. Ми розгуби­лись. Адже нас у цій зустрічі могла задоволь­нити тільки перемога. Руки в хлопців опусти­лися. Друга причина полягала в тому, що ми пішли на хитрість, застосувавши той самий ва­ріант, яким користувались бразільці: ми хоті­ли побити їх їхньою ж зброєю і замість своєї звичайної побудови 1—3—2—5 використали бразільську — 1—4—2—4. Але до того ми ні­коли не грали чотирма захисниками і чотирма нападаючими. Навпаки, ми прагнули кидати в бій якомога більше нападаючих. Ці функції завжди і виконували ми з Нетто. На цей раз ми прагнули зміцнити оборону, і травмований Нетто став четвертим захисником. Цим самим ми відмовились (звичайно, добровільно, бо рі­шення приймали разом і тренери, і гравці) від своєї перевіреної в боях зброї і скориста­лись з тієї, яку ще жодного разу не брали «в похід». Бразільці ж, природно, почували себе в рідній стихії.

Правильним було наше рішення чи ні^-не знаю. Можливо, воно було непоганим страте­гічним ходом, але ми в умовах раптового ек­сперименту просто не зуміли виконати заду­мане. Можливо, ми поспішили з цим експе­риментом, і він виправдає себе в майбутньо­му, після тривалого опрацювання. Так чи інакше, ми зазнали першої поразки, в яку до самого матчу не вірили. В цій суперечці — слово за майбутнім. Почекаємо його. Тим біль­ше, що вже наближається сьомий чемпіонат світу.

У день нашого матчу з Бразілією у Буросі відбулася ще одна гра, яка мала принци­пове значення для розподілу місць в нашій підгрупі. Зустрічались Англія і Австрія. Як­що англійці переможуть, то вони, а не ми, здобудуть право на дальшу боротьбу в чверть­фіналі, бо матимуть 4 очка, а в нас тільки 3. І ось у розпалі нашої боротьби з бразільця-ми на світлому табло з’явилось повідомлен­ня про цей матч — 3:0, веде Австрія. Треба було бачити, як зраділи цьому бразільці. Вони тут же підбігли до нас і почали поздоровляти:

Ми щиро раді за вас, за ваш вихід у чвертьфінал.

Це було надзвичайно зворушливо. Та коли стало відомо, що на табло помилка, що в Бу- росі рахунок 2:2 і, отже, ми маємо провести із збірною Англії ще одну гру, бразільці за­смутились.

Нічого,— втішали вони нас після мат­чу, — все одно ми віримо у вас. Будемо і далі боротись разом.

Але цьому не судилося бути. Хоч ми і пе­ремогли англійців у повторному матчі, але по­тім нас чекало жорстоке розчарування. Ми програли збірній Швеції — і це був кінець усьому. Тій самій Швеції, різні команди якої ми перемагали систематично, раз у раз, на своїх та її полях. І справа не в тому, що збір­на Швеції була посилена кількома обстріля­ними і загартованими в футбольних битвах професіоналами. Адже за десять днів ми про­вели п'ять вкрай важких матчів, а виставити проти шведів запасних гравців наші тренери не наважились. Вони вважали, що ми вже об­стрілялись у битвах чемпіонату, а запасні цієї короткої, але важливої школи не пройшли. Що­до нас, гравців основного складу, то нам зда­валось, що ми фізично «витягнемо» і цю гру. Можливо, це була наша друга стратегічна по­милка. В усякому разі пісЛя>цієї гри шведи самі говорили, що більше за все боялися по­бачити в команді росіян свіжих гравців, які зуміють їх «перебігати», і коли цього не ста­лося, вони ще до матчу зрозуміли, що хмара пройде над їх головою, не проливши ні крап­лини. Треба одверто сказати, що ми, гравці збірної, самі багато в чому були винні. В за­палі боротьби, в тому нервовому стані, в яко­му ми перебували в ті дні, в палкому бажан­ні відстояти своє високе місце в міжнародно­му футболі, ми щиро вірили, що витримаємо напруження матчу з шведами, і запевняли в цьому тренерів. Але не витримали. Переоці­нили свої сили, хоч зробили все можливе і бо­ролись як могли за перемогу до кінця. Отже, по суті ми самі винесли собі вирок, забувши, що спорт не терпить переоцінки власних сил і недооцінки сил суперника. Цю науку кожен з нас, напевне, запам’ятає на все життя. Мож­ливо, так і не сталося б, якби наш запас був на рівні. Але Фалін і Апухтін, яких випустили на другий матч з англійцями, зіграли блідо, і це примусило нас взяти на себе тягар, який був уже не під силу.

Тим часом команди вибували з дальшої бо­ротьби одна за одною. Зрештою їх залиши­лося чотири. Потім бразільці розбили фран­цузів, а шведи — західнонімецьку збірну. У фі­нальному матчі шведи кілька хвилин були на­віть чемпіонами світу. Адже вони першими відкрили рахунок. Та це було все, що вони могли зробити. Південноамериканці виграли у них і стали володарями титулу чемпіона сві­ту. Тільки-но пролунав фінальний свисток, як вони кинулися один одному на шию і почали плакати, як діти. То були і сльози великої ра­дості від цілком заслуженої перемоги, і сльо­зи людей, які знесиліли в титанічній футболь­ній битві, і сльози щастя фаворитів, яких че­кають на батьківщині щедрі винагороди. А це становить головну мету професіоналів, які приходять у футбол, щоб забезпечити собі при­стойне життя.

А ми заздрили тільки одному — бразільці повернуться додому як щасливі посланці своєї батьківщини, довір’я якої вони цілком виправ­дали. Тільки той, хто повертається з порожні­ми руками, може зрозуміти наш настрій, коли ми вирушили додому. Сумно було на душі, со­ромно і боляче. Тоді ми ще не знали, що фут­больна битва в Парижі... Та про неї далі. А поки що хочеться дещо розповісти про найкра­щих гравців чемпіонату.

її

Кілька слів про тих бразільських футбо­лістів, яких я особисто вважаю найсильні- шими.

Насамперед, про Діді. Він виступав під но­мером десять, але виконував обов’язки цен­трального півзахисника і був диригентом зігра­ного ансамблю нападаючих збірної Бразілії.

Діді — середній на зріст, худий, дуже лег­кий і рухливий, його обличчя зосереджене і цим він ніби підкреслює, що ставиться до гри надзвичайно серйозно. Він, здається, був най­старшим в команді Бразілії, і я бачив, що всі його дуже поважають.

Діапазон гри Діді дуже широкий. Він лю­бить простір і вміло маневрує на ньому. Часто перебуваючи в тиловій ЗОНІ, ЗВІДКИ ВІН ПО' чинає атаку своїми тонкими передачами, Діді встигає вийти і на передній рубіж нападу, щоб при нагоді виконати завершальний удар. На­ші любителі футбола зрозуміють, чому саме мені особливо імпонувала гра Вальдіра Пе- рейри, відомого спортивному світу під іменем Діді. Щоб портрет цього видатного футболіста був завершений, мені лишається додати, що саме Діді продемонстрував нам великі можли­вості різаного удару і буквально вразив своєю феноменальною технікою. За весь наш матч я помітив у нього лише дві помилки.

Нарешті, манера гри Діді характерна ще однією, на мою думку, виключно цікавою ри­сою. Він майже ніколи не дивиться туди, ку­ди пасуватиме, і в глядача створюється вра­ження, що він не бачить, а відчуває всіх своїх партнерів, точно знаючи, хто де знаходиться, куди хто вийде, і тому безпомилково адресує м’ячі.

І об’єкт для своїх передач він обирає не так, як ми звикли це звичайно робити. Він по­силає м’яча туди, звідки можна виконати не­безпечний удар, або туди, звідки можна зроби­ти його через хід. Тому і говорять, що Діді грає, як шахіст: він бачить на хід, на два вперед.

Я тому так докладно зупиняюсь на харак­теристиці Діді, бо мені здається, що в команді Бразілії це найбільш різнобічний і вдумливий футболіст. Саме в нього найчасті­ше брали спортивні журналісти інтерв’ю, пра­гнучи з’ясувати ті щасливі причини, які ви­вели команду Бразілії на перше місце в тако­му великому і важкому змаганні. І пізніше я прочитав у спортивному журналі «Фізкульту­ра і спорт» матеріал, який узагальнює думки Діді. Ця розповідь проливає світло на підго­товку команди Бразілії (вона готувалась до чемпіонату, так би мовити, за зачиненими две­рима і тому її ігрові методи були несподіван­кою навіть для багатьох компетентних трене­рів). Мені здається доцільним навести тут розповідь Діді, яка має багато повчального для всіх футболістів, у тому числі й радян­ських.

«У Європі,— розповідає Діді,— дуже по­ширені легенди про бразільський футбол. Дех­то, мабуть, гадає, що майстерність падає з не­ба, що ми — щасливі діти долі, які народи­лись футбольними артистами і мало не в ко­лисці оволоділи віртуозною футбольною техні­кою. Все це, звичайно, дурниці. Секрет нашо­го досконального контролю над м’ячем полягає в одному: безупинній роботі.

Мені невідомо, яким чином в Європі скла­лось враження про безтурботність і солодку бездіяльність бразільських футболістів. Я ду­же хотів би, щоб поширювачі цієї легенди хо­ча б кілька тижнів спостерігали тренування нашого клубу «Ботафого» або якої-небудь ін­шої з наших команд. Я певен, що ніде в сві­ті тренування не провадяться так напружено і ніде так сумлінно не ставляться до них, як в Бразілії.

Згадую свого колишнього клубного трене­ра Зезе Морейру, під керівництвом якого в складі команди «Флуміненсе» я кректав і охав протягом семи років. Вимоги, які він ставив перед гравцями, були надзвичайно важкими.

Роки, проведені мною в безпосередній близь­кості до Морейри, були роками поту і неймо­вірного напруження, але ця «рабська» праця виправдала себе.

Морейра—цей блискучий знавець і стра­тег футбола, який був керівником команди Бразілії перед світовим чемпіонатом 1954 ро­ку,— пережив після невдалого виступу коман­ди велику трагедію. Але я можу сказати, що саме він накреслив шлях до нашої перемоги в 1958 році, розробивши основні принципи тре­нувань, тактичні варіанти і методи вдоскона­лення техніки в бразільському футболі.

Наведу один приклад. Європейці в Швеції дивувались з легкості і невимушеності нашої гри. Цим ми завдячуємо Морейрі. Він є вина­хідником так званого «подвійного дотику», при якому футболіст, граючи з м’ячем, торкається до нього не більше двох разів. Навряд чи тре­ба пояснювати, яку це дає перевагу над фут­болістами, які в аналогічному випадку, щоб прийняти м’яч і передати далі, торкаються його вісім, десять або більше разів. Вправа Морейри принесла нам величезну користь під час світової першості, ми значно швидше за своїх суперників передавали м’яч і краще ви­користовували зручні положення.

Під керівництвом Морейри я опанував свій коронний трюк: вільний удар, який у Бразілії називається «зів’ялий лист». Після такого уда­ру м’яч, злетівши над захисною «стінкою», па­дає на землю, як сухий лист восени, причому набуває обертового руху, і це вводить в оману воротаря.

Чотири роки я щодня опрацьовував цей удар. Траплялось, що я втрачав надію оволо­діти ним і був ладен відмовитись від даль­ших спроб, але щоразу тренер розумними по­радами і батьківською підтримкою наснажу­вав мене новими силами.

Майже всі мої колеги відзначаються на тренуваннях такою ж ретельністю і цілеспря­мованістю. Вони краще за європейців знають, що за кожним футбольним трюком криється тривала виснажлива робота.

Звичайно, роботою над технікою володін­ня м’ячем не обмежилась підготовка команди Бразілії до чемпіонату світу. Після невдачі в 1954 році ми зрозуміли, що треба підтримувати більш тісний контакт з європейським футбо­лом. В Європі футболісти активно застосову­ють гру корпусом, а в Бразілії — ні, і ми зро­били належні висновки з цього. Гастролі по Європі в 1956 році дозволили нам звикнути до тутешніх трав'яних полів, кліматичних умов. А в 1954 році в Берні ми раз у раз падали, підсковзувались, в той час як наші європей­ські суперники із задоволенням бігли далі...

Ми готувались до чемпіонату світу в Шве­ції з повним напруженням сил і з урахуван­ням усіх деталей. Ми старалися передбачити есє. Наприклад, спеціальний зубний лікар ре­гулярно проводив контроль за станом наших щелеп. Для боротьби з ностальгією у нас бу­ли з собою кінофільми, записи бразільської музики тощо. Може, ви гадаєте, що спокій і витримка самі до нас прийшли? Ні, це заслу­га психолога нашої команди доктора Карва- хаеса, який взяв нас під свою опіку. Він був для нас як батько рідний, якому можна сказа­ти все. Він, як ніхто інший, зумів переконати нас, що сила волі допоможе нам подолати нервове збудження і що тоді нам не буде страшний ніякий противник.

У 1954 році ми відставали від європейців у фізичній підготовці. Перед останнім чемпіо­натом ми постаралися усунути цей недолік. Тренер Пауло Аматаль, який відповідав за цю частину нашої тренувальної роботи, виявився суворим, навіть безжалісним керівником, але поступово все стало на своє місце.

Велику увагу ми приділяли вмінню вести м’яч і бити його зовнішньою стороною бутсів. Так значно легше вивести з рівноваги атакую­чого противника, приховати від нього свої на­міри. Але тільки гнучкі кісточки допомагають футболістові опанувати це вміння, а для цього треба працювати, працювати і працювати...»

До того, що розповів Діді, коментарі, як кажуть, зайві.

Велике враження справила на мене і гра Вава. Він метис, але шкіра його майже зовсім темна. Вава теж середній на зріст. На відміну від Діді має справді атлетичну будову. В по­буті це дуже весела, життєрадісна людина, яка добре знає музику і може тішитись нею цілими годинами. В центрі поля Вава діє трохи ліниво. Але як чудово і несподівано він вміє відкритись і який небезпечний на штраф­ному майданчику! Крім того, він однаково добре б'є обома ногами і тому не витрачає зай­вого часу на підкатку м'яча під сильну ногу. Вава любить зміщуватись вліво, щоб потім іти назустріч м’ячу, який йому «виріже» Гаррінча. Він не любить наздоганяти м’яч і, навпаки, охоче зустрічає його. Між іншим, Вава єдиний з усіх бразільських нападаючих іде на воро­таря так, як свого часу це робив Михайло Ко­ман. І досить воротареві припустити хоч най­меншу помилку, як він негайно скористається з неї.

Те, як Вава забив нам другий гол, навело мене на одну думку. Ми знали, що він силь­ний гравець і пильнували його особливо ста­ранно. І все-таки він вийшов переможцем у боротьбі з нашими захисниками. Сталося це так.

Гаррінча, позбавившись опіки Бориса Куз- нецова, нашого лівого захисника, пройшов на великій швидкості до самої лицьової лінії і здійснив простріл. М’яч летів приблизно на висоті метра. Вава в момент прориву «семір- ки» був десь у секторі лівого півсереднього. Здавалось, що передача Гаррінчі не має до нього ніякого відношення. Але в останню мить він встиг вискочити з-за спини Крижевського і забив гол з дуже близької відстані. Так він забивав і інші свої м’ячі.

І мені спало на думку, що партнерам вда­лося так майстерно виконати цю комбінацію лише завдяки тому, що вони діяли згідно з стандартними положеннями, про які я вже згадував раніше. Очевидно, ці положення були ними опрацьовані, вивчені і продумані до та­ких дрібних деталей, що Гаррінча не треба було шукати очима Вава, а той не сумнівався, що Гаррінча в разі прориву дасть йому м’яч на такій висоті, такої сили, під таким-от кутом тощо. Інакше просто неможливо пояснити, як усе було розіграно буквально з неймовірною точністю. А якщо це так, то ми ще раз мо­жемо зробити висновок про корисність стан­дартних положень, які полегшують дії кож­ної команди і ставлять в скрутне становище іншу.

Правий крайній команди Бразілії Гаррін- ча — досить незвичайна фігура на футболь­ному полі. Той, хто не знає його і судитиме тільки по його зовнішньому вигляду, ніколи не повірить, що він футболіст. Він низький на зріст, дуже припадає при ходінні на одну но­гу, якийсь незграбний і асиметричний. Ноги Гаррінча криві. В дитинстві вони нагадували літеру «х». Лікарі запевняли, що він взагалі не ходитиме.

Але він навчився ходити. Навчився і бігати, хоч для цього доводилося прямо з шкіри лізти. Хлопчик часто впадав у відчай, але знов і знов тренувався, аж поки не став бігати так швид­ко, що в нього з’явилась надія стати навіть футболістом. А далі він зростав, як усі бра- зільські хлопчики — футбол на піску, на траві, на твердому грунті, футбол вранці і ввечері. Він виходив на тренування з першим проме­нем сонця і нерідко давав собі відпочинок тільки тоді, коли наставала темрява. Таку на­полегливість він пояснює просто: нарадився і зростав у дуже бідній сім’ї і не хотів пройти крізь життя жебраком. Юнак вирішив, що тільки футбол забезпечить йому повне благо­получчя, і відважився на одчайдушну працю, аби тільки перемогти своє природне каліцтво і стати справжнім футболістом. І він досяг своєї мети.

Поступово його матеріальне становище стало настільки хорошим, що він дозволив собі не тільки одружитись, але й завести «пів- команди» дітей. У 23 роки в Гаррінча вже було п’ять дочок і під час мого другого перебування в Бразілії він сказав, що мріє коли-небудь мати хоч одного сина.

Перед виходом на поле він, звичайно, нер­вує. Але опинившись у бойовій обстановці, бу­квально на очах стає невпізнанним. На його обличчі з’являється та посмішка, яка виводить з себе всіх захисників. Цією посмішкою Гар­рінча немов говорить захисникові, що він не боїться його, відчуває свою повну перевагу, що знає тисячі різних прийомів, з якими за­хисник нічого не вдіє, і що він не грає, а ба­виться. І ця самовпевненість спочатку дратує* суперників Гаррінча, а потім збиває їх з пан- телику.

Зокрема наш лівий захисник Борис Кузне- цов щиро визнав, що своїм сміхом Гаррінча з першої ж хвилини матчу здобув над ним психологічну перемогу і вже потім був повним господарем на своєму краї.

Я, звичайно, далекий від того, щоб радити всім футболістам вести психологічну боротьбу з своїми суперниками засобом сміху. Але мені подобається така віра^ у власні сили, яка справді породжує в душі суперника боязкість і скутість у діях на полі. Тим більш я за таку віру в себе, якщо вона підкріплюється справжньою спортивною майстерністю. А Гар­рінча якраз і належить до найсильніших май­стрів. Він відмінно володіє різноманітними фінтами, вільно грає обома ногами, його стар­това швидкість така велика, що за рахунок стартового ривка він може залишити далеко позаду будь-якого захисника. Що ж до ударів Гаррінча, то вони виняткової сили. В Бразілії я бачив, як Гаррінча метрів з вісімнадцяти бу­квально збив наповал воротаря команди «Аме- рикано». Той не встиг підставити руки, м’яч потрапив йому в голову, і воротар упав, мов підкошений. Минуло кілька хвилин, поки його привели до пам’яті.

Нарешті, Пеле — шістнадцятирічна зірка чемпіонату. До першості світу про нього, ма­буть, ніхто не чув. Після першості всі прийшли до висновку, що Пеле, безумовно, видатний гравець, якого чекає велике футбольне май­бутнє. Між іншим, коли гру молодого бразіль- ця так оцінили, серед учасників шведського чемпіонату ніхто не знав, що Пеле взагалі унікальний футболіст: він може грати однако­во добре на всіх номерах, в тому числі і воро­тарем.

Що зробило Пеле таким популярним у Стокгольмі? Насамперед, його техніка, яка дозволяла юному бразільцю в повному розу­мінні слова жонглювати м’ячем не гірше від циркового артиста. Те, що робив цей хлопчик, інколи здавалося просто фантастичним. Ось характерний епізод, який потім демонстрував­ся в багатьох кіножурналах.

Під час фінального матчу з шведами Пеле був особливо активним, і його почали сторо­жити вже двоє гравців. На початку чергової атаки хтось із бразільців послав м’яч з гли­бини поля в бік Пеле. Той, побачивши перед собою двох сторожів, зупинив м’яч кінчиком витягнутої ноги і одразу ж перекинув йогоназад себе. Захисники кинулись туди, а Пеле п’яткою миттю перекинув м’яч собі на груди, потім опустив його на ногу і забив гол.

Були випадки, зокрема в грі з французами, коли Пеле перемагав у єдиноборстві трьох су­перників і примушував воротаря тільки по­глядом проводжати м’яч, а потім виймати його з сітки.

Зрозуміло, що після своїх акробатичних трюків з м’ячем Пеле повернувся на батьків­щину, де футбол вважається спортом номер один, як національний герой і став кумиром усієї країни.

Серед інших футболістів, які знову довели свій екстраклас, варто назвати француза Фонтена — справжнього бомбардира. Це фут­боліст того типу, на якого працює вся коман­да, створюючи йому найвигідніші умови для взяття воріт. Фонтену лишається тільки скори­статись з них. І треба визнати, що вінце робить майстерно. ЯкщоФонтен вже б’є, то воротареві слід бути дуже уважним. Цього вміння бракує багатьом, навіть досвідченим майстрам футбола. І я особисто не можу не оцінити так високо майстерність французького снай­пера, бо по собі знаю, як інколи важливо будь-що забити гол і як це важко зробити. Ще в першому матчі з англійцями товариші ви­вели мене на відмінну позицію для взяття во­ріт, я хотів пробити якомога точніше в даль­ній від воротаря кут, але м’яч поруч зі штан­гою вийшов на вільний. Коли б я тоді забив гол, не було б повторної гри з англійцями, ми б не витратили так багато сил на першому етапі фінальних змагань. Отже, я вітаю май* стерність Фонтена — найвлучнішого гравця чемпіонату.

Шведський чемпіонат дав усім нам надзви­чайно багато. Зокрема, він примусив замисли­тись над проблемами тактики. І це не могло зрештою не привести до позитивних наслідків. Справді, ми зробили помітний крок вперел у галузі техніки, залишились у числі провідних команд світу, які відзначаються доброю фізич­ною підготовкою. Але і техніка, і фізична під­готовка мусять підкріплюватись сучасною так­тикою, і навпаки. І вже першість країни 1960 року показала, що наші команди не ви­тратили час марно, що вони стали на шлях серйозних шукань і мають певні успіхи.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка